Нове поетичне протягом Срібного століття

Зміст:

Силует "Срібного століття"

Російський поетичний "срібний вік" традиційно вписується в початок XX століття, насправді його джерелом є сторіччя XIX, і всіма корінням він йде в "золотий вік", у творчість А.С. Пушкіна, на спадок пушкінської плеяди, в тютчевскую філософічність, в імпресіоністичну лірику Фета, в некрасовском прозаизми, в порубіжні, повні трагічного психологізму і неясних передчуттів рядка К. Случевського. Іншими словами, 90-ті роки починали гортати чернетки книг, які склали незабаром бібліотеку 20-го століття. З 90-х років починався літературний посів, приніс сходи.

Сам термін "срібний вік" є досить умовним і охоплює собою явище зі спірними обрисами і нерівномірним рельєфом. Вперше цю назву було запропоновано філософом М. Бердяєвим, але увійшло в літературний обіг остаточно в 60-ті роки нинішнього століття.

Поезія цього століття характеризувалася в першу чергу містицизмом і кризою віри, духовності, совісті. Рядки ставали сублімацією душевної недуги, психічної дисгармонії, внутрішнього хаосу і сум'яття.

Вся поезія "срібного століття", жадібно увібравши в себе спадщину Біблії, античну міфологію, досвід європейської та світової літератури, найтіснішим чином пов'язана з російським фольклором, з його піснями, плачами, переказами та коломийками.

Проте, іноді говорять, що "срібний вік" - явище західницького. Дійсно, своїми орієнтирами він обрав естетизм Оскара Уайлда, індивідуалістичний спіритуалізм Альфреда де Віньї, песимізм Шопенгауера, надлюдини Ніцше. "Срібний вік" знаходив своїх предків і союзників в самих різних країнах Європи і в різних століттях: Війона, Малларме, Рембо, Новаліса, Шеллі, Кальдерона, Ібсена, Метерлінка, д `Аннуціо, Готьє, Бодлера, Верхарна.

Іншими словами, в кінці XIX - початку XX століть відбулася переоцінка цінностей з позицій європеїзму. Але в світлі нової епохи, що явилася повною протилежністю тієї, яку вона змінила, національні, літературні та фольклорні скарби постали в іншому, більш яскравому, ніж коли-небудь, світлі.

Це було повне сонячного сяйва творчий простір, світле і жізнедающее, спрагле краси і самоствердження. І хоча ми називаємо це час "срібним", а не "золотим століттям", може бути, саме воно було самої творчої епохою в російській історії.

Народження нової поетичної школи.

"Срібний вік" - складне, дивовижне полотно російської поезії, яке почало ткати невидимою рукою творця в 90-х роках XIX століття. І першим найбільш яскравим малюнком цього безцінного, багатоликого творіння став символізм з його поетикою натяку і іносказання, з його естетизацією смерті як живого початку, з його креативною силою "божевілля", із знаковою наповненням повсякденних слів. Його найважливішою прикметою стала аналогія лику, скороминущості, сиюминутности, в яких відбилася Вічність.

Новий світогляд зажадало від нової поетичної школи нового прийому. Таким став символ - багатозначне іносказання, сформувало ще поетику Священного писання, а потім химерно розроблене французькими символістами. Досвід біблійної символіки дуже вплинув на долю слова "символ": у "світському" розумінні воно залишалося простим риторичним прикладом, застосовуваним до будь-якого матеріалу, в "духовному" ж розумінні воно міцно виявилося пов'язане з релігійною тематикою як земний знак несказуемих земних істин. "Символ, - писав один з теоретиків і практиків нової течії, - тільки тоді справжній символ, коли він невичерпний і безмежний у своєму значенні, коли він промовляє на своєму сокровенне мовою натяку і навіювання щось неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, многосмислен і завжди темний в останній глибині ".

Новий рух закріпило за собою остаточне ім'я, коли вийшла у світ книга віршів Д. Мережковського "Символи" (1892 рік), оформилося ж ця течія завдяки трьом збірників "Російські символісти", випущеним Брюсовим (1894-1895). Якщо у Брюсова і Бальмонта домінувало "світське" розуміння слова "символ" (вони бачили в символізмі школу з певною технікою), то у В. Іванова, Блоку, А. Білого, яких прийнято називати "молодшими символістами", взяла гору містико-релігійна трактування цього поняття.

Поетам - символістів був властивий глибокий історизм, з позицій якого оцінювалися та події сучасності; сугуба музикальність поетичного рядка і найширший енциклопедизм культурного арсеналу. Тут панували різноманітні форми: балади, Тріолет, вінки сонетів, поеми, підлеглі нових образів, словами, розмірами, рима.

Я боюся розповісти, як тебе я люблю.

Я боюся, що, підслухавши повість мою,

Легкий вітер у кущах раптом в радості п'яному

Полетить над землею ураганом ...

Я боюся розповісти, як тебе я люблю.

Я боюся, що, підслухавши повість мою,

Зірки стануть недвижно серед темного склепіння,

І висіти буде ніч без результату ...

Я боюся розповісти, як тебе я люблю.

Я боюся, що, підслухавши повість мою,

Моє серце Божевільні любові жахнеться

І від щастя і муки порветься ...

М. Мінський

Поети - символісти стали під гасло А.С. Пушкіна: "Ми народжені для натхнення, для звуків солодких і молитов", обравши для себе раз і назавжди табір "естетизму" (визнання саморушної цінності мистецтва, творів, відрив від громадськості). Це ріднило символістів з акмеїстами, в значній мірі з футуристами, а після революції з імажиністів, і протиставляло їхньої селянської і пролетарським поетам, сприймати поезію, як соціальний фактор.

Трактування російського символізму як течії романтичного за своєю природою, як відомого рецидиву романтизму початку XIX століття має над собою глибокі підстави.

Романтизм як настрій, як прагнення піти від реальної дійсності у світ вимислу і мрії, як неприйняття життя і реальності, вічне "шукання нескінченності в кінцевому", підпорядкування розуму і волі почуттю і настроям - є, безсумнівно, переважаючою стихією російського символізму, тим психологічним базисом , на основі якого він міг розпуститися.

Короткий вечір тихо згасає

І перед смертю ласкою німий

На одну мить примиряє

Небеса з змученої землею.

У просвітленої, зворушливою дали,

Що неясна, як мрії мої, -

Не печаль, а тільки слід печалі,

Не любов, а тільки тінь кохання.

І часом на пустельні мовчанні,

Як з гробу, віє з висоти

Мені в обличчя холодне дихання

Безмежною, мертвої порожнечі ...

Д. Мережковський

Внутрішня напруженість і занепокоєння, кілька хаотична схвильованість, так характерна для романтизму, є настільки ж характерною рисою російського символізму, особливо пізнього його прояви. Не випадково першим захопленням Блоку в поезії був Жуковський, юнацьким захопленням Бальмонта - Едгар По і Шеллі, Білий з дитинства упивався віршами Гете і казками Андерсена, а улюбленим читанням юного Ф. Сологуба були "Робінзон" та "Дон Кіхот".

Відродженням настроїв романтизму ідеологічна сторона російського символізму, однак, не вичерпується. Він ввібрав в себе й інші впливи: впливу західного, зокрема французького "декадентства" і містичної філософії В. Соловйова:

У Альпах.

Думок без мови і почуттів без назви

Радісно-потужний прибій ...

Хисткий насип надій і бажання

Змило хвилею блакитний.

Сині гори кругом насуваються,

Синє море далеко.

Крила душі над землею піднімаються,

Але не покинуть землі.

У берег надії і берег бажання

Плескає перловою хвилею,

Думок без мови і почуттів без назви

Радісно-потужний прибій.

Західне декадентство - це перш за все естетство, холодне і замкнутий у собі, це крайній самоствердження особистості, своєрідний індивідуалізм (безформний і пасивний). Ці риси були яскраво виражені у творчості ранніх російських символістів, яких інакше іменували "декадентами". Бути може, краще, ніж де б то не було, естетика російського декадентства була сформульована в словах Ф. Сологуба: "Беру шматок життя, грубої і бідною, і творю з неї солодку легенду, бо я - поет», в юнацькому кредо Валерія Брюсова : «Все в житті тільки лише засіб для дзвінко-співучих віршів».

Настрої в поезії.

Оспівування "болю душі, яка втомилася і спить в труні втоми своєї (Мінський), лежання" на дні між підводних стебел "(Бальмонт), заклики смерті -" О, смерть, я твій, всюди бачу одну тебе і ненавиджу чарівність землі "( Сологуб), якась напуганность життям, страх перед нею, небажання або нездатність бачити в ній нечго реально цінного - одну лише нудьгу і нікчемність, "чортові гойдалки", безглузді і жорстокі (Гіппіус, Мережковський, Сологуб) - ось настрої раннього російського символізму . Виходів у таке настрої було два: прославляння смерті і заклик йти до неї на зустріч, похмуре відчай або ж заміна гордовитої життя її сурогатом - сладостной легендою, проповіддю забуття, безсилля, нелюбові, естетствующе-містичними настроями, музикою мрії, невизначених слів і звучань (безглуздих для розуміння, але пестять вухо) - вихід у замкнутий, холодно-поверхневий естетизм.

Елегія.

Я померти хочу навесні,

З поверненням радісного травня,

Коли весь світ переді мною

Воскресне знову, благоухая.

На все, що в житті я люблю,

Поглянувши тоді з усмішкою ясною,

Я смерть свою поблагословлю -

І назву її прекрасною.

М. Лохвицька

Ці риси характеризують в значній мірі поезію раннього Добролюбова, Мінського, І. Коневского, Сологуба, Гіппіус, раннього Брюсова, в значній мірі Блоку і Анненського. На всій цій поезії лежить наліт пасивності, внутрішнього безсилля, незважаючи на часом виключне досконалість форми, відсутність вольового початку і життєздатності.

Іди за мною.

Полуувядшіх лілій аромат

Мої мрій легкі туманить.

Мені лілії про смерть кажуть,

Про час, коли мене не стане.

Світ - заспокоєної душі моєї.

Ніщо її не радує, не ранить,

Не забувай моїх останніх днів,

Зрозумій мене, коли мене не стане.

Я знаю, друже, дорога не довга,

І скоро тіло бідне втомиться.

Але відаю, любов, як смерть, сильна.

Люби мене, коли мене не стане.

Мені здається таємничий обітницю ...

І, відаю, він серця не обдурить, -

Забуття тобі в розлуці немає!

Іди за мною, коли мене не стане.

З. Гіппіус

Інші риси психології спостерігаються у "молодших" символістів, другого покоління російського символізму. Нові символісти: В. Іванов, О. Бельнт, Ю. Балтрушайтіс, О. Блок, С. Соловйов - рішуче відмежовуються від колишнього "декадентства". Вчення про безмежної любові до себе, закликаючи до відходу у відокремлений світ мрії і невловимих настроїв, пасивності, внежізненності, схиляння перед образом смерті і болісно-збоченого еротизму, вони протиставляють ідею "соборності", активності, пророчого служіння поета вольовим прагненням до проведення в життя своєї релігійно-філософської ідеї.

Я бачив напис на скелі:

Чим далі шлях, тим жереб суворіше,

І все ж вір одній землі,

Землею обманутий перехожий ...

Шануй гіркоту правди, бійся брехні.

Жени від дум сомненья жало

І кожній іскрою дорожи -

Квітів землі в Пустелі мало ...

Живучи, безстрашністю живи

І твердо пам'ятай на годину боязні:

Життя малодушні в любові

Готує гіршу з страт.

Ю. Балтрушайтіс

Рядком про В. Брюсова.

Трохи особняком у середовищі московських символістів варто Валерій Брюсов. Це була людина з абсолютно асиметричним обличчям (ніби спригнувшім з портрета кубіста), різкими монгольськими вилицями і рисячими очима. Основною рисою характеру Брюсова була зібраність, скутість. Вона замикала і строгі думки, і тендітне сором'язливість. Брюсов не був дуже розумний від природи, але був нескінченно утворений, начитаний і культурна.

Розум Брюсова не був швидкий, але дуже гострий і підкріплений особливої, брюсовской логічністю. Він був, як це не дивно звучить, з дитинства немолодим хлопчиком. Хлопчиком він залишився на все життя, і, ймовірно, дитиною він помер. Тільки у дітей буває така допитливість, така тяга дізнатися про все. Брюсов кидався на все, і все, на що він кидався, він вивчав надзвичайно грунтовно. Все життя він хотів здаватися і виглядав не тим, чим він був. Він малювався вождем, еротичним поетом, демоністом, окультистом, всім, чим можна було бути в ті дні. Але це був портрет Брюсова, а не оригінал. Як був не схожий Валерій Якович на Брюсова! Якщо Єсенін заплатив життям за славу, то Брюсов все життя віддав на те, щоб бути схожим на свої вірші, створені за зразком кращих класиків. У нього розриву не могло бути. Його поезія, з одного боку, була дуже міцно пов'язана з ранніми символістами, з іншого ж - його тематична зв'язок з майбутніми "кубо-футуристами" безсумнівна. Брюсов, мабуть, єдиний із російських поетів дофутурістіческого періоду, вміє змусити відчути подих сучасного капіталістичного міста, скажений ритм його життя, засмоктує і гіпнотизує динаміку, гуркіт, штовханину, нескінченні переливи вогнів, сірі сутінки міського світанку і безпристрасне олово електричних місяців.

Жінці.

Ти - жінка, ти-книга між книг,

Ти - згорнутий, відображений сувій;

В його рядках і дум і слів надлишок,

У його листах божевільний кожної миті.

Ти - жінка, ти - відьомський напій!

Він палить вогнем, ледве в уста проник;

Але той, що п'є полум'я пригнічує крик

І славословить скажено серед тортур.

Ти - жінка, і цим ти права.

Від століття прибрана короною зоряної,

Ти - в наших безоднях образ божества!

Ми для тебе спричиняючи ярем залізний,

Тобі ми служимо, тверді гір дроблячи,

І молимося - від століття - на тебе!

В. Брюсов

Розглянуті з більш широкої точки зору як ранні символісти, так і пізні - явище однієї і тієї ж категорії. Соціальні їх коріння одні. Основна стихія тих і інших - романтична містика, що виникає з нездатності або невміння знайти своє місце в реальному житті, розрив з реальністю, відхід з неї. Але психологічний тонус, налаштованість у символістів другого покоління вже зовсім інші. "Декаденти" не думали бути творцями життя. Вони були тільки поетами. Вони проповідували відхід з "грубої" життя, вони хотіли бути творцями життя. Вони завжди прагнули до того, щоб зайняти місце вчителів життя і пророків. У протиставленнях реального і нереального, в заклику до активного "релігійному дії", що міститься у філософії В. Соловйова - зачатки всіх елементів поетичного світовідчуття російського символізму. І тут співіснують такі різні, але настільки безмірно талановиті майстри, як В. Іванов, А. Білий, А. Блок, К. Бальмонт.

Поети нової епохи.

Всі вірші - відображення дум авторів. Які ж були вони, ці люди, що зупинили час, вловили мить і проникли у вічність своїм променистим генієм?

1. В'ячеслав Іванов - людина настільки вчений, що цитати вилазили не тільки з рота, але і із залишку волосся, з-під сюртука. Він розповідав про епоху Відродження так запросто, як ніби він тільки вчора прийшов з цієї епохи. Він міг сказати, що зустрічав Петрарку, а життя Бокаччо він знав з точністю до хвилини. Це був чемпіон знань, вскормленнік століть, полководець цитат і універсалістів мов. Він народився 16 лютого 1866 року в місті Москві. З дитячих років, під впливом матері, дуже релігійною і люблячою поезію жінки, поет полюбив поезію Пушкіна, Лермонтова, Ломоносова, Державіна. У віці восьми років він вступив до приватної школи, де почав писати вірші і романи. Через рік поет вступив до 1-у Московську гімназію, де захопився грецькою мовою і античністю. У п'ятому класі гімназії "раптово і безболісно усвідомив себе крайнім атеїстом і революціонером". Після цього в житті В. Іванова наступила смуга песимізму, що виявилися в спробі отруїтися. Потім він захопився Достоєвським, а після закінчення гімназії вступив до Московського університету на філологічний факультет, де отримав премію за роботу над стародавніми мовами. Закінчивши два курси університету, поет виїхав до Німеччини, до Берліна, в семінарій професорів зоман, Моммзена і Гізебрехта. У цей час він дуже багато працював з історії. У ті ж роки в ньому зародилися серйозні "містичні шукання", і він взявся за вивчення В. Соловйова. У 1891 році поет переїхав до Парижа, а потім у Рим. У цей час В. Іванов став шанувальником Ніцше. У 1905 році поет переїхав до Петербурга, де став центральною фігурою у колі символістів. Він писав чудові вірші.

Любов.

Ми - два грозою запалені стовбура,

Два полум'я опівнічного бору;

Ми - два в ночі летять метеора,

Однією долі двужалая стріла!

Ми - два коня, чиї тримає вудила

Одна рука, - одна ятрить їх шпора;

Два ока ми єдиного погляду,

Мрії однієї двох трепетних крила.

Ми - двох тіней скорбна подружжя

Над мармуром божественного труни,

Де древня спочине краса.

Єдиних таємниць двугласние уста,

Собі самим ми - Сфінкс єдиний обидва.

Ми дві руки єдиного хреста.

2. Борис Миколайович Бугайов (це його справжнє ім'я) народився 14 жовтня 1880 року в Москві. Дитинство і юність поета протекла в "атмосфері професорської родини". Він з дитинства полюбив музику і поезію, слухаючи гру матері на роялі і читання гувернанткою-німкенею віршів Уланда і Гете і казок Андерсона. Ці враження назавжди визначили любов Білого до німецької культури. У 1891 році він вступив до гімназії, де він зацікавився філософією і захопився буддизмом і брахманізмом. У 1903 році закінчив природничий факультет Московського університету. У ці роки поет посилено працював над релігійно-філософськими проблемами, став затятим послідовником В. Соловйова та символістом. Андрій Білий чудово говорив. Його можна було слухати годинами, навіть не все розуміючи з того, що він говорить. Він говорив або кінцевими висновками чи одними підрядними реченнями. Білий міг говорити про що завгодно. І завжди натхненно (те, що він знав і те, чого він не знав - було майже одне й те саме). Андрій Білий був дуже чуйний до світу, але глухий до себе, як тетерук на току. Він чув шурхіт проростає думки і не чув гуркоту кроків світу. Білий міг стати б капіталістом розуму. Він навмисно перетворював себе у кустаря міркувань. Білий все життя любив осінні калюжі, спостерігав, як у них відбиваються небо і хмари, і жодного разу не вважав за краще подивитися прямо на хмари.

Сонце.

Сонцем серце запалено.

Сонце - до вічного стрімкість.

Сонце - вічне вікно

До золотої сліпучість.

Роза в золоті кучерів.

Роза ніжно колисати.

У трояндах золото променів

Червоною кулею розливається.

У серці бідному багато зла

Спалено і перемелене.

Наші душі - дзеркала,

Відбивні золото.

3. Костянтин Бальмонт. Коли раптом затріщали і завальсіровалі бальмонтовской рими і почулися бальмонтовской розміри - воістину сталася літературна революція. Свої вірші Бальмонт випускав в люди так добре одягненими, з такими чудовими манерами, вони так чудово танцюють, так вишукано ввічливі, вони так забавні, спритні, блискучі, що, право, інший раз забуваєш запитати про ці спритних рядках: Так, повно, розумні Чи вони? Глибокі вони? Цікаві вони самі по собі, поза манер, поза вальсу, поза хорошого кравця? Однак входять ці вервечки ошатних віршів в душу легко і вільно, як світські люди у вітальню:

Вечір. Морський берег, зітхання вітру.

Величний вигук хвиль.

Близько буря. У берег б'ється

Чужий чарам чорний човен.

Чужий чистим чарам щастя,

Човен томління, човен тривог,

Кинув берег, б'ється з бурею,

Шукає світлих снів чертог.

Тут гарний образ замінений витонченим виразом, оригінальна думка - оригінальною фразою. Вірш підкуповує зовнішністю, зовнішністю, поставою. Квапливість образів, мінливість, хаотичність, безумство настроїв, ілюзіонізм, сліпучість зовнішності, підробка краси красивістю, надзвичайна жіночність, ніжність, моложавість, пасивність характерні для віршів Бальмонта.

Я не знаю мудрості.

Я не знаю мудрості, придатної для інших,

Тільки скороминущості я влагаю у вірш.

У кожній скороминущості бачу я світи,

Повні мінливої ​​райдужної гри.

І не будете, мудрі. Що вам до мене?

Адже я лише хмарина, повне вогню,

Я ж тільки хмарка. Бачите, пливу.

І покликом мрійників ... Вас я не кличу!

Брюсов створив чоловічу поезію, Бальмонт - жіночу, майнувши на поетичному небосхилі екзотичної птахом.

Я ненавиджу людство,

Я від нього бігу, поспішаючи.

Моє єдине батьківщину -

Моя пустельна душа.

З людьми сумую до надмірності,

Одне і те ж бачу в них.

Бажаю випадку, невірності,

Закоханий в рух і у вірш.

О, як люблю, люблю випадковості.

Раптово взятий поцілунок,

І весь захоплення - до солодкої крайності,

І вірш, в якому співи струменів.

4. Федір Сологуб. Різні долі бувають у поетів. Одні, подібно Блоку, вступають в історію бурхливими юнаками і, кинувшись в спопеляюче полум'я своєї епохи, гинуть разом з нею. Але є інша доля - інші поети. Вони починають свій шлях серед досвітнього сутінок і тиші, йдуть повільно і обережно, майже відчутно, - зате збережуть свої сили до самого вечора життя, який застане їх все так само спокійно йдуть своєю дорогою, хоча і з старечим посохом у руці. Доля дає їм гірку насолоду. Таку долю історія дарувала колись Жуковському, Фету, потім Ф. Сологубу. Звали його чаклуном, відунів, чарівником. На людях він точно відсутній, слухав - і не чув. Був привітним господарем, але жага самотності була в ньому сильніше гостинності. Він ніколи не був молодий і не старів. Сологуб писав дуже багато, можливо - занадто. Число його віршів виражається цифрою в усякому разі чотиризначною.

Федір Кузьмич Тетерников (це його справжнє ім'я) народився 17 лютого 1863 року в Петербурзі в чисто-пролетарській родині: батько його був кравцем з Полтавської губернії, мати - селянка. Батько помер, коли Сологубу було чотири роки, мати служила прислугою і поставила сина на ноги. У будинку Агапова, у яких служила мати поета, з дитячих років він чув розповіді про старовину, музику, спів знаменитих артистів, читав багато книжок. Тут він полюбив мистецтво і театр. Поет багато читав, особливо захоплювався "Робінзоном" і "Дон-Кіхотом", які знав майже напам'ять. Федір Сологуб спочатку вчився в повітовому училищі, потім у Петербурзькому учительському інституті, після закінчення якого працював учителем. У 1892 році поет переїхав до Петербурга, зблизився з групою Мережковського і Гіппіус і незабаром став однією з чільних фігур у групі символістів. Його твори були дуже стрункими, легкими, позбавленими стилістичної строкатості або різноголосся. Вірші самих різних епох і віддалених років не тільки цілком вживалися один з одним, але й здавалися написаними одночасно. Його майстерності не був судився захід сонця. Він помер у повноті творчих сил, майстром працьовитим і суворим до себе.

Над безумством галасливої ​​столиці

У темному небі сяяла місяць,

І далеких світил вервечки,

Як ведення прекрасного сну.

Але натовп проходила безтурботно,

І на зірки ніхто не дивився,

І союз їх, що віщає вічно,

Безответно і бездіяльно горів.

І один лише блукач покірний

Підіймав до них очі від землі,

Але врятувати від загибелі чорної

Їх мовлення його не могли.

5. Олександр Блок. Про свою першу зустріч з цим тоді ще студентом, Зінаїда Гіппіус залишила такі спогади: "Блок не здається мені красивим. Над вузьким високим чолом (все в обличчі і в ньому самому - вузьке і високе, хоча він середнього росту) - густа шапка коричневих волосся. Особа пряме, нерухоме, таке спокійне, наче воно з дерева або з каменя. Дуже цікаве обличчя. Рухів мало, і голос під стать: він мені здається теж "вузьким", але він при цьому низький і такий глухий, як ніби йде з глибокої -глибокого колодязя. Кожне слово Блок вимовляє повільно і з зусиллям, точно відриваючись від якогось роздуми. У спокої сірих неуважних очей є щось миле, дитяче, не страшне. Головна привабливість Блоку у його трагічності, його незахищеності. Перед поетом стояли два сфінкса, що примушують його "співати й танцювати" своїми невирішеними загадками: Росія і його власна душа. Перший - Некрасовська, другий - лермонтовський. І часто, дуже часто Блок показував їх, злитих в одне, органічно нероздільних. Блок став одним з чудотворців російського вірша: він скинув ярмо точних рим, знайшов залежність рими від розбігу рядки, його асонанси, вкраплені в суцільно римовані строфи, та й не тільки асонанси, але і просто невірні рими мали колосальний ефект. Звичайно поет віддає людям свої творіння. Блок віддав людям самого себе.

О, я хочу безумно жити:

Усе, що існує - увічнити,

Безособове - став чоловіком,

Чи не збулася - втілити!

Нехай душить життя сон важкий.

Нехай задихаюся в цьому сні, -

Бути може, юнак веселий

У прийдешньому скаже про мене:

Простим угрюмство - хіба це

Прихований двигун його?

Він увесь - дитя добра і світла,

Він увесь - свободи торжество!

Вони жили і творили на зламі століття, сміливо відбивали себе в нескінченних дзеркалах поезії, створювали свої ліричні світи і вживалися в реально існуючий, врости в нього плоттю, але не завжди душами. Вони шукали, втрачали, знаходили, любили, ненавиділи, помилялися ... Але строки їх, хльосткі й чарівні, містичні та обволікаючі, згубні і рятують, живі, коли автори їх давно вже відійшли у "світ інший". Але це лише фізичний догляд, а душі їх залишилися проміж живих людей. Вони блукають, сумуючи і засмучений, у своєму мовчанні. Але вірші їх кричать і шепочуть. Вони живі, вони - назавжди!

Мені марилися сни золоті!

Прокинувся - і життя побачив ...

І похмурим мені світ здався,

Як ніби він траурним став.

Мені бачився сон недобрий!

Прокинувся ... на світ подивився:

Задумливий і в жалобу оповитий,

Світ більше, ніж раніше, темнів.

І думалося мені: Чого б -

У нас, в людях, розум сильний -

На сни не глянути, як на правду,

На життя не глянути, як на сон!

К. Случевскій

Влада над світом або владарювання разом зі світом.

Російський символізм розбився на дві один на одного різняться групи. Він двойствен. І в той же час він єдиний. Є щось основне, що об'єднує в одне велике і складне ціле поезію Сологуба та Іванова, Мінського і Білого, Гіппіус і Блоку, на перший погляд настільки різних за своєю сутністю. Є щось, що може бути "винесено за дужки" і що дає можливість усвідомити особливості російського символізму до кінця.

"У той час як поети - реалісти розглядають світ наївно, як прості спостерігачі, підкоряючись речовій його основі, поети - символісти, пересоздавая речовинність складної своєї вразливістю, панують над світом і проникають в його містерії, - говорить Бальмонт. - Реалісти завжди є простими спостерігачами , символісти - завжди мислителями. Реалісти завжди охоплені, як прибоєм, конкретної життям, за якою вони не бачать нічого, - символісти, відчужені від реальної дійсності, бачать в ній тільки свою мрію, вони дивляться на життя з вікна ".

У такому ж дусі висловлюється і А. Білий: "Не подіями захоплено все єство людини, а символами іншого. Мистецтво повинно вчити бачити Вічне; зірвана, розбита бездоганна скам'яніла маска класичного мистецтва."

Тому закономірно і логічно звучать слова поета: "Я не символіст, якщо слова мої не викликають в слухачі почуття зв'язку між тим, що є його" я "і тим, що він кличе" не я ", - зв'язки речей, емпірично розділених, якщо мої слова не переконують його безпосередньо в існуванні прихованого життя там, де розум його не підозрював життя. Я не символіст, якщо слова мої рівні собі, якщо вони - не відлуння інших звуків. "

Двійник.

Не я, і не він, і не ти.

І те ж що я, і не те саме:

Так були ми десь схожі,

Що наші змішувалися риси.

У сумніві кипить ще суперечка,

Але злиті незримою межею,

Однією ми живемо і мрією,

Мрією розлуки з тих пір.

Горячешний сон схвилював

Обманом другий обрисів,

Але чим я дивився невпинно,

Тим яскравіше себе ж впізнавав.

Лише полога ночі німий

Часом відобразить колисання

Моє й інше дихання,

Бій серця і свій, і не мій ...

І в каламутному кружлянні годин,

Все частіше питання мене мучить:

Коли, нарешті, нас розлучать,

Яким же я буду один?

І. Анненський

Технічна сторона символізму.

Технічні прийоми символістів визначаються, як і їхня ідеологія, їх романтичної природою. Існують дві поетичні стилю, які можуть бути умовно позначені, як стиль класичний і романтичний. Символісти, що вийшли зі школи романтизму, природно, озброїлися усіма прийомами цієї школи.

Для романтичного стилю характерно переважання стихії емоційної і співучої, бажання впливати на слухача швидше звуком, ніж змістом слів, викликати "настрою", то є непевні, точніше невизначені ліричні переживання в емоційно схвильованої душі сприймає. Логічний і речовий зміст слів може бути затемнене: слова лише натякають на деяке загальне і невизначене значення; ціла група слів має однаковий зміст, визначений загальної емоційним забарвленням всього виразу. Тому у виборі слів і їх сполук немає тієї індивідуальності, неповторяемости, незамінності кожного окремого слова, яка відрізняє класичний стиль ... Основний художній принцип - це творіння окремих звуків і слів або цілих віршів, що створює враження емоційного нагнітання, ліричного згущення враження. Паралелізм і повторення найпростіших синтаксичних одиниць визначають собою побудова синтаксичного цілого. Загальна композиція художнього твору завжди забарвлена ​​ліричним і виявляє емоційне участь автора у зображуваному чи розповіді і дії.

Поет - романтик хоче висловити у творі своє переживання; він відкриває свою душу і сповідається: він шукає виражальні засоби, які могли б передати його душевний настрій як можна більш безпосередньо і жити, і поетичний твір романтика становить інтерес у міру оригінальності, багатства, цікавинки особистості його творця. Романтичний поет завжди бореться з усіма умовностями і законами. Він шукає нової форми, абсолютно відповідає його переживання; він особливо гостро відчуває невимовність переживання у всій його повноті в умовних формах доступного йому мистецтва.

Символісти довели ці загальні для будь-якої романтичної школи поетичні прийоми до крайніх меж.

Перед місяцем байдужою,

Одягнений в райдужний туман,

У відливу годину хвилею слухняною,

Прощаючись, плакав океан.

Але в безоднях ночі занімілою

Тонув безслідно плач валів,

Як тоне гул життєвих слів

В душі вільної і прозрів.

М. Мінський

Оскільки музика - світ лірики, настрої, мрії за самою своєю суттю, вони виставили положення про те, що "всякий символ музикальний". Слідом за Верленом вони проголосили музику вищою формою мистецтва, ідеалом, до якого будь-яке мистецтво повинно прагне. Лірично музичну співучість вірша вони довели до крайності (особливо Бальмонт). Поезія в їх руках перетворилася в поезію звуків і настроїв. Слово, як таке, як дорогоцінний матеріал, з якого можна викувати класично досконалі створіння, для символістів (за винятком окремих представників московського символізму В. Іванова, А. Бєлого) втратило ціну. Воно стало цінних тільки як звук, музична нота, як ланка в загальному мелодійному настрої вірші. Надмірне захоплення алітерацією часто призводило до затемнення сенсу, до принесення в жертву все, крім звукової сторони твору:

Я вільний вітер, я вічно вію,

Хвилюю хвилі, пещу верби,

У гілках зітхаю, зітхнувши, німію,

Плекаю трави, плекаю ниви.

Бальмонт

Міла, мила, мила, хитала

Два темно-червоні скла,

Белей лілей, алеї лала

Бела була ти і ала.

Сологуб

Тінь нестворених створінь

Колихатися уві сні,

Немов лопаті латання

На емалевою стіні

Брюсов

Такому ж якщо не гонінню, то забуттю піддався в символічній поезії і мальовничий образ. Він у символістів майже відсутня, як зорова реальність. Він відсунутий далеко на задній план, оповитий містичної серпанком, що огортає всі предмети, що стирає контури і межі, що гасить різкі фарби і зливає предмет, реальність, з нереальним "настроєм", "мрією" поета, перетворює реальне життя з її строкатістю, різноманітністю форм і протиставленням в один сумний, щемлива музичний хід.

Я люблю втомлений шелест

Старих листів, далеких слів ...

У них є запах, в них є краса

Вмираючих квітів.

Я люблю візерунковий почерк -

У ньому є шерех трав сухих,

Швидких букв знайомий нарис

Тихо шепоче сумний вірш.

Мені так близько обаянье

Їх втомленою краси ...

Це дерева пізнання

Облетіли квіти.

М. Волошин

Вірш поета-символіста позбавлений твердого кістяка-поетичного скелета, мужнього, активного початку. Він м'який, співучий, жіночний і в той же час у кожного поета підкреслена індивідуальність. Строгість форми, скутість логікою йому чужа. У підсумку за музикальністю і емоційністю поет-символіст створює химерні ритмічні поєднання, вносить в спокійну класичну строфу елементи поривчастої, нерівності або, навпаки, розплавленого, розм'якшення, затягування темпу. Символісти були першими в російській поезії, хто "зламав" класичну форму вірша, хто в області форми з'явився, якщо ще не революціонером, то бунтарем.

Я люблю.

Я люблю завмирання луни

Після шаленої трійки в лісі,

За блиском завзятого сміху

Я знемоги люблю смугу.

Зимовим вранці люблю наді мною

Я є пурпурний розлив напівтемряви,

І, де сонце горіло весною,

Тільки рожевий відблиск зими.

Я люблю на блідніє широчіні

У переливах розтанув колір ...

Я люблю все, чого в цьому світі

Ні співзвуччя, ні відгомону немає.

І. Анненський

Мотиви і сюжети у поетів-символістів.

Вибір мотивів і сюжетів у поетів-символістів так само як і поетичні їхні прийоми обумовлюються їх ідеологією і всім їх поетичним світовідчуттям. Улюбленим мотивом є чиста лірика, тобто передача у вірші свого особистого переживання, частіше всього містичного і релігійного. Ці особисті переживання говорять про Вічність, Таємниці, Сонце, Дияволі, Вогні, Люцифера і так далі, причому всі ці слова поети-символісти пишуть з великої літери. Далі, особливо привертає любов, починаючи з суто земного хтивості і закінчуючи романтичним томлінням про Прекрасну Даму, Господі, Вічної Жіночності, Незнайомці ... Пейзаж у символістів є засобом виявити свій настрій. Тому так часто в їхніх віршах російська, млосно-сумна осінь, коли немає сонця, а якщо і є, то з сумними, бляклими променями, тихо шарудять падаючі листя, на всьому "прощальна посмішка в'янення", все оповито серпанком трохи гойдається туману . Сонця, весни, з її бадьорить повітрям, блакитних тіней, радісно сяючого неба російського морозного дня, які так яскраво зображені на картинах російських художників-імпресіоністів, поети-символісти мало відчували.

Восени.

Брожу один втомленим кроком

Глухий стежкою схвальною ...

Співучий шелест над яром

Вже не шепочеться зі мною ...

Синіють дали без привіту ...

Угрюм заглухлий коло землі ...

І, як сумна прикмета,

Миготять з криком журавлі ...

Пливе їх хиткий трикутник,

Зливаючись з блідою синявою ...

Молися, сумує невільник,

Свободі частки кочовий!

Ю. Балтрушайтіс

Так само через призму свого настрою сприймає поет-символіст і місто. Він "стилізує" міський пейзаж так само, як "стилізує" передмістя, тобто надає всьому свою форму, свій колорит, свій характер. Місто сприймається символістом, як "місто-Вампір", "Спрут", сатанинське мана, місце безумства, жаху та безвиході, нічим не стомленої туги (Блок, Сологуб, Білий, Соловйов, Брюсов). Образом міста поет-символіст користується лише для того, щоб знову-таки відзначити свій настрій і переживати.

Танці смерті.

Ніч, вулиця, ліхтар, аптека,

Безглуздий і тьмяне світло.

Живи ще хоч чверть століття -

Все буде так. Виходу немає.

Помреш - почнеш знову спочатку,

І повториться все, як у давнину:

Ніч, крижана брижі каналу,

Аптека, вулиця, ліхтар.

А. Блок

Як і кожен романтик, поет-символіст любить минуле, минуле не вчорашнього дня, а те, яке пішло далеко, стало невозвратімих, мрією, сном, про що можна з болем і смутком згадувати. У минулому знову вабить поета-символіста не реальність, а уявна краса, що пішла з життя, мрія, мрія. Він так само "стилізує" минуле, як "стилізує" пейзаж, місто, побут, навколишню дійсність. Образи античності - Греції, Риму, біблійні мотиви, фіжми, роби, криноліни, білі перуки і оксамитові мушки, маркізи, одягнені в шовк і оксамит - особливо охоче використовується, як матеріал у віршах російських символістів (Кузьмін, Білий, Блок, Брюсов).

Так само романтичні стосунки поета-символіста до побуту. Він не сприймає його як реальність, але створює з нього театр маріонеток, трагікомічний "балаганчик", або жахливу епопею "Петербурга" і "Дрібного Біса", анекдотично-цікаві порцелянові фігурки Кузміна або шалену істерику "Попелу" А. Бєлого.

Залишається ще відзначити любов символістів до минулого російського народу і "стилізованому" побуті російського села. Характерна любов символістів до слов'янізми в віршах, до "російському духу", до художнього фольклору (Добролюбов, Бальмонт, Сологуб, Іванов), до образу "Русі" (Сологуб, Блок, Білий). Цей своєрідний "націоналізм" і "фольклор" має те ж коріння, що і любов символістів до минулого. Він так само породжений основний психологічної стихією символізму - його романтичної, лірично-мрійливої ​​природою.

Гімни Батьківщині.

Люблю я смуток твоїх просторів,

Мій любий край, свята Русь.

Долі смутних вироків

Я не боюся і не соромлюся.

І всі твої шляхи мені милі.

І нехай загрожує божевільний шлях

І темрявою, і холодом могили, -

Я не хочу з нього згорнути.

Чи не заклинаю духу злого,

І, як молитву напам'ять,

Тверджу всі ті ж чотири слова:

"Який простір! Яка смуток!"

Ф. Сологуб

Калейдоскоп поетичних шкіл.

До кінця першого десятиліття XX століття символізм закінчувався. Вже миготіли перший зірниці футуризму. Епоха була похмурою. Горіли поміщицькі садиби. Пухли люди від голоду. Капітал готував війну. Росія стала синіти, не від неба, а від мундира жандарма.

Література нагадувала дамочку, яка не знає життя. Поезія з кабінету виходила тільки в будуар.

Символізм, який виник як революційне протидія натуралізму і битопісательству, зіграв реакційну роль.

Борючись проти літературної безграмотності корифеїв натуралізму, символізм був змушений боротися і проти політичної сутності натуралізму, ведучи читача зі світу ідей у ​​світ символів, відриваючи від життя і наближаючи до "неземного". Боротьба проти форми стала боротьбою проти змісту.

Об'єктивно символізм виставив соціальну сутність поезії, і деякий політичний акцент у віршах деяких символістів звучали по суті відмовою від своїх позицій.

Символізм виявився ідеологом тієї частини інтелігенції, яка була розчавлена ​​реакцією і поступово відмовилася не тільки від революції, але навіть від надій на революцію.

Перебіг із зовні літературного стало перероджуватися у філософське, ідеалістичне, з відтінком неохристиянських та містичного. Життєбудови замінилося богошуканням і богоборством. Борючись з натуралізмом, тобто з фотографуванням життя, символізм заодно змушений був боротися і з реалізмом, тобто з течією, що трактувала сутність мистецтва як створення життя. Поезія Блока була самотня.

Символісти запевняли, що художній твір з боку змісту повинен допускати незліченну кількість тлумачень. За зовнішнім змістом таяться інші, і цих інших - легіони. Проте до останніх днів символізм не міг розмежуватися з алегоризмом, беручи критерієм відмінності, по суті, тільки художню досконалість.

Символізм міг існувати тільки в обстановці болота політичного життя. Тісно пов'язаний із зростанням буржуазії, як класу і будучи її дзеркалом, він залежав від буржуазії. Але короткочасної переможниці потрібен був вже не туманний символізм, а ще нижчий акмеїзм. Літературна фаворитка була відставлена. При першому ж вітерці революції сама ідея символізму пропала, як пропадає фата-моргана.

На зміну символізму вже поспішав акмеїзм. Він повернув поезію в матеріальний, реальний, предметний світ без містики, без таємниць і проклять. Виконавши свою роль, і він тихо пішов з арени російської поезії, залишивши після себе невимовної любов до предмета.

Потім виник футуризм. Люди різних політичних і поетичних напрямків задихалися між жорнами футуризму і символізму. З-під жорен розмолотої поезії посипався імажинізм. Він народився закономірно і, штовхнувши поезію на шлях поетизації, закономірно зник.

Тінь Срібного століття.

Зі смертю футуризму і швидкої агонією імажинізму полотно срібного століття було закінчено. Воно вийшло яскравим, складним, суперечливим, але безсмертним і неповторним. Воно відобразило не тільки поезію покоління, а й існуючу дійсність.

Будь-яке зміна соціальних взаємин у країні неминуче супроводжується тими чи іншими змінами на фронті мистецтва. Літературна течія, що не відображає соціальних фаз, є тільки угруповання.

Якщо протягом передує соціальних катастроф, сповіщає ці останні, допомагає їм народиться, то протягом робиться соціально потрібним і входить в історію літератури.

Якщо протягом послідує за соціальною зміною і просто резонує, фотографічно відображає, констатує, але при цьому не організує читача, то такий перебіг так само входить в історію, але під кличкою епігонства.

Глибоко помиляються ті, які вважають мистецтво тільки писарем у штабі історії. Поет - не пророк. Мистецтво - це фанфари, що сповіщає про новий соціальному зсуві. Мистецтво не тільки сейсмограф, що повідомляє про землетрус. Мистецтво саме повинно викликати і викликає потрясіння.

Срібний вік став саме тією віхою, яка напророкувала прийдешні зміни в державі і відійшла в минуле з приходом криваво-червоного 1917 року, невпізнанно змінив людські душі, перевернувшего пісочний годинник часу, як тоді мерещелось, назавжди. Особливо високо сяяли тоді в небі дві зірки: пастушача - вечірня Венера і червоний, тремтячий Марс.

І як сьогодні не хотіли нас переконати в зворотному, але все скінчилося після 1917 року, з початком громадянської війни. Ніякого срібного століття після цього не було. У двадцяті роки ще тривала інерція (розквіт імажинізму), бо така широка й могутня хвиля, який був російський срібний вік, не могла рухатися деякий час, перш ніж обрушитися і розбитися. Якщо живі були більшість поетів, письменники, критики, філософи, художники, режисери, композитори, індивідуальною творчістю і спільною працею яких створений був срібний вік, але сама епоха закінчилася. Кожен її активний учасник усвідомлював, що, хоча люди і залишилися, характерна атмосфера епохи, в якій таланти росли, як гриби після дощу, зійшла нанівець. Залишився холодний місячний пейзаж без атмосфери і творчі індивідуальності - кожен в окремо замкнутої келії своєї творчості. За інерцією тривали ще й деякі об'єднання (Будинок мистецтв, Будинок літераторів, "Всесвітня література"), але цей постскриптум срібного століття обірвався на півслові, коли пролунав постріл, убивши Гумільова.

Срібний вік емігрував до Берліна, до Константинополя, до Праги, Софію, Бєлград, Рим, Париж. Але відродитися на чужині йому не судилося. Двічі в одну річку не може ніхто. Емігранти відвезли з собою і дбайливо зберегли в пам'яті для нащадків спогади про срібному столітті, який захлинувся в крові невинних жертв революції, який став лише блідою тінню назавжди пішов "старого" століття. Воістину, це була сама творча епоха в російській історії, полотно величі та настання бід святий Росії.

Список використаної літератури.

1. Поетичні течії в російській літературі кінця XIX - початку XX: Хрестоматія. - Москва, 1988 рік

2. Російська поезія XX століття: Антологія російської лірики першої чверті XX століття. - Москва, 1991 рік

3. Російська поезія Срібного віку: 1890-1917 Антологія. - Москва, 1993 рік

4. Згадування про срібному столітті. Москва, 1993 рік

5. Історія російської літератури: XX століття: Срібний вік. Москва, 1995 рік

6. Школа класики: Срібний вік. Поезія. - Москва, 1998 рік

7. Мандельштам Н. Друга книга. - Москва, 1990 рік

8. Марієнгоф А. Мій вік, мій друзі й подруги. - Москва, 1990 рік

9. Шершеневич В. Чудовий очевидець. - Москва, 1990 рік

10. Шамурін Є. Основні течії в дореволюційній російській поезії. Москва, 1993 рік

11. Російська література XX століття. Дожовтневий період: Хрестоматія. - Ленінград, 1991 рік

ШКОЛА № 22

РЕФЕРАТ ПО ЛІТЕРАТУРІ

ТЕМА: Нове поетичне протягом

Срібного століття.

Роботу виконала:

Учениця 11-А класу

Кендік Ганна Анатоліївна.

Викладач:

Харчевнікова Т.С.

м. Воскресенськ. 1999 рік.