Земельний кодекс передбачає пільгові умови щодо користування землею на праві безстрокового постійного користування тільки для державних і муніципальних установ, федеральних казенних підприємств, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадянам, господарським товариствам і товариствам, виробничих кооперативів, державним і муніципальним унітарним підприємствам, заснованим на праві господарського ведення, земельні ділянки на праві постійного (безстрокового) користування не надаються. Хоча за тими з них, яким таке право було надано раніше, Земельний кодекс його зберігає.
Особи, які користуються землею на праві постійного (безстрокового) користування, не мають права розпоряджатися земельними ділянками, в тому числі його внесення до статутного (складеного) капітал (п.6 ст.3 Федерального закону «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації») . Однак Земельним кодексом передбачено різні можливості громадян та юридичних осіб щодо подальшого використання земельних ділянок на цьому праві. Громадяни можуть продовжувати використовувати ділянки на зазначеному праві та їх можливість переоформити його на право власності строком не обмежена. Юридичні особи, за винятком названих в п.1 ст.20 Земельного кодексу, зобов'язані переоформити право постійного (безстрокового) користування земельними ділянками на право оренди земельних ділянок або придбати земельні долі у власність за своїм бажанням до 1 січня 2004 року відповідно до правил ст .36 Земельного кодексу.
Відповідно до раніше діючого законодавства при перереєстрації права користування земельною ділянкою на право власності та у власність безкоштовно передавалося лише частина ділянки в межах діючих на момент перереєстрації граничних норм надання земельних ділянок, інша ж частина могла за бажанням громадянина бути викуплена ним у власність за договірною ціною або передана йому у довічне успадковане володіння ^6.
Перехід від сплати земельного податку до орендної плати може стати досить болючим для юридичних осіб. У зв'язку з цим передбачено: орендна плата за використання зазначених земельних ділянок визначається відповідно до рішення Уряду РФ, що дозволить встановлювати більш низькі, пільгові розміри орендної плати в порівнянні з тими, які вводяться окремими суб'єктами РФ, на необхідний перехідний період. Особлива пільга передбачена для об'єктів транспортних систем природних монополій - розмір орендної плати за використання земельних ділянок, що перебувають у державній або муніципальній власності і зайнятих зазначеними об'єктами, не може бути вище розмірів ставок земельного податку, встановлених для земель промисловості, енергетики, транспорту, зв'язку, радіомовлення , телебачення, інформатики, земель для забезпечення космічної діяльності, земель оборони, безпеки та земель іншого спеціального призначення.
Інститут довічного успадкованого володіння передбачений Земельним кодексом (ст.21) тільки для громадян, які придбали це право до введення Кодексу в дію. Кодекс не допускає розпорядження земельною ділянкою, наданою на цьому праві, за винятком переходу прав на земельну ділянку у спадок. Державна реєстрація переходу права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою у спадок проводиться на підставі свідоцтва про право на спадщину. Введене обмеження на розпорядження земельною ділянкою означає неможливість передачі такої ділянки в оренду або безоплатне термінове користування, як передбачено ст.267 ЦК України. Для того щоб отримати право розпоряджатися ділянкою, його досить переоформити у власність безкоштовно за умови оплати лише зборів, встановлених федеральними законами для реєстрації нового права на землю.
Оренда земельних ділянок - один з видів користування земельними ділянками, що надає інший обсяг прав, ніж вищевказані права на землю. Правове регулювання оренди земельних ділянок повинне грунтуватися на нормах цивільного законодавства, а в Земельному кодексі встановлені лише деякі особливості оренди земельних ділянок.
На праві оренди земельні ділянки можуть бути надані як громадянам, так і юридичним особам.
Земельний кодекс виходить з того, що за загальним правилом саме власники земельних ділянок можуть вільно надавати їх в оренду відповідно до норм цивільного та земельного законодавства. Обмеження встановлені щодо Російської Федерації - власника земельних ділянок, зазначених у п.4 ст.27 Земельного кодексу як виключених з обороту. Те ж положення міститься у п.11 ст.22 - заборона на передачу в оренду вилучених з обігу земельних ділянок, за винятком випадків, встановлених федеральними законами.
У числі таких винятків можна назвати п.2 ст.16 Федерального закону «Про особливо охоронюваних природних територіях», який допускає оренду на території національних парків, які відносяться до земель, вилучених з обігу. Винятком із загального правила про передачу землі в оренду її власником є ​​передбачене п.10 ст.22 Земельного кодексу положення про те, що у разі спадкування земельних ділянок особам, які не досягли повноліття, їх законні представники можуть передати ці земельні ділянки в оренду на строк до досягнення спадкоємцями повноліття.
Земельним кодексом закріплено переважне право орендаря земельної ділянки після закінчення терміну договору оренди на укладення нового договору оренди земельної ділянки, за винятком таких випадків:
коли власник знаходиться на цій ділянці будівлі, будівлі або споруди захоче реалізувати своє переважне право на оренду даної земельної ділянки (п.5 ст.35);
коли громадяни та юридичні особи - власники будинків, будівель, споруд, розташованих на земельних ділянках, що перебувають у державній або муніципальній власності, бажають здійснити своє виключне право на приватизацію земельних ділянок або придбання права їх оренди (п.1 ст.36);
коли орендодавець бажає припинити договір оренди у зв'язку з вчиненням орендарем дій (бездіяльності), передбачених ст.46 Земельного кодексу.
Орендар земельної ділянки має право передати свої права та обов'язки за договором оренди земельної ділянки третій особі, в тому числі віддати орендні права в заставу і внести їх як внесок до статутного капіталу господарського товариства або суспільства або пайового внеску у виробничий кооператив у межах строку дії договору оренди земельної ділянки без згоди власника земельної ділянки за умови його повідомлення. Проте при укладенні договору оренди земельної ділянки можна передбачити необхідність такої згоди. У зазначених ситуаціях відповідальним за договором оренди земельної ділянки перед орендодавцем стає новий орендар земельної ділянки, за винятком випадків передачі орендних прав у заставу. При цьому укладення нового договору оренди земельної ділянки не потрібно. Реалізація на практиці останньої норми потребуватиме, швидше за все, внесення змін у Федеральний закон «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним». Аналогічний порядок передбачений і для передачі земельної ділянки в суборенду.
Більш широкий обсяг прав надано відповідно до п.9 ст.22 Земельного кодексу орендарю при оренді земельної ділянки, що перебуває у державній або муніципальній власності, на термін більше ніж 5 років.
Крім того, що орендар земельної ділянки отримує право в межах терміну договору оренди земельної ділянки передавати свої права та обов'язки за цим договором третій особі без згоди власника земельної ділянки за умови його повідомлення, зазначена норма передбачає, що зміна умов договору оренди земельної ділянки без згоди його орендаря і обмеження встановлених договором оренди прав орендаря не допускаються.
Дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного на термін більше ніж 5 років, на вимогу орендодавця можливо тільки на підставі рішення суду при істотному порушенні договору оренди земельної ділянки його орендарем.
Якщо держава або муніципальне утворення - власник земельної ділянки висловить бажання продати його, орендар цієї земельної ділянки має переважне право його покупки в порядку, встановленому цивільним законодавством для випадків продажу частки у праві спільної власності сторонній особі за винятком випадків, передбачених п.1 ст.36 Земельного кодексу.
Особлива норма, яка регулює передачу земельної ділянки в оренду для державних або муніципальних потреб або для проведення вишукувальних робіт, міститься в п.7 ст.22 Земельного кодексу, в якому, зокрема, визначено термін такої оренди - не більше ніж 1 рік.
Земельний кодекс ввів поняття «публічний сервітут» в земельне законодавство (ст.23) вперше на рівні федерального закону. Однак цей інститут не новий для сучасного російського законодавства. Водний кодекс у 1995р. (Ст.ст.43-44) і Лісовий кодекс у 1997р. (Ст.21) ввели поняття «водні сервітути» і «лісові сервітути». Опис публічного сервітуту найбільш докладно до прийняття Земельного кодексу було дано в ст.64 Містобудівного кодексу, яка закріпила, що публічний сервітут встановлюється нормативними правовими актами органів місцевого самоврядування у випадках, коли це визначається державними чи суспільними інтересами. Земельний кодекс розвинув ці положення і передбачив, що публічний сервітут встановлюється законом або іншим нормативно-правовим актом Російської Федерації, нормативним правовим актом суб'єкта Російської Федерації, нормативним правовим актом органу місцевого самоврядування, якщо це необхідно для забезпечення інтересів держави, місцевого самоврядування або місцевого населення, без вилучення земельних ділянок (п.2 ст.23 Земельного кодексу). Відповідно до положень ст.23 Земельного кодексу в результаті встановлення публічного сервітуту, так само як і при встановленні приватного сервітуту, виникає обтяження земельної ділянки правами осіб, в інтересах яких він встановлений, але тільки в даному випадку коло цих осіб може бути невизначеним: наприклад , при встановленні проходу населення через земельну ділянку (ділянки) до прибережної смуги. Відомо, що при забороні на приватизацію прибережної смуги за останні роки величезна кількість земельних ділянок по берегах річок і озер було передано у приватну власність для будівництва дач, котеджів, баз відпочинку. У результаті населення було позбавлене права вільного доступу до водних об'єктів. Встановлення публічних сервітутів може допомогти у вирішенні цієї проблеми.
Земельним кодексом визначено окремі види публічних сервітутів, які кореспондують передбачених Цивільним кодексом приватним сервітутів: наприклад, для забезпечення проходу або проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі і т.п. Основна відмінність буде, як вже зазначалося, в способі встановлення сервітуту і в тих інтересах, в яких він встановлюється. Власник земельної ділянки з метою прокладки лінії електропередачі або газопроводу до своєї ділянки може укладати договір з власником сусідньої земельної ділянки або з декількома власниками ділянок, через які буде здійснено підведення комунікацій до його ділянці, і в такому випадку це буде приватний сервітут. Якщо ж через існуючий район індивідуальної житлової забудови буде необхідно провести комунікації для знову території, що забудовується, це швидше за все буде зроблено на основі встановлення публічного сервітуту.
Земельним кодексом встановлено наступні види публічних сервітутів:
проходу або проїзду через земельну ділянку;
використання земельної ділянки з метою ремонту комунальних, інженерних, електричних та інших ліній і мереж, а також об'єктів транспортної інфраструктури;
розміщення на земельній ділянці межових і геодезичних знаків та під'їздів до них;
проведення дренажних робіт на земельній ділянці;
забору води і водопою;
прогону худоби через земельну ділянку;
сінокосу або пасіння худоби на земельних ділянках у строки, тривалість яких відповідає місцевим умовам, звичаїв, за винятком таких земельних ділянок у межах земель лісового фонду;
використання земельної ділянки з метою полювання, лову риби в розташованому на земельній ділянці замкнутому водоймі, збирання дикорослих рослин у встановлені терміни та в установленому порядку;
тимчасового користування земельною ділянкою з метою проведення вишукувальних, дослідних та інших робіт;
вільного доступу до прибережної смуги.
Сервітут може встановлюватися на певний термін (строковий сервітут) або без зазначення строку (постійний сервітут). Це в рівній мірі відноситься до приватних і до публічних сервітутів. При встановленні сервітуту має дотримуватися такого правила: здійснення сервітуту має бути найменш обтяжливим для земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Відносно плати за обмежене користування земельною ділянкою (сервітут) законодавець запровадив різні вимоги по відношенню до платності такого використання стосовно до приватного та публічного сервітуту. Так, власник земельної ділянки, обтяженого приватним сервітутом, вправі вимагати відповідну плату від осіб, в інтересах яких встановлено сервітут, якщо інше не передбачено федеральними законами.
При введенні публічного сервітуту власник обтяженого ділянки може вимагати плату від органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який установив сервітут, якщо це призводить до суттєвих ускладнень у використанні земельної ділянки.
Якщо встановлення публічного сервітуту призводить до неможливості використання земельної ділянки, власник земельної ділянки, землекористувач, землевласник має право вимагати вилучення, в тому числі шляхом викупу, у нього даної земельної ділянки з відшкодуванням органом державної влади або органом місцевого самоврядування, що встановили публічний сервітут, збитків чи надання рівноцінної земельної ділянки з відшкодуванням збитків (п.7 ст.23). Також особи, права і законні інтереси яких зачіпаються встановленням публічного сервітуту, можуть здійснювати захист своїх прав у судовому порядку (п.8 ст.23).
Сервітути підлягають державній реєстрації відповідно до Федерального закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним».
Земельним кодексом (ст.24) закріплено право безоплатного термінового користування земельними ділянками, яке не є абсолютно новим інститутом для сучасного російського законодавства. Першим відмітною ознакою даного права на землю виступає безоплатність користування. Крім того, надання земельних ділянок в строкове користування на увазі встановлення терміну користування - у договорі або прямо в законі (1 рік відповідно до ст.24 Земельного кодексу). При наданні земельних ділянок на цьому праві із земель, що знаходяться у власності громадян або юридичних осіб, строк визначається договором: наприклад, при наданні службового наділу - строком трудового договору.
Земельний кодекс передбачив три випадки надання земельних ділянок на цьому етапі:
із земель, що перебувають у державній або муніципальній власності, виконавчими органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, зазначеними ст.29 Кодексу, юридичним особам, які відповідно до Кодексу зберегли право отримувати землю в користування на праві постійного безстрокового користування, - то є державним і муніципальним установам, казенним підприємствам, але на строк не більше ніж один рік;
із земель, що знаходяться у власності громадян або юридичних осіб, іншими громадянами та юридичними особами на підставі договору;
із земель організацій, зазначених у п.2 ст.24, громадянам у вигляді службового наділу.
Службові наділи надаються у безоплатне термінове користування працівникам організацій окремих галузей економіки, в тому числі організацій транспорту, лісового господарства, лісової промисловості, мисливських господарств, державних природних заповідників і національних парків.
Категорії працівників організацій зазначених галузей, що мають право на отримання службових наділів, умови їх надання встановлюються законодавством РФ і законодавством суб'єктів РФ. Службові наділи виділяються працівникам таких організацій на час встановлення трудових відносин на підставі заяв працівників за рішенням відповідних організацій з числа належних їм земельних ділянок.

3.3. Плата за землю

Земельне законодавство (ст.65 Земельного кодексу) встановлює принцип платності використання землі, згідно з яким будь-яке використання землі здійснюється за плату, за винятком випадків, встановлених федеральними законами і законами суб'єктів РФ.
Відповідно до ст.1 Закону РФ «Про плату за землю» ⁷ використання землі Російської Федерації є платним. Формами плати виступають: земельний податок, орендна плата, нормативна ціна землі, але із загального правила можуть бути виключення.
Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі, землевласників, землекористувачів і встановлюється у вигляді стабільних платежів за одиницю земельної площі з розрахунку на рік. Ставки земельного податку переглядаються у зв'язку зі змінами не залежать від користувача землі умов господарювання (інфляція, фінансова реформа тощо).
В даний час перелік випадків повного звільнення від сплати земельного податку наведено у ст.12 Закону РФ «Про плату за землю». Стаття 14 цього ж Закону передбачає, що органи місцевого самоврядування мають право встановлювати пільги щодо земельного податку у вигляді часткового звільнення на певний строк, відстрочення виплати, зниження ставки земельного податку для окремих платників у межах суми податку, що залишається в розпорядженні відповідного органу місцевого самоврядування.
Обмовка законодавчому рівні встановлення винятків із принципу платності зворотної сили не має.
Згідно із законом від сплати земельного податку повністю звільняються:
Заповідники, національні та дендрологічні парки, ботанічні сади;
підприємства, громадяни, що займаються традиційними промислами в місцях проживання та господарської діяльності малочисельних народів та етнічних груп, а також народними художніми промислами та народними ремеслами в місцях їх традиційного побутування.
При наданні цієї пільги слід керуватися Федеральним законом від 6 січня 1999р. № 7 - ФЗ «Про народні художні промисли» ^8;
наукові організації, досвідчені, експериментальні та навчально-дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського та лісогосподарського профілю, а також наукові установи і організації іншого профілю за земельні ділянки, безпосередньо використовувані для наукових, науково-експериментальних, учбових цілей і для випробування сортів сільськогосподарських та лісогосподарських культур;
установи мистецтва, кінематографії, освіти, охорони здоров'я, державні та муніципальні установи соціального обслуговування, що фінансуються за рахунок коштів відповідних бюджетів або за рахунок коштів профспілок (за винятком курортних установ), дитячі оздоровчі установи, незалежно від джерел фінансування, державні органи охорони природи і пам'яток історії і культури, а також релігійні об'єднання, на землі яких знаходяться потрібні ними будівлі, що охороняються державою пам'ятники історії, культури та архітектури;
підприємства, установи, організації, а також громадяни, які отримали для сільськогосподарських потреб порушені землі (потребують рекультивації), на перші 10 років користування або з метою видобутку торфу, використовуваного на підвищення родючості грунтів;
учасники Великої Вітчизняної війни, а також громадяни, на яких законодавством поширені соціальні гарантії та пільги учасників Великої Вітчизняної війни (відповідно до Указу Президента РФ від 9 вересня 1999р. № 1186 «Про визнання таким, що втратив чинність, деяких Указів Президента Російської Федерації» ⁹ втратив чинність, Указ від 18 січня 1994р. № 163 «Про соціальні гарантії та пільги громадянам, нагородженим медаллю« За оборону Ленінграда »і знаком" Жителю блокадного Ленінграда ^»10);
інваліди I і II груп;
громадяни, які зазнали впливу радіації внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС та інших радіаційних аварій на атомних об'єктах цивільного або військового призначення, а також в результаті випробувань, навчань та інших робіт, пов'язаних з будь-якими видами ядерних установок, включаючи ядерну зброю і космічну техніку;
установи культури, фізичної культури і спорту, туризму, спортивно-оздоровчої спрямованості і спортивні споруди (за винятком діяльності не за профілем спортивних споруд, фізкультурно-спортивних установ) незалежно від джерела фінансування;
вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, підприємства та організації Російської академії наук, Російської академії медичних наук, Російської академії сільськогосподарських наук, Російської академії освіти, Російської академії архітектури і будівельних наук; державні наукові центри, а також вищі навчальні заклади та науково-дослідні установи міністерств і відомств Російської Федерації з переліком, що затверджується Урядом РФ;
державні підприємства зв'язку, акціонерні товариства зв'язку, контрольний пакет акцій яких належить державі, що забезпечують поширення (трансляцію) державних програм телебачення і радіомовлення, а також здійснюють діяльність в інтересах оборони Російської Федерації, державні підприємства водних шляхів та гідроспоруд Мінтрансу Росії, підприємства, державні установи та організації морського і річкового транспорту, у тому числі за землі, вкриті водою, і штучно створені території при будівництві гідротехнічних споруд, за землі, зайняті федеральними автомобільними дорогами загального користування, аеродромами, аеропортами та ремонтними заводами цивільної авіації, спорудами та об'єктами аеронавігації, віднесеними до федеральної власності;
землі, надані для забезпечення діяльності органів державної влади та управління, а також Міноборони Росії;
санітарно-курортні та оздоровчі заклади, заклади відпочинку, що перебувають у державній і муніципальної, а також профспілкової власності;
підприємства, наукові організації та науково-дослідні установи за земельні ділянки, безпосередньо використовувані для зберігання матеріальних цінностей, закладених в мобілізаційний резерв Російської Федерації;
внутрішні, залізничні та прикордонні війська, війська цивільної оборони за землі, надані для їх розміщення і постійної діяльності;
військовослужбовці, громадяни, звільнені з військової служби після досягнення граничного віку перебування на військовій службі, стану здоров'я або у зв'язку з організаційно-штатними заходами та мають загальну тривалість військової служби двадцять років і більше, члени сімей військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, співробітників установ органів кримінально-виконавчої системи, що втратили годувальника при виконанні ним службових обов'язків;
Герої Радянського Союзу, Герої Російської Федерації, Герої соціалістичної праці та повні кавалери орденів Слави, Трудової Слави і «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР»;
установи та органи кримінально-виконавчої системи;
податок на землю, розташовану в смузі відводу залізниць, справляється з підприємств, установ та організацій залізничного транспорту в розмірі до 25% від ставки земельного податку, встановленої за сільськогосподарські угіддя;
землі, зайняті смугою спостереження вздовж Державного кордону Російської Федерації;
землі загального користування населених пунктів;
громадяни, вперше організуючі селянські (фермерські) господарства, звільняються від сплати земельного податку протягом п'яти років з моменту надання їм земельних ділянок;
професійні аварійно-рятувальні служби, професійні аварійно-рятувальні формування;
землі, які використовуються пожежною охороною;
державні унітарні підприємства та державні установи, які здійснюють експлуатацію державних меліоративних систем та окремо розташованих гідротехнічних споруд, у тому числі за землі водного фонду, зайняті водосховищами, каналами, дамбами та іншими гідротехнічними спорудами в межах смуги їх відведення, а також державні унітарні підприємства та державні установи , здійснюють будівництво державних меліоративних систем та окремо розташованих гідротехнічних споруд, за землі, тимчасово надані їм для будівництв зазначених об'єктів.
З юридичних осіб громадян, звільнених від сплати земельного податку, при передачі ними земельних ділянок в оренду (користування) стягується земельний податок з площі, переданої в оренду (користування). У разі виникнення протягом року у платників права на пільгу із земельного податку вони звільняються від сплати цього податку, починаючи з того місяця, в якому виникло таке право, навіть якщо воно виникло у них після закінчення останнього терміну сплати податку.
При втраті протягом року права на пільгу обкладення податком проводиться, починаючи з місяця, наступного за втратою цього права.
У випадках переходу протягом року права власності, права довічно наслідуваного володіння або права постійного (безстрокового) користування земельними ділянками від одного платника до іншого земельний податок обчислюється і пред'являється до сплати колишньому власнику землі, землевласнику, землекористувачеві з 1 січня цього року до місяця, в якому він втратив право на земельну ділянку (включаючи цей місяць), а новому - починаючи з місяця, наступного за місяцем виникнення права на земельну ділянку.
. Земельний податок віднесено до місцевих податків. У майбутньому можливий перехід до регіонального податку на нерухомість, як передбачено в ст.14 Податкового кодексу РФ. При введенні в дію податку на нерухомість припиняється дія земельного податку на території відповідного суб'єкта РФ.
З 1997 по 2003 рік проводиться експеримент з оподаткування нерухомості в містах Великому Новгороді і Твері на підставі Федерапьного закону від 20 липня 1997 року № 110-ФЗ «Про проведення експерименту з оподаткування нерухомості в містах Великому Новгороді і Твері.
Об'єктами оподаткування є земельні долі (в тому числі земельні ділянки лісового фонду), будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Податкова база податку на нерухомість обчислюється виходячи з оцінки ринкової вартості об'єктів нерухомості.
З моменту введення податку на нерухомість юридичні та фізичні особи, які є платниками податку на нерухомість, звільняються поетапно від сплати податку на майно підприємств, податку на майно фізичних осіб, за винятком податку на транспортні засоби, передбаченого Законом України «Про податки на майно фізичних осіб» , та земельного податку у мм. Великому Новгороді і Твері. Порядок переведення окремих категорій юридичних та фізичних осіб на сплату податку на нерухомість і заміщення ним зазначених податків на територіях рр.. Великого Новгорода і Твері визначається рішеннями представницьких органів місцевого самоврядування цих міст.
Від безкоштовного використання слід відрізняти безкоштовне надання земельних ділянок у власність, володіння, користування.
Ринкова вартість земельної ділянки, відповідно до ст.66 Земельного кодексу, встановлюється відповідно до Федерального закону від 29 липня 1998р. № 135 - ФЗ «Про оціночну діяльність» ^11. Для встановлення кадастрової вартості земельних ділянок проводиться державна кадастрова оцінка земель. У випадках визначення ринкової вартості земельної ділянки кадастрова вартість земельної ділянки встановлюється у відсотках від його ринкової вартості.
Державна кадастрова оцінка землі проводиться у відповідності з Правилами проведення державної кадастрової оцінки земель, затвердженими постановою Уряду РФ від 8 квітня 2000р. № 316.
Державної кадастрової оцінки земель підлягають всі категорії земель на території Російської Федерації. Її проводять органи Росземкадастру.
При державній кадастрової оцінки земель приймаються до уваги сервітути, а також інші обмеження (обтяження) прав користування землею. Оцінка земель грунтується на класифікації земель за цільовим призначенням і видом функціонального використання.
У процесі державної кадастрової оцінки земель проводиться оціночне зонування території. Оціночної зоною визнається частина земель, однорідних за цільовим призначенням, виду функціонального використання та близьких за значенням кадастрової вартості земельних участков.По результатами оціночного зонування складається карта (схема) оціночних зон і встановлюється кадастрова вартість одиниці площі в межах цих зон.
Органи виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації за поданням територіальних органів Роскомземкадастра стверджують результати державної кадастрової оцінки земель. Оскільки державна кадастрова оцінка земель проведена в даний час не скрізь, за правилом п.13 ст.3 Федерального закону «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації» за відсутності кадастрової вартості землі застосовується нормативна ціна землі.
Нормативна ціна землі була вперше введена в Росії Законом «Про плату за землю» для забезпечення економічного регулювання земельних відносин при передачі землі у власність, встановлення часткової власності на землю, передачі у спадщину, даруванні та одержанні банківського кредиту під заставу земельної ділянки (ст. 25 ).
В даний час порядок визначення нормативної ціни землі встановлений постановою Уряду РФ від 15 березня 1997 року № 319.
Нормативна ціна землі щорічно визначається органами виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації для земель різного цільового призначення і являє собою адміністративно встановлюється вартість земельної ділянки у складі групи земельних ділянок, включених в одну оціночну зону.
Органи місцевого самоврядування (адміністрації) можуть своїми рішеннями підвищувати або знижувати встановлену відповідним суб'єктом Російської Федерації нормативну ціну землі, але не більше ніж на 25 відсотків. У будь-якому випадку нормативна ціна землі не повинна перевищувати 75 відсотків рівня ринкової ціни на типові земельні ділянки відповідного цільового призначення.
Порядок визначення нормативної ціни землі аналогічний порядку визначення кадастрової вартості земельної ділянки.
Орендна плата стягується за землі, передані в оренду. Розмір орендної плати визначається договором оренди відповідно до ст. 614 ЦК РФ і є істотною умовою договору оренди земельної ділянки.
Загальні початку визначення орендної плати при оренді земельних ділянок, що перебувають у державній або муніципальній власності, можуть бути встановлені Урядом РФ (п. 4 ст. 22 Земельного кодексу РФ).

3.4. Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства

Законодавством закріплені чотири основні форми відповідальності:
дисциплінарна;
адміністративна;
кримінальна;
цивільно-правова.
Кожна з цих правових форм відповідальності застосовується за вчинення відповідного правопорушення: дисциплінарного проступку, адміністративного проступку, кримінального злочину, цивільно-правового порушення. Поняття, види, склади, зміст, заходи відповідальності передбачені у відповідних галузях законодавства: трудовому, адміністративному, кримінальному, цивільному. При цьому, цивільно-правова відповідальність, яка настає у разі заподіяння майнового збитку, може бути самостійною або ж може застосовуватися поряд з кримінальною, дисциплінарної, адміністративної відповідальністю. Іншими словами, цивільно-правова відповідальність може «супроводжувати» основні форми відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність за вчинення земельних правопорушень передбачена в ст.75 Земельного кодексу. У ній мова йде про два види земельних правопорушень: проектування, розміщення та введення в експлуатацію об'єктів, що роблять негативний (шкідливий) вплив на стан земель, і забруднення земель хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами.
Раніше діяв ЗК РРФСР 1991 року не виділяв як самостійного виду відповідальності за земельні правопорушення дисциплінарну відповідальність. Однак можливість і підстави її застосування і міри відповідальності існували в законодавстві і раніше (див. підлий. 3.3.3). Суб'єктами дисциплінарного проступку виступають посадові особи і працівники організацій. При цьому Земельний кодекс не визначає порядок притягнення винних посадових осіб або працівників організації до дисциплінарної відповідальності.
Згідно з п. 2 ст. 75 порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності визначається трудовим законодавством, законодавством про державну та муніципальної службі, законодавством про дисциплінарну відповідальність голів адміністрацій, федеральними законами та іншими нормативними правовими актами РФ, законами та іншими нормативними правовими актами суб'єктів РФ. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну. Дисциплінарна відповідальність голів адміністрацій встановлюється спеціальним положенням ^24.
Невиконання або неналежне виконання працівником його трудових обов'язків, а посадовою особою - посадових є порушенням лише у тому випадку, якщо вони діяли винне (тобто навмисне або з необережності).
Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок). Суб'єктами земельних правопорушень, за які застосовуються заходи адміністративної відповідальності, можуть бути громадяни, посадові особи та юридичні особи.
У п.1 ст.74 Земельного кодексу, на відміну від Земельного кодексу РРФСР 1991р., Не міститься ні склад земельних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, ні санкцій, які застосовуються за їх вчинення. Говориться, що винні особи несуть адміністративну або кримінальну відповідальність за земельні правопорушення в порядку, встановленому законодавством.
Кодекс про адміністративні правопорушення РФ 2001р. передбачає штрафи за такі види земельних правопорушень:
самовільне зайняття земельної ділянки (ст.7.1) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці;
знищення межових знаків меж земельних ділянок (ст.7.2) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від трьох до п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від п'ятдесяти до ста мінімальних розмірів оплати праці;
користування надрами без дозволу (ліцензії) або з порушенням умов, передбачених дозволом (ліцензією) (ст.7.3) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільна забудова площ залягання корисних копалин (ст.7.4) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільне зайняття водного об'єкта або користування ним без дозволу (ліцензії) (ст.7.6) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від трьох до п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від п'ятдесяти до ста мінімальних розмірів оплати праці;
пошкодження гідротехнічного, водогосподарського або водо-охоронного споруди, пристрої або установки (ст.7.7) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільне зайняття земельної ділянки прибережної захисної смуги водного об'єкта, водо-охоронної зони водного об'єкта або зони (округи) санітарної охорони джерел питного та господарсько - побутового водопостачання (ст.7.8) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільне зайняття ділянки лісового фонду або ділянки лісу, що не входить у лісової фонд (ст.7.9) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільна переуступка права користування землею, надрами, ділянкою лісового фонду, ділянкою лісу, що не входить в лісовий фонд, або водним об'єктом (ст.7.10) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці;
порушення вимог збереження, використання та охорони об'єктів культурної спадщини (пам'яток історії та культури) федерального значення, їх територій і зон їх охорони (ст.7.13) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
проведення земляних, будівельних та інших робіт без дозволу державного органу охорони об'єктів культурної спадщини (ст.7.14) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці ; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
ведення археологічних розвідок чи розкопок без дозволу (ст.7.15) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією предметів, здобутих в результаті розкопок; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією предметів, здобутих в результаті розкопок; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією предметів, здобутих в результаті розкопок;
незаконне відведення земельних ділянок на особливо охоронюваних землях історико-культурного призначення (ст.7.16) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці;
знищення або пошкодження чужого майна (ст.7.17) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу в розмірі від трьох до п'яти мінімальних розмірів оплати праці;
самовільне підключення та використання електричної, теплової енергії, нафти чи газу (ст.7.19) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці;
самовільне підключення до централізованих систем питного водопостачання та (або) систем водовідведення міських і сільських поселень (ст.7.20) - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці.
Адміністративна відповідальність за вказані правопорушення настає, якщо вони не впекут за собою кримінальної відповідальності. При здійсненні земельної правопорушення, що є суспільно небезпечним діянням, або «земельного» злочину до винних застосовується кримінальна відповідальність, передбачена Кримінальним кодексом.
Згідно ст.254 «Псування землі» КК РФ отруєння, забруднення чи інша псування землі шкідливими продуктами господарської чи іншої діяльності в слідстві порушення правил поводження з добривами, стимуляторами росту рослин, отрутохімікатами й іншими небезпечними хімічними чи біологічними речовинами при їх зберіганні, використанні і транспортуванні , що призвели до заподіяння шкоди здоров'ю людини або навколишньому середовищу, караються штрафом у розмірі від двохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці, або у розмірі заробленої плати або іншого доходу засудженого за період від двох до п'яти місяців, або позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років. Якщо ці діяння вчинені в зоні екологічного лиха чи надзвичайної екологічної ситуації, вони караються обмеженням або позбавленням волі на строк до трьох років. Якщо ж і ті, і інші дії спричинили з необережності смерть людини, передбачається позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.
Вжиті законодавцем поняття «отруєння», «забруднення», «псування землі» представляють собою супідрядні терміни. Псування землі - це руйнування або знищення родючого шару грунту; забруднення - привнесення в землю не характерних для неї фізичних, хімічних і біологічних речовин, сполук, організмів; отруєння - привнесення цих речовин в землю в ступені, що приводить до неможливості будь-якого її використання.
Суб'єкт злочину - будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку і здійснює господарську або іншу діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням і транспортуванням добрив, отрутохімікатів та інших небезпечних речовин.
Інший приклад - ст. 170 КК РФ, яка передбачила кримінальну відповідальність за реєстрацію незаконних операцій із землею. Зазначена стаття передбачає, що реєстрація явно незаконних операцій із землею, спотворення зазначених даних Росземкадастру, умисне заниження розмірів платежів за землю, якщо ці дії вчинені з корисливої ​​або іншої особистої зацікавленості посадовою особою з використанням свого службового становища, караються штрафом у розмірі від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці, або у розмірі заробленої плати або іншого доходу засудженого за період від одного до двох місяців, або позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обов'язковими роботами на строк від ста двадцяти до ста вісімдесяти годин. У разі отримання посадовою особою хабара за вчинення таких дій все скоєне кваліфікується як сукупність відповідних злочинів за правилами ст.17 КК РФ.
Об'єктивну сторону в цьому злочині складає одне з трьох перерахованих дій. У результаті, наприклад, реєстрації незаконної оборудки з приводу земельної ділянки, власник якого таку угоду не здійснював, його право на земельну ділянку може бути порушено. Власником ділянки, наприклад, може бути визнано іншу особу з втратою законним власником свого права на землю.
Дана стаття стосується тільки посадових осіб тих органів, на які покладено функції з ведення державного земельного кадастру, а також з реєстрації угод із землею. Причому посадова особа повинна використовувати при здійсненні дій, зазначених у статті, своє службове становище та вчиняти ці дії умисно (прямий умисел) при наявності корисливої ​​або іншої особистої зацікавленості.
Крім розглянутих двох статей в КК РФ міститься ряд складів, де об'єктами на ряду з іншими суспільними відносинами можуть бути певною мірою і відносини з приводу землі. Наприклад, «порушення правил охорони навколишнього середовища при виробництві робіт» - ст.246. У ній йдеться про порушення правил охорони навколишнього середовища при проектуванні, розміщенні, будівництві, введенні в експлуатацію та експлуатації промислових, сільськогосподарських та інших об'єктів особами, відповідальними за дотримання цих правил, якщо це спричинило заподіяння шкоди здоров'ю людини та інші тяжкі наслідки. Під іншими тяжкими наслідками, на думку Верховного Суду РФ, слід розуміти, наприклад, деградацію земель ^25. Крім цього слід назвати такі склади, як «умисне знищення або пошкодження майна» - ст.167, предметом якого може бути і земельна ділянка, якому в результаті даного діяння заподіюється значна шкода; «знищення або пошкодження майна з необережності» - ст.168, при цьому мова йде про знищення або пошкодження чужого майна у великому розмірі. Кримінальний кодекс містить і деякі інші склади, які в певній ситуації можуть бути застосовані при вчиненні суспільно небезпечних правопорушень з приводу землі.
Санкції кримінального та адміністративного права застосовуються за земельні правопорушення на альтернативній основі, міри відповідальності інших галузей права можуть бути застосовані одночасно за одне й те саме правопорушення. Тому згідно з п. 2 ст. 74 Земельного кодексу притягнення особи, винної у скоєнні земельних правопорушень, до кримінальної чи адміністративної відповідальності не звільняє його від обов'язку усунути допущені земельні правопорушення й відшкодувати заподіяну ними. Усунення допущеного земельної правопорушення - це відновлення становища, яке існувало до порушення права на земельну ділянку. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан при їх захаращення, інших видах псування, самовільному зайнятті, знесення будинків, будівель, споруд при самовільному зайнятті земельних ділянок або самовільне будівництво, а також відновлення знищених межових знаків здійснюються юридичними особами та громадянами, винними у вказаних земельних правопорушення, або за їх рахунок.
Відносини, що виникають при заподіянні шкоди земельними правопорушеннями, регулюються ст.76 Земельного кодексу РФ. У Земельному кодексі закріплена правова формула, вживана в цивільному законодавстві для регулювання відносин, що виникають з деліктів. Юридичні особи, громадяни зобов'язані відшкодувати в повному обсязі шкоду, заподіяну в результаті вчинення ними земельних правопорушень. Раніше відповідні положення були встановлені в ст.126 Земельного кодексу РРФСР 1991 р .
Стаття 76 Земельного кодексу кореспондує з ст.1064 ЦК РФ, що передбачає загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди.
У п.2 ст.75 Земельного кодексу передбачено обов'язок особи, залученого до кримінальної або адміністративної відповідальності за вчинення земельної правопорушення, відшкодувати заподіяну порушенням шкоду. Відповідно до п.1 ст.62 Земельного кодексу збитки, завдані порушенням прав власників земельних ділянок, землекористувачів, землевласників та орендарів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі, у тому числі упущена вигода, в порядку, передбаченому цивільним законодавством. Цивільне законодавство передбачає при відшкодуванні шкоди стягнення збитків, які вже поніс потерпілий вже до моменту пред'явлення позову в суді. При відшкодуванні ж шкоди, заподіяної землі, мова йде про стягнення в основному майбутніх витрат на проведення відновлювальних робіт, обгрунтовані розрахунки яких необхідно представити в суд.
У разі заподіяння шкоди землі як природного об'єкту земельними правопорушеннями, які за характером екологічними правопорушеннями, шкода підлягає відшкодуванню згідно ст. 77-79 Федерального закону від 10 січня 2002 року № 7-ФЗ «Про охорону навколишнього середовища».
Розмір заподіяної шкоди обчислюється відповідно до затверджених у встановленому порядку таксами і методиками обчислення розміру шкоди-, а при їх відсутності - за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням понесених збитків, у тому числі упущеної вигоди.
За наявності декількох причинителей шкоди стягнення проводиться у відповідності з часткою кожного в заподіянні шкоди.

Лекція 4. ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
4.1. Поняття кримінального права, його предмет і система
4.2. Кримінальний закон
4.3. Злочин
4.4. Покарання

4.1. Поняття кримінального права, його предмет і система

Предметом кримінального права є суспільні відносини, які виникають внаслідок вчинення особою злочину. Ці відносини регулюються кримінальним законом. Тільки в кримінальному законі визначається коло діянь, які визнаються злочинними і ті покарання, які можуть бути призначені за їх вчинення.
Кримінальну право є сукупність норм, передбачених у кримінальному законі і які визначають злочинність і караність діянь, небезпечних для особистості, суспільства і держави і визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності.
Предмет визначає і ті завдання, які ставляться перед кримінальним правом. Кримінальне право має своїм завданням охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, конституційного ладу РФ від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст.2 КК РФ).
Кримінальне право будь-якої країни має декілька джерел. У Росії, як і в більшості інших країн, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон. В Англії і тих країнах, які слідують англо-саксонської системі, крім кримінального закону, основним джерелом кримінального права є судовий прецедент. У багатьох мусульманських країнах основним джерелом кримінального права є шаріат.
Система основних джерел кримінального права України:
1. Конституція РФ;
2. Кримінальний кодекс;
3. Норми міжнародного права.
Серед джерел кримінального права перше місце належить Конституції РФ 1993 р . У ній міститься цілий ряд положень, які мають важливе значення для охорони особистості, суспільства і держави.
Основним джерелом кримінального права є кримінальний кодекс. В даний час у РФ діє Кримінальний кодекс, прийнятий Державною Думою 24 травня 1996 р . і введений в дію з 1 січня 1997 р .
Джерелом кримінального права є також кримінально-правові норми, що містяться в міжнародних конвенціях і договорах, ратифікованих Російською Федерацією. Наприклад, Конвенція 1970 р . по боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден, Конвенція 1961 р . про наркотичні засоби і ін.
Поняття кримінального права не зводиться лише до кримінального законодавства. Воно має більш широкий зміст і включає кримінальне законодавство, науку і судову практику.
Кримінальну право поділяється на дві частини:
1. Загальну частину, в якій вивчаються підстави і принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, покарання та інші інститути кримінального права. Інакше кажучи, в Загальній частині вивчаються питання, обов'язкові для суду при розгляді будь-якої кримінальної справи;
2. В Особливій частині вивчаються окремі склади злочинів і ті покарання, які може призначити суд за їх вчинення.
Між Загальної та Особливої ​​частинами кримінального права є сама безпосередній зв'язок. В Особливій частині конкретизуються положення, наявні в Загальній частині кримінального права.
Кримінальне право має тісний зв'язок з іншими кримінально-правовими дисциплінами. Перш за все, є тісний зв'язок кримінального права з кримінальним процесом. Відшукування істини у справі, розслідування злочинів, розгляд кримінальних справ у суді вбирається в певну процесуальну форму, встановлену в Кримінально-процесуальному кодексі РФ. Кримінальне право тісно пов'язане з кримінологією, криміналістикою, судової статистикою, судовою психологією, судовою медициною.
Загальна частина кримінального права включає в себе три розділи: кримінальний закон, злочин, покарання.

4.2. Кримінальний закон

Дія кримінального закону в часі
Дія кримінального закону в просторі
Кримінальний закон - це нормативний акт, який приймається вищим органом державної влади і містять правові норми, що встановлюють підстави і загальні принципи кримінальної відповідальності та визначальні ознаки злочинних діянь і ті покарання, які може призначити суд за їх вчинення.
Згідно з Конституцією РФ (ст.ст. 105,107) кримінальний закон, прийнятий Державною Думою, протягом п'яти днів передається на розгляд Ради Федерації, після чого направляється Президентові РФ для підписання і оприлюднення.
Особливістю кримінального закону, що відрізняє його від інших нормативних актів, є те, що тільки в ньому визначаються підстави та принципи кримінальної відповідальності, ознаки окремих злочинів і покарання, які можуть бути призначені за їх вчинення.
Тривалість дії кримінального закону, його попереджувальне значення визначається тим, наскільки точно в ньому виражаються закономірності відносин, що склалися в суспільстві, чітко і ясно виражена думка законодавця і наскільки він дотримується і одноманітно застосовується.
Кримінальні закони можуть бути різних видів. Вони можуть містити одну кримінально-правову норму або кілька кримінально-правових норм (наприклад, закон, прийнятий Державною Думою про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу РФ). Кримінальний закон може бути у вигляді систематизованого правового акта (наприклад, закон про військові злочини 1958 р .). Нарешті, його найбільш досконалим видом є кримінальний кодекс.
Кримінальний кодекс - це законодавчий акт, який відрізняється внутрішньою єдністю і в якому врегульовані всі питання Загальної та Особливої ​​частин кримінального права.
В даний час у РФ діє Кримінальний кодекс, прийнятий Державною Думою 24 травня 1996 р . і введений в дію з 1 січня 1997 р .
Необхідність прийняття нового Кримінального кодексу була викликана соціально-політичними та соціально-економічними змінами, які відбулися в країні за останній час.
Межі дії кримінального, як і будь-якого іншого закону, обмежені часом і простором.

Дія кримінального закону в часі

Відповідно до ст.9 КК РФ «злочинність і караність діяння визначаються законом, що діє на час вчинення цього діяння». Таким чином, чинним вважається закон, який вступив в силу і не скасовано.
Час вступу кримінального закону в силу безпосередньо пов'язано з порядком його опублікування. У відповідності з пз. ст.15 Конституції РФ всі закони підлягають обов'язковому опублікуванню. Неопубліковані закони не застосовуються. Ця вимога повністю відповідає міжнародно-правовим актам. Порядок опублікування законів регулюється законом від 25 травня 1994 р . «Про порядок опублікування і набрання чинності Федеральних конституційних законів, Федеральних законів, актів палат Федеральних зборів».
Федеральні закони підлягають обов'язковому опублікуванню протягом 7 днів після підписання їх Президентом РФ. Законодавчі акти палат Федеральних Зборів публікуються не пізніше 10 днів після їх прийняття. Офіційним опублікуванням вважається перша публікація в Російській газеті і в Зборах законів російської Федерації.
Федеральні закони вступають в силу одночасно на всій території РФ після закінчення 10 днів після офіційного опублікування, якщо не встановлено інший порядок. Днем вступу закону в силу вважається день після закінчення останньої доби встановленого терміну. Закон втрачає чинність у разі його скасування або після закінчення терміну дії. У зв'язку з дією кримінального закону в часі постає питання про час вчинення злочину. В даний час це питання вирішується в кримінальному законі. «Часом вчинення злочину визнається час вчинення суспільно небезпечного діяння» (ст.9 КК РФ). З проблемою дії кримінального закону в часі безпосередньо пов'язана зворотна сила кримінального закону. Зворотною силою кримінального закону іменують поширення нового кримінального закону на діяння, вчинені до його видання. Згідно зі ст.10 КК РФ кримінальний закон має зворотну силу в наступних випадках: якщо він усуває злочинність діяння або пом'якшує покарання або іншим чином поліпшує становище особи, яка вчинила злочин. У цьому випадку новий закон поширює свою дію на осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання.

Дія кримінального закону в просторі.

При визначенні дії кримінального закону в просторі, застосовуються такі принципи:
територіальний;
принцип громадянства;
реальний;
універсальний принцип.
Територіальний принцип означає, що злочин, скоєний на території РФ будь-яким громадянином, тягне за собою відповідальність за російськими кримінальними законами. У цьому випадку велике значення має правильне визначення території. Виняток з цього принципу передбачено щодо осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Питання про кримінальну відповідальність цих осіб у разі вчинення ними злочинів на території РФ вирішується відповідно до норм міжнародного права.
Відповідно до принципу громадянства визначається відповідальність громадян РФ та осіб без громадянства, які постійно проживають на території РФ, за злочини, скоєні за кордоном. Відповідно до ч.1 ст.12 КК РФ ці особи за злочини, скоєні за кордоном, підлягають відповідальності за російськими кримінальними законами, якщо вчинене ними діяння визнається злочином у державі, на території якої він був скоєний, і якщо ці особи не були засуджені в іноземній державі. При засудженні зазначених осіб покарання не може перевищувати верхньої межі, передбаченого законом іноземної держави, на території якого було скоєно злочин. За російськими кримінальними законами несуть також відповідальність військовослужбовці військових частин РФ, дислоковані за межами РФ, у разі вчинення ними злочину на території іноземної держави.
Реальний принцип дії кримінального закону виражений у ч.3 ст.12 КК РФ: «Іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в РФ, підлягають відповідальності за цим Кодексом у випадках, якщо злочин спрямований проти інтересів РФ і якщо ці особи не були засуджені в іноземній державі ».
На тих же підставах ці особи несуть кримінальну відповідальність і у випадках, передбачених міжнародним договором Російської Федерації. Ці випадки так званого універсального принципу дії кримінального закону.
У зв'язку з дією кримінального закону в просторі постає питання про місце скоєння злочину. Він вирішується аналогічно питання про час вчинення злочину. Місцем вчинення злочину є місце, де скоєно суспільно небезпечне діяння (бездіяльність) незалежно від наслідків, що настали.
У зв'язку з дією кримінального закону в просторі виникає питання про екстрадицію - видачі осіб, які вчинили злочини за кордоном. Правила екстрадиції передбачені в ст.13 КК РФ.

4.3. Злочин

Об'єктивні ознаки складу злочину
Суб'єктивні ознаки складу злочину
Стадії вчинення злочину
Співучасть у злочині
Злочин - центральне, провідне поняття кримінального права. І від того, який зміст вкладається в це поняття, залежить побудова всіх інститутів кримінального права.
Злочин - явище соціальне, історично мінливе. У визначенні того, що визнається злочинним, лежить печать свого часу. Тому до оцінки кримінального законодавства тієї чи іншої епохи необхідно підходити з урахуванням суспільного розвитку.
У кримінальному законодавстві різних країн чітко виявляються дві тенденції у визначенні злочину: в одних Кримінальних кодексах дається формальне визначення злочину (КК ФРН, КК Франції). У Кримінальному кодексі ФРН (§ 1) злочин визначається наступним чином: «Протиправне діяння (мається на увазі злочин або проступок) - це таке діяння, яким виконується склад злочину, передбачений кримінальним законом». У цьому визначенні підкреслюється важлива ознака злочину - його протиправність. Інакше кажучи, злочином визнається те, що передбачено кримінальним законом. Проте в правовій літературі справедливо зазначається, що з наведеного визначення важко зрозуміти, чим керується законодавець, відносячи те чи інше діяння в розряд злочинних.
У Кримінальному кодексі РФ дається матеріальне визначення злочину, відповідно до якого «злочином визнається винне досконале суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання» (ст.14 КК РФ). Дане визначення розкриває соціальну сутність злочину, допомагає розмежовувати злочин та інші види правопорушень, дає можливість уникнути формального підходу при визначенні кримінальної відповідальності.
Відповідно до наведеного визначенням основними ознаками злочину є:
суспільна небезпека;
протиправність;
винність;
караність.
Суспільна небезпека - це основна ознака, основна властивість злочину. Суспільна небезпека означає, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння істотної шкоди особі, суспільству, державі. Даний ознака дає можливість розмежувати злочин та інші види правопорушень. Якщо те чи інше дію (бездіяльність) хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого в КК РФ, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, то воно не може бути визнано злочином (ч.2 ст.14 КК РФ).
Слід розрізняти характер і ступінь суспільної небезпеки.
Характер суспільної небезпеки визначається приналежністю злочину до певного виду (групі) злочинів. Наприклад, злочини у сфері економіки (гл.21), екологічні злочини (гл.26) та ін Ступінь суспільної небезпеки - це кількісна характеристика злочинного діяння одного і того ж виду (характеру). Вона визначається ступенем провини, особливістю мотивів вчинення злочину, особистістю винного, тяжкістю наслідків та іншими обставинами.
Іншим найважливішим ознакою злочину є його протиправність, яка означає, що суспільно-небезпечне діяння визнається злочином, якщо воно передбачене кримінальним законом. Іншими словами, в цьому ознаку виражений найважливіший принцип кримінальної відповідальності: немає злочину без вказівки про те в законі.
Злочином визнається таке діяння, яке скоєно винне і відповідно до закону тягне за собою певне покарання.
З урахуванням ступеня суспільної небезпеки кримінальний закон виділяє чотири категорії злочинів:
злочини невеликої тяжкості;
злочину середньої тяжкості;
тяжкі злочини;
особливо тяжкі злочини (ст.15 КК РФ).
Дана класифікація злочинів має велике значення при визначенні кримінальної відповідальності, призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання і при вирішенні інших питань кримінальної відповідальності.
Кримінальний кодекс, закріплюючи під загрозою покарання здійснення того чи іншого діяння, вказує об'єктивні ознаки, при наявності яких це діяння визнається злочинним. Так, наприклад, наклеп визначається як «поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають його репутацію» (ст.129 КК РФ). Таким чином, підставою кримінальної відповідальності по російському карному праву є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить всі ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом (ст.8 КК РФ).
Сукупність передбачених у кримінальному законі ознак, що характеризують конкретне суспільно небезпечне діяння як злочин, іменується складом злочину.
Зазначені ознаки можуть бути об'єктивними і суб'єктивними.
Об'єктивними ознаками складу злочину є ті, які визначають об'єкт і об'єктивну сторону злочину.
Суб'єктивні ознаки характеризують суб'єкта і суб'єктивну сторону злочину.

Об'єктивні ознаки складу злочину

Суспільна небезпека діяння визначається, перш за все, об'єктом злочину. Об'єкт злочину - це те, на що спрямовано посягання, чого заподіюється або може бути завдано шкоди. Об'єктом злочину виступають соціальні цінності, з якими пов'язана наявність певних суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом (здоров'я, честь, гідність, власність та ін.) Об'єкт більше, ніж який-небудь інший елемент складу, визначає характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного. Об'єкт покладений в основу побудови системи особливої ​​частини КК РФ, відіграє важливу роль при кваліфікації злочинів.
Розрізняються такі види об'єктів злочину:
загальний;
родової;
видовий;
безпосередній.
Загальним об'єктом є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає особа, здійснюючи злочин.
Родовий об'єкт злочину - це група певних, за своєю соціальною сутністю однорідних, суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Родовий об'єкт злочину покладено в основу поділу Особливої ​​частини на розділи.
Видовий об'єкт - це певний вид суспільних відносин, на які посягає суспільно небезпечне діяння. Видовий об'єкт служить підставою розподілу злочинів всередині розділу на окремі розділи.
Безпосереднім об'єктом є суспільні відносини, які порушуються або можуть бути порушені в результаті вчинення злочину (власність, громадський порядок та ін.) Відповідно до безпосереднім об'єктом визначається кваліфікація злочинів.
Об'єктивна сторона злочину - це характеристика зовнішніх властивостей злочинного діяння. Вона включає в себе ознаки, що характеризують дію (бездіяльність), наслідок, причинний зв'язок між дією і наслідком, а також такі ознаки, як спосіб, час, місце й обстановка вчинення злочину.
Суспільно небезпечно поведінка може бути виражена в двох основних формах: у дії чи бездіяльності, коли на обличчі лежав обов'язок вчинити певну дію. Як дія, так і бездіяльність є актами вольового поведінки. Якщо у скоєному дії (бездіяльності) воля не знайшла свого вираження (наприклад, при неосудності, фізичному насильстві), то кримінальна відповідальність виключається. Для кримінальної відповідальності за вчинення так званих матеріальних злочинів недостатньо вчинення дії, а потрібно настання суспільно небезпечних наслідків. У цих випадках необхідно встановлювати наявність причинного зв'язку між дією (бездіяльністю) і наслідками. При характеристиці окремих злочинів кримінальний закон часто називає як спосіб вчинення злочину, а в деяких випадках вказує такі ознаки, як час, місце й обстановка вчинення злочину.

Суб'єктивні ознаки складу злочину

До суб'єктивних ознаками складу відносяться, перш за все, ті, які характеризують суб'єкта злочину. Кримінальної відповідальності за російським кримінальним правом підлягає фізична, осудна особа, яка досягла певного віку.
Два основні ознаки характеризують суб'єкта злочину - осудність і вік.
Особа тільки тоді підлягає кримінальній відповідальності за вчинення нею суспільно небезпечного діяння, якщо воно було осудним, тобто могла усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та керувати ними. Особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій або керувати ними, не підлягає кримінальній відповідальності.
При визначенні віку кримінальної відповідальності за основу береться розвиток свідомості і волі.
За чинним російським кримінальним законодавством кримінальної відповідальності, за загальним правилом, підлягає особа, яка досягла до часу скоєння злочину 16-річного віку, а в разі вчинення окремих, вказаних у законі злочинів (наприклад, вбивства, крадіжки, розбою) кримінальна відповідальність настає з 14 - річного віку.
Серед ознак складу злочину важливе значення мають ознаки, що характеризують суб'єктивну сторону.
Суб'єктивна сторона - це вся психічна діяльність, яка супроводжувала вчинення злочину і в якій інтелектуальні та вольові особливості виступають в єдності і взаємозумовленості.
Встановлення суб'єктивної сторони злочину - процес досить складний. Ця складність корениться в природі психічних процесів, які важко піддаються спостереженню в силу їх особливостей зовнішнього прояву.
Зазначена обставина і пояснює ті протиріччя, які виникають при кваліфікації злочинів. Як свідчать матеріали судової практики, значна частина помилок, які спричинили скасування і зміна судових вироків, пов'язана з неправильним встановленням суб'єктивної сторони злочину, особливо у справах про злочини проти особистості, хуліганстві, посадових злочинах і ін
Ознаки, що характеризують суб'єктивну сторону злочину, різноманітні, і не всі вони мають однакове кримінально-правове значення.
Найважливіші ознаки суб'єктивної сторони, що мають кримінально-правове значення - це:
вина;
мотив;
мета злочину;
емоційний стан особи в момент вчинення злочину.
Деякі з цих ознак є обов'язковими (вина у формі умислу або необережності), а інші - факультативними (мотив, мета злочину, емоційний стан винної особи).
1. Вина. Вина у формі умислу або необережності - необхідний ознака будь-якого складу злочину. Відсутність умислу або необережності в діях особи виключає провину і, отже, кримінальну відповідальність. Факультативні ознаки вказуються як конструктивних чи кваліфікуючих обставин лише при характеристиці окремих складів злочинів. Наприклад, значення необхідного (конструктивного) ознаки в КК РФ надано мотиву у складі підміни дитини (ст.153), розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст.155), зловживання посадовими повноваженнями (ст.285), цілі - у складі тероризму ( ст.205), захоплення заручників (ст.206), посягання на життя державного і громадського діяча (ст.277) і ін
Серед ознак, що характеризують суб'єктивну сторону злочину, центральне місце, безсумнівно, займає вина.
Вина є психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Вина - суб'єктивна передумова кримінальної відповідальності. Суспільно небезпечне діяння не визнається злочином, якщо не було встановлено вини особи у його вчиненні. Значення цього принципу визначається не тільки підставами кримінальної відповідальності, але й змістом кримінальної політики держави, завданнями зміцнення законності та правопорядку в країні. «Кожен обвинувачений в скоєнні злочину вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому федеральним законом порядку і встановлено що набрало законної сили вироком суду» (Конституція РФ, ст.49).
У кримінальній праву Росії вина передбачається в двох формах:
умисна вина (умисел);
необережна вина (необережність).
Підставою розмежування форм вини є різний зміст інтелектуальних і вольових ознак, що знайшли своє вираження у скоєному суспільно небезпечному діянні, чим і визначається різне психічне ставлення особи до соціальних цінностей, що є об'єктом кримінально-правової охорони.
Статті Особливої ​​частини КК РФ не завжди містять вказівку на форму провини того чи іншого злочину. Визначення провини в цьому випадку має виробляється на основі характеру суспільно небезпечного діяння, способу його скоєння, інших ознак злочину. Особливі складнощі при вирішенні цього питання, як свідчить судова практика, виникають при кваліфікації злочинів проти особистості. У постанові Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 27січня 1999 р . «Про судову практику у справах про вбивство (ст.105 КК РФ)» зазначається, що «при вирішенні питання про спрямованість умислу винного слід виходити з сукупності всіх обставин вчиненого і враховувати, зокрема, спосіб і знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень (наприклад, поранення життєво важливих органів людини), а також попереднє злочину і подальшу поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини ^»1.
2. Умисел і його види. Умисел - найбільш поширена форма вини. Більше 80% всіх злочинів, передбачених кримінальним законодавством Росії, - це злочини, кримінальна відповідальність за які обумовлена ​​вимогою умисної вини.
Визначення умислу дається в ст.25 КК РФ «злочином, вчиненим умисно, визнається діяння, вчинене з прямим або непрямим умислом».
Таким чином, кримінальний закон передбачає два види умислу: умисел прямий і умисел непрямий.
Прямий умисел передбачає свідомість особою суспільно небезпечного характеру своїх дій (бездіяльності), передбачення можливості або неминучості настання суспільно небезпечних наслідків і бажання їх настання.
При непрямому умислі особа усвідомлює суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності), передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків, не бажає, але свідомо допускає ці наслідки чи ставиться до них байдуже.
Для обох видів наміру істотними є такі загальні ознаки: свідомість суспільно небезпечного характеру своїх дій (бездіяльності), передбачення настання суспільно небезпечних наслідків.
Визначальним властивістю умисної вини є те, що особа усвідомлює, що робить дію (бездіяльність), небезпечне для суспільних відносин і передбачене в законі як злочин.
Свідомість суспільної небезпеки вчинених дій не вичерпує зміст умислу. Обов'язковою ознакою умисної вини є передбачення суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Суспільно небезпечна поведінка тільки тоді може вважатися усвідомленим, якщо були усвідомлені його наслідки.
Передбачення наслідків своїх дій (бездіяльності) неможливо без усвідомлення тих причинно-наслідкових зв'язків, які роблять настання наслідків необхідним, обгрунтованим, інакше кажучи, без свідомості того, що наслідки з необхідністю випливають з вчинених дій.
Передбачення наслідків скоєних дій може носити різний характер. Особа може чітко уявляти всі наслідки, які можуть настати в результаті скоєних ним дій. Але передбачення може бути і менш чітким. Особа може передбачити можливість (ймовірність) або неминучість настання наслідків. Значною мірою це залежить від того, наскільки конкретні обставини, за яких були вчинені дії (бездіяльність), усвідомлювалися особою, наскільки вони приймалися в розрахунок при початковому рішенні учинити суспільно небезпечне діяння. У чималій мірі це залежить від індивідуальних властивостей і особливостей особистості, від її психічних можливостей, емоційного стану тощо
Характер передбачення суспільно небезпечних наслідків, безсумнівно, має великий вплив на вольовий зміст злочину і, отже, на форму провини. При непрямому умислі передбачення носить менш конкретний характер, у цьому випадку особа передбачає можливість суспільно небезпечних наслідків. Якщо особа передбачає лише неминучість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності) і при цьому здійснює дані дії, то в цьому випадку мова йде лише про прямий умисел.
Різниця між прямим і непрямим умислом полягає, головним чином, у вольовому змісті скоєних дій. При прямому умислі особа бажає, щоб в результаті скоєних ним дій настали передбачувані нею суспільно небезпечні наслідки. Інакше кажучи, при прямому умислі суспільно небезпечні наслідки входять в ціль дії або є засобом для досягнення іншої мети. При непрямому умислі особа допускає, що в результаті його дій (бездіяльності) можуть наступити суспільно небезпечні наслідки. У цьому випадку суспільно небезпечні наслідки виступають не як мета, а як побічний результат злочинної діяльності. Особа як би погоджується з настанням суспільно небезпечних наслідків. Знаючи про те, що його дії можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, особа, тим не менш, вирішується на вчинення злочину ^2.
Крім поділу умислу на прямий і непрямий, в теорії кримінального права і судовій практиці виділяються й інші види умислу.
У залежності від часу формування розрізняють заздалегідь обдуманий і раптово виник умисел. У залежності від волі умисел прийнято ділити на певний і невизначений.
3. Необережність та її види. У порівнянні з умислом необережність - менш поширена форма вини. Ця обставина, проте, анітрохи не применшує кримінально-правового значення проблеми необережної вини.
В умовах науково-технічного прогресу і виникає у зв'язку з цим проблемою соціальної адаптації людини пред'являються все більш підвищені вимоги до поведінки людей, їх дисципліни і організованості. Будь-яке порушення дисципліни, належної обачності і уважності при виконанні тих чи інших дій, пов'язаних із застосуванням техніки, особливо при використанні засобів підвищеної небезпеки, загрожує серйозними негативними наслідками.
У чинному російському кримінальному законодавстві розрізняються два види необережності:
злочинну легкодумство;
злочинна недбалість.
Ці види необережності за своїм соціально-психологічним змістом мають багато спільного. Незважаючи на певну подібність, злочинну легкодумство і злочинна недбалість мають суттєві відмінності.
Діяння визнається вчиненим у результаті легковажності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховувало на їхнє запобігання.
Для легковажності характерні дві ознаки:
1. Передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності);
2. Розрахунок запобігти настанню цих наслідків.
Перша ознака зближує легковажність з умисною виною, зокрема, з непрямим умислом. Основна відмінність між непрямим умислом і легковажністю полягає в їх вольовому змісті. Якщо у злочинах, скоєних з непрямим умислом, особа вирішується здійснити мета, незважаючи на те, що можуть наступити суспільно небезпечні наслідки, то при легковажність резолюція особи вчинити дії для реалізації поставленої мети пов'язується з надією запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків, яка виступає як додатковий мотив у зміцненні цієї рішучості.
М. був визнаний винним у тому, що, керуючи моторним човном, побачив що купалася в річці гр-ку К. та з метою налякати її направив на К. моторний човен. Коли М. побачив, що його жарт може погано скінчиться, він пригальмував, але не зміг впоратися з керуванням човном, наїхав на К., заподіявши їй тяжка шкода здоров'ю.
Зіставляючи характер дій М. з конкретними обставинами, за яких було скоєно цей злочин, слід дійти висновку, що в основі його поведінки лежав легковажний розрахунок на запобігання наслідків, і, отже, за змістом суб'єктивної сторони цей злочин є необережним, вчиненим у результаті злочинного легковажності, як воно і було кваліфіковано судом.
Згідно з ч.3 ст.26 КК РФ, злочинна недбалість як форма провини характеризується тим, що в цьому випадку особа не передбачає, що внаслідок його дії (бездіяльності) можуть наступити суспільно небезпечні наслідки, хоча повинна і могла їх передбачити.
Специфіка недбалості, що відрізняє її від інших форм вини, полягає в тому, що в цьому випадку особа не передбачає, що внаслідок скоєних їм дій (бездіяльності) можуть наступити суспільно небезпечні наслідки, хоча за необхідної пильності й обачності повинна була і могла їх передбачити. Термін «повинно» підкреслює характер скоєних при злочинній недбалості дій, а саме те, що ці дії пов'язані з порушенням лежать на обличчі обов'язків. Обов'язок передбачення настання суспільно небезпечних наслідків - найважливіша ознака злочинної діяльності.
Обов'язок особи зробити які-небудь дії або утриматися від їх вчинення може виникнути в силу різних обставин: у силу закону (наприклад, обов'язок надати допомогу хворому або особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані) (ст.ст. 124, 125 КК РФ) ; внаслідок договору (наприклад, обов'язок, пов'язана зі службовою діяльністю особи) (ст.ст.285, 293 КК РФ); та ін При визначенні відповідальності за необережну вину в кожному конкретному випадку необхідно встановити, яка обов'язок була порушена особою і в чому це порушення виразилося. Якщо буде встановлено, що вчинення тієї або іншої дії не входило в коло обов'язків особи, то що наступили в результаті цього суспільно небезпечні наслідки не можуть бути поставлені йому за провину.
Обов'язок передбачення суспільно небезпечних наслідків не вичерпує змісту недбалості. Для наявності злочинної недбалості необхідно встановити, що особа не тільки повинно було, але й могло в даній ситуації передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Іншими словами, при вирішенні питання про наявність у поведінці особи злочинної недбалості необхідно враховувати його індивідуальні особливості, зокрема, його можливості в даній конкретній ситуації передбачити суспільно небезпечні наслідки своїх дій.
Судова практика знає чимало випадків, коли відсутність можливості передбачення виключало необережну вину і кримінальну відповідальність. Дана обставина має важливе значення для відмежування необережної провини від невинного (випадкового) заподіяння шкоди (ст.28 КК РФ).
Казус (випадок) характеризується тим, що особа, яка вчинила діяння, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпеки своїх дій (бездіяльності) або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити.
Наступ наслідки в цьому випадку, хоча і перебуває в причинному зв'язку з діями особи, але не підлягає вменению йому внаслідок відсутності вини. Завдана за даних обставин шкода є випадковим.
Важлива роль у змісті суб'єктивної сторони належить мотиву і мети злочину.
4. Мотив і мета злочину. Мотив лежить в основі будь-якого людського поведінки, визначаючи його соціальний зміст і цільову спрямованість. Його значення в людській поведінці різноманітне. Мотив виконають, перш за все, спонукальну роль. Він виступає як джерело активності особистості, як стимул поведінки.
Об'єктивні обставини не визначають однозначно поведінку людини. Людську поведінку, в тому числі і суспільно небезпечне, завжди вибірково і цілеспрямовано. Людина добровільно вибирає поведінка, погодившись як із зовнішніми умовами та обставинами, так і зі своїми особистими переконаннями і схильностями. Характер цієї поведінки багато в чому залежить від особливостей його мотивації.
Прийняття рішення здійснити якусь дію характеризується тим, що в ньому беруть участь всі компоненти особистості: і мотиви, і емоції, і пам'ять, і увага, і зовнішні обставини. Разом з тим вирішальне значення в цьому процесі має мотивація. Від особливостей мотивації, від того, якими мотивами керувався особа, наважуючись вчинити діяння, залежать характер цього процесу, його динамічність і цілеспрямованість. Мотив - це та ознака, що визначає змістовну сторону антигромадської поведінки.
Мотив злочину - це спонукання, яке зіграло вирішальну роль у виборі поведінки і вчиненні суспільно небезпечного діяння.
Від особливостей мотиву залежать сила волі, динамічний характер поведінки. Але справа не тільки в характері та особливостях мотиву. Вирішальне значення має те, яке місце займає спонукання, що лежить в основі мотиву, в структурі особистості, наскільки це спонукання пов'язано із загальною спрямованістю особистості. У мотивах найбільш чітко виражаються такі властивості особистості, як система ціннісних орієнтацій, життєва установка особистості.
У процесі життя і діяльності у кожної людини виробляється своя певна система ціннісних орієнтацій, відповідно до якої формується система потреб, потягів, інтересів, тобто система внутрішніх спонукальних мотивів, що визначають життєві орієнтації особистості, особливість її поведінки в різних ситуаціях.
Мотив безпосередньо пов'язаний з метою. Мотив визначає поведінку не сам по собі, а тільки в зв'язку з метою. Мотив і мета - поняття тісно пов'язані, але не тотожні. Вони по-різному характеризують вольовий процес, який супроводжує вчинення діяння. Мотив відповідає на питання, навіщо людина робить ту чи іншу дію, мета ж визначає, яким способом воно буде здійснено, до чого людина прагне, здійснюючи злочин. Мотив і мета накладають відбиток на весь психічний процес, який знаходить вираз у скоєному діянні.
За своїм змістом мотиви злочинів досить різноманітні.
З урахуванням соціально-психологічного забезпечення і морально-етичної оцінки можна виділити наступні групи характеру:
1. Мотиви ідейного характеру;
2. Ниці мотиви, що є різними формами прояву егоїзму (користь, помста, хуліганські спонукання, заздрість, ненависть та ін);
3. Мотиви, позбавлені низинного змісту (мотиви альтруїзму, співчуття та ін.)
Можна виділити й інші види мотивів злочинів.
Мотив і мета злочину мають важливе кримінально-правове значення.
Ці ознаки дають можливість, перш за все, встановити істину у справі. Без встановлення дійсного змісту спонукань, якими керувалося обличчя, роблячи злочин, істина у справі не буде встановлена ​​або буде встановлена ​​неповністю. Так, Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду РФ, скасовуючи вирок Чертановського міжмуніципальної (районного) суду м. Москви у справі Б., зазначила, що судом не досліджені фактичні обставини, не з'ясовані мотиви злочину, хоча правильне встановлення мотиву має істотне значення для вирішення питання про винність підсудного.
Мотив привносить в поняття провини момент морально-етичної оцінки. Можна сказати, що мотив «моральним світлом» висвітлює скоєне людиною, його помисли і вчинки.
Мотив злочину дає можливість встановити конкретний зміст провини, визначити її ступінь і соціальну сутність.
Щоб вирішити питання, розуміло чи особа суспільно небезпечний характер своїх дій, як воно ставилося до цих дій, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки, необхідно встановити мотиви, якими воно керувалося при вчиненні цих дій. Різні мотиви роблять неоднаковий вплив на волю і свідомість особи, на його емоційний стан, і, отже, на передбачення наслідків своїх дій, на ставлення до скоєного.
Мотив, будучи безпосередньо пов'язаний з особистістю, її соціально-психологічними особливостями, грає важливу роль в індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, при вирішенні інших питань кримінального права.
Мотив і мета нерідко вказуються в числі необхідних ознак, що характеризують основний склад злочину. Це, перш за все, відноситься до норм, що передбачають відповідальність за злочини проти особистості. У низці статей КК РФ про злочини проти особистості як необхідного (обов'язкового) ознаки вказується мотив злочину. (Ст.ст. 137, 153, 154, 155 КК РФ). Мотив і мета вказуються в числі необхідних ознак при характеристиці інших складів злочинів, наприклад, злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави (ст.ст. 277, 281 КК РФ), посадових злочинів (ст.ст. 285, 292 КК РФ) і ін
Нерідко мотив і мета передбачаються в якості кваліфікуючих обставин окремих складів злочинів. Таке значення мотиву і мети чинне кримінальне законодавство надає при визначенні відповідальності за умисне вбивство (п.п. «б», «з», «і», «к», «л», «м» ч.2 ст.105 КК РФ), умисне заподіяння шкоди здоров'ю (ст.ст. 111, 112, 117 КК РФ), а також інших злочинів.
Значення мотиву і мети злочину не вичерпується лише тими випадками, коли вони вказуються в числі необхідних або кваліфікуючих ознак складу злочину. Вони відіграють велику роль у характеристиці інших ознак складу, зокрема об'єктивної сторони. Особливо тісний зв'язок існує між мотивом, метою, способом, знаряддями і обстановкою вчинення злочинів.
Пленум Верховного Суду Російської Федерації у ряді своїх постанов звертає увагу судів на те, щоб вони під час вирішення питань кримінальної відповідальності у всіх випадках з'ясовували ці обставини. Так у постанові Пленуму Верховного Суду Російської Федерації «Про судову практику у справах про вбивство (ст. 105 КК РФ) зазначається, що« по кожному такому справі повинна бути встановлена ​​форма вини, з'ясовані мотиви, мету і спосіб заподіяння смерті іншій людині, а також досліджені інші обставини, що мають значення для правильної оцінки вчиненого і призначення винному справедливого покарання ^4.
Мотив має важливе кримінологічне значення. Він самим найближчим чином вказує джерело, яке живить злочин.
Дуже вдалим видається зауваження з цього приводу відомого російського вченого-криміналіста Л.Є. Владимирова: «Входить або не входить, за законом, мотив цього злочину в поняття останнього, він повинен бути неодмінно виявлено. Мотив є дійсне джерело злочину, і ніколи освічений суд не задовольниться слідством, не розкрив мотиву злочину. Пояснюючи виникнення даного злочину, мотив має глибоке значення для психологічного розуміння діяння, а у випадках сумнівного душевного стану підсудного він представляє важливий опорний пункт для висновку лікаря психіатра ».

Стадії вчинення злочину

Виник у особи намір вчинити злочин не завжди негайно реалізується, а проходить певні етапи. Ці етапи іменуються в кримінальному праві стадіями вчинення злочину.
Розрізняються такі види стадій:
1. Готування до злочину;
Приготуванням визнається дія, безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Приготування - перша ланка в розвитку умисної злочинної діяльності. У цьому випадку створюються лише умови вчинення злочину. Кримінальна відповідальність настає за приготування до тяжкого та особливо тяжкого злочину (ст. 30УК РФ).
2. Замах на злочин;
Під час замаху суспільно небезпечне діяння (бездіяльність) безпосередньо спрямований на вчинення злочину, але злочинний результат не настає з причин, не залежних від волі винного.
3. Закінчений злочин (ст. 29 КК РФ).
Злочин вважається закінченим, якщо в скоєному діянні міститися всі ознаки складу злочину, передбаченого в Кримінальному кодексі РФ.
Відповідальність за готування і замах настає за статтею, що передбачає закінчений злочин, але з посиланням на ст.30 КК РФ, При призначенні покарання за приготування і замах суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчинених дій (бездіяльності), ступінь здійснення злочинних намірів, причини, в силу яких злочин не було доведено до кінця.
При цьому термін і розмір покарання за готування до злочину не може перевищувати половини, а за замах трьох чвертей максимального терміну або розміру найбільш суворого виду покарання. Смертна кара і довічне позбавлення волі за готування до злочину і замах на злочин не застосовуються.
У кримінальному законодавстві Росії, як і в більшості КК інших країн передбачаються випадки добровільної відмови від вчинення злочину (ст.31 КК РФ).
Добровільна відмова - це відмова особи з власної волі від доведення злочину до кінця при усвідомленні ним фактичної можливості довести злочин до кінця.
Для визнання відмови добровільним потрібно, щоб ця відмова не був вимушеним, і щоб особа усвідомлювала фактичну можливість довести злочин до кінця.
Добровільна відмова виключає кримінальну відповідальність. Особа підлягає відповідальності лише за фактично вчинене діяння, яке містить склад іншого злочину.

Співучасть у злочині

Судова практика свідчить, що кожен третій злочин скоюється не однією особою, а кількома особами, у співучасті. У деяких випадках дана форма співучасті зустрічається частіше. Так близько 80% грабежів і розбоїв і дві третини злочинів неповнолітніх відбуваються у співучасті. Тому велике значення набуває питання про відповідальність за співучасть у злочині.
Співучасть є умисна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину (ст.32 КК РФ).
Співучасть характеризується певними об'єктивними і суб'єктивними ознаками.
Співучасть - це спільне вчинення злочину двома або більш особами. Інакше кажучи, злочин, вчинений у співучасті - результат спільних вольових зусиль кількох осіб, коли дії кожного співучасника знаходяться в причинному зв'язку з наслідками, що наступили. При цьому співучасник повинен усвідомлювати, що він сприяє спільному скоєння злочину.
Виділяються наступні види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач, пособник.
Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.
Виконавцем визнається і той, хто чинить злочин за допомогою використання інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності (неосудних, які не досягли віку кримінальної відповідальності). Ці випадки іменуються посереднім виконавством.
Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Це найбільш небезпечний вид співучасті у злочині.
Підбурювач - це особа, склонившее іншу особу до вчинення злочину.
Підбурювач - інтелектуальний автор вчинення злочину. Він збуджує у виконавця резолюція вчинити злочин і в силу цього являє значну суспільну небезпеку.
Найбільш поширеним видом співучасті є пособництво.
Посібника - це особа, яка сприятиме здійсненню злочину (порадами, вказівками, наданням засобів і знарядь) або обіцяла приховати злочинця, знаряддя і засоби, а також предмети, здобуті злочинним шляхом.
Всі співучасники підлягають відповідальності за спільно скоєний злочин, але оскільки їх роль у вчиненні злочину неоднакова, юридично це знаходить своє відображення в кваліфікації. Дії виконавця кваліфікуються за статтею Особливої ​​частини КК РФ, яка передбачає вчинений злочин, а дії організатора, підбурювача і посібника з тієї ж статті КК РФ, але з посиланням на ст.33 КК РФ.В кримінальному законодавстві РФ виділяються також форми співучасті:
вчинення злочину групою осіб;
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
вчинення злочину організованою групою;
вчинення злочину злочинним співтовариством (злочинною організацією) (ст.35 КК РФ).
Ці форми співучасті передбачаються в якості обставин, що обтяжують відповідальність за окремі злочини, або враховуються при призначенні покарання.
У кримінальному законодавстві регламентується відповідальність за вчинення особою безлічі злочинів.
Множинність злочинів означає вчинення особою двох або більше злочинів, якщо юридичні наслідки за ці злочини не погашені.
Розрізняються такі види множинності злочинів:
неодноразовість;
сукупність;
рецидив.
Неодноразовість означає вчинення особою двох або більше тотожних або в силу вказівки в законі (наприклад, ч. ст.15 КК РФ) однорідних злочинів, якщо юридичні наслідки за цими злочинами не погашені (ст.16 КК РФ).
Сукупність означає вчинення особою двох або більше різнорідних злочинів, за жоден з яких особа не була засуджена (ст.17 КК РФ).
Рецидивом визнається вчинення умисного злочину особою, яка має судимість за раніше скоєний умисний злочин (ст.18 КК РФ).
Кримінальний закон встановлює особливий порядок призначення покарання при рецидиві та сукупності злочинів.
Особливе значення для охорони прав і свобод людини і громадянина має встановлення в кримінальному законі правових гарантій заподіяння шкоди при вчиненні правомірних, соціально-корисних дій.
До вказаних видів правомірних соціально-корисних дій КК відносить необхідну оборону (ст.37 КК), заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), крайню необхідність (ст.39 КК), фізичний і психічний примус (ст. 40 КК), обгрунтований ризик (ст. 41 КК), виконання наказу чи розпорядження (ст.42).
Всі ці види правомірного заподіяння шкоди іменуються в кримінальному праві як обставини, що виключають злочинність діяння.
Серед цих обставин особливе практичне значення має необхідна оборона. Право на необхідну оборону є по суті форма реалізації природних прав громадян, закріплених в основному законі - Конституції РФ: «Кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом» (ст.45).
Необхідна оборона, як і інші перераховані обставини, визнається правомірною, якщо при її здійсненні дотримуються умови, зазначені в кримінальному законі.
Однією з умов, зазначених у статтях 37 КК РФ і що роблять оборону правомірною, є вимога, щоб при обороні не було допущено перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визнаються умисні дії, що явно не відповідають характеру і ступеня суспільної небезпеки посягання (ч.3 ст.37 КК РФ).
Визначення необхідної оборони, що містилися в колишній редакції ст. 37 КК, викликало у судовій практиці великі труднощі і по суті обмежувало право громадян на необхідну оборону.
Тому законом, прийнятим Державною Думою 8 лютого 2002 р ., Ст. 37 КК РФ була змінена ^6.
Згідно з новою редакцією ст. 37 КК РФ правомірною визнається захист особистості обороняється або іншої особи, а також охоронюваних законом інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання, якщо це посягання було з насильством, небезпечним для життя обороняється або іншої особи, або з безпосередньою загрозою застосування такого насильства.
Якщо посягання не було пов'язане з насильством, небезпечним для життя обороняється або іншої особи, то захист визнається правомірним, якщо не було перевищення меж необхідної оборони.

4.4. Покарання

Поняття покарання
Цілі покарання

Поняття покарання

Покарання - один з центральних інститутів кримінального права. У ньому більш яскраво, ніж у будь-якому іншому інституті, виражаються підстави і межі кримінальної відповідальності, зміст і напрям кримінальної політики держави, а також інші аспекти боротьби зі злочинністю. Тому дана проблема завжди займала розуми людей - і не тільки юристів. Великий внесок у її розробку внесли соціологи, філософи, письменники.
Покарання тісно пов'язано з особливостями розвитку суспільства, його соціально-політичними, соціально-моральними, соціально-культурними традиціями, законодавчими та іншими особливостями. Без урахування цих особливостей не можна зрозуміти побудова системи покарань та її зміни в історії кримінального права, принципи призначення покарання та ін
Покарання нерозривно пов'язане зі злочином. Цей зв'язок досить чітко підкреслена у вимозі французьких просвітителів, висунутому більше двох століть тому: nullum crime sine lege; nullum paene sine crime.
Характер покарання та його тяжкість повинні відповідати характеру і тяжкості вчиненого злочину. Тому протиставлення цих понять, зокрема суперечка про те, чи є покарання ознакою злочину, позбавлене логічного сенсу.
Покарання у тому вигляді, в якому воно відомо законодавству Росії та інших країн, склалося не відразу. Історія розвитку кримінального права свідчить про гуманізацію покарання. Це знайшло зокрема, своє вираження у відмові від тілесних покарань, у значному скороченні застосування смертної кари, а в цілому ряді країн - у відмові від її застосування, в обмеженні застосування позбавлення волі, у збільшенні покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у визначенні порядку призначення покарання та методи його виконання.
На відміну від кримінального законодавства Росії кримінальні кодекси більшості інших країн не містять визначення покарання. При визначенні покарання та його соціальної сутності слід виходити не тільки з тієї формулювання, яка дається в законі, але необхідно враховувати напрям кримінальної політики держави, систему покарань, побудова санкцій та інші особливості.
Покарання є міра державного примусу, що за вироком суду особі, визнаному винним у вчинення злочину, і що виражається в нестатки або обмеження його прав і свобод та містить негативну оцінку особистості засудженого і його діяння.
Покарання виступає, передусім, як міра державного примусу. Примус - властивість будь-якого покарання. Воно завжди пов'язане з якимись обмеженнями прав і свобод засудженого, заподіянням йому позбавлень особистого або майнового характеру, зачіпає інші суттєві права й інтереси.
Характер цих примусів залежить не тільки від виду та розміру покарань та порядку його виконання, а й від особливостей особистості засудженого.
Елементи примусу, безсумнівно, є і в інших заходи впливу, що застосовуються державними органами та громадськими організаціями: в заходи цивільно-правового характеру, в адміністративних і дисциплінарних заходи і т.д. Проте зазначені заходи істотно відрізняються від кримінального покарання. Покарання - це міра державного примусу, що за вироком суду особі, визнаному винним у скоєнні злочину, воно спирається на примусову силу держави і застосовується від його імені.
Примус - властивість будь-якого покарання, але в різних видах покарання воно проявляється по-різному.
Однак зміст покарання не вичерпується його примусової стороною. У ньому, перш за все, виражаються мотиви належної поведінки, підкреслюється позитивний початок, позитивний зміст кримінальної відповідальності. Інакше кажучи, покарання виконує важливу виховну, общепредупредітельную функцію, надає моральне, моральний вплив. Як справедливо зауважив норвезький криміналіст І. Анденес, общепредупредітельное вплив покарання «включає в себе не тільки мотивуюча дія страху перед покаранням, але також і моральне (або виховне) і формує звичку вплив кримінального права» ^7.
Общепредупредітельное значення покарання залежить, перш за все, від регламентації цього інституту в кримінальному законодавстві, особливо у визначенні системи покарань, в конструкції окремих інститутів, в побудові санкцій статей Особливої ​​частини, зокрема, від того, наскільки розумно в них виражена діалектика співвідношення каральних і виховних елементів.
Іншою найважливішою особливістю покарання є те, що воно постає як міра державного примусу, що застосовується за вироком суду до особи, винної у вчиненні суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки злочину, передбаченого в кримінальному законі.
Покарання відрізняється від інших заходів державного примусу також правовими наслідками його застосування. Застосування покарання тягне за собою таке правовий наслідок, як судимість. Судимість підкреслює перш за все морально-етичний аспект осуду. Разом з тим зазначена обставина має і певні правові наслідки. Кримінальний закон (ст.86 КК РФ) надає великого значення судимості, як при призначенні покарання, так і при вирішенні інших питань кримінальної відповідальності.

Цілі покарання

Зміст покарання безпосередньо пов'язано з визначенням його цілей. Питання про цілі покарання - центральне питання даної проблеми. Саме з метою найбільш яскраво проявляється напрям кримінальної політики держави, утримання каральних і виховних елементів кримінальної відповідальності. По суті з його рішенням пов'язано визначення системи та видів покарання, побудова санкцій статей Особливої ​​частини КК, визначення порядку призначення та звільнення від покарання та вирішення інших питань кримінальної відповідальності. В аспекті цілей покарання більш чітко простежується значення пом'якшуючих та обтяжуючих обставин, особи винного та інших особливостей, що характеризують вчинений злочин. Специфічність цілей покарання має великий вплив на методику виправлення засудженого.
Цілі покарання по суті визначають право і межі держави на застосування примусових заходів до осіб, які вчинили злочин. Цим і визначається той великий інтерес, який виявляють до цієї проблеми не тільки юристи, а й представники інших наук. Великий внесок у розробку цієї проблеми внесли філософи. Фактично в будь-якій теорії покарання знаходять вираження ті чи інші філософські погляди.
Питання про цілі покарання є одним зі спірних питань у правовій літературі ^8. У цьому в якійсь мірі відображається зміна змісту кримінальної політики держав, що мало місце в історії кримінального права. Особливо великі суперечки викликає питання про кару, як мети покарання, що більш докладно буде розглянуто нижче.
Необхідно також відзначити, що неоднаково питання про цілі покарання вирішувалося і в російському кримінальному законодавстві.
Як відомо, Кримінальний кодекс РРФСР 1960 р . встановлював наступну послідовність цілей покарання: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами ».
Визначаючи зміст покарання і його цілей, КК РФ 1996 р . основний акцент робить на відновлення соціальної справедливості: «Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів». Вказівка ​​на відновлення соціальної справедливості як мета покарання характеризує тісний зв'язок покарання з моральними засадами його призначення, підкреслює не тільки правовий, але й моральний аспект покарання.
Питання про цілі покарання має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Тільки з урахуванням цілей можна правильно визначити значення загальних почав у призначенні покарання, призначити справедливе покарання.
При вирішенні питання про цілі покарання необхідно мати на увазі, що покарання - поняття складне, і як таке, воно переслідує різні цілі, неоднакові як за своїм змістом, так і характером попереджувального впливу.
У цьому, як і в багатьох інших випадках, при характеристиці будь-якої цілеспрямованої діяльності повинні бути виділені основні головні цілі, що мають загальний характер, і цілі конкретні, мають підлегле значення і є по суті засобами реалізації основних цілей. При вирішенні цього питання необхідно виходити з соціальної сутності покарання і його призначення. Покарання є одним з важливих і дієвих засобів захисту суспільства від найбільш небезпечних посягань на її підвалини. «Покарання, - зазначав Беккаріа, - обгрунтовується не спокутою провини перед Богом, а необхідністю захисту суспільства» ^9.
Таким чином, перед покаранням ставляться, перш за все, общепредупредітельние, превентивні цілі - попередження скоєння злочинів, як засудженими, так і іншими особами ^10.
Общепредупредітельное вплив - об'єктивна властивість будь-якого покарання. Попередження вчинення злочинів - найважливіша і основна мета покарання, і вона, на наш погляд, повинна бути поставлена ​​в кримінальному законі на перше місце в характеристиці цілей покарання. Однак дана мета не виключає інші цілі покарання: відновлення соціальної справедливості, відплата (кара), виправлення засудженого, відновлення порушеного права, забезпечення спокою громадян та ін Але ці цілі, як зазначалося, мають підпорядковане значення, в кінцевому рахунку вони спрямовані на посилення попереджувального значення покарання. Іншими словами, вони виступають як засобу реалізації загальної, основної мети покарання.
Наведена класифікація цілей покарання більш чітко підкреслює соціальну сутність покарання і, головне, дозволяє уникнути протиріч, які є в правовій літературі у вирішенні даної проблеми, зокрема при визначенні кари як мети покарання.
Попередження злочинів як мета покарання включає в себе як мета приватного попередження (попередження вчинення злочинів засудженими), так і мета загального попередження (попередження вчинення злочинів іншими особами).
Покарання переслідує, перш за все, мета попередження вчинення засудженими нового злочину. Засобами здійснення цієї мети є застосовуються судом примусові заходи кримінально-правового впливу, виконання яких позбавляє засудженого або обмежує його можливості здійснювати нові злочини: ізоляція засудженого та інші обмеження при позбавленні волі; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та ін Важливе значення в цьому відношенні має і елемент залякування - загроза застосування більш суворого покарання у разі вчинення засудженим нового злочину.
Основними засобами реалізації даної мети, безсумнівно, є заходи виправного впливу, що застосовуються до засудженого в процесі виконання покарання.
Характер цих заходів визначається видом кримінального покарання, особливостями особистості засудженого та іншими обставинами вчинення злочину. Детальна регламентація виправних заходів, зокрема обмежень у правах і обов'язках засуджених, засуджених судом до тих чи інших видів покарання, дається до Кримінально-виконавчому кодексі РФ 1996 р .
Однак реалізація цілей приватного попередження не зводиться тільки до застосування виправних заходів. Його ефективність у вирішальній мірі визначається морально-етичним впливом. У покарання завжди міститься закид, негативна морально-етична оцінка особистості засудженого і його діяння. І від того, наскільки особа усвідомлює упречності своєї поведінки, наскільки воно переживає скоєне, залежить ефективність кримінального покарання.
На цю обставину вказував ще Ф.М. Достоєвський у своєму творі «Записки з мертвого дому»: «Пам'ятаю, найбільше займала мене одна думка, яка потім неотвязчіво переслідувала мене весь час мого життя в острозі, - думка почасти нерозв'язна, нерозв'язна для мене і тепер: це про нерівність покарання за одну і ті ж злочини »... Один« сам себе осудить за свій злочин безпощадно, безжальніше самого грізного закону. А ось поруч з ним другий, який навіть і не подумає жодного разу про скоєний ним вбивство під всю каторгу. Невже покарання для цих двох однаково чутливо? ».
Як свідчать проведені соціологічні дослідження, значна частина засуджених закиди своєї совісті, почуття сорому за скоєне ставить на одне з перших місць серед обставин, найбільш важко переносяться ними.
Якщо винність особи та кримінально-правова оцінка вчиненого ним діяння, дана у вироку суду, не підкріплюються моральним впливом і особа не переживає скоєне, то обрана міра покарання не буде мати ні спеціально-попереджувального, ні общепредупредітельного значення. Така оцінка не здатна пробудити у правопорушника докори сумління і свідомість зла, вчиненого ним. Інакше кажучи, пробудити то початок, без якого неможливо забезпечити ефективність застосовуваних заходів для його виправлення ^12. Наочним прикладом може бути випадок, описаний в Російській газеті від 1 лютого 1996р.
У листопаді 1974 р . 19-річна Тетяна М. У навчальному тире м. Тамбова пострілом з дрібнокаліберної гвинтівки скоїла вбивство свого однокурсника. Мотивом скоєння злочину стала ревнощі. Суд виніс досить м'який вирок - п'ять років позбавлення волі.
Діяння Тетяни Н. Не отримало суворого морального осуду. Навпаки їй співчували, особливо ровесниці. Через двадцять років історія повторилася. Тетяна М. познайомилася з Володимиром С. - людиною грунтовним і сімейним. Відчувши з боку Володимира С. холодність, стала вимагати, щоб він залишив сім'ю. Однак це не спрацювала. Тоді вона купила на ринку пістолет, стала тренуватися, намагаючись відновити загублені навички у стрільбі. Через деякий час пострілом з пістолета вбила Володимира С. Тетяна М. була визнана осудною і засуджена до восьми років позбавлення волі.
У даному випадку певну роль у вчиненні повторного злочину зіграла та обставина, що перший злочин, скоєний винною, не отримало належного морального осуду, не викликало в неї почуття каяття та вболівання за скоєне.
Особливе значення моральних засад мають у здійсненні мети загального попередження - попередження скоєння злочину іншими особами.
Право виступає як регулятор поведінки людей. Дієвість правових установлень визначається тим, наскільки вони підкріплюються моральним впливом і наскільки ці встановлення мають у своїй основі моральне. Чим вище морально-правовий стан суспільства, тим більше попереджувальне значення набувають заходи заохочення, і покарання, і навпаки, нагороди так само, як і покарання, втрачають своє значення, якщо в суспільстві не дотримується законність, якщо деформовані ціннісні орієнтири, якщо зруйновані моральних засад .
Як свідчать проведені дослідження, основна маса людей не робить злочинів не з-за страху перед покаранням, а в силу моральних устоїв, з моральних міркувань. Разом з тим це не виключає запобіжної ролі кримінально-правового впливу.
На общепредупредітельное вплив кримінального закону великий вплив робить практика його застосування, невідворотність відповідальності. Як би повно кримінальний закон не висловлював суспільні потреби і як би не був він досконалий з точки зору юридичної техніки, він не буде мати попереджувального впливу без його практичного застосування. Незастосування або недостатнє застосування кримінального закону до суспільно небезпечним діянням, що має широке поширення, значно послаблює ефект попереджувального впливу. Практика боротьби з такими видами злочинів, як хабарництво, обман споживачів - наочне тому свідчення.
Важливе значення даний чинник набуває в даний час, в умовах значного зростання злочинності, зміни її структури, поширення найбільш небезпечних форм.
Цілі покарання з кримінального права Росії не зводяться до спеціального і загального попередження. У числі найважливіших цілей закон вказує на відновлення соціальної справедливості. Така вказівка ​​вперше міститься в російському кримінальному законодавстві.
Справедливе покарання є найважливішим чинником у підвищенні його попереджувального значення.
Справедливість - соціально-моральна категорія, що припускає строге проходження моральним і правовим нормам, загальноприйнятим правилам поведінки. Недотримання цієї вимоги в суспільних відносинах, в оцінці вчинків завжди викликає почуття незадоволеності. «Ніщо, - зазначав Кант, - не обурює нас більше, ніж несправедливість: всі інші зла, які доводиться нам терпіти, - ніщо в порівнянні з нею».
Відновлення соціальної справедливості як мета покарання означає, що зло має бути покаране, повинен бути забезпечений встановлений порядок, відновлена ​​система порушених суспільних відносин. Іншими словами, відновлення соціальної справедливості припускає, що будь-яке порушення кримінального закону отримає належне заплату, яке відповідало б характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння, особи винного та інших обставин вчинення злочину. Саме такий зміст вкладає в поняття справедливості і кримінальний закон (ст.6 КК РФ).
Справедливість як мета покарання в певній мірі передбачає і елемент кари. Однак, як вже зазначалося, кара виступає як самостійна мета покарання.
Питання про кару як мети покарання є одним з найбільш спірних в правовій науці. Деякі криміналісти (Н. С. Ной та ін), аналізуючи цілі покарання, приходять до висновку, що кара не є метою покарання.
У правовій літературі висловлювалися й інші думки про роль кари в системі цілей покарання (Н. А. Бєляєв, І. І. Карпець та ін), відповідно до яких кара визнається метою покарання.
При вирішенні цього питання необхідно мати на увазі, що покарання, як було зазначено, категорія складна, багатопланова. Тому це поняття необхідно розглядати в сукупності всіх його властивостей і особливостей. Тільки такий підхід дає можливість визначити, що вдає із себе покарання і яке місце займає кара в його структурі.
Будь-яка мета покарання, в тому числі і покарання, не може розглядатися ізольовано від інших цілей покарання.
Протиставлення кари іншим цілям покарання не тільки неправильно характеризує соціальну сутність покарання, а й пов'язаний з недооцінкою соціальної функції кримінального закону, суперечить змісту кримінальної відповідальності. Інакше кажучи, при такому підході не враховується вольовий характер протиправної поведінки, його детерміністичних природа.
Злочин виражає не тільки соціальну обумовленість поведінки особистості, а й її можливості визначати свою поведінку «в межах своєї свідомості і розуму», тобто свободу. Саме на обліку цих моментів і спочиває соціальна функція права, його попереджувальне значення. На цих же засадах повинні грунтуватися цілі покарання, а також зміст кримінальної політики держави. Будь-які категорії і поняття, що характеризують суть і функції кримінального покарання, набувають іншого сенсу, коли вони беруться в аспекті правильного співвідношення соціальних і природних начал, що визначають детерміністичних природу злочинної поведінки.
Покарання, яке будується без урахування зазначених моментів, буде мало ефективним, не здатним забезпечити досягнення поставлених перед ним цілей.
Той, хто у визначенні природи суспільно небезпечної поведінки скидає з рахунків його соціальну обумовленість і в злочині бачить лише прояв нічим не обумовленої «свободи» волі, результат внутрішніх, апріорних форм розуму, той неминуче буде ототожнювати покарання і кару, виправдовувати необхідність посилення покарання. Навпаки, хто в злочинному поведінці бачить тільки соціальне начало, протиріччя середовища і ігнорує індивідуальні властивості і особливості особистості, той не здатний буде визначити дійсне місце кари в структурі покарання і її превентивне значення в профілактиці злочинів.
Той факт, що покарання виступає як кара настільки очевидний, що він ніким не заперечується. Однак стверджується, що кара - це лише властивість покарання і як явище вона не має мети в самій собі (І. С. Ной). Неважко помітити, що в наведеному твердженні міститься суперечність. Якщо кара є властивість покарання, то вона не може розглядатися ізольовано від функцій і цілей покарання, у відриві від поняття кримінальної відповідальності соціальних функцій кримінального закону.
Кримінальний закон виконує важливу общепредупредітельную функцію. Він висловлює вимогу належної поведінки, саме такого, яке не суперечить загальним умовам існування суспільства і разом з тим сприяє вільному поведінки всіх і кожного. Ця функція безпосередньо пов'язана з примусовим змістом кримінального закону, з характером і змістом покарання і його цілей, загальним напрямком кримінальної політики держави. Виражена в кримінальному законі загроза карою за скоєне має велике детерміністичних значення, робить істотний вплив на свідомість і волю людей і виступає як контрмотів антигромадської поведінки.
Безсумнівно, кара не вичерпує сутності покарання, і зміст його цілей. Вона не є основною метою покарання, а має підпорядковане значення і виступає як засіб досягнення інших цілей і перш за все мети попередження вчинення злочинів.
За допомогою покарання ми намагаємося не тільки поставити злочинця в умови, що виключають можливість здійснення ним нового злочину, а й впливати на його волю, вчинки, виробити у нього почуття відповідальності перед суспільством, правильне розуміння свободи своєї поведінки. При цьому держава, застосовуючи покарання, не ставить за мету заподіяння фізичних страждань засудженому і приниження його людської гідності. Але будь-яке покарання, в чому воно виражалося, завжди пов'язане з тими або іншими нестатками, або обмеженнями, тобто з карою. Уже самий факт застосування покарання підкреслює його примусову спрямованість. Кожна санкція служить найбільш чітким вираженням такого прагнення.
Якщо кару не розглядати як мета покарання, то втрачають своє попереджувальне значення інші цілі покарання. Передбачений у кримінальному законі принцип диференціації кримінальної відповідальності в залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння, особи винного та інших обставин вчинення злочину наочно підкреслює значення кари як мети покарання.
У вказівці закону на необхідність всебічного врахування особистості при визначенні кримінальної відповідальності і виражається прагнення законодавця не перетворювати кару на самоціль, надати їй підпорядковане значення у здійсненні кримінальної політики. Особливо наочно це прагнення виражено в нормах, що регулюють призначення та виконання покарання. У цьому випадку проблема співвідношення кари і виховання набуває особливого значення. Саме специфічність цілей покарання і підкреслює значення суб'єктивних факторів як при призначенні покарання, так і його виконанні.
До важливих цілей покарання російське кримінальне законодавство відносить виправлення засудженого. Дана мета продиктована головним чином гуманними засадами. Ефективність даної мети, як і досягнення інших цілей покарання, у вирішальній мірі визначається тим, наскільки при призначенні покарання були враховані всі обставини скоєння злочину, в тому числі і обставини, що характеризують особу засудженого, особливо ті, які знайшли своє відображення у скоєному злочині.
Мета виправлення засудженого не протиставляється іншим цілям покарання: всі цілі покарання тісно між собою пов'язані. Ця обставина має важливе значення як при призначенні покарання, так і при його виконанні.
При призначенні покарання суд не може керуватися виключно якоїсь однієї метою покарання, наприклад, метою виправлення засудженого, а повинен взяти до уваги інші цілі покарання. Тільки в аспекті сукупних цілей можливо визначити, наскільки справедливим і обгрунтованим стало призначене винному покарання.
Певний інтерес в цьому відношенні представляє випадок, описаний у Літературній газеті від 27 жовтня і від 1 грудня 1971р. і викликав велику суперечку на її сторінках. За вироком районного народного суду лікаря Я. і фельдшер Ч. (обидва працівники підстанції швидкої допомоги м. Москви) були визнані винними в нанесенні тяжких тілесних ушкоджень студенту одного з московських вузів Г.
Г., будучи в нетверезому стані, зайшов на територію підстанції «Швидка допомога», де сів у карету швидкої допомоги. Коли шофер С. намагався витягнути Г. з машини, останній ударив його залізною трубою по руці, після чого знову сів у машину і заснув. Через деякий час, повернулися з виклику лікар Я. і фельдшер Ч. Дізнавшись про те, що трапилося, вони підбігли до машини, витягли з неї Г. і стали бити його ногами. Вирвавшись від них, Г. намагався залізти в машину і сховатися, але його знову витягли з машини і продовжували бити. Г. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили інвалідність другої групи. Я. і Ч. були засуджені до 6 років позбавлення волі.
Для того, щоб вирішити, справедливий у даному випадку вирок або надмірно суворий, потрібно взяти до уваги не тільки обставини справи, особу засуджених та можливість їх виправлення, а й інші передбачені в законі мети покарання. Якщо брати до уваги виключно лише мету виправлення засуджених, то, очевидно, суд міг би і не застосовувати до них позбавлення волі.
Однією судової процедури для них цілком достатньо, щоб надалі вони більше не здійснювали подібних злочинів. Але таке рішення навряд чи можна було б назвати справедливим, оскільки воно не враховувало б суспільну небезпеку вчиненого злочину і, отже, не мало б попереджувального значення.
Проблема співвідношення каральних і виховних елементів покарання з урахуванням цілей покарання не вичерпується стадією застосування покарання. Вона обов'язково передбачає і оцінку діючої системи покарань, правильне вирішення питань звільнення від покарання, застосування умовного засудження та вирішення інших питань кримінальної відповідальності. Під цим кутом зору повинні оцінюватися застосування цих інститутів в кримінальному праві та їх ефективність.
Завдання і цілі покарання, хоча і знаходяться в єдності, але здійснюються вони в різній формі і не відразу, а поступово, в процесі реалізації кримінально-правової норми. Зрозуміло, правова норма реалізується як правова норма. Але було б неправильно вважати, що всі передбачені в правовій нормі цілі здійснюються однаково під час всього процесу реалізації кримінального закону. На різних стадіях реалізації кримінального закону вони мають свою специфіку. Дана обставина слід завжди мати на увазі при визначенні ролі особистісного чинника в здійсненні правових норм, в реалізації покарання та його цілей. Відповідно до цілей покарання в кримінальному законі визначаються система та види покарань.
Покарання у тому вигляді, в якому воно відомо законодавству Росії та інших країн, склалося не відразу. Історія розвитку кримінального права свідчить про гуманізацію покарання. Це знайшло, зокрема, своє вираження у відмові від тілесних покарань, в обмеженні застосування позбавлення волі, збільшення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у визначенні порядку призначення покарання та методи його виконання.
З истема покарань - це встановлений у кримінальному законі перелік покарань, які може призначити суд за вчинення окремих злочинів.
У чинному російському кримінальному законодавстві передбачені наступні види покарань:
штраф;
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю;
позбавлення спеціального військового або почесного звання або державних нагород;
громадські роботи;
виправні роботи;
обмеження для військовослужбовців;
конфіскація майна;
обмеження волі;
арешт;
тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
позбавлення волі на певний строк;
довічне позбавлення волі;
смертна кара.
Одні з покарань є тільки основними: обов'язкові роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі та смертна кара. Вони призначаються самостійно і не можуть приєднуватися до інших видів покарання.
Інші (позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород, конфіскація майна) є лише додатковими. Ці види покарань можуть приєднуватися до інших видів покарань. Деякі види (штраф, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю) можуть призначатися як в якості основних, так і додаткових покарань.
У Кримінальному кодексі РФ (ст.ст. 46-59) дається докладна характеристика цих видів покарань: зазначаються розмір, строки, характер обмежень і інші особливості.
Найбільш поширеним видом покарань, що застосовуються в судовій практиці, є позбавлення волі.
Позбавлення волі, за загальним правилом, призначається від шести місяців до двадцяти років, а у випадках, якщо воно застосовується як альтернатива смертної кари, то може бути довічним.
Смертна кара передбачається лише за вчинення особливо тяжких злочинів, пов'язаних з посяганням на життя (ст.ст. 105, 277, 295, 317 КК РФ).
Смертна кара не призначається жінкам, а також особам, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років та чоловікам, які досягли до моменту винесення судом вироку шістдесятип'ятирічного віку.
Указом Президента РФ ( 1995 р .) Встановлено мораторій на виконання смертної кари, відповідно до якого смертна кара замінюється довічним позбавленням волі.
Общепредупредітельное вплив покарання залежить не тільки від регламентації цього інституту в кримінальному законодавстві, але і від практики його застосування. Важливе значення в цьому відношенні має призначення покарання.
Призначення покарання - це найважливіша стадія кримінального процесу. Вона займає центральне місце у здійсненні правосуддя, в реалізації кримінальної відповідальності. Саме в цій стадії вирішується питання про винність особи і межах його відповідальності.
Суд, призначаючи покарання особи, винної у скоєнні злочину, враховує характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного злочину, особливості особистості винного і всі обставини скоєного злочину.
У чинному російському кримінальному законодавстві визначається також порядок застосування умовно-дострокового звільнення, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили злочин.
Кримінальне законодавство Росії, як і кримінальне законодавство інших країн передбачає положення, в яких визначаються особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх (гл. 14 КК РФ). Такі положення містяться і у нормах міжнародно-правового характеру, наприклад, в Конвенції «Про права дитини.
Ці особливості пов'язані з обмеженням видів покарання, які можуть застосовуватися до неповнолітніх, з визначенням умов звільнення від кримінальної відповідальності і покарання і застосуванням інших заходів кримінальної відповідальності.

Лекція 5. ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА
5.1. Поняття і визначення екологічного права
5.2. Екологічне право як галузь права. Принципи екологічного права
5.3. Екологічний контроль
5.4. Відповідальність за екологічні правопорушення

5.1. Поняття і визначення екологічного права

Екологічне право являє собою сукупність правових принципів і норм, що регулюють суспільні відносини:
з охорони навколишнього середовища від шкідливих впливів у процесі господарської та іншої діяльності;
щодо раціонального використання природних ресурсів;
з охорони екологічних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб;
щодо забезпечення екологічної безпеки.
При цьому під охороною навколишнього середовища прийнято розуміти діяльність органів державної влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування, громадських та інших некомерційних об'єднань, юридичних і фізичних осіб, спрямована на збереження та відновлення природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, запобігання негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище і ліквідацію її наслідків.
Раціональне використання природних ресурсів - це комплексне, економічно ефективне використання природних ресурсів у поєднанні з вимогами охорони навколишнього природного середовища.
Під екологічною безпекою розуміється стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави, а також навколишнього природного середовища від загроз, що виникають у результаті антропогенних і природних впливів на неї; положення при якому відсутня загроза нанесення шкоди природному середовищу і здоров'ю населення.
Прийнято вважати, що формально-юридично під навколишнім середовищем у російському законодавстві розуміється сукупність компонентів природного середовища, природних і природно-антропогенних об'єктів, а також антропогенних об'єктів.
природний об'єкт - це природна екологічна система, природний ландшафт і складові їхні елементи, що зберегли свої природні властивості;
природно-антропогенний об'єкт - це природний об'єкт, змінений в результаті господарської та іншої діяльності, і (або) об'єкт, створений людиною, що володіє властивостями природного об'єкта і має рекреаційне і захисне значення;
антропогенний об'єкт - об'єкт, створений людиною для забезпечення його соціальних потреб і не володіє властивостями природних об'єктів.
Останні роки все більшого поширення і обгрунтування набуває точка зору, відповідно до якої екологічне право охоплює своїм регулюванням всі аспекти людської взаємодії з матеріальним світом природи, оточуючих людей, тобто екологічні відносини. У їх зміст включаються природокористування, охорона навколишнього середовища, збереження унікальних витворів природи, культури, охорони здоров'я, всі види впливів на природу, штучне відновлення сприятливого стану природного середовища, захист від несприятливих впливів стихії і т.д. У такому розумінні екологічне право включає правові норми щодо використання та охорони земель, їх надр, вод (включаючи океани, моря, підземні води, льодовики), лісів та інших складових рослинного царства, диких тварин, що мешкають у стані природної волі в сухопутної та водному середовищі , атмосфери Землі та космічного простору з усіма її природними компонентами ^1.
Сьогодні у багатьох державах світу все більше визнання отримує підхід, відповідно до якого забезпечення екологічної безпеки є відносно самостійним предметом регулювання, поряд (хоча і в зв'язку) з природокористуванням і охороною навколишнього середовища.
Особливості російського екологічного законодавства. Новітнє російське законодавство в цьому плані випереджає законодавство інших держав і міжнародні документи, в яких поняття «екологічна безпека» використовується надзвичайно рідко (предметом регулювання останніх, як правило, є охорона навколишнього середовища, використання природних ресурсів, захист екологічних прав людини та ін.)
Такий стан російського екологічного законодавства інколи кваліфікується як невиправдане забігання вперед у порівнянні з законодавством інших країн, свого роду захоплення правової риторикою, маніпулювання понятійно-термінологічним апаратом. Більш того, ряд дослідників розцінює як некоректне саме поняття «екологічна безпека», вдаючись приблизно до наступної аргументації: відносини щодо забезпечення дотримання екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, як діяльності щодо забезпечення їх екологічної безпеки, регулюються в рамках відносин з природокористування і охорони навколишнього середовища, і, відповідно, відсутні серйозні мотиви для виділення відносин щодо забезпечення екологічної безпеки в окрему групу суспільних відносин, регульованих екологічним правом, поряд з відносинами з використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.
Такий підхід мав би свій резон, а отже, і право на існування, якби мова йшла про «звичайному» погіршенні якості навколишнього середовища на порушення встановлених стандартів. Але не можна заперечувати логіку і в такому підході, який орієнтує охоронні норми в цій сфері на якийсь межа, поріг допустимого забруднення. І тоді предметом охорони (хоча й умовно) стає «екологічна безпека». Умовність тут прийнятна в такій же мірі, в якій ми говоримо, допустимо, про міжнародну безпеку або про державну безпеку, хоча об'єкт охорони, в строгому сенсі слова, і тут можна було б звести до стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і т. п.
Негативне ставлення низки авторів до такого виділенню викликає особливу стурбованість у зв'язку з тим, що його висловлюють, часом, визнані авторитети в галузі екологічного права. Наприклад, М.М. Бринчук робить висновок про відсутність підстав для виділення забезпечення екологічної безпеки в самостійний напрям діяльності у сфері взаємодії суспільства і природи та про некоректність виділення забезпечення екологічної безпеки як предмета спільного ведення органів державної влади РФ і органів державної влади суб'єктів Федерації, поряд з природокористуванням і охороною навколишнього середовища в ст.72 Конституції РФ ^2. При цьому робиться посилання на надзвичайно широкий спектр думок, висловлених у вітчизняній юридичній літературі, щодо змісту екологічної безпеки: від забезпечення екологічних прав та інтересів людини, виключення екологічної шкоди природному середовищу та людству, захисту екологічних інтересів особистості, суспільства і держави до забезпечення раціонального використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища.
У результаті:
одні автори розглядають екологічну безпеку як складову частину охорони навколишнього середовища;
інші ставлять між ними знак рівності;
третій включають у зміст екологічної безпеки не тільки охорону навколишнього середовища, а й раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища;
нарешті, висловлюється думка про те, що забезпечення екологічної безпеки - діяльність, здійснювана поряд з охороною навколишнього природного середовища.

5.2. Екологічне право як галузь права

Екологічне право - одна з галузей у системі російського права. Поява і закріплення норм, що регулюють екологічні суспільні відносини, в джерелах, що відносяться до інших галузей російського права (конституційного, цивільного, кримінального, підприємницькому, адміністративному, фінансовому, аграрному, трудового та ін), свідчать про екологізації російського законодавства, а не про розмитості меж предмету даної галузі.
В даний час теорія права встановлює наступне коло умов або перелік критеріїв, необхідних для визнання системи правових норм як галузі права:
специфічне коло суспільних відносин;
специфічні норми, що регулюють ці відносини;
досить велика суспільна значущість кола суспільних відносин;
досить великий обсяг нормативно-правового матеріалу;
зацікавленість суспільства у виділенні нової галузі права;
спеціальні принципи права, що регулюють побудова нової галузі.
Екологічне право відповідає всім перерахованим вище умовам і критеріям. Специфічний характер екологічних суспільних відносин, так само як особлива зацікавленість суспільства і держави в їх спеціальному правовому регулюванні не викликають сумніву, про що наочно свідчить бурхливий процес нормотворчості, що вилився у прийнятті в Російській Федерації в останні 10 років основних законів у галузі охорони навколишнього середовища, іноді кваліфікуються і критикованих на Заході як «рамкові», в яких закріплені, серед іншого, правові принципи природокористування, охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки. Державний інтерес у формуванні екологічного права виражається в тому, що в сформованих протиріччях між суспільством і природою неможливо навести належний правопорядок без додаткових правових зусиль і ці зусилля повинні носити характер не приватних удосконалень, а радикальної зміни всієї системи правового регулювання.
Розуміючи під функціями держави основні або головні напрямки його діяльності, визначаються потребами вирішення деяких загальних для суспільства завдань, екологічні функції держави можна визначити як діяльність за розпорядженням в інтересах суспільства природними ресурсами, що знаходяться у власності держави, а також діяльність, спрямовану на забезпечення раціонального використання природних ресурсів з метою попередження їх виснаження, на охорону навколишнього середовища від деградації її якості, охорону екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, забезпечення екологічної безпеки.
Створення оптимальної моделі екологічного управління в багатьох державах розглядається в якості важливого фактора підвищення ефективності законодавства у сфері охорони навколишнього середовища, реалізації екологічної політікі.Прі цьому функції державного управління охороною навколишнього середовища різняться від держави до держави залежно від переважаючих наукових поглядів на призначення екологічного управління, визначення кола поставлених завдань, його співвідношення з іншими сферами державної діяльності, внутрішню структуру системи його органів, функції і компетенцію.
В даний час найбільш поширеними підходами до проблеми управління охороною навколишнього середовища є наступні:
1. Фрагментарний підхід. Даний підхід грунтується на роздільному екологічному управлінні по об'єктах природи або галузям економіки і виходить з традиційного розподілу природного середовища на декілька основних компонентів: землю, надра, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря і космічний простір.
У результаті екологічні функції покладаються на діючі господарсько-галузеві відомства, замість того, щоб створювати нові адміністративні відомства з охорони навколишнього середовища, тим самим уже заздалегідь ускладнюючи центральний бюрократичний апарат.
Незадовільні результати щодо збереження природи та забезпечення раціонального використання природних ресурсів показали неспроможність фрагментарного підходу. Як зазначав на третій сесії Підготовчої Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992р. Генеральний директор міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів (МСОП), фрагментарність управління стало однією з основних причин, що викликали сучасні екологічні проблеми та пов'язані з цим небезпечні тенденції до загального погіршення життєвих умов. «Може бути, з адміністративної точки зору зручно ділити управлінську діяльність на сектори, але, якщо ми хочемо змоделювати майбутній світ правильно, нам необхідно мислити і діяти на міжвідомчій основі» ^3.
Зусилля зі збереження окремих природних об'єктів при фрагментарному управлінні виявляються малоефективними. Як результат, фрагментарний підхід був підданий справедливій критиці по лінії його вузьковідомчий характер і відсутності достатнього державного регулювання. Роздроблення відповідальності між багатьма міністерствами, боротьба проти шкідливих впливів, довірена міністерствам, що захищає виробників цих впливів; безпорадні служби; слабкий контроль, часто не існуючий зовсім; сміховинні санкції, на думку Ф. Сен-Марка, роблять необхідною реорганізацію всієї адміністративної структури, щоб вона стала ефективною і володіла владою по відношенню до забруднювачів. Необхідне посилення ролі держави, що має спричинити за собою створення «влади на захист природи», а не «влади над природою». У той же час, галузі господарства, що мають справу з біологічними ресурсами, часто зосереджують свою увагу на їх експлуатації, а не охороні, що, на думку Р. Аллена, викликане серйозними протиріччями, що виникають через нестачу фінансових коштів, і наступним сильним натиском на всі сектори економіки з метою одержання прямої економічної вигоди.
2. Суперечливість економіки та екології. Даний підхід грунтується на наявності об'єктивної суперечності між економікою і охороною навколишнього середовища в силу несумісності стоять перед ними завдань, що за своєю суттю ставить під сумнів уявлення про ринкової моделі економіки як здатної гарантувати стійкий суспільний прогрес. Саме ігноруванням даного протиріччя багато вчених пояснюють відсутність успіхів в області пріродоохраненія в умовах застосування ринкових механізмів при одночасному зниженні управлінської ролі держави.
Разом з тим не можна ігнорувати той факт, що ринкова економіка все ж залишається домінуючою моделлю суспільних економічних відносин. У таких умовах потрібно пошук компромісних варіантів. При цьому розумною видається ідея про поєднання методів адміністративного та ринкового впливу на господарську діяльність.
3. Консолідація екологічного управління. Під впливом філософської концепції про єдність і взаємодії всіх явищ і елементів природи (В. І. Вернадський, Є.К Федоров та ін), а також з урахуванням відомих недоліків управління розробляється система концептуальних поглядів, заснована на ідеї інтеграції всіх аспектів управління охороною навколишнього середовища в рамках єдиної управлінської системи.
Інтеграція розглядається як виділення природоохоронних функцій з господарсько-галузевого управління та їх об'єднання на основі створення спеціалізованого відомства з охорони навколишнього середовища.
У рамках концепції інтеграції економічного управління розробляються дві принципово різні управлінські моделі.
1. Одна з них заснована на жорсткому об'єднанні всіх функцій управління природокористуванням в рамках міністерства природних ресурсів.
2. Інша - гнучка модель інтеграції управління - побудована на ідеї посилення координації дій в галузі охорони навколишнього природного середовища та налагодженні взаємодії між підрозділами, що виконують функції охорони природних ресурсів у процесі своїх господарських заходів.
У концепції інтеграції екологічного управління в його двох варіантах моделей, за державним управлінням в області охорони навколишнього середовища закріплюється самостійна сфера управлінської діяльності, не збігається з керуванням галузями економіки або окремими видами природокористування; будується на виділенні контрольно-наглядових повноважень у галузі охорони навколишнього природного середовища та регулювання природокористування з діючих господарських підрозділів, їх відмежування від повноважень з експлуатації природних ресурсів. Водночас у ній вказується на необхідність створення в якості центру екологічного управління єдиного спеціалізованого відомства, компетенція і повноваження якого визначаються, виходячи з передачі йому функцій і інструментів контролю за експлуатацією природних ресурсів в інтересах їх збереження. Відповідно природоохоронне відомство для забезпечення сумлінного дотримання екологічних інтересів не повинно бути природокористувачів, тобто не повинна брати участь у господарському використанні природних ресурсів і отримання прибутку.
4. Виправний і попереджувальний підходи. Відповідно до виправних підходом вважається, що для вирішення проблеми забруднення необхідно забезпечити очищення відходів виробництва і контролювати її шляхом встановлення лімітів для викидів та скидів, не реформуючи при цьому економіку та інші сфери суспільного життя. Даний підхід орієнтований на споживання природних ресурсів без чітких зобов'язань зберігати, відновлювати і відновлювати ці ресурси, тобто на «споживання заради виробництва».
Розглянутий підхід дав початок розробці екологічних стандартів і лімітів навантаження на природне середовище, але в якості домінуючого проіснував недовго.
Попереджувальний підхід передбачає переміщення екологічного контролю з кінця технологічного процесу і його розподіл по всьому ланцюжку: з моменту видобутку сировини і до отриманні готової продукції. Головна мета такого контролю - попередження збитку. На відміну від «виправного підходу», його реалізація вимагає структурної перебудови управління економікою, технологічної модернізації виробництва, впровадження різного роду ресурсозберігаючих, маловідходних і безвідходних технологій. Наслідком розвитку попереджувального підходу стало поширення в управлінській практиці такого методу управління, як оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) та екологічна експертиза.
5. Інтеграція економіки та екології. У даному випадку навколишнє середовище розглядається не тільки як матеріальна база економічного і суспільного розвитку, але і як умова виживання людини. Мова йде про те, що в першу чергу необхідно реформувати економіку, інтегрувати економічні інтереси в економічний розвиток, поставити екологічні інтереси над економічними, змусити перший визначати розвиток економіки.
Завдання охорони навколишнього середовища повинні бути поставлені перед усіма урядовими відомствами, міжнародними організаціями і великим установами приватного сектора. Механізм реалізації цих завдань має спиратися на встановлення відповідальності таких установ за наслідки своєї діяльності. Сам процес прийняття рішень повинен бути скоординованим і передбачати широку участь населення. Досягти інтеграції екологічних та економічних чинників без злиття двох сфер управління можливе шляхом наділення органів спеціалізованого природоохоронного управління реальними можливостями участі і важелями впливу на прийняття господарські рішення. Одночасно економіка не звільняється від обов'язків з охорони навколишнього природного середовища і виконує функції екологічного управління стосовно до свого виду діяльності, що вимагає створення в своїй структурі відповідних підрозділів з охорони навколишнього середовища.
У Росії ідеї інтеграції економічного та екологічного чинників знайшли політичну та правову підтримку. Указ Президента «Про державну стратегії Російської Федерації з охорони навколишнього середовища і забезпечення сталого розвитку» від 4 лютого 1994р. передбачає забезпечення комплексного вирішення проблем збалансованого розвитку економіки і поліпшення стану навколишнього середовища. Однак на сьогоднішній день в Росії вирішальну роль у реформуванні та побудові діючої системи екологічного управління поки що відіграють ідеї фрагментарного підходу, ослаблення позицій комплексного екологічного управління на тлі посилення позицій ресурсових відомств, фактичного ослаблення державного регулювання і контролю.
Метод правового регулювання - спосіб правового впливу на суспільні відносини з боку держави. На відміну від предмета, метод правового регулювання не є настільки значимим для виділення тієї чи іншої сукупності правових норм як галузі права.
Доказом тому є той факт, що в системі російського права виділено приблизно 15 галузей права, в той час як у науці права визнається два методи:
1. Адміністративно-правовий;
2. Цивільно-правовий.
Суть адміністративно-правового методу регулювання полягає у встановленні розпорядження, дозволу, заборони, у забезпеченні державного примусу до належного поведінки і виконання правових приписів. В екологічному праві адміністративно-правовий метод опосередковується в специфічних формах - нормуванні, експертизі, сертифікації, ліцензування та ін Він виражається у встановленні допустимих викидів забруднюючих речовин у природне середовище, які повинні дотримуватися підприємствами-природокористувачами, видачу цим підприємствам спеціальних ліцензій на такий викид, застосування заходів юридичної відповідальності і ін
Цивільно-правовий метод регулювання грунтується на рівності сторін правовідносин.
У сучасному екологічному праві застосовуються обидва методи правового регулювання. Причому в умовах переходу до ринкової економіки, з удосконаленням цивільного, підприємницького законодавства цивільно-правовий метод застосовується в даній галузі все більш широко.
Укладення договору на природокористування являє собою приклад цивільно-правового методу регулювання. Однак, якщо в процесі природокористування порушуються умови, передбачені договором, і завдається істотна екологічну шкоду, може бути застосований адміністративно-правовий метод регулювання відносин щодо природокористування.
Принципи екологічного права складають основу даної галузі, а їх дотримання може служити мірилом правового та соціального характеру держави, ефективності всієї діяльності щодо забезпечення раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища, захисту екологічних прав і законних інтересів людини і громадянина, забезпечення екологічної безпеки. Екологічне право грунтується як на загальних принципах російського права, так і на принципах даної галузі (галузевих). Основні галузеві принципи екологічного права визначені в ст.3 Федерального Закону «Про охорону навколишнього середовища» 2002 р
Цим Законом встановлено, що господарська та інша діяльність органів державної влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб, що надає вплив на навколишнє середовище, повинна здійснюватися на основі наступних принципів:
дотримання права людини на сприятливе навколишнє середовище;
забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини;
науково обгрунтоване поєднання екологічних, економічних і соціальних інтересів людини, суспільства і держави з метою забезпечення сталого розвитку і сприятливого навколишнього середовища;
охорона, відтворення та раціональне використання природних ресурсів як необхідні умови забезпечення сприятливого навколишнього середовища та екологічної безпеки;
відповідальність органів державної влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування за забезпечення сприятливого навколишнього середовища та екологічної безпеки на відповідних територіях;
платність природокористування і відшкодування шкоди навколишньому середовищу;
незалежність контролю в області охорони навколишнього середовища;
презумпція екологічної небезпеки запланованої господарської та іншої діяльності;
обов'язковість оцінки впливу на навколишнє середовище при прийнятті рішень про здійснення господарської та іншої діяльності;
обов'язковість проведення державної екологічної експертизи проектів та іншої документації, що обгрунтовують господарську та іншу діяльність, яка може мати негативний вплив на навколишнє середовище, створити загрозу життю, здоров'ю та майну громадян;
облік природних і соціально - економічних особливостей територій при плануванні та здійсненні господарської та іншої діяльності;
пріоритет збереження природних екологічних систем, природних ландшафтів і природних комплексів;
допустимість впливу господарської та іншої діяльності на природне середовище виходячи з вимог в області охорони навколишнього середовища;
забезпечення зниження негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище відповідно до нормативів в області охорони навколишнього середовища, якого можна досягти на основі використання найкращих існуючих технологій з урахуванням економічних і соціальних чинників;
обов'язковість участі в діяльності з охорони навколишнього середовища органів державної влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування, громадських та інших некомерційних об'єднань, юридичних і фізичних осіб;
збереження біологічного різноманіття;
забезпечення інтегрованого та індивідуального підходів до встановлення вимог в області охорони навколишнього середовища до суб'єктів господарської та іншої діяльності, що здійснюють таку діяльність або планувальним здійснення такої діяльності;
заборона господарської та іншої діяльності, наслідки впливу якої непередбачувані для навколишнього середовища, а також реалізації проектів, які можуть призвести до деградації природних екологічних систем, зміни та (або) знищення генетичного фонду рослин, тварин та інших організмів, виснаження природних ресурсів і іншим негативним змінам навколишнього середовища;
дотримання права кожного на отримання достовірної інформації про стан навколишнього середовища, а також участь громадян у прийнятті рішень, що стосуються їх прав на сприятливе навколишнє середовище, відповідно до законодавства;
відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони навколишнього середовища;
організація та розвиток системи екологічної освіти, виховання і формування екологічної культури;
участь громадян, громадських та інших некомерційних об'єднань у вирішенні завдань охорони навколишнього середовища;
міжнародне співробітництво Російської Федерації в області охорони навколишнього середовища.
Наведений перелік принципів не є ні вичерпним, ні повним. Процес формування принципів екологічного права триває паралельно з удосконаленням і подальшим розвитком російського екологічного законодавства. Доказом цього може бути збільшення кількості галузевих принципів російського законодавства з 6 (за Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р .) До 23 (за Федеральному Закону «Про охорону навколишнього середовища» 2002 р .).

5.3. Екологічний контроль

Екологічний контроль в Росії проводиться у формі державного, муніципального, виробничого та громадського контролю.
Державний екологічний контроль здійснюється федеральними органами виконавчої влади та органами виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації, у порядку, встановленому Урядом РФ.
Рішення, що приймаються посадовими особами державного екологічного контролю, обов'язкові для виконання всіма міністерствами і відомствами, підприємствами, посадовими особами та громадянами. На підставі цих рішень відповідні банківські установи повинні припиняти фінансування забороненої діяльності до скасування рішення про її заборону органом державного екологічного контролю.
Рішення державних органів екологічного контролю та посадових осіб можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду.
Муніципальний екологічний контроль здійснюється на території муніципального освіти органами місцевого самоврядування або уповноваженими ними органами, відповідно до законодавства Російської Федерації і в порядку, встановленому нормативними правовими актами органів місцевого самоврядування.
Виробничий екологічний контроль здійснюється з метою забезпечення виконання в процесі господарської та іншої діяльності заходів з охорони навколишнього середовища, раціонального використання та відновлення природних ресурсів, а також з метою дотримання вимог у галузі охорони навколишнього середовища, встановлених законодавством в області охорони навколишнього середовища.
Громадський контроль у галузі охорони навколишнього середовища здійснюється громадськими та іншими некомерційними об'єднаннями відповідно до їх статутів, а також громадянами відповідно до законодавства, з метою реалізації права кожного на сприятливе навколишнє середовище і запобігання порушення законодавства в галузі охорони навколишнього середовища.

5.4. Відповідальність за екологічні правопорушення

Відповідно до російського екологічним законодавством посадові особи і громадяни несуть дисциплінарну, адміністративну, кримінальну, цивільно-правову, матеріальну відповідальність, а підприємства - адміністративну і цивільно-правову відповідальність за екологічні правопорушення і злочини.
Дисциплінарна відповідальність настає за невиконання планів та заходів з охорони природи і раціонального використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів та інших вимог екологічного законодавства, що випливають з трудової функції чи посадового положення. Дисциплінарну відповідальність несуть посадові особи та інші винні працівники підприємств і організацій відповідно до положень, статутами, правилами внутрішнього розпорядку та іншими нормативними актами.
Матеріальну відповідальність несуть посадові особи та інші працівники підприємства, з вини яких підприємство понесло витрати з відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням.
Застосування адміністративної відповідальності регулюється як екологічним законодавством, так і Кодексом про адміністративні правопорушення. Така відповідальність настає за перевищення гранично допустимих викидів та скидів шкідливих речовин у навколишнє середовище; за невиконання обов'язків з проведення державної екологічної експертизи та вимог, що містяться у висновку екологічної експертизи, а також за надання явно неправильних і необгрунтованих висновків; за несвоєчасне надання інформації та надання спотвореної інформації, відмова від надання своєчасної, повної, достовірної інформації про стан природного середовища та радіаційної обстановки; та ін
Так, Кодекс РФ про адміністративні правопорушення вступив в силу з 1 липня 2002р. встановив, що:
недотримання екологічних вимог при плануванні, техніко - економічному обгрунтуванні проектів, проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації підприємств, споруд чи інших об'єктів - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від трьох до п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від п'ятдесяти до ста мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.1);
недотримання екологічних та санітарно - епідеміологічних вимог при зборі, складуванні, використанні, спалюванні, переробки, знешкодження, транспортування, захоронення та іншому зверненні з відходами виробництва та споживання або іншими небезпечними речовинами - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від трьох до п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від п'ятдесяти до ста мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.2);
порушення правил випробувань, виробництва, транспортування, зберігання, застосування та іншого поводження з пестицидами та агрохімікатами, яке може спричинити заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.3);
невиконання вимог законодавства про обов'язковість проведення державної екологічної експертизи, фінансування або реалізація проектів, програм та іншої документації, що підлягають державній екологічній експертизі і не отримали позитивного висновку державної екологічної експертизи, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці ; на посадових осіб - від тридцяти до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від чотирьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.4);
здійснення діяльності, не відповідної документації, яка отримала позитивний висновок державної екологічної експертизи, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від чотирьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.4);
незаконну відмову в державній реєстрації заяв про проведення громадської екологічної експертизи - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.4);
приховування, умисне перекручення або несвоєчасне повідомлення повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та природних ресурсів, про джерела забруднення навколишнього природного середовища та природних ресурсів або іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і природні ресурси, про радіаційну обстановку, а також перекручення відомостей про стан земель, водних об'єктів та інших об'єктів навколишнього природного середовища особами, зобов'язаними повідомляти таку інформацію, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.5);
самовільне зняття або переміщення родючого шару грунту - тягнуть за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.6);
знищення родючого шару грунту, а одно псування земель внаслідок порушення правил поводження з пестицидами та агрохімікатами або іншими небезпечними для здоров'я людей і навколишнього середовища речовинами та відходами виробництва та споживання - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці ; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.6);
невиконання або несвоєчасне виконання обов'язків щодо приведення земель у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, або за їх рекультивації після завершення розробки родовищ корисних копалин, включаючи загальнопоширені корисні копалини, будівельних, меліоративних, лісозаготівельних, вишукувальних та інших робіт, у тому числі здійснюваних для внутрішньогосподарських або власних потреб, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст . 8.7);
Закон - вища форма вираження державної волі народу, безпосереднє втілення його суверенітету. Він встановлює відправні початку правового регулювання, надає йому єдність. Норми, що містяться в актах інших органів, грунтуються на нормах закону, розвивають і конкретизують його положення, є похідними від них.
Вища юридична сила закону означає, що жоден інший орган, крім вищого органу законодавчої влади, не може скасувати або змінити закон. Прийняття нового закону неминуче спричиняє необхідність скасування або внесення змін в усі інші акти, які суперечать його змісту. Вища юридична сила закону означає також, що акти всіх інших державних органів носять похідний характер і не можуть йому суперечити.
Закон завжди нормативен, тобто містить норми права, для нього характерний особливий порядок прийняття, спеціальна законотворча процедура, що розпадається на ряд стадій: підготовка законопроекту, законодавча ініціатива, обговорення законопроекту, прийняття закону і його оприлюднення.
Найвищу юридичну силу серед усього масиву законів має Конституція, а також закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції.
Будучи основним законом держави, Конституція визначає і закріплює:
організацію державної влади;
закріплює основи конституційного ладу;
основні права і обов'язки громадян;
федеративний устрій;
систему державних органів, їх повноваження та порядок формування;
основи правосуддя;
виборчу систему.
Конституція - державно-політичний документ установчого характеру, основне початок усієї правової системи, юридична база для поточної законодавчої і всієї правотворчої діяльності.
Конституційні закони (в деяких зарубіжних країнах, наприклад, у Франції, їх називають органічні закони) - це такі акти, необхідність прийняття яких передбачена безпосередньо конституцією. Вони є своєрідним «продовженням» Конституції, їх норми розвивають і конкретизують окремі її положення (закони про Уряді РФ, про Конституційний Суд РФ, про Уповноваженого з прав людини тощо). Для конституційних законів встановлена ​​більш складна процедура їх проходження і прийняття.
Звичайні закони, які видаються у процесі поточної законодавчої діяльності, складають основну масу законів. Вони, у свою чергу діляться, на кодифікаційні і поточні.
Кофікаційні закон визначає нормативні основи окремої галузі (інституту) законодавства, регулює значну і досить велику сферу відносин (майнові, трудові, боротьба зі злочинністю і т.д.). Він є єдиним внутрішньо пов'язаним документом, що включає як перевірені життям, суспільною практикою діючі норми, так і нові правила, зумовлені динамікою соціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства.
Кодифікаційні закони можуть виражатися в різних формах. Одна з них - це Основи законодавства - акт федерального законодавства, що містить принципові, найбільш загальні норми по предмету спільного ведення Федерації і її суб'єктів, які повинні розвиватися і конкретизуватися в інших актах Федерації та її суб'єктів. В даний час в Російській Федерації діють основи законодавства про охорону праці, про охорону здоров'я громадян, про нотаріат та деякі інші.
Найчастіше використовуваний вид кодификационного закону - це кодекс. Це великий зведений акт, що детально й конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньому застосуванню. Він або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом, найважливішу частину таких норм (Цивільний кодекс, Трудовий кодекс). В даний час на чолі більшості галузей російського федерального законодавства стоять кодекси, основна маса яких нині зазнає суттєвої переробки. Крім того, в сучасних умовах право прийняття кодексів належить також і суб'єктам Російської Федерації.
У правовій системі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення, правила і т.д.
В останні роки в Російській Федерації розгорнулася інтенсивна діяльність з підготовки та прийняття нових законів. За період з початку 90-х років і до теперішнього часу було видано близько півтори тисячі законів. Були прийняті такі найважливіші закони, безпосередньо відбивають проведення економічної реформи і демократизацію всіх сфер життя Росії, як Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Податковий кодекс, закони про референдум, про вибори та ін Роль закону в російській державі незмірно зростає. Він все більше стає основним і вирішальним документом, що визначає основні напрямки регулювання суспільних відносин, їх охорону і захист; неухильно збільшується питома вага законів у загальній системі нормативних актів.
У федеративній державі закони можуть видаватися як федеральними органами законодавчої влади, так і органами законодавчої влади суб'єктів Федерації.

1.7. Поняття джерела права. Види джерел права

Джерела права - це діючий в державі офіційний документ, що встановлює або санкціонує норми права; зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов'язковою для виконання.
В історії розвитку права розрізняють кілька видів джерел права, причому їх значення в кожному типі права неоднаково.
1. Правовий звичай - це правило поведінки, яке склалося історично в силу постійної повторюваності протягом тривалого часу і санкціоноване державою в якості загальнообов'язкового правила. У період становлення права переважне значення мав правовий звичай. Звичайне право було основним джерелом права на ранніх етапах розвитку рабовласницького і феодального права. У сучасних державах правовий звичай застосовується досить рідко. Так, ст.5 ЦК РФ визнає як джерела цивільного права звичай ділового обороту, тобто склалося і широко застосовується в якій-небудь галузі підприємницької діяльності правило поведінки, не передбачене законодавством, незалежно від того, зафіксовано воно в будь-якому документі.
2. Судовий прецедент - це рішення суду (зазвичай це вища судова інстанція в країні) по конкретній справі, яке потім стає зразком, обов'язковим правилом для вирішення аналогічних справ у майбутньому. В даний час таке джерело широко використовується в англосаксонських країнах (наприклад, «загальне право» Англії). Прецедентне право надзвичайно громіздко, заплутано і суперечливо, дозволяє суду здійснювати правотворчі функції як у разі відсутності відповідного закону, так і при його наявності.
3. Нормативний договір - це угода між різними суб'єктами права, в яких містяться норми права. Він є одним з основних джерел міжнародного права. У ряді випадків нормативний договір використовується у внутрішньодержавному праві (Федеративний договір про створення Російської Федерації, договори між Російською Федерацією та окремими її суб'єктами, колективні договори між адміністрацією підприємства і трудовим колективом і ін.)
4. Релігійні тексти - це священні книги і збірники, які безпосередньо застосовуються в судовій і іншій юридичній практиці. Це джерело застосовується, в першу чергу, в мусульманському праві (Коран - збори повчань і заповідей Аллаха, Сунна - життєпис пророка Мухаммеда).
5. Доктринальні тексти - це думки, ідеї і доктрини видатних вчених-юристів. У римському праві роботи деяких відомих юристів (наприклад, Ульпіана) часто становили основу вирішення юридичних справ. Судді в англомовних країнах нерідко засновують свої рішення на працях англійських вчених. У мусульманських країнах створені в XII-XIV століттях праці арабських юристів, знавців ісламу (іджма) мають офіційне юридичне значення.
6. Загальні принципи права - це керівні, принципові положення, вихідні початку всього права в цілому або певної його галузі. Відповідно до законодавства ряду західних держав, при відсутності конкретної норми, прецеденту чи правового звичаю, можливо при вирішенні юридичних справ посилатися на принципи справедливості, доброї совісті, соціальної орієнтації права. Частина 2 ст.6 ЦК України передбачає використання загальних засад цивільного законодавства (аналогія права) та вимог сумлінності, розумності та справедливості, якщо неможливо застосувати аналогію закону.
7. Нормативний правовий акт як джерело права - це офіційний письмовий акт, виданий компетентним органом або прийнятий всіма громадянами держави у формі референдуму, встановлює, змінює або скасовує норми права. Це найбільш досконалий джерело права, створює основу для чіткості, точності і стабільності правового регулювання, зміцнення законності, доступності та видимістю правових приписів. Він полегшує нагляд за виконанням юридичних приписів, їх тлумачення, систематизацію, облік. Йому властива письмова, суворо документована форма і особливий, чітко регламентований процесуальний порядок прийняття та опублікування.
Всі нормативні акти знаходяться між собою в суворій ієрархічній співпідпорядкованості, від якої залежить юридична сила кожного з них. Акти нижчестоящих правотворчих органів повинні відповідати і не суперечити актам вищих органів.
Нормативні акти класифікуються за їх юридичною силою, яка визначається компетенцією і положенням видав їх органу в механізмі держави, а також характером самих актів.
Розрізняються:
конституція - основний закон держави;
конституційні закони;
звичайні закони;
підзаконні акти (укази, постанови, інструкції, декрети, ордонанси та ін.)

1.8. Поняття та види законів. Конституція, конституційні і звичайні закони

Закон - нормативний акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом законодавчої влади або безпосереднім волевиявленням населення шляхом референдуму і регулюючі найважливіші і стійкі суспільні відносини. Закони становлять основу правової системи держави, її центральну частину.
Як самостійне джерело права закон склався давно, і прийшов на зміну правового звичаю (закони Хаммурапі в стародавньому Вавілоні, закони XII таблиць у стародавньому Римі, Саксонське зерцало в середньовічній Європі, Руська Правда на Русі та ін.) В епоху рабовласництва і феодалізму закони в основному служили формою обробки та систематизації діючих правових звичаїв чи прецедентів.
У період буржуазно-демократичних революцій, коли було проголошено принцип зосередження законодавчої влади в руках народного представництва (парламенту), за законом, що приймається парламентом, стала визнаватися найвища юридична сила, верховенство і незаперечність по відношенню до інших правових актів держави.
Закон - вища форма вираження державної волі народу, безпосереднє втілення його суверенітету. Він встановлює відправні початку правового регулювання, надає йому єдність. Норми, що містяться в актах інших органів, грунтуються на нормах закону, розвивають і конкретизують його положення, є похідними від них.
Вища юридична сила закону означає, що жоден інший орган, крім вищого органу законодавчої влади, не може скасувати або змінити закон. Прийняття нового закону неминуче спричиняє необхідність скасування або внесення змін в усі інші акти, які суперечать його змісту. Вища юридична сила закону означає також, що акти всіх інших державних органів носять похідний характер і не можуть йому суперечити.
Закон завжди нормативен, тобто містить норми права, для нього характерний особливий порядок прийняття, спеціальна законотворча процедура, що розпадається на ряд стадій: підготовка законопроекту, законодавча ініціатива, обговорення законопроекту, прийняття закону і його оприлюднення.
Найвищу юридичну силу серед усього масиву законів має Конституція, а також закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції.
Будучи основним законом держави, Конституція визначає і закріплює:
організацію державної влади;
закріплює основи конституційного ладу;
основні права і обов'язки громадян;
федеративний устрій;
систему державних органів, їх повноваження та порядок формування;
основи правосуддя;
виборчу систему.
Конституція - державно-політичний документ установчого характеру, основне початок усієї правової системи, юридична база для поточної законодавчої і всієї правотворчої діяльності.
Конституційні закони (в деяких зарубіжних країнах, наприклад, у Франції, їх називають органічні закони) - це такі акти, необхідність прийняття яких передбачена безпосередньо конституцією. Вони є своєрідним «продовженням» Конституції, їх норми розвивають і конкретизують окремі її положення (закони про Уряді РФ, про Конституційний Суд РФ, про Уповноваженого з прав людини тощо). Для конституційних законів встановлена ​​більш складна процедура їх проходження і прийняття.
Звичайні закони, які видаються у процесі поточної законодавчої діяльності, складають основну масу законів. Вони, у свою чергу діляться, на кодифікаційні і поточні.
Кофікаційні закон визначає нормативні основи окремої галузі (інституту) законодавства, регулює значну і досить велику сферу відносин (майнові, трудові, боротьба зі злочинністю і т.д.). Він є єдиним внутрішньо пов'язаним документом, що включає як перевірені життям, суспільною практикою діючі норми, так і нові правила, зумовлені динамікою соціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства.
Кодифікаційні закони можуть виражатися в різних формах. Одна з них - це Основи законодавства - акт федерального законодавства, що містить принципові, найбільш загальні норми по предмету спільного ведення Федерації і її суб'єктів, які повинні розвиватися і конкретизуватися в інших актах Федерації та її суб'єктів. В даний час в Російській Федерації діють основи законодавства про охорону праці, про охорону здоров'я громадян, про нотаріат та деякі інші.
Найчастіше використовуваний вид кодификационного закону - це кодекс. Це великий зведений акт, що детально й конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньому застосуванню. Він або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом, найважливішу частину таких норм (Цивільний кодекс, Трудовий кодекс). В даний час на чолі більшості галузей російського федерального законодавства стоять кодекси, основна маса яких нині зазнає суттєвої переробки. Крім того, в сучасних умовах право прийняття кодексів належить також і суб'єктам Російської Федерації.
У правовій системі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення, правила і т.д.
В останні роки в Російській Федерації розгорнулася інтенсивна діяльність з підготовки та прийняття нових законів. За період з початку 90-х років і до теперішнього часу було видано близько півтори тисячі законів. Були прийняті такі найважливіші закони, безпосередньо відбивають проведення економічної реформи і демократизацію всіх сфер життя Росії, як Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Податковий кодекс, закони про референдум, про вибори та ін Роль закону в російській державі незмірно зростає. Він все більше стає основним і вирішальним документом, що визначає основні напрямки регулювання суспільних відносин, їх охорону і захист; неухильно збільшується питома вага законів у загальній системі нормативних актів.
У федеративній державі закони можуть видаватися як федеральними органами законодавчої влади, так і органами законодавчої влади суб'єктів Федерації.

1.9. Підзаконні нормативні акти

Підзаконні нормативні акти - це прийняті компетентним органом і встановлюють норми права юридичні акти, які засновані на законі і не суперечать йому. Вся система таких актів будується на суворій їх співпідпорядкованості між собою. Їх юридична сила залежить від положення відповідного органу, що видає підзаконний нормативний акт, в загальній ієрархічній системі органів держави.
У залежності від органу, що прийняв підзаконний нормативний акт, їх можна розділити на загальні, відомчі, місцеві та локальні (внутрішньоорганізаційні).
використання земель не за цільовим призначенням, а так само невиконання встановлених вимог та обов'язкових заходів щодо поліпшення земель і охорони грунтів від вітрової, водної ерозії та запобігання інших процесів, погіршують якісний стан земель, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.8.);
порушення вимог щодо охорони надр і гідромінеральних ресурсів, яке може призвести до забруднення надр і гідромінеральних ресурсів або привести родовище корисних копалин і гідромінеральних ресурсів у стан, непридатний для розробки, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.9);
вибіркова (внепроектная) відпрацювання родовищ корисних копалин, яка призводить до необгрунтованих втрат запасів корисних копалин, разубожіваніе корисних копалин, а так само інше нераціональне використання надр, що веде до наднормативних втрат при видобутку корисних копалин або при переробці мінеральної сировини, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від шестисот до восьмисот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.10);
невиконання вимог щодо проведення маркшейдерських робіт, приведення ліквідуються або консервуються, гірських виробок і бурових свердловин у стан, що забезпечує безпеку населення та навколишнього природного середовища, або вимог щодо збереження родовищ корисних копалин, гірничих виробок і бурових свердловин на час їх консервації - тягнуть за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від восьмисот до однієї тисячі мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.10);
порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр, що може призвести або призвело до недостовірної оцінки розвіданих запасів корисних копалин або умов для будівництва та експлуатації підприємств з видобутку корисних копалин, а також підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, а також втрата геологічної документації, дублікатів проб корисних копалин і керна, які необхідні при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці ; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.11);
порушення порядку відведення земельних ділянок, а також порядку надання в користування лісів у водоохоронних зонах і прибережних смугах водних об'єктів - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.12);
порушення режиму використання земельних ділянок і лісів у водоохоронних зонах і прибережних смугах водних об'єктів - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.12);
порушення водоохоронного режиму на водозборах водних об'єктів, яке може спричинити забруднення зазначених об'єктів або інші шкідливі явища, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.13);
невиконання або несвоєчасне виконання обов'язків щодо приведення водних об'єктів, їх водоохоронних зон та прибережних смуг у стан, придатний для користування, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.13);
незаконний видобуток піску, гравію, глини та інших загальнопоширених корисних копалин, торфу, сапропелю на водних об'єктах, здійснення молевого сплаву лісу або порушення встановленого порядку очищення водних об'єктів від затонулої деревини і наносів - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від десяти до п'ятнадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від двадцяти до тридцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двохсот до трьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.13);
порушення вимог до охорони водних об'єктів, яке може спричинити їх забруднення, засмічення і (або) виснаження, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці ; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.13);
забруднення льодовиків, сніжників або крижаного покриву водних об'єктів або забруднення водних об'єктів, що містять природні лікувальні ресурси або віднесених до особливо охоронюваним водним об'єктів, місць туризму, спорту та масового відпочинку, відходами виробництва та споживання та (або) шкідливими речовинами, а також поховання шкідливих речовин (матеріалів) у водних об'єктах - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від двадцяти до двадцяти п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від чотирьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.13);
порушення правил водокористування при заборі води, без вилучення води і при скиданні стічних вод у водні об'єкти - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.14);
порушення умов дозволу (ліцензії) на водокористування при видобутку корисних копалин, торфу, сапропелю на водних об'єктах, а також при зведенні та експлуатації підводних і надводних споруд, при здійсненні промислового рибальства, судноплавства, прокладання та експлуатації нафтопроводів та інших продуктопроводів, проведенні днопоглиблювальних, вибухових та інших робіт або при будівництві або експлуатації дамб, портових та інших споруд - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.14);
порушення правил експлуатації водогосподарських або водоохоронних споруд і пристроїв - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.15);
невиконання капітаном судна морського, внутрішнього водного плавання чи іншого плавучого засобу правил реєстрації в суднових документах операцій з речовинами, шкідливими для здоров'я людний або для живих ресурсів моря, інших водних об'єктів, або із сумішами, що містять такі речовини понад встановлені норми, а так само внесення до суднові документи невірних записів про ці операції - тягне за собою накладення адміністративного штрафу в розмірі від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.16);
невиконання капітаном судна, що здійснює видобуток (промисел) водних біологічних (живих) ресурсів внутрішніх морських вод, територіального моря, континентального шельфу і (або) виключної економічної зони Російської Федерації, передбачених законодавством Російської Федерації обов'язків по веденню промислового журналу, а одно внесення до нього перекручених відомостей - тягне за собою накладення адміністративного штрафу в розмірі від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.16);
порушення правил (стандартів, норм) безпечного проведення пошуку, розвідки або розробки мінеральних (неживих) ресурсів, бурових робіт чи умов ліцензії на водокористування, на регіональне геологічне вивчення, пошук, розвідку або розробку, а також правил (стандартів, норм) використання або охорони мінеральних (неживих) ресурсів внутрішніх морських вод, територіального моря, континентального шельфу і (або) виключної економічної зони Російської Федерації - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від ста до ста п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення або без такої; на юридичних осіб - від однієї тисячі до двох тисяч мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.17);
порушення правил видобутку (промислу) водних біологічних (живих) ресурсів та їх охорони чи умов ліцензії на водокористування, дозволи (ліцензії) на промисел водних біологічних (живих) ресурсів внутрішніх морських вод, територіального моря, континентального шельфу і (або) виключної економічної зони Російської Федерації - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від однієї другої до одного розміру вартості водних біологічних (живих) ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на посадових осіб - від одного до півтораразового розміру вартості водних біологічних (живих) ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на юридичних осіб - від дворазового до триразового розміру вартості водних біологічних (живих) ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.17);
самовільна прокладка або висновок на територію Російської Федерації підводних кабелів, трубопроводів або тунелів, а так само порушення правил їх прокладки, виведення на територію Російської Федерації або експлуатації у внутрішніх морських водах, територіальному морі, на континентальному шельфі і (або) у винятковій економічній зоні Російської Федерації - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від ста п'ятдесяти до двохсот мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на юридичних осіб - від двох тисяч до трьох тисяч мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.17);
порушення правил проведення ресурсних або морських наукових досліджень, передбачених дозволом, у внутрішніх морських водах, територіальному морі, на континентальному шельфі і (або) у винятковій економічній зоні Російської Федерації - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від ста до ста п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від однієї тисячі до двох тисяч мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.18);
самовільна зміна програми морських наукових досліджень у внутрішніх морських водах, територіальному морі, на континентальному шельфі і (або) у винятковій економічній зоні Російської Федерації - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від ста п'ятдесяти до двохсот мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від двох тисяч до трьох тисяч мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.18);
самовільне або з порушенням правил поховання з суден та інших плавучих засобів, літальних апаратів, штучних островів, установок і споруд відходів та інших матеріалів у внутрішніх морських водах, територіальному морі, на континентальному шельфі і (або) у винятковій економічній зоні Російської Федерації - тягне накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від ста п'ятдесяти до двохсот мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на юридичних осіб - від двох тисяч до трьох тисяч мінімальних розмірів оплати праці з конфіскацією судна , літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.19);
навантаження, вивантаження чи перевантаження на континентальному шельфі і (або) у винятковій економічній зоні Російської Федерації здобутих мінеральних і (або) живих ресурсів без дозволу, якщо такий дозвіл обов'язково, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від однієї другої до одного розміру вартості мінеральних і (або) живих ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на посадових осіб - від одного до півтораразового розміру вартості мінеральних і (або) живих ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої; на юридичних осіб - від дворазового до триразового розміру вартості мінеральних і (або) живих ресурсів, що з'явилися предметом адміністративного правопорушення, з конфіскацією судна, літального апарату та інших знарядь вчинення адміністративного правопорушення чи без такої (ст. 8.20);
викид шкідливих речовин в атмосферне повітря або шкідливий фізичний вплив на нього без спеціального дозволу - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від двадцяти до двадцяти п'яти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від сорока до п'ятдесяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від чотирьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.21);
порушення умов спеціального дозволу на викид шкідливих речовин в атмосферне повітря або шкідливий фізичний вплив на нього - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на громадян у розмірі від п'ятнадцяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на посадових осіб - від тридцяти до сорока мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від трьохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.21);
порушення правил експлуатації, невикористання споруд, апаратури та обладнання для очищення газів і контролю викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, які можуть призвести до його забруднення, або використання несправних зазначених споруд, апаратури та обладнання - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від десяти до двадцяти мінімальних розмірів оплати праці; на юридичних осіб - від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.21);
допуск до польоту повітряного судна, випуск в плавання морського судна, судна внутрішнього водного плавання або маломірного судна або випуск в рейс автомобіля або іншого механічного транспортного засобу, у яких вміст забруднюючих речовин у викидах або рівень шуму, вироблюваного ними при роботі, перевищує нормативи, встановлені державними стандартами Російської Федерації, - тягне за собою накладення адміністративного штрафу на посадових осіб у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів оплати праці (ст. 8.22);
1. Загальні підзаконні акти видаються правотворчими органами загальної компетенції. З їх допомогою здійснюється оперативне державне керівництво і координація економічної, політичної і соціально-культурного життя країни.
Головне місце в системі загальних підзаконних актів належить:
указам президента як глави держави, які володіють найбільшою юридичною силою після закону і регламентують основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави;
акти уряду (наступний щабель), що приймаються на основі та на виконання законів та указів Президента і вирішальні оперативні питання управління економікою, соціально-культурним будівництвом, обороною країни і т.д.
2. Відомчі нормативні акти приймаються в межах своєї компетенції міністерствами, держкомітетами та іншими відомствами, регулюють відносини, що складаються всередині відповідного відомства (митні, транспортні, банківські відносини, питання організації освіти, охорони здоров'я і т.д.). Зазвичай такі акти видаються у формі наказів, інструкцій, постанов, розпоряджень, положень, листів, вказівок, статутів та ін
У ряді випадків міністерствам і відомствам надається право видавати нормативні акти, дія яких поширюється і на непокору безпосередньо їм об'єкти управління, а також на громадян. Такі акти приймаються зокрема Міністерством фінансів РФ, Центральним Банком, Санепідназором і т.д. Нині встановлено порядок реєстрації нормативних актів міністерств і відомств, які зачіпають права і законні інтереси громадян або носять міжвідомчий характер. Така реєстрація здійснюється Міністерством юстиції РФ.
3. Місцеві нормативні акти приймаються представницькими й виконавчими органами на місцях (у районах, містах, селищах і т.д.). У Російській Федерації це органи місцевого самоврядування.
4. Локальні (внутрішньоорганізаційні) нормативні акти приймаються в межах своєї компетенції адміністрацією підприємств, установ, організацій для регулювання їх внутрішньої діяльності (організація праці, службова дисципліна) і поширюють свою дію на працівників (членів) відповідних підприємств, установ, організацій. Такі, наприклад, Правила внутрішнього трудового розпорядку на конкретному підприємстві.

1.10. Дія нормативного акту в часі, в просторі і по колу осіб

За загальним правилом нормативний акт застосовується до відносин, що мали місце після його вступу в силу і до втрати ним сили.
У Російській Федерації існують наступні способи вступу нормативного акту в силу:
вказівка ​​в самому акті або в акті про вступ його в силу календарної дати початку його дії (так, нині чинний Кримінальний кодекс РФ набув чинності з 1 січня 1997 р .);
вказівку певного факту, події, з якими зв'язується вступ актом чинності («з моменту прийняття», «з моменту опублікування» і т.д.).
Якщо у прийнятому нормативному акті не визначено такі дата, факт, подія, то застосовуються встановлені законодавством загальні правила набрання актом чинності. Так, закони РФ набувають чинності на всій території Російської Федерації одночасно після закінчення десяти днів з дня їх офіційного опублікування. Мають нормативний характер актів Президента РФ набувають чинності на всій території Росії після закінчення семи днів після їх опублікування в офіційному джерелі.
Постанови Уряду РФ, що зачіпають права, свободи та обов'язки людини і громадянина, набирають чинності не раніше їх офіційного опублікування. Інші постанови - з дня їх підписання, якщо самими постановами не передбачений інший порядок набуття ними чинності. Офіційними виданнями, в яких публікуються зазначені акти Російської Федерації, є «Російська газета» та «Відомості Верховної Ради України». Закони РФ офіційно публікуються також у Парламентській газеті.
Нормативні акти перестають діяти в силу різних обставин. Акт тимчасової дії втрачає юридичну силу після закінчення того терміну, на який він був розрахований (конкретна дата або настання певної події: скасування надзвичайного стану, припинення військових дій і т.д.). В інших випадках нормативний акт втрачає силу в результаті його офіційного скасування. Крім того, нормативний акт фактично втрачає силу внаслідок видання нового акта тієї ж або вищестоящої юридичної сили, зміст якого суперечить старому акту. Відсутність офіційної відміни у разі суперечності старого і нового акту в принципі ненормально, тому що найчастіше створює плутанину в правовому регулюванні, суперечки і помилки в юридичній практиці. Нормативний акт також фактично втрачає свою силу, якщо він суперечить міжнародному договору, укладеним Російською Федерацією, а також якщо він спеціальним рішенням Конституційного Суду визнається неконституційним.
За загальним правилом закон не має зворотної сили, тобто не діє на ті факти, події, відносини, які мали місце до вступу його в силу. Він діє тільки щодо тих обставин і випадків, які виникли після введення його в дію. Правило заборони зворотної дії закону, встановлене ще в римському праві, забезпечує правову стабільність у суспільстві, впевненість громадян і юридичних осіб у тому, що вони знаходяться під суворою опікою закону.
Юридична практика виробила два типових виключення з принципу «закон зворотної сили не має».
По-перше, він має зворотну силу, якщо спеціально передбачає застосування своїх норм до відносин, які виникли до набуття чинності цього закону в силу.
По-друге, мають зворотну силу закони, що усувають або пом'якшують кримінальну або адміністративну відповідальність або іншим способом поліпшують становище правопорушника. У цьому виявляється гуманна природа російського законодавства, його турбота про особистість.
За загальним правилом нормативний акт діє на всій території, на яку поширює свої владні повноваження відповідний правотворчий орган. Федеральні закони і інші нормативні акти діють на всій території Російської Федерації, нормативні акти її суб'єктів поширюються на відповідні республіки, краю, області, автономні округи, міста федерального підпорядкування; акти місцевого самоврядування - на територію відповідних адміністративних одиниць (міста, райони і т.д .).
В окремих випадках нормативні акти можуть мати обмежену сферу дії, тобто поширювати свою дію тільки на певну частину території (райони Крайньої Півночі, Далекий Схід, зона Чорнобильської аварії і т.д.).
На території Російської Федерації законодавство діє на всіх суб'єктів права, що знаходяться на її території - на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства (апатридів), на державні органи, громадські організації, юридичні особи. На громадян Росії її законодавство поширюється і тоді, коли вони перебувають за кордоном. У ст.5 Закону про громадянство від 23 листопада 1991 р . встановлено, що російські громадяни за межами Росії користуються її захистом і заступництвом. Російські громадяни, які вчинили злочини за кордоном, несуть відповідальність у кримінальних законах Росії.
Багато законів поширюють свою дію не на всіх громадян, а на їх конкретну категорію, яка визначається будь-яким загальним ознакою (студенти, пенсіонери, працівники залізничного транспорту тощо). Із загального принципу рівноправного правового становища громадян Російської Федерації, іноземних громадян та осіб без громадянства є певні винятки, пов'язані з відсутністю російського громадянства в останніх категорій осіб. Так, вони не можуть служити у Збройних силах країни, користуватися виборчими правами, займати ряд посад у державному апараті. На іноземців, що володіють дипломатичним імунітетом (право екстериторіальності), відповідно з чинним законом і міжнародними договорами у разі вчинення ними правопорушень не поширюється Кримінальний кодекс і Кодекс про адміністративні правопорушення.

Лекція 2. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА

2.1. Поняття, предмет, метод, джерела, принципи та функції трудового права
· 2.2. Трудові правовідносини
2.3. Колективні договори та угоди
2.4. Трудовий договір. Порядок укладання та розірвання
2.5. Правове регулювання істотних умов праці
2.6. Трудова дисципліна
2.7. Порядок вирішення трудових спорів

2.1. Поняття, предмет, метод, джерела, принципи та функції трудового права

Трудове право - це галузь права, яка регулює порядок виникнення, дії і припинення трудових відносин, визначає режим спільної праці працівників, встановлює міру охорони праці та порядок розгляду трудових спорів. Норми трудового права регулюють не технологічні процеси, а соціальні зв'язки суб'єктів трудових правовідносин, тобто суспільні форми праці. З цієї точки зору праця вченого, винахідника, письменника та інші індивідуальні форми праці не підлягають регуляції нормами трудового права, оскільки відбуваються поза суспільних відносин. Трудове право регулює суспільні відносини, які виникають з приводу застосування та реалізації здатності до праці.
Предметом трудового права є трудові відносини, що виникають при застосуванні працівником своєї здатності до праці у процесі трудової діяльності, а також інші суспільні відносини, пов'язані з трудовими.
До них відносяться:
відносини між працівником і роботодавцем;
організаційно-управлінські відносини профспілкового органу, який представляє інтереси трудового колективу, з адміністрацією підприємства з приводу поліпшення умов праці, побуту і відпочинку працівників;
відносини з перерозподілу робочої сили;
відносини з приводу зайнятості та працевлаштування;
відносини, пов'язані з відшкодуванням матеріальних збитків;
процесуальні відносини, що виникають при вирішенні трудових спорів.
Метод трудового права має комплексний характер, тому що поєднує в собі елементи диспозитивного та імперативного впливу на суб'єкти трудових відносин.
Основні риси цього методу можуть бути представлені в наступному вигляді:
1. Залучення громадян в суспільне виробництво йде не за допомогою директивного приписи, а на основі вільної зацікавленості, тобто шляхом надання учасникам трудових відносин договірної свободи. Добровільний і договірний характер трудових відносин закріплений у ст. 37 Конституції РФ.
2. Трудовим відносинам, як і цивільно-правовим, притаманне юридичну рівність сторін. Проте трудові відносини крім цього пов'язані з владно-розпорядчими відносинами між працівником і керівними органами підприємства, що створює ситуацію нерівності сторін і зближує трудові відносини з адміністративними. У той же час трудові відносини в набагато більшій мірі будуються на цивільно-правовій основі, а юридична нерівність сторін трудових відносин проявляється не стільки в залежності працівника від адміністрації підприємства, скільки в державні гарантії захисту інтересів працівників перед роботодавцем.
3. Трудове право характеризується поєднанням централізованого і локального регулювання. У локальних актах, прийнятих за угодою сторін, визначаються розпорядок робочого дня, встановлюється час відпочинку (перерви), узгоджуються графіки відпусток та інші питання, детально регламентують умови праці працівників. Важливо, щоб норми локальних актів не суперечили федеральному законодавству.
4. Специфіка методів трудового права проявляється також у характері санкцій, що застосовуються як засіб виконання обов'язків сторін трудових відносин. Застосування санкцій та захист прав працівників здійснюються у позасудовому порядку, за винятком питань, пов'язаних з поновленням на роботі працівників. Заходи відповідальності за трудовим правом мають майново-дисциплінарний характер. До них відносяться зауваження, догана, позбавлення преміальної оплати та інші несприятливі наслідки аж до звільнення чи звільнення з посади.
Джерела трудового права являють собою акти, що містять правові норми, за допомогою яких регулюються трудові відносини. Джерела трудового права поділяються на федеральні і локальні.
До федеральним джерел відносяться:
Конституція Російської Федерації, яка є юридичною базою трудового законодавства;
Федеральні закони, що містять норми трудового права;
Трудовий кодекс Російської Федерації від 30 грудня 2001 р . (ФЗ РФ № 197-ФЗ);
нормативні укази Президента РФ, спрямовані на регулювання трудових відносин;
постанови Уряду РФ, що регулюють відносини, що становлять предмет трудового права;
нормативні акти міністерств, відомств і комітетів Російської Федерації;
постанови пленуму Верховного Суду Російської Федерації щодо спірних питань трудових відносин.
Слід зазначити, що акти пленуму Верховного Суду РФ самі по собі є джерелами права. Вони не можуть запроваджувати нові норми або змінювати старі. Але в результаті узагальнення судової практики Верховний Суд РФ може прийти до висновку про необхідність внесення змін у чинне законодавство.
До локальних джерел трудового права відносяться:
нормативно-правові акти суб'єктів РФ;
правотворчість органів місцевого самоврядування;
правила внутрішнього трудового розпорядку, встановлені на підприємстві;
колективні договори і угоди;
трудові договори;
накази і розпорядження керівників підприємств та установ.
Особливе місце серед джерел трудового права займають акти Міжнародної організації праці (МОП). Російська Федерація визнала дію на своїй території 52-х конвенцій МОП.
Принципи трудового права. До принципів трудового права відносяться:
принцип вільного розпорядження громадянами своїми здібностями до праці;
принцип рівного винагороди за рівну працю без якої б то не було дискримінації;
принцип неприпустимість погіршення становища працівників нижче рівня, передбаченого чинним законодавством про працю.
Функції трудового права визначаються завданнями, що стоять перед трудовим законодавством. Ці завдання викладені у ст. 1 Трудового кодексу РФ. Поставлені в цій статті завдання більшою мірою носять декларативний характер. Виходячи із завдань, поставлених ТК РФ, можна виділити дві функції трудового права: регулятивну і що сприяє.
Регулятивна функція поширює свою дію на трудові та пов'язані з ними відносини.
Сприяюча функція полягає в тому, що трудове право не безпосередньо виконує її, а спільно з іншими соціальними інститутами (правовими і неправовими). Трудове право покликане сприяти зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності матеріального виробництва, піднесенню матеріального і культурного рівня життя населення, зміцнення трудової дисципліни. До цього можна додати, що трудове право сприяє створенню ринку робочої сили для забезпечення потреб виробництва.

2.2. Трудові правовідносини

Трудові відносини складають основний зміст трудового права. По суті справи це суспільні відносини, врегульовані нормами трудового права.
Суб'єкти трудового відносини діляться на основні та додаткові. Такий поділ грунтується на ступені впливу того чи іншого суб'єкта на виникнення, дію і припинення трудових відносин.
 Основними суб'єктами трудових відносин є працівник і роботодавець.
 Додатковими суб'єктами є рада трудового колективу, комісії по трудових спорах, профспілки, служби зайнятості, юридичні служби на підприємстві та інші структури, що забезпечують нормальне функціонування виробництва. Додаткові суб'єкти можуть виступати в якості основних, коли вони безпосередньо визначають долю виникнення, дії або припинення трудових відносин.
Трудове ставлення грунтується на угоді, в силу якого одна сторона (працівник) зобов'язана виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікації чи посади підпорядкуванням внутрішньому розпорядку, а підприємство (роботодавець) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін. Зовні трудове ставлення виглядає як вид зобов'язальних відносин громадянського права. Проте в рамках цивільно-правових відносин виконавець зобов'язаний надати обумовлений договором результат праці, тобто належним чином виконати зобов'язання. Питання, що стосуються характеру і міри праці, режим і розпорядок робочого дня, способи виконання прийнятих зобов'язань, тобто сам процес робочого праці, а не тільки його результат входить до компетенції трудового правовідносини, що і відрізняє його від цивільних правовідносин.
Види трудових відносин.
Виділяють такі види трудових відносин:
Відносини з питань прийому на роботу. Строго кажучи, ці відносини не є ще трудовими. Вони передують виникненню трудових відносин і створюють для них відповідну юридичну базу. Вони визначають характер майбутніх трудових відносин. На цьому етапі ще немає працівника і роботодавця. Тут є фізична особа, що вступає у відношення з адміністрацією підприємства з приводу укладання трудового договору.
Безпосередні трудові відносини. Тут діють всі суб'єкти трудового права (основні і додаткові).
Відносини, пов'язані з розірванням трудового договору та звільненням працівників.
Відносини, що виникають у зв'язку з поновленням на роботі працівника. Ці відносини виникають, якщо трудовий договір було розірвано з ініціативи роботодавця і незгідний з таким рішенням працівник звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі
Права та обов'язки суб'єктів. Однією зі складових трудового відносини є права та обов'язки суб'єктів.
Основними правами працівників є:
право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;
право (за погодженням з роботодавцем) встановлювати режим робочого часу і розпорядок трудового дня;
право на винагороду за свою працю залежно від особистого трудового вкладу та якість праці;
право на об'єднання у профспілки;
право на щорічну оплачувану відпустку;
право на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я у зв'язку з роботою;
право на соціальне забезпечення за віком і при втраті працездатності;
право на судовий захист своїх трудових прав.
Обов'язки та права працівників визначені у ст. 21 ТК РФ і детально регламентуються правилами внутрішнього трудового розпорядку та додатковими інструкціями.
Працівник зобов'язаний:
сумлінно виконувати трудові обов'язки;
дотримуватися трудової дисципліни;
дбайливо ставитися до майна підприємства, установи, організації;
виконувати встановлені норми праці.
Основні права та обов'язки роботодавця закріплені також у ст. 22 ТК РФ.

2.3. Колективні договори та угоди

Колективний договір є правовим актом, що регулює відносини між працівником і роботодавцем (гл. 7, ст.ст. 40 - 44 ТК РФ). Закон РФ «Про колективні договори і угоди» від 11марта 1992 р . № 2490 - 1 (зі змінами від 1 травня 1999 р .) Встановлює, що для укладення колективного договору достатньо ініціативи однієї зі сторін, яка представляє проект колективного договору іншій стороні. У разі розбіжності сторін між ними ведуться колективні переговори. Спірні питання про зміст колективного договору вирішуються у позасудовому порядку та без звернення до комісії по трудових спорах. Це одна з рис, що відрізняють колективні договори від індивідуальних трудових договорів.
Для ведення колективних переговорів і підготовки проекту колективного договору сторони на рівноправній основі утворюють комісію зі своїх повноважних представників. Повноважність представників визначається зі змісту спеціального правового акта чи в силу посадових обов'язків тієї чи іншої особи. Повноважними представниками трудового колективу, як правило, є голова профспілкового комітету підприємства і голова ради трудового колективу. Повноважними представниками роботодавця можуть бути керівник підприємства або інша посадова особа, або будь-який представник адміністрації підприємства, що діє на основі довіреності.
Якщо сторони не змогли прийти до угоди, складається протокол розбіжностей, і протягом трьох днів формується примирна комісія, або сторони звертаються до посередника, обраного за взаємною згодою.
Повноважні представники сторін, що беруть участь в роботі примирної комісії, на час переговорів звільняються від основної роботи із збереженням середнього заробітку на строк не більше трьох місяців протягом року. Повноважні представники трудового колективу, які беруть участь у колективних переговорах, не можуть бути піддані дисциплінарному стягненню, переведені на іншу роботу або звільнені.
Протокол розбіжностей має бути розглянутий у семиденний термін. У разі ухилення від прийняття колективного договору роботодавець несе адміністративну відповідальність (штраф до десятикратної величини мінімального розміру оплати праці за кожний день після закінчення терміну, передбаченого для укладення договору). Роботодавець, винний у невиконанні зобов'язань за колективним договором, піддається штрафу до стократної величини мінімального розміру оплати праці. Як крайній захід протесту проти невиконання роботодавцем положень колективного договору працівники вправі оголосити страйк, попередньо повідомивши про неї роботодавця не пізніше, ніж за 14 днів до її початку. Рішення про страйк повинно бути прийнято на загальних зборах колективу підприємства не менше ніж 2 / 3 голосів від загальної кількості працівників.
Узгоджений з роботодавцем колективний договір повинен прийматися на загальних зборах працівників простою більшістю голосів. Колективний договір набирає чинності з моменту його реєстрації в Міністерстві праці та соціального розвитку РФ. На великих підприємствах можливе ухвалення кількох колективних договорів (наприклад, для кожного цеху і т.д.).
Колективний договір укладається на строк від одного року до трьох років. Хоча практично колективний договір діє до прийняття нового колективного договору. При зміні власника підприємства, якщо термін дії колективного договору ще не минув, цей договір дійсний протягом трьох місяців, після чого він повинен бути замінений на новий. Якщо новий власник згоден зберегти текст старого колективного договору, то повинен бути складений протокол згоди. При ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку процедури ліквідації. Сторони, які підписали колективний договір, щорічно повинні звітувати про його виконання на загальних зборах трудового колективу.
Крім колективних договорів законом передбачено укладання угод.
Угоди можуть бути декількох видів: генеральні; галузеві (тарифні); спеціальні.
1. Генеральна угода укладається на федеральному рівні між загальноросійським об'єднанням працівників і Урядом РФ. До генеральним угодами належать угоди, укладені між республіканськими об'єднаннями профспілок чи об'єднаннями працівників і виконавчими органами суб'єктів РФ. Генеральна угода встановлює загальні принципи соціально-економічної політики держави в галузі трудових правовідносин.
2. Галузева угода укладається між профспілками конкретної галузі промисловості та відповідним міністерством (відомством, комітетом). Воно спрямоване на соціально-економічний розвиток тієї чи іншої галузі промисловості, поліпшення умов праці та підвищення оплати (наприклад, для працівників вугільної, машинобудівної промисловості тощо), а також забезпечення соціальних гарантій працівникам окремій галузі промисловості.
3. Спеціальне угода укладається на територіальному рівні між профспілками підприємств і територіальними органами виконавчої влади. Угода включає в себе положення по оплаті, умов і охорони праці, режиму праці і відпочинку та інших істотним питань трудових відносин.

2.4. Трудовий договір. Порядок укладання та розірвання

Як вже було зазначено, безпосередні трудові відносини починаються з моменту укладення трудового договору.
Трудовий договір (гл. 10, ст.ст. 56 - 65 ТК РФ) є добровільною угодою між працівником і роботодавцем з приводу істотних умов праці. У такому сенсі трудовий договір являє собою акт передачі працівником своєї здатності до праці, умінь, навичок, кваліфікації у тимчасове користування роботодавцю. Трудовий договір встановлює юридичний зв'язок між суб'єктами трудового права та законодавчо закріплює права та обов'язки сторін, що уклали договір.
Характерними рисами трудового договору є підпорядкування підписала цей договір працівника внутрішньому трудовому розпорядку і обов'язок працівника виконувати роботу на постійній основі, а не в порядку виконання окремих завдань чи разових доручень, що характерно для цивільно-правових договорів, наприклад, договору підряду або договору доручення.
Залежно від форми укладання трудової підрозділяється на три різновиди: договір про спільну трудової діяльності; договір трудового найму; контракт.
Договір про спільну трудової діяльності укладається між учасниками (засновниками) господарських товариств і товариств. Специфіка зазначених організаційно-правових форм юридичних осіб полягає в тому, що їх учасники на основі об'єднання своїх вкладів у складеного чи статутний капітал є спільними (пайовими або загальними) власниками і одночасно здійснюють трудову діяльність відповідно до умов установчого договору. Виняток становлять вкладники (коммандітісти) - учасники товариств на вірі і акціонери відкритих акціонерних товариств. Укладаючи договір про спільну трудової діяльності, наприклад, засновники закритого акціонерного товариства, встановлюють на свій розсуд необхідні умови для нормальної виробничої або підприємницької діяльності. Договір про спільну трудової діяльності слід відрізняти від цивільно-правового договору простого товариства, тобто договору про спільну діяльність (ст. 1041 ГК РФ). Цей договір укладається між учасниками товариства про спільне веденні справ (фінансової, господарської та іншого роду підприємницької діяльності), включаючи питання з розпорядженням спільним майном учасників, розпорядженням статутним (складеному) капіталом і т.д.
Договір трудового найму укладається між засновниками юридичної особи та найманими працівниками. Наймані працівники не є власниками підприємства, у них немає права на участь у розподілі прибутку і на участь в управлінні справами підприємства. З згоди засновників, тобто власників підприємства, наймані працівники можуть вносити внесок до статутного капіталу і претендувати на частину прибутку. Найманий працівник має право придбати лише привілейовані акції підприємства (тобто акції, які дають права голосу).
Трудові договори можуть укладатися (ст. 58 ТК РФ) на:
невизначений термін;
визначений термін не більше п'яти років (строковий трудовий договір);
час виконання певної роботи.
Трудовий договір на час виконання певної роботи є різновидом строкового трудового договору. Строковий трудовий договір укладається (ст. 59 ТК РФ):
1. У випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на певний термін. Така ситуація може виникнути з урахуванням характеру майбутньої роботи (наприклад, у зв'язку з необхідністю заміщення жінки, що знаходиться у відпустці по догляду за дитиною), або з урахуванням умов виконання роботи (наприклад, при роботі в екстремальних умовах), або з урахуванням інтересу працівника ( наприклад, дружина військовослужбовця при вступі на роботу може укласти строковий трудовий договір з урахуванням очікуваного чоловіка перевели в іншу місцевість для подальшого проходження служби).
2. У випадках, безпосередньо передбачених законом. До таких випадків відносяться:
укладення трудового договору з посадовою особою підприємства;
укладення контракту з викладачем вищого навчального закладу;
укладення трудового договору про роботу на Крайній Півночі і в прирівняних до них місцевостях (даний договір укладається на строк не більше трьох років, а на островах Північного Льодовитого Океану - на термін не більше двох років);
укладення трудового договору з особою, прийнятим у порядку заміщення на виборну посаду в державний орган.
Важлива особливість строкового трудового договору полягає в тому, що, коли термін строкового трудового договору минув і жодна з сторін не зажадала розірвання трудового договору, його дія вважається продовженим на невизначений строк (ст. 58 ТК РФ).
Зміст трудового договору має включати в себе ряд необхідних (обов'язкових) положень, до яких відносяться:
повне найменування підприємства, у якому має здійснюватися трудова діяльність працівника;
вказівку спеціальності і кваліфікації працівника, а також, на яку посаду він приймається;
права та обов'язки сторін, тобто всі функції працівника і роботодавця (бажано вказувати вичерпний перелік робіт, які працівник зобов'язаний виконувати, відповідно до ст. 57 ТК РФ роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої договором);
умови оплати праці (розряд за Єдиною тарифною сіткою - ЄТС, і т.д.);
дата укладення трудового договору і термін його закінчення.
Крім основних умов трудового договору може містити додаткові умови, що конкретизують зобов'язання сторін (наприклад, про тривалість додаткової відпустки, про режим робочого часу і часу відпочинку, про різні додаткові виплати тощо).
Текст трудового договору складається у двох примірниках, скріплюється печаткою підприємства та підписами сторін. Один примірник зберігається безпосередньо у роботодавця, другий - у працівника.
Порядок прийому на роботу передбачає особисту явку особи в управлінський орган підприємства, повноважний укладати трудові договори. Трудові договори укладаються тільки з обопільної згоди сторін. Початкова воля повинна виходити від особи, яка бажає вступити на роботу. Ця воля виражається шляхом подачі письмової заяви. Зустрічна воля повинна виходити від роботодавця, який зобов'язаний відреагувати на письмову заяву. У разі згоди роботодавця укласти трудовий договір працівник подає до реєструючого та обліковий орган підприємства (відділ кадрів) посвідчення особи і трудову книжку. Якщо працівник приймається на роботу, що вимагає спеціальної кваліфікації та необхідної спеціальності, він зобов'язаний подати документ, що підтверджує цю кваліфікацію та спеціальність (диплом, посвідчення і т.д.). Особи молодші 21 року при вступі на роботу повинні представити медичну довідку про стан здоров'я. Ця вимога відноситься також до окремих категорій працівників, чия робота пов'язана зі шкідливими або небезпечними умовами (наприклад, водії автотранспорту, ряд професій металургійного виробництва тощо), або пов'язана з обслуговуванням великої кількості людей (наприклад, продавці продовольчих товарів, працівники громадського харчування , вихователі дитячих дошкільних установ і тому подібні). Стаття 65 ТК РФ забороняє вимагати від вступників на роботу документи, крім передбачених законодавством. Анкети та іншого роду матеріали, що містять додаткову інформацію про працівника, можуть заповнюватися виключно за згодою працівника.
При наданні зазначених документів і при наявності вакансії трудовий договір повинен бути укладений. Стаття 68 ТК РФ забороняє необгрунтовану відмову в прийомі на роботу. Прийом на роботу оформляється наказом адміністрації підприємства (роботодавця). Але незалежно від того, чи був прийом на роботу належним чином оформлений, фактичним допущенням до роботи вважається укладання трудового договору.
Прийом на роботу може бути обумовлений проходженням випробування з метою перевірки відповідності працівника йому доручається. Термін випробувань не повинен перевищувати трьох місяців, а за погодженням з профспілковим органом - шести місяців (ст.ст. 70, 71 ТК РФ). Якщо після закінчення випробувального терміну працівник продовжує роботу і жодна з сторін не зажадала припинення трудових відносин, цей працівник вважається таким, що витримав випробування, а трудовий договір вважається укладеним на невизначений строк. Працівник, який не витримав випробування, звільняється від роботи без згоди профспілкового органу. Однак таке звільнення може бути оскаржене працівником у судовому порядку.
При прийомі на роботу випробувальний термін не встановлюється для осіб віком до 18 років; молодих робітників після закінчення професійних навчальних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Випробувальний термін не встановлюється при переведенні працівника на інше підприємство і на роботу в іншу місцевість.
Трудові книжки (ст. 66 ТК РФ) ведуться на всіх працівників, які працювали на підприємстві понад п'ять днів. Працівники, що надходять на роботу вперше, замість трудової книжки надають довідку з останнього місця проживання. У такому випадку заповнення трудової книжки проводиться не пізніше тижневого строку з дня прийняття на роботу.
У трудову книжку вносяться:
відомості про працівника (прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце роботи, спеціальність, посаду, кваліфікація);
дата і номер наказу про прийом на роботу, дата і номер наказу про звільнення з зазначенням статті ТК РФ;
відомості про переведення на іншу роботу, про призначення на посаду, присвоєння розряду тощо
У трудовій книжці відведено спеціальне місце для записів про нагородження, заохочення і подяках. Дані записи робляться із зазначенням дати і номера наказу. Стягнення до трудової книжки не вносяться.
Переведенням на іншу роботу (ст.ст. 72 - 75 ТК РФ) вважається зміна одного з необхідних умов трудового договору.
Трудове законодавство розрізняє кілька видів переказів на іншу роботу:
переклад на тому ж підприємстві, який має місце, якщо працівнику на постійній основі доручається робота з іншої професії, спеціальності, кваліфікації або посади;
переклад на інше підприємство;
переведення на роботу в іншу місцевість.
Це види постійних перекладів, і здійснюються вони тільки за згодою працівника. Крім постійних перекладів, роботодавець має право тимчасово перевести працівника на іншу роботу. Тимчасовий переклад не вимагає згоди працівника. Тимчасове переведення на іншу роботу допускається у двох випадках: у зв'язку з виробничою необхідністю; у зв'язку з простоєм підприємства.
Під виробничою необхідністю (ст. 74 ТК РФ) розуміється необхідність запобігання або ліквідації стихійного лиха, виробничої аварії, а також необхідність заміщення відсутнього працівника.
Від переведення на іншу роботу слід відрізняти переміщення (ст. 72 ТК РФ). Переміщення може відбуватися на тому ж підприємстві або на інше підприємство, але в тій же місцевості. Будь-яке переміщення не вимагає згоди працівника, так як відбувається без зміни істотних умов праці, тобто працівник переміщується без зміни посади, кваліфікації і спеціальності (наприклад, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором).
Не вважається переведенням або переміщенням ситуація, якщо у зв'язку із змінами в організації виробництва змінюються істотні умови праці (режим робочого часу, розмір оплати праці, зміна розрядів, найменувань посад тощо), але працівник продовжує працювати за тією ж спеціальністю, кваліфікацією , посади. При цьому роботодавець зобов'язаний довести до відома працівника про майбутні зміни істотних умов праці не пізніше, ніж за два місяці.
Підстави припинення трудового договору викладені в ст. 77 ТК РФ. Основною формою припинення трудового договору є розірвання, яке на відміну від припинення трудового договору у зв'язку із закінченням терміну його дії є вольовий акт обопільного чи одностороннього волевиявлення сторін. Закінчення строку (п. 2 ст. 58 ТК РФ) має відношення тільки до строковими трудовими договорами.
Трудовий договір може бути розірваний:
за угодою сторін;
з ініціативи працівника;
з ініціативи роботодавця;
за ініціативою інших компетентних органів;
в інших передбачених законом випадках.
Розірвання трудового договору за угодою сторін (ст. 78 ТК РФ) мало чим відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника, так як і в тому, і іншому випадку сторони так чи інакше приходять до згоди.
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника допускається у відповідності зі ст. 80 ТК РФ. Якщо працівник бажає розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, він повинен попередити про це роботодавця письмово за два тижні. У заяві про звільнення за власним бажанням працівник повинен вказати причину звільнення. Якщо звільнення працівника зумовлено неможливістю продовження їм роботи (зарахування в навчальний заклад, перехід на пенсію тощо), трудовий договір розривається у строк, про який просить працівник. При наявності інших причин звільнення договір розривається через два тижні, але може бути розірваний і раніше цього строку за домовленістю між працівником і роботодавцем.
Строковий трудовий договір може бути розірваний працівником до закінчення строку цього договору у разі хвороби (інвалідності) працівника, що перешкоджає виконанню основних умов трудового договору, або в разі порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного договору або трудового договору, а також з інших поважних причин.
Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця може бути здійснено у відповідності до ст. 81 ТК РФ. Це відноситься до трудових договорів, укладених на невизначений час, і терміновим договорами.
Вони можуть бути розірвані за таких підстав:
1. Ліквідації організації або припинення діяльності роботодавцем - фізичною особою;
2. Скороченням чисельності або штату працівників організації;
3. Невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботи внаслідок:
стану здоров'я відповідно до медичного висновку;
недостатньої кваліфікації, підтвердженої результатами атестації;
4. Зміни власника майна організації (щодо керівника організації, його заступників та головного бухгалтера);
5. Неодноразового невиконання працівником без поважних причин трудових обов'язків, якщо він має дисциплінарне стягнення;
6. Грубого одноразового порушення працівником трудових обов'язків:
прогулу (відсутності на робочому місці без поважних причин більше чотирьох годин підряд протягом робочого дня);
появи на роботі в стані алкогольного, наркотичного або іншого токсичного сп'яніння;
розголошення охоронюваної законом таємниці (державної, комерційної, службової та іншої), що стала відомою працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків;
вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) чужого майна, розтрати майна, навмисного його знищення чи пошкодження, встановлених набрав законної сили вироком суду або постановою органу, уповноваженого на застосування адміністративних стягнень;
порушення працівником вимог щодо охорони праці, якщо це порушення спричинило тяжкі наслідки (нещасний випадок на виробництві, аварія, катастрофа) або свідомо створило реальну загрозу настання таких наслідків;
7. Вчинення винних дій працівником, безпосередньо обслуговуючим грошові чи товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку роботодавця;
8. Вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи;
9. Прийняття необгрунтованого рішення керівником організації (філії, представництва), його заступниками і головним бухгалтером, що спричинило за собою порушення збереження майна, неправомірне його використання або інший збиток майну організації;
10. Одноразового грубого порушення керівником організації (філії, представництва), його заступниками своїх трудових обов'язків;
11. Подання працівником роботодавцю підроблених документів або свідомо неправдивих відомостей при укладанні трудового договору;
12. Припинення допуску до державної таємниці, якщо виконувана робота вимагає допуску до державної таємниці;
13. Передбачених трудовим договором з керівником організації, членами виконавчого органу організації;
14. В інших випадках, встановлених ТК РФ й іншими федеральними законами.
Трудовий договір може бути також припинений з підстав, передбачених ст.ст. 83, 84 ТК РФ.
Припинення трудового договору за обставинами, не залежних від волі сторін (ст. 83 ТК РФ):
15. Заклик працівника на військову службу або направлення його на її заміняє альтернативну цивільну службу;
16. Поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, за рішенням державної інспекції праці або суду;
17. Не обрання на посаду;
18. Засудження працівника до покарання, яке виключає продовження колишньої роботи, згідно з вироком суду, що набрало законної сили;
19. Визнання працівника повністю непрацездатним відповідно до медичного висновку;
20. Смерть працівника або роботодавця - фізичної особи, а також визнання судом працівника або роботодавця - фізичної особи померлою або безвісно відсутнім;
21. Наступ надзвичайних обставин, що перешкоджають продовженню трудових відносин (військові дії, катастрофа, стихійне лихо, велика аварія, епідемія та інші надзвичайні обставини), якщо ця обставина визнано рішенням Уряду РФ або органу державної влади відповідного суб'єкта РФ.
Припинення трудового договору з підстави, зазначеному в п. 2 ст.83 ТК РФ, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.
Трудовий договір припиняється внаслідок порушення встановлених ТК РФ або іншим федеральним законом правил його укладення (п. 11 ст. 77), якщо порушення цих правил виключає можливість продовження роботи в наступних випадках:
укладення трудового договору в порушення суду про позбавлення конкретної особи обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
укладення трудового договору на виконання роботи, противопоказанной цій особі за станом здоров'я відповідно до медичного висновку;
відсутність відповідного документа про освіту, якщо виконання роботи вимагає спеціальних знань у відповідності з федеральним законом або іншим нормативно-правовим актом;
в інших випадках, передбачених федеральним законом.
Припинення трудового договору у випадках, зазначених у п. 1 ст. 77 провадиться, якщо неможливо перевести працівника з його письмової згоди на іншу наявну в роботодавця роботу.
У разі припинення трудового договору відповідно до п. 11 ст. 77 роботодавець виплачує працівникові вихідну допомогу в розмірі середнього місячного заробітку, якщо порушення правил укладення трудового договору допущено не з вини працівника.

2.5. Правове регулювання істотних умов праці

Правове регулювання істотних умов праці визначає зміст трудових відносин. Одним з найбільш важливих умов праці є встановлення робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник повинен виконувати покладені на нього обов'язки.
ТК РФ встановлено три види робочого часу:
нормальна тривалість робочого часу;
скорочена тривалість робочого часу;
неповний робочий час.
Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень (ст. 91 ТК РФ). Розподіл цієї кількості часу по днях тижня регулюється угодою сторін. При п'ятиденному робочому тижні тривалість робочого дня не повинна перевищувати восьми годин, а при шестиденному - не може перевищувати семи годин. Напередодні святкових днів тривалість робочого дня, як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні скорочується на одну годину, а напередодні вихідних днів при шестиденному робочому тижні тривалість робочого дня не повинна перевищувати шести годин.
При роботі в нічний час тривалість робочого часу скорочується на одну годину. Ця норма не поширюється на працівників, зайнятих на підприємствах з безперервним циклом виробництва, а також на працівників, які працюють за шестиденному робочому тижні. На безперервно діючих виробництвах, де за умовами роботи не може бути дотримана щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається підсумовування обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормальної кількості робочих годин. Скорочена тривалість робочого часу відповідно до ст . 92 ТК РФ встановлюється:
для працівників у віці від 16 до 18 років - не більше 36 годин на тиждень;
для працівників у віці від 14 до 15 років, а також для учнів віком від 14 до 15 років у період канікул - не більше 24 годин на тиждень, а в період навчання - не більше половини встановленої норми (це ж правило поширюється на осіб в віці від 16 до 18 років, якщо вони працюють у вільний від навчання час);
для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, - не більше 36 годин на тиждень.
Для працівників, які працюють за скороченим робочим часу, напередодні святкових і вихідних днів тривалість робочого часу не змінюється. Працівники молодше 18 років не можуть залучатися до роботи в нічний час (з 22-00 до 6-00 години). Розмір оплати праці працівникам, для яких передбачена скорочена тривалість робочого часу, не повинен бути менше, ніж розмір заробітної плати працівникам того ж підприємства, які працюють неповний робочий час.
Неповний робочий час встановлюється за згодою між працівником і роботодавцем. Відповідно до ст. 93 ТК РФ роботодавець не має права відмовити в проханні про надання можливості працювати неповний робочий день наступним категоріям працівників: а) вагітним жінкам, б) жінкам, які мають дітей у віці до 14 років, а якщо дитина інвалід - до 16 років; в) особам, здійснюють догляд за хворим членом сім'ї. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Залучення працівників до робіт понад встановленої законом нормальної тривалості робочого часу, тобто до надурочних робіт, як правило, не допускається. Лише у виняткових випадках (за погодженням з профспілковим органом підприємства) роботодавець може залучати працівника до надурочних робіт, час яких не повинно перевищувати чотирьох годин на день. Відповідно до ст. 98 ТК РФ до таких випадків відносяться: виробництво робіт, необхідних для оборони країни; для запобігання стихійного лиха або виробничої аварії; виробництво суспільно необхідних робіт з водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, транспорту, зв'язку; неявка змінного працівника, якщо робота не допускає перерви ; інші надзвичайні обставини, передбачені законом. Стаття 99 ТК РФ дає перелік категорій працівників, які до надурочних робіт не повинні допускатися. Це стосується жінок, які мають дітей у віці від 3 до 14 років; працівників у віці до 18 років; працівників, які навчаються без відриву від виробництва. Жінки, що мають дітей у віці від 3 до 14 років, а також інваліди можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Оплата роботи в надурочний час за перші дві години проводиться не менш ніж у полуторному розмірі, а в наступні години - не менш ніж у подвійному розмірі. Компенсація надурочних робіт відгулом не допускається. Для нормального відтворення своєї здатності до праці працівникові надається законодавчо закріплене час відпочинку.
Час відпочинку (ст.cт. 106 - 128 ТК РФ) - це час, протягом якого працівник повинен бути звільнений від виконання трудових обов'язків і який він може використовувати на свій власний розсуд.
Законодавчо встановлені наступні види часу відпочинку (ст. 107 ТК РФ):
перерви протягом робочого дня;
щотижневий відпочинок (вихідні та святкові дні);
щорічні чергові відпустки;
відпустки без збереження заробітної плати.
Перерви протягом робочого дня (ст.ст. 108, 109 ТК РФ) поділяються на перерви для відпочинку та харчування, а також на додаткові перерви.
Перерва для відпочинку і харчування не включається в робочий час і за тривалістю не повинен перевищувати двох годин. Як правило, така перерва надається через чотири години після початку роботи. Початок і закінчення перерви визначаються сторонами трудових відносин і фіксуються правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Додаткові перерви встановлюються для окремих категорій працівників. Наприклад, для працівників, які працюють взимку на відкритому повітрі, допускається додаткову перерву для можливості зігрітися в приміщенні.
Щотижневий відпочинок повинен становити не менше 42 годин безперервно. Для цього встановлені вихідні дні. Загальноприйнято вважати такими днями суботу та неділю. На підприємствах з безперервним циклом виробництва вихідні дні надаються в різні дні тижня згідно з графіками змінності. Робота у вихідні дні заборонено, за винятком випадків, передбачених ст. 111 ТК РФ. Святкові дні зазначені у ст. 112 ТК РФ. Робота в святкові дні оплачується в подвійному розмірі або компенсується наданням іншого дня відпочинку. При збігу вихідного дня з святковим вихідний день переноситься на наступний після святкового робочий день.
Щорічні чергові відпустки (ст.ст. 114, 115 ТК РФ) надаються всім працівникам незалежно від місця роботи.
Щорічні відпустки поділяються на: щорічні оплачувані відпустки; щорічні додаткові відпустки; відпустки без збереження заробітної плати.
Щорічна оплачувана відпустка надається працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи. Працівникам молодше 18 років і військовослужбовцям, звільненим у запас і направленим на роботу в порядку організованого набору, оплачувану відпустку може бути наданий на прохання таких працівників через три місяці безперервної роботи. Таке ж право дано жінкам перед відпусткою по вагітності та пологах або безпосередньо після нього. Черговість надання відпусток встановлюється роботодавцем за погодженням з профспілковим органом. Тривалість щорічної оплачуваної відпустки повинна бути не менше 28 календарних днів. Період хвороби або тимчасової непрацездатності в число днів відпустки не включається. Працівник має право відмовитися від щорічної оплачуваної відпустки і перенести його на наступний рік. При цьому забороняється невикористання щорічної відпустки протягом двох років поспіль. Також забороняється заміна відпустки грошовою компенсацією, крім випадків звільнення працівника, що не використовував відпустку.
Щорічна додаткова відпустка (ст.ст. 116 - 119 ТК РФ) надається понад основної оплачуваної відпустки. Додаткові відпустки надаються для наступних категорій працівників: зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці; з ненормованим робочим днем; має тривалий стаж роботи на одному підприємстві; зайнятих на роботах Крайньої Півночі і прирівняних до них місцевостях. Додаткові відпустки надаються одночасно з основною відпусткою і число днів додаткової відпустки має підсумовуватися з днями основної відпустки. Однак механізм цього підсумовування ще недостатньо розроблений.
Відпустка без збереження заробітної плати (ст. 128 ТК РФ) надається за згодою роботодавця за заявою працівника, в якому він повинен викласти причини, що спонукали його до відходу в короткочасну відпустку без утримання. Це можуть бути сімейні обставини чи іншого роду поважні причини. За угодою сторін ця відпустка може бути відпрацьований в наступний період.

2.6. Трудова дисципліна
Трудова дисципліна (гл. 9, ст.ст. 189 - 195 ТК РФ) - це певний порядок поведінки працівників у процесі виробництва. Вона виробляється методами переконання, матеріальної зацікавленості працівника, а також методами матеріального заохочення за сумлінну працю. Відповідно до ст.ст. 189, 190 ТК РФ працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог з охорони праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, дбайливо ставитися до майна підприємства.
За зразкове виконання трудових обов'язків для працівників встановлено заходи заохочення (ст. 191 ТК РФ). Вони можуть носити як моральний (оголошення подяки, нагородження почесною грамотою і т.д.), так і матеріальний характер (видача премії, нагородження цінними подарунками). За особливі трудові заслуги працівники представляються до нагородження орденами, медалями, присвоєння почесних звань.
За порушення трудової дисципліни роботодавець може застосовувати такі заходи дисциплінарного стягнення: зауваження, догана, звільнення (ст.192 ТК РФ).
Законодавством про дисциплінарну відповідальність, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені й інші дисциплінарні стягнення. При накладенні дисциплінарного стягнення повинні враховуватися тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких він був здійснений, попередня робота, а також поведінка працівника.
Для накладення дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від працівника письмового пояснення причини допущеного порушення трудових обов'язків. За кожну провину може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення і не пізніше одного місяця з дня його виявлення (не рахуючи часу хвороби працівника або відпустки). Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного впливу працівник не буде підданий новому стягненню, то він вважається взагалі не зазнали йому. Протягом терміну дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються. Роботодавець має право замість застосування дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу. Наказ про застосування дисциплінарного стягнення із зазначенням мотивів його застосування оголошується працівникові під розписку.
Дисциплінарне стягнення може бути зняте до закінчення року застосував її органом або посадовою особою за власною ініціативою, за клопотанням безпосереднього керівника чи трудового колективу, якщо цей працівник не вчинив нового проступку і виявив себе як сумлінний працівник. Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене в порядку, встановленому законодавством.

2.7. Порядок вирішення трудових спорів

Порядок вирішення трудових спорів. Конституція РФ (п. 4 ст. 37) визнає право на індивідуальні та колективні трудові суперечки з допомогою встановлених федеральним законом способів їх дозволу, включаючи і такий з них, як страйк. Під трудовими спорами слід розуміти розбіжності, що виникають з приводу застосування трудового законодавства, встановлення або зміни умов праці.
Причинами суперечок можуть бути:
недостатня поінформованість роботодавців і працівників у трудовому законодавстві, в результаті чого воно застосовується не так;
недосконалість самого законодавства у швидко мінливих зовнішніх обставин;
розбіжності між працівниками та роботодавцем з питань встановлення нових або зміни чинних умов праці, наприклад, введення нових норм виробітку;
розбіжності між роботодавцем і профспілкою.
Індивідуальні трудові спори (ст.ст. 381 - 397 ТК РФ), що виникають між працівником і роботодавцем з питань застосування законодавства та інших нормативних актів про працю, колективного договору та інших угод про працю, а також умов трудового договору, розглядаються комісіями по трудових спорах або судами загальної юрисдикції.
Комісія по трудових спорах (КТС) обирається загальними зборами трудового колективу і роботодавцем. Обраними до складу комісії вважаються кандидатури, що отримали більшість голосів і за яких проголосувало більше половини присутніх на зборах. Порядок обрання, чисельність і склад КТС, термін її повноважень визначаються загальними зборами трудового колективу. Комісія обирає зі свого складу голову і секретаря.
Трудовий спір підлягає розгляду в КТС, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з роботодавцем. Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У свою чергу, комісія зобов'язана розглянути спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Заява працівника, що надійшла до КТС, підлягає обов'язковій реєстрації. Спір розглядається в присутності працівника, який подав заяву, та представника роботодавця. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. У випадку неявки працівника на засідання комісії розгляд заяви відкладається. Що стосується вторинної неявки працівника на засідання комісії без поважної причини комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду.
КТС має право викликати на засідання свідків, запрошувати спеціалістів, представників профспілки. На вимогу комісії роботодавець зобов'язаний надати необхідні розрахунки та документи. КТС приймає рішення більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії, не згодний з рішенням більшості, зобов'язаний підписати протокол засідання комісії, але має право викласти в ньому свою окрему думку. Копії рішення комісії вручаються працівникові і роботодавцю в триденний термін з дня прийняття рішення.
Рішення КТС підлягає виконанню роботодавцем в триденний термін після закінчення десяти днів, передбачених на оскарження. У разі невиконання роботодавцем рішення комісії у встановлений термін, працівникові видається посвідчення, що має силу виконавчого листа. На підставі посвідчення, виданого комісією і пред'явленого не пізніше тримісячного терміну з дня його отримання до суду, судовий пристав-виконавець приводить рішення КТС у виконання в примусовому порядку.
Трудові спори розглядаються в судах загальної юрисдикції у таких випадках (ст.ст. 391 - 397 ТК РФ):
якщо працівник чи роботодавець не згодні з рішенням КТС;
за заявою прокурора, якщо рішення КТС суперечить законодавству;
якщо на підприємстві комісії по трудових спорах не збираються або не створені;
за заявою працівника про поновлення на роботі, про зміну дати і формулювання причини звільнення, про сплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;
за заявою роботодавця про відшкодування працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству.
У судах розглядаються також спори про відмову у прийомі на роботу осіб, запрошених в порядку переведення з іншого підприємства, а також осіб, з якими роботодавець відповідно до законодавства зобов'язаний був укласти трудовий договір.
За позовом про поновлення на роботі працівник має право вимагати:
безпосереднього свого поновлення на роботі;
оплати вимушеного прогулу (навіть якщо позивач не вимагатиме цього в позовній заяві, суд зобов'язаний поставити це питання перед відповідачем);
відшкодування моральної шкоди (суди можуть задовольняти вимоги про відшкодування моральної шкоди в розмірі, пропорційному вартості позову).
Позови про поновлення на роботі подаються до суду в місячний строк з дня вручення працівникові копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Заява про вирішення трудового спору подається до суду у тримісячний термін з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі заподіяння працівником матеріальної шкоди підприємству роботодавець вправі звернутися до суду протягом одного року з дня виявлення заподіяної шкоди.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника підлягає негайному виконанню. При затримці роботодавцем виконання рішення суду про поновлення на роботі суд виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку. Колективні трудові спори. Порядок вирішення трудових спорів, а також реалізація права на страйк, передбачені Законом РФ «Про порядок вирішення трудових спорів» від 23 листопада 1995 р . № 175-ФЗ та ст.ст. 398 - 418 ТК РФ.

Стаття 398. Основні поняття

Колективний трудовий спір - неврегульовані розбіжності між працівниками (їх представниками) і роботодавцями (їх представниками) з приводу встановлення і зміни умов праці (включаючи заробітну плату), укладення, зміни та виконання колективних договорів, угод, а також у зв'язку з відмовою роботодавця врахувати думку виборного представницького органу працівників при прийнятті актів, що містять норми трудового права, в організаціях (ст. 398 ТК РФ).
Примирні процедури - розгляд колективного трудового спору з метою його дозволу примирною комісією, за участю посередника, і (або) у трудовому арбітражі (ст. 398 ТК РФ).
Момент початку колективного трудового спору - день повідомлення рішення роботодавця (його представника) про відхилення всіх або частини вимог працівників (їх представників) або неповідомлення роботодавцем (його представником) відповідно до ст. 400 ТК РФ свого рішення, а також дата складання протоколу розбіжностей в ході колективних переговорів (ст. 398 ТК РФ).
Страйк - тимчасовий добровільна відмова працівників від виконання трудових обов'язків (повністю або частково) з метою вирішення колективного трудового спору (ст. 398 ТК РФ).
Правом висунення вимог мають працівники та їх представники, визначені відповідно до ст.ст. 29 - 31 ТК РФ. Вимоги, висунуті працівниками і (або) представницьким органом працівників організації (філії, представництва, іншого відокремленого структурного підрозділу), затверджуються на загальних зборах (конференції) працівників. Збори працівників вважається правомочним, якщо на ньому присутні більше половини працюючих. Конференція вважається правомочною, якщо на ній присутні не менше двох третин обраних делегатів.
Роботодавець зобов'язаний надати працівникам або представникам працівників необхідне приміщення для проведення зборів (конференції) щодо висування вимог і не має права перешкоджати його (її) проведення.
Вимоги працівників викладаються в письмовій формі і направляються роботодавцю. Вимоги професійних спілок та їх об'єднань висуваються і направляються відповідним сторонам соціального партнерства. Копія вимог, оформлених у письмовій формі, може бути спрямована в Службу по врегулюванню колективних трудових спорів. У цьому випадку зазначена Служба зобов'язана перевірити отримання вимог іншою стороною колективного трудового спору.
Роботодавці зобов'язані прийняти до розгляду спрямовані ним вимоги працівників. Роботодавець повідомляє про прийняте рішення представницького органу працівників організації (філії, представництва, іншого відокремленого структурного підрозділу) в письмовій формі протягом трьох робочих днів з моменту отримання вимоги працівників. Представники роботодавця (об'єднання роботодавців) зобов'язані прийняти до розгляду спрямовані ним вимоги професійних спілок (їх об'єднань) та повідомити професійним спілкам (їх об'єднанням) про прийняте рішення протягом одного місяця з дня отримання зазначених вимог (ст. 400 ТК РФ).
Порядок вирішення колективного трудового спору складається з наступних етапів:
розгляд колективного трудового спору примирною комісією;
розгляд колективного трудового спору за участю посередника, і (або) у трудовому арбітражі.
Розгляд колективного трудового спору примирною комісією є обов'язковим етапом. При недосягненні згоди у примирній комісії сторони колективного трудового спору переходять до розгляду колективного трудового спору за участю посередника, і (або) у трудовому арбітражі.
Кожна із сторін колективного трудового спору в будь-який момент після початку цього спору має право звернутися до Служби по врегулюванню колективних трудових спорів для повідомної реєстрації спору.
Жодна із сторін колективного трудового спору не має права ухилитися від участі у примирних процедурах.
Представники сторін, примирна комісія, посередник, трудовий арбітраж, зазначена Служба зобов'язані використовувати всі передбачені законодавством можливості для вирішення виниклого трудового спору.
Примирні процедури проводяться у строки, передбачені ТР РФ. У разі необхідності строки, передбачені для проведення примирних процедур, можуть бути продовжені за погодженням сторін колективного трудового спору.
Якщо примирні процедури не привели до розв'язання колективного трудового спору або роботодавець ухиляється від примирних процедур, не виконує угоду, досягнуту в ході вирішення колективного трудового спору, то працівники або їх представники мають право приступити до організації страйку.
Участь у страйку є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі або відмови від участі у страйку. Особи, що примушують працівників до участі або відмови від участі у страйку, несуть дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність у порядку, встановленому ТК РФ, іншими федеральними законами.
Представники роботодавця не вправі організовувати страйк і брати в ній участь.
Рішення про оголошення страйку приймається загальними зборами (конференцією) працівників організації (філії, підрозділу, іншого відокремленого структурного підрозділу) за пропозицією представницького органу працівників, раніше уповноваженого працівниками на дозвіл колективного трудового спору. Рішення про оголошення страйку, прийняте професійною спілкою (об'єднанням професійних спілок), затверджується для кожної організації зборами (конференцією) працівників даної організації. Збори (конференція) працівників вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин від загального числа працівників (делегатів конференції). Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше половини працівників, присутніх на зборах (конференції). При неможливості проведення зборів (скликання конференції) працівників представницький орган працівників має право ухвалити свої рішення, зібравши підписи більше половини працівників на підтримку проведення страйку.
Після п'яти календарних днів роботи примирної комісії може бути одноразово оголошено годинний попереджувальний страйк, про яку роботодавець повинен бути попереджений у письмовій формі не пізніше ніж за три робочих дні. При проведенні попереджувального страйку орган, її очолює, забезпечує мінімум необхідних робіт (послуг) відповідно до ТК РФ.
Про початок майбутньої страйку роботодавець повинен бути попереджений у письмовій формі не пізніше ніж за десять календарних днів.
У рішенні про оголошення страйку вказуються:
перелік розбіжностей сторін колективного трудового спору, є підставою для оголошення і проведення страйку;
дата і час початку страйку, її ймовірна тривалість і передбачувана кількість учасників;
найменування органу, який очолює страйк, склад представників працівників, уповноважених на участь в примирних процедурах;
пропозиції щодо мінімуму необхідних робіт (послуг), що виконується в організації, філії, представництві, іншому відокремленому структурному підрозділі в період проведення страйку.
Роботодавець попереджає про майбутній страйк Службу по врегулюванню колективних трудових спорів.
Відповідно до ст. 55 Конституції РФ є незаконними і не допускаються страйку:
у періоди введення військового або надзвичайного стану або особливих заходів відповідно до законодавства про надзвичайний стан; в органах і організаціях Збройних Сил Російської Федерації, інших військових, воєнізованих та інших формуваннях і організаціях, що відають питаннями забезпечення оборони країни, безпеки держави, аварійно-рятувальних, пошуково-рятувальних, протипожежних робіт, попередження або ліквідації стихійних лих та надзвичайних ситуацій; в правоохоронних органах; в організаціях, безпосередньо обслуговуючих особливо небезпечні види виробництв або обладнання, на станціях швидкої і невідкладної медичної допомоги;
в організаціях, пов'язаних із забезпеченням життєдіяльності населення (енергозабезпечення, опалення та теплопостачання, водопостачання, газопостачання, авіаційний, залізничний і водний транспорт, зв'язок, лікарні), в тому випадку, якщо проведення страйків створює загрозу обороні країни і безпеки держави, життю і здоров'ю людей .
Страйк за наявності колективного трудового спору є незаконною, якщо вона була оголошена без урахування термінів, процедур і вимог, передбачених ТК РФ.
Рішення про визнання страйку незаконним приймається верховними судами республік, крайовими, обласними судами, судами міст федерального значення, судами автономної області і автономних округів за заявою роботодавця або прокурора. Рішення суду доводяться до відома працівників через орган, який очолює страйк, який зобов'язаний негайно проінформувати учасників страйку про рішення суду. Рішення суду про визнання страйку незаконним, що вступило в законну силу, підлягає негайному виконанню. Працівники зобов'язані припинити страйк і приступити до роботи не пізніше наступного дня після вручення копії зазначеного рішення суду органу, який очолює страйк (ст. 413 ТК РФ).
У разі створення безпосередньої загрози життю або здоров'ю людей суд має право не почалася страйк відкласти на термін до 30 днів, а що почалася - призупинити на той самий строк. У випадках, що мають особливе значення для забезпечення життєво важливих інтересів Російської Федерації або окремих її територій, Уряд РФ має право призупинити страйк до вирішення питання відповідним судом, але не більше ніж на десять календарних днів.
Право на страйк може бути обмежено федеральним законом.
Участь працівника у страйку не може розглядатися як порушення трудової дисципліни і підстави для розірвання трудового договору, за винятком випадків невиконання обов'язки припинити страйк (ст. 414 ТК РФ). Забороняється застосовувати до працівників, які беруть участь у страйку, заходи дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків, передбачених ч. 6 ст. 413 ТК РФ.
На час страйку за беруть участь в ній працівниками зберігається місце роботи та посаду. Роботодавець має право не виплачувати працівникам заробітну плату за час участі їх у страйку, за винятком працівників, зайнятих виконанням обов'язкового мінімуму робіт (послуг). Колективним договором, угодою або угодами, досягнутими в ході вирішення колективного трудового спору, можуть бути передбачені компенсаційні виплати працівникам, які беруть участь у страйку.
Працівникам, які не беруть участь у страйку, але у зв'язку з її проведенням не мали можливості виконувати свою роботу і який заявив у письмовій формі про початок в зв'язку з цим простою, оплата простою не з вини працівника здійснюється в порядку і розмірах, які передбачені ТК РФ. Роботодавець має право переводити зазначених працівників на іншу роботу в порядку, передбаченому ТК РФ. Колективним договором, угодою або угодами, досягнутими в ході вирішення колективного трудового спору, може бути передбачено більш пільговий порядок виплат працівникам, не бере участі у страйку, ніж передбачений ТК РФ.
У процесі врегулювання колективного трудового спору, включаючи проведення страйку, забороняється локаут - звільнення працівників з ініціативи роботодавця у зв'язку з їх участю в колективному трудовому спорі або страйку (ст. 415 ТК РФ).
Дії сторін колективного трудового спору, угоди та рекомендації, які вживаються у зв'язку з вирішенням цього спору, оформляються протоколами представниками сторін колективного трудового спору, примирливими органами, органом, який очолює страйк (ст. 418 ТК РФ).

Лекція 3. ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

3.1. Загальна характеристика земельного законодавства РФ
3.2. Право власності на землю та інші права
3.3. Плата за землю
3.4. Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства

3.1. Загальна характеристика земельного законодавства Російської Федерації

Земельні відносини завжди знаходилися в центрі уваги громадськості, були і залишаються актуальними для всіх верств населення - як володіють, так і не володіють земельними ділянками. Основний закон Російської Федерації - Конституція - містить ряд положень, які є відправними для земельного законодавства.
Так, безпосередньо на регулювання земельних відносин спрямовані наступні статті Конституції:
ст.9 - про землю та інших природних ресурсах, що у різних формах власності;
ст.36 - про право приватної власності на землю і регулювання умов та порядку користування нею на основі федерального закону;
ст.42 - про право кожного на сприятливе навколишнє середовище;
ст.58 - про обов'язок кожного зберігати природу, дбайливо ставитися до її багатств;
ст.72 - про віднесення до спільного відання Федерації та її суб'єктів земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра, про охорону навколишнього середовища.
Стаття 36 (ч.2), наприклад, встановлює, що володіння, користування і розпорядження землею та іншими природними ресурсами здійснюються їх власниками вільно. Разом з тим, у суспільних інтересах зазначена стаття вводить обмеження господарської свободи користувачів землі, які полягають у тому, щоб при цьому не завдавати шкоди навколишньому середовищу і не порушувалися права і законні інтереси інших осіб.
У той же час ст.72 визначає, що у спільному віданні Російської Федерації і її суб'єктів перебуває земельне законодавство (п. »к»), а також питання володіння, користування і розпорядження землею (п. »в»).
Безсумнівну значимість для регулювання земельних правовідносин, являють собою також положення Конституції РФ:
про гарантування єдності економічного простору, підтримки конкуренції, свободи економічної діяльності (ст.8); про рівність всіх перед законом і судом (ст.19);
про обов'язок кожного сплачувати законно встановлені податки і збори (ст.57) і деякі інші.
Набувши чинності з 30 жовтня 2001р. Земельний кодекс РФ слідом за Цивільним (ст.3 ГК РФ) виходить з поняття законодавства у вузькому сенсі, визначивши в п.1 ст.1, що земельне законодавство являє собою сукупність Земельного кодексу, федеральних законів і законів суб'єктів Російської Федерації.
Земельний кодекс 2001р. є головним галузевим законом, мають пріоритетом у регулюванні земельних відносин. Його прийняття стало важливою подією в житті Російської Федерації. Колишній Земельний кодекс РРФСР 1991р. давно не відповідав потребам сучасних суспільних відносин, більше половини його статей була скасована ще в 1993р. при приведенні законодавства у відповідність з Конституцією РФ. Значна частина відносин, пов'язаних із землею, регулювалася підзаконними актами. Відтепер містили норми земельного права законодавчих актів Союзу РСР відповідно до ст.5 Закону від 25 жовтня № 137-ФЗ «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації» від дня введення в дію нового Земельного кодексу не застосовуються.
Новий Земельний кодекс розмежував повноваження Російської Федерації і його суб'єктів у сфері регулювання земельних відносин, визначив види прав на землю, підстави їх виникнення і припинення, встановив особливості обігу земельних ділянок, зафіксував правовий режим кожної з категорій земель.
Розмежувавши компетенцію Російської Федерації і її суб'єктів, Земельний кодекс у ст.9 відніс до відання Федерації:
встановлення основ федеральної політики в галузі регулювання земельних відносин;
встановлення обмежень прав власників земельних ділянок, землекористувачів, землевласників, орендарів земельних ділянок, а також обмежень оборотоздатності земельних ділянок;
державне управління в галузі здійснення моніторингу земель, державного земельного контролю, землеустрою та ведення державного земельного кадастру;
встановлення порядку вилучення земельних ділянок, у тому числі шляхом викупу, для державних і муніципальних потреб;
вилучення для потреб Російської Федерації земельних ділянок, у тому числі шляхом викупу;
розробку та реалізація федеральних програм використання та охорони земель;
управління та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності Російської Федерації (федеральної власності);
інші повноваження, віднесені до повноважень Російської Федерації Конституцією Російської Федерації, Земельним кодексом, федеральними законами.
Зазначені в ст.9 інші повноваження, віднесені до відання Російської Федерації іншими федеральними законами, закріплені, зокрема, у Водному кодексі 1995р., Лісовому кодексі 1997р., Законах про охорону навколишнього середовища 2002р., Про плату за землю 1991р., Про основи містобудування в Російській Федерації 1992р., про природні лікувальні ресурси, лікувально-оздоровчих місцевостях і курортах 1995р., про особливо охоронюваних природних територіях 1995р., про меліорацію земель 1996р., про державне регулювання агропромислового комплексу 1997р., про безпечне поводження з пестицидами та отрутохімікатами 1997р.
Суб'єкти Федерації на підставі ст.10 Земельного кодексу, наділені повноваженнями:
з вилучення, в тому числі шляхом викупу, земель для потреб суб'єкта Російської Федерації;
з розробки та реалізації регіональних програм використання та охорони земель, що знаходяться в межах суб'єктів Російської Федерації;
з управління та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності суб'єктів Російської Федерації;
іншими повноваженнями, не віднесеними до повноважень Російської Федерації або до повноважень органів місцевого самоврядування.
Очевидно, що поряд із самостійною компетенцією, зазначена стаття передбачає і залишкову.
Серед нормативно-правових актів, прийнятих суб'єктами Російської Федерації в галузі регулювання земельних відносин в рамках вказаної компетенції, можна назвати Закон Свердловської області щодо регулювання земельних відносин від 6 грудня 1995р.; Закон Воронезької області щодо регулювання земельних відносин від 25 травня 1995р.; Закони « Про землю »,« Про земельну реформу »,« Про селянське (фермерське) господарство »Республіки Дагестан; Тимчасове положення про регулювання земельних відносин у Тверській області, прийняте 25 липня 1996р. Законодавчим Зборами Тверській області.
Нарешті, до повноважень органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин Земельний кодекс (ст.11) відносить:
вилучення, у тому числі шляхом викупу, земельних ділянок для муніципальних потреб;
встановлення з урахуванням вимог законодавства Російської Федерації правил землекористування та забудови територій міських і сільських поселень, територій інших муніципальних утворень;
розробку та реалізацію місцевих програм використання і охорони земель;
управління та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у муніципальній власності;
інші повноваження на вирішення питань місцевого значення в галузі використання та охорони земель.
Найбільші повноваження в галузі земельних відносин належать органам місцевого самоврядування на землях поселень (гл.15 Земельного кодексу).
Разом з тим необхідно мати на увазі, що майнові відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, а також по здійсненню операцій з ними є по суті цивільно-правовими, і регулюються цивільним законодавством (ст.3 Земельного кодексу). Наприклад, до ст.10 безпосереднє відношення має ст.129 ГК РФ, згідно з якою «земля та інші природні ресурси можуть відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої іншими засобами в тій мірі, в якій їх обіг допускається законами про землю та інших природних ресурсах ».
У зв'язку з тим, що Земельним кодексом регулюється обіг лише близько 2,5% земель Російської Федерації, важлива роль у земельному законодавстві відводиться спеціальним Законом «Про обіг земель сільськогосподарського призначення», прийнятий Державною Думою 25 червня 2002г.і набув чинності 25 січня 2003р . Федеральний закон «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» регулює відносини, пов'язані з володінням, користуванням, розпорядженням земельними ділянками із земель сільськогосподарського призначення, встановлює правила і обмеження, які застосовуються до обороту земельних ділянок і часткою у праві спільної власності на земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення - операціях, результатом здійснення яких є виникнення або припинення прав на земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення та частки у праві спільної власності на земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення, визначає умови надання земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або муніципальній власності, а також вилучення їх у державну чи муніципальну власність (ст.1).
Прийняття суб'єктами Російської Федерації законів та інших нормативних правових актів, що містять додаткові правила і обмеження обігу земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення, не допускається.
При цьому Закон визначив такі принципи, на яких має грунтуватись оборот земель сільськогосподарського призначення:
збереження цільового використання земельних ділянок;
встановлення розміру загальної площі земельних ділянок сільськогосподарських угідь, які розташовані на території одного адміністративно-територіального утворення суб'єкта Російської Федерації і можуть одночасно перебувати у власності громадянина, його близьких родичів, а також юридичних осіб, у яких дані громадянин чи його близькі родичі мають право розпоряджатися більш ніж 50 відсотками загальної кількості голосів, що припадають на акції або внески (частки), що складають статутних (складеному) капітали даних юридичних осіб;
переважне право суб'єкта Російської Федерації або у випадках, встановлених законом суб'єкта Російської Федерації, органу місцевого самоврядування на купівлю земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення при його продажу, за винятком випадків продажу з публічних торгів;
переважне право суб'єкта Російської Федерації або у випадках, встановлених законом суб'єкта Російської Федерації, органу місцевого самоврядування на покупку частки у праві спільної власності на земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення при відплатою відчуження такої частки учасником часткової власності у разі, якщо інші учасники часткової власності відмовляться від купівлі такої частки або не заявлять про намір придбати таку частку в праві спільної власності на земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення;
встановлення особливостей надання земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення іноземним громадянам, іноземним юридичним особам, особам без громадянства, а також юридичним особам, у статутному (складеному) капіталі яких частка іноземних громадян, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства складає більш ніж 50 відсотків;
надання громадянам і юридичним особам у власність земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або муніципальній власності, на оплатній або безоплатній основі у випадках, встановлених федеральними законами.
Розвиваючи положення Земельного кодексу (п.3 ст.15) про те, що іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні особи не можуть мати на праві власності земельними ділянками, що перебувають на прикордонних територіях, перелік яких встановлюється Президентом Російської Федерації у відповідності з федеральним законодавством про Державну кордоні Російської Федерації, і на інших встановлених особливо територіях Російської Федерації відповідно до федеральними законами, «Закон про обіг земель сільськогосподарського призначення» встановлює, що іноземні громадяни, іноземні юридичні особи, особи без громадянства, а також юридичні особи, у статутному (складеному) капіталі яких частка іноземних громадян, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства складає більш ніж 50 відсотків, можуть володіти земельними ділянками із земель сільськогосподарського призначення тільки на праві оренди (ст.3).
Важливо також пам'ятати, що зазначений Закон не поширює своєї дії на земельні ділянки, надані із земель сільськогосподарського призначення громадянам для індивідуального житлового, гаражного будівництва, ведення особистого підсобного і дачного господарства, садівництва, тваринництва і городництва, а також на земельні ділянки, зайняті будівлями, будівлями, спорудами.
Важливою складовою земельного законодавства Російської Федерації є підзаконні акти: укази Президента РФ, постанови Уряду РФ, відомчі акти.
Так, на розвиток земельних відносин мали значний вплив наступні Укази Президента РФ:
«Про додаткові заходи щодо наділення громадян земельними ділянками» від 23 квітня 1993р. № 480;
«Про регулювання земельних відносин та розвитку аграрної реформи в Росії» від 27 жовтня 1993р. № 1767 та від 24 грудня 1993р. № 2287;
«Про оподаткування продажу земельних ділянок та інших операцій з землею» від 7 грудня 1993р. № 2118;
«Про державний земельний кадастр та реєстрації документів про права на нерухомість» від 11 грудня 1993р. № 2130;
«Про право власності громадян і юридичних осіб на земельні ділянки під об'єктами нерухомості у сільській місцевості» від 14 лютого 1996р. № 198;
«Про реалізацію конституційних прав громадян на землю» від 7 березня 1996р. № 337;
«Про державну підтримку садівників, городників та власників особистих підсобних господарств» від 7 червня 1996р. № 819;
«Про гарантії власникам об'єктів нерухомості в придбанні у власність земельних ділянок під цими об'єктами» від 16 травня 1997р. № 485.
Уряд РФ, на виконання своїх повноважень, також активно бере участь у формуванні земельного законодавства. Ним, зокрема, в останні роки були прийняті наступні постанови:
«Про проведення інвентаризацій земель для визначення можливості їх надання громадянам» від 12 липня 1993р. № 659;
«Про затвердження Положення про порядок встановлення меж землекористування в забудові міст та інших поселень» від 2 лютого 1996р. № 105;
«Про затвердження Федеральної цільової програми« Створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру »від 3 серпня 1996р. № 932;
«Про заходи щодо стабілізації економічного становища агропромислового комплексу Російської Федерації в 1996р.» Від 7 лютого 1996р. № 135;
«Про заходи щодо забезпечення сільськогосподарських товаровиробників мінеральними добривами і хімічними засобами захисту рослин у 1997р.» Від 14 лютого 1997р. № 166;
«Про економічних умовах функціонування агропромислового комплексу Російської Федерації в 1997р.» Від 26 лютого 1997р. № 224;
«Про порядок визначення нормативної ціни землі» від 15 березня 1997р. № 1319.
До відомчих актів прийнято відносити накази, інструкції, правила, настанови, прийняті центральними органами виконавчої влади, до яких належать міністерства, державні комітети і відомства (Центральний банк, Федеральна служба лісового господарства та ін).
Прикладами нормативних відомчих актів, які зачіпають земельні відносини, можуть служити:
Наказ Державного комітету РФ по охороні навколишнього середовища «Про затвердження Порядку видачі дозволів на добування об'єктів тваринного світу, що належать до видів, занесених до Червоної книги Російської Федерації» від 4 квітня 1997р. (Бюлетень нормативних актів. 1997. № 12);
Інструкція про ввезення на територію України та вивезення з території Російської Федерації насіння сортів рослин і племінного матеріалу порід тварин. Затверджена Міністерством сільського господарства і продовольства РФ і Державним митним комітетом РФ 8 травня 1997р.;
Наказ Державного комітету РФ по охороні навколишнього середовища «Про порядок розгляду матеріалів на ввезення до Російської Федерації отруйних речовин» від 16 січня 1997р.

3.2. Право власності на землю та інші права

Право власності є найбільш повним за змістом правом на майно. За своєю правовою природою - це одне з основних речових прав. Виступаючи в якості об'єкта права власності, земля набуває особливі правові риси: вона стає «майном» або «річчю» - тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.
Хоча Конституцією РФ, крім державної, приватної та муніципальної, встановлена ​​можливість існування і «інших» форм власності, земельне законодавство зупиняється поки тільки на трьох перерахованих.
Особливістю права власності на землю в Росії є те, що види прав на землю визначені у законодавстві «по суб'єкту». Залежно від суб'єкта, що володіє правами на землю, встановлюється обсяг прав і обов'язків, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.
Права всіх суб'єктів права власності рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, належать також особи, що вступають у відносини з приводу придбання цього права. Громадяни та юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.
Відповідно до ст.16 Земельного кодексу державною власністю є землі, які не перебувають у власності громадян, юридичних осіб або муніципальних утворень.
При цьому розмежування державної власності на землю на власність Російської Федерації (федеральну власність), власність суб'єктів Російської Федерації і власність муніципальних утворень (муніципальну власність) здійснюється відповідно до Федерального закону «Про розмежування державної власності на землю».
Згідно ст.214 ГК РФ державною власністю в Росії є майно, що належить на праві власності Російської Федерації (федеральна власність) і майно, що належить на праві власності її суб'єктам (власність суб'єкта Федерації).
Від імені Російської Федерації і її суб'єктів права власника реалізують органи державної влади в межах їх компетенції, встановленої актами, що визначають статус цих органів. Так, відповідно до постанови Уряду РФ від 18 липня 2000р. № 536 Мінмайна Росії здійснює проведення єдиної політики в галузі земельних та майнових відносин; приватизацію, управління та розпорядження державним майном та земельними ресурсами в межах своєї компетенції; регулювання діяльності на ринку нерухомості і при здійсненні оціночної діяльності; координацію у випадках, встановлених федеральним законодавством, діяльності в області майнових та земельних відносин інших федеральних органів виконавчої влади та органів виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації. У випадках і в порядку, передбачених федеральними законами, указами Президента РФ і постановами Уряду РФ, нормативними актами суб'єктів Російської Федерації, за їх спеціальним дорученням від їх імені можуть виступати державні органи, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи і громадяни (ст.125 ГК РФ).
Держава (в особі Російської Федерації і її суб'єктів) у земельних відносинах може виступати в одній з двох ролей: як суверена, який встановлює норми земельного законодавства, здійснює державний контроль за використанням земель та інші функції, названі в ст.9, 10 Земельного кодексу, і в якості власника земельних ділянок - в останньому випадку вона користується тими ж правами і несе ті ж обов'язки, що й інші власники земельних ділянок. У відповідності зі ст.124 ГК РФ при укладанні угод з землею і в інших відносинах, що регулюються цивільним законодавством, Російська Федерація та її суб'єкти виступають на рівних засадах з іншими учасниками цих відносин - громадянами і юридичними особами.
У Радянському Союзі в умовах виняткової державної власності на землю існував єдиний державний земельний фонд, який не ділився на власність безпосередньо Союзу РСР і власність союзних республік. Після розпаду СРСР за суб'єктами РФ було визнано право державної власності на землю. Як наслідок, виникла проблема розмежування державної власності на землю між федерацією і її суб'єктами. Постанова Верховної Ради РРФСР від 29 грудня 1991р. «Про розмежування державної власності Російській Федерації на федеральну власність республік у складі Російської Федерації, країв, областей, автономної області, автономних округів, міст Москви і Санкт-Петербурга і муніципальну власність» не зачіпало питань розмежування землі. Вперше Указом Президента РФ від 16 грудня 1993р. «Про федеральних природні ресурси» ⁵ були виділені федеральні землі.
Нарешті, процедура проведення розмежування державної власності на землю встановлено Федеральним законом «Про розмежування державної власності на землю», прийнятого 17 липня 2001р. і вступив у силу 17 січня 2002р.
Відповідно до нього право власності на земельні ділянки у Російської Федерації, суб'єктів Федерації і муніципальних утворень виникає з моменту державної реєстрації права власності на земельні ділянки. Підставою державної реєстрації права власності є акти Уряду РФ про затвердження переліків земельних ділянок, на які відповідно у Російської Федерації, її суб'єктів і муніципальних утворень виникає право власності при розмежуванні державної власності на землю, а також вступили в законну силу судові рішення у спорах, пов'язаних з розмежуванням державної власності на землю.
У ст.17 Земельного кодексу встановлено підстави виникнення федеральної власності на землю. Крім розмежування відповідно до Федерального закону «Про розмежування державної власності на землю» до таких належать придбання Російською Федерацією земельних ділянок на підставах, передбачених цивільним законодавством, і визнання федеральними законами знаходження окремих земельних ділянок у федеральній власності.
В останньому випадку мова йде про тих земельних ділянках, які знаходяться у федеральній власності за прямим приписом федерального закону. Наприклад, у Федеральному законі від 6 лютого 1997р. № 27-ФЗ «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації» передбачено, що землі та інші природні ресурси, надані внутрішнім військам, перебувають у федеральній власності і використовуються внутрішніми військами у відповідності до законодавства РФ (ст.5). Подібні правові норми містяться у Федеральних законах «Про оборону», «Про державну охорону» та ін Цими законами державна власність на землю була розмежована стосовно окремих земельних ділянок до прийняття закону «Про розмежування державної власності на землю».
Оскільки здійснення розмежування державної власності на землю - процес тривалий, Законом «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації» передбачено, що до розмежування державної власності на землю державна реєстрація права державної власності на землю для здійснення розпорядження землями, що перебувають у державній власності, не потрібно (п.10). Розпорядження зазначеними землями до розмежування державної власності на землю здійснюється органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень, якщо законодавством не передбачено інше. Порядок розпорядження зазначеними землями до розмежування державної власності на землю може бути визначено Урядом РФ.
Відповідно до ст.18 Земельного кодексу право власності на землю суб'єктів РФ виникає у разі:
визнання окремих земельних ділянок знаходяться у власності суб'єктів РФ федеральними законами;
розмежування державної власності на землю;
придбання земельних ділянок у власність суб'єктами РФ з підстав, передбачених цивільним законодавством.
Віднесення окремих земельних ділянок федеральними законами до власності суб'єктів РФ є окремим випадком розмежування державної власності на землю, що здійснюється відповідно до Федерального закону «Про розмежування державної власності на землю».
Прикладом може служити Федеральний закон від 14 березня 1995р. № 33-ФЗ «Про особливо охоронюваних природних територіях», який відніс особливо охоронювані природні території регіонального значення до власності суб'єктів РФ (п.6 ст.2).
Земельні ділянки можуть бути придбані у власність суб'єкта РФ, наприклад, шляхом викупу у громадянина чи юридичної особи для потреб суб'єкта Федерації. Порядок викупу регулюється ст.279 ГК РФ з урахуванням ст.49 Земельного кодексу.
Необхідно відзначити, що виключення із загального порядку встановлено для двох суб'єктів Федерації: міст федерального значення Москви й Санкт-Петербурга. Закон «Про розмежування державної власності на землю» встановив, що він застосовується в них з урахуванням особливостей, встановлених іншими федеральними законами. Цей же Закон передбачає, що в Москві і Санкт-Петербурзі з метою збереження єдності міського господарства встановлено особливий порядок: на них поширюються підстави внесення до переліку земельних ділянок, на які у них виникає право власності, встановлені і для суб'єктів Російської Федерації, і для муніципальних утворень. Аналогічна форма міститься в п.4 ст.19 Земельного кодексу: при розмежуванні державної власності на землю в Москві і Санкт-Петербурзі земельні ділянки в муніципальну власність не передаються, ці суб'єкти Федерації передають належні їм землі у власність муніципальних утворень на підставі прийнятих ними законів.
Муніципальна власність на землю, передбачена в ст.19 Земельного кодексу, виникає в результаті розмежування державної власності на землю відповідно до Федерального закону «Про розмежування державної власності на землю» або в разі придбання земельних ділянок, що перебувають у власності громадян або юридичних осіб, по підставах, встановлених цивільним законодавством. Від імені муніципального утворення права власника здійснюють органи місцевого самоврядування (або у випадках, встановлених законом, інші особи за спеціальним дорученням органів місцевого самоврядування).
Слід зазначити, що в муніципальній власності перебувають земельні ділянки, визнані такими не лише федеральними законами, але і прийнятими відповідно до них законами суб'єкта Російської Федерації. Що стосується цивільно-правових підстав набуття муніципальної власності на земельні ділянки, то на відміну від державної власності вона може виникати в порядку ст.225 ГК РФ і на безхазяйне земельні ділянки, від яких відмовилися власники.
У містах федерального значення Москві і Санкт-Петербурзі встановлені особливі підстави виникнення муніципальної власності на земельні ділянки. Оскільки при розмежуванні державної власності на землю в цих суб'єктах Російської Федерації земельні ділянки в муніципальну власність не передаються, залишаються два з названих у п.1 статті підстави: визнання федеральним законом земельної ділянки знаходяться в муніципальній власності і придбання земельної ділянки муніципальним освітою за підставами, встановленими цивільним законодавством.
При розмежування державної власності на землю у власність того чи іншого муніципального освіти переходять землі, що знаходяться в межах цієї вимоги. Однак муніципальне утворення може придбати, наприклад, купити, земельна ділянка, яка перебуває за межами території муніципального освіти. Точно так само суб'єкт Російської Федерації або безпосередньо Російська Федерація можуть передати безоплатно у власність муніципального освіти будь-яку ділянку, в тому числі і що знаходиться за межами його кордонів. Що стосується Москви і Санкт-Петербурга, то оскільки передача земельних ділянок у муніципальну власність регулюється їх власними законами, по всій видимості, ними може бути передбачена і возмездная передача земельних ділянок. Власністю громадян і юридичних осіб (приватною власністю) є земельні ділянки, придбані громадянами і юридичними особами на підставах передбачених законодавством РФ (п.1 ст.15 Земельного кодексу).
Згідно 213 ГК РФ у власності громадян і юридичних осіб може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, яке в силу закону не може належати громадянам та юридичним особам. Земельний кодекс встановив перелік земель, вилучених з обороту, які не можуть перебувати у приватній власності, та земель, обмежених в обігу, які не підлягають передачі у приватну власність (крім випадків, встановлених федеральним законом).
Що стосується юридичних осіб, то власниками землі можуть бути всі комерційні та некомерційні організації, крім державних і муніципальних підприємств і фінансуються власниками установ. Земельні ділянки можуть бути як передані у власність юридичної особи в якості внесків їх засновниками (учасниками, членами), так і придбані цією юридичною особою на інших підставах. При цьому громадські та релігійні організації (об'єднання), благодійні та інші фонди є власниками придбаної ними землі і можуть використовувати її лише для цілей, передбачених їх установчими документами.
Іноземні громадяни, іноземні юридичні особи та особи без громадянства не можуть володіти земельними ділянками на праві власності, що знаходяться на прикордонних територіях, перелік яких встановлюється Президентом Російської Федерації у відповідності з федеральним законодавством про Державну кордоні Російської Федерації, і на інших встановлених особливо територіях Російської Федерації в відповідно до федеральних законів (п.3 ст.15 Земельного кодексу). Отже, за загальним правилом на всіх інших територіях, крім перерахованих у статті, вказані особи можуть набувати земельні ділянки у власність. Це, однак, не стосується ділянок землі із земель сільськогосподарського призначення, якими іноземні громадяни, іноземні юридичні особи, особи без громадянства, а також юридичні особи, у статутному капіталі яких частка іноземних громадян, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства складає більш ніж 50 відсотків , відповідно до ст. 3 Закону про обіг земель сільськогосподарського призначення 2002 р ., Можуть володіти тільки на праві оренди.
У земельному кодексі (ст.40) закріплені такі права власника земельної ділянки:
використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини;
прісні підземні води, а також закриті водойми відповідно до законодавства Російської Федерації.
Іншими словами, держава надала власнику земельної ділянки можливість використовувати, крім землі, інші природні ресурси, що знаходяться в межах його ділянки, а також розташовані в надрах під ділянкою. За загальним правилом ці ресурси перебувають у власності держави, за винятком замкнутих водойм, які згідно ст.261 ГК РФ і ст.40 Водного кодексу РФ знаходяться у власності власника земельної ділянки. Що стосується прісних підземних вод і загальнопоширених корисних копалин, то вони належать до державної власності. Тому держава закріплює межі використання зазначених природних ресурсів власниками земельних ділянок в ст.19 Закону РФ «Про надра». Відповідно до зазначеної статті власники, власники земельних ділянок мають право на свій розсуд у їх межах здійснювати без застосування вибухових робіт видобуток загальнопоширених корисних копалин, що не значаться на державному балансі, і будівництво підземних споруд для своїх потреб на глибину до п'яти метрів, а також пристрій і експлуатацію побутових колодязів та свердловин перший водоносний горизонт, який не є джерелом централізованого водопостачання, у порядку, встановленому відповідними органами виконавчої влади суб'єктів РФ.
Також власники і власники ділянок імєєют право:
зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі, будівлі, споруди відповідно до цільового призначення земельної ділянки та її дозволеним використанням із дотриманням вимог містобудівних регламентів, будівельних, екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших правил, нормативів;
проводити у відповідність з дозволеним використанням зрошувальні, осушувальні, культурно-технічні та інші меліоративні роботи, будувати ставки та інші закриті водойми відповідно до встановлених законодавством екологічними, будівельними, санітарно-гігієнічними та іншими спеціальними вимогами;
інші права на використання земельної ділянки, передбачені законодавством.
Земельний кодекс також встановлює, що власник земельної ділянки має права власності на:
посіви та посадки сільськогосподарських культур, отриману сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації, за винятком випадків, якщо він передає ділянку в оренду, постійне (безстрокове) користування або довічне успадковане володіння або безоплатне термінове користування. В останній ситуації це право належить орендарю, землевласнику, землекористувачу;
право власності поширюється також на розташовані на земельній ділянці багаторічні насадження, за винятком випадків, встановлених Лісовим кодексом РФ. Відповідно до ст.20 Лісового кодексу РФ деревно-чагарникова рослинність, розташована на земельній ділянці, що перебуває у власності громадян або юридичної особи, належить йому на праві власності, якщо інше не встановлене законом. Володіння, користування і розпорядження зазначеної деревно-кустарної рослинністю здійснюється власником відповідно до вимог лісового законодавства РФ і законодавства РФ про рослинний світ. Деревно-кустарна рослинність, яка з'явилася в результаті господарської діяльності або природним чином на земельній ділянці після передачі його у власність громадянину або юридичній особі, є його власністю, якою він володіє, користується і розпоряджається на свій розсуд.
Порядок застави земельної ділянки регулюється Цивільним кодексом (загальні положення заставних відносин поширюються і на заставу земельної ділянки) (ст.ст.334, 340 та інші статті ЦК РФ).
Як і інше майно, земельну ділянку є предметом застави в якості забезпечення виконання зобов'язання власника землі. Найпоширенішим випадком є ​​заставу земельної ділянки для отримання грошового кредиту.
Договір про заставу має бути укладений у письмовій формі і засвідчений нотаріально. Крім того, він повинен бути зареєстрований в комітеті із земельних ресурсів і землеустрою. Недотримання цього правила тягне недійсність договору.
Право дарування земельної ділянки мають власники землі (громадяни та юридичні особи) на підставі Указу Президента Російської Федерації «Про регулювання земельних відносин та розвитку аграрної реформи в Росії» (п.2). Загальні положення про дарування, також як і при регулюванні інших цивільно-правових угод, містяться у цивільному законодавстві.
Для забезпечення укладення договорів дарування, так само як і договорів міни, Комітетом Російської Федерації по земельних ресурсів та землеустрою була розроблена форма договору дарування земельної ділянки ^6.
Договір дарування земельної ділянки повинен бути оформлений письмово і зареєстрований у державному органі реєстрації угод із земельними ділянками, як і інші угоди з землею.
Підстави припинення права власності на земельну ділянку викладено у ст.44 Земельного кодексу: при відчуженні власником своєї земельної ділянки іншим особам, відмову власника від права власності на земельну ділянку, в силу примусового вилучення у власника його земельної ділянки в порядку, встановленому цивільним законодавством.
Зазначена стаття в цілому відповідає нормам Цивільного кодексу, з урахуванням особливостей земельних ділянок як майна. Зокрема, в ній не згадується про припинення права власності у разі загибелі або знищення земельної ділянки, оскільки сама по собі така ситуація неможлива: навіть у разі деградації землі, порушення грунтового покриву безпосередньо земельну ділянку нікуди не зникає.
У відповідності зі ст.52 Земельного кодексу відчуження власником земельної ділянки здійснюється в порядку, встановленому цивільним законодавством, з урахуванням обмеження оборотоздатності земельних ділянок.
Умови та порядок відмови власника від права на земельну ділянку регулюються ст.53 Земельного кодексу.
Підстави примусового позбавлення власника земельної ділянки регламентовані цивільним законодавством. Крім випадків, перелічених у ст.235 ГК РФ, примусове вилучення у власника майна не допускається.
Серед таких випадків у зазначеній статті названі викуп у власника земельних ділянок для державних або муніципальних потреб, підстави і порядок якого регламентовані ст.49 і 55 Земельного кодексу; реквізиція і конфіскація, порядок здійснення яких щодо земельних ділянок регулюються відповідно ст.50 і 51 Земельного кодексу.
Іншими словами позбавлення власника прав на земельну ділянку відповідно до цивільного законодавства можуть бути:
звернення стягнення на майно за зобов'язаннями. За російським законодавством громадянин відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст.24 ГК РФ);
громадянин, який є індивідуальним підприємцем, якщо він не в змозі задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнаний неплатоспроможним за рішенням суду, і вимоги кредиторів у цьому випадку задовольняються за рахунок належного боржнику майна (ст.25 ЦК України);
юридичні особи, крім фінансованих власником установ, відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном (ст.56 ЦК України).
Згідно ст.278 ГК РФ звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями власника допускається тільки на підставі рішення суду (у той час як для іншого майна відповідно до ст.237 ЦК України законом або договором може бути передбачено інший порядок звернення стягнення).
Право власності на майно (в тому числі земельну ділянку), на яке звертається стягнення, припиняється у власника з моменту виникнення права власності на вилучене майно в особи, до якого переходить це майно:
відчуження майна, яке в силу закону не може належати цій особі. У відношенні земельної ділянки це може бути, наприклад, випадок, коли ділянка із земель сільськогосподарського призначення вступив в силу спадкування за заповітом у власність юридичної особи або громадянина, який не веде сільськогосподарське виробництво і не входить до переліку суб'єктів, яким такий ділянка могла б бути наданий . У відповідності зі ст.238 ГК РФ у цьому випадку власник зобов'язаний відчужити такої ділянки протягом року з моменту виникнення права власності на майно, якщо законом не встановлений інший термін. Якщо ділянка у встановлений термін власником не відчужений, він підлягає за рішенням суду примусової продажу з передачею колишньому власнику вирученої суми або передачі у державну чи муніципальну власність з відшкодуванням колишньому власникові вартості майна, визначеної судом; при цьому віднімаються витрати на відчуження майна;
відчуження майна, в тому числі земельної ділянки у випадках: виплати учаснику часткової власності іншими власниками компенсації замість виділу його частки в натурі в силу п.4 ст.252 ГК РФ; рішення суду про визнання права власника нерухомості на придбання у власність земельної ділянки, на якому ця нерухомість розташована, з п.2 ст.272 ГК РФ.
Земельна ділянка може бути також вилучено у власника без виплати його вартості при належному використанні цієї ділянки у випадках:
якщо використання ділянки здійснюється з грубим порушенням правил раціонального використання землі, встановлених земельним законодавством, зокрема якщо ділянка використовується не у відповідності з його цільовим призначенням або його використання призводить до суттєвого зниження родючості сільськогосподарських земель або значного погіршення екологічної обстановки (ст.284 ЦК України) ;
якщо ділянка призначена для сільськогосподарського виробництва або житлового чи іншого будівництва і не використовується для відповідної цілі протягом трьох років, якщо більш тривалий строк не встановлений законом (ст.284 ЦК України). У цей період не включається час, необхідний для освоєння ділянки, і час, протягом якого ділянка не може бути використаний за призначенням через стихійних лих чи інших обставин, що виключають таке використання.
Оскільки спеціальних норм щодо процедури позбавлення права власності на земельну ділянку при порушенні земельного законодавства поки не встановлено, а ст.286 ЦК РФ відсилає до земельного законодавства, слід орієнтуватися на норми ст.54 Земельного кодексу, що встановлюють таку процедуру у відношенні землевласників і землекористувачів.
Зокрема, до позбавлення права власності цілком застосовні норми про виключно судовому порядку прийняття рішення про вилучення земельної ділянки, про обов'язковість попереднього адміністративного впливу на порушника, про форму попередження про порушення, що виноситься органом державної влади щодо здійснення державного земельного контролю, із встановленням строку для усунення порушення.
Нарешті, припинення прав власності на землю може відбутися в результаті приватизації і націоналізації.
При приватизації земельних ділянок, що перебувають у державній або муніципальній власності, за рішенням самого власника відчужується у власність громадян та юридичних осіб у порядку, передбаченому законодавством.
При націоналізації, навпаки, відбувається звернення в державну власність земель, що знаходяться у власності громадян і юридичних осіб. Це можливо тільки на підставі спеціального закону. При цьому має проводитися відшкодування вартості земельних ділянок і інших збитків у порядку ст.306 ГК РФ.
Землекористування, землеволодіння і оренда земельних ділянок. У Земельному кодексі закріплена наступна система прав на землю осіб, які не є власниками:
постійне (безстрокове) користування земельними ділянками;
довічне успадковане володіння земельними ділянками;
оренда земельних ділянок;
право обмеженого користування чужою земельною ділянкою (сервітут);
безоплатне термінове користування земельними ділянками.
Існуючі до прийняття Земельного кодексу та невідповідні його положенням права на земельні ділянки (право господарського відання, право оперативного управління та ін) відповідно до ст.3 Федерального закону «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації», з метою упорядкування видів прав на землю, підлягають переоформленню з дня введення Кодексу в дію.