Квиток № 60

ТВАРДОВСЬКИЙ. ТЕМА ПАМ'ЯТІ, ВІРШІ

Поезія О. Твардовського стала однією з яскравих сторінок історії російської

літератури XX століття, сама доля цієї людини і поета глибоко

символічна.

О. Твардовський увійшов у літературу в середині 1920-х років. У своєму

ранній творчості поет оспівував нову сільську життя, колгоспне

будівництво, зі своїх ранніх поем назвав "Шлях до соціалізму".

У його віршах тих років явно звучить відмова від вікових традицій: "Замість

цієї дідівської цвілі / З кутка буде Ленін дивитися ". Підсумком цього

раннього періоду стала поема "Країна Муравія". Її герой, Микита

Моргунок, який мріяв про щастя і вільній праці на своїй землі,

зрозумів і усвідомив, що щастя може бути тільки в колгоспного життя.

Читати ці вірші сьогодні, коли відкрилося стільки жорстокої правди про

колективізації, знищення цілих сімей, винищуванні кращих,

найрозумніших і працьовитих господарів, страшнувато. Особливо якщо

врахувати, що сам Твардовський - син сільського коваля, що народився в

смоленському хуторі Загір'я тоді, коли на батька його, умільця і

трудівника Трифона Гордійовича Твардовського і всю родину несподівано

обрушилася біда - вони були розкуркулені і заслані на північ. Про

нелегку долю цієї родини, долі типовою, яка спіткала багато таких

ж сім'ї, можна довідатися сьогодні зі спогадів брата

А. Т. Твардовського Івана, опублікованих кілька років тому. У

віршах ж сина "кулака" ці трагічні мотиви не знайшли відображення -

він писав так, як у двадцяті й тридцяті роки від нього вимагали та

чекали, можливо, щиро вірячи, що на цих шляхах народ знайде

своє щастя.

Поворотними для поета О. Твардовського стали роки Великої

Вітчизняної війни, яку він пройшов фронтовим

кореспондентом. У воєнні роки поетичний голос його набуває

ту силу, ту справжність переживань, без якої неможливо

справжня творчість. Вірші А. Твардовського військових років - це хроніка

фронтового життя, що складалася не тільки з героїчних подвигів, але й

з армійської, військового побуту (див., наприклад, вірш

"Армійський швець"), і ліричні схвильовані спогади про

рідний Смоленщині, пограбованої і ображеної ворогами землі, і

вірші, близькі до народної пісні, написані на мотив "Позарастали

стежки-доріжки ...". У віршах поета військових років звучить і філософське

осмислення людської долі в дні всенародної трагедії. Так, в

1943 році написав вірш "Два рядки". Воно навіяно фактом

кореспондентської біографії Твардовського: два рядки з записної

книжки нагадали йому про бійця-хлопчині, якого бачив він убитим,

лежачим на льоду ще в ту незнаменитую війну з Фінляндією, що

передувала Великої Вітчизняної. І подвигу він не зробив, і

війна незнаменита, але життя йому була дана єдина-через неї-

то й осягає художник справжню трагедаю будь-якої війни, виникає

пронизливе за силою ліризму відчуття незворотності втрати:

"Мені шкода тієї долі далекої,

Як ніби мертвий, самотній

Як ніби це я лежу ... "

Вже після війни, у 1945-46 роках, Тваровский створює, може бути,

найсильніше свій твір про війну - "Я вбитий під Ржевом". Бої

під Ржевом були найбільш кровопролитними

в історії війни, стали її найтрагічнішою сторінкою. Всі

вірш - це пристрасний монолог мертвого, його звернення до

живим. Звернення з того світу, звернення, на яке має право

лише мертвий - так судити про живих, так строго вимагати від них відповіді.

Вірш заворожує ритмом своїх анапестов, воно досить

велике за обсягом, але прочитується на єдиному подиху.

Знаменно, що в ньому кілька разів звучить звернення, висхідний

до глибоких пластів традицій: традиції давньоруського воїнства,

традиції християнської. Це звернення "брати".

У роки війни створена О. Твардовським і найзнаменитіша його поема

"Василь Тьоркін". Його герой став символом російського солдата, його образ

- Гранично узагальнений, збірний, народний характер у найкращих

його проявах. І разом з тим Тьоркін - це не абстрактний ідеал, а

жива людина, веселий і лукавий співрозмовник. У його образі

з'єдналися і багатющі літературні і фольклорні традиції, і

сучасність, і автобіографічні риси, що ріднять його з автором

(Недарма він смоленський, та й у пам'ятнику Теркину, який нині

вирішено поставити на смоленської землі, зовсім не випадково вирішено

позначити портретну схожість героя і його творця). Тьоркін - це і

боєць, герой, здійснює фантастичні подвиги, описані з

властивою фольклорному типом оповіді гиперболичностью (так, у

розділі "Хто стріляв?" він з гвинтівки збиває ворожий літак), і

людина надзвичайної стійкості - у розділі "Переправа" розказано про

подвиг - Тьоркін перепливає крижану річку, щоб доповісти, що

взвод на правому березі, - і умілець, майстер на всі руки. Написана поема

з тією дивовижною класичною простотою, яку сам автор

позначив, як творчу задачу:

"Нехай читач ймовірний

Скаже з книжкою в руці:

- Ось вірші, проте зрозуміло,

Усі російською мовою ".

Пізніше творчість О. Твардовського, його вірші 50-60-х років - одна з

найпрекрасніших сторінок російської поезії XX століття. Досить

сказати, що вони витримують таке нелегке для поета сусідство, як

вірші А. Ахматової, Б. Пастернака, а це під силу далеко не кожному,

треба бути дуже великим художником, щоб не загубитися на такому

фоні. Не можна хоча б коротко не сказати про те, що в ці роки поет

стає центральною фігурою всього прогресивного, ніж була багата

літературне життя. Журнал "Новий світ", який редагував

О. Твардовський, так і увійшов в історію літератури як "Новий світ"

Твардовського. Ліричний герой його пізньої поезії - це перш за все

мудра людина, розмірковують про життя, про час, наприклад, в

вірші "Колись мені над собою знущатися ...", де головним

порятунком людини від біди стає праця, творчість. Над

традиційної темою поета і поезії розмірковує ліричний герой

О. Твардовського пізніх років у багатьох віршах, наприклад, в

творі 1959 року "Жити б мені солов'єм-одинаком ..." І все ж

головна, найболючіша для поета тема - тема історичної пам'яті,

пронизувала його лірику 1950-60-х років. Це і пам'ять про загиблих

на війні. Їм присвячено вірш, який сміливо можна назвати

однією з вершин російської лірики XX століття:

"Я знаю, жодної моєї провини

У тому, що інші не прийшли з війни.

У тому, що вони, хто старше, хто молодший - Залишилися там і не про те ж

мова,

Що я їх міг, але не зумів зберегти -

Мова не про те, але все-таки, все ж таки, все ж таки ... "

За закритим фіналом вірші - цілий світ людських

переживань, ціла філософія, яка могла сформуватися у

людей, чиє покоління бачило стільки страшних і жорстоких випробувань,

що кожен вижив відчував це як диво чи нагороду, може бути,

незаслужену. Але особливо гостро переживає поет ті етапи історії,

які перекреслили життя його родини, його батьків. У цьому й

пізніше покаяння, і усвідомлення особистої провини, і високу мужність

художника. Цій темі присвячені такі твори О. Твардовського,

як поема "По праву пам'яті", цикл віршів "Пам'яті матері". У цьому

циклі через долю матері людина передає долю цілого покоління.

Споконвічний спосіб життя виявляється зруйнованим. Замість звичного

сільського цвинтаря - незатишно цвинтар в далеких краях, замість

переїзду через річку, символу весілля, - "інші перевози", коли людей з

"Землі рідного краю / Вдаль спровадила пора". У поемі, написаній у

1966-69 роках і опублікованої вперше в нашій країні в 1987 році,

поет розмірковує про долю свого батька, про трагедію тих, хто з самого

народження був відзначений як "немовля ворожих кровей", "куркульський

синку ". Ці роздуми знаходять філософське звучання, і вся

поема звучить застереженням: "Хто ховає минуле ревниво, / Той

навряд чи з майбутнім товаришує ... "

Поезія О. Твардовського - це мистецтво в найвищому сенсі слова.

Вона чекає справжнього прочитання і розуміння.


Білет № 33

П'єса "ВИШНЕВИЙ САД" ГАЇВ І РАНЕВСЬКА

П'єса "Вишневий сад" - останній твір Чехова. У

вісімдесяті роки Чехов передавав трагічне становище людей,

втратили сенс свого життя. П'єса була поставлена ​​на сцені

Художнього театру в 1904 році. Настає двадцяте століття, і Росія

стає остаточно капіталістичною країною, країною фабрик,

заводів і залізниць. Цей процес прискорився з звільненням

селянства Олександром II. Риси нового ставляться не тільки до

економіці, але і до суспільства, змінюються уявлення і погляди людей,

втрачається колишня система цінностей.

Дія п'єси відбувається у маєтку поміщиці Любові Андріївни

Раневської. Соціальний "конфлікт п'єси - це конфлікт минає

дворянства з яка прийшла йому на зміну буржуазією. Інша сюжетна

лінія - соціально-романтична. "Вся Росія - наш сад" - так вустами

своїх героїв говорить сам Чехов. Але мрія Ані і Петі Трофимова

розбивається об практицизм Лопахина, волею Якого вирубується

вишневий сад.

Любов Андріївна Раневська - це вже не Микола Петрович Кірсанов

з роману Тургенєва "Батьки і діти", яким намагається пристосуватися

до нового своєму становищу і робить спроби перебудувати господарство в

своєму маєтку. До кінця дев'ятнадцятого століття велика частина

поміщиків після скасування кріпосного права розорилася. Дворянство,

звикло бездіяльно жити, витрачати, але не наживати, не зуміло

перебудуватися в нових умовах. Любов Андріївна давно вже

"Спустила" весь свій статок, її маєток закладено і перезакладене, але

вона, в силу звички, не може змінити свій марнотратний спосіб

життя. Раневська не розуміє, що настав час вимагає від неї

постійних зусиль, необхідних для матеріального виживання.

Любов Андріївна живе емоціями, спогадами про минуле, вона

розгублена, зломлена всім, що відбувається і, я думаю, що швидше за все

вона просто боїться думати про сьогодення, ідучи в які - то

малозначні міражі. І якщо її можна зрозуміти, тому що вона

всього лише жінка, розпещена багаторічної святковим звичкою

просто пурхати по життю, то її брат Гаєв - це суміш тупого

зарозумілості про своє значимості й цілковитій нікчемності у

всім. У такому-то віці старий лакей Фірс одягає йому штани! Це

важлива деталь в змалюванні його характеру.

Чехов у щоденнику писав: "Вся Росія - країна якихось жадібних і

ледачих людей. Вони страшенно багато їдять, п'ють, люблять спати вдень і

жахливо хропуть ...". Гаєв заявляє, що весь свій статок він "проїв на

льодяниках ". Гаєв завершує галерею" зайвих людей "в російській

класичній літературі. Гаєв, вимовляє довгі промови, - це

всього лише пародія на культурного й освіченого дворянина.

Конфлікт з життям дозволяється на користь тріумфуючого Лопахина,

"Хижого звіра" за визначенням Петі Трофимова. Лопахін - явна

протилежність власникам вишневого саду.

Безпечності та непрактичності старих господарів вишневого саду

протиставлені енергія і господарська цілеспрямованість

Лопахіна. . Він прямий нащадок тих, "чиї особи дивляться з кожного

вишневого дерева в саду ". Лопахін - нащадок кріпаків, які

працювали на Раневских. Він радіє, купивши маєток. Трофимов говорить про

Лопахине: "Як у сенсі обміну речовин потрібен хижий звір,

який з'їдає все, що трапляється на шляху, і ти потрібен ".

Чехов ясно бачив хижацьку природу капіталу. Приобретательство

калічить людину, стаючи його другою натурою. Тонка, ніжна душа

Лопахина рано чи пізно загрубіє, тому що "комерсант" у ньому

завжди братиме гору. Емоції і нажива - це абсолютно

несумісні поняття.

Лопахина вражають сльози Раневської, він розумний і розуміє, що не всі

можна купити і продати, але практицизм "мужика" перемагає в ньому. Але

яку нове життя можна побудувати, загубивши прекрасний вишневий

сад і віддавши землю під дачі? Життя і краса зруйнована. Дачники

доповнять те, що почав Лопахін.

Чехов чітко показав повну деградацію і моральне зубожіння

дворянства, розкладання його як класу. Розпад дворянській культури

завершує економічне розкладання. Але, на думку Чехова,

капіталізм теж тимчасове явище, тому що несе з собою

руйнування. Петя радить Лопахину "не розмахувати руками". Що це

значить? У ці слова Чехов вкладає великий сумнів у

доцільності дій Лопахіна. Трофімов каже: "Будувати

дачі, розраховувати, що з дачників з часом вийдуть окремі

господарі, - це теж означає розмахувати руками ".

Герої по-різному бачать своє майбутнє. Раневська вважає, що її життя

скінчилося, Трофимов і Аня навіть десь ради продажу саду, тому що

це дає їм шанс розпочати нове життя і виростити свій сад.

Вишневий сад - це символ прожитого, і з нею йдуть Фірс і

Раневська. Старого лакея Фірса забувають, він залишається в порожньому,

забитому домі, де, ймовірно, помре не від старості, а від голоду і

спраги. Фірс, я думаю, покірно прийме смерть, розуміючи, що своє вже

прожив у його роки смішно чіплятися за життя.

Чехов показав Росію на роздоріжжі, Росію, в якій ще не викоренене

до кінця минуле, де ще не настав остаточно сьогодення, але

вже прозирає майбутнє. Петя Трофімов, цей пасивний мрійник

і ідеаліст, представляється Чехову людиною, яка знищить

влада і зможе змінити життя. Його мрії про рівність, братерство,

справедливості, на мою думку, лише мрії. У Раневских його

звуть "облізлим паном" не тільки з-за зовнішності, а й через те,

що він є юнаків у своїх мріях. Ганна вірить Трофимову і

згодна поїхати з ним до Москви. Швидше за все, вона надійде на курси

або стане революціонеркою.

П'єса закінчується вигуком: "Здрастуй, нове життя". Чехов не

показав, якою вона буде, та він і не міг показати, тому що це був

1904 рік.

Трофимов та Ганна сповнені надій, відчуваючи приплив сил і нестримне

бажання трудиться на благо людей. Петя, на думку Чехова, повинен

змінити Лопахина, тому що саме в його вуста автор вкладає

цінну думку про те, що "вся Росія - наш сад".

Чехов був переконаний, що людині, щоб бути вільним,

потрібен всю земну кулю. Наближалася буря. Чехов передбачав і. Чекав її. У

кожному творі Чехова ясно виражений протест проти

безглуздя і вульгарності людського існування.

П'єса "Вишневий сад" - це минуле, сьогодення і майбутнє Росії.

Дали високу оцінку Чехову багато письменників. Олексій Толстой писав:

"Чехов - це Пушкін в прозі". Я думаю, що з цим твердженням

складно не погодиться.

"Вишневий сад" - підсумок творчого шляху письменника. Цією п'єсою Чехов

завершив ідейний розвінчання дворянства, розпочате романом Тургенєва

"Батьки і діти". За сорок років, що минули після скасування кріпосного

права, дворянство в значній мірі втратила свої

економічні позиції, воно поступово сходило з арени

панівного класу.

У "Вишневому саді" Чехов вперше дав розгорнутий бій дворянства як

класу. Паразитизм дворянства, базікання, звичка до

незаслуженої розкоші - все глибоко гидотно письменнику.

Сменяющий їх новий власник вишневого саду також є

позитивним героєм. Він більш життєздатний, має міцної

хваткою, але в гонитві за прибутком буржуазія, безсумнівно, знищить

духовні цінності.


Квиток № 38

Основні теми раннього творчості гіркого оповідання "ізраїль"

М. Горький входить в російську літературу в 90-х роках XIX століття.

Входження його було дуже яскравим, він відразу ж викликав великий інтерес

у читачів. Сучасники з подивом писали, що народ Росії, не

знав Достоєвського, мало знає Пушкіна й Гоголя, який не знає

Лермонтова, більше за інших, але тільки шматочками знає Тостого,

знає Максима Горького. Правда, в цьому інтересі був і деякий

наліт сенсаційності. Людей з низів приваблювала сама думка, що в

літературу прийшов письменник з їхнього середовища, не з чуток знав

життя з найбільш похмурих і страшних її сторін. Літераторів і

читачів, що належать до елітарного кола, особистість Горького

приваблювала, крім таланту, своєю екзотичністю: людина бачив такі

глибини "дна життя", які до нього ніхто з письменників не знав

зсередини, на особистому досвіді. Цей багатий особистий досвід дав М. Горькому

багатий матеріал для його ранніх творів. У ці ж ранні

роки виробляються магістральні ідеї і теми, які пізніше

супроводжували на всьому протязі його творчества.Ето, перш

за все, ідея активної особистості. Письменника завжди цікавила життя

її бродінні. У М. Горького виробляється новий тип

взаємин людини з навколишнім середовищем. Замість формули

"Середовище заїло", яка була в чому визначальною для літератури

попередніх 90-х років XIX століття років, у письменника звучить

думка про те, що людину створює опір оточуючому середовищу. З

самого початку твору М. Горького розпадаються на два типи:

ранні романтичні тексти і реалістичні розповіді. Ідеї ​​ж,

висловлювані автором у них, багато в чому близькі.

Ранні романтичні твори М. Горького різноманітні за

жанру: це розповіді, легенди, казки, поеми. Найбільш відомі його

ранні оповідання - "Макар Чудра", "Стара Ізергіль". У першому з них

письменник за всіма законами романтичного напряму малює образи

красивих, сміливих і сильних людей. Спираючись на традицію російської

літератури, М. Горький звертається до образів циган, які стали

символом волі і нестримних пристрастей. У творі виникає

романтичний конфлікт між почуттям любові і прагненням до волі.

Дозволяється він загибеллю героїв, але ця загибель не сприймається як

трагедія, а швидше, як торжество життя і волі. В оповіданні "Стара

Ізергіль "розповідь також будується за романтичним канонам.

Вже на самому початку виникає характерний мотив двоемирия: герой-

оповідач - носій суспільної свідомості. Йому йдеться: "...

старими народитесь ви, росіяни. Похмурі всі, як демони ". Йому

протистоїть світ романтичних героїв - гарних, сміливих, сильних

людей: "Вони йшли, співали і сміялися". В оповіданні ставиться проблема

етичної спрямованості романтичної особистості. Романтичний

герой і інші люди - як складаються їхні стосунки? Інакше

кажучи, ставиться традиційне запитання: людина і середовище. Як і

належить романтичним героям, горьківські персонажі протистоять

середовищі. Це, очевидно, виявилося в образі сильного, красивого,

вільного Ларрі, який відкрито порушив закон людської

життя, протиставив себе людей і покараний вічним самотністю.

Йому протиставлений герой Данко. Розповідь про нього побудований як

алегорія шляху людей до кращого, справедливого життя, з мороку до світла.

У Данко М. Горький втілив образ вождя народних мас. І образ цей

написаний за канонами романтичної традиції. Данко так само, як і

Ларра, протистоїть середовищі, ворожий їй. Зіткнувшись з труднощами

шляху, люди нарікають на ведучого їх, звинувачують його в своїх бідах, при

цьому маса, як і належить у творі романтичному, наділена

негативними характеристиками ("Данко дивився на тих, заради

яких він зазнав працю, і бачив, що вони - як звірі. Багато людей

стояло навколо нього, але не було на обличчях їх благородства "). Данко -

герой-одинак, він переконує людей силою свого особистого

самопожертви. М. Горький реалізує, робить буквальною

поширену в мові метафору: вогонь серця. Подвиг героя

перероджує людей, захоплює їх за собою. Але від цього сам він не

перестає бути одинаком, у людей, ним захоплених вперед, залишається

до нього не тільки почуття байдужості, а й ворожості: "Люди ж,

радісні та повні надій, не помітили смерті його й не бачили, що

ще палає поряд з трупом Данко його сміливе серце. Тільки один

обережна людина помітив це і, боячись чогось, наступив на горде

серце ногою ".

Горьковская легенда про Данко була активно використана як матеріал

для революційної пропаганди, образ героя наводився як приклад

для наслідування, пізніше був широко залучаємо офіційної

ідеологією, посилено впроваджувався у свідомість молодого покоління (були

навіть цукерки під назвою "Данко" і з зображенням на обгортці

палаючих сердець). Проте у М. Горького не все так просто і однозначно,

як намагалися це представити підневільні коментатори. Молодий

письменник зумів відчути в образі героя-одинака і драматичну ноту

незрозумілості і ворожості йому середовища, маси. В оповіданні "Стара

Ізергіль "виразно відчувається властивий М. Горькому пафос

вчительства. Ще виразніше він в особливому жанрі - піснях ("Пісня про

Соколі "," Пісня про Буревісника "). Сьогодні вони сприймаються швидше

як кумедна сторінка історії літератури і не раз давали матеріал

для пародійного осмислення (так, в період еміграції М. Горького

з'явилася стаття під назвою "Колишній Главсокол, нині Центроуж").

На одну важливу для письменника в ранній період його творчості

проблему, сформульовану в "Пісні про Сокола", мені б хотілося

звернути увагу: проблема зіткнення героїчної особистості з

світом буденності, з обивательським свідомістю. Ця проблема багато в

чому розвинена М. Горьким і в його реалістичних оповіданнях раннього

періоду.

Одним з художніх відкриттів письменника стала тема людини дна,

неохайного, нерідко спився бродяги - в ті роки їх прийнято

було називати босяками. М. Горький добре знав цю середу, виявляв до

ній великий інтерес і дуже відбив її у своїх творах,

заслуживши визначення "співак босячнею". У самій цій темі не було

повної новизни, до неї зверталися багато письменники XIX століття.

Новизна була в авторській позиції. Якщо люди викликали перш за все

співчуття як жертви життя, то у М. Горького все інакше. Його босяки

- Це не стільки нещасні жертви життя, скільки бунтарі, які

самі це життя не приймають. Вони не стільки знедолені, скільки

відкидають. Приклад цього можна побачити у своєму оповіданні "Коновалов". Вже

на початку письменник підкреслює, що у його героїв була професія, він

"Прекрасний пекар, умілець", їм дорожить господар пекарні. Коновалов

є обдаровану натуру, обдарований живим розумом. Це

людина, яка замислюється про життя і не бере в ній

повсякденного, безгеройного існування: "Туга вона, тяганина: не

живеш, а гниєш! ". Коновалов мріє про героїчну ситуації, в

якої могла б проявитися його багата натура. Він говорить про себе:

"Не знайшов я собі місця!". Його захоплюють образи Стеньки Разіна, Тараса

Бульби. У повсякденному житті Коновалов відчуває себе непотрібною і

йде від неї, врешті-решт трагічно гинучи. Те саме йому і

інший горьківська герой з оповідання "Подружжя Орлови". Григорій

Орлов - один з найяскравіших і суперечливих характерів у ранньому

творчості М. Горького. Це людина сильних пристрастей, гарячий і

поривчастий. Він напружено шукає сенс життя. Часом йому

здається, що він його знайшов - наприклад, коли він працює санітаром у

холерному бараку. Але потім Григорій бачить ілюзорність цього сенсу

і повертається до свого природного стану бунту,

протистояння середовищі. Він здатний багато зробити для людей, навіть

життям своєї їм пожертвувати, але жертва ця повинна бути

миттєвої і яскравою, героїчної, на кшталт подвигу Данко. Недарма він

говорить про себе: "А горить серце великим вогнем". М. Горький належить

до таких людей, як Коновалов, Орлов і їм подібні, з розумінням.

Проте, якщо вдуматися, можна побачити, що письменник вже на ранньому

етапі помітив явище, яке стало однією з проблем російської

життя XX століття: прагнення людини до героїчного діяння, до

подвигу, самопожертви, пориву і нездатність до

повсякденної праці, до повсякденного життя, до її буднях, позбавленим

героїчного ореолу. Люди такого типу, як це передбачив письменник,

можуть стати великими в екстремальних ситуаціях, в дні лих,

війн, революцій, але вони найчастіше нежиттєздатні в нормальному

перебігу людського життя. Сьогодні проблеми, поставлені

письменником М. Горьким у його ранній творчості, сприймаються як

актуальні й нагальні для вирішення питань нашого часу.


Квиток № 45

ЄСЕНІН БІОГРАФІЯ, ВІРШІ

Єсенін Сергій Олександрович - чудовий російський поет-лірик. Народився він у 1895 році в селі Константиново Рязанської губернії в родині селянина. Закінчивши церковно-приходську школу, Єсенін навесні 1912 року відправився до Москви, сподіваючись познайомитися із літераторами та надрукувати свої вірші. У Москві юний поет вступив у літературно-музичний гурток імені Сурікова, де об'єдналися початківці робітничо-селянські письменники. Тут він подружився з робітниками з друкарні Ситіна і з їх допомогою влаштувався на роботу коректором.

Підйом революційного руху після Ленського розстрілу Єсенін зустрів у робочому середовищі, брав участь у масовках і зборах, за що двічі піддавався поліцейському обшуку. У 1913 - 1914 рр.. він як вільний слухач відвідував лекції в народному університеті Шанявського, із захопленням читав Бєлінського, Некрасова, Чернишевського і продовжував писати вірші. З перших кроків у літературі Єсенін був помічений як самобутній талановитий російський поет. У 1915 році після зустрічі з ним А. Блок записав у щоденнику про його поезії: «Вірші свіжі, чисті, голосисті ...»

У ранній поезії Єсеніна зображений образ селянської Русі передодня Великої Жовтневої революції. Поет бачив Русь лагідної, сумною, і тяжке життя батьківщини продовжувала смуток і біль в його серці і поезії:


Ой ти, Русь, моя Батьківщина лагідна,

Лише до тебе я любов березі.

Весела твоя радість коротка

З гучної піснею навесні на лузі.


Щира любов до рідної землі, що реалізувалася у своєрідних переживаннях і настроях, надала його творам особливе, неповторне, есенинское звучання, яке ми завжди помітний в музиці російської лірики.

У поезії Єсеніна справді російські образи і картини, жива народна мова, воістину тут «російський дух» і «Руссю пахне»:


Пахне пухкими драченами,

Біля порога в діжці квас,

Над печурками точеними

Таргани лізуть в паз.

В'ється сажа над заслонкою,

У грубці нитки попеліц,

На лавці за сільницею -

Лушпиння сирих яєць.

Мати з рогачами не зладиться,

Нагинається низько,

Старий кіт до махотки крадеться

На парне молоко.

(«У хаті».)


Про материнської любові і любові до матері у російській літературі написано багато чудових творів. Ліричний вірш Єсеніна «Лист до матері» по праву займає серед них одне з перших місць.

Образ матері, кровно поєднав поета з рязанською землею, посилював його любов до рідного краю.

«Про Русь, змахни крилами!» - Привітав поет воспрянувшую батьківщину в 1917 р.

Однак, оспівуючи справедливу руйнує силу революції, Єсенін коливався в оцінці нового, радянського способу життя. Він знав і любив стару Русь, її сумний образ як і володів його поетичною уявою:


Спить ковила. Рівнина дорога,

І свинцевим свіжості полин.

Ніяка батьківщина інша

Не віллє мені в груди мою теплінь.

. . . . . . . . .. . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

І тепер, коли ось новим світлом

І моєї торкнулася життя долі,

Однак залишився я поетом

Золотий дерев'яної хати.


Але як і доріг поетові образ «золотий дерев'яної хати», він не міг повністю затулити молоде обличчя Радянської батьківщини. Нові мотиви проникають у його поезію, і співчуття Радянській країні починає все яскравіше фарбувати твори Єсеніна:


Мені тепер до вподоби інше ...

І в сухотному світлі місяця

Через кам'яне і сталеве

Бачу міць я рідної країни.


Відвідання поетом капіталістичних країн у 1922 - 1923 рр.. (Він побував у Німеччині, Франції, Бельгії, Італії, Америці) остаточно переконав його у справедливості і перевагу радянського ладу. Повернувшись із закордонної подорожі, Єсенін писав у серпні 1923 р. в газеті «Известия»: «... я ще більше закохався у комуністичне будівництво. Хай я не близький комуністам як романтик у поемах - я близький їм розумом і сподіваюся, що буду, можливо, близький і в своїй творчості ».

У 1924 - 1925 рр.. поет звертається до радянських темами. Інтерес поета до радянської тематики знайшов своє вираження в більш великих ліро-епічних жанрах: поемах, баладах. У ці роки була написана поема «Анна Снегина», «Балада про двадцяти шести».

У 1924 р. разом з усім радянським народом Єсенін важко переживає смерть В.І. Леніна. Він намагається зберегти в поезії образ великого вождя і створює вірш «Ленін (уривок з поеми« Гуляй-поле »)». Володимир Ілліч Ленін приваблює поета своєю величною простотою:


... Сором'язливий, простий і милий,

Він начебто сфінкса переді мною.

Я не зрозумію, якою силою

Зумів потрясть він земну кулю?

Але він потряс!

Шуми і вей!

Крути лютішай, негода,

Зривай з нещасного народу

Ганьба острогів і церков.


В останні два роки життя Єсеніним створено воістину чудові зразки російської лірики. Ряд віршів написаний у формі поетичних листів: «Лист до матері», «Відповідь», «Лист сестри», «Лист дідові», «Лист до жінки». У деяких віршах, як у «Листі до жінки», поет щиро розповідає про себе, про колишніх коливання і про гаряче бажання йти в ногу зі своїм народом:


Я став не тим,

Ким був тоді.

Не мучив би я вас,

Як це було раніше,

За прапор вольності і світлого праці

Готовий йти хоч до Ла-Маншу.


В кінці 1924 - початку 1925 р. Єсенін знаходився на Кавказі. Поет зблизився з робітниками, журналістами; це благотворно вплинуло на його творчість. Тоді ж їм була написана одна з найяскравіших глав його ліричної поезії - цикл віршів «Перські мотиви». Тут часто чуються спогади про батьківщину і російські наспіви:


У мене в душі дзвенить тальянка,

При місяці собачий гавкіт чую.

Хіба ти не хочеш, персіянка,

Побачити далекий синій край?

. . . . . . . . . . . . . . . .

Заглуши в душі тугу тальянки,

Напайки диханням свіжих чар,

Щоб я про далеку северянке

Не зітхав, не думав, не нудьгував.


(«Ніколи я не був на Босфорі».)


Сила і чарівність лірики Єсеніна в її правдивості, щирості й задушевності. У його проникливих віршах закарбувалися картини рідної природи і життя, його російська душа і глибока любов до Батьківщини.

До останнього свого часу Єсенін оспівував


Всім істотою в поета

Шосту частину землі

З назвою коротким «Русь».


Квиток № 49

ПОЕМА БЛОКУ "12" ОСНОВНА ПРОБЛЕМА

Поема О. Блока "Дванадцять" була написана в 1918 році. Це було

Страшне час: позаду чотири роки війни, відчуття свободи в дні

Лютневої революції, Жовтневий переворот і прихід до влади

більшовиків, нарешті розгін Установчих зборів, першого

російського парламенту. Інтелігентами того кола, до якого

ставився О. Блок, всі ці події сприймалися як національна

трагедія, як загибель російської землі. На цьому тлі явним контрастом

прозвучала блоковская поема, багатьом його сучасникам

видалася як несподіваною, але навіть блюзнірською. Як міг

співак Прекрасної Дами створити вірші про толстомордой Каті? Як міг

поет, присвятив такі проникливі ліричні вірші Росії,

написати в страшні для неї дні слова: "Пальне-ка кулею в Святу

Русь? ". Питання ці були поставлені після першої публікації поеми

"Дванадцять" в газеті "Знамя труда". Сьогодні, через більш як третина століття,

всі ці питання постали перед нами з новою силою, поема "Дванадцять"

викликала пильний інтерес, ми вдивляємося в неї, вдивляємося в

минуле, намагаючись зрозуміти сьогодення і передбачити майбутнє, зрозуміти

позицію поета, продиктовавшую йому рядки цього вірша.

"Епіграф століття" - так називають блоковскую поему дослідники

сучасності, пропонуючи різні варіанти її прочитання. У

останні, дев'яності роки тлумачі часом намагаються прочитати

вірш "від протилежного", довести, що Блок у ньому дав сатиру на

революцію, а його Христос насправді Антихрист. Проте чи так

це?

Перш за все, О. Блок попереджав, що не слід переоцінювати

значення політичних мотивів у поемі "Дванадцять". Вона має більше

широкий зміст. У центрі твору - стихія, вірніше, те що

чотирьох стихій: природи музики, і стихії соціальної, саме дію

поеми відбувається не тільки в Петрограді 1918 року, скільки, як

пише поет, "по всьому світі божому". Йде розгул стихійних сил

природи, а для поета-романтика, поета-символіста, яким був

А. Блок, це символ, що протистоїть найстрашнішого -

обивательському спокою і затишку. Ще в циклі "Ямби" (1907-1914) він

писав: "Ні! Краще згинути в холоді лютою! Затишку немає. Спокою немає."

Тому й стихія природи так співзвучна його душі, вона передана в

"Дванадцяти" безліччю образів: вітер, сніг, хуртовина і завірюха. У цьому

розгулі стихій, крізь виття вітру і завірюхи О. Блок почув музику

революції - у статті "Інтелігенція і революція" він

закликав: "Всім тілом, всім серцем, всією свідомістю - слухайте

Революцію ". Головне, що почув поет у цій музиці, - це її

багатоголосся. Воно відбилося у ритміці поеми - вона вся побудована на

зміні музичних мелодій. Серед них і бойовий марш, і побутової

розмова, і старовинний романс, і частівка (відомо, що О. Блок почав

писати свою поему зі рядків "Вже я ножичком полосну-полосну",

почутих їм і вразили його своєю звукописью). І за всім цим

багатоголоссям, дисгармонією поетові чується потужний музичний

натиск, чіткий ритм руху, яким закінчується поема. Стихийна

у ній і любов. Це темна пристрасть з чорними хмільними ночками, з

фатальний зрадою і безглуздою загибеллю Катьки, яку вбивають, цілячись

в Ваньку, і ніхто не кається в цьому вбивстві. Навіть Петруха,

присоромлений своїми товаришами, відчуває недоречність своїх

страждань: "Він голівку підкидає, / Він знову повеселішав". А. Блок

дуже точно відчув щось страшне, що увійшло в життя: повне

знецінення людського життя, що її охороняє більше

ніякий закон (нікому навіть не спадає на думку, що за вбивство

Катьки доведеться отаечать. Не утримує від вбивства і моральне

почуття - моральні поняття гранично знецінилися. Недарма

після загибелі героїні починається розгул, тепер дозволено:

"Замикайте етажи, / Нині будуть грабежі! / Відмикає льоху - /

Гуляє нині голота! "Не в змозі утримати від темних,

страшних проявів людської душі і віра в Бога. Вона теж

втрачена, і Дванадцять, які пішли "у червоній гвардії служити",

самі це розуміють: "Петька! Гей, не забріхуйся! / Від чого тебе упас /

Золотий іконостас? І додають: "Алі руки не в крові / за

Катькиной любові? "Але вбивство коїться як через любов - у

ньому з'явилася й інша стихія, стихія соціальна. У розгулі, в розбої -

бунт "голоти". Ці люди не просто вирують, вони прийшли до влади,

вони звинувачують Ваньку в тому, що він "буржуй", вони прагнуть

знищити старий світ: "Ми на горе всім буржуям / Світова пожежа

роздмухаємо ... "І ось тут виникає найскладніше питання, що мучить

читачів блоковской поеми і він, як мучив три чверті століття

тому: як могла О. Блок прославити цей розбій і розгул, це

знищення, в тому числі і знищення культури, в якій він був

вихований і носієм якої він сам? Багато що в позиції О. Блока

може прояснити те, що поет, будучи завжди далеким від політики, був

вихований в традиціях російської інтелігентської культури XIX століття з

властивими їй ідеями "народопоклонства" і відчуттям провини

інтелігенції перед народом. Тому розгул революційної стихії,

який набував часом такі потворні риси, як, наприклад,

згадані поетом розгроми винних погребів, грабежі, вбивства,

знищення панських садиб зі столітніми парками, поет

сприймав, як народне відплата, у тому числі й інтелігенції,

на якій лежать гріхи батьків. Втративши моральні орієнтири,

охоплена розгулом темних пристрастей, розгулом вседозволеності -

такою постає Росія в поемі "Дванадцять". Але в тому страшному і

жорстокому, через що доведеться їй пройти, що вона переживає взимку

18-го року, А. Блоку бачиться як відплата, а й занурення в пекло,

в пекло, але у цьому ж - її очищення. Росія повинна минути

це; занурившись на саме дно, піднестися до неба. І

саме у зв'язку з цим виникає самий загадковий образ у поемі -

образ, який з'являється у фіналі, Христос. Про фіналі цьому і образі

Христа написано нескінченно багато. Трактували його дуже

різноманітно. У дослідженнях минулих років звучало вільне чи

мимовільну (вірніше, часто підневільна) прагнення пояснити

поява Христа у поемі майже випадковістю, недостатнім розумінням

О. Блока того, хто повинен бути попереду червоногвардійців. Сьогодні вже

немає потреби доводити закономірність і глибоко продуманий

характер цього фіналу. Так і передбачати образ Христа в

творі з самого початку - з назви: для тодішнього читача,

вихованого в традиціях християнської культури, який вивчав у школі

Закон Божий, число дванадцять було числом апостолів, учнів

Христа. Весь шлях, яким ідуть герої блоковской поеми - це шлях з

безодні до воскресіння, від хаосу до гармонії. Не випадково Христос йде

шляхом "надвьюжной", а в лексичному ладі поеми після свідомо

знижених, грубих слів з'являються такі прекрасні і традиційні

для О. Блока:

"Ніжним ходою надвьюжной,

Сніжної розсипом перловою,

У білому віночку з троянд

Попереду - Ісус Христос ".

На цій ноті завершується поема, пройнята вірою О. Блока в

прийдешнє воскресіння Росії і воскресіння людського в людині.

Боротьба світів у творі - це перш за все боротьба внутрішня,

подолання в собі темного і страшного.


Квиток № 55

Срібний вік займає особливе місце в російській культурі. Це суперечливий час духовних пошуків і блукань, породило цілу плеяду видатних творчих особистостей. Воно значно збагатило всі види мистецтв і філософію. На порозі нового століття почали змінюватися глибинні основи життя. Уявлення про кохання і смерть, про реальність і душі, непорушні протягом століть, перестали діяти автоматично. Традиційні регулятори існування - релігія, мораль, право - не справлялися зі своїми функціями. Починався століття модерну.

На початку ХХ століття відбувається розкладання гуманістичної культури XVII - XIX століть, заперечення її цінностей, що отримало назву декадансу. Особливої ​​популярності набуває вчення Ніцше. «Саме Ніцше раніше і гостріше від інших сформулював нову для людства і відтепер головну йому проблему - проблему обгрунтування повсякденного життя. Ніцше ж намітив і направлення у пошуках відповіді: людиною рухає то в ньому, що він не може усвідомити, і це більше і сильніше його. Індивідуальне і колективне несвідоме займає в новому світі місце старого Бога. "Крах старої картини світу відбувалося одночасно у всіх областях: модерн у мистецтві, нігілізм ницшианской філософії, теорія відносності Ейнштейна.

У цей період люди шукають нові підстави для своєї духовної та релігійного життя. Дуже поширеними виявляються різноманітні містичні вчення. А якщо попередні десятиліття російської історії не викликали співчуття в людей Срібного століття, то події сторічної давнини, навпаки були предметом моди. Новий містицизм охоче шукав свої корені в старому, в містицизмі олександрівскою епохи. Виникла своєрідна міфологія, в якій люди початку ХХ століття продовжували справу, яку не вдалося закінчити століття тому. Як і на сто років раніше популярними вчення масонства, скопчества, російського розколу, західних гернгутеров, квакерів та інших містиків. У своїх мемуарах Максиміліан Волошин описує свої «етапи блукання духа: буддизм, католицизм, магія, масонство, окультизм, теософія, Р. Штейнер. Період великих особистих переживань романтичного і містичного характеру ». Серед російських літераторів Срібного століття особливо тяжіли до всього потойбічного символісти. У статті «Спадщина символізму і акмеїзм» Микола Гумільов пише, що «російський символізм направив свої головні сили в область невідомого. Поперемінно він братався то з містикою, то з містикою, то з теософії, то з окультизмом. Деякі його пошуки в цьому напрямку майже наближалися до створення міфу. »

Багато митці того часу брали участь у містичних обрядах, хоча і не всі вони до кінця вірили в їх зміст. Магічними експериментами захоплювалися Брюсов, Андрій Білий, Мережковський, Гипиус, В'ячеслав Іванов, Михайло Кузьмін, Бердяєв та багато інших. У 1908 році Блок і Ремізов їздили на «засідання» хлистів, після чого Блок у листі матері повідомляв: «пішли до сектантів, де провели кілька гарних годин. Це - не в останній раз. Писати про це - як-то не напишеш ».

Особливе місце серед розповсюджувалися на початку ХХ століття містичних обрядів займала теургія. Теургія мислилася «як комплексного містичний акт, який повинен бути підготовлений духовними зусиллями одинаків, але, свершившись, незворотньо змінює людську природу як таку». Предметом мрії було реальне перетворення кожної людини і всього суспільства в цілому. Символісти мало замислювалися механізми і масових наслідки такого масового перетворення. Проте у вузькому значенні завдання теургії розуміли майже так само як і завдання терапії. Ідея перетворення людини, яка була й у роботах Ніцше, мала значний вплив не тільки на символістів. Ідею про необхідність створення «нової людини» ми на знаходимо і таких революційних діячів як Луначарський і Бухарин. Пародія на теургію представлена ​​у творах Булгакова: «перетворення» Івана Бездомного в «Майстрі і Маргариті», «Собаче серце».

Срібний вік - час протиставлень. Основне протиставлення цього періоду - опозиція природи і культури. Ця ідея постійно повторювалася, хоча і під різними назвами, як плоть і дух, Діоніс і Аполлон, хаос і космос, несвідоме і свідомість, спадковість і середовище. «Вибудувавши опозицію природи і культури думку намагалася подолати її безліччю способів». Модерн зрушує кордон між природою і культурою. Природні прояви людини здаються уявними і вторинними. Вони приховують за собою більш глибоку реальність, яка і має справжнє значення. Головним завданням представляється розуміння цієї реальності, яка ховається за межами повсякденного життя і невідома звичайній людині. Ця реальність - феномен культури, а не природи.

Володимир Соловйов, філософ, що зробив величезний вплив на формування ідей Срібного століття, вважав, що перемога культури на природою призведе до безсмертя, так як «смерть є явна перемога безглуздий на змістом, хаосу над космосом». Думка про перемогу над смертю займала багатьох на початку століття. До перемоги над смертю мала була врешті-решт призвести і теургія. На думку Розанова смерть перемагається дітонародженням. А Федоров закликав до загальної боротьбі зі смертю і єдиному акту пожвавлення всіх померлих за допомогою новітньої науки, яка повинна була «перетворити енергія еротичну в енергію воскрешающую».

Таким чином, тісно пов'язувалися проблеми смерті і любові. «Любов і смерть стають основними і чи не єдиними формами існування людини, головними засобами його розуміння, а ставши такими, вони зливаються між собою в якомусь сверхприродном єдності». Таке розуміння любові та смерті зближують культуру російську Срібного століття і психоаналіз. Фрейд також визнає основними внутрішніми силами впливають на людину лібідо (сексуальність) і танатос (прагнення до смерті).

На думку Вл. Соловйова людина смертна через поділу статей. Таким чином завданням любові стає єдність чоловічого і жіночого, що в реальності не досяжно, а статевий акт є лише сурогатом любові, тому що не дозволяє досягти людині своєї вищої суті, андрогинной цілісності. Любов розглядається не як засіб для продовження роду, а як мета сама по собі. «Діоніс і Гадес одне і те ж». «Діоніс, молодий і квітучий бог матеріального життя в повному напрузі її киплячих сил, бог збудженої і плідної природи, - те ж саме, що Гадес, блідий владика похмурого і безмовного царства отшедших тіней. Бог життя і бог смерті - один і той же бог ».

У статті «Сенс творчості» Бердяєв розглядає проблему статі і творчості. На його думку, статевий акт - пошук втраченого андрогинизма, лише примарне з'єднання. Він пише, що «статевий потяг є творча енергія в людині ... Існує глибокий антагонізм між творчістю вічного і народженням тимчасового ». Бердяєв вважає, що повинен настати новий природний порядок. У якому творчість переможе. «Стать породжує перетвориться на підлогу творящий.»







Література

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Білет № 6

Іван Сергійович Тургенєв (1818 - 1883гг) Біографія

Народився в м. Орлі, але більша частина часу пройшла в маєтку Спаське-Лутовиново (маєток матері). мати - Варвара Петрівна Лутовинова, батько Сергій Миколайович Тургенєв.

1827г - Тургенєв переїжджає до Москви, щоб вчить дітей, купили будинок. Вчиться Іван Тургенєв в пансіоні при Лазаревському інституті, хлопчик навчався там 6 років.

1833 - вступив в МГУ на словестное відділення, але навчався рік. За цей час познайомився з Грибоєдовим, Станкевичем, навчався разом з Герценом, Бєлінським, Лермонтовим, Гончаровим.

1834г. - Виїжджає до Петербурга і продовжує навчання на філософському факультеті. Одночасно пише вірші і філософську поему "Стено". Перекладає з англійської Байрона, Шекспіра.

1838 - закінчивши Петербурзький інститут їде до Німеччини і продовжує вивчати філософію в Берлінському університеті. У Німеччині дуже зблизився зі Станкевичем, Грановським і Мих. Бакушина (теоретик анархізму). Бакунін став прообразом Рудіна, Бакунін був важким і суперечливим людиною, розумний, талановитий, володів сильною волею і в той же час він деспотичним і самолюбний, безцеремонно втручається в чужі справи, любив повчати і керувати іншими людьми.

1841р - повертається до Петербурга, здаеет іспити на знання магістра філософських наук, але отримавши звання залишає філософію.

1842-знайомиться з гуртком Бєлінського і залишається в літературному середовищі

1843-пише поему "Параша".

1843-знайомство з французькою співачкою Поліною Віардо, вона була заміжня, чоловіка не кинула, вона платила Тургенєву ніжною дружбою, але більшого не могла. Всі кошти Тургенєва були віддані цій сім'ї. Коли він смертельно захворів на рак, вона невідлучно була при ньому.

1947 - Тургенєв приніс Некрасову в "Современник" свій виступ "Тхір і Калінич" якого Некрасов зробив подзагаловок "Із записок мисливця". Цією розповіддю почалася літературна деятельност Тургенєва. У цей же рік Тургенєв відбуває до Німеччини на лікування Бєлінського. Бєлінський помер у Німеччині в 1848р.

1848р - бачив революцію у Франції.

1849р - живе у Франції і купує будинок містечку Куртавиль, щоб бути ближче до Віардо.

1850 - отримує спадщину після смерті матері

1850-52 пише п'єси "Сніданок у проводиря", "Холостяк" идр.

1852 - написав некролог на смерть Гоголя за надрукування цього некролога був заарештований, а поптом був засланий на 1год свій маєток. Справжня причина його заслання була книга антикріпосницького характеру "Записки мисливця". Після звільнення більшу частину життя проводить за грницей, але майже щорічно відвідуючи Росію. 50-ті роки, коли Тургенєв створює цілий ряд романів:

1856 - "Рудін"

1858 - "Дворянське гніздо"

1860 - "Напередодні", після статті Добролюбова цей роман йде з "Современника"

1862 - "Батьки і діти"

Наступні роки - життя у Франції, дружба з французькими письменниками, чимало творів яких були переведеня Тургенєвим. Тургенєв багато зделал для того щоб європейський читач краще пізнав російську літературу, його твори перекладалися на французьку, а він сам сприяв перекладу пушкіна, Лермонтого, Гоголя на французьку.

1868р - повернувся до романів "Дим", "новина" (1877)

1880р - останній раз приїжджає в Росію на відкриття пам'ятника Пушкіну в Москві, він вимовляє блискучу реч про Пушкіна, колосальні успіх, до нього повернулася любов російського читателля

1883 - помер від раку хребта.

За заповітом тіло було перевезено до Росії, похований у Пертербурге на Волковському кладовищі поряд з Бєлінським.


Білет № 18

СЕНС ТЕОРІЇ РАСКОЛЬНИКОВА І ЙОГО КРАХ

Роман "Злочин і кара" був задуманий Достоєвським ще на

каторзі. Тоді він називався "П'яненькі", але поступово задум

роману трансформувався в "психологічний звіт одного

злочину ". Сам Достоєвський у листі видавцю М. І. Каткова

чітко перекаже сюжет майбутнього твору: "Молода людина,

виключений зі студентів університету та живе у крайній

бідності, ... піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям ...,

зважився разом вийти з кепського свого становища, убивши і пограбувавши

одну стару ... "При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент

хоче спожити на благі цілі: закінчити курс в університеті,

допомогти матері і сестрі, виїхати за кордон і "потім усе життя бути

чесним, твердим, неухильним у виконанні гуманного боргу до

людству ".

У цьому висловлюванні Достоєвського хочеться особливо підкреслити дві

фрази: "студент, що живе в крайній бідності" і "піддавшись

деяким дивним незакінченим ідеям ". Саме ці дві фрази

є ключовими для розуміння причинно-наслідкового зв'язку

роману. Що було раніше: тяжке становище героя, яке привело до

хвороби і до хворобливої ​​теорії, чи теорія, що стала причиною

жахливого становища Раскольникова.

Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з

логікою життя. На думку письменника, живий життєвий процес, то

є логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку

теорію - і саму передову, революційну, й злочинну.

Отже, робити життя по теорії не можна. І тому головна філософська

думка роману розкривається не в системі логічних доказів і

спростувань, а як зіткнення людини, одержимого вкрай

злочинної теорією, з життєвими процесами, які спростовують цю

теорію. Теорія Раскольникова побудована у своїй основі на

нерівності людей, на вибраності одних і приниженні інших. І

вбивство бабусі задумано як життєва перевірка цієї теорії на

приватному прикладі. Такий спосіб зображення убивства дуже яскраво

виявляє авторську позицію: злочин, який скоїв

Раскольников, - це низька, підла справа, з точки зору самого

Раскольникова. Але він зробив його свідомо, переступив через

свою людську натуру, переступаючи через самого себе. Своїм

злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став

знедоленим, ізгоєм. "Я не стару убив, я себе вбив", - зізнався він

Соні Мармеладової. Ця відрізаність людей заважає Раскольнікову

жити.

Людська натура його не приймає цього відчуження від людей.

Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть такий

горда людина, як Раскольников. Тому душевна боротьба героя

стає дедалі напруженішою і запеклішою, вона йде по безлічі

напрямів, і кожне приводить в глухий кут. Раскольников як і раніше

вірить у непогрішність своєї ідеї і зневажає себе за слабкість, за

бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же час він

страждає від неможливості спілкування з матір'ю і сестрою, думаючи про них

так само болісно, ​​як думає про вбивство Лисавета. І він намагається не

думати, тому що якщо почне думати, то неодмінно повинен буде

вирішити питання, куди ж їх віднести по своїй теорії - до якого розряду

людей. За логікою його теорії вони повинні бути віднесені до "нижчого"

розряду і, отже, сокира іншого Раскольникова може

обрушитися на їхні голови, і на голови Соні, Полечки, Катерини

Іванівни. Раскольников повинен, по своїй теорії, відступитися від тих,

за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти, убивати тих, кого

любить, він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що

його теорія схожа з теоріями Лужина і Свидригайлова, він ненавидить

їх, але не має права на цю ненависть. "Мати, сестра, як люблю я їх!

Чому тепер я їх ненавиджу? "Людська натура його найбільш

гостро зіткнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла.

І тому Достоєвський як би приходить на допомогу людської

натурі свого героя. Відразу ж після цього монологу він дає третій сон

Раскольникова: той знову убиває бабу, а вона над ним сміється. Сон,

в якому автор виносить злочин Раскольникова на суд

народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова.

Достоєвський не показує морального відродження свого героя,

тому що його роман не про те. Завдання письменника полягало в тому, щоб

показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою

страшною може бути ця ідея, який злочинної.

Ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною.

Життя перемогла теорію.


Білет № 25

КУТУЗОВ У романі "В і М"

Ні в російській літературі іншого твору, де були б з такою переконливістю і силою, як у романі "Війна і мир", передані могутність і велич російського народу. Усім змістом роману-епопея Лев Миколайович Толстой показав, що саме народ, що піднявся на боротьбу за незалежність, вигнав французів і забезпечив перемогу. Єдність Кутузова з народом пояснюється тим "народним почуттям, яке він носив у собі в усій чистоті і силі його". Завдяки цьому душевного якості, Кутузов і є "представником народної війни".

Вперше Толстой показує Кутузова у військовій кампанії 1805-1807 рр. на огляді в Браунау. Російський полководець не захотів дивитися парадну форму солдатів, а став оглядати полк у тому стані, в якому він знаходився, вказуючи австрійському генералові на розбиту солдатську взуття, з таким виразом, що як би не дорікав в цьому нікого, але немог не бачити, як це погано. Л. М. Толстой контрастно зображує огляд в Браунау і огляд під Ольмюцем. Солдати в сірих шинелях і розбитою взуття та "щегольски вичищені і прибрані війська", "ошатна кавалерія", солдати зі свіжовиголений і вимитими особами і до останньої можливості блиску вичищеної амуніцією. «На цьому контрасті Толстой вміло показує наскільки різні інтереси Кутузова і Олександра і їхнє ставлення до солдатів, а отже і до народу. Якщо Кутузов "пройшов по рядах, зрідка зупиняючись і, власне по кілька ласкавих слів офіцерам, яких він знав по турецькій війні, а іноді і солдатам, то імператор Олександр, проїжджаючи на коні, лише зупинявся іноді, щоб привітати будь-якої полк. Якщо у Кутузова огляд проходив просто, природно, по-домашньому, полководець розмовляв з солдатами, то Ольмюце "маси війська", "надсаживая свої груди", "приєднувалися до реву всієї тієї лінії, яку вже проїжджав государ. «Тобто це не та синівська любов солдатів до Кутузову, а дикий захват натовпу,« маси людей ". І ось на цьому контрасті Толстой особливо яскраво показує єднання Кутузова з армією, батьківське ставлення до солдатів і бойовим командирам, природність і простота російського полководця.

У Бородінській битві проявилося велич Кутузова, яке полягало в тому, що він керував духом армії: "Довголітнім військовим досвідом він знав і старечим розумом розумів, що керувати сотнями тисяч людей, борящихся із смертю не можна одній людині і знав, що вирішують долю бою не розпорядження головнокомандувача, не місце, на якому стоять війська, а та невловима сила, яка називається духом війська, і він стежив за цією силою і керував нею, наскільки це було в його владі ".

Л. М. Толстой показує наскільки російський дух в цій народній війні перевершує холодну розважливість іноземних воєначальників. Так Кутузов посилає принца Вітембургского "прийняти командування першої армією", але це, не доїжджаючи до армії, просить ще війська, і тут же полководець відкликає його і посилає русского-Дохтурова, знаючи, що він буде стояти за Батьківщину до смерті. Письменник показує, що шляхетний Барклай де Толлі, бачачи всі обставини, вирішив, що бій було програно, в той час як російські солдати стояли на смерть і стримували натиск французів. Ні, Барклай де Толлі не поганий полководець, але в ньому немає російського духу. А Кутузову близький народ і цей народний дух, і полководець віддає наказ про наступ, хоча армія в такому стані наступати не могла. Але цей наказ виходив "не з хитрих міркувань, а з почуття, яке лежало в душі кожного російської людини", і, почувши його наказ "змучені і коливні люди втішилися і підбадьорилися".

Але Толстой-художник часто суперечить Толстому-філософу, так як Кутузов керує по справжньому битвою, проявляючи свою волю. Толстой-філософ заперечує активну роль полководця в тому чи іншому бої, але навіть у словах Болклнского: "Він нічого не придумає, нічого не зробить ... але він все вислухає, все запам'ятає, все поставить на місце, нічого корисного не завадить і нічого шкідливого не дозволить ". Визнання активної ролі Кутузова. З одного боку у Толстого Кутузов не робив "ніяких розпоряджень", а з іншого боку "погоджувався або не погоджувався на те, що пропонували йому", "віддавав накази", тобто все-таки керував ходом битви. У цьому й полягають протиріччя Толстого, як художника, і як філософа.

У романі-епопеї "Війна і мир" істинним носієм добра, краси і правди у Толстого є народ, а отже і народний полководець Кутузов. Великий Кутузов, бо "немає величі там, де немає простоти, добра і правди".


Білет № 16

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОМАНА "ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ"

Центральною проблемою роману Достоєвського "Злочин і

Покарання "є пояснення причин злочину Раскольникова.

Чому освічений, добрий і совісний, явно з душею і серцем

юнак зробив звіряче вбивство бабусі-лихварки та

її сестриці Лисавета? Причому навіть на каторзі не відчуває

каяття у скоєному, хоча й з'явився з повинною. Літературознавці-

марксисти давали багато довгих і хитромудрих пояснень цьому.

Однак відповідь, що дається і цим романом, і всією особистістю, і всіма

духовними пошуками Достоєвського, дуже простий. Причину

раскольниковского вчинку автор бачить у тому, що колишній студент не

вірує в Бога. Тому і вбив. Звичайно, настільки лаконічною

формулювання цієї відповіді немає у тексті роману, але весь

художній цього твору, що вважається самим

досконалим творінням Достоєвського, численні натяки і

розлапковані цитати зі Святого Письма, приховані євангельські

образи _ все це стверджує саме цю несподівано просту і

просту істину. Адже Бог _ це не тільки міфічний владика

небесний. Бог позначає наявність в голові, а головне, в серці

людини незаперечного закону любові, добра і краси. Раскольников,

як ми знаємо, атеїст. У цьому сенс прізвища героя: він від бога і

божого світу відколовся. Є і ще один сенс.

Його розкриває раскольниковскос знаряддя вбивства _ сокиру, до якого

звали Русь у прокламаціях революційні демократи на чолі з

Чернишевським, тобто до кривавого і нещадного бунту. Його

Раскольников не став чекати здійснив свій бунт, знаряддя для

нього вибрав у відповідності з духом часу, з закликами самих

передових тоді політичних сил. Раскольников _ студент-

шістдесятник, з передових кіл, близьких до нігілістам, до "нових

людям ". Такий і його друг Разуміхін, але обох не в усьому влаштовують

ідеї та методи "підручника життя", залишеного репресованим

Чернишевським _ роману "Що робити?" Кожен з друзів шукає свій

шлях.

Отже, фатальний ім'я вождя революціонерів та її нового

революційного заповіту вимовлено. Чернишевський з його романом _

от проти кого, вірніше, проти яких ідей спрямована полемічна

сторона "Злочину і покарання". І сокиру в руках Раскольникова

не є знаряддям кримінального діяння. Раскольников _ не кримінальний

злочинець. До речі, абсолютно безпідставно вбачати в

'"Злочин і кару" риси детективного жанру.

Раскольниковский сокиру _ знаряддя соціального протесту, ідейного і

політичного бунту. Раскольников _ герой ідеологічний, його

криваве діяння має ідейно-політичний зміст.

У такому ролі вбивця і грабіжник Раскольников, перш за все,

безкорисливий. Мотиви його злочину непрості, це відразу розуміє,

вперше його побачивши, проникливий Порфирій Петрович. Беручись за

сокиру, Раскольников хотів вирішити безліч проблем і мучили

його питань. Тому ниточкою для його викриття Порфирієм

Петровичем стала написана Раськольниковим деякий час назад

стаття, в якій він виклав частину свого дуже стрункою і внутрішньо

логічною теорії.

В основі теорії лежить різке неприйняття навколишнього Родіона

Романовича соціального буття. Розвиток капіталістичних

відносин чітко поділяло світ на господарів, сильних і владних, і

залежних від них нещасних жертв експлуатації і насильства. Картини

від цього Раскольніков бачить повсюдно і щохвилини. Як

допомогти людям, "приниженим і ображеним" існуючим порядком

речей? Розбити цей порядок. Але важко почати: немає грошей, немає коштів,

щоб продовжити навчання на юрфаку, сам голодний і погано одягнений,

родичі в останній крайності, готові на страшні жертви.

Перш ніж рятувати всіх бідних, потрібно врятувати себе і

близьких. Потрібен початковий капітал. І ось Раскольніков йде до

старій процентщице з сокирою під пахвою.

Але капітал потребен лише початковий. Попереду великі справи за

порятунку всього стражденного людства. Тому в походу до старої

є й інша мета: перевірити, чи може заради великої соціальної

місії подолати кров, зробити чорну справу. І тут починається

моральна арифметика. З одного боку, бабуся Олена

Дмитрівна _ бридке і жалюгідне істота, сама кровопивця ще та.

Розчавити її, як воша, і змити з себе лиходійство майбутніми

благими справами! Тим більше, з іншого боку, перед очима великі

приклади людей, які, подібно Наполеону, вільно розпоряджалися

долями і життями мільйонів заради реалізації своїх всесвітньо-

історичних планів, переступаючи через кров і страждання інших.

Але проба не вдалася, не відбувся, рятівника людства замучила

совість після першої ж пролитої крові, і він не витримує

відчуженості від людей, до якої призвело його вбивство. Чому ж

не спрацювала така струнка і логічна теорія? Та тому, що шлях до

порятунку всіх нещасних був складений за законами тих, хто робить їх

нещасними. Всі ці міркування Достоєвський висловлює в образи

людей, що оточують Раскольникова. З одного боку, біля нього

нещасні: Мармеладов, його дружина, їхні малолітні діти, Соня, мати і

сестра Раскольникова. Його душа розривається від співчуття та бажання

допомогти їм, але розум не може примиритися з їх покорою, слабкістю,

забитостью і раздавленностью обставинами. З іншого боку, близько

Раскольникова господарі становища і всього життя: процвітаючий і

нічим не обмежує себе Лужина, агресивно-напористий в

задоволенні своїх порочних бажань Свидригайлов. Два "табору"

завзято борються за душу і серце Раскольникова, при цьому розриваючи

свідомість героя на дві половини.

Лужина викликає огиду і ненависть Раскольникова, хоча він

визнає щось спільне в їхньому життєвому принципі спокійного

переступання через перешкоди, і ця обставина ще більше терзає

совісного Раскольникова. Свидригайлов складніше і глибше

прямолінійно-примітивного Лужина, він здатний на доброту і

самопожертву, але він явний вбивця, і совість, розуміючи як

внутрішнє відчуття відмінності добра і зла, він давно замінив

принципом задоволення для себе. Тобто oбa вони _ ідейні

двійники Раскольникова, але Лужина _ знижений, майже комічний

двійник (цю комічність посилює його приятель Лебезятников,

профанирующий ідеї "нових людей" Чернишевського), тоді як

глибина натури Свидригайлова веде в пітьму пекла, чревата

безмежжям останнього розпаду.

Навколишні Раскольникова "нещасні", як вже сказано, дратують

Раскольникова своєю жертовністю, яку він відкидає. Жертвують

собою Соня і Катерина Іванова заради мармеладовских дітей, хочуть

принести себе в жертву заради добробуту "безцінного Родиньки" мати

і сестра героя. І тут Раскольников проявляє себе не тільки як

добрий і чесний чоловік, але і просто як люблячий чоловік,

який повинен бути сильним. Але питання, чому вони такі слабкі і

безсило-покірні, не дає йому спокою. І тоді на перший план серед

цих персонажів виходить Соня Мармеладова. Вона скорилася долі,

рада дітей пішла на панель, але внутрішньо вона протистоїть цьому

світу, внутрішньо, як з'ясовує Раскольников, вона не скорилася.

Виявляється, зберегти в собі іскру людського їй допомагає віра в

Бога, Євангеліє. Раскольніков зрозумів не одразу. Він намагається допомогти

і їй, захистити і його, але йому поступово стає ясно, що не він

Соні, а Соня допоможе йому в ситуації, в яку поставило його

досконале і поки приховуване вбивство. До речі, саме Соні

першої і зізнається у скоєному. Соня ж допомагає йому зберегти

і врятувати душу, допомагає йому не перейти в табір бездушних

самовдоволених гвалтівників, а залишитися серед "тих, хто гине за велике

справа любові ", як це зробив син Божий _ Ісус Христос.

Не дуже помітне, але важлива обставина: Соня була подругою

убитої Раськольниковим Лисавета. Її-то за що наздогнав

раскольниковский сокира? Сестрицю її, процентщицу, зрозуміло за що.

Це вичерпно пояснили безіменні студент і офіцер,

більярдний розмова яких випадково підслухав Раскольников. Вони

все довели, як двічі по два _ чотири. До речі, саме молоді

офіцери і студенти пізніше увійдуть до численні революційні

організації екстремістсько-терористичного спрямування. І їх жертвами

стануть такі, як Лізавета. Забита жорстоким поводженням сестри,

майже юродива, лагідна і покірна Лізавета ясніше всього пояснює

якщо не озлобився Раскольнікову, то нам, читачам, що

людина не воша, як трактує Раскольников убиту ним процентщицу-

кровопівіцу.

І Раскольников робить висновок, що він не стару вбив (характерно це

єдине число, тому що трапилася сюди ж Лізавета для

Расколишкова _ такої не вміщається до тями кошмар, що навіть

його холодно-логічний і обачливо-виверткий розум не в силах

буде її собі "дозволити"), а себе вбив, свою душу, людину в собі, тобто

істотно, морально відповідальна перед собою, своєю совістю.

Тому, зробивши злодійство, він біжить від людей, розуміючи, що став

іншим, чужим для них істотою. Теорія Раскольникова, що заради щастя

всього людства можна допустити "маленьку" нелюдяність,

грішить чи страждає великий нелюдськістю. Арифметичні

розрахунки не можуть перетворити зло в добро. Раскольников вважав, що

мета виправдовує засоби, але вже на початку його діяльності в

Відповідно до цього принципу кошти відразу ж грубо перекреслили

всі його прекраснодушні мети.

Який же висновок? Як же бути? Що робити? Відповідь Достоєвського,

повторимо, простий: повірити в Бога. Перш ніж кидатися допомагати

іншим, рятувати всіх _ допоможи себе, спаси себе, свою душу,

зроби себе людиною, утверди в собі закон добра і любові. З

християнської точки зору у Раскольникова один, але головний гріх _

гординя. Своєю теорією і її невдалої пробою він поставив себе над

людьми, загордився себе, що йому закон не писаний _ закон людський

і божеський. Але людське і божеське у душі та серці виявилося

сильніше найлогічніших викладок розуму. І це призвело Расколишкова до

краху як гордого надлюдини, супермена, претендує

ощасливити всіх. Але в цьому ж полягає запорука його майбутнього

морального відродження. Втім, як сказав Достоєвський у

останніх рядках "Злочину і покарання", це могло б скласти

тему нового роману.


Так солодко ця пісня лилася, ваблячи,

Що я пішов, і прийняли мене

І дали мені гвинтівку і коня,

І поле, повне ворогів могутніх,

Стугонливих грізно бомб і куль співучих,

І небо в молнійних і рдяний хмарах.


І щастям душа обпечена

З тих самих пір; радістю сповнена

І ясністю, і мудрість, про Бога

Із зірками розмовляє вона,

Голос Бога чує у військовій тривозі

І Божими кличе свої дороги.

У кількох віршах Гумільова про війну, що увійшли до збірки "Сагайдак" (1916) - майже кращих у всій "військової" поезії в російській літературі: позначилося не тільки романтично-патріотичне, але і глибоко релігійне сприйняття Гумільовим війни.

У січні 1918 року Гумільов залишив Париж і перебрався до Лондона. Гумільов залишив Лондон у квітні 1918 року.

У цьому ж році відбувся його розлучення з А А. Ахматової, а в наступному році він одружився на Ганні Миколаївні Енгельгардт, дочці професора-орієнталіста, яку С. К. Маковський охарактеризував, як "гарненьку, але розумово незначну дівчину". У 1920 році у Гумільовим, за словами А. А. Гумилевой, народилася дочка Олена.

У 1918 році, незабаром після повернення до Росії, він задумав перевидати деякі зі своїх дореволюційних збірників віршів: з'явилися нові, переглянуті видання "Романтичних квітів" і "Перлів"; були оголошені, але не вийшли "Чуже небо" і "Сагайдак". У тому ж році вийшов шостий збірник віршів Гумільова "Вогнище", що містив вірші 1916-1917 рр.., А також африканська поема "Мік" і вже згадуваний "Фарфоровий павільйон".

Немає підстав думати, що Гумільов повернувся навесні 1918 року в Росію з свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є всі підстави вважати, що, будь він у Росії наприкінці 1917 року, він би серед Білого Руху.

Гумільов був арештований 3-го серпня 1921 року (він був визнаний винним в участі у змові, в якому він не брав участь, він був просто знайомий з одним з керівників змови-Н. І. Лазаревським), за чотири дні до смерті О. О. . Блоку. І В. Ф. Ходасевич, і Г. В. Іванов у своїх спогадах кажуть, що в загибелі Гумільова зіграв роль якийсь провокатор. Гумільова визнали винним і розстріляли.

У спогадах про Гумільова неодноразово цитувалася фраза з листа його дружині з в'язниці: "Не турбуйся про мене. Я здоровий, пишу вірші і граю в шахи". Згадувалося також, що у в'язниці перед смертю Гумільов читав Гомера і Євангеліє. Написані Гумільовим у в'язниці вірші не дійшли до нас. Вони були мабуть конфісковано Чекою і, може бути - хто знає? - Збереглися в архіві цього зловісного установи. І Гумільов - перший в історії російської літератури великий поет, місце поховання якого навіть невідомо. Як сказала у своєму вірші про неї Ірина Одоєвцева:


І немає на його могилі

Ні пагорба, ні хреста - нічого


Квиток № 67

В.М. ШУКШИН, БІОГРАФІЯ


Василь Макарович Шукшин народився в 1929 році, в селі Сростки Алтайського краю. І через усе життя майбутнього письменника червоною ниткою пролягла краса і суворість тих місць. Саме завдяки своїй малій батьківщині, Шукшин навчився цінувати землю, працю людини на цій землі, навчився розуміти сувору прозу сільського життя. Вже з самого початку творчого шляху він знайшов нові шляхи в зображенні людини. Його герої виявилися незвичними і за своїм соціальним становищем, і з життєвої зрілості, і по моральному досвіду. Ставши вже цілком зрілим молодим людиною, Шукшин відправляється в центр Росії. У 1958 році він дебютує в кіно ("Два Федора"), а також і в літературі ("Розповідь у возі"). У 1963 році Шукшин випускає свій перший збірник - "Сільські жителі". А в 1964 році його фільм "Живе такий хлопець" удостоюється головної премії на фестивалі у Венеції. До Шукшину приходить всесвітня популярність. Але він не зупиняється на досягнутому. Йдуть роки напруженої і кропіткої роботи. Наприклад: у 1965 році виходить його роман "Любавин" і в той же час на екранах країни з'являється фільм "Живе такий хлопець". Тільки по одному цьому прикладу можна судити з якою самовіддачею й інтенсивністю працював художник.

А може це квапливість, нетерпіння? Або бажання негайно затвердити себе в літературі на самої міцної - "романної" - основі? Безумовно це не так. Шукшиним було написано всього два романи. І як говорив сам Василь Макарович, його цікавила одна тема: долі російського селянства. Шукшин зумів зачепити за живе, пробитися в наші душі і змусить нас вражено запитати: "Що з нами відбувається"? Шукшин не щадив себе, квапився, щоб устигнути сказати правду, і цією правдою зблизити людей. Він був одержимий однією думкою, яку хотів додумати вголос. І бути зрозумілим! Усі зусилля Шукшина - творця були спрямовані до цього. Він вважав: "Мистецтво - так сказати, щоб тебе зрозуміли ..." З перших кроків у мистецтві Шукшин пояснював, сперечався, доводив і мучився, коли не був зрозумілий. Йому говорять, що фільм "Живе такий хлопець" - це комедія. Він дивується і пише післямову до фільму. Йому підкидають на зустрічі з молодими вченими каверзне запитання, він тушується, а потім сідає за статтю ("Монолог на сходах").


Білет № 3

Катерина в драмі "Гроза"

Твір за драмою О.М. Островського "Гроза"

Катерина - головний персонаж драми Островського "Гроза". Основна

ідея твору - конфлікт цієї дівчини з "темним царством",

царством самодурів, деспотів і невігласів. Дізнатися, чому виникла ця

конфлікт і чому кінець драми такий трагічний, можна, зазирнувши в

душу Катерини, зрозумівши її уявлення про життя. І це можливо

зробити, завдяки майстерності драматурга Островського.

Із слів Катерини ми дізнаємося про її дитинство і отроцтво. Дівчинка не

отримала доброї освіти. Вона жила з матір'ю в селі.

Дитинство Катерини було радісним, безхмарним. Мати в ній "душі не

сподівалася ", не примушувала працювати по господарству. Жила Катя вільно:

вставала рано, вмивалася джерельною водою, повзала квіти, ходила з

матір'ю до церкви, потім сідала за яку-небудь роботу і слухала

Мандрівниця і прочанок, яких було багато в їхньому будинку. Катерині

снилися чарівні сни, в яких вона літала під хмарами. І як

сильно контрастує з такою тихою, щасливим життям вчинок

шестирічної дівчинки, коли Катя, образившись на щось, втекла

ввечері з дому на Волгу, сіла в човен і відштовхнулася від берега! ...

Ми бачимо, що Катерина росла щасливою, романтичною, але

обмеженою дівчиною. Вона була дуже побожною і пристрасно

люблячої. Вона любила все і всіх навколо себе: природу, сонце,

церква, свій будинок зі мандрівницями, жебраків, яким вона допомагала. Але

найголовніше в Каті те, що вона жила у своїх мріях, відокремлено від

решти світу. З усього існуючого вона вибирала тільки те, що

не суперечило її натурі, решту вона не хотіла помічати і не

помічала. Тому і бачила дівчинка ангелів у небі, і була для неї

церква не гнітючою і давить силою, а місцем, де все світле, де

можна помріяти. Можна сказати, що Катерина була наївною і

доброї,, вихованої в цілком релігійному дусі.

Але якщо вона зустрічала на своєму шляху те, що. суперечило її

ідеалам, то перетворюватися на непокірну і вперту натуру і захищала

себе від цього стороннього, чужого, що сміливо потривожити її душу. Так

було і у випадку з човном.

Після заміжжя життя Каті сильно змінилася. З вільного,

радісного, піднесеного світу, в якому вона відчувала своє

злиття з природою, дівчина потрапила до життя, повну обману,

жорстокості і опущенности.

Справа навіть не в тому, що Катерина вийшла за Тихона не по своїй волі:

вона взагалі нікого не любила і їй було все одно за кого виходити.

Справа в тому, що у дівчини забрали її колишнє життя, яку вона

створила для себе. Катерина вже не відчуває такого захоплення від

відвідування церкви, вона не може займатися звичними їй справами.

Сумні, тривожні думки не дають їй спокійно милуватися

природою. Каті залишається терпіти, поки терпиться, і мріяти, але вона вже

не може жити своїми думками, оскільки жорстока дійсність

повертає її на землю, туди, де приниження і страждання.

Катерина намагається знайти своє щастя в любові до Тихону: "Я буду чоловіка

любити. Тиша, голубчику мій, ні на кого я тебе не проміняю ". Але

щирі прояви цієї любові присікаються Кабанихой: "Що на

шию-то виснеш, безстидниця? Не з коханцем прощаєшся ". У

Катерину сильно почуття зовнішньої покори і боргу, тому вона і

змушує себе любити нелюбого чоловіка. Тихон і сам через

самодурства своєї матері не може любити свою дружину по-справжньому,

хоча, напевно, і хоче. І коли він, їдучи на час, залишає Катю,

щоб нагулятися досхочу, дівчина (вже жінка) стає зовсім

самотньою.

Чому Катерина полюбила Бориса? Адже він не виставляв свої

чоловічі якості, як Параті, навіть і не розмовляв з нею.

Напевно, причина в тому, що їй бракувало чогось чистого в задушливій

атмосфері будинку Кабанихи. І любов до Бориса була цим чистим, не

давала Катерину остаточно зачахнути, то підтримувала її.

Вона пішла на побачення з Борисом тому, що відчула себе

людиною, що має гордість, елементарні права. Це був бунт

проти покірності долі, проти безправ'я. Катерина знала, що

робить гріх, але знала вона й те, що далі жити як і раніше

не можна. Вона принесла чистоту своєї совісті в жертву волі і Борису.

По-моєму, йдучи на цей крок, Катя вже відчувала наближається

кінець і, напевно, думала: "Зараз або ніколи". Вона хотіла

насититися любов'ю, знаючи, що іншого випадку не буде. На першому

побаченні Катерина сказала Борису: "Ти мене погубив". Борис -

причина опорочивания її душі, а для Каті це рівнозначно загибелі.

Гріх висить на її серце важким каменем.

Катерина жахливо боїться насувається грози, вважаючи її покаранням за

досконале. Катерина боялася грози тих пір, як стала думати про

Борисові. Для її чистої душі навіть думка про любов до стороннього

людині - гріх.

Катя не може жити далі зі своїм гріхом, і єдиним способом

хоч частково від нього позбавитися вона вважає покаяння Вона

в усьому чоловіку і Кабанихе. Такий вчинок в наш час здається дуже

дивним, наївним. "Обманювати-то я не вмію; приховати щось нічого не

можу "- така Катерина. Тихон пробачив дружину, але чи пробачила вона сама

себе? Будучи дуже релігійною. Катя боїться бога, а її бог живе в

ній, бог - її совість. Дівчину мучать два питання: як вона повернеться

додому і буде дивитися в очі чоловікові, якого зрадила, і як вона

буде жити з плямою на своїй совісті. Єдиним виходом з цієї

ситуації Катерина бачить смерть: "Ні, мені що додому, що в могилу -

все одно ... У могилі краще ... Знову жити? Ні, ні, не треба ... недобре "

Мета, якої своїм гріхом, Катерина йде з життя, щоб врятувати

свою душу.

Добролюбов визначав характер Катерини, як "рішучий, цілісний,

російський ". Рішучий, тому що вона зважилася на останній крок,

на смерть заради порятунку себе від ганьби і докорів сумління.

Цілісний, тому що в характері Каті все гармонійно, об'єднані, ніщо

не суперечить одне одному, тому що Катя становить єдиний з

природою, з Богом.

Російська, бо хто, як не російська людина, здатний так любити,

Може так жертвувати, так з вигляду покірно переносити всі позбавлення,

Залишаючись при цим самим собою, вільним, не рабом.


Білет № 11

Оновний ТЕМИ ЛІРИКИ НЕКРАСОВА.

Некрасов віддав данину романтизму збіркою віршів "Мрії і

звуки "(1840), жорстоко засудженим, навіть висміяним тоді ж

Бєлінським. Зрілий Некрасов, починаючи з вірша "В дорозі"

("Нудно? Нудно! ... Ямщик молодецький ...") 1845 року, є

продовжувачем пушкінської лінії в російській поезії - по

перевазі реалістичної. У некрасовської ліриці є ліричний

герой, але єдність його визначається не колом тем та ідей, пов'язаних з

певним типом особистості, як Лермонтова, а загальними

принципами ставлення до дійсності. І тут Некрасов

виступає як видатний новатор, істотно збагатив російську

ліричну поезію, розширив горизонти дійсності,

охопленої ліричним зображенням. Тематика Некрасова-лірика

різноманітна.

Перший з художніх принципів Некрасова-лірика можна

назвати соціальним. Вузьке коло ліричної тематики він доповнив

новою темою-соціальної. Згадаймо хрестоматійні рядки 1848 року

"Вчорашній день, годині на шостому". У своєму останньому вірші "Про

Муза, я біля дверей труни "поет останній раз згадає" цю бліду, в

крові, / Батогом посічену Музу ". Джерело натхнення поета, Муза,

у Некрасова - рідна сестра нещасних, піддаються насильству і

гнобленню. Не любов до жінки, не краса природи, а страждання

закатованих нуждою бідняків - ось джерело ліричних переживань

в багатьох віршах Некрасова. І ця соціальна тема змінює

характер і власне любовної лірики Некрасова. "Ніч. Встигли ми

всім насолодитися. Що ж нам робити? Не хочеться спати ", - починається

вірш 1858 року. І герой пропонує помолитися за тих, "хто

все терпить "," чиї працюють грубі руки, / Надавши шанобливо

нам / Занурюватися в мистецтва, в науки, / Віддаватися мріям і

пристрастям ". Ясно, що дворянин за походженням, Некрасов висловлює

тут свідомість різночинця, істинного демократа, знає темні

сторони суспільного буття, що зазнав на собі голод і холод, не

вміє, не здатного дворянськи гидливо й пихато відвернутися

від вивороту життя.

У той же час ліричний герой Некрасова просто різночинець, а

різночинної інтелігент. Ось ще один шедевр некрасовської

любовної лірики "Я не люблю іронії твоєю" (датується

бути 1850 роком і теж може бути звернене до

К. Я. Панаєвій). Одночасно це і зразок інтелектуальної поезії,

герой і героїня культурні люди, в їх відносинах іронія і, головне,

високий рівень самосвідомості. Вони знають, розуміють долю

любові і заздалегідь сумують. Відтворена Некрасовим інтимна

ситуація і можливі шляхи її вирішення нагадують відносини

героїв Чернишевського "Що робити?".

Найяскравішим проявом нової ліричної теми - соціальної - стало

вірш "Їду чи вночі вулицею темною" (1847). Це

жахлива історія жінки, яку злидні, голод і смерть

дитини вигнали на панель. "Беззахисний, хвора і бездомна",

жінка викликає жалість, але немає можливості допомогти нещасній

жертві соціальної невлаштованості. З цього ж ряду багато

вірші 40-50-х років: "В дорозі". "Перед дощем", "Трійка",

"Батьківщина", "Псяча полювання", маленький цикл "На вулиці", "Незжата

смуга "." Маша "." Важкий хрест дістався їй частку "," У лікарні ".

Пафос цих віршів, джерело ліризму в них підсумовується і

узагальнюється в невеликій поемі "Лицар на годину" (1862), особливо в

знаменитих рядках:

"Від радісних, бездіяльно балакунів,

Обагряющих руки в крові

Виведіть мене в стан погибающих

За велика справа любові, "- звертається поет до матері. Ці рядки

хвилюють і сьогодні.

Другий художній принцип Некрасова-лірика - соціальний

аналітизм. І це було новим у російської поезії, відсутнім і в

Пушкіна, і в Лермонтова, тим більше у Тютчева і Фета. З дошкільного

віку ми пам'ятаємо вірші "Одного разу, в морозну зимову пору" - про

мужичка з нігтик. Але не всі знають, що передує цьому уривку в

вірші "Селянські діти", де герой обертає "інший

стороною медаль "селянського дитинства:" Поклавши, селянський

дитина вільно \ Росте, не навчаючись нічому, \ Але виросте він, якщо Богу

завгодно, \ А сгибнуть ніщо не заважає йому ".

Тобто герой некрасовської лірики вміє бачити соціальний сенс

відтворюваних явищ і надавати його цілком ліричним

одкровенням. Іншими словами, носієм, суб'єктом соціальної

типізації виявляється не тільки автор, але і його ліричний герой.

Соціальний аналитизм пронизує два найвідоміших вірші

"Роздуми біля парадного під'їзду" (1858) і "Залізна дорога" (1864).

В "Роздумах ..." конкретний одиничний факт - прихід мужиків з

проханням чи скаргою до міністра державного майна -

зводиться в ранг типового явища: "Знати, брели-то довгенько вони /

З якихось далеких губерній ". Ліричний герой домислює те,

що на побачені ним з вікна мужиків, як мовиться, не написано. Те

ж у чотиривірші "За заставою, в харчевні убогій ...", рядки 86-89 і,

нарешті, знаменитий фінал вірша "Назви мені таку

обитель ...".

За "Залізницю" редактор "Современника", де вона вперше була

надрукована, і він же автор вірша отримав друге,

передостаннє попередження про можливе закриття журналу від

самого міністра внутрішніх справ Валуєва, відомого автора

ліберально-реформаторських проектів. Особливі нарікання цензури

викликав, на перший погляд, цілком невинний епіграф: цензори зрозуміли,

що це "страшно ефектна", як висловився один з них,

вірш надає епіграфу гострий суспільний сенс і

кидає тінь не тільки на керував будівництвом Миколаївській

залізниці колишнього главноуправляющего залізницями

графа Клейнміхеля, але і на його померлого заступника, і на його нині

царюючого сина. Друга і четверта частини вірші,

який у них соціальний аналіз виливалися в страшне

звинувачення уряду в геноциді, як сказали б сьогодні, і

споюванні власного народу. Так само соціально загострено і

презирливе ставлення Ванюшиного татуся-генерала до каторжному

праці простого народу.

Два принципи відображення дійсності в Некрасівській ліриці

закономірно виходили на третій принцип - революційність.

Ліричний герой поезії Некрасова переконаний, що тільки народна,

селянська революція може змінити життя Росії на краще. Два

розібраних вище вірші зовсім ясно ілюструють цей

принцип: уривок "Назви мені таку обитель" з "Роздумів" і

останні строфи другій частині "Залізної дороги".

Революційність свідомості ліричного героя Некрасова додавала його

віршам агітаційно-пропагандистський характер.

Особливо сильно ця сторона свідомості ліричного героя проявилася в

віршах, присвячених сподвижникам Некрасова по

революційно-демократичного руху, іншим вождям цього

руху: Бєлінському, Добролюбова, Чернишевського, Писарєва.

Некрасов у змалюванні їх особистостей виходить з того, що

революційно-демократична діяльність є завидним

і бажаним долею, і взагалі роль "народного заступника" для

Некрасова є, використовуючи формулу Фета, "патент на благородство" для

будь-якого чесно мислячої сучасника. Риси вождів

революційної демократії набувають іконописний характер, їх

життєвий шлях видається в традиціях житія мученика-аскета,

подвижника за народ.

Таке вірш "Пам'яті Добролюбова" (1864). У його змісті

не варто вишукувати реальних чи вигаданих рис, у ньому

відтворено переважно належне. Передчасно помер

критик в некрасовском вірші не є конкретний, жила

коли якась людина, а "ідеал громадського діяча, який у свій час

плекав Добролюбова ", як пізніше зізнався сам автор.

Зазвичай Некрасова представляють поетом деревенско-селянської

тематики. Але є у нього і урбаністична лірика, тобто вірші про місто,

в яких він виступає гідним продовжувачем петербурзьких

сторінок "Євгенія Онєгіна" і "Мідного вершника" і попередником

Блоку. Геніальним зразком вірші про великому місті з його

соціальними драмами є "Ранок" (1872-73 рр.).. Але три перші

строфи (з 9) у ньому не міські. Спочатку поет звертається до "неї",

пов'язуючи її смуток і душевні страждання з "навколишньої

убозтвом ", з якою" тут природа сама заодно ". Потім йдуть дві

"Сільські" строфи з характерними, емоційно забарвленими

епітетами: сумні, жалюгідні, мокрі, сонні, "шкапа з селянином

п'яним, / Через силу біжучий нальоту ", туман, каламутне небо, і висновок

автора: "Хоч плач?", "Але не кращою і багатий". У вірші

воскрешаються мотиви ранніх "міських" віршів: "Їду чи вночі", "На

вулиці "," Убога і ошатна "(1859), циклу" Про погоду "(1858-65 рр.)..

Життя міста жахлива, ніякої втіхи для змученої душі героя в

ній немає. Перш за все, в міській метушні немає сенсу, трудові зусилля

мешканців столиці відчужені від них: справи їх наявності - осіб, людей не

видно: "залізної лопатою ... бруківку скребуть", "починається скрізь

робота "," сповістили пожежа з каланчі "," на ганебну площа когось

провезли "- переважають безособові і невизначено-особисті

конструкції. Те ж і в останніх рядках: "хтось помер", "десь

пролунав постріл-Хтось наклав на себе руки ".

Людські фігури у вірші символізують відчуженість

людей один від одного і від життя - смерть. Першими, якщо не особами -

осіб немає, - то першим родом діяльності, що зустрічаються в

вірші, виявляється робота ката. Зараз вони справлять

громадянську страту, тобто ритуал публічного позбавлення громадянських і

політичних прав. Потім ми бачимо офіцерів, які їдуть на дуель. Ще

цілий ряд образів проходить перед нами.

Торгівля, цей двигун буржуазного прогресу, у поета

революційної демократії - торжество нісенітниці:

"Торгаші прокидаються дружно

І поспішають за прилавки засісти:

Цілий день їм обмеривать потрібно,

Щоб ввечері ситно поїсти ".

Лише. Зрозуміло, що співак капіталістичного Петербурга ні

шанувальником і прихильником капіталізму. І це відгомони

літературних попередників Некрасова: "Чу! з фортеці гримнули

гармати! Наводненье столиці загрожує ", - відлуння" Мідного вершника ", але в

зовсім інший емоційним забарвленням. Побиття злодія двірником

вже не викликає в душі героя тих почуттів, того співчуття, яким

пройнята сценка затримання злодія в циклі "На вулиці". Слова "б'є" і

"Попався" - низька лексика, просторіччя: "Знову злодій! Знову б'ють".

"Женуть стадо гусей на забій" - зрозуміло: щоб є. І заключний

акорд - самогубство на горищі - краще не придумаєш у цій

юдолі!

Втім, немає ні висновку, ні акорду, бо в кінці вірша

не крапка, а крапки, тобто цей ряд можна продовжувати

нескінченно. Некрасов обірвав своє гнітюче, що зводить з розуму і в

могилу огляд столичного життя на півслові ... Під стать

емоційного колориту вірші розмір - тристопний

анапест, напевно-тягучий і тужливий. Співається важко, мелодія

скрипить і буксує: розмір порушують сверхсхемние наголоси на початку

вірша: "Вірю - не страждати дивно"; "У даль заховану ..."," Моторошно

нервах ..."; "Чу! з фортеці ..."; "Постріл - хтось наклав на себе руки ...".

Більшість творів російської класики поєднують

художню неувядаемость з глибиною і воістину

невичерпністю сенсу. На жаль, поема "Кому на Русі жити

добре? "не з їх числа. Вона прямолінійна у своїй однозначності і

однопланова, важко укласти про її змісту. Тому ми

рекомендуємо нашим читачам ще раз перечитати її текст перед

іспитом чи іншим чином освіжити в пам'яті її зміст.


Квиток № 64

В. ВИСОЦЬКИЙ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧЕЧСТВА, ВІРШІ

Творча спадщина Висоцького таїть у собі чимало загадок. Серйозні дослідження розпочалися не так давно, і ще попереду багато суперечок, відкриттів, різних версій.


Однією із перших оцінку його творчості як поета дала критик М. Кримова. У січні 1968 року в журналі «Радянська естрада і цирк» вона писала:


«... Висоцький на естраду виходить як автор пісень - поет і композитор. Наскільки театр на Таганці не схожий на БДТ у Ленінграді, настільки Володимир Висоцький не схожий на Юрського або Рецептора. Театр сформував цього актора за своїм образом і подобою, в такому вигляді він і вийшов на естраду - шансоньє з Таганки. Особливий тип нашого, вітчизняного шансоньє. Можна пишатися, що він нарешті з'явився. З'явився - й одразу потіснив тих виконавців естрадних пісень, які покірно прив'язані до своїх аккомпаниаторам, чужому тексту і чужої музиці. Новий живий характер не увійшов навіть, а увірвався на естраду, принісши пісню, де все злито воєдино: текст, музика, трактування; пісню, яку слухаєш як драматичний монолог. Пісні Висоцького в ньому народжуються, в ньому живуть і багато в чому втрачають свою життєздатність поза його манери виконання, поза його нервового напору, поза його дикції, а головне - заражающей енергії думки і почуття, поза його характеру ».


Якщо спробувати визначити місце Висоцького в історії нашої культури одним словом, то самим точним, буде: уособлена совість народу. Тому й улюбленець народу, тому й масове паломництво до його могили на Ваганьковському ось уже скільки років, тому і нескінченне море квітів біля його пам'ятника, тому й нарозхват будь-які нагадування про нього - книги, буклети, касети, платівки. За життя він не став ні народним, ні заслуженим, ні лауреатом. Офіційних нагород і звань удостоєний не був. Але воістину народним став. Його талант, його творчість і стали тим самим справжній пам'ятник.

Він викривав вади нашого деморалізованого суспільства без моралі, без заступницьких ноток. Йому далека була проза. Сенсом була боротьба за повернення абсолютного: честі, совісті, гідності.

«Прикро мені, що слово« честь »забуте ...»


Я не люблю фатального результату,

Від життя ніколи не втомлююся.

Я не люблю будь-який час року,

Коли веселих пісень не співаю.

Я не люблю відкритого цинізму,

У захопленість не вірю, і ще -

Коли чужий мої читає листи,

Заглядаючи мені через плече.

Я не люблю, коли - наполовину

Або коли перервали розмову.

Я не люблю, коли стріляють в спину,

Я також проти пострілів в упор.


Він умів хворіти загальним горем, вмів намацати і вказати больові точки суспільства.

Неможливо переказувати зміст його віршів, хоча найкращі з них - це своєрідні маленькі драми. Приймача одна за одною, то веселі, то сумні, то жанрові картинки, то монологи, вимовлені від імені із яскраво вираженою індивідуальністю, то роздуми самого автора про життя і часу, вони, всі разом дають несподівано яскраву картину цього часу і людини в ньому з несподіваною філософічністю змісту - це дає особливий ефект.

Талант Висоцького дуже російський, народного складу, але ця, сама по собі чарівна типажність підпорядковується інтелекту, здатності самостійно мислити і безбоязно узагальнювати бачене. Висоцький мужнім як за зовнішнім виглядом, а й за складом думки і характеру. На щастя, в його віршах немає самовпевнених інтонацій, він більше думає про життя і шукає рішення, ніж стверджує щось, в чому до кінця впевнений. Але думає він, відкидаючи будь-яку можливість компромісу і душевної спритності. Безбоязно, не соромлячись, він виносить результат своїх пошуків, сподіваючись, що його зрозуміють. Висоцький вкладає внутрішня напруга, високу концентрацію емоційної енергії у своїх героїв.

«Висоцький не перебільшував своє значення, свій дар. Може бути, навіть недооцінював. Однак, покликання своє знав, ставився до нього серйозно, чесно і був вірний йому до кінця, а тому і сили його росли, на подив. »Це - слова Ю. Карякіна зі статті, присвяченій пам'яті Висоцького.


Юрій Шатин у роботі «Поетична система Висоцького» писав: «... Навряд чи коли-небудь до кінця розшифруємо цей задум ... художнє мислення Висоцького носить принципово двуплановое характер: плану емпіричному, побутового - відповідає план філософсько-ідеологічний про розвиток думки, добро і мистецтві .

Персонажі не тільки словесно втілюють авторські ідеї, але й мають самостійним світом. Між двома світами існує жорстка кордон, те що її може бути лише організованим насильством над сюжетом, який і сюжет, і героя в нову іпостась. Тут вже не перевтілення, але екстазіс в точному значенні слова. Від нас, глядачів або слухачів, потрібно визнання кількох можливих світів, які надаються різними модусами художньої мови. Перехід в інший - завжди подолання першого ... ... кожне вірш є закінчений текст, і в той же час щоразу підпорядковується складнішого цілому, організованому як вистави чи поетичного концерту. Але сам по собі текст пісні або вірші не просто фрагмент, а скоріш клітинка, відбиває закони цілого. Цілісність задуму, таким чином, незалежно від його подальшої долі, спочатку носить не механічний, а органічний характер, розвиток цілого йде по плану і не допускає довільного склеювання окремих частин

Є всі підстави вважати, що будь-який текст Висоцького побудований як органічна цілісність і відтворює зазначені закономірності. У завершеному творі конструкцію не можна спостерігати неозброєним оком, вона прихована художньої тканиною. Потрібна рентгенівський промінь аналізу, щоб за плоттю побачити скелет, що утримує її і забезпечує можливість руху.

Можна любити або не любити поезію В. С. Висоцького - це справа смаку і утвердження Зрозуміти ж його грандіозний внесок у розвиток російського і світового мистецтва слова можна лише одним шляхом - вивченням основних властивостей художньої мови, втілення в структурі віршованого тексту.

Побутування поезії Висоцького в умах його сучасників було надто несхожим на все, що ми знали до сих пір. Майже ніхто не читав віршів поета за його життя, при тому, що пісні чули всі. Таке побутування не могло не породити стійкого ставлення до бардовом, пісенному характері всього творчості Висоцького. Зрозуміло, це подання частково справедливо: приблизно дві третини віршів стали піснями, а залишилася третина довгий час не була доступна абсолютній більшості читачів.

Разом з тим вважати поезію Висоцького різновидом самодіяльної пісні - означає свідомо обмежувати себе. Поезія Висоцького це і ширше, і вже авторської пісні

Що зробило поезію Висоцького дуже популярної в різних людей, різних соціальних і вікових групах? Швидше за все, впізнаваність життєвих ситуацій у його віршах. Така сама впізнаваність обумовила неприйняття його поезії. Висоцький охопив своєю творчістю величезний тематичний і жанровий спектр. На відміну від більшості поетів його лірика чужа автобіографічності переживань, вона значною мірою орієнтована на поетичне уявлення ситуацій.

Мета більшості віршів Висоцького - зняти з читача рожеві окуляри, висміяти його благодушність і занурити у світ вищих цінностей людського буття. Поезія Висоцького немає шансу на порятунок у незмінній дійсності. Вірші поета - художнє пророцтво про потужні катаклізмах, учасниками і свідками яких ми є нині.

У своїх пророцтвах В. С. Висоцький спирався на історичний і поетичний досвід, невичерпні запаси якого закладені в нашій культурі і ніби очікують нових Колумбов ».

Численні його вірші оголюють жанрову природу лірики в усьому її різноманітті. Тільки з урахуванням подібного різноманіття можна зрозуміти, як трансформується жанр в окремо взятому творі.

Сюжет «Діалогу перед телевізором" складається з реплік двох протилежних полюсів - циркового мистецтва і життя. Так, на одному полюсі - клоуни, карлики, папужки, акробатики і гимнасточка, на іншому - реальні ознаки побуту: алкаші, шурин, п'янь, магазин, швейна фабрика, нудні личини і т.д. Життя потворна, мистецтво прекрасно, Ось чому телевізор - це вікно у світ, створений за іншими законами, світ придуманий, ілюзорний, цирковий. Він необхідний не тільки, щоб відтінити неподобство світу реального, іншої як утопія, знак віри в якесь ідеальне буття. Розрив між життям і мистецтвом заповнений у свідомості цих героїв серією магічних значень, дозволяють складати обидва світу в єдину картинку. Власне, Ваня з Зіною виробляють відому міфологічну процедуру, додаючи до двох талерам про себе два талера у кишені і отримуючи в результаті чотири. Ототожнення двох світів так само необхідно міфологічному свідомості наших героїв, як і їх протиставлення. По ходу сюжету обидва світи взаємодіють: уяву забирає героїв на циркову арену:


- Ой, Вань, дивись, які клоуни!

Рот - хоч завязочки приший ...

Ой, до чого, Вань, розмальовані,

І голос - як у алкашів!


А той схожий - ні, правда, Вань, -

На шурина - така ж п'яні.

Та ні, ти глянь, ні-ні, ти глянь, -

Я - справді, Вань!


- Послухай, Зіно, не чіпай шурина:

Який не є, а він - рідня, -

Сама намащена, прокурений -

Гляди, дочекаєшся у мене!


А чим базікати - взяла б, Зіно,

У антракт зганяла в магазин ...

Що, не підеш? Ну, я - один, -

Посунься, Зін! ..

... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ..


До свого від'їзду з батьком до Німеччини, Володимир Висоцький жив у квартирі на Першій Міщанській, 126. Про будинок і обстановці тих років в 1975 році написав в «Баладі про дитинство»:

Час зачатья я пам'ятаю неточно

(Отже, пам'ять моя - однобока),

Але зачатий був вночі, хибно,

І явився на світ не до терміну.

Я народжувався не в муках, не в злобі:

Дев'ять місяців - це не років.

Перший термін відбував я в утробі,

Нічого там хорошого немає!

Спасибі вам, святителі,

Що плюнули та дунули,

Що раптом мої батьки

Зачати мене задумали

У ті часи затишні,

Тепер майже билинні,


У цьому вірші і реальність, і іронія, і злість від усвідомлення злиднів, бідності близьких йому людей.


Вірші та пісні Висоцького про війну - це, перш за все, монологи дуже справжніх людей. Людей з плоті і крові. Сильних, втомлених, мужніх, добрих. Таким людям можна довірити і життя, і Батьківщину. Такі не підведуть.


Сьогодні не чути биття сердець.

Воно для алей та альтанок.

Я падаю, грудьми хапаючи свинець,


Подумати встигнувши наостанок:

«На цей раз мені не повернутися.

Я йду - прийде інший


Ми не встигли, не встигли, не встигли озирнутися,

А сини, а сини йдуть у бій ».

Напевно, у кожної людини, знайомство з творчістю Володимира Висоцького, є «свій власний Висоцький», є вірші чи пісні, які подобаються найбільше. Подобаються тому, що вони чимось рідніша, ближче, переконливіше.

Для мене це «Полювання на вовків" і "Кінець полювання на вовків»

Полювання на вовків


Рвуся з сил - і з усіх сухожиль,

Але сьогодні - знову як вчора:

Обклали мене, обклали -

Женуть весело на номери!


Через ялин клопочуть двостволки -

Там мисливці ховаються в тінь, -

На снігу перекидаються вовки,

Перетворившись на живу мішень.


Йде полювання на вовків, йде полювання -

На сірих хижаків, закоренілих і цуценят!

Кричать загоничі, і гавкають пси до блювоти,

Кров на снігу - і плями червоні прапорці.


Не на рівних грають з вовками

Єгері - але не здригнеться рука, -

Захистивши нам свободу прапорцями,

Б'ють впевнено, напевно.

... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ....


Кінець полювання на вовків,
чи Полювання з вертольотів


Немов бритва світанок полоснув по очах,

Відчинилися курки, як чарівний сезам,

З'явилися стрілки, на спомині легкі, -

І злетіли бабки з протухлої річки,

І потіха пішла - на дві руки, у дві руки!


Ви лягли на живіт і прибрали ікла.

Навіть той, навіть той, хто пірнав під прапорці,

Чув волчие ями подушками лап;

Той, кого навіть куля наздогнати не могла б, -

Теж в страху упрів і приліг - й ослабнув.


Щоб життя посміхалася вовкам - не чув, -

Даремно ми любимо її, однолюби.

Ось тільки в смерті - гарний широкий оскал

І здорові, міцні зуби.


Своє останнє вірш Володимир Семенович Висоцький написав за 5 днів до смерті:


І знизу лід, і зверху - мучуся між:

Пробити чи гору чи пробуравити низ?

Звичайно, спливти і не втрачати надію!

А там - у справі в ожиданьи віз.


Лід треба мною - надломити і трісни!

Я весь в поту, хоч я не від сохи.

Повернуся до тебе, як кораблі з пісні,

Усі пам'ятаючи, навіть старі вірші.


Мені менше півстоліття - сорок з гаком, -

Я живий, тобою і Господом зберігаємо.

Мені є що заспівати, поставши перед Всевишнім,

Мені ніж перед Ним.


Краще за все, на мій погляд, творчість В. С. Висоцького охарактеризував Євген Євтушенко:

Тебе, як давнього героя, держава на щиті несла,

Тепер неважливо, що часом несправедливою була.

Тебе лаяли і любили, і плітки лізли по землі,

Але записи твої лунали в підворітті і в Кремлі.




Білет № 35

І.А. БУНІН БІОГРАФІЯ. (1870-1953)

"Ні, не пейзаж тягне мене,

Чи не кpаски я стpемлюсь підмітити,

А те, що в цих кpасках світить, -

Любов і pадость буття. "

І. Бунін


Іван Олексійович Бунін pодился 23 октябpя 1870 (10 октябpя по

стаpому стилем) в Воpонеже, на двоpянских вулиці. Зубожілі поміщики

Бунін, пpинадлежали знатного pоду, сpеди їх пpедков - В.А. Жуків-

ський і поетеса Анна Буніна.

У Воpонеже Буніни з'явилися за тpи року по pождения Вані, для

навчання стаpших синів: Юлія (13 років) і Євгенія (12 років). Юлій на

pедкость здатним мови та математики, вчився блискуче, Євген

вчився погано, веpнее, зовсім не вчився, pано бpосил гімназію; він

був одаpенним художником, але в ті роки живописом не интеpесовался,

більше ганяв голубів. Що ж до молодшого, то мати його, Людмила-

ла Александpовна, завжди говорила, що "Ваня з самого pождения отли-

чался від інших дітей ", що вона завжди знала, що він" особливий "

, "Ні в кого немає такої душі, як у нього".

У 1874 році Бунін pешили пеpебpалась з гоpода в деpевню на ху-

ТОР Бутиpкі, в Єлецький повіт Оpловской губеpнии, останнім помість

тє сім'ї. У цю весну Юлій закінчив куpс гімназії з золотою медаллю і

восени повинен був виїхати до Москви, щоб поступити на математичний

факультет унівеpсітета.

У деpевне від матеpи і двоpових маленький Ваня "наслухався" пісень

і казок. Спогади про дитинство - років із семи, як Бунін

,-Свяани в нього "з полем, з мужицькими хатами" і мешканцями їх. Він

цілими днями пpопадал по найближчих деpевням, пас отару з кpес-

тьянскімі дітьми, їздив у нічне, з деякими з них дpужіл.

Подpажая подпаску, і сестpа Маша їли чеpно хліб, pедьку, "шеpша-

ші і бугpістие огуpчики ", і за цією тpапезой," самі того не созна-

вая, пpиобщались самої землі, всього того чуттєвого, речовинно-

го, з чого створено миp ", - писав Бунін в автобиогpафическом pомане

"Життя Аpсеньева". Вже тоді з pедкой силою воспpиятия відчував

, За власним пpизнанию, "божественне пишноту миpа" - глав-

ний мотив його твоpчества. Саме в цьому возpасте обнаpужилось в ньому

художнє воспpиятие життя, що, зокрема, виpажается в

здатності изобpажать людей мімікою і жестами; талановитим pассказ-

чиком він був тоді. Років восьми Бунін написав пеpвое стіхотвоpе-

ня.

На одинадцятому році він вступив до Єлецьку гімназію. Навчався сну-

чала добре, все давалося легко; міг з одного пpочтения запам'ятати

стихотвоpение на цілу стpаницу, коли вона його интеpесовало. Але рік від

року навчання йшло гірше, в тpетьем класі залишався на втоpой рік. Вчи-

вача у більшості були люди сеpие і незначні. У гімназії він

писав вірші, подpажая Леpмонтову, Пушкіну. Його не пpивлекало те,

що зазвичай читають у тому возpасте, а читав, як він говоpил, "що

попало ".

Гімназію він не закінчив, навчався потім самостійно під pуковод-

ством стаpшего бpата Юлья Олексійовича, кандидата унівеpсітета.

З осені 1889 року почалася його pабота в pедакции газети "Оpлоав-

ський вісник ", неpедко він був фактичним pедактоpом; друкував у ній

свої розповіді, вірші, литеpатуpно-кpитические статті, і замітки в

постійному pазделе "Литеpатуpа і друк". Жив він литеpатуpном тpудом

і дуже мав потребу. Батько pазоpился, в 1890 році пpодал маєток у

Озеpках без садиби, а втративши і садиби, в 1893 році пеpеехал в

Кменку до сестpе., Мати і Маша - в Василівське до двоюpодной сестpе

Буніна Софії Миколаївні Пушешниковой. Чекати молодому поетові допомоги б-

ло нізвідки.

У pедакции Бунін познайомився з Ваpваpой Владимиpовной Пащенко,

дочеpью єлецького вpача, pаботавшей коppектоpом. Його стpастная лю-

бов до неї часової омpачалась ссоpамі. У 1891 році вона вийшла заміж

, Але бpак їх не був узаконений, жили вони вінчаючись, батько й мати не

хотіли видавати дочку за нещего поета. Юнацький pоман Буніна складі угідь

вил сюжетну основу п'ятої книжки "Життя Аpсеньева", що виходила від-

но під назвою "Ліка".

Багато пpедставляют собі Буніна сухим і холодним. В. Н. Муpомце -

ва-Буніна говорить: "Пpавда, іноді він хотів таки здаватися, -

адже був пеpвокласним актеpом ", але" хто його не знав до кінця, той і

пpедставить не може, на яку ніжність була здатна його душа ". Він

був з тих, хто не пеpед кожним pаскpивался. Він відзначався великою

стpанностью своєї натуpи. Вpяд чи можна назвати дpугого pусского пі-

сателя, якому б з таким самозреченням, так поpивісто виpажал свою

почуття любові, як він у листах до Ваpваpе Пащенко, поєднуючи у

мріях обpаз з усім пpекpасное, що він обpетал в пpиpоди, ав поетів-

зії та музиці. Цією стоpоной свого життя - сдеpжанностью в стpасти і

пошуками ідеалу в любові - він нагадує Гете, у котоpого, за його

власним пpизнанию, в "Веpтеpе" багато чого автобіогpафічно.

В кінці серпня 1892 Бунін і Пащенка пеpеехали до Полтави,

де Юлій Олексійович pаботал в губеpнской земської упpаве статистиком.

Він узяв до себе в упpаву і Пащенка, і молодшого бpата. У полтавському

земстві гpуппиpовалась інтелігенція, пpичастная до наpодническому

руху 70-80 років. Бpатья Буніни входили до pедакции "Полтавських

губеpнской відомостей ", які перебували з 1894 року під впливом

пpогpессивной інтелігенції. Бунін поміщав у цій газеті свої пpоіз-

ведення. На замовлення земства він також писав очеpки "про боpьбе з вpедни-

ми комахами, про уpожае хліба і низки тpав ". Як він думав, їх було на-

печатано стільки, що вони могли б скласти тpи-четиpе томи.

Сотpудничал і газеті "Киевлянин".

Тепеpь вірші та пpоза Буніна стали частіше з'являтися в "товстих"

жуpналах - "Вісник Евpопе", "Миp Божий", "Російське багатство" - і

пpивлекали увагу коpифеев литеpатуpной кpитики. Н. К. Михайлов -

ський хоpошо сказав про pассказе "Деpевенский ескіз" (пізніше озаглав-

ленний "Танька") і писав про автоpе, що з нього вийде "великий писа-

тель ". У цю поpу лиpика Буніна пpиобpела більш об'єктивний хаpактеp

; Автобиогpафические мотиви, властиві пеpвому сбоpнику віршів (він

вийшов у Оpле пpиложением до газети "Оpловской вісник" у 1891 році),

по визначених самого автоpа, не в меpу інтимних, поступово іісче-

зали з його твоpчества, котоpое отримувало тепеpь більш завеpшенности

фоpми.

У 1893-1894 році Бунін, за його виpаженію, "від закоханості в

Толстого як художника ", був толстовцем і" пpилаживался до бон-

даpскому pемеслу ". Він відвідував колонії толстовців під Полтавою і ез-

дил в Сумський повіт до сектантам с. Павлівки - "малеванцам", за своїми

поглядам близькими до толстовцям. У самому кінці 1893 року він побував у

толстовців хутоpа Хилкова, пpинадлежали кн. Д.А. Хилкову. Звідти

отпpавился до Москви до Толстого і відвідав його в один з днів між 4 і

8 янваpя 1894 року. Встpеча пpоизвела на Буніна, як він писав,

"Потpясающее враження". Толстой і отговоpил його від того, щоб

"Опpощаться до кінця".

Навесні і влітку 1894 Бунін подорожував по Укpаине. "Я в ті го-

ди, - згадував він, - був закоханий у Малоpоссию в її села і степи, жад-

але шукав зближення з її наpодом, жадібно слухав пісні, душу його ".

1895 рік - пеpеломний в житті Буніна: після "втечі" Пащенко,

залишила Буніна і вийшла за його дpуга Аpсения Бібікова, у янваpе

він залишив службу в Полтаві і поїхав в Петербург, а потім до Москви.

Тепеpь він входив до литеpатуpном сpеду. Великий успіх на литеpатуpном

вечеpе, що відбулося 21 ноябpя у залі Кpедитного суспільства в Пе-

теpбуpге, ободpил його. Там він виступив з читанням pассказа "На кpай

світла ".

Враження його від все нових і нових встpеч з письменниками були

pазнообpазно і різки. Д.В Гpигоpович і А.М. Жемчужников, один з

творців "Козьми Пpуткова", продовжуй класичний XIX століття;

наpодники Н.К. Михайлівський і М.М. Златовpатский; символісти і дека-

дента К.Д. Бальмонт і Ф.К. Солгуб. У декабpе у Москві Бунін познако-

мився з вождем символістів В.Я. Бpюсовим, 12 декабpя у "Великій Мос-

ковской "готелі - з Чеховим. Дуже интеpесовался талантом Буніна

В.Г. Коpоленко - з ним Бунін познайомився 7 декабpя 1896 року в Пе-

теpбуpге на ювілеї К.М. Станюковича, влітку 1897-го - з Купpин в

Люстдоpфе, під Одесою.

У червні 1898 року Бунін виїхав до Одеси. Тут він зблизився із чле-

нами "Товаpищества південно-pусских художників", собиpались на "Чет-

веpгі ", подpужілся з художниками Є. І. Буковецький, В. П. Куpовским (про

ньої у Буніна вірші "Пам'яті дpуга") і П.О. Нилусом (від цього Бунін

щось взяв для pассказов "Галя Ганська" і "Сни Чанга").

В Одесі Бунін одружився на Ганні Миколаївні Цакні (1879-1963) 23

сентябpя 1898 року. Сімейне життя не ладналося, Бунін і Ганна Ніко-

лаевна на початку маpта 1900 року pазошлись. Їх син Коля умеp 16 ян-

ваpя 1905 року.

На початку апpеля 1899 року Бунін побував у Ялті, встpетился з Че-

пати страховим, познайомився з Гоpьким. У свої пpіезди до Москви Бунін бував

на "сpеда" Н.Д. Телешова, об'єднували відомих письменників-pеалистов,

охоче читав свої ще не опубліковані пpоизведения; атмосфеpа в

цьому кpужке цаpіла дpужественная, на откpовенную, поpой знищую-

щую кpитиков хтось не ображався.

12 апpеля 1900 року Бунін пpиехал до Ялти, де Художній

театp ставив для Чехова його "Чайку", "Дядю ван" і дpугие спектаклі.

Бунін познайомився зі Станіславським, Книппеp, С.В. Рахманіновим, з

котоpом у нього назавжди встановилася дpужба.

1900-і роки були новим pубежом в житті Буніна. Неоднокpатно пу-

тешествія по стpанам Євpопи і на Схід шиpоко pаздвинули миp пеpед

його взоpом, настільки жадібним до нових вражень. А в литеpатуpе начи-

навшегося десятиліття з виходом нових книг він завоював пpизнание як

один з кращих письменників свого часової. Виступав він головним обpазом

з віршами.

11 сентябpя 1900-го отпpавился разом з Куpовским в Беpлин,

Паpиж, в Швейціpію. У Альпах вони піднімалися на велику висоту. За

возвpащении з загpаніци Бунін був у Ялті, жив у будинку Чехова,

пpовел з Чеховим, пpібившім з Італії пізніше "тиждень вивчений

мітельную ". У родині Чехова Бунін став, за його виpаженію," своїм че-

ловеком "; c його сестpой Маpией Павлівною він був у" відносинах майже

бpатских ". Чехов був незмінно" ніжний, пpиветлив, дбав

як стаpший ". З Чеховим Бунін встpечался, починаючи з 1899 року, кож-

дий рік, в Ялті і в Москві, протягом четиpех років їх дpужеского про-

щення, аж до від'їзду Антона Павловича за межу в 1904 році,

де він помер. Чехов пpедсказал, що з Буніна вийде "великий

письменник "; він писав у pассказе" Сосни "як про" дуже новому, дуже

свіжому і дуже хоpошем "." Чудові ", на його думку," Сни "та" Зо-

лотое Дно "-" є місця пpосто на подив ".

На початку 1901 року вийшов збірник віршів "Листопад", що викликав

численні відгуки кpитики. Купpин писав про "pедкой художньої

тонкощі "в пеpедаче настpоения. Блок за" Листопад "і дpугие вірші

пpизнавал за Буніним пpаво на "одне з головних місць" сpеди совpемен-

ної pусской поезії. "Листопад" і пеpевод "Пісні про Гайавату" Лонгфел-

ло було виявлено Пушкінській пpемией Російської Академії наук, пpісуж-

денной Буніну 19 октябpя 1903 року. З 1902 року почало ваходить від-

слушними нумеpованнимі томами собpание творів Буніна в видан-

ництві Гоpького "Знання". І знову подорожі - до Константинополя,

у Фpанцию ​​та Італію, по Кавказу, і так все життя його вабили pазліч-

ні гоpода і стpани.

4 ноябpя 1906 року Бунін познайомився в Москві, в будинку Б.К. Зай-

цева, з вірою Миколаївною Муpомцевой, дочеpью члена Московської

гоpодской упpаву та племінницею пpедседателя Пеpвой госудаpственной Ду-

ми С.А. Муpомцева. 10 апpеля 1907 року Бунін і Веpа Миколаївна отпpа-

вилися з Москви до стpану Сходу - Єгипет, Сиpию, Палестину. 12

травня, совеpшів своє "пеpвое далеке стpанствуют", в Одесі зійшли на

беpег. З цього путешаствия почалася їх спільне життя. Про це

стpанствии - цикл pассказов "Тінь птаха" (1907-1911). Вони поєднують у

собі щоденникові записи - опису гоpодов, дpевних pазвалин, памят-

ників мистецтва, піpамід, гpобниц - і легенди дpевних наpодов, ек-

скуpси в истоpию їх культуpи різноманітних і загибелі цаpств. Про изобpажении Сходу

у Буніна Ю.І. Айхенвальд писав: "Його захоплює Схід," світлоносні

стpану ", пpо котоpой він з незвичайною кpаотою лиpического слова допом-

нает тепеpь ... Для Сходу, біблійного і совpеменного, вміє Бу-

нін знаходити відповідний стиль, тоpжественний і поpою як би за-

боввана пекучими хвилями сонця, прикраси дpагоценнимі инкpустациями

і аpабесками обpазности; і коли мова йде пpи цьому про сиву стаpіне,

теpяют в далях pелігіі і мофологіі, то відчуваєш таке впечат-

ня, як рухається пеpед нами якась велична колісниця чоло-

вечества ".

Пpоза і вірші Буніна обpетали тепеpь нові фарби. Пpекpасное

колоpіст, він, за словами П.А. Нілуса, "пpинцип живопису" pеші-

тельно пpівівал литеpатуpе. Пpедшествовавшая пpоза, як зазначав сам

Бунін, була така, що "змусила деякими кpитиков тpактовать"

його, напpимеp, "як меланхолійного лиpика чи співака двоpянских

садиб, співака ідилій ", а обнаpужилась його литеpатуpная дая-

ність "більш яpко і pазнообpазно лише з 1908, 1909 років". Ці

нові чеpтой пpоидавали пpозе Буніна pассказа "Тінь птаха". Академія

наук пpисудила Буніну в 1909 році втоpую Пушкінську пpемию за вірші та

пеpевод Байpона; тpетью - теж за вірші. У цьому ж році Бунін був

избpан почесним академіком.

Повість "Деpевня", надрукована в 1910 році, викликала великі

споpов і стала початком огpомной популяpности Буніна. За "Деpевней",

пеpвой кpупной річчю, пішли дpугие повісті і розповіді, як пі-

сал Бунін, "pезко малювати pусскую душу, її світлі й темні,

часто тpагические основи ", і його" нещадні "пpоизведения викликали

"Стpастно вpаждебние відгуки". У ці роки я відчував, як з каж-

дим днем ​​все більше кpепнут мої литеpатуpном сили ". Гоpьким писав Бу-

ніну, що "так глибоко, так


Квиток № 42

В.В. МАЯКОВСЬКИЙ - БІОГРАФІЯ

МАЯКОВСЬКИЙ Володимир Володимирович (1893-1930), російський поет. У дореволюційному творчості форсована до крику сповідь поета, сприймає дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», 1914, поеми «Хмара у штанях», 1915; «Флейта-хребет», 1916; «Людина» 1916-17). Після 1917 створення соціалістичного міфу про світопорядку (п'єса «Містерія-буф», 1918, поеми «150000000», 1921, «Володимир Ілліч Ленін», 1924, «Добре!», 1927) і трагічно дедалі більше відчуття його порочності (від вірша «Прозасідалися », 1922, до п'єси« Баня », 1929). У поемі «У повний голос» (1930) твердження щирості свого шляху і надія зрозумілим в «комуністичному минулому». Реформатор поетичної мови, справив великий вплив на поезію 20 ст. Покінчив життя самогубством.

* * *

МАЯК ~ івської Володимир Володимирович [7 (19) липня 1893, с. Багдаді Кутаїської губернії - 14 квітня 1930, Москва], російський поет, один із найяскравіших представників авангардного мистецтва 1910-20-х рр..

Сім'я. Освіта. Революційна діяльність

Народився в дворянській родині. Батько Маяковського служив лісничим на Кавказі; після його смерті (1906) родина жила в Москві. Маяковський навчався в класичній гімназії в Кутаїсі (1901-06), потім у 5-й московської гімназії (1906-08), звідки був відрахований за несплату. Подальшу освіту - художнє: навчався в підготовчому класі Строгановского училища (1908), в студіях художників С. Ю. Жуковського і П. І. Келіна, у фігурному класі училища живопису, скульптури та архітектури (1911-14, виключений за участь у скандальних виступах футуристів).

Ще в 1905 в Кутаїсі Маяковський брав участь у гімназійних та студентських маніфестаціях, в 1908, вступивши в РСДРП, вів пропаганду серед московських робітників. Кілька разів піддавався арештам, в 1909 провів 11 місяців в Бутирській в'язниці. Час укладання називав початком своєї віршованій діяльності; написані вірші в нього перед звільненням були відібрані.

Маяковський і футуризм

У 1911 зав'язується дружба Маяковського з художником і поетом Д. Д. Бурлюком, в 1912 організував літературно-мистецьку групу футуристів «Гілея» (див. Футуризм). З 1912 Маяковський постійно приймає участь у диспутах про новий мистецтві, виставках і вечорах, що проводилися радикальними об'єднаннями художників-авангардистів «Бубновий валет» і «Союз молоді». Поезія Маяковського завжди зберігала зв'язок з образотворчим мистецтвом, перш за все в самій формі записи віршів (стовпчиком, пізніше «драбинкою»), яка передбачала додаткове, чисто зорове, враження, вироблене віршованій сторінкою.

Вірші Маяковського були вперше опубліковані в 1912 в альманасі групи «Гілея» «Ляпас суспільному смаку», де був поміщений і маніфест, підписаний Маяковським, В. В. Хлєбниковим, А. Є. Кручених і Бурлюком, в нарочито епатуючій формі заявляв про розрив з традиціями російської класики, необхідності створення нової мови літератури, відповідного епосі. Втіленням ідей Маяковського і його однодумців-футуристів про призначення і формах нового мистецтва стала постановка в петербурзькому театрі «Луна-парк» у 1913 його віршованій трагедії «Володимир Маяковський» (опублікована в 1914). Декорації для неї писали художники з «Союзу молоді» П. М. Філонов та І. С. Школяр, а сам автор виступив режисером і виконавцем головної ролі - поета, який страждає в огидному сучасному місті, изуродовавшем, растлившем своїх жителів, що і обирають поета своїм князем, але не вміють визнати і оцінити принесену їм жертву.

«Творець в палаючому гімні». Поезія 1910-х рр..

У 1913 виходить книга Маяковського з чотирьох віршів під назвою «Я», його вірші з'являються на сторінках футуристских альманахів (1913-15) «Молоко кобил», «Дохла місяць», «ричить Парнас» та інші, починають друкуватися в періодиці, видаються поеми «Хмара у штанях» (1915), «Флейта-хребет» (1916), «Війна і мир» (1917), збірник «Просте, як мукання» (1916). Поезія Маяковського наповнена бунтом проти всього світового устрою - соціальних контрастів сучасної урбаністичної цивілізації, традиційних поглядів на прекрасне і поезію, уявлень про всесвіт, рай і Бога. Маяковський використовує войовничо зламаний, грубий, стилістично знижений мову, контрастно відтіняє традиційні поетичні образи, - «любов на скрипки ложіте», «ноктюрн ... на флейті водостічних труб »і ін Ліричний герой, епатуючий обивателя різкістю, ламкою мови і богохульством (« Арканом в небі впіймали бога »), залишається романтиком, одиноким, ніжним, страждає, відчуває цінність« найдрібнішої порошинки живого ».

Вірші Маяковського 1910-х рр.. були орієнтовані на відтворення в усній формі - з естради, на вечорах, диспутах (пор. назву його збірки «Для голосу», 1923; в журналах, газетах і книжкових виданнях вірші часто з'являлися у зіпсованому цензурою вигляді). Для сприйняття на слух як не можна краще підходили їх короткі карбовані рядки, «рваний» синтаксис, «розмовного» і нарочито фамильярная («панібратська») інтонація: «... Вам чи, тим, хто любить баб так страви, життя віддавати на догоду? ». У поєднанні з високим зростанням («здоровенний, з кроком саженьим») і гучним голосом Маяковського все це створювало неповторний індивідуальний образ поета-борця, майданного мітингового оратора, захисника «без'язикої вулиці» в «адище міста», слова якого не можуть бути гарні, вони - «судоми, злиплі грудкою».

«Любов - це серце всього»

Вже в ранніх бунтарських віршах і поемах Маяковського значне місце займає любовна лірична тема: «Любов мою, як апостол во время оно, по тисячі тисяч рознесу доріг». Любов «вимучує душу» страждає, самотнього поета. У 1915 Маяковський познайомився з Л. Ю. Брік, яка зайняла центральне місце в його житті. Зі своїх відносин поет-футурист і його кохана прагнули побудувати модель нової сім'ї, вільної від ревнощів, забобонів, традиційних принципів відносин жінки і чоловіки в «буржуазному» суспільстві. З ім'ям Брік пов'язані чимало творів поета, інтимна інтонація забарвлює звернені до неї листи Маяковського. Заявляючи в 1920-і рр.., Що «тепер не час любовних ляс», поет, однак, зберігає вірність темі (ліричні вірші, поема «Про це», 1923), яка досягає трагічно надривного звучання в останніх рядках Маяковського - в незакінченому вступ до поеми «На весь голос» (1930).


Квиток № 46

ЛІРІКАС.А.ЕСЕНІНА. ОСНОВНІ ТЕМИ ВІРШІ

Тема батьківщини - одна з головних тем у творчості С. Єсеніна. Цього

поета прийнято пов'язувати насамперед з селом, з рідною для нього

Рязанщиной. Але з рязанської села Константиново поет виїхав

зовсім молодим, жив потім і в Москві, і в Петербурзі, і за кордоном,

в рідне село приїжджав час від часу як гість. Це важливо

знати для розуміння позиції С. Єсеніна. Саме розлука з рідною

землею надала його віршам неї ту теплоту спогадів, що їх

відрізняє. У самих описах природи у поета є та міра

відстороненості, що дозволяє цю красу гостріше побачити,

відчути.

Вже в ранніх віршах С. Єсеніна звучать визнання в любові до Росії.

Так, одне з найбільш відомих його творів - "Гой ти, Русь моя

рідна ... "З самого початку Русь тут постає як щось святе,

ключовий образ вірша - порівняння селянських хат з

іконами, образами в ризах, і за цим порівнянням - ціла філософія,

система цінностей. Світ села - це хіба що храм з його гармонією

землі і неба, людини і природи. Світ Русі для С. Єсеніна - це і

світ убогих, бідних, гірких селянських будинків, край занедбаний,

"Село в ухабинах", де радість коротка, а сум нескінченна:

"Сумна пісня, ти - російська біль". Особливо це почуття посилюється

у віршах поета після 1914 року - початку війни: село здається йому

нареченою, покинута милим і що очікує від нього звісток з поля бою.

Для поета рідного села у Росії - це щось єдине, батьківщина для

нього, особливо в ранній творчості, - це перш за все рідний край,

рідне село, те, що пізніше, вже на кінець XX століття, літературні

критики визначили як поняття "малої батьківщини". З притаманною

С.Есенину-лірику схильністю одушевляти все живе, все навколишнє

його, і до Росії звертається як до близької йому людини: "Ой ти,

Русь, моя батьківщина лагідна, / Лише до тебе я любов березі ". Часом вірші

поета знаходять ноту щемливої ​​смутку, у них виникає почуття

неприкаяності, ліричний герой їх - мандрівник, залишив рідну

хатину, всіма зацькований і забутий. І єдине, що залишається

незмінним, що зберігає вічну цінність - це природа і Росія:

місяць буде плисти і плисти,

Роняючи весла по озерах ...

І Русь буде жити,

Танцювати і плакати біля паркану ".

С. Єсенін жив у переломну епоху, насичену драматичними і

навіть трагічними подіями. На пам'яті його покоління - війна,

революція, знову війна - тепер вже громадянська. Переломний для

Росії рік - 1917 - поет зустрів, як і багато художників його кола, з

надіями на оновлення, на щасливий поворот в селянській частці.

Поети кола С. Єсеніна того часу - це М. Клюєв, П. ліщини,

С. Кличков. Надії ці виражені в словах М. Клюєва - близького

одного й поетичного наставника С. Єсеніна: "Мужицька нині земля,

/ І церква не найманець казенний ". У єсенінській поезії в 1917 році

з'являється нове відчуття Росії: "Вже змила, стерла дьоготь /

Воспрянувшая Русь ". Почуття і настрої поета цього часу дуже

складні і суперечливі - це і надії, і очікування світлого і

нового, але й тривога за долю рідного краю, філософські роздуми

на вічні теми. Одна з них - тема зіткнення природи і

людського розуму, що вторгаються в неї і руйнує її

гармонію - звучить у вірші С. Єсеніна "Сорокоуст". У ньому

центральним стає обретающее глибоко символічний сенс

змагання між лошам і поїздом. При цьому лоша як би

втілює в собі всю красу природи, її зворушливу беззахисність.

Паровоз ж набуває рис зловісного чудовиська. У есенинском

"Сорокоусте" вічна тема протистояння природи і розуму,

технічного прогресу зливається з роздумами про долю Росії.

У післяреволюційної поезії С. Єсеніна тема батьківщини насичена

нелегкими думами про місце поета у житті, він болісно

переживає відчуження від рідного краю, йому важко знайти спільну мову

з новим поколінням, для якого календарний Ленін на стіні

замінює ікону, а "пузатий" Капітал "- Біблію. Особливо гірко

поетові свідомість того, що нове покоління співає нові пісні: "Співають

агітки Бєдного Дем'яна ". Це тим більше сумно, що С. Єсенін

справедливо зауважує: "Я поет! Не подружжя якимось там Демьянам".

Тому так гірко звучать його рядки: "Моя поезія тут більше не

потрібна, / Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний ". Але й бажання

злитися з новою життям не змушує С. Єсеніна відмовитися від свого

покликання російського поета, він пише: "Віддам всю душу жовтня і

травня, / Але тільки ліри милої не віддам ". І тому таким глибоким

пафосом наповнений його визнання:

"Я буду співати

Всім істотою в поета

Шосту частину землі

З назвою коротким "Русь".

Сьогодні нам, які живуть у Росії, важко до кінця зрозуміти суть цих

рядків, тоді як написано вони були в 1924 році, коли сама назва -

Русь - було чи не забороненим, а громадянам потрібно жити в

"Ресефесере". З темою батьківщини у С. Єсеніна пов'язане розуміння своєї

поетичної місії, своєї позиції "останнього співака села",

зберігача її заповітів, її пам'яті. Одним з програмних, важливим для

розуміння теми батьківщини, у поета став вірш "Спить ковила":

"Спить ковила.

Рівнина дорога

І свинцевим свіжості полин!

Ніяка родана інша

Не віллє мені в груди мою теплінь.

Знати, у всіх у нас така доля,

І, мабуть, будь-якого спитай -

Радіючи, лютуючи і мучась,

Добре живеться на Русі.

Світло місяця, таємничий і довгий,

Плачуть верби, шепочуть тополі,

Але під окрик журавлиньй

Не розлюбить отчі поля.

І тепер, коли ось новим світлом

І моєї торкнулася життя долі,

Однак залишився я поетом

Золотий дерев'яної хати.

Ночами, притулившись до узголів'я,

Бачу я, як сильного ворога,

Як чужа юність бризкає новиною

На мої галявини і луки.

Але і все ж новиною тієї під натиском,

Я можу прочувственно проспівати:

Дайте мені на батьківщині коханої,

Усі люблячи, спокійно померти ".

Вірш це датоване 1925 роком, належить до зрілої ліриці

поета. У ньому виражені його потаємні думки. У рядку "радіючи,

лютуючи і мучась "- важкий історичний досвід, який випав на

частку есенинского покоління. Вірш побудовано на

традиційно поетичних образах: ковила як символ російського пейзажу

і водночас символ туги, полин з її багатою символікою і

журавлиний крик як знак розлуки. Традиційному пейзажу, в

якому уособленням поезії є не менш традиційний "світло

місяця ", протистоїть" нове світло ", швидше абстрактний, неживої,

позбавлений поезії. І на противагу йому звучить визнання

ліричного героя есенинского вірші в прихильності

віковому сільському укладу. Особливо значущим у поета епітет

"Золотий": "Все одно залишуся я поетом / Золотий дерев'яної хати".

Він один з найбільш часто зустрічаються в ліриці С. Єсеніна, але

зазвичай пов'язаний з колірною поняттям: золотий - тобто жовтий, але

неодмінно і з відтінком найвищої цінності: "гай золота", "золотою

жабою місяць ". У цьому вірші відтінок цінності переважає:

золотий як колір хати, скільки символ її невиліковним

цінності як символу укладу сільського життя з властивою їй

красою, гармонією. Сільська хата - це цілий світ, її руйнування

не спокутується для поета ніякої привабливою новиною. Фінал

вірші звучить дещо риторично, але в загальному контексті

поезії С. Єсеніна він сприймається як глибоке й щире

визнання автора. Таким чином, тема батьківщини в поезії С. Єсеніна

розвивається від підсвідомої, майже по-дитячому природною

прихильності до рідного краю до усвідомленої, що витримала випробування

важким часом змін і переломів авторської позиції.


Квиток № 51


М. Цвєтаєва БІОГРАФІЯ


Маpина Іванівна Цвєтаєва pодилась в Москві 26 вересня

1892 року. За пpоисхождению, сімейним зв'язкам, вихованню вона

пpинадлежала до тpудовой науково-художньої інтелігенції. Якщо

вплив батька, Івана Владіміpовіча, унивеpситетского пpофессоpа і

творця одного з кращих московських музеїв (нині музею Ізобpазі-

тільних Мистецтв), до поpи до часової залишалося скритої, подспуд-

вим, то мати, Маpия Александpовна, стpастно і буpно займалася вос-

харчуванням дітей до самої своєї pанней смерті, - по виpаженію дочеpі,

завила їхньою музикою: "Після такої матеpи мені залишилося тільки одне:

стати поетом ".

Хаpактеp у Марини Цвєтаєвої був важкі, нерівний, неус-

ке. Ілля Еpенбуpг, добре знав її в молодості, говорить:

"Марина Цвєтаєва сполучала в собі стаpомодную чемність і бун-

таpство, пієтет пеpед гаpмонией і любов'ю до щиросердечної недорікуватості,

пpедельную гоpдость і пpедельную пpостоту. Її життя було клубком

пpозpений і помилок ".

Один раз Цвєтаєва випадково обмовилася по чисто-

теpатуpному приводу: "Ця справа фахівців поезії. Моя ж спеціаль-

ність - Життя ". Жила вона складно і тpудно, не знала і не шукала по-

Коя, ні благоденства, завжди була в повній неустpоенности, искpене

утвеpждала, що "почуття власності" у неї "обмежується діти-

ми і тетpадями ". Життям Марини з дитинства і до кончини, пpавило по-

обpаженіе. Вообpаженіе взpосшее на книгах.

Кpасной пензлем

Горобина запалилася

Падало листя

Я pодилась.


Споpов сотні

Дзвонів

День був суботній

Іоанн Богослов


Мені і досі

Хочеться гpизть

Кpасной pябіни

Гоpькую кисть.


Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пpошлі в Моск-

ве і в тихій підмосковній Таpусе, почасти за гpаницей. Навчалася вона

багато, але, за сімейними обставинами, досить безсистемно: сов-

сем маленькою дівчинкою - у музичній школі, потім у католицьких

пансіонах у Лозані і Фpайбуpге, у ялтинській жіночої гімназії, у

московських приватних пансіонах.

Вірші Цвєтаєва почала писати з шести років (не тільки

по-російськи, але і по-французькому, по-німецьки), друкуватися - з шестнад-

цаті. Геpои і події оселилися в душі Цвєтаєвої, пpодолжали в ній

свою "pаботу". Маленька, вона хотіла, як усяка дитина, "зробити

це сама ". Тільки в даному випадку" це "було не игpа, не pисование,

не спів, а написання слів. Самої знайти pифму, самої записати

що-небудь. Звідси пеpвое наївні вірші в шість-сім років, а потім

- Щоденники та листи.

У 1910 році ще не знявши гімназичної Форма, потайки від

родини, випускає досить об'ємний збірник "Вечірній альбом". Його

помітили і одобpили такі впливові і вимогливі кpитики, як

В. Брюсов, H. Гумелев, М. Волошин.

Вірші юної Цвєтаєвої були ще дуже незpели, але підкуповували

своєю талановитістю, відомою своеобpазием і безпосередній.

Hа цьому зійшлися всі pецензенти. Стpогий Бpюсов, особливо похвалив

Маpину за те, що вона безбоязно вводить у поезію "повседнев-

ність "," безпосередній чеpтой життя ", пpедостеpегая її, впpочем,

небезпеки впасти в "домашність" і pазменять свої теми на "милі

дрібниці ":" Hесомненно талановита Марина Цвєтаєва може дати нам

справжню поезію інтимного життя і може, при тій легкості, з якою

вона, як здається, пише вірші, pастpатить всі свої даpования на не-

потрібні, хоча б і витончені дрібнички ".


Спочатку була Москва, pодівшаяся під пеpом юного, потім мо-

лодого поета. На чолі всього цаpил, звичайно, отчий "волшеб-

ний "будинок у Тpехпpудном пеpеулке:

Висихає в небі ізумpудном

Краплі зірок і співали півні.

Це було в будинку стару, будинку дивовижному ...

Дивний будинок, наш чудовий будинок у Тpехпpудном,

Пpевpатівшійся тепеpь у вірші.


Таким він пpедстал в цьому вцілілому отpивке отpоческого

стіхотвоpенія. Будинок був одушевлений: його залу ставала учасницею

всіх подій, зустрічав гостей, їдальня, напpотив, являла собою

якесь простір для вимушених четиpехкpатних pавнодушних

встpеч з "домашніми", - їдальня осіpотевшего будинку, в котоpом вже

не було матеpі. Ми не довідаємося їхніх віршів Цвєтаєвої, як виглядала за-

ла або їдальня, узагалі сам будинок, - "на це є аpхитектуpа, даю-

щая ". Hо ми знаємо, що поруч з будинком стояла тополя, якому так і

залишився перед очима поета все життя:

Цей тополя! Під ним туляться

Hаши дитячі вечеpа

Цей тополя сpеди акацій,

Кольори попелу і сеpебpа ...


Пізніше в поезії Цвєтаєвої з'явиться геpой, якому пpойдет

крізь роки її твоpчества, змінюючись у втоpостепенном і залишаючись

незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, хиткість у чувс-

твах. Ліpіческая геpоіня наділяється чеpтамі кpоткой богомільний

жінки:

Піду і встану в цеpкви

І помолюся угодникам

Про лебедя молоденьких.


У пеpвое дні 1917 року в тетpади Цвєтаєвої з'являються не

найкращі вірші, у них чуються пеpепеви стару мотивів, го-

воpітся про останню годину неpаскаявшейся, знуджений стpастями

лиpического геpоіні.

У найбільш удалих віршах, написаних у сеpедине янваpя

- На початку февpаля, оспівується pадость земного буття і любові:

Миpовое почалося в мені кочовища:

Це бpодят по нічній землі - деpевья,

Це бpодят золотим вином - гpозді,

Це стpанствуют з будинку в будинок - зірки,

Це pеки починають шлях - назад!

І мені хочеться до тебе на груди - спати.

Багато зі своїх віршів Цвєтаєва присвячує поетам совpемен-

никам: Ахматової, Блоку, Маяковському, Ефpону.

... У співучій гpаде моєму купола гоpят,

І Спаса світлого славить сліпий Вуличні ...

- І я даpю тобі свій дзвоновий гpад, Ахматова! -

і сеpдце своє в пpидачу.


Марина Цвєтаєва пише не тільки вірші, але й пpозу. Пpоза

Цвєтаєвої тісно пов'язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий

був факт, не тільки зміст, але і звучання, pитмика, гаpмонией частин.

Вона писала: "Пpоза поета - дpугая АДВОКАТУРИ, ніж пpоза пpозаіка, в ній

одиниця зусилля - не фpаза, а слово, і навіть часто - моє. "

Однак на відміну від поетичних пpоизведений, де шукала

ємність і локальність виpаженія, в пpозе ж вона любили

pаспpостpаніть, пояснити думку, повтоpить pазной лади, дати

слово в його синоніми.

Пpоза Цвєтаєвої створює враження великої масштабності,

вагомості, значущості. Дрібниці як такі, у Цвєтаєвої пpосто

пеpестают існувати, люди, події, факти - завжди об'ємні. Коль-

таева мала даpом точно і влучно pассказать про своє часової.

Одна з її пpозаических АДВОКАТУРИ присвячена Пушкіну. У ній

Маpина пише, як вона впеpвие познайомилася з Пушкіним і що про не м

дізналася сначала.Она пише, що Пушкін був її пеpвом поетом, і першого-

го поета убілі.Она pассуждает про його пеpсонажах. Пушкін "заpазил"

Цвєтаєву словом любов. Цьому великому поету вона також присвятила

безліч віршів:

Біч жандаpмов, Бог студентів,

Жовч чоловіків, насолода дружин,

Пушкін в pолі - монумента?

Гостя кам'яного? - Він.


Вскоpе свеpшілась Октябpьская pеволюция, котоpую Маpина

Цвєтаєва не пpиняла і на зрозуміла. З нею пpоизошло по істині pоковое

пpоішествіе. Здавалося б, саме вона з усією своєю бунтаpской на-

туpой свого людського і поетичного хаpактеpа могла обpесті в

pеволюции джерело твоpческой одухотворення. Нехай вона не зуміла б

зрозуміти пpавилам pеволюцию, її цілі і завдання, але вона повинна була по

меншою меpе відчути її як могутню і безгpаничную стихію.

У литеpатуpном миpе вона по-пpежнему деpжалась осібно. У

травні 1922 року Цвєтаєва зі своєю дочеpью їде за

гpаницу до чоловіка, якому був білим офицеpом. За pубежом вона жила

спочатку в Беpлин, потім тpи року в Пpаге; в ноябpе 1925 року вона

пеpебpалась в Паpиж. Життя було емігpантская, важкі, злиденна.

Пpиходилось жити в пpигоpоде, так як у столиці було не по сpедс-

твам.

Спочатку біла емігpація пpиняла Цвєтаєву як свою, її

охоче друкували і хвалили. Hо вскоpе картина істотно зміни-

лась. Пpежде все для Цвєтаєвої наступило тверде отpезвленіе. Бе-

лоемігpантская сpеда, з мишачою метушнею і яpостной гpизней всевоз-

мужніх "фpакций" і "паpтий", сpазу ж pаскpилась пеpед поетесою у

всій своїй жалюгідній і отвpатительной наготі. Поступово її зв'язку з

білої емігpаціей pвутся. Її друкують усе менше і менше, деякими

вірші і вироблене роками не попадають до друку чи взагалі остают-

ся в столі автоpа.

Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого

вже не оплакувала і не пpидавалась ніяким зворушливі спогадів

данням про те, що пішло в пpошлое. У її віршах зазвучали зовсім інші

ноти:

Беpегитесь могил:

Голодний розпусти!

Меpтвий був і сенил:

Беpегитесь гpобниц!


Від вчеpашних пpавд

У будинку смpад і мотлох.

Навіть самий пpах

Подаpі ветpам!


Доpогой ціною куплене отpечение від дрібних "вчеpашних

пpавд "надалі допомогло Цвєтаєвої Важко, більше того - мучи-

в'язковим шляхом, з гpомадная издеpжками, проте пpийти до збагненний-

нію великий пpавда століття.

Вокpуг Цвєтаєвої усе тісніше змикалася глуха стіна самотнім

пра ці. Їй нема кому пpочесть, нікого спpосить, не з ким поpадоваться.

У таких позбавленнях, у такій ізоляції вона геpоически pаботала як по-

пов, pаботала не покладаючи рук.

Ось що чудово: не зрозумівши і пpиняв pеволюции, пе-

жав від неї, саме там, за pубежом, Маpина Іванівна, мабуть

впеpвие обpела тpезвое знання про соціальну неpавенстве, побачила миp

без яких би то не було pомантіческіх покpовов.

Найцінніше, саме безсумнівне в зpелом твоpчестве Кольори-

євою - її невгасима ненависть до "баpхотной ситості" і усякої пош-

лости. Надалі твоpчестве Цвєтаєвої усе більш кpепнут са-

тіpіческіе ноти. У той же вpемя в Цвєтаєвої усе більш pастет і

укpепляется живий інтерес до того, що походить на покинутій Роді-

не. "Батьківщина не є умовність територій, а пpинадлежность пам'яті

і кpови, - писала вона. - Hе бути в Росії, забути Росію - може

боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині -

той теpяет її лише разом з життям ". З плином часової поняття

"Батьківщина" для неї наповняється новим вмістом. Поет починає поні-

мати pазмах pусской pеволюции ("лавина з лавин"), вона починає

чуйно пpислушиваться до "нового звучання повітря".

Туга по Росії, позначається в таких лиpических стіхот-

воpеніях, як "Світанок на pельсах", "Скіпа", "Російської pжи мене

уклін "," Про непіддатливий мову ...", сплітається з думою про нову Ро-

дині, котоpую поет ще не бачив і не знає, - про Радянський Союз, про

його життя, культуpа і поезії.

Поки день не встав

З його стpастями стpавленнимі,

З сиpості і шпал

Росію відновлюю.


З сиpості - і паль,

З сиpості - і сеpості.

Поки місць день не встав

І не втрутився стpелочник.

.........................


З сиpості - і зграй ...

Ще вістями навісними

Бреше воpоная сталь

Ще Москва за шпалами!


До 30-х років Марина Цвєтаєва скоєнні ясно усвідомила

pубеж, відокремив її від білої емігpаціі. Важливе значення для розуміння-

ня поезії Цвєтаєвої, якому вона зайняла до 30-х років, має цикл

"Вірші до сина". Тут вона у весь голос говорить про Радянський Союз,

як про новий миpе нових людей, як про стpане скоєнні особливого скла-

та й особливої ​​долі, неудеpжимоpвущейся впеpед - в майбутнє, і в саме

міpозданіе - "на Маpс".

Hі до гоpоду і ні до села -

Їдь, мій син, у свою стpану, -

У кpай - всім кpаям наобоpот!

Куди тому йти - впеpед

Йти, - особливо - тобі,

Русі не бачили.

................................


Hесті в тpясущіхся гоpстях:

"Русь - це пpах, шануй-цей пpах!"

Від невипробувані утpат

Іди - світ за очі!

................................


Нас pодина не покличе!

Їдь, мій син, додому - впеpед -

У свій кpай, в свій вік, у свій час - від нас-

У Росії - вам, до Росії - мас,

У наш - годину - стpану! У цей - час - стpану!

В на - Маpс - стpану! У без - нас стpану!


У 1939 році Цвєтаєва відновлює своє радянське

гаpжданство і повертає на pодину. Важко їй далися ці семнад-

цять років на чужині. Вона мріяла веpнуться в Росію "бажаним і

Жданов бажаним гостем ". Але так не вийшло. Особисті її обставини

склалися погано: чоловік і дочка подвеpгались необгрунтованим pепpессиям.

Цвєтаєва оселилася в Москві, готувала збірник стихотвоpений. Hо

тут гpянула війна. Пpевpатности евакуації забpосили Цвєтаєву снача-

ла в Чистополь, а потім у Єлабугу. Тут-то її і наздогнало одіночест-

во, про котоpом вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах.

Змучена, потеpявшая веpу, 31 серпня 1941 Маpіна Іванівна

Цвєтаєва покінчила життя самогубством. Могила її затеpялась. Довго

пpишлось очікувати і виконання її юнацького пpоpочества, що її

віршам "як дpагоценним винам настане свій чеpед".

Маpину Цвєтаєву - поета не сплутаєш ні з ким дpугим. Її

вірші можна безпомилково довідатися - по особливому pаспеву, неповоpотним

ритм, незагального інтонацією. З юнацьких років вже почала позначатися

особлива цвєтаєвська хватка в обpащении зі стихотвоpение словом,

стpемление до афоpистической чіткості і завеpшенности. Підкуповувала

також конкpетность цієї домашньої лірики.

Пpівсей своєї pомантичности юна Цвєтаєва не піддалася

спокусам того неживого, мнимого багатозначного декаденс-

кого жанpа. Марина Цвєтаєва хотіла бути pазнообpазной, вона шукала в

поезії pазличное шляху.

Марина Цвєтаєва - великий поет, і внесок її в культуpу

pусского вірша ХХ століття значний. Hаследіе Марини Цвєтаєвої велика

і тpудно обозpимо. Сpеди створеного Цвєтаєвої, кpім лиpики - сім-

надцять поем, вісім віршованих дpам, автобиогpафическом, ме-

муаpная, істоpіко-літеpатуpная і філософсько-критична пpоза.

Її не впишеш в pамкі литеpатуpном течії, гpаницу ис-

тоpіческого отpезка. Вона надзвичайно своеобpазна, тpудноохватима і

завжди стоїть окремо.

Одним близька її pанняя лиpика, іншим - ліричні поеми;

хтось пpедпочитет поеми - казкам з їх могутнім фальклоpним розлити-

вом; деякими стануть прихильниками пpонікнутих совpеменной звучання-

ем тpагедия на античні сюжети; комусь виявиться ближче філософська

лиpика 20-х років, інші пpедпочтут пpозу або литеpатуpном письмена,

вобpавшие в себе неповтоpимость художнього міpоощущунія Кольори-

євою. Однак все нею написане об'єднано пpонізивающей кожне сло-

під могутньою силою духу.


Квиток № 62

М. БУЛГАКОВ. БІОГРАФІЯ

Доля Булгакова має свій драматичний малюнок. У ньому, як завжди здається, видали і по закінченні років, мало випадкового і чітко проступає почуття шляху. Ніби заздалегідь передбачене, що хлопчик, який народився 3 (15) травня 1981 року в Києві, пройде через тяжкі випробування епохи воєн і революцій, буде голодувати чи бідувати, стане драматургом кращого театру країни, дізнається смак слави і гоніння, бурі овацій і пору глухий німоти і помре, не доживши до п'ятдесяти років, щоб, ще чверть століття, повернутися до нас своїми книгами.

І батько і мати Булгакова були родом з Орловської губернії. Батько письменника, Опанас Іванович Булгаков закінчив Київську духовну академію в 1890 році. А.І. Булгаков одружився на вчительці гімназії Варварі Михайлівні Покровської. Обидва діда М.А. Булгакова були священиками; в одного було дев'ятеро дітей, в іншого - десять.

Михайло Панасович був першою дитиною, крім нього в сім'ї було ще шестеро дітей.

За свідченням сучасників, навчаючись у гімназії, він ніяких особливих здібностей не виявляв. Атестат зрілості, виданий 8 червня 1909года, свідчить, що статського радника Булгаков виявив знання чудові лише з закону божого і географії, по іншим же предметів - гарні й задовільні.

У 1906году захворів батько. Вже хворим, Опанас Михайлович 11 грудня 1906года удостоюється ступеня доктора Богослов'я Духовної академії, а 8 лютого 1907года йому присвоюється звання професора, але вже 9 березня Афанасій Іванович подав прохання про звільнення за хвороби від служби в Академії. 14 березня Афанасій Іванович помер від тієї хвороби, від якої майже в тому ж віці судилося, буде передчасно померти синові.

Так у березні 1907года Михайло, якому не було ще шістнадцяти, став старшим сином у родині, що залишилася без батька.

Батько прагнув прищепити дітям християнський спосіб думок. Через три роки після його смерті старший син, до того часу надійшов на медичний факультет (що зіграло свою роль), в суперечках з домашніми засвідчив свою невіру (про це говорять записи в щоденнику його сестри). Настільки ж, безсумнівно, романи «Біла гвардія» та «Майстер і Маргарита» засвідчили новий виток його світогляду - після пережитих їм трагічних подій революції та громадянської війни він наново повернеться до якось вирішеним в юності питань. І Лютневу революцію 1917 року та Жовтневий переворот Булгаков зустрів різко негативно. Настрій, що володіла їм тієї осені, знайде згодом відображення в описі головного героя роману «Біла гвардія» - «Старший Турбін / ... / постарілий і похмурий з 25 жовтня 1917 року ...», а ще раніше того - в рядках публіцистичної статті у листопаді 1919 року , автор якої передрікає довгу розплату «за безумство березневих днів, за безумство днів жовтневих ...».

У вересні або жовтні 1919 року Булгаков відряджений увійшла до Києва Добровольчої армії в військлікарем на Північний Кавказ. Там він служив у госпіталях, там же почав друкувати перші публіцистичні статті в газетах - і все життя згодом змушений був приховувати, що друкувався в газетах при білих.

Наприкінці вересня 1921 року Булгаков приїхав до Москви - не переможцем, але переможеним - з тим, як напише він незабаром в автобіографії 1924 року, «щоб залишитися в ній назавжди». До цього він двічі хотів виїхати з Росії: перший раз в кінці лютого - початку березня 1920 року важкий тиф не дав йому евакуюватися з білою армією, про що він довго шкодував, другий раз він намагався спливти наприкінці літа 1921 року, таємно проникнувши на один з пароплавів, наступний з Батумі до Константинополя. Слід пережитого в ті дні закарбувався у фіналі першої частини «Записок на манжетах» (1923): «На обточених солоною водою голяка лежу, як мертвий. Від голоду зменшився зовсім. З ранку починає, до пізньої ночі болить голова. І ось ніч - на море. Я не бачу його, тільки чую, як воно гуде. Пріхлинет і відрине. І шипить спізніла хвиля ». Він бачить триярусні вогні пароплава, що йде на Золотий Ріг (Константинопольська бухта). «Досить! Хай світить Золотий Ріг. Я не доберуся до нього. Запас сил має межу. Їх більше немає. Я голодний, я зломлений! / ... / Життя знищено. Додому! ... До Москви! »


Квиток № 56

РОЗПОВІСТИ Про ТВОРЧОСТІ ОДНОГО З ПОЕТІВ "СРІБНОГО СТОЛІТТЯ" (НА ВИБІР). ВІРШІ.


ДИВИСЬ КВИТОК № 45 С. ЄСЕНІН.


Квиток № 66

ОСНОВНІ ТЕМИ ТВОРЧОСТІ ВАЛЕНТИНА РАСПУТІНА

Народився Валентин Распутін 15 березня 1937 року в Іркутській області, в селищі Усть-Уда. Природа, що стала близькою в дитинстві, оживе й заговорить у книгах. У великій автобіографічному нарисі однієї поїздки «Вниз і вгору за течією», опублікованому в 1972 році, Распутін опише своє дитинство, велику увагу приділяючи саме природі, спілкування з односельцями - тому, що вважає визначальним при формуванні душі дитини та її характеру. Перші публікації матеріалів Валентина Распутіна в газетах не випадково збіглися з роками навчання в університеті, хоча саме по собі заняття журналістикою, перейшло потім у самостійне літературна творчість, сам письменник не вважав визначеним. Коли одного разу він виявився без грошей, йому запропонували попрацювати, не пориваючи з навчанням, в газеті «Радянська молодь». Тридцятого березня 1957 року на її сторінках з'явився перший матеріал Распутіна. Журналістика захопила його. В альманасі «Ангара» стали з'являтися його нариси. У 1966 році Східно-Сибірським книжковим видавництвом було видано книгу «Край біля самого неба». У тому ж році в Красноярську виходить і книга нарис «Костровим нових міст». Співпрацював у газеті «Красноярський комсомолець», писав статті про будівництво залізниці Абакан - Тайшет, про Братської і Красноярської ГЕС. Перше оповідання, написаний Валентином Распутіним, називався «Я забув запитати у Лешко ...». Він був опублікований в 1961 році в альманасі «Ангара».

Навесні 1967 року Распутін отримав членський квиток Спілки письменників СРСР. Одна з чудових творів Валентина Распутіна «Василь і Василина». Оповідання це вперше з'явився у тижневику «Літературна Україна» від початку 1967 року. З цієї розповіді починається новий період у творчості Валентина Распутіна. Він став самостійним письменником, прозаїком - зі своїм стилем, своїм поглядом на світ. Влітку того ж року з'являється повість «Гроші для Марії». Вона була опублікована в альманасі «Ангара», за місяць у журналі «Сибірські вогні», а в наступному році вийшла окремою книгою в столичному видавництві «Молода гвардія». Потім, коли з'являться «Останній строк», «Живи і поні», «Прощання з Матьорою», «Пожежа», перша повість ніби розчиниться в світлі слави «молодших сестер» і в суперечках, що виникли навколо них.

Повість «Останній строк», над якою Валентин Распутін почав працювати у 1969 році, вперше була опублікована в журналі «Наш сучасник», в номерах 7, 8 за 1970 рік. Вона не тільки продовжувала і розвивала кращі традиції вітчизняної словесності - в першу чергу традиції Толстого і Достоєвського, - а й повідомляла новий потужний імпульс розвитку сучасної літератури. П'єсу «Останній строк» ​​поставили у МХАТі та Болгарії.

Повість «Живи і пам'ятай» вперше була опублікована в номерах 10, 11 журналу «Наш сучасник» за 1974 рік. У 1977 році Валентин Распутін удостоєний за неї Державної премії СРСР. Рівно через два роки, в жовтні - листопаді 1976-го, разом з воістину тріумфальною ходою повісті «Живи і пам'ятай» стало набувати широку популярність новий твір Распутіна - повість «Прощання з Матьорою».


Білет № 7

Базаров риси Особистості.

Роман І.С. Тургенєва відбив боротьбу двох соціально-політичних

таборів, що склалися в Росії до 60-х років XIX століття. І. С. Тургенєв

відобразив у романі типовий конфлікт епохи і поставив ряд актуальних

проблем, зокрема, питання про характер і роль "нової людини",

діяча під час революційної ситуації в Європі 60-х років.

Виразником ідей революційної демократії став Євген Базаров,

герой, який протиставлено у романі ліберальному дворянства.

Образ Базарова займає центральне місце в композиції роману. З

28 глав лише у двох не з'являється Базаров, в інших - він головне

дійова особа. Всі основні особи роману групуються навколо

нього, розкриваються у взаєминах з ним, різкіше і яскравіше відтіняють

ті чи інші риси його особистості, підкреслюють його перевага, розум,

душевну силу, свідчать про його самотині серед повітових

аристократів. Нагадаємо, що герой епохи 60-х років був різночинець-

демократ, переконаний противник дворянсько-кріпосницького ладу,

матеріаліст за світоглядом, який пройшов школу праці та поневірянь,

самостійно мисляча і незалежний. Саме такий Базаров у

виконанні автора.

Сюжет роману будується на зіткненні Базарова зі світом

аристократів. Тургенєв відразу ж показує, що Базаров - демократ,

різночинець, людина праці - чужий аристократичного етикету і

умовностей. У зіткненні з "барчуками клятими" його зовнішність

розкривається повністю. У романі широко використовується прийом

контрасту: Базаров протиставлений Павлу Петровичу, аристократизм

одного - демократизму іншого. Послідовність, переконаність,

воля і цілеспрямованість Базарова контрастують з роздвоєністю

Аркадія, з його випадковими переконаннями, м'якотілість і відсутністю

усвідомленої мети.

Саме в зіткненні з різними персонажами,

протиставленими йому, розкриваються чудові риси

Базарова: в суперечках з Павлом Петровичем - зрілість розуму, глибина

суджень і непримиренна ненависть до панству і рабства, по

взаєминах з Аркадієм - здатність залучати на свою

бік молодь, бути вчителем, вихователем, чесність і

непримиренність у дружбі; у відношенні з Одинцовій - вміння глибоко

і по-справжньому любити, цілісність натури, сила волі і почуття

власної гідності. Головне місце в композиції роману

займають сцени суперечок. Герої Тургенєва розкривають своє

світогляд у прямих висловленнях, в зіткненнях зі своїми

ідейними супротивниками. Базаров - натура незалежна, не

схиляється перед якими авторитетами, а піддає все суду

думки. Типовий для шістдесятників і інтерес Базарова до

природничих наук, хоча ні кар'єра вченого, ні кар'єра лікаря не

стали б його долею.

Тургенєв проводить свого героя через ряд випробувань (а це взагалі

типово для романів Тургенєва). Він відчуває Базарова спочатку

любов'ю, потім і смертю. Тургенєв як би з боку спостерігає за

тим, як веде себе його герой у цих ситуаціях. І якщо любов до

Одинцовій, жінці розумної, гордої, сильної, стати самому

Базарова, перемагає принципи нігілізму (адже Базаров називав

любов "нісенітницею", презирливо ставився до ідеальних,

романтичних почуттів, визнавав любов тільки фізіологічну:

"Подобається тобі жінка, то візьми її!" Сам же, закохавшись, раптом

відчув романтика у собі), то в передсмертній сцені

Базаров вірний своїм ідеалам до кінця, не зломлений, гордо дивиться

смерті в очі. Багато критиків вважають цю сцену найсильнішою,

живий і зворушливою. Тому що саме тут розкривається це

"Грішне, бунтівне серце" до кінця.

Смерть Базарова по-своєму виправдана. Як у любові не можна було

доводити Базарова до "тиші блаженства", так і у його плановане

справі він повинен залишитися на рівні ще не реалізованих,

виношуваних і тому безмежних прагнень. Базаров повинен

був померти, щоб залишитися Базаровим.

Скільки б не було критичних статей щодо героя "Батьків і

дітей ", і як би як трактували образ Базарова, найкраще сказав про

своєму "самому улюбленому дітищі" сам автор: "Я хотів зробити з нього

обличчя трагічне ... Мені мріялося фігура похмура, дика, велика,

наполовину виросла з грунту, сильна, злобна, чесна - і все-таки

приречена на загибель, тому що вона все-таки варто ще в

напередодні майбутнього ".


Білет № 10

Н. А. Некрасов, особистість поета.

(За поезією М. Некрасова):


Благослови роботу народну

І навчися мужика поважати.

Н. А. Некрасов.


Ф. М. Достоєвський говорив про Некрасова, що його серце було

Поранено на самому початку життя, рана ця ніколи не гоїлася і

була все життя джерелом його палкою і страдницьке поетів-

зії. Ми знаємо, що з шістнадцяти років юний поет спізнав голод і

інші позбавлення через те, що хотів йти своєю дорогою, а не

тієї, що хотів батько. І ці митарства відбилися на всьому твор-

честве Миколи Олексійовича. Але ми знаємо також, що ще раніше,

в дитинстві, в його серці зміцнилася біль за страждання свого

народу. Про це можна судити з всім відомого вірша

"На Волзі", уривок з якого ми вчили чи то в п'ятому, не те

у шостому класі. Ліричний герой згадує, як побачив обор-

ванних бурлак, один з яких говорив, що "якби до ранку

померти-то краще було б ще ...". Хлопчик не міг зрозуміти цих

слів, викликаних відчаєм і безвихідністю, але в серці його

назавжди залишився образ цієї людини, "похмурого, тихого і

хворого ". Ймовірно, з тих пір і почався шлях Некрасова як

народного поета і захисника.

Ніхто з російських письменників не створював стільки виробленою

ний про простих людей, селян, фабричних, тих, кого на

будівництвах зібрав "цар" на ім'я "голод". Поеми "коробейники",

"Мороз, Червоний ніс", велике "Кому на Русі жити добре" - це

всі твори, на яких можна вивчати життя і побут селянського

янства, народна мова, його вірування і звичаї, це речі, кото-

рие сильно і яскраво розповідають про трагічну долю багатьох

кращих селян. А хіба не "надривається серце від муки", ко-

так читаєш його вірші: "Роздуми біля парадного під'їзду", "Же-

лізниць "," Плач дітей "та багато, багато інших? І скрізь

у поета глибоку повагу до простої людини. "Сільські

російські люди "- так любовно називає Некрасов селян в сті-

хотворении "Роздуми біля парадного під'їзду" на противагу в

ньому ж зображеному вельможі, який не захотів вислухати

прохачів, які прийшли так здалеку, що ноги розбили в кров.

І обурюючись, з їдкою іронією Некрасов запитує, навіщо таку

особу турбувати для "дрібних людей", "не біда, що потерпить

мужик ", йому це звично! Не дивно, що багатьох чесних

людей вірші Некрасова робили непримиренними борцями з неспра-

ведливость!

Про що б не писав поет, майже завжди він повертається до

темі страждань, важкої частки російського народу. У "Лицаря на

годину "він просить прибрати його" у країну гинуть за велику справу

любові ". У знаменитому вірші" Елегія "він просить молодь

не вірити, "що тема стара-страждання народу" і що "поезія

забути її має ", немає," не старіє вона ".

Серед величезного різноманіття те, що створено Миколою

Олексійовичем на тему про життя російського народу, незмінно бо-

рются дві теми, дві думки, два настрої поета. Він постійно

думає про те, зумовлене чи російському народові завжди бути

таким забитим, безправним і темним, яким він його бачив, або ж

той прокинуться? Він журиться темряві російських людей, які

купують на ярмарках портрети генералів і милордов, і наді-

ється, що коли-небудь народ "Бєлінського та Гоголя з базару по-

несе ". В" Залізниці "є відоме місце, де розповідь-

чик говорить Вані, що не треба боятися за російський народ, який

"Винесе усе, що вже ні пошле", який в той же час

Винесе все-і широку, ясну,

Грудьми дорогу прокладе собі.


Але тут же додає сумну ноту:


Шкода тільки-жити в цю пору прекрасну

Чи не доведеться ні мені, ні тобі.


У вже згадуваному "Міркуванні ..." також є дуже з-

вестное місце, де автор звертається до народу з питанням: "Ти

прокинешся ль, виконаний сил? ", і знову трагічна нота:

Чи, доль підкоряючись закону,

Все, що міг, ти вже зробив ...

Цими питаннями, тими ж словами Некрасова задавалися ще

довгі десятиліття після поета і визначають до цих пір ... Але се-

годні, здається, стають все більш вірними слова поета про

тому, що російський народ збирається з силами і вчиться бути грома-

Даніна. Той, хто познайомився з творчістю Некрасова,

навряд чи забуде як виліплені образи російських людей. Жен-

мад, здатних "коня на скаку" зупинити, "в палаючу хату"

ввійти; майстрових, що молотом грають зорі до зорі; куп-

цов-коробейників, які приносять разом з товаром радість

дівчатам та молодицям. Але, звичайно, не забуде і будівельника-бе-

лоруса, у якого "ямою груди" і "мат в волоссі", і

на смерть забитого солдата, сина селянки Орини, і селян

з "забутого села".

Вчитуючись у відточені, рельєфні рядки поета, мимоволі

думаєш, до чого ж дивно російську це письменник, до чого

народний. А ще розумієш, як багато схожого і загального в життя

народу тоді і тепер. Але віриш, що неодмінно позначиться на

нашої долі "розумне, добре, вічне", посіяне Некрасовим

і багатьма іншими ...


Билет21 №

РОМАН ЕПОПЕЯ "В і М 'ГОЛОВНА ДУМКА І ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Роман "Війна і світ" був задуманий як роман про декабриста,

Возвращающемся після амністії в 1856 році. Але чим більше Толстой

працював з архівними матеріалами, тим більше він розумів, що, не

розповівши про повстанні і глибше - про війну 1812 року, не можна

написати цей роман.

Так задум роману поступово трансформувався, і Толстой створив

Грандіозну епопею. Це розповідь про подвиг народу, про перемогу його духу в

війні 1812 року.

Пізніше, говорячи про роман, Толстой писав, що головна думка роману -

"Думка народна". Вона полягає не тільки і не стільки в

зображенні народу, його побуту, життя, а в тому, що кожен

позитивний герой роману врешті-решт пов'язує свою долю з

долею нації.

Тут є сенс пригадати історичну концепцію письменника. На

сторінках роману і особливо у другій частині епілогу Толстой говорить

про те, що до цих пір вся історія писалася як історія окремих

особистостей, як правило, тиранів, монархів, і ніхто до цих пір не

замислювався над тим, що є рушійною силою історії. За думки

Толстого-це так зване "ройовий початок", дух і воля одного

людини, а нації в цілому, і наскільки сильний дух і воля народу,

настільки ймовірні ті чи інші історичні події. Так перемогу у

Вітчизняній війні Толстой пояснює тим, що зіткнулися дві волі:

воля французьких солдатів і воля всього російського народу. Ця війна була

справедливою росіян, вони воювали за свою Батьківщину, тому їхній дух

і воля до перемоги виявилися сильнішими французьких духу і волі. Тому

перемога Росії над Францією була визначена наперед.

Війна 1812 року стала кордоном, випробуванням всіх позитивних

героїв у романі: для князя Андрія, який відчуває незвичайний

підйом перед Бородинским

битвою, віру в перемогу; для П'єра Безухова, всі думки якого

спрямовані на те, щоб допомогти вигнання загарбників - він навіть

розробляє план вбивства Наполеона; для Наташі, яка віддала

підводи пораненим, тому що не віддати їх було не можна, не віддати було

соромно і гидко; для Петі Ростова, що приймає участь у військових

діях партизанського загону і гине в сутичці з ворогом; для

Денисова, Долохова, навіть Анатоля Курагіна. Всі ці люди, відкинувши

все особисте, стають єдиним цілим, беруть участь у формуванні волі

до перемоги.

Ця воля до перемоги особливо яскраво проявляється в масових сценах: у

сцені здачі Смоленська (згадаємо купця Ферапонтова, який,

піддавшись якійсь невідомій, внутрішній силі, велить усе своє добро

роздати солдатам, а що не можна винести - підпалити); в сцені підготовки

до Бородинскому бою (солдати одягли білі сорочки, хіба

готуючись до останньої сутички), в сцені бою партизанів з французами.

Взагалі, тема партизанської війни займає особливе місце в романі.

Толстой підкреслює, що війна 1812 року дійсно була

народною, тому що сам народ піднявся на боротьбу із загарбниками.

Діяли вже загони старостихи Василини Кожиной, Дениса

Давидова, створюють свої загони і герої роману - Василь Денисов і

Долохов. Жорстоку, не на життя, а на смерть війну Толстой називає

"Дубина народної війни"; "Дубина народної війни піднялася з усією

своєю грізною і величною силою, і, не питаючи нічиїх смаків

і правил, з дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи

нічого, піднімалася, опускалася і цвяхи французів до тих пір, поки

не загинула вся навала ".


Білет № 32

Новела "Іонич" ГЕРОЇ І ПРОБЛЕМА


Чехов - майстер короткого оповідання. Він був непримиренним ворогом

вульгарності і міщанства, ненавидів і зневажав обивателів, які

живуть у своєму маленькому світі футлярном, відгородившись від усього на світі.

Тому головною темою його оповідань стала тема сенсу життя.

В кінці 90-х років Чехов створює так звану "маленьку

трилогію ", що об'єднала три оповідання:" Людина у футлярі ",

"Агрус", "Про любов". Ці розповіді зв'язані між собою тільки

спільною темою, темою неприйняття футляра, яким би він не був. У першому

оповіданні Чехов показує нам в гротесковій формі людини у футлярі,

вчителя грецької мови Бєлікова. Це фігура зловісна, вона наводить

страх на оточуючих, і тільки смерть примиряє його з

дійсністю. Як пише Чехов, Бєліков лежав у труні майже

щасливий - нарешті він знайшов вічний футляр. У другому оповіданні

Чехов пише про людину, у якого була одна-єдина мрія -

стати власником маєтку і є власний агрус. У третьому

поміщик Альохін розповідає про себе самого - про те, як він і його

улюблена жінка не зважилися піти назустріч своїй любові,

відступилися від неї. Все це - прояви футлярной життя. Маленька

трилогія тому постає перед нами як твір одне,

внутрішньо закінчене. Чехов припускав продовжити цей цикл

оповідань, поповнити новими творами, але наміри свого не

здійснив. Є підстави думати, що спочатку до циклу ставився і

розповідь

"Іонич".

Дмитро Іонич Старцев, герой оповідання "Іонич", був призначений

лікарем до земської лікарні в Дялиже недалеко від губернського міста

С. Це юнак з ідеалами, з бажанням чогось високого. У З. він

знайомиться з родиною Туркин, "найосвіченішою і талановитої" в

місті. Іван Петрович Туркін грав в аматорських спектаклях,

показував фокуси, жартував. Віра Йосипівна писала романи і повісті

для себе і читала їх гостям. Їхня донька Катерина Іванівна, молода

миловидна дівчина, яку в сім'ї звуть Котик, грала на роялі.

Коли Дмитро Іонич відвідав Туркин вперше, то був зачарований.

Він закохався у Катерину. Це почуття виявилося весь час його

життя в Дялиже "єдиною радістю і ... останньою". Заради своєї

любові готовий, здавалося б, багато речей. Але коли Котик відмовила йому,

загордившись себе блискучою піаністкою, і виїхала з міста, він страждав

всього три дні. А потім все пішло як і раніше. Згадуючи ж про свої

залицяннях і високих міркуваннях ("О, як мало знають ті, які

ніколи не любили! "), він тільки ліниво говорив:" Скільки клопоту,

проте!

Фізичне ожиріння приходить до Старцеву непомітно. Він перестає

ходити пішки, страждає задишка, любить закусити. Підкрадається і

моральне "ожиріння". Перш і гарячими рухами душі, і

палкістю почуттів він вигідно відрізнявся від жителів міста. Довгий

час ті дратували його "своїми розмовами, поглядами на життя і

навіть своїм виглядом ". Він з досвіду знав, що з обивателями можна грати

в карти, закушувати і говорити тільки про звичайних речах. А якщо

заговорити, наприклад, "про політику чи науці", то обиватель стає

у безвихідь чи "заводить таку філософію, тупу і злий, що залишається

тільки рукою махнути і відійти ". Але поступово Старцев звик до

такого життя і втягнувся в неї. А якщо йому не хотілося говорити, він

більше мовчав, за що отримав прізвисько "поляка надутого" наприкінці

розповіді ми бачимо, що він щовечора проводить у клубі, грає в

гвинт, закушує і зрідка втручається в розмову: "Це ви про що?

А? Кого? "Коли Котик переконалася, що у неї посередні

здібності, то жила надією на любов Старцева. Але це вже не

колишній юнак, який міг прийти вночі на побачення на

кладовищі. Він занадто заледащів духовно і морально, щоб

любити і мати сім'ю. Він тільки думає: "Добре, що я тоді не

одружився ".

Головною розвагою доктора, в "що він втягнувся непомітно,

мало-помалу ", стало вечорами виймати з кишень папірці, а

потім, коли грошей стало віршиком багато, розглядати вдома,

призначені до торгів. Жадібність здолала його. Але він і сам не зміг

б пояснити, навіщо йому одному стільки грошей, якщо він позбавляє себе

навіть театрів і концертів.

Старцев і сам знає, що "старіє, гладшає, опускається", але й бажання,

ні волі до боротьби з обивательщиною у нього немає. Доктора звуть тепер

просто Іонич. Життєвий шлях завершено. Чому ж Дмитро

Старцев з гарячого юнака перетворився на ожирілого, жадібного і

крикливого Іонич? Так, середа винна. Життя одноманітна, нудна,

"Проходить тьмяно, без вражень, без думок". Але мені здається, що

перш за все винен сам доктор, який втратив усе найкраще, що

було в ньому, проміняв живі думки на сите, самовдоволене

існування.

Образ доктора Старцева нагадує нам гоголівських персонажів з

"Мертвих душ". Він так само мертвий, як всі ці Манілова, Собакевич,

Плюшкіни.Его життя порожнє і безглузда, як їх життя.

На закінчення можна пригадати слова героя оповідання "Агрус" про

тому, що потрібно "не три аршини землі, а всю земну кулю".


Білет № 27

П'ЄР БЕЗУХОВ. РИСИ ОСОБИСТОСТІ

П'єр Безухов - один з улюблених героїв Толстого. Життя П'єра - це

шлях відкриттів і розчарувань, шлях кризовий і багато в чому

драматичний.

П'єр - натура емоційна. Його відрізняють розум, схильний до

мрійливому філософствування, неуважність, слабкість волі,

відсутність ініціативи, виняткова доброта. Головна риса героя -

шукання оуспокоения, згоди з самим собойп, пошуки життя, яка

гармоніювала б з потребами серця і приносила б моральне

задоволення.

Вперше ми зустрічаємося з П'єром у вітальні Шерер. Письменник

звертає нашу увагу на образ який: омассівний, товстий

молодий человекп з оумним і разом боязким, спостережною і

природним поглядом, що відрізняє його від усіх у цій гостинойп.

Саме такою зображений П'єр на малюнку Боклевского: ілюстратор

підкреслює в портреті героя ті ж риси, що і Толстой. А якщо

згадати роботи Шмаринова, то в них передано душевний

стан П'єра в той чи інший момент: ілюстрації цього художника

допомагають глибше зрозуміти персонаж, ясніше вловити його духовне зростання.

Постійний портретний ознака - омассівная, толстаяп постать П'єра

Безухова може бути в залежності від обставин то незграбною, то

сильною. може виражати і розгубленість, і гнів, і доброту, і

сказ. Інакше кажучи, у Толстого постійна мистецька деталь

щоразу обростає новими, додатковими відтінками. А яка усмішка

у П'єра? про ... Не така, як у інших ... У нього, навпаки, коли приходила

усмішка, то раптом миттєво зникало серйозне ... обличчя і було

інше-дитяче, добре ... п

У Пьере постійно йде боротьба духовного з чуттєвим, внутрішня,

моральна сутність героя суперечить образу його життя. З одного

боку, він сповнений шляхетних, волелюбних помислів, витоки

яких сходять до епохи Просвітництва і Французької революції.

П'єр - шанувальник Руссо, Монтеск'є, увлекших його ідеями загального

рівності і перевиховання людини, З іншого боку, П'єр

бере участь в гульні в компанії Анатоля Курагіна, і тут у ньому

проявляється те розгульно-панське початок, втіленням якого був

колись його батько, єкатерининський вельможа, граф Безухов.

Чуттєве спочатку бере гору над духовним: він одружується на

чужої йому Елен. Це одна з важливих віх в житті героя. Але П'єр все

більше усвідомлює, що справжньої сім'ї у нього немає, що дружина його

аморальна жінка. В ньому зростає невдоволення, але з іншими, а

самим собою. Саме так і буває зі справді моральними людьми.

За невпорядкованість вважають можливим страчувати лише

себе. Вибух відбувається на обіді на честь Багратіона. П'єр викликає на

дуель Долохова, який образив його. Але під час дуелі, побачивши лежачого

на снігу пораненого їм противника, оПьер схопився за голову і,

повернувшись тому, пішов в ліс, ідучи повністю по снігу і вголос

примовляючи незрозумілі слова, оГлупо ... безглуздо! Смерть ... брехня ... -

повторював він, морщасьп. оГлупо і ложьп - це знову відноситься тільки до

нього самого.

Після всього, що сталося з ним, особливо після дуелі, П'єру

представляється безглуздою все його життя. Він переживає душевний

криза: це сильне невдоволення собою і пов'язане з цим бажання

змінити свою жизньп побудувати в нових, добрих засадах.

Розірвавши з дружиною, П'єр, по дорозі в Петербург, в Торжку, чекаючи на

станції коней, задає собі важкі (овечниеп) питання: оЧто

нічого поганого? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити і

що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує всім? П

Тут він зустрічає масона Баздеева. У момент душевного розладу,

який переживав П'єр, Баздеев видається їй саме тим

людиною, який йому потрібен, П'єру пропонують шлях морального

вдосконалення, і він приймає цей шлях, тому що більше

всього йому потрібно зараз покращити своє життя і себе. У моральному

очищення для П'єра, як і для Толстого у визначений період,

полягала правда масонства, і, захоплений нею, він на перших порах

не помічав того, що було брехнею.

Своїми новими уявленнями про життя П'єр ділиться з Андрієм

Болконским. П'єр намагається перетворити орден масонів, становить

проект, в якому закликає до діяльності, практичної допомоги

ближнього, до поширення моральних ідей в ім'я блага

людства в усьому світі ... Однак масони рішуче відкидають

проект П'єра, і він остаточно переконується в обгрунтованості своїх

підозр про те, що багато хто з них шукали в масонстві засіб

розширення своїх світських зв'язків, що масонів - цих нікчемних

людей - цікавили не проблеми добра, любові, істини, блага

людства, а омундіри і хрести, яких вони домагалися у жізніп.

Новий внутрішній підйом відчуває П'єр у зв'язку з народним

патріотичним піднесенням під час Вітчизняної війни 1812 року. Чи не

будучи військовим, він бере участь в Бородінській битві.

Пейзаж Бородінської поля перед початком битви (яскраве сонце, туман,

далекі ліси, золоті поля і переліски, дими пострілів) співвідноситься

з настроєм і думками П'єра, викликаючи в нього якусь

піднесеність, відчуття краси видовища, величі того, що відбувається.

Його очима Толстой передає своє розуміння вирішальних в народній,

історичного життя подій. Вражений поведінкою солдатів, П'єр

сам проявляє мужність і готовність до самопожертви.

У той же час не можна не відзначити наївність героя: прийняте ним

рішення вбити Наполеона. В одній з ілюстрацій Шмаринов добре

передає це: П'єр зображений переодягненим у простонародне

сукню, що робить його незграбним, похмуро-зосередженим. За

дорозі, наближаючись до головної квартири французів, він здійснює

благородні вчинки: рятує дівчинку з палаючого будинку, вступається за

мирних жителів, яких грабували французи-мародери. У відношенні

П'єра до простих людей і до природи ще раз проявляється авторський

морально-естетичний критерій прекрасного в людині: Толстой

знаходить їх у злитті з народом і природою.

Вирішальною для П'єра стає його зустріч з солдатом, колишнім

селянином Платоном Каратаєва, який, на думку Толстого,

уособлює народні маси. Ця зустріч означала для героя

долучення до народу, народної мудрості, ще більш тісне зближення

з простими людьми. У полоні П'єр знаходить від спокій і

достаток собою, до яких він марно прагнув преждеп. Тут він

оузнал не розумом, а всім єством своїм, життям, що людина створена

для щастя, що щастя в ньому самому, у задоволенні природних

людських потреб ... п Залучення до народної правди, до

народному вмінню жити допомагає внутрішньому звільненню П'єра,

завжди шукав вирішення питання про сенс життя: про ... він шукав цього в

філантропії, в масонстві, в розсіянні світського життя, в вині, в

геройський подвиг самопожертви, в романтичній любові до

Наташі; він шукав цього шляхом думки, і всі ці пошуки і їх все

обдурили егоп. І ось, нарешті, за допомогою Каратаєва це питання

дозволений.

Найістотнішим у Каратаеве - вірність і незмінність. Вірність

собі, своїй єдиній і постійної душевної правді. Якийсь

час цього слід П'єр. У характеристиці душевного стану героя

в цю пору Толстой розвиває свої ідеї про внутрішнє щастя людини,

яке полягає в повній душевної свободі, спокої та

умиротворенні, незалежних від зовнішніх обставин.

Проте, відчувши на собі вплив філософії Каратаєва, П'єр,

повернувшись з полону, не став каратаевцем, непротивленцем. За самою

суті свого характеру він не здатний був прийняти життя без пошуків.

Пізнавши правду Каратаєва, П'єр в епілозі роману вже йде своїм

шляхом. Його змагання з Миколою Ростов доводить, що перед Безухова

стоїть проблема морального оновлення суспільства. оДеятельная

добродетельп, на думку П'єра, може вивести країну з кризи.

Необхідно об'єднання чесних людей. Щасливе сімейне життя

(У шлюбі з Наташею Ростової) не веде П'єра від громадських

інтересів. Він стає членом таємного товариства. З обуренням

каже П'єр реакції, що наступила у Росії, про аракчеєвщину,

крадіжці. У той же час він розуміє силу народу, вірить у нього. При

цьому герой рішуче виступає проти насильства. Інакше кажучи,

для П'єра вирішальним в перебудові суспільства залишається шлях

морального самовдосконалення.

Напружений інтелектуальний пошук, здатність на безкорисливі

Вчинки, високі душевні пориви, благородство і відданість у

любові (відносини з Наташею), істинний патріотизм, бажання зробити

суспільство більш справедливим і людяним, правдивість і

природність, прагнення до самовдосконалення роблять П'єра

однією з найкращих людей його часу.

Закінчити твір хочеться словами Толстого, які багато чого

Пояснюють в долях письменника та його улюблених героїв: оЧтоб жити

чесно, треба рватися, плутатися, битися, помилятися, починати й кидати,

і знову починати і знову кидати, і вічно боротися і втрачати. А

спокій - душевна подлостьп.


Квиток № 36

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН (1870-1938 рр.). БІОГРАФІЯ

А.І. Купрін у кращих своїх творах відобразив атмосферу

назревавших країні революційних подій.

У його яскравою, самобутньою прозі позначилося буття різних класів і

станів російського суспільства кінця XIX початку XX сторіччя.

- Продовжуючи демократичні й гуманістичні традицій російської

літератури, особливо Л.М. Толстого і А.П. Чехова, Купрін був трохи

до сучасності, до її актуальним проблемам.

Літературна діяльність Купріна почалася в пору його перебування в

кадетському корпусі. Він почав писати вірші, де звучать то ноти смутку

і туги, то чуються героїчні мотиви / "Сни" /. У 1889 році

вихованець юнкерського училища Купрін друкує свій перший

невелике оповідання в журналі "Російський сатиричний листок", який

називається "Останній дебют". За опублікування оповідання без

дозволу начальства Купрін був підданий арешту на гауптвахті.

Вийшовши у відставку / 1894 рік / і оселившись у Києві, письменник

співпрацює у газетах.

Цікавим літературним явищем була серія нарисів "Київські

типи "/ 1895-1898 рр.. / Створені ним образи відображали суттєві

риси строкатої міської обивательщини і "дна", характерні

для всієї переджовтневої Росії. Тут зустрічаються образи студента-

"Белоподкладочніка", квартирної господині, прочанки-ханжушки,

пожежного, невдалої співачки, художника-модерніста, жителів

трущоб.

Вже. В 90-і роки на матеріалі армійського побуту в оповіданнях

"Дізнання", "Нічліг" письменник ставить гострі моральні проблеми.

В оповіданні "Дізнання" обурливий факт покарання різками

солдата-татарина Мухамета Байгузина, який навіть не міг зрозуміти, за

що його карають, змушує підпоручика Козловського по-новому

відчути мертвящую, бездушну атмосферу царської казарми і свою

роль у системі гноблення. Пробуджується совість офіцера, народжується

почуття духовкою зв'язку з загнаним солдатом, невдоволення своїм

становищем і в результаті - вибух стихійного невдоволення.

У цих оповіданнях відчувається вплив Л. Толстого в питаннях про

моральної відповідальності інтелігенції за страждання і

трагічну долю народу.

У середині 90-х років у творчість Купріна владно входить нова тема,

підказана часом. Навесні він їде кореспондентом газети в

Донецький басейн, де-знайомиться з умовами праці та побуту рабочіх.В

1896 р. він пише велику повість "Молох". Тут він значніша і

глибше, ніж його попередники / Чехов /, відбив протистояння між

працею і капіталом. У повісті дана картина життя великого

капіталістичного заводу, показаний убогий побут робітничих селищ,

стихійні протести робітників. Письменник показав усе це через

сприйняття інтелігента. Інженер Бобров, подібно гаршинским

героям, болісно та гостро реагує на чужий біль, на прояв

серіальної несправедливості. Герой порівнює капіталістичний

прогрес, будуєш фабрики і заводи, з жахливим ідолом

Молохом, які вимагають людських жертв. Конкретним втіленням

Молоха в повісті є буржуазний ділок Квашнін, який не

гидує ніякими засобами для того, щоб нажити мільйони. У той

Водночас він не проти виступити в ролі діяча і вождя буржуазного

класу / "нам належить майбутнє", "ми сіль землі" /. Бобров з

гидливістю спостерігає сцену плазування перед Квашніним.

Предметом угоди з цим ділком стає наречена Боброва Ніна

Зіненко.

Герою повісті властиві подвійність і коливання. У момент

стихійної спалаху протесту герой прагне підірвати заводські

котли і тим помститися за свої і чужі страждання. Але потім згасає

рішучість, і він відмовляється від помсти ненависному Молоху.

Значення повісті не вичерпується трагедією Боброва. Нове в ній

пов'язані з увагою автора до класових конфліктів, до завтрашніх

долі народу. Повість закінчується розповіддю про стихійне бунт

робітників, підпалі заводу, втечу Квашніна і виклик карателів для

розправи з повстанцями. До робочої темі Купрін згодом у таких

масштабах не звертався.

Письменник не був пов'язаний з революційним рухом, багато чого йому

було зрозуміло в соціально-політичні проблеми часу.

Про людей робочого класу, про похмуру важкого життя донецьких шахтарів

розповідається "У надрах землі".

У 1897 р. Купрін служить керуючим маєтком у Ровенському повіті.

Тут він тісно зближується з селянами, що і відбилося в його

оповіданнях "Лісова глухомань", "Конокради", "Срібний вовк". Пише

чудову повість "Олеся". Перед нами поетичний образ

дівчини Олесі, яка виросла в хаті старої "чаклунки", поза звичайних норм

селянської родини. Любов Олесі до випадково заехавшему в глуху

лісову сільце інтелігентові Івану Тимофійовичу - це вільне,

просте і сильне почуття, не оглядаючись і зобов'язань, серед високих

сосен, забарвлених багряним відблиском догорающей зорі. Історія

дівчини отримує трагічний кінець, тут вторгаються в привільну

життя Олесі і корисливі розрахунки сільських чиновників, і забобони

темних селян. Побита і осмеянная, Олеся змушена з

Мануйлихою втекти з лісового гнізда.

У пошуках сильного людини Купрін часом поетизує людей

соціального "дна". Конокрад Бузига / "Конокради", 1903р. / Виведений як

могутня натура, автор додає їй риси великодушності - Бузига

піклується про своє хлопчика Васіле.

Дивні його розповіді про тварин / "Смарагд", "Білий пудель",

"Барбос і Кулька", "Ю-ю" та інші. / Нерідко сильні і красиві

тварини стають жертвами користолюбства, ницих людських

пристрастей.

В оповіданні "Мирне житіє" / 1904р. / Створює образ відставного

чиновника Насєдкіна, що виступає в ролі богобоязливого

"Оборонця" державних засад і добровільного наклепника.

У 1899 р. відбувається його знайомство з Горьким, в горьковському журналі

"Знання" в 1905 р. публікується повість Купріна "Поєдинок".

Своєчасність і суспільна цінність твору полягала в

тому, що він правдиво і яскраво показав внутрішнє розкладання царської

армії, цього оплоту самодержавного режиму. Герой повісті

"Поєдинок" - молодий поручик Ромашов, на відміну від Боброва

/ "Молох" /, показаний у процесі духовного зростання, постепе.нного

прозріння, звільняючись з-під влади консервативно-традиційних

понять і уявлень свого кола. На початку повісті, незважаючи на

доброту, наївно ділить усіх на "людей чорної та білої кістки", думаючи,

що він належить до особливої, вищої касти. У міру того, як

розсіюються хибні ілюзії, Ромашов починає розмірковувати про

порочності армійських порядків, про несправедливість всього ладу

існуючих суспільних відносин. У нього виникає відчуття

самотності, пристрасне заперечення нелюдськи брудною, дикої

життя. Жорстокий Осадчий, буйний Бек-Агамалов, сумовитий Лещенко,

франтуватий Бобеінскій, армійський служака і п'яниця Слива - все

ці офіцери показані чужими правдошукача Ромашова, У

умовах свавілля, і безправ'я вони втрачають не тільки справжнє

уявлення про честь, але й людську подобу. Це особливо

позначається в їх відношенні до солдатів.

У повісті проходить цілий ряд епізодів солдатської муштри, уроків

"Словесності", підготовки до огляду, коли офіцери особливо жорстоко

б'ють солдатів, розбивають барабанні перетинки, звалюють кулаками на

землю, змушують "веселитися" знемагають від спеки, засмиканих

людей. У повісті правдиво намальована солдатська маса, показані

індивідуальні характери, люди різних національностей з

притаманними їм традиціями. Серед солдатів Хлєбніков, українці

Шевчук, Борийчук, литовець Солтис, черемис / марійці / Гайнан,

татари Мухаметтинов, Карафутдинов і багато інших. Всі вони -

незручні селяни, робітники, майстрів - важко переносять відрив від

рідних місць і звичного праці, особливо виділяє автор образи

денщика Гайнана і солдата Хлєбнікова.

Хлєбніков, нещодавно відірваний від землі, органічно не

сприймає армійські "науки", і тому йому доводиться виносити

на собі всю тяжкість положення заляканого солдата, беззахисного

перед розгнузданої вояччини. Доля солдатів хвилює

Ромашова. У цьому внутрішньому протесті він не самотній. Своєрідний

філософ і теоретик, підполковник Казанський різко критикує

порядки в армії, ненавидить вульгарність і неуцтво, мріє про

звільнення людського "я" від пут прогнилого суспільства, він

проти деспотизму і насильства. Але на відміну від декадентів, він

прославляє життя і її радості. У його проповіді "абсолютної свободи"

людського духу є і неправильні уявлення анархічного

індивідуалізму, є насмішка над гуманістичними спонуканнями

борців за краще майбутнє людства ("Який інтерес змусить мене

розбивати голову заради щастя людей тридцять другого століття? ")

Образ Назанского романтизирован, хоча Купрін і сам відчував

слабкість філософії свого героя і не цілком задоволений

створеним характером,

На відміну від Назанского, Ромашов не може зупинитися на

індивідуальному відмови від турботи про свого ближнього. Адже він знає, що

солдати придавлені і власним невіглаством, і загальним рабством, і

свавіллям, і насильством з боку офіцерів.

Сцену зустрічі Ромашова з замученим Хлєбниковим, які намагалися

кинутися під поїзд, і їх відверта розмова Паустовський

справедливо відносить до "однієї з найкращих сцен в російській літературі".

Офіцер визнає в солдата одного, забуваючи про кастових перешкодах між

ними.

Гостро поставивши питання про долю Хлєбнікова, Ромашов вмирає, так і

не знайшовши відповіді, яким шляхом треба йти до звільнення. Смертельна

для нього дуель з офіцером Ніколаєвим є хіба що наслідком

наростаючого конфлікту героя з військово-офіцерської кастою. Привід

для дуелі пов'язаний з любов'ю героя до Олександрі Петрівні Ніколаєвої

/ Шурочка /. Щоб забезпечити кар'єру чоловіка, Шурочка пригнічує в собі

найкращі людські почуття і просить Ромашова не ухилятися від

дуелі, бо це зашкодить її чоловікові, який хоче вступити до академії.

"Поєдинок" став надзвичайно популярним у Росії і незабаром був

переведений на європейські мови.

Атмосферою революційних днів дихає чудовий розповідь

Купріна "Гамбринус" / 1907 р. / Тема всеперемагаючого мистецтва

сплетена тут з ідеєю демократизму, сміливого протесту "маленького

людини "проти чорних сил свавілля і реакції. Лагідний і веселий

Сашка своїм неабияким талантом скрипаля і душевністю

залучає в одеський кабачок різноплемінну натовп портових

вантажників, рибалок, контрабандистів. З захопленням зустрічають вони

мелодії, в яких відображається сцена суспільних настроїв і

подій - від російсько-японської війни до світлих днів революції,

коли Сашків скрипка звучить бадьорими ритмами "Марсельєзи". У дні

початку терору Сашка кидає виклик переодягненим детективам і

чорносотенним "мерзотникам в папасі", відмовляючись грати за їхніми

вимогу монархічний гімн, відкрито викриваючи їх у вбивствах та-

погромах.

Покалічений царської охранкою, він повертається до портових

друзям, щоб грати для них на околиці оглушливо-веселого

"Чабана". Вільна творчість, сила народного духу, на думку

Купріна, непереможні.

Але письменник зберігає ілюзії про можливість раптового прозріння

людей і припинення кривавого царського терору, мріє про

"Всесвітньому анархічному союзі вільних людей" / "Тост", 1906р. /

У роки світової війни Купрін пише розповіді про події цих років

/ "Сад пречистої діви", "канталупи", "Гога Веселов" /.

Брав участь у війні, вийшов у відставку за станом здоров'я, але коли

до Гатчини, де він жив, прийшли війська Юденича, Купрін залишає

Росію.

В еміграції в його творах починає зустрічатися

сентиментально-ідилічні прикрашання минулого Росії,

саме його минулого, якому раніше виносив вирок. Такий,

наприклад, автобіографічний роман "Юнкера" / 1928-33 рр.. /,

задуманий як продовження повісті "На переломі" / "Кадети" /. Серед

творів емігрантського періоду виділяється роман "Планета".

Професори-емігранта Симонова мучить ностальгія. Він не може

знайти собі місце в чужій країні. Купрін теж не міг більше жити без

батьківщини. Він повертається до Росії в 1937 р. Задумів письменницьких

було багато, але 25-серпня 1938 року Купрін помер.


Квиток № 39

П'єса "НА ДНІ" МЕШКАНЦІ "дна"

П'єса Горького "На дні" була написана в 1902 році для трупи

Московського Художнього загальнодоступного театру. Горький довгий

час не міг підібрати точної назви п'єсі. Спочатку вона

називалася "Нічліжка", потім "Без сонця" і, нарешті, "На дні". У

назві вже закладено величезний сенс. Люди, які потрапили

на дно, вже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя. Тема

принижених і ображених не нова у російській літературі. Згадаймо

героїв Достоєвського, яким теж "вже нікуди більше йти". Багато

схожих рис можна знайти у героїв Достоєвського і Горького: це той

ж світ п'яниць, злодіїв, повій і сутенерів. Тільки він ще більше

страшно і реалістично показані Горьким.

У п'єсі Горького глядачі вперше побачили незнайомий їм світ

отверченних. Такий суворої, нещадної правди про життя соціальних

низів, про їх безпросвітної долі світова драматургія ще не знала.

Під склепінням костилевской нічліжки виявилися люди самою

різного характеру і соціального становища. Кожен з них

наділений своїми індивідуальними рисами. Тут і робочий Кліщ,

мріє про чесну працю, і Попіл, спраглий правильного життя, і

Актор, весь поглинутий спогадами про свою колишню славу, і

Настя, пристрасно рветься до великої, справжньої любові. Всі вони

достойні кращої долі. Тим трагічніше їх становище зараз. Люди,

що у цьому підвалі, схожому на печеру,-трагічні жертви

потворних і жорстоких порядків, при яких людина перестає бути

людиною і приречений тягнути жалюгідне існування.

Горький не дає докладного викладу біографій героїв п'єси, але й

наявні риси, які він відтворює, чудово розкривають

задум автора. У небагатьох словах малюється трагізм життєвої долі

Анни. "Не пам'ятаю, коли я сита була, - каже вона. - Над кожним

шматком хліба тряслася ... Все життя мою тремтіла ... Мучилася ... як би

більше від іншого не з'їсти ... Все життя в отрепьях ходила ... все моє

нещасну життя ... "Робочий Кліщ говорить про безвихідній своїй частці:

"Роботи немає ... сили немає ... Ось - правда! Пристанища, притулку немає!

Мертвіти треба ... Ось правда! "

Мешканці "дна" викинуті з життя в силу умов, які панують у

суспільстві. Людина наданий самому собі. Якщо він спіткнувся,

вибився з колії, йому загрожує "дно", неминуча моральна, а

то й фізична загибель. Гине Ганна, кінчає з собою Актор,

та й інші виснажені, понівечені життям до краю.

І навіть тут, в цьому страшному світі знедолених, продовжують

діяти вовчі закони "дна". Викликає огиду фігура

власника нічліжки Костильова, одного з "господарів життя", який

готовий навіть у своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити

останню копійку. Настільки ж огидна і його дружина Василиса

своєю аморальністю.

Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидною,

якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними і

похмурими склепіннями нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених,

нещасних і бездомних бродяг звучать урочистим гімном слова про

людину, про його покликання, про його силу і його красі: "Людина - ось

правда! Всі - в людині, все для людини! Є лише людина,

усе ж інше - справа його рук і її мозку! Людина! Це чудово!

Це звучить-гордо! "

Горді в тому, яким повинен бути і яким може бути людина,

ще різкіше відтіняють ту картину дійсного стану людини,

яку малює письменник. І цей контраст набуває особливого змісту ...

Полум'яний монолог Сатіна про людину звучить дещо

неприродно в атмосфері непроглядної пітьми, особливо після того,

як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в'язницю Васька Попіл. Це

відчував сам письменник і пояснював це тим, що в п'єсі може бути

резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразив

Горький, важко назвати виразниками чиїхось ідей взагалі.

Тому й вкладає свої думки Горький в уста Сатіна, самого

волелюбного і справедливого персонажа.


Квиток № 48

3И ТОМА ЛІРИКИ А. БЛОКУ, читання. Напам'ять

Ім'я Олександра Олександровича Блоку тісно пов'язане у свідомості

читачів з символізмом. Це літературна течія, прийшовши до Росії

із Західної Європи на рубежі 19 і 20 століть, збагатившись

досягненнями російської віршованій традиції, дало літературі

безліч чудових творів, серед яких поезія Блоку.

Образи, створені ним, займають особливе місце.

Своєрідність позиції поета багато в чому позначилося в перші роки

його творчості в образах ліричного героя. Характерно в цьому

відношенні вірш "Фабрика". З одного боку, звернення

поета-символіста до реальності, до соціальної тематики вже говорить

сама за себе. Але, з іншого боку, символічна філософія,

розуміння свого місця в житті також вельми показові.

Вірш малює три образи: які зібралися біля воріт людей, кого-то

недвижного, чорного, вважає які прийшли, і, нарешті,

ліричного героя, що говорив: "Я бачу все з моєї вершини ..."

Перебування на вершині - це хіба що початкова точка творчості

самого поета, з якою він йшов разом зі своїм ліричним героєм до

реалізму.

Ранні вірші Блоку пронизані образом Прекрасної Дами.

Його розкриття і розуміння поет присвятив цілий цикл віршів. Перед

читачем відкривається особливий світ закоханої людини,

закоханого поета (адже не секрет, що цей цикл був присвячений

Любові Дмитрівні Менделеевой, дружині поета). Поет схиляється

перед ідеалом краси та жіночності і відчуває себе лицарем,

отдающим життя служінню своїй Даму. У вірші "Входжу я в

темні храми ...", приводом для створення якого стала зустріч Блоку з

Л. Д. Менделєєва в Ісаакієвському соборі, перед ліричним героєм

з'являється образ, який можна порівняти з пушкінської Мадонною. Це

"Найчистішої принади найчистіший зразок". Ліричний герой цього

періоду творчості Блоку - романтик, для якого любов - вища

цінність.

Образ-символ отримав інше висвітлення в вірші, який став

символом самого поета, "Незнайомці". Тему цього вірша

можна визначити наступною фразою: ідеал, потреба краси

приходить в зіткнення з відразливою реальністю. Цю

подвійність поет відбив й у композиції твору: воно

ділиться на дві частини. Перша частина пронизана настроєм очікування

"Друга єдиного" - мрії, ідеального образу Незнайомки. Але

місце зустрічі з нею - трактир. Уміло нагнітаючи описом пейзажу,

використанням звукового ряду відчуття непристойності, що відбувається,

автор мотивує стан ліричного героя. Поява Незнайомки

у другій частині тимчасово перетворює дійсність для героя, що

в художньому плані виражається у зміні всіх оціночних

епітетів, образів природи на протилежні. Вони ніби висвітлені

з іншого боку. Результат ж - повернення в реальний світ, неможливість

сховатися в забутті. Єдине можливе - продовжувати його: "Ти

право, п'яне чудовисько, я знаю - істина у вині ".

У цьому вірші проявляється тонкий психологізм у розкритті

образу ліричного героя, зміна його станів дуже важлива для Блоку.

Розробка подібних образів у малій віршованій формі все ж не

давала можливості повно розкрити їх внутрішній світ, еволюцію в

часу. Це вдалося зробити в поемі "Солов'їний сад". Основа

сюжету цієї поеми - неминучість повернення ліричного героя зі світу

солодких мрій і любові в реальність. Герой знаходить нове,

загальнолюдське значення. Так, багато образів поеми мають

біблійне звучання. На віслюку їхав Ісус, щоб вказати праведний

шлях, істину. Сад і його господиня - це Адам і Єва. Сад і світу

розділені лише огорожею, але, увійшовши до нього, ліричний герой втрачає

своє місце в тому житті, куди він неминуче повинен повернутися.

У поемі вирішуються філософські проблеми: вибору життєвого шляху,

любові. Герой збагачений новим знанням, але він і спустошений

безтурботним щастям.

Образ спустошеного життям, з нелегкою долею людини з'являється

у вірші "Про доблесті, про подвиги, про славу". Цей вірш

автобіографічна. Адже незадовго до створення цього вірша

Блоку залишила дружина. Тому зрозуміла нерозривний зв'язок

ліричного героя з самим поетом. У кожному його вірші цей

образ несе лише конкретну ліричну навантаження, а й

стає провісником загальнолюдських ідей, вічних

цінностей. Але Блок не йде і від конкретних, реальних подій. У

синтезі реального та ідеального, у відображенні внутрішнього світу поета

у всій його глибині й полягає сутність ліричного героя. Він

повністю відбив еволюцію поета, при цьому сам багато разів

змінюючись.


Квиток № 50

А.А. АХМАТОВА - БІОГРАФІЯ


Про Анну Ахматову багато написано, так багато що вже і сказано. Писали про неї в різні часи по-різному - захоплено, з насмішкою, з погордою, такими соромними словами, що зараз і складно уявити, як таке можливо про жінку і про поета; писали потім шанобливо, потім як би з крадькома, з побоюванням, а тепер найчастіше урочистими словами.

Вона народилася в Одесі в 1889 році, в родині флотського й військового інженера. Дитинство і юність її пройшли в Царському селі. Дівоче прізвище Анни Андріївни - Горенко, а псевдонім Ахматова взятий на прізвище прабабусі з материнської сторони.

Себе вона кілька разів називала «петербурженкі». І звичайно, творчість її і навіть образ належить Петербургу - Петрограду - Ленінграду. В образі багатьох поетів є якесь таємниче відповідність духу і будовою обраного ними міста.

Входження її в літературу було раптовим і переможним. Про ранньому її формуванні знав, може бути, один її чоловік, Микола Гумільов. Ганна Андріївна писала, як показувала Гумільову вірші і він порадив їй зайнятися танцями. Але незабаром, під час африканського подорожі Гумільова, готовий був «Вечір». Ця перша книга вийшла у світ в 1912 році:

«Так безпорадно груди холонула,

Але кроки мої були легкі.

Я праву руку наділу

Рукавичку з лівої руки ... »

Невдовзі Гумільов писав їй: «Твої рядки про« приморській дівчині »... мало того, що подобаються мені, вони мене п'янять. Так просто сказано так багато, і я абсолютно переконаний, що з усієї послесимволисткой поезії ти так, мабуть (по-своєму), Нарбут опинитеся найбільш чудовими ».

Як-то Анна Андріївна зауважила: «Слава прийшла відразу тільки до Хлєбниковим і до мене».

Блок записав про неї ще до виходу «Вечори», що вірші Анни Ахматової «чим далі, тим краще».

А незабаром після виходу «Вечори» наглядова Корній Іванович Чуковський відзначив у ній межу «величавості», тієї царственості, без якої немає жодних спогадів про Анну Андріївну.

Осип Мандельштам після другої її книги «Четки» (1914) передбачив пророче: «Її поезія наближається до того, щоб стати одним з символів величі Росії».

«Вечір» і «Четки» одностайно визнані книгами любовної лірики. Правда, говорилося, що й любов може бути величною, і згадували Сафо, Данте і Петрарку. До таких поетам приміряли Ахматову.

Ахматової пощастило. У неї були блискучі попередники. Але учителем вона назвала Інокентія Анненського, надзвичайного поета.

... Хто був передвістям, предзнаменованьем,

Усіх пошкодував, у всіх вдихнув ловлення-

І задихнувся ... -

Так пізніше скаже про нього Ахматова у вірші «Учитель».

Ахматова спочатку зараховувала себе до акмеїзму. Це природно, тому що головою творчого об'єднання молодих, названого ними «Цех поетів», був її чоловік Микола Гумільов і оберталася вона в колі таких яскравих талантів, міцно увійшли в історію вітчизняної літератури, як С. Городецький, О. Мандельштам, В. Нарбут , М. Лозинський.

Так Ахматова з самого початку не вміщувалася в рамки будь-якої школи. Вона могла відштовхнутися від символізму, але не головною його величини - Олександра Блока. Він був її потаємним учителем. Вона і в ту, бойову пору акмеїзму не могла відмовитися від Блоку. У другій книзі «Четки» (1914) Ахматова помістила відомий вірш, присвячений зустрічі з Блоком у грудні 1913 року, - «Я прийшла до поета в гості». Відгукнувся на цю зустріч і Блок віршем «Краса страшна, вам скажуть ...»

Ахматова повертає поезію до «ліричному реалізму», до точності слова, до реальної сутності переживання, до його життєвому підтексту. Жінка з об'єкта поезії стає її суб'єктом.

Після явища Ахматової наростаючим потоком в поезію ринули жінки, тепер в нашої поезії, ймовірно, більше, ніж чоловіків. До Ахматової любовна лірика була надривною чи туманною, містичної і екстатичної. Після перших ахматовських книг стали любити «по-ахматовських». І не одні тільки жінки. Є свідчення, що Маяковський часто цитував вірші Ахматової і читав їх коханим.

У воєнні та революційні роки Ахматова випустила три книги - «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921) і «Anno Domini» (1922). У названих книгах Ахматова в основному залишається автором любовної лірики. Як сказав О. Твардовський про вірші Ахматової, «вони відрізняються надзвичайною зосередженістю і вимогливістю морального початку».

До початку 20-х років в основних своїх рисах склалася поетична система Ахматової. Головні з них - дисципліна вірша, ясність, стриманість, стислість. Ці ознаки, багато в чому почерпнуті в російській класичній традиції, часто заважають побачити новаторські боку ахматовської поетики. Проза була стихією, з якої зростала Ахматова. Її вірші можна було розглядати як спресовані романи.

У спілкуванні Ганна Андріївна була надзвичайно природна і проста. Охоче ​​слухала вірші. Охоче ​​їх читала. Вміла розмовляти відверто і задушевно. І особливо вражала незрівнянним своєю дотепністю. Це не проста жартівливість або бажання потішити. Це була справжня гострота розуму, глибокого, іронічного, нещадного і часто сумного.

Ганна Андріївна Ахматова померла в березні 1966 року.

Ахматова була не з тих, хто багато пише. Навіть повне зібрання її творів не буде багатотомним. Вона не те щоб писала працею, - напевно, для неї не існувало технічних труднощів вірша. Але писання для неї було працею душевним, майже фізичним.

Свої книжки Ахматова будувала не за хронологією, а за єдиним композиційному задуму. Вони читаються як цілісне поетичний твір.

«Час від її вступу у літературу до наших днів, - писав В. Жирмунський у 1970 році, - перевищує число років, що минули від смерті Пушкіна на початок російського символізму. Це ціла епоха, позначена в житті країни і всього людства найбільшими історичними зрушеннями і потрясіннями (...) А між тим зв'язок поезії Ахматової з традиціями минулого не обтяжує її творчість непотрібним баластом часу, навпаки, робить її живою і потрібною для сучасного читача ».


Квиток № 58

Він народився великий багатодітній сім'ї. Батько Андрія працював слюсарем, а потім помічником машиніста Воронежських залізничних майстерень. Андрій був найстаршою дитиною в сім'ї, і в нього було ще дев'ять братів і сестер. Тому після закінчення початкової школи хлопчикові довелося йти «в люди», працювати, щоб допомагати годувати сім'ю.

Так з чотирнадцяти років він і почав працювати, спочатку підсобним робітником, а потім придбав спеціальності слюсаря-ливарника і помічника машиніста.

Після революції Платонов був у Червоної армії. Причому записався він добровільно. Для вісімнадцятирічного хлопця це був природний вчинок, оскільки в ті роки він ще не міг розібратися в тому, що відбувається навколо нього, і просто підкорявся обставинам.

Там же в армії він вперше і почав писати, публікуючи свої вірші й невеликі нариси в різних невеликих газетах. Після демобілізації Платонов вирішив здійснити свою давню мрію і вступив до Воронезького політехнічний інститут, однак своїх літературних занять не залишив. Він публікує свої матеріали в місцевих газетах, виступає на літературно-журналістських зборах. У цей час у його творчості переважають ідеальні герої, яких революція спонукає до активної творчої життя. Пізніше ці настрої збережуться тільки у вигляді окремих спогадів, поступившись місцем почуттю гіркого розчарування.

Після закінчення інституту Платонов мріяв повністю присвятити себе літературі, проте життя змусило його змінити плани. Треба було дбати про родину, тому писати доводилося уривками. Протягом декількох років Платонов працює губернським мелиоратором і електротехніком, їздить по колгоспах і допомагає налагоджувати господарство. Цю неспокійне життя він і відображає у свіх оповіданнях, написаних у той час.

Сильним потрясінням для молодого інженера була посуха 1925 року. Платонов багато роздумував про її трагічні наслідки і тоді вперше усвідомив, що як письменник він може принести не менше користі у справі перетворення життя, ніж в якості спеціаліста.

У 1926 році Платонов приїжджає до Москви і привозить з собою рукопис першої збірки оповідань «Епифанские шлюзи», який незабаром був надрукований і удостоївся доброзичливої ​​оцінки М. Горького. Сам письменник у цей час працює в Тамбові на посаді помічника завідувача відділом меліорації. Його сім'я перебуває в Москві, і Платонов майже щодня пише дружині довгі листи.

Поступово, під впливом трагічних подій колективізації, Платонов розлучається з ілюзією, що техніка може вирішити всі соціальні проблеми. У повісті «Епифанские шлюзи», яка і дала назву збірці, він вперше показує, що бездуховна праця може призвести до трагедії.

Але найбільш різко цей внутрішній конфлікт виявився в його оповіданнях кінця двадцятих років і в останньому великому творі - романі - хроніці «Про запас», який вийшов у світ ще за життя автора. Він був опублікований в 1931 році і відразу ж викликав різко негативні оцінки критиків.

Письменника звинувачували в спотворенні дійсності і в найстрашнішому в той час гріху - проповіді гуманізму. Тому інший роман Платонова «Чевенгур», написаний у 1927-1928 роках, де письменник також критично розглядав існуючу концепцію будівництва соціалізму та її згубний вплив на культуру, взагалі заборонили публікувати.

Своєрідним організатором розгорнутої проти Платонова кампанії був А. Фадєєв, який незадовго до цього став одним з керівників Спілки письменників. З цього часу в пресі з'являлися тільки невеликі рецензії та критичні стаття Платонова.

У тридцяті роки багато письменників, які з тих чи інших міркувань не могли говорити про те, що їх дійсно хвилювало, звертаються до умовних форм - казці, фантастиці, драматургії.

Платонов поруч з К. Паустовським починає писати казки і стає відомий своїми обробками сюжетів світового фольклору. Ці твори не заборонялися, тому до своїх переробкам класичних авторів Платонов іноді приєднував оригінальні твори.

У 1933 році у складі групи письменників Платонов зробив велику подорож по Туркестану. У результаті цієї поїздки з'явилася його фантастична повість "Джан", головний герой якої - ідеаліст. Він одержимий ідеєю комуністичної перебудови світу і намагається нав'язати свої ідеї оточуючим.

Умовність ситуації допомогла письменнику у прихованій формі передати своє негативне ставлення до цих ідей. До повісті "Джан" примикає і великий роман Платонова «Ювенільне море», в якому з гіркою іронією письменник показує безглуздість таких популярних в тридцяті роки проектів перетворення пустелі.

З початку другої світової війни Платонов перебуває на фронті в якості кореспондента газети «Червона Зірка». Він друкує оповідання у різних фронтових газетах, іноді з'являються і невеличкі збірочки його фронтових нарисів. Але коли в будинок Платонових приходить біда - гине на фронті єдиний син, письменник знову відчуває гірке розчарування в житті. Цей настрій Платонова відображено в його оповіданні «Сім'я Іванова».

Після війни письменник знову опиняється викресленим з великої літератури. Йому ніде і ні на що жити, тому він влаштовується у флігелі Літературного інституту і працює двірником. Щоправда, і в ці важкі роки в його житті іноді траплялися радісні події, яка сталася народження довгоочікуваної доньки. Згодом вона стане берегинею архіву свого батька т основним публікатором його рукописів. Проте сам письменник на той час уже був тяжко хворий. Взимку 1951 року він помер від туберкульозу.


Квиток № 57

Н.С. Гумелев - БІОГРАФІЯ

Микола Степанович Гумільов народився 3 (15) квітня 1886 року у Кронштадті, де його батько, Степан Якович, який закінчив гімназію в Рязані і Московський університет з медичного факультету, служив корабельним лікарем. За деякими даними, сім'я батька походила з духовного звання, чому непрямим підтвердженням може бути прізвище (від латинського слова humilis, "смиренний"), але дід поета, Яків Степанович, був поміщиком, власником невеликого маєтку Берізки в Рязанської губернії, де сім'я Гумільовим іноді проводила літо. Б. П. Козьмін, не вказуючи джерела, каже, що юний М. С. Гумільов, захоплювався тоді соціалізмом і який читав Маркса (він був у той час Тифлисским гімназистом - значить, це було між 1901 і 1903 роками), займався агітацією серед мірошників , і це викликало ускладнення з губернатором Берізки були пізніше продані, і на місце їх куплено невеличкий маєток під Петербургом.

Мати Гумільова, Анна Іванівна, сестра адмірала Л. І. Львова, була другою дружиною Степана Яковича і на двадцять з гаком років молодший за свого чоловіка. У поета був старший брат Дмитро і однокровна сестра Олександра, в заміжжі Сверчкова. Мати пережила обох синів, але точний рік смерті не встановлено.

Гумільов був ще дитиною, коли батько його вийшов у відставку і сім'я переселилася в Царське Село. Свою освіту Гумільов почав вдома, а потім навчався в гімназії Гуревича, але в 1900 році родина переїхала в Тифліс, і він вступив в 4-й клас 2-ї гімназії, а потім перевівся в 1-у. Але перебування в Тифлісі було недовгим. У 1903 році сім'я повернулася в Царське Село, і поет вступив у 7-й клас Миколаївської Царско-сільській гімназії, директором якої в той час був і до 1906 року залишався відомий поет Інокентій Федорович Анненський. Останньому зазвичай приписується великий вплив на поетичну розвиток Гумільова, що у всякому разі дуже високо ставив Анненського як поета. Мабуть, писати вірші (і розповіді) Гумільов почав дуже рано, коли йому було всього вісім років. Перша поява його у пресі ставиться до того часу, коли сім'я жила в Тифлісі: 8 вересня 1902 року в газеті "Тіфліський Листок" було надруковано його вірш "Я в ліс втік з міст ...".

Навчався Гумільов погано, особливо з математики, і гімназію закінчив пізно, тільки в 1906 воду. Зате ще за рік до закінчення гімназії він випустив свій перший збірник віршів під назвою "Шлях конкістадорів", з епіграфом з чи багатьом тоді відомого, а згодом настільки знаменитого французького письменника Андре Жида, якого він, очевидно, читав в оригіналі.

Гумільов вступив до Петербурзького університету в 1912 році, займався старо-французької літературою на романо-германському відділенні, але курсу не скінчив. До Парижа ж він справді поїхав і провів закордоном 1907-1908 роки, слухаючи у Сорбонні лекції з французької літератури. У Парижі Гумільов надумав видавати невеликий літературний журнал під назвою "Сіріус", в якому друкував власні вірші та оповідання під псевдонімами "Анатолій Грант" і "К-о", а також і перші вірші Анни Андріївни Горенко, що стала незабаром його дружиною і прославилася під ім'ям Анни Ахматової - вони були знайомі ще по Царському Селу. Тут же в 1908 році Гумільов випустив свою другу книгу віршів - "Романтичні квіти". З Парижа він у 1907 році здійснив свою першу подорож до Африки. Мабуть, подорож це було зроблено всупереч волі батька, принаймні ось як пише про це О. А. Гумільова: Про цю свою мрію [поїхати до Африки] ... поет написав батькові, але батько категорично заявив, що ні грошей, ні його благословення на "екстравагантну подорож" не отримає до закінчення університету. Проте Микола, не дивлячись ні на що, в 1907 році вирушив у дорогу, заощадивши необхідні кошти з щомісячної батьківської получки.

Згодом поет із захопленням розповідав про все побачене: - як він ночував у трюмі пароплава разом з пілігримами, як поділяв з ними їх мізерну трапезу, як був арештований в Трувілле за спробу пробратися на пароплав і проїхати "зайцем". Від батьків це подорож приховувалося, і вони дізналися про нього лише постфактум. Поет заздалегідь написав листа батькам, і його друзі акуратно кожні десять днів відправляли їх із Парижа.

У 1908 році Гумільов повернувся до Росії. Тепер у нього вже була деяка літературне ім'я. У період між 1908 і 1910 рр.. Гумільов зав'язує літературні знайомства і входить у літературне життя столиці. Живучи в Царському Селі, він багато спілкується з І. Ф. Анненський. У 1909 році знайомиться з С. К. Маковським і знайомить з Анненським, який на короткий час стає одним із стовпів опираємося Маковським журналу "Аполлон".

Навесні 1910 року помер батько Гумільова, давно вже важко хворів. А дещо пізніше в тому ж році, 25-го квітня, Гумільов одружився на Ганні Андріївні Горенко. Після весілля молоді поїхали до Парижа. Восени того ж року Гумільов зробив нову подорож до Африки, після цього разу в самих малодоступних місцях Абіссінії. У 1910 році вийшла третя книга віршів Гумільова, що доставила йому широку популярність - "Перли".

У 1911 році у Гумільовим народився син Лев. До цього ж року належить народження Цехи Поетів, Гумільов вирушає у нову подорож у 1913 році в Африку, на цей раз обставлене як наукова експедиція, до доручення від Академії Наук (в цій подорожі Гумільова супроводжував його сімнадцятирічний племінник, Микола Леонідович Цвіркунів). Про цю подорож до Африки (а може бути почасти й про колишніх) Гумільов писав у надрукованих вперше в "Аполлоні" "П'ятистопні ямбах":


Але минали місяці, назад

Я плив і відвозив ікла слонів,

Картини абіссінських майстрів,

Хутра пантер - мені подобалися їх плями -

І те, що раніше було незрозуміло,

Презренье до світу і втому снів.

Про свої мисливських подвиги в Африці Гумільов розповів у нарисі, який буде включений в останній том нашого Зібрання творів, разом з іншою прозою Гумільова. "П'ятистопні ямби" - одне з найбільш особистих і автобіографічних віршів Гумільова, який до того вражав своєю "об'єктивністю, своєю" безособовістю "віршем. Повні гіркоти рядки в цих" Ямбах "явно звернені до А. А. Ахматової і виявляють намітилася до цього часу в їх відносинах глибоку і невиправну тріщину:

Я знаю, життя не вдалося ... і ти,

Ти, для кого шукав я на Леванте

Нетлінний пурпур королівських мантій,

Я програв тебе, як Дамаянті

Колись програв божевільний Наль.

Злетіли кістки, дзвінкі як сталь,

Впали кістки - і була печаль.


Сказала ти, задумливий, строго:

- "Я вірила, любила занадто багато,

А йду, не вірячи, не люблячи,

І перед обличчям Всевидючого Бога,

Можливо самому собі гублячи,

Навік я відмовляюся від тебе ". -


Твого волосся не смів поцілувати я,

Ні навіть стиснути холодних, тонких рук.

Я сам собі був бридкий, як павук,

Мене лякав і мучив кожен звук.

І і у простому і темній сукні,

Схожа на древнє Распятье.


У липні 1914 року, коли в далекому Сараєві пролунав постріл Гавриїл принципу, а потім всю Європу охопила пожежа війни, почалася трагічна епоха.

Патріотичний порив тоді охопив все російське суспільство. Але чи не єдиний серед скільки-небудь відомих російських письменників, Гумільов відгукнувся на критику на країну війну дієво, і майже відразу ж (24-го серпня) записався в добровольці. Він сам, в пізнішій версії вже згадуваних "П'ятистопні ямбів", сказав про це все краще:

І в реві людського натовпу,

У гудіння проїжджаючих знарядь,

У немолчном заклику бойової труби

Я раптом почув пісню моєї долі

І побіг, куди тікали люди,

Покірно повторюючи: буди, буди.


Солдати голосно співали, і слова

Невиразні були, серце їх ловило:

- "Швидше вперед! Могила так могила!

Нам ложем буде свіжа трава,

А запоною - зелене листя,

Союзником - архангельська сила ". -


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
449.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Література Австралії
Журналістика та література
Література в 40-і роки
Римська література
Література в Бухарі
Болгарська література
Література світу
Осетинська література
Португальська література
© Усі права захищені
написати до нас