Андрій Ранчін
Попереднє повідомлення
Думка про те, що твори Бориса Акуніна, що належать до детективного жанру [1], являють собою його «високі» зразки, - майже трюїзм. Адже не випадково ж свій цикл «Пригоди Ераста Фандоріна» автор присвятив «пам'яті XIX сторіччя, коли література була великою, віра в прогрес безмежною, а злочини скоювалися і розкривалися з витонченістю і смаком». Сторіччя, назване Олександром Блоком «воістину жорстоким століттям», в зображенні Бориса Акуніна стає класичної епохою, часом цінностей і норм, - яким автор хай і не слід, але виразно їх враховує. Знаменно, що і матеріал для своїх романів письменник обирає не «сирий», а вже переломлений і відображений красним письменством, - словесністю XIX сторіччя по перевазі. Так, неквапливе оповідання «Пелагії і білого бульдога» вишите по канві лесковских «Соборян» [2], «Пелагія і чорний монах» - не випадок із життя російської провінції сто-с-лишком-річної давності, а ожівшее перекладення чеховського «Чорного ченця ». У «сільських» розділах третього роману про проникливої черниці - «Пелагія і червоний півень» - віє духом старовинного Керженца, увічненого в романі Мельникова-Печерського «У лісах», а хитросплетіння змов і інтриг в романах про Пелагії викликає в пам'яті антинигилистические романи того ж Лєскова - «Напередодні» і особливо «На ножах» [3]. Або «Бісів» Достоєвського.
Правда, це співвіднесеність дзеркальна - співвіднесеність оригіналу і перевертнів. Якщо у Лєскова чи Достоєвського демонічні фігури - «нігілісти» (хоча й представники «владних структур» не завжди вражають чеснотами), то в «Пелагії і червоному півні» на роль Сатани претендує обер-прокурор Синоду Победин (прототип якого - відомий Побєдоносцев), оточений сонмом бісів дрібніші. Втім, поетика перевертиш взагалі характерна для Бориса Акуніна. Победин ж - світський глава Церкви, не вірить в Бога, але готовий терором оберігати православ'я, - двійник Великого Інквізитора з «Братів Карамазових».
Поетика «фандоринского» циклу більш складна, і принаймні для більшості романів про Ераста Фандоріна не можна вказати один головний прообраз-претекст (про це докладніше - далі). Особливий випадок - роман «Позакласний читання», кожна з глав якого названа по одному з класичних творів російської та світової літератури минулих століть.
Сам Борис Акунін, визнаючи і навіть підкреслюючи «класичність / культурність» [4] створених ним творів, незмінно пояснює задум створювати «культурні детективи» бажанням догодити літературним смакам дружини. «Вона в мене рафінований читач, але детективи, як і всі її подружки, дуже любить. А читати подібну літературу вважалося заняттям непристойним. І коли я побачив, як вона сором'язливо загортає в газетку якийсь черговий вітчизняний детектив, дуже захотілося зробити щось інше, щоб у газетку НЕ загортали »[5].
Декларування Акуніним високого - у порівнянні з середньостатистичним російським «кримінальним чтивом» - статусу власних текстів здається безумовно серйозним, але ось пояснення того, чому він пише «пристойні» твори про вбивства та їх розслідування (хоче зробити приємне дружині), виглядає відверто іронічним. Про прихильності класичної традиції автор Фандоріна і сестри Пелагії висловлюється і в інших випадках з безумовною серйозністю і з непрікровенной іронічністю. Наприклад, так: «Щоб створити щось своє, треба переробити величезну кількість чужого літературного досвіду. Досвіду якісного, класичного. Зараз я знайшов спосіб читання класики. Я її слухаю ... Йду в спортзал, одягаю навушники, кручу педалі і слухаю. Виявляється, є чудові аудіозапису всіх класичних творів, я прослухав їх сотні. І читають їхні великі актори. Часто саме текст наштовхує на щось цікаве »[6].
Погодьтеся, любий читачу: слухання читання класичних творів під час занять на велотренажері в спортзалі - справа, м'яко кажучи, незвичайне. Це спосіб позиціонування нових відносин з класичною літературою.
Тим не менш, незважаючи на неабияку частку жартівливого самоотстранение автора «фандоринского» циклу від власних же зізнань у прихильності класичної традиції, Борис Акунін виразно відрізняється від інших вітчизняних детективників і «тріллерщіков». Він складніше, тобто культурніше. Знаменно, що романи Бориса Акуніна були сприйняті навіть як напівобов'язкових «позакласне читання» для школярів, як утішний приклад залучення нового покоління до книги: «Якщо ви виявите, що хтось із ваших старшокласників ховає під підручником книгу в чорному блискучому палітурці, а окреслений на обкладинці автор - Б. Акунін, я б на вашому місці не ставила за це двійку. Адже залишити недочитаним детектив цього письменника - вище людських сил. Якщо ви ще не переконалися, візьміть цю книгу в руки, тільки не починайте читати її до перевірки зошитів чи пізно ввечері »[7].
Так хто ж він такий, Борис Акунін: «масовик-витівник», шутовски надевающий личину «високого» письменника, або справжній творець, возносить до висот «справжньої» словесності сюжети і мотиви, якими зазвичай підробляв автори авантюрних романів? Поетика акунінських романів, перш за все «фандоринского» циклу, місце цих романів серед творів авантюрних і детективних, природа їх співвіднесеності з «високою» літературою, з класичною словесністю, стратегія «акунінського» проекту - такий предмет нашої розповіді.
Глава перша. «Усі жанри в гості будуть до нас»:
Поетика «фандоринского» циклу
Циклизация - риса, здавна властива словесності. Але особливо вона характерна для масової літератури. Читач оной швидко звикає до персонажів, мандрівним з роману в роман, прив'язується до героїв, як до старих знайомих, живе їхніми радощами і бідами, як своїми. Світ, обжитий такими давно рідними, «знайомими всі особами», - світ зрозумілий і звичний. Відкривши чергову книжку серії, відчуваєш себе затишно і впевнено. Навіть якщо в серії тут і там трапляються серійні вбивці та мандрувати об руку з цими малосимпатичними героями доводиться з брудного шинку в вертеп розпусти ... Не випадково самий характерний вигляд масового кіно, - це серіали. Притому часом такі, що термін їх перегляду майже порівняємо з земним строком, відпущеним телеглядачеві («Санта-Барбара»). Люди люблять читати (дивитися) романні цикли і кіносеріали, і це приносить видавцям і продюсерам, авторам і режисерам успіх і гроші.
У тому, що Борис Акунін задумав об'єднати дев'ять романів про Ераста Фандоріна в один цикл, нічого оригінального, звичайно, немає. У класиці детективного жанру було чимало таких консолідуючих постатей - сищиків і (рас-) слідчих всякого роду. Літературні предки у пана Фандоріна вельми поважні, з хорошою репутацією: містер Шерлок Холмс, мсьє Еркюль Пуаро, міс Марпл ... Старий прийом безвідмовно діє і в нинішній російській белетристиці детективного жанру: варто згадати хоча б аналітика Настю Каменську, вироблену на світ письменницею Олександрою Мариніної. Все так. Але ...
Незважаючи на вищесказане, насмілюся стверджувати, що Борис Акунін як творець «фандоринского» проекту цілком оригінальний. Перш за все, ніхто інший не декларував і начебто не декларує свій серіал як усвідомлений проект, не демонструє - рішуче, сміливо, відверто - власну стратегію успіху: «Усі жанри класичного кримінального роману в літературному проекті Б. Акуніна" Пригоди Ераста Фандоріна "». У книгах «дорогого» («твердообложечного») варіанту «Пригод Ераста Фандоріна», що випускаються видавництвом «Захаров», романи з цієї «чудової дев'ятки» забезпечені відповідними жанроуказующімі епітетами: «Азазель» - «конспірологічний детектив», «Турецький гамбіт» - « шпигунський детектив »,« Левіафан »-« герметичний детектив »,« Смерть Ахіллеса »-« детектив про найманого вбивцю »,« Особливі доручення »-« повість про шахрая і повість про маніяка »,« Статський радник »-« політичний детектив », «Коронація, або Останній з романів» - «великосвітський детектив» ... Правда, досвідчений читач не може не помітити, що «детектівоведеніе» відати не відає про такому жанрі, як «детектив про найманого вбивцю» (говорячи сучасною російською мовою - про кілера). Не було такого жанру в «класичні часи» - оскільки попит на кілерів хоч і існував, але все ж таки був куди менше, ніж нині, а відповідний рід занять не був ще престижним [8]. «Повість про шахрая і повість про маніяка», так само як і «конспірологічний» і «герметичний» детективи - теж аж ніяк не традиційні жанрові терміни [9]. Був у 1830-х роках у російській літературі такий жанр - «світська повість», але то була романтична повість з життя вищого суспільства. А про «великосвітському детективі» тоді й не чували. Цілком классично за своїм жанром хіба що «шпигунський» та «політичний» детективи.
Акунинская гра в «класики»-класику взагалі навмисно суперечлива. Кожен з «фандоринских» романів забезпечений помітною написом на обкладинці «Новий детектів'». «Ер» на кінці цілком «класичний», але епітет «новий» двозначне: новий - значить чи то новий роман з циклу, чи то детектив в новому стилі - рубежу XX і XXI століть. Про те, що ці детективи - відроджена класика жанру, і про те, що присвячені вони «пам'яті XIX сторіччя, коли література була великою, віра в прогрес безмежною, а злочини скоювалися і розкривалися з витонченістю і смаком», читач дізнається, тільки глянувши на оборот обкладинки.
Також двозначні і дати, які завершують повний перелік «фандоринских» романів у «твердообложечних» виданнях «Захаровській» серії: «Азазель» (1876), «Турецький гамбіт» (1877), «Смерть Ахіллеса» (1882) ... Звичайно, це роки, в які відбувається дія. Але надто вже схоже на роки написання - їх-то зазвичай і ставлять в дужках після назв ...
Класичність «фандоринских» детективів і справді оманлива, ілюзорна. Їх сюжети - таємне товариство, щупальця якого обплели майже півсвіту («Азазель»), закулісна сторона війни як потаємна політична гра, сенс якої чіткий парі гравців, які стоять у тіні на задньому плані, далеко від шахової дошки («Турецький гамбіт»), політичне вбивство генерала - потенційного путчиста, замасковане під серцевий напад, через скандальності обстановки (помер «на бабі») створює претенденту на владу несмиваемо чорний піар («Смерть Ахіллеса»), кіднеппінг з відрізання викраденому дитині пальчика («Коронація, або Останній з романів »). Н-не до-класичні з-сюжети, - сказав би, заїкаючись, Ераст Петрович Фандорін. І справа навіть не в тому, що в XIX столітті нічого подібного не було. Було, не було, - не суть важливо. Важливо, що ці сюжети не вписуються в наш масове, міфологізовану уявлення про це «старому доброму часу» російської літератури, до якого волає Борис Акунін. А от у (теж міфологізовану) подання про наші дні - запросто.
А обстановка! .. Екстернат з новою, «просунутої» методикою навчання дітей («Азазель»), гей-клуб з кабінетами, у яких завсідники віддаються садомазохістським задоволень, в Москві 1896 («Коронація, або Останній з романів»), подорож по підземних вулицях і провулках Москви і небажане знайомство з бандитом Князем і з рекетиром Упирем, «кришують» московський дрібний і середній бізнес? А Князь і Упир, «забивають стрілку» в Лужниках, - а «стрілка» вийшла «з підставою» («Коханець Смерті»)? Воля ваша, якщо це і є ваш хвалений століття дев'ятнадцяте, то він і справді «залізний». Залізні не придумаєш.
Усвідомивши, що і його «підставили», акунінський читач починає знаходити численні алюзії на сучасну дійсність і цитати з тих творів, які були створені десятки років після завершення «фандорінской» епохи. Про цитатах, та й про алюзіях поговоримо докладніше в іншій главі, а поки кілька прикладів з досить «товстих» натяків на сучасність. Коли Ксаверій Феофілактовіч Грушин, слідчий пристав Розшукового управління при московському обер-полицмейстере, радісно думає, читаючи газетні новини, що чинна, спокійна Москва - не рівня кримінальному Петербургу («Азазель»), - це він про наш Петербурзі, навколо якого створено міф про «бандитської столиці Росії», думає. Коли про московському генерал-губернаторі Володимирі Долгорукого, ревно люблячому помпезне будівництво і стягують з купецтва твердою рукою збори на храм Христа Спасителя, розповідається («Смерть Ахіллеса»), то пан автор на Юрія Михайловича Лужкова натякає. Юрій, значить, Долгорукий (а й прізвисько Лужкова таке), а що Володимир - так кому не відомо: Юрій Михайлович російський кабріолет «Князь Володимир» свого часу дуже хвалив ... [10] У московського генерал-губернатора складні відносини з верховною владою, один із «каменів спотикання»: Посада начальника московської поліції. «Московські» бажають поставити на нього свою людину (Довгорукої полуобещает цей пост Фандорину), а «пітерські» - свого («Статський радник») [11].
А вже далі - ворожи-розраховуй: вбивство генерала Соболєва та загадкова смерть генерала Рохліна - це збіг чи як? .. А божевільний кидок генерала Соболєва на Сан-Стефано з прицілом на Стамбул-Царгород - це до чи після марш-кидка російських десантників у Пріштіну написано? .. Втім, про метаморфози, зазнає історією в акунінських романах, ми ще скажемо трохи пізніше.
Атестація XIX століття, дана автором "Пригод Ераста Фандоріна», - взагалі іронічна. Що до величі літератури, то оноє в романах не показується. (Зате на перших сторінках «Турецького гамбіту» з'являється Великий Письменник, який диктує неймовірну по силі сцену, відразу услід за тим жадібно обіймає юну стенографістку тремтячими старечими пальцями і грубо домогающийся близькості. Ба, та це не Федір Михайлович Достоєвський чи з'являється там в образі хтивого батька Карамазова і вже не так у нього трапилося в перший раз з Анною-то Григорівною? ..) У прогрес Фандорін вірить свято, і в цьому, як вважає автор, має рацію. Але очі живим людям виколювати, як Очко в «Коханці Смерті», або пальчики малим великокнязівським дітям різати, як мадемуазель Деклик, вона ж доктор Лінд, у «Коронації», - це хіба витончено? Та й щодо витонченого розкриття злочинів, - неправда Ваша, м-н Сочинитель. У тій же «Коронації» Ваш незрівнянний Фандорін визнав доктора Лінда в мадемуазель Деклик тільки тоді, коли вона це йому мало не прямо сказала-с (про лом-то, пам'ятаєте ?..)[ 12]. І це не єдиний випадок такої ...
Однак зв'язком з «великої» літературою XIX століття «фандорінський» цикл і справді тримається. Герой «високої» літератури XIX століття - характер, що розвивається під впливом обставин. Сищик ж у детективних романах завжди незмінний, як маска. Так от: Фандорін в акунінських романах мужніє, набуває життєвий досвід, змінюється. Як далеко йде майже за тридцять років своєї літературної життя (перша справа - 1876, останнє - 1905) Ераст Петрович від того рум'яного юнаки, яким ми зустрічаємо його на початку «Азазеля»! Цикл, в якому зображується еволюція головного героя на тлі сцен повсякденного життя різних верств суспільства, - надбання не детектива, а романного циклу з наскрізним персонажем - надбанням «високої» літератури (пор. «Людську комедію» Бальзака). У російській класиці ця форма, втім, не прижилася.
Надмірні для детективу і ті чітко виписані характери, якими наділені персонажі: молоденька дівчина, захоплена нігілізмом (Варенька Суворова у «Турецькому гамбіті»), чинний великокнязівський дворецький Зюкина («Коронація»), підліток - колишній злодій з Хитрова ринку (Сенька Скориков в « Коханці Смерті »), юна провінціалка-декадентка, а поруч з нею - прозектор і за сумісництвом інформатор (Маша Миронова-Коломбіна і доктор Ф. Ф. Вельтман в« Коханці смерті »). Надлишкова для детективного жанру і установка на детальну промальовування вдач і передачу духу часу.
Але є в «фандоринском» циклі риси, і справді здавна характерні для поетики детектива, - наприклад, межтекстовой зв'язку за принципом: якщо в першому романі з'явиться хтось, то він обов'язково помре у другому (граф Зуров і Анвар-ефенді) або в четвертому ( Ахимас), або помилкова смерть героя (уявна загибель Фандоріна в «Коронації» від рук д-ра Лінда подібна уявної загибелі Шерлока Холмса від рук професора Моріарті). Правда, на відміну від Артура Конан Дойла Борис Акунін створює ілюзію загибелі Фандоріна чисто композиційними засобами: поміщає на початку роману потік думок Зюкина, думаючого, що на дно яру впав убитий Фандорін, а не лікар Лінд у фандоринском вбранні. Так творець «Пригод Ераста Фандоріна» в черговий раз демонструє своє суто письменницьку майстерність - володіння технікою композиції ... Так, подібно ілюзіоністу, що демонструє роззявили рота публіці механізм свого неперевершеного фокусу, творець «Пригод Ераста Фандоріна» показує читачам літературну, а не «життєву» природу власних текстів.
Але вінець композиційної майстерності - двойчатка «Коханці смерті», паралельний розвиток двох сюжетів у двох романах, причому головні персонажі одного з двох творів (Коломбіна, Сенько, доктор Ф. Ф. Вельтман) стають випадковими перехожими або хвилинними знайомими для персонажів другого [13] . Декадентська, символістська тема міфологізованої смерті («Коханка смерті») виникає і в парному романі «Коханець Смерті» - але в антуражі «горьківського» побуту Хітровкі; декадентські мотиви тягне смерті перетворюються на реальну жінку на прізвисько Смерть, накликають загибель на коханців. На Хітровке діє Упир - аж ніяк не нечиста сила, не символ, який упир для Коломбіни, а ватажок «організованого злочинного угруповання», - однак перегризають, як личить справжньому упирю, горло бандиту-суперникові («Коханець Смерті»). Два тексту народжують справжню поліфонію, їх сплетіння змушує згадати «музичну» поетику композиції у символістів, зокрема - симфонії Андрія Білого. Два сюжету - декадентський і «хітровскій» - чіпляються один за одного, як шестерінки, і витончене авто Фандоріна вирушає у свій перший і, могло б здатися, останній пробіг.
На дворі 1900-й рік. XIX вік скінчився або закінчується - все залежить від того, як рахувати. Проект начебто закінчений, всі стратегії випробувано і іронічно оголені. Фандорін уникнув безлічі смертей. Але від руки автора йому не втекти. «І тут героя мого, / В хвилину щастя для нього, / Читач, ми тепер залишимо, / Надовго ... Назавжди ... За ним / Досить ми шляхом одним / Блукали по світу. Привітаємо / Один одного з берегом. Ура! / Давно б (чи не так?) Пора! »
* * *
Втім, Борис Акунін на великому турне Фандоріна точки вирішив не ставити. У першій частині роману «Алмазна колісниця», на сьогоднішній день завершує цикл, дія виходить за межі ніжно улюбленого вигадником XIX століття: йде російсько-японська війна, наближається жовтневе повстання в Москві. 1905 рік, як не відраховуй кінці і початку століть, - це вже століття ХХ. Причому Борис Акунін читачам ніяких гарантій не дає, що цей роман - дійсно самий останній з «фандорініади». В одному з інтерв'ю про «Алмазної колісниці» автор сказав так: «Зараз я пишу свій шістнадцятий детективний роман про Ераста Петровича Фандоріна -" Алмазна колісниця ". Це повернення до жанру чистої белетристики, розважальної, авантюрної літературі. І думаю, що цей роман стане у мене останнім або я візьму дуже тривалий тайм-аут »[14].
Можливі докази залишені і в іншому інтерв'ю, в якому творець Фандоріна незмінно і твердо ухиляється від нескромних питань журналістки: що робив пан Фандорін 25 жовтня 1917, як він емігрував і т. п. [15] Холодне мовчання автора, може статися, - не тільки природна реакція на надокучливого журналістки. І не тільки втілення бартовской думки про те, що кожен автор тепер швидше мертвий, ніж живий: нехай, мовляв, Ераст Петрович живе сам по собі, а батько (літературний) за сина-сироту не відповідає. Крім всього цього, Борис Акунін ще й залишає собі маленьку лазівку: не всі шляхи відступу відрізані, і Фандорін ще здивувався і порадує нас.
І все ж «Алмазна колісниця» не в меншій мірі, ніж дилогія «Коханець Смерті» / «Коханка смерті», здатна бути завершальним романом. Так, рубіж 1900-1901 років в останньому романі пересічений, але для Бориса Акуніна це не перехід Рубікон і не прощання з проектом циклу оповідань про XIX столітті. Зрештою, некалендарного ХХ століття почався, як відомо, в 1914 році. Але і 1905 рік, що загрожував Росії Порт-Артуром, Цусімою, 9 січня і боями на Красній Пресні, може бути, з не меншим правом претендує на роль історичного рубежу. У ньому є все: і програна війна, і «міні-революція» ...
Крім того, хронологічні обіцянки автора в «Алмазної колісниці» не так вже й порушені: дію другого тому, куди більш об'ємного і в смисловому плані більш важливого, ніж перший, відноситься до року 1878-го - самий що ні на є XIX століття.
Том другий «Алмазної колісниці» - як би експозиція до всіх романів циклу, крім трьох перших - «Азазеля», «Турецького гамбіту» і «Левіафана». Чому так сумний Ераст Петрович, який повернувся з Японії, у «Смерті Ахіллеса»? Відповідь у «Алмазної колісниці»: втратив кохану. Звідки у нього взявся відданий слуга Маса? Відповідь у «Алмазної колісниці»: Фандорін врятував його від смерті і, головне, від безчестя. Як і завдяки кому акунінський герой вивчив японські бойові мистецтва? Відповідь у «Алмазної колісниці»: батько його коханої, непереможний вождь ніндзя, навчив їм Фандоріна [16].
Виявляються у другому томі «Алмазної колісниці» при пильному огляді і зв'язку з першими трьома «фандоринском» романами. До молодого віце-консула і раніше благоволить сам Лаврентій Аркадійович Мизинов (а за що - про те читач «Азазеля» і «Турецького гамбіту» знати повинен). Привіз із собою Ераст Петрович в Японію великий годинник на підлогу (а звідки ті години - знають плавали-подорожували на «Левіафані»).
«Алмазна колісниця» замикає цикл в міцне кільце. Неправда, що трагедія в історії повторюється як фарс. В історії життя Фандоріна це не так. Загинула його перша любов, його наречена, бідна Ліза Еверт-Колокольцева, загинула його друга любов, мати його дитини, прекрасна Мідорі О-Юмі. (Насправді не загинула - але Ераст-то Петрович про це відати не відає, так само як і про народженого нею сина.) А в кінці першої частини роману він свого сина, японського шпигуна-диверсанта «штабс-капітана Рибникова», вистежує і ловить, ніж прирікає на неминуче самогубство. (Але про те, що супротивник - його дитя, він так ніколи і не дізнається ...) У «Алмазної колісниці», завдяки композиції цього диптиха, час повернене і звернене назад. З року 1905-го на рік 1878-й. З епохи, коли Японія здобула силу і міць, - у часи, коли саме обговорення такої можливості викликає у більшості персонажів-європейців тільки скептичну посмішку. (До речі, в російсько-японській війні російською армією в Маньчжурії командував генерал Куропаткин, що колись був начальником штабу в Скобелєва, - з ним Фандорін познайомився на сторінках «Турецького гамбіту».)
І нарешті, тільки в «Алмазної колісниці» Борис Акунін, за сумісництвом Григорій Чхартішвілі, зміг показати публіці весь свій професіоналізм сходознавця. Це перш за свої спеціальні пізнання письменник міг виказати, лише описуючи злегка «японізірованного» Фандоріна і його рятівну «тінь» - слугу Масу. Дія другого тому «Алмазної колісниці» розгортається в Країні висхідного сонця, саке і самураїв, і тут автор відчуває себе як риба, що пустують у воді і ще не виловлена для суші (або, правильніше - для сусі).
І ще. Тільки в «Алмазної колісниці» Борис Акунін розкриває перед давно заінтригували публіку таємницю свого псевдоніма: виявляється, що по-японськи «акунін» означає «зла людина, не позбавлений певних принципів». Щоправда, тепер доводиться гадати, чому Акунін - акунін. Чи то тому, що він майстерно пише про кров і смерть, чи то тому, що він і є найголовніший ворог, «зла людина» для Фандоріна. Від Акуніна адже все залежить: захочу - поставлю кому, і буде жити Ераст Петрович, захочу - поставлю «точку кулі» наприкінці чергового роману. Була людина - і немає людини. Пописали ...
А чому звуть «злої людини» «Борис» - не сказано. Може, це слоган такий: «Борися, Акунін!»?
Глава друга. Ераст Фандорін - людина, герой, бренд
Об'єднує «Пригоди Ераста Фандоріна» фігура головного героя. Крім нього, жоден з персонажів «Азазеля» або «Турецького гамбіту» - перших романів циклу - «не доживає» до 1900 року, до рубежу століть, яким датовані події «двойчатки» «Коханець Смерті» / «Коханка смерті». Інших вже немає, бо їх прирекло на небуття залізне перо письменника, інших, благополучно миновавших кордон одного або навіть декількох текстів, пан автор холоднокровно убив: кого за допомогою пістолета (як Зурова у «Турецькому гамбіті» і Ахимаса в «Смерті Ахіллеса»), кого за допомогою раритетного отрути (як генерала Соболєва в «Смерті Ахіллеса») чи інших підручних засобів (гирі - як Ксаверія Феофілактовіча Грушина в «Смерті Ахіллеса», скальпеля - як Анісія Тюльпанова в «Декораторі», другий повісті з роману «Особливі доручення») . Літературне безсмертя даровано, здається, тільки самому Ераста Петровича Фандоріна. Він і у вогні не горить, і в воді не тоне. Те американський корсет «Лорд Байрон» «для чоловіків, бажаючих бути стрункими», пом'якшить удар ножа, спрямований йому в печінку найманим вбивцею, те, як рояль в кущах, опиниться на задньому плані граф Зуров, влучний, як пушкінський Сильвіо, і уб'є наповал негідника Пижова, з веселими і милими примовці готується відправити Ераста в інший світ; то в самий потрібний момент зваляться на негідницю Ренату Клебер, вона ж Марі Санфон, важезні годинник у вигляді Біг-Бена - приз, виграний везучим Фандоріним в лотерею і сильно смущавший і злівшій своїми несмаком і безглуздістю («Левіафан»). Не годинник, а істинний deus ex machina! Іншим разом ім'ям рятівного Випадку, а краще сказати - Долі, буде для нього ім'я підлітка Сеньки Скорикова, який вразить фандоринского ворога з револьвера («Коханець Смерті»). Нізащо р-ну Фандорину, Неймлесу і Гендзі тож, ні падіння в потаємні люки («Коханка смерті»), ні поєдинок зі «снайпером» мадемуазель Деклик, інакше - доктором Ліндом («Коронація »)...
Везіння, невразливість - риса не стільки героїв детективного роману (умовно кажучи, «сищиків»), скільки центральних персонажів роману авантюрного, пригодницького. Класичні «сищики» рідко змушені демонструвати свою майстерність у влучності або в японській боротьбі; Фандорину доводиться це робити на кожному кроці. На його місці важко уявити «класичних» сищиків - Арсена Дюпена, Еркюля Пуаро чи тим паче міс Марпл. Ну де цьому забавному бельгійцю або бабусі - божий кульбаба - здавати іспит на супермена або бійця елітних спецпідрозділів! А бідний Ераст змушений це робити чи не щодня. Щоправда, з «класичних» детективів пострілювати та й застосовувати прийоми східних єдиноборств доводилося містеру Шерлоку Холмсу, але не так само часто! Зброя «сищика» - його розум, а не швидкі ноги, треноване тіло або гостре око.
Везіння Фандоріна відзначена ще в першому романі циклу, та й як! Ось так про фандорінской щасливою планида скаже його рятівник граф Іполит Зуров: «Є в тобі щось ... Не знаю, друк якась, чи що. У мене на таких, як ти, нюх. Я ніби німб у людини над головою бачу, отаке легке сяйво. Особливі це люди, у кого німб, доля їх зберігає, від усіх небезпек оберігає. Для чого зберігає - людині і самому невтямки. Стрілятися з таким не можна - вб'є. У карти не сідай - продуешься, які кунштюки з рукава не мечі. Я у тебе німб розгледів, коли ти мене в штосс обчистив, а потім жереб на самогубство метати примусив. Рідко таких, як ти, зустрінеш »(« Азазель »,« Глава дванадцята, у якій герой дізнається, що у нього навколо голови німб »).
Щоправда, трохи далі Зуров розповідає Фандорину про якийсь поручика Улич, якого ніяка куля не брала, а проникливий читач метикує, що тут прихована авторська відсилання до поручика Вуличу з «Героя нашого часу». А лермонтовський фаталіст-поручик, пам'ятається, помер не своєю смертю ... Але такий вже Борис Акунін. У нього серйозний - з функціональної, конструктивної точки зору - мотив неминуче зазнає іронії, стане двозначним. І такий постмодернізм, стратегію і тактику якого віртуозно використовує творець Фандоріна [17].
Коли Борис Акунін на запитання інтерв'юера: «Ви вже знаєте, що Ераст Петрович буде робити у 1905 році, в 1917 році?» - Відповідає: «Знаю. Але він людина такої небезпечної професії, що може взяти та й загинути раніше, ніж я планую »[18], - він жартує. Фандорін, як і Достоєвський в репліці кота Бегемота, безсмертний. Звичайно, німб над головою Фандоріна побачив вічно не просихають базіка і фантазер, в числі літературних предків якого маємо по праву значитися не тільки Сільвіо чи толстовський Долохов, а й особистість менш презентабельний - поміщик Ноздрьов з поеми «Мертві душі». Але ж життя підтвердило зуровскую правоту: Фандорін виграє в усі мислимі гри, включаючи шахи, які йому майже незнайомі («Левіафан»), невдача в грі - явний ознака, що це шахрайство (повість «Піковий валет» з роману «Особливі доручення») . Він не отримує і подряпини при дуелі через хустку, а коли кидає монету, щасливий жереб випадає тільки йому. «-У мене рідкісний дар, панове, - страшенно щастить в азартні ігри. Незрозумілий феномен. Я вже давно звик. Очевидно, вся справа в тому, що моєму покійному батюшки настільки ж рідкісно не щастило »(« Смерть Ахіллеса »,« Глава третя, у якій Фандорін грає в орлянку »).
Правда, Фандорін говорить, на відміну від Зурова, тільки про успішності в азартних іграх, а не про везіння в ситуаціях, що можуть призвести загибеллю. Ну, та різниця невелика: що наше життя? - Гра! .. Говорячи про везучість Фандоріна, майже випинаючи її, Борис Акунін і нагадує про спорідненість своїх творів з авантюрним романом, і визнається в умовності, неправдоподібності такого роду творів. Він іронізує і над ними, і над самим собою.
Як «детектив» Фандорін дуже незвичайний. Віктор Шкловський якось зауважив, що в детективній літературі обов'язкове пара «детектив - його невдалий і недалекий колега чи знайомий» [19] (такі Арсен Дюпен і його приятель-оповідач у Едгара По, Холмс і Ватсон плюс інспектор Лестрейд у Конан Дойла, можна додати і пару «Пуаро - Гастінгс»). Але Борис Акунін від такого стертої прийому відмовляється. Тобто, звичайно, у «Турецькому гамбіті» присутній невдачливий жандармський полковник Казанзакі, в «Левіафані» - француз комісар Гош (стариган з незмінною трубкою - пародія на сіменоновского комісара Мегре), в «Декораторі» - самовпевнений і заздрісний сищик Іжіцин. У «Коронації, або Останньому з романів» свої розслідування ведуть кілька персонажів (від великого князя і його ад'ютанта до дворецького Зюкина), а в «Коханці Смерті» прозріння Фандоріна здаються фантастично надприродними підлітку Савці Скорикова. Але більшість з цих персонажів у порівнянні з Ерастом Петровичем абсолютно неконкурентоспроможні не стільки тому, що дурніші, скільки тому, що позбавлені багато чого з тієї інформації, яка доступна Фандорину.
Писав Віктор Шкловський і про те, що в детективній літературі дуже важливий соціальний і професійний статус «сищика»: у Англії з її культом privacy, приватного життя, приватний детектив Холмс буде завжди залишати у дурні інспектора Скотланд-Ярду Лестрейда, в радянській літературі ж генієм «дедуктивного методу» виявиться сищик, що служить у міліції. Борис Акунін прослизнув між Сциллою і Харибдою «буржуазного» і радянського детектива: спочатку Фандорін - на державній службі, швидко просувається, майже що злітає по кар'єрних сходах (колезький реєстратор - титулярний радник - надвірний радник ...). Але державна служба переривається тривалими періодами privacy (волонтер у Сербії, російська, що живе за кордоном і виконує приватні доручення ...). Фандоріна деколи треба умовляти взяти участь у розслідуванні, і навіть думка шефа жандармів чи московського генерал-губернатора чи міністра внутрішніх справ для нього не указ.
Нарешті, про розслідуваннях. Класичний детектив - текст-загадка, для розгадки якої у «сищика» і в читача спочатку один і той же обсяг інформації і (нібито) рівні шанси. У «Левиафане» письменник відтворює класичну модель детективного тексту: на замкнутій майданчику - в салоні корабля - декілька чоловік, і як мінімум один серед них - вбивця. Пригадуються «Десять негренят» і «Вбивство в Східному експресі» Агати Крісті - але це подібність скоріш поверхневе. У романах Акуніна інформація змінюється від голови до голови, утворюючи все нові і нові картини, як скельця в калейдоскопі. Мудро читачеві по вихідним прикметами знайти вбивцю ... (Іноді, як у «пікові валет», злочинця шукати і не потрібно - читач знайомиться з ним раніше, ніж Фандорін.)
Крім того, допитливі герої Ераст Фандорін і сестра Пелагія виявляють істину інший раз лише на останніх сторінках акунінських текстів. Геніальність і удачливість Фандоріна виявляються не завжди. Приміром, він упізнав доктора Лінда в мадемуазель Деклик тільки після її необережної і незрозумілою проговорки про брухті, яким Фандорін з Зюкина ламали двері. Він не в змозі захистити дорогих для нього людей: наречену Лізу («Азазель»), асистента Тюльпанова («Декоратор»), жінку на прізвисько Смерть («Коханець Смерті»). І, найважливіше, найстрашніше - Ераст Петрович так і не дізнався, що їм затриманий японський шпигун-диверсант - його син («Діамантова колісниця»).
Детективний жанр при всій своїй ігровій основі серйозний, бо серйозні і небезпечні в його світі злочинці і злочини. Фандорін злочинців теж не любить (мабуть, крім шахрая Момус, здатного посадити в калошу самого Ераста Петровича), хоча нудне моралізаторство в дусі Пуаро або міс Марпл йому чуже. Але все, що відбувається овіяне легким серпанком авторської іронії, прикрите вуаллю, за якою бачиться, проте, не берег зачарований, а, наприклад, випатраний дівочий труп, нутрощі якого розвішані по сусідніх деревах ... Хоча б такий пасаж: «Онисим глянув вниз, в жаху кинувся вбік і ледь не спіткнувся об розпростерте тіло дівиці Андреичкиной Степаниди Іванівни, 39 років. Ці відомості, так само як і дефініція ремесла покійної, були почерпнуті з жовтого квитка, акуратно лежав на розпороти грудей. Більше нічого акуратного в посмертне образі дівчини Андреичкиной не спостерігалося.
Обличчя в неї, мабуть, і за життя собою не чільне, у смерті стало кошмарним: синюшне, в плямах злиплою пудри, очі вилізли з орбіт, рот застиг в беззвучному крику. Нижче дивитися було ще страшніше »(« Декоратор », глава« Погане початок. 4 квітня, великий вівторок, ранок »).
«Сищик» повинен бути успішний у своїх розслідуваннях, і порок повинен бути покараний. Між тим Фандорін, шанувальник ясного розуму, при всій своїй проникливості і технічних знаннях (відбитки пальців тощо) цієї кінцевої мети домагається не завжди. Принаймні, «замовникам» вбивства генерала Соболєва з великокнязівської сім'ї («Смерть Ахіллеса») ніщо не загрожує, Момус залишає зі своєю спільницею Москви після судового фарсу, показуючи мову («Піковий валет»), а маніяка Соцького Фандорін вирішує застрелити сам, не розраховуючи на дієвість офіційних інстанцій («Декоратор»).
«Сищик» щасливий тим, що розкриває злочини. Герой авантюрного роману щасливий тим, що отримує багатство, чини і завойовує любов прекрасної дами на світі. Фандорін багатий, але це для нього не важливо, він домігся високих чинів, але цьому не радий. Його, чудово красивого й мужнього, люблять жінки - від великої князівни до гулящих дівок. Але ті, кого любить сам Ераст, - або гинуть, або залишають його. Зазвичай це відбувається з неминучістю, що диктується класичними літературними сюжетами. Ераст Фандорін не стане чоловіком Лізонька Еверт-Колокольцева, як не одружився не бідної Лізі карамзінскій Ераст; він відправив до чоловіка-камергеру Аріадну Аркадіївну Опраксіну, повторивши вчинок Вронського; Ангеліна залишить його в день Великодня, немов героїня бунинского оповідання «Чистий понеділок». Так пишеться «новий детектів'». Так стає нещасливий Ераст Фандорін. Так стає оригінальний Борис Акунін, граючи з літературними жанрами, мотивами, ситуаціями.
Словом, якщо «Пригоди Ераста Фандоріна» - детективи, то розшукується в них не злочинець, а історичні анахронізми і чужі тексти. «Скажімо, є шар історичних жартів і загадок. Є шар навмисних літературних цитат - так веселіше мені і цікавіше вимогливому читачеві »[20].
Відступ про ідеологію (неліріческій)
Нам не дано вгадати, як слово наше відгукнеться. Думка глибока, яка довела свою правоту і у випадку з романами Бориса Акуніна, якого деякі упереджені читачі-літератори незмінно звинувачують у гріху лібералізму і в спотворенні і осміянні російської історії, викликаним цим самим лібералізмом. Симпатію до терористам з Ічкерії (образ Ахимаса в «Смерті Ахіллеса»), явну симпатію до росіян терористам-революціонерам («Статський радник») та виконані непристойностей картини життя царської сім'ї («Коронація») автору інкримінувала Є. Чудінова [21]. Ще ширше складу злочинів Акуніна в трактуванні Олексія Варламова: «" Коронація "представляє собою пасквіль на сім'ю Романових, і перш за все на імператора Миколи Олександровича. Причому зроблено це свідомо, провокаційно і нахабно. Миколи Другого можна любити або не любити, вважати його винним за зречення від престолу, за революцію і Кривава неділя, засуджувати за те, що після Ходинському трагедії він відправився на прийом у французьке посольство. Можна називати його слабким і безвольним державним діячем, обурюватися сьогоднішніми політичними іграми, затіяними навколо знайдених під Єкатеринбургом останків, - все можна. Але тільки, знаючи долю останнього російського царя, баламутити, іронізувати і знущатися над його релігійністю і самотністю здатна лише людина сторонній в нашій культурі. ... Своє "privacy" є і у людей, для яких після зарахування Государя до лику святих Російською православною церквою він має, кажучи мовою світським, особливий статус, і паплюжити його пам'ять, вигадувати гидоти і представляти його безсердечним лицеміром означає особисто цих людей образити ».
Викликано це наруга, по Варламову, все тим же смертним гріхом - лібералізмом: «Як і тоді, ліберальної інтелігенції немає до цього наруги справи, як і тоді, вона жадає гострих розваг за чужий рахунок ...» [22]
І нарешті, Павло Басинський підтримав подібні звинувачення з докладністю експерта з літератури, заявивши, що Акунін талановитий як «масовий» белетрист, але що романи його навантажені ідеологією, а це здорово тільки для серйозного автора (пом'януть Достоєвський), а для «масовика» - смерть.
Якщо викинути з «Злочину і покарання» поліфонічну ідеологію Достоєвського, вийде дуже пристойний бульварний роман про те, як студент з користі вбив стару з її племінницею, потім злякався, розкаявся, зізнався, одружився на повії і пішов чесно відбувати каторгу.
Це дорівнює відноситься і до Георга Еміне, і до Булгарину, і до Чарської, і до останнього автору міліцейського роману 60-х років ХХ століття. Скрізь якщо не відверта державна ідеологія, то, у всякому разі, жорстка моральна підкладка. Але головне - розважальне читання не повинно зачіпати свідомість будь-якої індивідуальної моралі чи ідеологією, увага повинна бути виключно присвячено сюжетом, зовнішньої інтризі [23].
Я Борису Акуніну не адвокат, але істина дорожче. Теоретичне забезпечення вироку, винесеного Басинским, непереконливо і в дрібницях (убієнна Єлизавета була зведеною сестрою, а не племінницею старої лихварки, а мається на увазі Басинским романіста Еміна звали не Георгом, а всього лише Федором [Басинський, ймовірно, сплутав його з вірменським письменником Геворг Емінем ]), і в істотному. Невже цінність такого літературного твору, як «Злочин і кара», визначається ідеологією; невже така формула Достоєвського: бульварний сюжет + поліфонічна ідеологія? (Що таке «поліфонічна ідеологія», сам Бахтін не здогадався б, та й чи може ідеологія, за природою своєю завжди монолітна, співати багатоголосе?) І неправда, що в булгарінской белетристиці немає ідеології, а є лише елементарна мораль. (Між іншим, як-то неясно виходить: якщо у Бориса Акуніна є і авантюрний сюжет з належним числом «жмуриков», і ідеологія є, хай і не «поліфонічна», - то чому ж його романи не перетворюються на «високу» словесність начебто творів Достоєвського?)
Хитрий випад Басинского зрозумілий - вразити солодку парочку, Акуніна з Фандоріним, їх власною зброєю: порушив-де пан автор правила жанру, їм самим над собою визнаного. Але далі простіше: виявляється, що злочин підсудного - не в цьому, а в тому, яка його ідеологія. Ліберал-с пан автор! ..
Далі йдуть і вже традиційні приклади наклепу на історію батьківщини (педерастія, приписана одному з великих князів у «Коронації», і т.д.), і деякі нові. Але перш за все звинувачується сам Ераст Петрович Фандорін. У егоїзмі і снобізмі, в самозакоханості («Він виявляє, що світ влаштований за принципом театральної гри з бездарними акторами, що грають не менш бездарні ролі»). У нелюбові до Росії («... Фандорін не бельгієць, не англієць, навіть і не росіянин європеєць. Це саме якийсь тип межеумочного людини взагалі, волею долі що народився в нерозумною, нечесної, непорядною і надто хороший країні »). У тому, що Ераст Петрович - таємний японець («... Послаблюються лицьові м'язи бездоганного Фандоріна, відвалюються його наклеєні бачки, і під ними виявляється не те вилицюватий японець, не те Чхартішвілі з його проблемами »).
Так, спробуй-но доведи, що ти не японець! Втім, викриваючи Фандоріна в тому, що він - насправді японець на прізвище Чхартішвілі, Басинський мабуть що й прав. Ераст Петрович не стільки соціально, національно й історично окреслений характер, «живий персонаж», що відмінність і навіть примара такого. Але це - не наслідок згубного лібералізму, а властивість ігрової поетики Бориса Акуніна [24].
У всіх вищезгаданих звинуваченнях багато відверто упередженого. Звичайно, бандит, получеченец за походженням, Ахимас може захоплювати хоробрістю і залізною волею, але його злочини, описані в «Смерті Ахіллеса», такий, що навіть в найбільш цивілізованих країнах час задуматися: а чи не повернути нам смертну кару через четвертування? Де вже там симпатії! (І до речі, Ахимас за ічкерійскій терористів ніяк не відповідає і не свідчить - ні за, ні проти них ...) Народоволець Грін, звичайно, симпатичніший і Пожарського, і самого великого князя Симеона Олександровича («Статський радник»), але співпереживати- то читач повинен не йому, а пренаступному його Фандорину!
Зовсім абсурдним виглядає вмененная в провину Акуніну з Фандоріним відверта нелюбов до Росії, нібито нахабно виказав в «Алмазної колісниці». Про це розмірковує Басинський в недавній замітці на сайті «Російський журнал» [25]: б'ється-де Ераст Петрович з японським шпигуном «як би за Росію, проти Японії, але насправді за чергову порцію для своєї вічно голодної пихи». Інша річ «великий поліцейський чиновник» (Євстратій [26] Павлович Мильников): той-де сходить з розуму «тому, що Росія програє японцям" внутрішню війну "», а Борис Акунін над ним потішається.
Прямо в душу Фандорину проник суворий критик! Ераст Петрович спокою собі не дає, життям ризикує, шукає японця, запобігає дві диверсії на Транссибірської магістралі, але Павла Басинского не проведеш: не любить космополіт із сивими скроні Росію, ні на гріш не любить ... Знає проникливий критик, що пан Мильников від патріотизму, так би мовити, з глузду з'їхав, хоч у романі «великий поліцейський чиновник» з'їхав з глузду від страху та від того, що не міг второпати хитромудрі витівки проклятого «япошки». Ну так це що, он Гоголь ще непатріотично вчинив: у Миколи Васильовича губернський прокурор, почавши думати над іншою дивною річчю, взагалі узяв та й помер ...
Тепер про ідеологію. Так, Фандорін критично відгукується про російський державі, про чиновників, про здібності та бойовому дусі російського солдата у порівнянні з японським. Але хіба краще «акунинской» Росії намальована ним же Японія 1878? А американський сержант Уолтер Локстон (верх неполіткоректності по відношенню до японців!) Привабливіше, розумніші або хоча б більш вдалим того ж пана Мильнікова? Та ні!
І одне питання до літературних прокурорам: а якби Борис Акунін писав «національні, почвеннические» романи, вони були б краще в художньому відношенні?
Ідейні погляди Григорія Чхартішвілі (ймовірно, і справді ліберальні) - його приватна справа. Але головний герой, предмет авторських і читацьких симпатій, який служить в поліції або в жандармському управлінні?! І ревно захищає інтереси Вітчизни! І бореться з революціонерами! Це що, погано? У «ганебних» зв'язках з ліберальними журналістами, професорами та ін Ераст Петрович навіть в 1905 році не помічений! Ні, радше вже Фандорін - відповідь на «запит» далеко не ліберального Василя Розанова, колись звинуватив велику російську літературу в тому, що та не надала жодного чесного і шляхетного чиновника, жодного позитивного поліцейського ...
Ліберальна ідеологія (а точніше, її малі фрагменти) в «фандоринском» циклі виконує роль здебільшого суто «формальну», мотивувальну: дає прискорення сюжету.
Що ж стосується «наклепу» на історію і реальних осіб, то мене в «фандоринском» циклі (та й в «пелагиевском») дещо теж коробить. Але, по-перше, всім не догодиш, і чи потрібно забороняти писати про персонажа, названому на белетристичному тексті Миколою II, в будь-якому тоні, крім апологетичного, і в будь-якому стилі, крім житія? Що ж до образи віруючих ... Я, наприклад, знаю людей православних і зовсім не ліберальних за переконаннями, яким, скажімо м'яко, не дуже приємний реальний Микола II ...
По-друге, і це головне, - у героїв Бориса Акуніна, кажучи словами Лєскова з приводу його роману «Ніде», схожість з реальними історичними особистостями - чисто зовнішнє. Навіть імена та прізвища часто змінені. Акунінські «наклеп» і «наругу» - не проти особистостей, а «з приводу» створених про них міфів. У цьому відношенні Борис Акунін зіставимо з Володимиром Сорокіним, піддає жорстоко іронічного осміянню «інтелігентські» культурні міфологеми. Інша справа, що сорокинская іронія здатна викликати фізіологічну огиду, - це я зрозуміти можу.
«Наруга» Акуніна над історією, то ж опис звичаїв царської родини в «Коронації», можна прочитати й іншим чином: як пародію на ласу до історичної «полунички» бульварну словесність. (Хоча, звичайно, перш за все, це штрихи до сусально-милостивому портрета царської сім'ї, рисуемому деякими «патріотами».)
До речі, у критиків-лібералів свій рахунок до Бориса Акуніним. Звинувачувався творець Фандоріна та в небезпечній експлуатації ідеї всесвітньої змови, на чолі якого стоять пронозливі іноземці («Азазель»), і в підіграванні прихильникам лаконічного гасла «Бий чеченців!» (Той же образ Ахимаса в «Смерті Ахіллеса»). А чого вартий американський філантроп на прізвище Сайрус, який фінансує аж ніяк не фонд «Відкрите суспільство» (він же «Культурна ініціатива»), а відроджувані Содом і Гоморру.
У принципі всі ці образи, і сюжетні ходи, і мотиви можна прочитувати двояко, амбівалентне: як іронію на адресу «лібералів», що не помічають навіть можливості змов і таємних товариств, і як жартування над «патріотами», трохи не все на світі оним змовою що пояснюють. Припустимо припустити, що, згадуючи про американський філантроп і його проекти, автор жартує над «лібералізмом без берегів»; але допустимо і протилежне: Борис Акуннн потішається над демонізацією фігури Дж. Сороса «націонал-патріотами» [27]. Творець Фандоріна як би роздає всім сестрам по сережках: на прогрессистский змову з «Азазеля» у нього завжди знайдеться охоронний змову з «Смерті Ахіллеса».
«Ліберальні» мотиви в акунінських романах, мабуть, превалюють, але це аж ніяк не абсолютне домінування [28].
Особлива розмова - чи виправдана взагалі ідеологічна оцінка як міра художності тексту? Якщо Павло Басинський, сповідує гасло «Бути лібералом негарно!», Вважає, що всі акунінські твору «просочені» лібералізмом, то чи означає це неодмінно: це погані твори? [29]
Але головне, Борис Акунін пише свої романи зовсім не про Росію XIX століття, яку ми втратили, а, якщо завгодно, про ту Росію, яку ми знайшли. Про наш час. (Про міражі історії, створених Борисом Акуніним, - нижче, пізніше, далі.)
Якщо ж прискіпливі критики цього не помічають, залишається визнати: акунінський проект блискуче реалізувався. До речі, успіх проекту визнає, нехай і з гнівом і пристрастю, і Павло Басинський.
Глава третя. Розшукується цитата
Заради чого читають Бориса Акуніна? Заради гострих відчуттів, народжуваних сюжетними хитросплетіннями; або заради виявлення злочинця, майстерно маскується серед мирних обивателів; або заради цілей пізнавальних - познайомитися, наприклад, зі звичаями і ритуалами великокнязівського двору («Коронація, або Останній з романів») і пристроєм бандитських зграй (« Коханець Смерті ») - втім, ми вже говорили, що і те і інше представляється читачеві в особливих, не стільки історично-точних, скільки« акунінських »версіях. А читач «літературно стурбований» «прочісує» акунінські тексти ще й для пошуку цитат і алюзій.
Потрібно, втім, зауважити: слід або - що в разі детектива доречніше - відбиток, надісланий «чужими» текстами у творах Бориса Акуніна, далеко не завжди є цитатою або алюзією. Часто, і навіть дуже часто, це перегук, збіг матеріалу, а не пряма і явна відсилання до якогось іншого твору. Так, багатопалубний розкішний пароплав «Левіафан», на борту якого відбувається дія однойменного роману, описаний зовсім не тими словами, що багатопалубний теплохід «Атлантида» в Бунінська «Пана з Сан-Франциско», і корабель з гордим біблійним ім'ям зовсім не символізує, в відміну від «Атлантиди», неоязичницькі світ буржуазної цивілізації, їх вабить і вабить до загибелі. Борис Акунін малює не занепад і руйнування, а розквіт нової, технічної цивілізації. І якщо «Левіафану» загрожує катастрофа, то всього лише тому, що лейтенант Реньє, винна у злочині, направляє багатотонну махину на скелі, щоб заховати кінці у воду.
Або ось ще приклад: молода людина приїжджає на поїзді до рідної Москви після кількох років, проведених за кордоном. Тепер питання: хто цей персонаж і звідки? Правильних відповіді два. Перший: це князь Лев Миколайович Мишкін, що страждає на епілепсію, повернувся після лікування з Швейцарії; роман Достоєвського «Ідіот». Другий: це Ераст Петрович Фандорін повернувся після перебування в Японії (офіційно - перебував там на дипломатичній службі), епілепсію не страждає, але не виносить виду розчленованих і випотрошених трупів; роман Бориса Акуніна «Смерть Ахіллеса».
Мало що видасться допитливому аналітику! - Скептично посміхнеться інший читач, не впізнали в оповіданні Бориса Акуніна доказів, надісланих Буніним або Достоєвським. З таким простодушним читачем можна було б погодитися, якби Борис Акунін сам не провокував на постійний пошук літературних перегуків. Відкриємо перший роман циклу, «Азазель». Рідкісне ім'я Фандоріна, Ераст, і ім'я його нареченої, Лізи, не просто відповідають іменам персонажів «Бідної Лізи» Карамзіна. Ліза Еверт-Колокольцева сама звертає увагу Фандоріна, а заодно і нас, на це збіг, який на сучасній російській мові було б найдоречніше назвати «доленосним».
- Я після того вашого приходу уявляла собі всяке ... І так у мене гарно виходило. Тільки жалісливо дуже і неодмінно з трагічним кінцем. Це з-за «Бідної Лізи». Ліза і Ераст, пам'ятаєте? Мені завжди жахливо це ім'я подобалося - Ераст. Уявляю собі: лежу я в труні прекрасна і бліда, вся в оточенні білих троянд, то потонула, то від сухот померла, а ви ридаєте, і татко з матінкою ридають, і Емма сякається. Смішно, правда?
Не смішно. Ліза і справді помре в день її весілля з Ерастом, але зовсім не так красиво-літературно: буде вибух бомби, і «тонка, відірвана по лікоть дівоча рука», посвічуючи «золотим колечком на безіменному пальці», буде лежати на тротуарі. Літературна модель «Бідної Лізи» працює не менш точно, ніж годинниковий механізм пекельної машини: ті, кого назвали Ерастом і Лізою, приречені на горі, і їм не стати щасливими подружжям.
У тому ж «Азазель» статський радник Іван Францевич Бріллінг, намагаючись вселити Фандорину помилкову думку про «Азазель» як про радикальну терористичної організації, зауважує: «Якщо пухлина в самому зародку не прооперувати, ці романтики нам років через тридцять, а то й раніше такий революсьон закотять, що французька гільйотина милою пустощами здасться. Не дадуть нам з вами спокійно постаріти, пом'янути моє слово. Читали роман "Біси" пана Достоєвського? Даремно. Там красномовно спрогнозовано ». Фандорін, до його сором, не читав, але ми-то знаємо, спромоглися ... І тридцяти років не пройде, як сам Фандорін, теж у чині статського радника, буде шукати невловимого месника з Бойовий групи терористів. Та й «Азазель», хоч і ставить своєю метою не «революсьон» робити, а сіяти у світі розумне, добре, вічне, - є таємною організацією і не гребує у своєму «цівілізаторстве» вдаватися до смертовбивства.
Перераховані випадки, в романах Бориса Акуніна дуже часті, - це алюзії і переклички ключові, що дають читачеві шифр для розуміння повідомлення, яким є той чи інший роман. Саме їх велика кількість спонукає підозрювати переклички з творами світової словесності у Бориса Акуніна чи не всюди. Ні в одного фрагмента немає алібі, а принцип презумпції невинності в цьому випадку не діє.
Переклички і алюзії у «Пригодах Ераста Фандоріна» бувають і іншого роду. Іноді вони точкові, і призначення їх - лише перевірити ерудицію розкрив книгу. З того, що прозектора і поліцейського інформатора в «Коханці смерті» кличуть Ф.Ф. Вельтман, не виникає далекосяжних літературних наслідків: подібності у роману з творами письменника XIX століття немає, і читач повинен просто відзначити для себе збіг прізвищ, а заодно і маленька відмінність: перший ініціал «того» Вельтмана був не «Ф», але «А ».
Коли ж Фандорін у тій же «Коханці смерті» обирає, вступаючи в клуб самогубців, ім'я принца Гендзі, то читачеві пропонується перевірка вже на більш високий рівень ерудиції. Гендзі - герой японського роману «Гендзі-моногатарі», створеного на початку XI письменницею Мурасакі Сікібу. Спільного в сюжетах двох творів немає, Фандорін схожий на японського принца хіба що у своєму прогресизм, перевагу нових цінностей старим; та оповідання частково ведеться від імені декадентствующей і літераторством дами, Коломбіни (Маші Миронової тож) [30]. Тобто зазначена Коломбіна виступає в ролі, схожою на роль самої Мурасакі, роман якої, проте ж, не читала ...
Цитати, цитати, цитати ... Те заводчик Лобастов скаже терористові Гріну слова Свидригайлова, звернені до Раскольнікова: «Ми з вами одного поля ягоди», то поліцейський начальник Пожарський розповість про бабусю, яка писала доноси на революціонерів - друзів сина на звороті кулінарного рецепта, на кшталт гоголівського Городничого. А залізний Грін розрізняє свій колір у кожного слова, кожної літери і кожної людини [31], немов герой сонета Артюра Рембо «Голосні» у кожної голосної літери (всі приклади - з роману «Статський радник»). Останній приклад - безсумнівна відсилання ще й до «Війни і миру» Л. Н. Толстого. Наташа Ростова, розмовляючи з матір'ю про Бориса Друбецком, говорить:
- І дуже милий, дуже, дуже милий! Тільки не зовсім в моєму смаку - він вузький такий, як годинник столові ... Ви не розумієте? .. Вузький, знаєте, сірий, світлий ...
- Що ти брешеш? - Сказала графиня.
Наташа продовжувала:
- Невже ви не розумієте? Николенька б зрозумів ... Безухов - той синій, темно-синій з червоним, і він чотирикутним (Том другий. Частина третя. Глава XIV) [32].
Такого роду «збірні» алюзії нерідкі в автора романів про Фандоріна і сестрі Пелагії.
Найбільш частий випадок у Бориса Акуніна - не пряма алюзія, а вибір ситуації, мотиву, матеріалу, які літературно пофарбовані, впізнавані. Так, шахрай-пройдисвіт на прізвисько Момус, такий собі Мавроді XIX століття, вигадував чудові афери на кшталт і Чічікова, і Остапа Бендера (повість «Піковий валет» з роману «Особливі доручення»). Маніяк Соцький, який претендує на роль деміурга, такий собі естет-ніцшеанец, демонструє потаємну красу навіть потворних жінок за допомогою потрошіння їх животів і мальовничій ікебани, складеної з нутрощів нещасних (повість «Декоратор» з того ж роману). Його літературний родич - одержимий ідеєю влади і перетворення світу маніяк з сучасного роману - «Парфумера» Патріка Зюскінда («Декоратор», «Парфумер» - і форми слів схожі, і цілі персонажів - творити з речей і людей естетичні об'єкти.). А в «Коханці Смерті» обирається матеріал типово горьківська - «дно», - схрещений з лесковский - чарівна краса жінки, причаровує героя (циганка Грушенька у Лєскова в «Очарованном мандрівнику» і жінка на прізвисько Смерть у Бориса Акуніна).
Призначення частини перегуків - демістифікують. Читаєш-читаєш роман про події XIX століття, а раптом повіє парфумом від Зюскінда або - вирвемося з кола літературного - почується суворий голос Гліба Жеглова - Володимира Висоцького: «Виходити з піднятими руками! - Крикнув Карнович. - Все одно нікуди не дінетесь. Будинок оточений. Кукса перший! »(« Коронація, або Останній з романів »). У фільмі Говорухіна Жеглов вимагав виходу іншого бандита з фізичною вадою - Горбатого.
У літературних алюзіях і перегукуваннях Бориса Акуніна є свої переваги і оцінки. Лев Толстой для автора «Пригод Ераста Фандоріна» має серйозне значення: і толстовське ставлення до російсько-турецькій війні 1877-1878 років, виражене вустами Левіна в «Анні Кареніній», і деміфологізація і деестетизації війни взагалі, розпочата у «Війні і мирі», сприйняті у «Турецькому гамбіті» без жодної іронії. А ось «Достоєвська» тема «Краса врятує світ» жорстоко спародіювала як мінімум двічі. У «Азазель» Амалія Бежецкая, до речі, співвіднесення з Настасею Пилипівною, вміло і переконливо розігрує роль примари, лякаючи Фандоріна такий скарг промовою: «Я була молода і красива, я була нещасна і самотня. Мене заплутали в мережі, мене обдурили і спокусили. Ти зробив страшний гріх, Ераст, ти вбив красу, але ж краса - це диво Господнє. Ти розтоптав диво Господнє ». А в «Декораторі» Джек-Різник Соцький проголошує наодинці з собою: «Я люблю вас з усіма вашими гидоти та каліцтвами. Я бажаю вам добра. У мене вистачить любові на всіх. Я бачу Красу під вошивими одягом, під коростою немитого тіла. Як можуть вони гребувати Божим даром - власним тілом! Мій обов'язок і моє покликання - потроху привчати їх до Краси. Я роблю красивими тих, хто потворний ».
Не любить Борис Акунін міфопоетики та символіки Достоєвського, не любить і ірраціоналізму і міфотворчості декадентів-символістів («Коханка смерті»).
Але ... Але ж Маша Миронова-Коломбіна вціліла, зачепившись за фігурку янгола-рятівника на вивісці страхового товариства ... Що це: іронія над провіденціальним знаками чи справжнє диво? А поліцейського підполковника, начисто позбавленого декадентщини, чомусь звуть Бесіковим. Не витає чи над ним, немов непідвладна самому авторові, рационалисту-«фандорінцу», тінь передоновщина? ..
Улюблене призначення літературних перегуків і алюзій у Бориса Акуніна - іронія, комізм, що виникають при перемиканні, переміщенні з одного культурного ряду в іншій. Так, німець, іменований в клубі самогубців Розенкранцем («Коханка смерті»), побачив містичний знак смерті у відповіді офіціанта: «Перед завершенням трапези йому" від закладу "подали графин чогось кривавого. На питання "що це?" Офіціант "із загадковою усмішкою" відповідав: "Відомо що - Mors" ». Офіціант щось говорив не про смерть (mors по-латині), а про морсе. Але акунинская іронія - з подвійним дном, вона сама - алюзія на символістський текст, на символістську автопародія, «Балаганчик» Блоку, де замість крові персонаж закінчується журавлинним соком [33].
Іронічно і саме протиставлення «літературності» і «дійсності». Героїня «Коханки смерті» обирає собі літературне ім'я Коломбіна, але ж і сьогодення «не краще»: Машею Мироновою вже колись була названа героїня «Капітанської дочки».
Блиск акунінського дотепності, ігри в цитати - вірші членів клубу самогубців [34]. У гру втягується естетична оцінка. Повні того, що стане символістськими штампами, вірші Гдлевского все, навіть Фандорін, вважають талановитими - невідомо чому. А ось рядки доктора Вельтмана-Горація:
Коли крають гострий скальпель
Черевну порожнину юної дами,
Що проковтнула сто голок,
Не винісши любовної драми ... -
всім здаються бездарними. Але ми-то, нині живуть, не можемо не визнати їх конгеніальним віршам, наприклад, Миколи Олейникова ... А рядка «Інші гуляють в тузі, / Своє м'ясо знайти щоб» з вірша Калібана «Острів смерті» - чим не інверсія, гідна Маяковського, але знайдена за десять з гаком років до дебюту російських футуристів! (Бідного ж Калібана більшість співчленів вважають жалюгідним графоманом ...)
А ось і вбивча пародія (співавтори - Борис Акунін і Коломбіна) на ахматовского «Сіроокого короля» (ритміка та інтонація тут, швидше, з інших віршів Ахматової, - наприклад, з «Смаглявий отрок бродив по алеях ...»), ще, звичайно, не написаного:
Блідий принц обпалив мене поглядом
Променистих зелених очей.
І тепер вінчальним убором
Не прикрасять з тобою нас.
Прийшов постмодернізм, звалилася цінностей непорушна скеля ... І не розібрати, талановиті чи всі ці коханці смерті або бездарні ...
Як і в постмодерністській поетиці, текст-прообраз, до якого відсилає алюзія, під пером Бориса Акуніна часто робить неймовірний кульбіт, і все стає з ніг на голову. Рукавичка неодмінно буде надіта не на ту руку. Якщо в «Коханці Смерті» Ераст Фандорін з'являється під псевдонімом Неймлес («Nameless» - «безіменний»), то це означає, що йому уготована роль нового Одіссея - не більше схожого на хитромудрого гомерівського героя, ніж Леопольд Блум з роману Дж. Джойса « Улісс ». Одиссей-Фандорін і справді спускається в печеру Циклопа (сиріч в підземелля Хітровкі) і виходить на світло божий неушкодженим переможцем. Однак хірургічну операцію, що позбавляє зору, в акунинской романі робить не він, а фандорінський антагоніст, абориген і господар Хітровкі - поліцейський чин на прізвисько Будочник, і за своєю роллю, і навіть портретно нагадує не Одіссея, але його одноокого ворога, осліпленого царем Ітаки.
Любить Борис Акунін, як і інші постмодерністи, іронічний розрив між цитатою і підставляємо під неї реаліями художнього світу. Приклад, може бути, самий виразний - кінцівка роману «Позакласний читання». Про могилі «нового росіянина» підприємця Мірат Віленович Куценко [35], навмисно обрекшего жінку з допомогою власноруч виконаної операції на безпліддя, і заради розправи з конкурентом визнав своєю дочкою дівчинку з сирітського притулку, і потім вирішив приректи її (а заразом і Ніколаса Фандоріна) на смерть, сказано примирливими словами з епілогу «Батьків і дітей»: «Яке б жагуче, грішне, бунтівне серце ні сховалося в могилі, квіти, що ростуть на ній, безтурботно дивляться на нас своїми невинними очима: не про один вічному спокої кажуть нам вони , у тому великому спокої байдужою природи; вони говорять також про вічне примирення і життя нескінченної ... »Тільки немає цього примирення в жорстокому світі, мальованої автором« позакласного читання »: мерзотник Куценко - не чесний нігіліст Базаров, і помер він не від зараження після розтину трупа, а був зарізаний власною дружиною. Зарізаний після того, як лжедочь, що носить «мирний» ім'я Міранда, розповіла тієї всю правду. Не з дівочої балакучості, а щоб заволодіти дохідним бізнесом «татуся».
Під «Позакласний читанні» на таких нестиковок між цитатою і контекстом будуються і назви майже всіх розділів, що повторюють назви шедеврів світової та російської класики. Якщо глава названа «Смерть Івана Ілліча», то, будьте спокійні, помре Іван Ілліч не від раку, як у Льва Миколайовича: його скинуть з даху, і в останній момент побачить нещасний не таємничий світ, як Іван Ілліч толстовський, але спогади про престижну відрядженні в Гавану і про зарплату у сертифікатах. А після побачить чорні діри на місці хмар. Зате про фізичному процесі вмирання написано словами Толстого: «Він втягнув у себе повітря, зупинився на половині подиху, потягнувся і помер».
А якщо глава названа «Сонячний удар», то буде вона оповідати не про солодощах любові і муках розставання, а про удар в сонячне сплетіння, нанесеному головному героєві, про те, як герой б'є ворога головою об підлогу до смерті, і, нарешті, про фінальному Пуанте - ножовому ударі, лишающем життя головного ворога Ніколаса Фандоріна, жінку-вамп Жанну ...
Постмодерністські тексти, до числа яких належать і романи Бориса Акуніна, цитатно-коллажності. Правда, пізнати хоча б більшість всіх цих перегуків і алюзій може тільки читач літературно підготовлений. Інші прочитають «Пригоди Ераста Фандоріна» просто як цикл авантюрних романів - автор у образі не буде. «Подвійне кодування», розрахунок і на читача, який зрозуміє «все», і на того, хто зрозуміє «дещо», - прийом, випробуваний в постмодерністській словесності багаторазово. У «Лоліті», яка для одних скандальний «порнороман», а для інших текст, виконаний глибокого символічного сенсу, в «Імені троянди» Умберто Еко, де під завісою «історичного детективу» прихована сучасність.
Але ось що дуже важливо: під пером Бориса Акуніна і цей прийом перетворюється на цитату.
Глава четверта. Що за історія, Творець ...
Тема майже половини романів із «фандоринского» циклу - російська історія останньої чверті XIX століття в її, як прийнято говорити, вузлових моментах: російсько-турецька війна 1877-1878 років («Турецький гамбіт»), революційний терор і боротьба з ним («Статський радник »), коронація Миколи II і сумні події на Ходинському полі (« Коронація, або Останній з романів »). Крім подій і реальних осіб історія в циклі присутня і як культурний фон - fin de siПcle і декадентський культ Краси і Смерті («Коханка смерті»). Хронологічно майже паралельно розвивається дія в циклі «Провінційний детектив» про черниці Пелагії [36].
Нарешті, в романах Бориса Акуніна чимало, так би мовити, псевдоісторичних персонажів. Розслідування смерті одного з них, не відбувся, претендента на російський престол генерала Соболєва (його віддалений прототип - герой Балканської та інших воєн генерал М. Д. Скобелєв), складає інтригу роману «Смерть Ахіллеса». Проте ж, з історією в акунінських творах не все в порядку. Зізнавався в цьому і сам письменник: «Я з історією звертаюся приблизно так само, як Олександр Дюма. Коли беру історичного персонажа, злегка змінюю йому прізвище, щоб не вводити читача в оману помилковим історизмом »[37].
Таких персонажів у «фандоринском» циклі і справді хоч греблю гати. Крім Соболєва-Скобелєва це і шеф жандармів Лаврентій Аркадійович Мизинов (історія - Микола Володимирович Мезенцев), і російський посол у Константинополі граф Гнатьев (історія - Ігнатьєв), і канцлер граф Корчаков (його реальний історичний двійник - товариш по навчанню Пушкіна по Ліцею Горчаков) . А також коханка всіх Романових балерина Ізольда Феліціановна Снежневская (їй відповідає балерина Кшесинская). Або московський генерал-губернатор великий князь Симеон Олександрович (його «родич» в історії - великий князь Сергій Олександрович). Або старший чиновник доручень Зубцов, що складається на службі в Московському охоронному відділенні (прізвище наводить на асоціації з жандармським полковником, начальником Московського охоронного відділення Сергієм Васильовичем Зубатовим, які вели ризиковані провокаційні ігри з революціонерами і намагалися контролювати соціалістичні робітничі гуртки).
Відповідності між реальними особами та їх літературними двійниками дійсно дуже умовні. Реальний генерал Скобелєв, здається, зовсім не плекав бонапартистских планів, та й помер природною смертю, хоча начебто і в номері кокотки Ванди. Бонапартистским задуми, так само як і смерть від отрути, насипаного в келих поліцейським офіцером, який виконав таємний задум змовників з родини Романових, домислу всюдисуща чутка. І не було ніякої змови у великокнязівському сімействі, який вирішив усунути небезпечного і популярного полководця руками найманого вбивці Ахимаса. Борис Акунін слід не Історії-науці, а історії-чутці, «народної історії», розцвічують справжні події недоладно-яскравими фарбами і перетворює дійсність у ланцюг неймовірних авантюр.
Обер-прокурор Синоду Побєдоносцев хоча й «простяг над Росією совині крила», але сектантів, на відміну від свого літературного нащадка Победин з «Пелагії і червоного півня», таємно вбивати не наказував. Тут Борис Акунін, на жаль, вже майже обмовляє [38] на реальне обличчя і на саме Історію, піддаючись спокусі химерного міфу-міражу про Победоносцеве, міфу, який можна назвати і радянським, і ліберальним одночасно. Балерина ж Кшесинская в амурних стосунках із представниками дому Романових відрізнялася більшою вибірковістю, ніж Снежневская з «Коронації». Більш строго відповідають своїм прототипам персонажі третьорядні, такі, як граф Корчаков чи посол граф Гнатьев. Але з персонажів, які є лише деталями строкатого фону в романах, попит невеликий. Нехай називаються так відповідають ...
Легке переінакшення реальних прізвищ - звичайно, не відкриття Бориса Акуніна. Прийом цей теж майже цитатний - так діяв Лев Толстой у «Війні і мирі». Але в Толстого мета була іншою: він постачав полуподліннимі прізвищами персонажів, так би мовити, відверто вигадані. І відповідність реальним особам для нього було важливо не завжди. Так, якщо Денисову додані деякі риси характеру і біографії Дениса Давидова, то для образу Андрія Болконського або для образів персонажів з сімейства Курагин істотно просте схожість з прізвищами Волконський або Куракін, але не з конкретними справжніми особами російської історії. Що до постатей історичних, то тут Толстой, на відміну від Борису Акуніну, точний: Кутузов у нього не Картузов, а Сперанський - не Споринскій ...
А навіщо ці паралелі потрібні Борису Акуніну? Для історичного колориту? Так. Але не тільки. Пошук відповідностей перетворюється на гру з читачем: той чекає «рими» імен персонажів та історичних постатей, ну так лови її мерщій! .. Це щось на кшталт іспиту з історії, причому «хорошист» знайде відповідності, а «відмінник» відзначить і розбіжності. Тільки цього замало: автор дивиться крізь ціле століття. І проникливого погляду відкриваються вже відповідності іншого роду. Так, ім'я шефа жандармів Мизинова - Лаврентій - породжує асоціації з товаришем Берією, а думка жандармського офіцера Смольянінова (людини дуже хорошого, правда!): «У жандарма повинні бути чисті руки» (роман «Статський радник») - породжує гучне відлуння в столітті ХХ. Від III відділення до ВЧК - один крок ...
У Бориса Акуніна і вигадані персонажі то кивають на сучасність, то «косять» під її героїв. Якщо у московського пристава, міцно замішаного в бандитських розборках, прізвище Солнцев і цей Солнцев розправився з люберецьким «авторитетом», то тут добрим мЧлодцам натяк на нинішніх «солнцевських» і «люберецких» («Коханець Смерті»).
Далі - більше. Натяками на день сьогоднішній поцятковані всі романи Бориса Акуніна (деякі алюзії вже були згадані в розділі першої). Пройшов пушкінський ювілей, і кожен московський візник знає про Олександра Сергійовича («Смерть Ахіллеса»). Царський «сатрап» генерал Храпов убитий терористом допомогою кинджала, на рукоятці якого напис - літери «Б. Г. »(роман« Статський радник »). Ні, ні, Борис Гребенщиков тут ні при чому, ця абревіатура означає «Бойова група», хоча взагалі-то вона звалася «Бойова організація» [39]. Процвітаючий банкір Авесалом Ефраімовіч Литвинов дивно схожий на невдачливого політика Бориса Абрамовича Березовського - і зовнішністю, і манерами, і мовою. Прізвище теж знакова, точніше ж, «уликовая» - похідна від прізвища близького до Бориса Абрамовича полковника ФСБ Литвиненка, розподілила зі своїм патроном тяготи лондонського вигнання. Можливі й інші тлумачення, - наприклад, асоціації з відомим дисидентом радянських часів Павлом Литвиновим, іронічно представляють прототип Авесалома Ефраімовіча вигнанцем - страждальцем за свободу слова (яким себе окреслений прототип і іменує). Або не менш іронічний паралель з радянським дипломатичним представником більшовицької Росії в Лондоні М.М. Литвиновим, який на берегах туманного Альбіону був арештований у жовтні 1918 року англійцями за комуністичну пропаганду. У тенетах цих аж ніяк не дивних зближень колишній секретар Ради безпеки перетворюється в надзвичайного і повноважного посла Росії в Лондоні, який, щоправда, на відміну від «попередника» проповідує антикомунізм, і його ніяк не можуть зловити не прихильні до нього англійці, а злощасна російська Феміда ...
У Новодівичого монастиря до коронації Миколи II набудували всілякі атракціони («Коронація, або Останній з романів»), - мабуть, «Сибірського цирульника» знімати готуються ...
А на додачу до всього виявляються такі помилки супротив історичних фактів, що якраз р-ну автору ставити кол з ось та-а-ким мінусом: у «Коронації» батьком Миколи II виявляється поперемінно то Олександр II (вбили батька бомбою), то, що правильно , Олександр III. Пригадується відповідь, даний як-то одним з абітурієнтів у Московському університеті: «Декабристи вбили Олександра III бомбою» ... [40]
Облиште-с! .. Російську історію Борис Акунін знає насправді непогано, і вже в двох Олександрів він ніколи не заблукає. Хіба якщо з умислом ... [41]
Тим часом, гра грою, а творець Ераста Фандоріна, коли треба, вміє чудово передати і психологію терориста (Грін у «Статський радник»), і пряну атмосферу декадансу («Коханка смерті»), дарма що ідея клубу самовбивць запозичена не стільки з російської історії Срібного століття, скільки з Стівенсонових «Пригод принца Флорізеля» (або, швидше, з вітчизняного багатосерійного фільму режисера Євгена Татарського, в якому принца Флорізеля грав Олег Даль). Вміє Фандорін і показати історію так, як це, якщо вірити Пушкіну, робив сер Вальтер Скотт, - «домашнім чином». Не кажучи вже про одкровення дворецького Зюкина («Повсякденне життя дому Романових без приховування, від заходу до світанку») у романі «Коронація» - от хоча б Олександр II у сприйнятті схильної до нігілізму і вільнодумству дівиці Вареньки Суворової:
Спостереження перше: так він зовсім старий! Набряклі повіки, бакенбарди і підкручені вуса з сивиною, пальці вузлуваті, подагричні. Та й то - в наступному році шістдесят. Майже бабусин ровесник.
Спостереження друге: не такий добрий, як пишуть у газетах. Швидше, байдужий, стомлений. Все на світі побачив, нічому не здивується, нічого не вельми зрадіє.
Спостереження третє, найцікавіше: незважаючи на вік і порфіроносность, небайдужий до жіночої статі. А інакше навіщо, ваша величність, по грудях і талії поглядом нишпорити? Очевидно, правду кажуть про нього і княжну Долгорукову, яка удвічі молодше. І Варя остаточно перестала боятися Царя-Визволителя («Турецький гамбіт»).
Російська історія викладається в «Пригодах Ераста Фандоріна» жваво, легко, іронічно. Чим ми чимало зобов'язані самому Ераста Фандоріна - персонажеві, що сприймає те, що відбувається своєрідний, нетривіально. Переконаний консерватор та прихильник просвітницьких цінностей і технічного прогресу, службовець за поліцейської частини, але не Держиморда і не обмежений виконавець чужих наказів; людина честі і широких поглядів, здатний швидше зрозуміти «свою правду» терористів, ніж вільність у питаннях статі, - такий він, Ераст Петрович Фандорін. Він - свого роду «посередник», медіатор між світами царського двору і терористів, вищого суспільства і Хитрова ринку.
І ще. У романної грі Бориса Акуніна історія перетворюється на шахову дошку, на якій розігрується партія, і Фандорін - один з гравців. Нехай він і не завжди виграє, але зазвичай знає хід гри. А гра ця така, що епохальні події виявляються наслідком вчинків вигаданих персонажів: невдачі російських військ під Плевною - всього лише наслідок хитромудрої гри турецького шпигуна Анвара-ефенді; розгадай його партію Фандорін раніше, підсумки війни могли б бути іншими ... Тиснява на Ходинці спровокована мадемуазель Деклик, очолювала зграю злочинців. Історія та приватне життя вигаданих персонажів ходять рука об руку.
І нарешті, останнє. Таємне товариство, що вбиває в ім'я прогресу, суспільство, якому XIX сторіччя зобов'язана майже всіма своїми науковими та іншими досягненнями («Азазель»), кривава і непотрібна Росії війна на Сході («Турецький гамбіт»), страх, який випробовують на Заході перед Росією (« Левіафан »), військову змову та усунення претендента на владу за допомогою рідкого отрути (« Смерть Ахіллеса »), змова оборонців в ім'я нібито чистоти православ'я (« Пелагія і червоний півень ») - все це, як я вже зазначав у розділі першої, прикмети не стільки століття XIX, скільки наших днів [42]. Розумію в даному випадку навіть не саму реальність, а сучасні міфи про неї, ті трафарети свідомості, в яких заломлюється історія нашого часу. Читання акунінських романів дозволяє якщо не подолати ці міфи, то відійти від них. Уцілів же Ераст Фандорін всупереч всім своїм ворогам. Хай живе історичний оптимізм! .. Дасть Бог, все буде добре. Читайте Акуніна, панове: це читання втішне.
Епілог
Що є масова література? «Поняття масової літератури передбачає як обов'язкової антитези деяку вершинну культуру.
Масова література повинна володіти двома, взаємно суперечать ознаками. По-перше, вона повинна представляти більш поширену в кількісному відношенні частина літератури. При розподілі ознак "поширена - нерозповсюдження", "читається - нечитана", "відома - невідома" масова література отримає марковані характеристики. Отже, в певному колективі вона буде усвідомлюватися як культурно повноцінна і володіє всіма якостями, необхідними для того, щоб виконувати цю роль. Однак, по-друге, в цьому ж суспільстві повинні діяти і бути активними норми і її уявлення, з точки зору яких ця література не тільки оцінювалася б надзвичайно низько, але вона як би і не існувала зовсім. Вона буде оцінюватися як "погана", "груба", "застаріла" або з якого-небудь іншою ознакою виключена, знедолена, апокрифічна.
Таким чином, один і той же текст повинен сприйматися читачем в подвійному світлі. Він повинен мати ознаки приналежності до високої культури епохи і в певних читацьких колах їй прирівнюватися. Проте для іншого читача тієї ж епохи цей же текст повинен мати ознаками вимкненому з якоїсь системи: панівною, цінним чи, принаймні, офіційної »[43].
Романи Бориса Акуніна, оцінювані в рамках опозиції «високої» і «масової» словесності, виявляють свою парадоксальність. Вони як би одночасно належать і «серйозної», і «масового» мистецтва - для одного і того ж читача. Складна поетика алюзій, інтертекстуальних зв'язків, включеність у контекст літературної традиції ріднять їх з «високою» літературою; установка на «стабільність художньої мови, поетику хорошого кінця», «розпорядження про повідомлення, інтерес до питання:" Чим скінчилося? "» (Ю. М. Лотман) [44] - риси «масової» літератури, домінантні в наративних поетиці акунінських текстів. Звичайно, в сучасній культурі і, перш за все, в постмодерністській поетиці літературна ієрархія «високих» і «низових» текстів розмита. Так, елітарний постмодерністський текст може прагнути видати себе за феномен «масової» словесності.
І тим не менш опозиція «високої» і «масової» літератури в сучасній культурі не скасована. Глибоко нетривіальна семантика «Лоліти» буде безнадійно спотворена, якщо читач сприйме набоковскій роман як непристойний «напівпорнографічних» текст; сенс «Імені троянди» Умберто Еко або «Парфумера» Патріка Зюскінда випарується, випарується, якщо перший текст виявиться витлумачений як полутріллер-напівдетектив з епохи Середніх століть, а другий буде прочитаний як розповідь про екзотичному маніяка. Зруйнується художній світ текстів, зникне їх глибинна символіка: реінтерпретація Раю і невинності у Набокова, спокуси і виклики, що стоять перед сучасними інтелектуалами, у Еко, травестія історії Христа у Зюскінда.
У Бориса Акуніна все інакше. Це масове мистецтво для читача високоповажної словесності. У нього сюжет і система алюзій - окремо, як котлети і мухи в хорошій ресторації, у Донон або Бореля. Любитель авантюрного читання цілком задовольниться пригодами, філологічно заклопотаний читач, крім того, спробує розплести павутину інтертекст. Але кожний залишиться при своєму, бо авантюрність і цитатність («літературність») у Бориса Акуніна - судини несообщающіеся, рівні, один від одного ізольовані. Кримінальне чтиво і інтелектуальне читання в різних флаконах, але в одній упаковці.
І нарешті, автор «фандоринского» і «провінційного» циклів відверто моралістічен, що в наші дні пристало більше саме «масовим» літераторам. Його Фандорін - прихильник законності і порядку, цінує особисту свободу і незалежність. Майже ліберал, готовий служити, але не прислужувати. У «Статський радник» вустами Фандоріна вирікається думка про те, що горе Росії походить з того, що добру справу захищають дурні і негідники - представники влади, а за зло борються подвижники - революціонери. Тут же освічений жандармський офіцер Смольянінов вимовляє декларацію розумних реформ: «Потрібно тільки перенаправити настрій освіченої частини суспільства від руйнівності до творення, а непросвещенную частина суспільства слід утворювати і поступово виховувати в ній почуття самоповаги і гідності». А в «Пелагії і червоному півні» єврей-вихрест Бердичівський роз'яснює самому собі, а заодно і читачам, що зло Росії - не в євреях.
У співвідношенні з класичними текстами акунінські твори виглядають як би дайджестом, екстрактом - на зразок томиків російської класики в короткому викладі, таких милих серцю недбайливих школярів. Залишена фабула. Втім, детектив і споріднені йому творіння завжди мають риси вичавки з «великого» мистецтва. «Детектив - ознака як соціального, так і літературного здоров'я. Він зручний тим, що оголює художні структури. У принципі будь-який злочин - це ідеальний в своїй наготі сюжет. Кожна слідча версія тотожна психологічному мотиву »(А. Геніс) [45].
Акунінські романи збираються з мотивів і алюзій - кубиків, як будиночки в дитячому конструкторі. Але зібрати ці тексти непросто. Борис Акунін досягає в своїй грі істинного майстерності.
Примітки
* Прообразом перших двох глав цього твору послужили дві мої нотатки, опубліковані в «Колі читання» «Русского журнала» (www.russ.ru); при включенні в текст розповіді вони були істотно перероблені і доповнені.
1) Строго кажучи, гостросюжетні «кримінальні» романи Бориса Акуніна («фандорінський» і «пелагиевском» цикли і твори про предків і про нащадка Ераста Петровича) детективами не є, про що сказано в розділі другому цієї статті. Особливий випадок - недосвідчені і наївні «детективи мимоволі», як лицар без страху і докору і галантний кавалер осьмнадцатого столетья Данила Фондорін або його далекий нащадок, який повернувся з Англії на історичну батьківщину наш сучасник Ніколас: таємниця вабить їх за собою, але не дається в руки . Так, Ніколас Фандорін візьме кришку старовинного скрині, вкопані в землю, за «якийсь шматок дерева або, швидше, кореня» і не знайде бажану «Ліберії», бібліотеку Івана Грозного, дарма що зміг розшифрувати старовинний документ і навіть відшукати будинок, де його предок Корнеліус фон Дорн сховав це книжкове скарб («Алтин-толобас»). Звичайно, це випадок особливий - як і той, коли Ніколас Фандорін, опинившись в Новоиерусалимском монастирі і читаючи напис на могилі хлопчика Митеньки Карпова, померлого під кінець вісімнадцятого сторіччя, сумує за дочасно почівшем дитини, не відаючи ні того, що ця могила помилкова, ні - що цей самий Дмитро Карпов був усиновлений предком Ніколаса Данилом Фондоріним під ім'ям Самсона Фандоріна і що він - теж предок сера Ніколаса. Потаємні події історії вислизають від погляду звичайних людей, - каже Борис Акунін.
Про подібність романів Бориса Акуніна з детективної класикою і про відмінності їх від жанру детективу ще буде сказано далі.
2) Провінційний Заволжск з його розміреним і зовні спокійним життям нагадує лесковский Старгород, літературний прообраз владики Митрофанія - батько Савелій тубероза, вторгнення в старгородського мирний глушині чиновника з особливих доручень Бубенцова, в минулому винного в аморальних вчинках, а нині користується заступництвом можновладців, - відгомін приїзду в Старгород Термосесова. У «Пелагії і білому бульдога» нескладно виявити і свідчення впливу гоголівських текстів (успіх Бубенцова в заволжском світлі - і прийом, влаштований провінціалами Хлестакова і Чичикову). Простежується і схожість з романами Достоєвського - оповідач у «Пелагії і білому бульдога», патріот рідного містечка, присвячений в його чутки і плітки, - далекий родич хронікера з «Бісів» і «Братів Карамазових». Але «Соборяне» залишаються основним літературним прообразом і джерелом.
Однак у «пелагиевском» циклі віє не лише сонним і теплим повітрям російської провінції, але і холодним свіжим вітром Гренландії. Знахідка метеорита, що впав на острів, вченим-злочинцем і викриття цього лиходія проникливої і рішучої дамою, здається, запозичені автором «Пелагії і чорного монаха» з роману данця Пітера Хеган «Смілла та її почуття снігу» (1993), вперше виданого по-російськи за пару років до виходу у світ акунінського твори. І в Бориса Акуніна, і у Хеган впав метеорит знаходиться в печері.
Данська роман, в свою чергу, сходить до роману Жуля Верна «У гонитві за метеоритом», в чому Пітер Хег на відміну від Борису Акуніну не таїться, а «колеться» відразу, змушуючи антагоніста Смілли назвати Жюль-верновскій текст (пор.: Хег П. Смілла та її почуття снігу: Роман / Пер. з дат. Е. Краснової. СПб., 2002. С. 519). І француз, і данець послали свої метеорити на пустельні острови Упернівік та Гела Альта біля берегів Гренландії, правда, мисливці за метеоритом у Жюля Верна, на відміну від хеговскіх лиходіїв, вбивств не роблять.
3) Останній розділ роману, «Євангеліє від Пелагії», відсилає цінує літературні переклички читача до тексту ХХ століття - до роману М.А. Булгакова «Майстер і Маргарита», ершалаимские глави якого суть не що інше, як «Євангеліє від Воланда». Втім, для літературно досвідченого читача акунінських творів роман Булгакова - теж класика.
А. Данилевський недоброзичливо зазначив настирливість булгаковського пласта в «Пелагії і червоному півні» (Данилевський А. Б. Акунін і Добра Новина / / Російський журнал. 2003. 20 березня. - Http:// www.russ.ru/krug/kniga/ 200303320_ dan.html). Але безвідносно до претензій Бориса Акуніна на роль «нового євангеліста» (в цьому його викриває рецензент) не можна не відзначити, що педалювання цитат - взагалі риса акунинской поетики, а аж ніяк не окремий випадок «Пелагії і червоного півня».
4) «Класичність» і «культурність» (приналежність до «високої» або «серйозною» словесності), - взагалі кажучи, звичайно, не одне і те ж. Але у випадку Бориса Акуніна ухилення від поетики «низькопробної» масової белетристики забезпечується і харчується зв'язком (не важливо, уявної чи реальної, важливо, що декларованої) з традиціями XIX століття.
5) Борис Акунін: «Я беру класику, вкидаю туди труп і роблю з цього детектив». Інтерв'ю Т. Хмельницькій / / Світ новин. 1 липня 2003. № 27 (497). С. 29.
6) Там же.
7) Петрановская Л. Актуальне літо / / Російська мова. 2001. № 22.
8) Нагадаю вислів розумного слідчого в одному з оповідань Карела Чапека 1920-х років: крадуть зазвичай професіонали, а вбивство найчастіше робить хто-небудь із знайомих. Дякую І. Кукуліна за вказівку на цю фразу, а також на консультації при написанні приміток 16, 35 і 38.
9) Визначення «герметичний» насправді вказує на герметизм, замкнутість простору дії в романі (борт океанського пароплава) - і більше ні на що.
10) При цьому, проте ж, автор зовні цілком «історич»: він сумлінно запозичує відомості про сьогодення князя Долгорукова (включаючи такі деталі, як вплив на московського градоначальника його лакея) з книги В.А. Гіляровського «Москва і москвичі». Звідти ж родом городовий на прізвисько Будочник з «Коханця Смерті», його прототип - городовий Рудників з тим же прізвищем.
11) Для розуміння сучасного політичного підтексту цієї підкилимної боротьби необхідно згадати і про ворожнечу федеральної Москви і Москви московської через поста головного столичного міліціонера, і про те, що Юрій Михайлович не одразу подружився з Володимиром Володимировичем. (Нагадаю, що роман «Статський радник» створювався в кінці 1990-х років.)
12) Ймовірно, лом в «Коронації» - зовсім не проста предметна деталь, а, як і майже всі у Бориса Акуніна, знак интертекстуального сліду. Проговорка про це злощасному брухті підвела француженку-злочинницю тому, що в російській мові є прислів'я «проти лому немає прийому». Його (прийому тобто) у мадемуазель Деклик і не знайшлося. Крім того, лом, згадкою про який видала себе злочинниця, - типово російське знаряддя виробництва і боротьби. Фандорін з Зюкина не випадково намагалися відкрити двері саме цим простим предметом: так російські француженку здолали.
13) Я ніяк не можу погодитися з думкою Л. Данілкіна, який стверджує, що «навіть заради подвійного гонорару невтомному Б. Акуніну не варто було друкувати два наспіх спроворенних роману. Потрібно було хоча б звести їх в один, який просто за рахунок розмашисто виписаної інтриги міг би виглядати цілком пристойно - як остання "Пелагія". Шкода, насправді, що все так вийшло »(Данілкін Л. Коханка смерті / / http://www.afisha.ru. - Москва - Книги. Опубліковано: 04.07.2001).
14) Борис Акунін: «Я беру класику, вкидаю туди труп і роблю з цього детектив». Інтерв'ю Т. Хмельницької. С. 29.
15) Григорій Чхартішвілі: «" Б. Акунін "дозволив мені жити так, як хотілося». Інтерв'ю Ользі Кабанова (Ізвестія. 2003. 22 грудня). На питання журналістки: «Чи вірите Ви самі, що" Алмазна колісниця "може бути останнім Вашим детективним романом? І у Вашій Чи влади закінчити проект "Б. Акунін "і зробити літературне самогубство?» - Автор «Алмазної колісниці» відповів, як звичайно, ухильно: «Ну, при чому тут самогубство? Я просто хочу взяти відпустку. Я чесно відпрацював белетристичну п'ятирічку і, згідно Конституції, маю право на відпочинок. Мені потрібно набратися нових вражень і нових сил, щоб вийти на якісно інший рівень. Або зрозуміти, що це в мене не вийде, - і тоді, напевно, змінити жанр ».
16) «Алмазна колісниця» - буддійська сутра, на основі якої була розроблена, зокрема, система виховання та поведінки ніндзя.
17) Марк Липовецький розглядає «акунінський» проект як приклад постмодерністської стратегії і як показовий випадок «масовізації» російського літературного постмодерну (Липовецький М. ПМС (постмодернізм сьогодні) / / Прапор. 2002. № 5).
18) Інтерв'ю Ганні Вербиевой (Незалежна газета. 1999. 23 грудня).
19) Шкловський В. Новела таємниць / / Шкловський В. Про теорію прози. М., 1929. С. 25-42, порівн.: Щеглов Ю.К. До опису структури детективної новели / / Жовківський А.К., Щеглов Ю.К. Роботи з поетики виразності: Інваріанти - Тема - Прийоми - Текст. М., 1996. С. 103-104.
20) З інтерв'ю Бориса Акуніна Ганні Вербиевой (Незалежна газета. 1999. 23 грудня).
21) Чудінова Є. Смерть Статуї Ахіллеса. Критика творчості Б. Акуніна (http:// www.chudinova.com.ru/id14_8.html).
22) Варламов А. Стерилізатор / / Літературна газета. № 3 (5818). 2001. 17-23 січня.
23) Басинський П. Штиль у склянці води. Борис Акунін: pro et contra / / Літературна газета. № 21 (5834). 2001. 23-29 травня.
24) СР зауваження С. Дубина, справедливо вбачають у «японської» Ераста Петровича данину жанру, а не ідеології: «... Фандорін, в принципі, не багатьом менш героїв Бушкова або Незнанського підходить під образ протистоїть жорстокому світу" крутого мужика "з самурайським кодексом честі »(Дубін С. Детектив, який не боїться бути чтивом. [Рецензія на книгу« Особливі доручення »] / / НЛО. 2000. № 41. С. 413).
С. Дубін точно підмітив, що акунінський проект адресований читачам різного культурного рівня одночасно. Можна сміливо додати - і різних ідеологічних уподобань. Думка Павла Басинского про адресації творця Фандоріна і Пелагії тільки до «заклятим лібералам» (які нібито його тільки й читають всмак) не підтверджується грандіозним успіхом акунінських романів: таке число «ідеологізованих» читачів у нашій Вітчизні ще спробуй знайди!
25) Басинський П. Космополіт супротив інородця / / Російський журнал. 2003. 31 грудня. - Http://www.russ.ru/krug/kniga/20031231_pb.html.
26) Ім'я Мильнікова, - мабуть, предмет комічної гри. У перекладі з грецької воно означає «благовоінственний», στρατιος («войовничий») - епітет Зевса як бога війни і воїнства. Акунінський же персонаж незмінно терпить невдачі та поразки в переслідуванні невловимого японського шпигуна.
27) У випадку з відтворенням проклятих Богом міст спостерігається, природно, не справжнє відповідність подіям наших днів, а співвіднесеність з віяннями сучасності.
28) Про «ліберальних» звинуваченнях на адресу Бориса Акуніна і про їх несправедливості докладно писав М. Трофименков (Трофименков М. Річ Акуніна / / Нова російська книга. 2000. № 4). Автор точно зазначив, що «Коронація» - анти-«Сибірський цірюльнік'», але міру акунінського «лібералізму», по-моєму, трохи перебільшив.
29) Сергій Костирко (Костирко С. Самоідентифікація в «блювотний дискурсі» / / Російський журнал. 2004. 27 січня. - Htpp: / / www.russ.ru/culture/literature/ 20040127_sk.html), полемізуючи з Басинским, вказав на неприйнятність ідеологічного критерію при оцінці та інтерпретації художніх текстів. Втім, видається, що його позиція теж вразлива. З одного боку, С. Костирко абсолютизує протиставлення культури (і витонченої словесності) та ідеології: залежність від ідеології, хоча і не пряма, є навіть у «високої» літератури! З іншого ж боку, несимпатичну йому літературу «нового соцреалізму» (адептом якої він називає Басинского) критик судить все-таки саме як ідеолог-ліберал.
30) Між іншим, щоденник Коломбіни нагадує реальний відомий щоденник майже того ж часу, що належить Марії Башкирцевої. (За цей спостереження я вдячний А. А. Блокіной.) Щирі і глибоко індивідуальні пафос і екзальтованість щоденника Башкирцевої, який отримав популярність в культурі Срібного століття, перетворюються на штамп у тексті Коломбіни. Недовга любов Маші Миронової-Коломбіни до Петі (він же пушкінський Петро Гриньов і символістський П'єро) проектується на любов Марії Башкирцевої до графа П'єтро Антонеллі. Слова, якими Башкирцева оповідає про охолодження до П'єтро («Я відбула свій термін і тепер вільна ... до нової" мобілізації ". Напевно, я зможу полюбити лише того, хто зачепить моє самолюбство, підлестить мою марнославству»; «Отже, ви бачите - я зовсім не любила П'єтро! Я навіть не була закохана. Потім я була зовсім близька до того, щоб полюбити ... Але ви знаєте, яким жахливим розчаруванням це скінчилося »[Башкірцева М. Щоденник. М., 1999. С. 220 , 270]), Коломбіна сумлінно «переписує» у свій щоденник.
31) При цьому Грін стає жертвою складної словесної гри, яку веде з ним сам Борис Акунін. Себе залізний терорист бачить або хоче бачити «світло-сірим», як дамаська сталь, хоча і виявляє з незадоволенням проступають сентиментальну блакить. Проте його партійна кличка-псевдонім (усічена прізвище народовольця Гриневицького) по-англійськи означає «зелений» (green). Цей колір не передбачений в етико-психологічної палітрі знаменитого терориста - принаймні в застосуванні до себе самого. На вітчизняному жаргоні, мовою фарцовщиків, «гріни» (тобто «зелені») - американські долари. А в розхожому сучасному поданні терористи борються не за ідею, а за довгий-предовгий бакс. Так образ лицаря терору Гріна, заломлюючись у кривому дзеркалі нашого часу, перетворюється в образ лиховісного найманого вбивці. Сам Грін про ці оборудки автора, звичайно, не відає, хоча й «знав, що його кличка по-англійськи означає" зелений "». Ну, так він до самого кінця не підозрював і про провокації Пожарського, що здійснював брудні вбивства чистими руками полум'яних революціонерів - і самого Гріна в першу чергу.
Ймовірний приклад «міжмовної» і «міжмовна» ігри (вельми витонченої!) - Прізвище Лінд, під якою таїться до свого викриття мадемуазель Деклик. У німецькому існує слово «linde» - жіночого роду, що можна прочитати як вказівку на істинний підлогу таємничого і невловимого злочинця; «linde» означає «липа» (дерево), а в російській мові одне із значень цього слова (точніше, омонім «липи - дерева ») -« підробка, фальшивка ». Так що досвідченому в німецькому читачеві дається шанс здогадатися: а доктор-те підроблений! (На цю паралель автору цього тексту вказала А. А. Блокіна, за що я їй дуже вдячний.)
Мало того. У німецькому ж мовою є і прикметник «lind», що означає «м'який, теплий, приємний, ніжний». Кому, як не жінці, пристали ці епітети?
32) Толстой Л.М. Зібрання творів: У 22 т. М., 1980. Т. 5. С. 201.
Між іншим, можливо, саме з «Війни і миру» «прокрався» в роман «Статський радник» жандармський офіцер Смольянінов, що бачить своєю метою служіння закону і блага. У толстовському романі є масон, «ритор» Смольянінов, готують П'єра Безухова до вступу в братство, повідомляючи, що мета масонів - «всіма силами протиборствувати злу, яка панувала у світі» (т. 2, ч. 2, гл. III [Толстой Л . М. Указ. вид. Т. 5. С. 82]). З волі акунинской іронії - масонська ложа перетворилася на жандармське управління.
33) «Клубне ім'я» у містично недовірливого німця теж «блоковское»: «Розенкранц» перегукується з містикою масонів-розенкрейцерів (і з драмою Блоку «Роза і хрест»), а перекладається як «віночок з троянд», - ймовірно, натякаючи тим самим на поему «Дванадцять».
34) Твори двох поетів написані не Борисом Акуніним, а С. Гандлєвський і Л. Рубінштейном, про що і повідомляється читач: «Автор вдячний Сергію Гандлєвський і Льву Рубінштейну, які допомогли персонажам цього роману - Гдлевскому і Лорелею Рубінштейн - написати гарні вірші».
35) Кримінальний підприємець - однофамілець сучасного кіноактора Гоші Куценко (Гоша - екранне ім'я), що став відомим завдяки ролям бандитів в бойовиках.
36) Особливий випадок - романи, побудовані на паралелізмі-чергуванні подій минулого і сьогодення: «Алтин-толобас» (кінець XVII століття і наші дні) і «Позакласний читання» (результат XVIII століття і сучасність). Минуле і в них «відгукується» зі справжнім, і обидва майже однаково моторошні. Наші дні виявляються «гірше» і «страшніше» не стільки якісно, скільки кількісно. Якщо в XVII столітті над «Лібереей» Івана Грозного був убитий всього одна людина, то в наш суворий час схованку залишилися охороняти цілих два трупи («Алтин-толобас»).
37) З інтерв'ю Марині Муріно (Аргументи і факти. № 44 [1045]. 2000. 1 листопада).
38) Але все-таки саме майже обмовляє. Победин тут діє як герой интеллигентско-ліберального міфу про державника-консерваторів-погромника, і цей міф піддається «розвінчанню-розгвинчування», сходячи до незначною ролі простої сюжетної мотивування. Див на цей рахунок вищенаведене «Відступ про ідеологію».
Крім того, Акунін свідомо змішує два історичних сюжету: діяльність Побєдоносцева і відома «справа вотяков» початку ХХ століття, - представників вотяков (нині цей народ називається удмуртами), нагадаю, помилково звинувачували в язичницьких ритуальних вбивствах, і захищав їх у пресі В.Г . Короленка. Читач же «Нового літературного огляду» згадає при читанні історії про сектантів ще й книжку Олександра Еткинда «Батіг» (М.: НЛО, 1998) - про роль сектантів і чутках про сектантів в культурі початку ХХ століття, - напевно Георгію Чхартішвілі відому.
39) Є. Чудінова (Чудінова Є. Смерть Статуї Ахіллеса) розцінила прочитання абревіатури «Б.Г.» Долгоруким - «бе ге», а не «буки глаголь» - як очевидну й нестерпну помилку пана автора. Проте ж, незалежно від того, пам'ятав чи автор «Статського радника» про назви букв в старій абетці (майже напевно пам'ятав!), Йому була важлива не історична достовірність, а асоціації з Борисом Гребєнщиковим.
40) Незважаючи на виняткову умовність «XIX століття» в акунінських романах, рецензенти нерідко відзначали як симпатичне властивість автора саме відтворення атмосфери «тієї епохи» і точність деталей (нагадаємо - невід'ємна ознака реалізму за Ф. Енгельсом). Див, наприклад: Вербиевой А. Акунін помер, хай живе Акунін! Останній з романів про Фандоріна, перший - про Пелагію. [Рецензія на романи «Коронація» і «Пелагія і білий бульдог»] / / Незалежна газета. 2000. 18 травня. Д.В. Шаманський (Шаманський Д. В. Plusquamperfect (про творчість Б. Акуніна) / / Світ російського слова. 2002. № 1) хвалить автора «фандоринского» циклу за талановите відтворення атмосфери старого часу. С. Дубін назвав гідністю акунинской прози «відмова від реалій сьогоднішнього дня з їх розбірками і корупцією на всіх рівнях суспільства» (Дубін С. Детектив, який не боїться бути чтивом. С. 413). Опинилися геть забуті і політичне вбивство популярного генерала, і пов'язані з ним інтриги («Смерть Ахіллеса»), і маніяк-вбивця з «Особливих доручень», і багатий урожай «жмуриков», якому позаздрити можуть Данило Корецький чи Олексій Воронін.
Якщо такі тлумачення з'являються, - значить, акунінський проект спрацював ...
М. Трофименков, вказавши на деякі очевидні переклички з сучасністю, все ж наполягає на тому, що акунинская проза - аж ніяк не памфлет, не травестирование цього під минуле (Трофименков М. Річ Акуніна). Може бути, і не травестирование, але в будь-якому випадку - і не оповідання про минулі часи. Епоха Фандоріна - між собакою та вовком, вона простягається між минулим і сьогоденням, тобто належить ілюзорного світу.
41) Втім, в деталях, інколи дуже істотних, наприклад у відношенні купівельної спроможності різних грошових сум у Росії 1870-х рр.. («Азазель»), або вже згаданого іменування букв старої російської абетки, або розпорядку і меню десерту, Борис Акунін робить помилки дійсно серйозні, на що не забув нагадати допитливий і строгий рецензент (Чудінова Є. Смерть Статуї Ахіллеса). Автора часто дорікають - на мій погляд, не настільки виправдано - і в «совковості», виявленої, наприклад, у трактуванні побуту і звичаїв царської сім'ї. Олексій Варламов у вже названому відгуку на «Коронацію» («Стерилізатор») помітив грубі помилки, які свідчать про незнання автором православного богослужіння, молитов і вжитку. У спотворенні картини старої Росії Бориса Акуніна суворо дорікнула Т. Ульянова (Ульянова Т. Пародія на правду: Як обфандорівают Росію / / Незалежна газета. 2000. 15 червня). Великий список акунінських анахронізмів - як лексичних, так і історичних - навів Р. Коган (Коган Г. Анти-Фандорін. Російський журнал. 2002. 13 вересня. - Http://www.russ.ru/20020913_kog.html). На це йому заперечив Лев Пирогов, який помітив, що дорікати в цьому творця Фандоріна несправедливо, бо «повісті пана Акуніна не суть твори, які претендують на історичну достовірність» (Ex Libris НГ. 2002. 26 вересня).
Потрібно враховувати, що Борис Акунін аж ніяк не прагне зобразити реальний XIX століття, і тому вірність деталей для нього несуттєва. Не виключено і те (самому автору про це доводилося говорити), що помилки проти історії робляться навмисно - для радості копіткої читача, їх знаходить.
42) У цьому, однак, властивості акунінського художнього світу багато в чому схожі з тими, які притаманні класичному детективу - породження XIX століття, про найвідоміший зразку якого А. Геніс сказав так: «У творах доктора Уотсона останній раз розцвів сяють виразної і розумної всесвіту , цієї блискучої утопії XIX століття, яку сплели залізничні рейки і телеграфні дроти »(Геніс А. Вавилонська вежа: мистецтво нашого часу. Есе. М., 1997. С. 55).
43) Лотман Ю.М. Масова література як історико-культурна проблема / / Лотман Ю.М. Вибрані статті: У 3 т. Таллінн, 1993. Т. 3. С. 382.
44) Там же. С. 387, 388. Інакше, дуже виразно і точно, про це ж писав Б. Пастернак у листі С. Спендер від 22 серпня 1959 р.: «Якщо взяти великий роман минулого століття, якщо з тканини такого роману, скажімо," Мадам Боварі ", поступово відняти, одне за іншим, дійові особи, їх розвиток, ситуації, події, фабулу, тему, зміст ... Після такого вирахування від другосортною розважальної літератури нічого не залишиться. Але в названому творі залишиться найголовніше: характеристика реальності як такої, майже як філософської категорії, як ланки і складової частини духовного світу, які вічно супроводжують життя і оточують її »(цит. за вид.: Пастернак Б. Доктор Живаго: Роман. Повісті . Фрагменти прози. М., 1989. С. 701).
45) Геніс А. Вавилонська вежа ... С. 56.
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.nlo.magazine.ru/