Костянтин Бальмонт

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Александрова Т. Л.

"Якби мені дали визначити Бальмонта одним словом, я б, не замислюючись, сказала: Поет" - писала Марина Цвєтаєва в нарисі "Слово про Бальмонт". І, пояснюючи свою думку, яку трохи дивно було почути від поета в століття поезії, продовжувала: "Не посміхайтеся, панове. Цього б я не сказала ні про Єсеніна, ні про Мандельштама, ні про Маяковського, ні про Гумільова, ні навіть про Блок , бо в усіх названих було ще щось окрім поета в них. Більше або менше, краще чи гірше, але - ще щось. У Бальмонт, крім поета в ньому, немає нічого. Бальмонт - Поет - адекват. На Бальмонт - в кожному його жесті, кроці, слові - клеймо - друк - зірка поета ". І далі, процитувавши пушкінські рядки: "Поки не вимагає поета / / До священної жертву Аполлон ..." - Цвєтаєва говорила про незастосовність їх до Бальмонт: "Бальмонта Аполлон завжди вимагав, і Бальмонт в турботи суєтного світла ніколи не занурювався, і свята ліра його ніколи не мовчала, і душа хладного сну ніколи не відчувала ... "і т.д. (Цвєтаєва М. І. Зібр. Соч. В 7-ми тт. М., 1994. Т. 4., С. 271). Захоплений тон нарису частково обумовлений ситуацією: він був написаний в 1936 р. до 50-річного ювілею творчості Бальмонта, і мав на меті привернення уваги еміграції до забутого, хворого і сильно потребує поетові. В інших своїх подібних есе Цвєтаєва кілька більш критична. Вона говорить про "неросійських" Бальмонта: "У російській казці Бальмонт не Іван-Царевич, а заморський гість, які розсипають перед царською донькою всі дари спеки і морів. У мене завжди почуття, що Бальмонт говорить на якомусь іноземною мовою, якому - не знаю, бальмонтовской "(Цвєтаєва М. І. Герой праці. - В кн.: Цвєтаєва М. І. Полонений дух. Спогади про сучасників. Есе. СПб., 2000. С. 88).

Наведені судження Цвєтаєвої про Бальмонт, як майже все у неї, суб'єктивні, але дуже мітки, і самі по собі дають досить ємне уявлення про цього поета. Ємне, але, звичайно, далеко не вичерпне. Доля Бальмонта - і людська, і літературна, - це історія злетів і падінь, гучної слави і довгого забуття, повалення і повернення, заперечення і твердження. Чи вважати його класиком - питання дискусійне. Щось у нього можна прийняти, щось - важко, щось - неможливо. Але для християнина життєвий шлях цього поета примітний, насамперед, як свідчення дивовижної милості Божої до людини, дивного Його довготерпіння, як свідчення того, що Бог не залишає людину навіть тоді, коли сама людина, здавалося б, назавжди залишив Бога.

Біографія

"Заморським гостем" був Бальмонт в російській поезії. Екзотично звучала і його прізвище, змушуючи припустити "заморські" коріння. Можливо, вони і були, але документальних підтверджень тому немає. Більше того - за документами (на які посилається в життєписі поета його друга дружина - Е. А. Андрєєва-Бальмонт) прадід його був поміщиком Херсонської губернії із зовсім прозаїчної прізвищем: "Баламут". З плином часу "Баламут" якось перетворилося на "Бальмонт". Дивне пояснення, суперечить законам текстології. Швидше навпаки: іноземну прізвище поміщика народ пристосував до свого розуміння. Але, так чи інакше, очевидно одне: серед предків поета траплялися великі оригінали, і в цьому сенсі він був вірним представником свого роду. Втім, ні батько його, Дмитро Костянтинович, ні брати, яких у нього було шестеро, нічим особливим серед людей свого кола не виділялися - крім, може бути, старшого брата, Миколу, але той помер 23-х років від роду.

Ще одна дивина: всі родичі поета виголошували своє прізвище з наголосом на перший склад, поет ж "з-за капризу однієї жінки" переніс наголос на другий, від чого сучасники-поети римували її зі словами "горизонт", "Геллеспонт", "Креонт" .

Костянтин Дмитрович Бальмонт народився 3 (15) червня 1867 р. у селі Гумнище Шуйського повіту Владимирської губернії. У сім'ї він був третім сином, всього ж, як уже було сказано, синів було семеро, а дочок - жодної. Здавалося б, у такій сім'ї повинні були сформуватися суворий чоловічий характер і перевагу до чоловічому суспільству. Між тим, парадоксальним чином в характері Бальмонта було щось незнищенне-жіночне, - до яких би войовничі пози він ні вставав, - і все життя йому були ближче і рідніше жіночі душі. Сам він вважав, що саме відсутність сестер розбудило в ньому потреба їх мати, викликало особливий інтерес до жіночої природи. Ймовірно, повагу до жіночої особистості розвинулося в ньому і від спілкування з матір'ю. Віра Миколаївна Бальмонт (уроджена Лебедєва), була жінкою владної, сильної, освіченою, добре знала іноземні мови, багато читала, не була чужою деякого вільнодумства (у будинку приймали "неблагонадійних" гостей). Раннє дитинство майбутнього поета пройшло в селі. "Мої перші кроки, ви були кроками по садових доріжках серед незліченних квітучих трав, кущів і дерев, - писав згодом Бальмонт, висловлюючись звичайним своїх чудернацьких стилем, - Мої перші кроки першими весняними піснями птахів були оточені, першими перебігаючи теплого вітру по білому царству квітучих яблунь та вишень, першими чарівними блискавицями осягнення, що зорі подібні невідомому Морю і високе Сонце володіє всім "(Бальмонт К. Д. На Зорі. - В кн. Бальмонт К. Д. Автобіографічна проза. М., 2001, С. 570) . Бальмонт багато згадував своє дитинство, дитячі враження - описуючи все це з якимось жіночним розчуленням.

Пам'ятаю я, метелик билася у вікно,

Крильця тонко стукали.

Тонко скло і прозоро воно,

Але відокремлює від дали.

У травні то було. Мені було п'ять років.

У нашій садибі старовинній.

В'язнем повітря повернув я і світло

Випустив в сад наш пустельний.

Якщо помру я і запитають мене:

"Яке твоє добру справу?" -

Мовлю я: "Думка моя травневого дня

Метелику зла не хотіла ".

Бальмонт трохи кокетує "дитячістю" своєї душі. Ця "дитячість" в ньому зберігалася все життя - друзі вважали її щирої, недруги - удаваною. І ті, і інші мали підстави для такого судження. Але все ж таки, в які б безодні не кидався поет згодом, те, що від природи душа його була чуйною, доброю і чистою - це щира правда.

Коли прийшов час віддавати старших дітей до школи, сім'я переїхала в Шую. Однак переїзд до міста не значив відриву від природи. Шуйський будинок Бальмонт, оточений великим садом, стояв на мальовничим березі річки Тези; крім того, батько, пристрасний любитель полювання, часто навідувався в Гумнище. Син Костя супроводжував його частіше за інших. Дитинство, проведене серед природи, зближує Бальмонта з Буніним - але до чого по-різному переломилися в них подібні враження! Може бути, тому, що якщо для Буніна "суміжних мистецтвом" був живопис, то для Бальмонта, безсумнівно, - музика.

У 1876 р. Костя Бальмонт поступив у підготовчий клас гімназії. Спочатку вчився добре, потім науку знудило, і зовнішня успішність знизилася, зате прийшла плідна пора запійного читання: Майн Рід і Гоголь, Діккенс і Пушкін, Гюго і Лермонтов - одне книжкове враження змінювала іншу, багато книг - французькі та німецькі - хлопчик читав в оригіналі . Під враженням прочитаного він сам почав писати вірші, але перші проби пера, зроблені в десятирічному віці, не сподобалися матері, і це на якийсь час зупинило його, серйозне ж творчість почалося з 16 років.

У 17 років, будучи ще гімназистом, Бальмонт став учасником революційного гуртка. Звернення до революції було, як багато чого в його житті, - від протилежного: "Тому що я був щасливий, і мені хотілося, щоб всім було так само добре. Мені здавалося, що, якщо добре лише мені і небагатьом, це бридко" (Бальмонт К.Д. "Революціонер я чи ні" - Автобіографічна проза. С. 452). Через деякий час діяльністю гуртка зацікавилася поліція, деякі члени його були заарештовані, деякі - в тому числі і Бальмонт - відраховані з гімназії. Мати почала добиватися для сина можливості довчитися в іншому місці, і врешті-решт дозвіл було отримано: Бальмонт був прийнятий до гімназії м. Володимира. Жити йому довелося на квартирі у вчителя грецької мови, який ревно виконував обов'язки "наглядача". Коли в грудні 1885 Бальмонт опублікував свої перші вірші в журналі "Мальовниче огляд", "наглядач" був вельми незадоволений і заборонив підопічному подібні досліди аж до закінчення гімназії. Не дивно, що від гімназії у Бальмонта залишилися самі важкі враження.

I. Пошуки себе

"Кінчаючи гімназію у Володимирі-губернському, я вперше познайомився з письменником, - згадував Бальмонт, - і цей письменник був не хто інший, як чесна, найдобріший, делікатний співрозмовник, якого коли-небудь в житті доводилося мені зустрічати, славнозвісний в ті роки оповідач Володимир Галактіонович Короленко "(" На зорі ". -" Автобіографічна проза ". С. 571). Письменник тоді приїхав до Володимира, і знайомі Бальмонта передали йому зошит віршів поета-початківця. Короленка поставився до них серйозно і, прочитавши вірші, написав гімназистові грунтовне лист. "Він писав мені, що у мене багато красивих подробиць, успішно вихоплених зі світу природи, що потрібно зосереджувати свою увагу, а не ганятися за кожним промайнув метеликом, що ніяк не потрібно квапити своє почуття думкою, а треба довіритися несвідомої області душі, яка непомітно нагромаджує свої спостереження і зіставлення, і потім раптово все це розквітає, як розцвітає квітка після довгої невидно пори накопичення своїх сил "(Там же. С. 572).

У 1886 р., закінчивши, нарешті, ненависне навчальний заклад, Бальмонт поступив на юридичний факультет Московського університету. Юридичні науки приваблювали його мало - він як і раніше вважав за краще самоосвіта, вивчав мови і, як багато волелюбні молоді люди, захоплювався визвольними ідеями. Незабаром в університеті було запроваджено новий статут, що обмежував права студентів, почалися студентські хвилювання, призвідники були відраховані. Серед призвідників опинився і Костянтин Бальмонт. Три дні довелося провести йому в Бутирській в'язниці (якраз ті "три дні", які необхідні були російському інтелігентові, щоб потім все життя говорити, що і він "страждав за народ"). Потім він прожив рік в рідній Шуї, багато читав, - зокрема, захопився поезією Шеллі. Захоплення з часом переросло в серйозну багаторічну роботу: Бальмонт задумав перевести всі зібрання творів англійського поета, щоб дати читачеві "російського Шеллі".

З хмарки, з повітря, з мрії,

З пелюсток, променів і хвиль морських

Він міг створити такий дрімотний вірш,

Що до цих пір в ньому дихає дух мімози.

І в життєві був він вкинутий грози,

Але цей вихор промчав і затих.

А крила духів, - так, він Свея їх

У вірші з вогнем столепестковой троянди.

Але частіше він не червоний - блакитний,

Опаловий, зелений, густо-синій, -

Пастух квітів, з вигнутою трубою.

Гарний дух, він йшов - земної пустелею,

Але - до моря, знаючи сон, який даний

Набрав у безмежний океан. ("Шеллі")

Це вже - типовий Бальмонт. Правда, вірші ці написані значно пізніше, - вони увійшли до збірки 1917 р. "Сонети сонця, меду й місяця". Але споріднену душу в англійського поета-романтика Бальмонт відчув вже тоді, в роки юності, коли сам писав вірші, багато в чому слідуючи впливу кумира тодішньої молоді - Надсона. Ось один з перших його дослідів, із зошита, переданої Короленка.

Бог створив людей світлий світ,

Дав нам вільну природу, -

Вони восставил кумир,

Забули братство, честь, свободу.

Він нам Спасителя послав,

Щоб почули слово примирення, -

Його насмішкою розіп'яв

Народ в пориві озлоблення.

Христос на землю знову зійде, -

І ось, тривогою не хвилюємося,

До нього Юда підійде

Зі своїм лиходійським поцілунком.

("З темряви до темряву" - Цит. За кн.: Купріяновскій П.В., Молчанова М. А. Поет Костянтин Бальмонт. Біографія. Творчість. Доля. Іваново. 2001. С.30).

Як не згадати надсоновскіе вірші:

Христос! Де Ти, Христос, сяючий променями

Безсмертної істини, свободи і любові!

Поглянь, - Твій храм знову зганьблений торгашами,

І меч, що Ти приніс, заплямований весь руками,

Винними в страдницьке крові! ...

Модерністська критика згодом затаврувала Надсона як нікчемного поета з "чесними" поривами - це уявлення про нього було підхоплено наступним літературознавством. Але причиною такої оцінки було не стільки якість віршів Надсона, скільки прагнення "нових поетів" піднятися на його фоні. Звичайно, Надсон ще знаходиться в рамках традиційної поетики XIX ст., Але, принаймні, музикальністю свого вірша він вже близький естетиці символізму. Не так вже й погані і перші вірші Бальмонта - хоча щось подібне тоді писали багато. Звичайно, видно, що в ту пору він ще не знайшов свого, неповторного стилю, але заслуговує доброго слова та чиста тональність, яка в них чується. Нехай захоплення ідеями "братства, честі, свободи" були значною мірою даниною загальному настрою, але ці його переконання були щирі і в той період виростали з християнського почуття співчуття. Ще кілька років - поки він не увійшов у роль "демона" - ця чиста тональність звучала в його віршах.

Одна є в світі краса, -

Не краса богів Еллади,

І не моря, не водоспади,

Чи не гір весняних чистота.

Одна є в світі краса

Любові, печалі, зречення

І добровільного мученья

За нас розп'ятого Христа.

Знадобилося багато років і багато життєвих випробувань, щоб поет знову повернувся до цієї думки.

У 1888 р. Бальмонт відновив заняття в Московському університеті, але знову ненадовго. Він скаржився на "нервовий розлад". Але головною причиною була любов. У вересні 1888 р., перебуваючи в Шуї, Бальмонт познайомився з "ботічелліевской красунею", Ларисою Михайлівною Гарелин (1864 - 1942), і навчання відійшло на другий план. Знайомству сприяла мати Бальмонта, але вона ж різко заперечила, коли син заговорив про одруження. Тим не менш юнак був непохитний у своєму рішенні і готовий був порвати з власною сім'єю. "Мені ще не було двадцяти двох років, коли я, кинувши університет, в 1889 р. одружився на красивій дівчині, - згадував він, - і ми поїхали ранньою весною, вірніше, в кінці зими, на Кавказ, в Кабардинська область, а звідти по Військово-грузинській дорозі до благословенного Тифліс і Закавказзі "(Бальмонт К. Д. Волга. - Автобіографічна проза. С. 541). Це було перше велике подорож в житті поета. Але весільна поїздка не була прологом до щастя. Шлюб виявився невдалим. Посварившись з батьками, Бальмонт розраховував жити літературною працею, але перший його поетичний збірник, що вийшов в 1890 р., успіху не мав і майже не розходився. Дружина не співчувала ні його літературним прагненням, ні його революційним настроям. До того ж, була страшно ревнива, а ще - пристрастилася до вина. Почалися сварки. Перша дитина помер, другий - син Микола - згодом страждав нервовим розладом. Потім, вже розійшовшись з Бальмонт, Лариса Михайлівна вийшла заміж за журналіста й історика літератури Н.А. Енгельгардта і мирно прожила з ним багато років (її дочка від цього шлюбу, Ганна Миколаївна Енгельгардт, стала другою дружиною Миколи Гумільова). Було б несправедливо вважати першу дружину Бальмонта його "вампірним генієм" - просто, очевидно, вона і він погано поєднувалися один з одним, оскільки обидва були людьми неврівноваженими. Але тоді, в 1890 р. сімейні негаразди ледь не коштували поетові життя. Його стали відвідувати думки про смерть і 13 березня 1890 р. він викинувся з вікна. Травми, хоча й важкі, непоправних наслідків не мали, якщо не вважати кульгавості, яка залишилася у поета назавжди.

Як багато людей, дивом врятувалися від смерті, Бальмонт визнав, що це порятунок не випадково, і що в житті його чекає високе призначення. Він ще більше зміцнився в рішенні зайнятися літературою і наповнився незламної віри в себе. Одужавши, відправився до Москви, щоб завести літературні знайомства. Початок літературної діяльності його не було легким. "Мої перші кроки у світі поетичному, ви були осміяними кроками по битому склу, по темних острокрайнім кременю, по дорозі курній, як ніби не провідною ні до чого" ("На зорі" - "Автобіографічна проза" С. 570). Затребуваний він був, перш за все, як перекладач. Його ухвалили кілька редакцій, але особливу підтримку надав йому професор Микола Ілліч Стороженко (1836 - 1906). "Він справді врятував мене від голоду і як батько синові кинув вірний міст, виклопотавши для мене у К. Т. Солдатенкова замовлення перевести" Історію скандинавської літератури "Сурми-Швейцера, і, трохи пізніше, двотомник" Історії італійської літератури "Гаспарі. Третім іншому моїх перших кроків у літературі був наш чудовий москвич, знаменитий адвокат, князь Олександр Іванович Урусов. Він надрукував мій переклад "Таємних оповідань" Едгара По і голосно вихваляв мої перші вірші, що склали книжки "Під північним небом" і "В безмежжя" "(Там ж. С. 573). А.І. Урусов (1853 - 1900) був блискучим знавцем поезії французького символізму і чимало сприяв залученню свого молодого друга і до цієї стихії.

Бальмонт дуже багато перекладав. Але по-справжньому вдалі його переклади були тоді, коли у перекладному поета він знаходив споріднену душу (все інше звучало перекладом з невідомого мови на "бальмонтовской"). Рідним духом, як ми вже сказали, був для нього Шеллі. Не менш рідним - Едгар По.

Це було давно, це було давно

У королівстві приморської землі:

Там жила і цвіла та, що звалася завжди,

Називався Аннабель-Лі, -

Я любив, був любимо, ми любили удвох,

Тільки цим і жити ми могли.

І, любов'ю дихаючи, були обидва дітьми

У королівстві приморської землі,

Але любили ми більше, ніж люблять в любові,

Я і ніжна Аннабель-Лі, -

І, дивлячись на нас, серафими небес

Тієї любові нам простити не могли.

Тому і сталося колись давно

У королівстві приморської землі:

З неба вітер повіяв холодний з хмар,

Він повіяв на Аннабель-Лі;

І рідні натовпом многознатной зійшлися

І її від мене забрали,

Щоб навіки її покласти в саркофаг

У королівстві приморської землі.

Половини такого блаженства дізнатися

Серафими в раю не могли, -

Тому і сталося (як відомо всім

У королівстві приморської землі):

Вітер вночі повіяв холодний із хмар -

І убив мою Аннабель-Лі.

Але люблячи, ми любили сильніше і повніше

Тих, що старості тягар несли,

Тих, що мудрістю нас перевершили, -

І ні ангели неба, ні демони пітьми

Розлучити ніколи не могли,

Не могли розлучити мою душу з душею

Звабливої ​​Аннабель-Лі.

І завжди промінь місяця навіває мені сни

Про чарівної Аннабель-Лі:

І запалиться ль зірка, бачу очі завжди

Звабливої ​​Аннабель-Лі;

І в мерцанье ночей я все з нею, я все з нею,

З незабутньої - з нареченою - з любов'ю моєї, -

Поруч з нею розпростерто я далеко

У саркофазі приморської землі. (Е. По, "Аннабель-Лі", переклад К. Бальмонта, 1895 р.)

Оригінальні його збірки - "Під північним небом" і "В безмежжя" - вийшли послідовно в 1894 і 1895 рр.. Історико-літературні пізнання сприяли формуванню власного стилю Бальмонта. Одним з перших випробуваних їм прийомів була побудова вірша на основі алітерації, поширене в стародавній скандинавської поезії.

Вечір. Морський берег. Зітхання вітру.

Величний вигук хвиль.

Близько буря. У берег б'ється

Чужий чарам чорний човен.

Чужий чистим чарам щастя,

Човен томління, човен тривог,

Кинув берег, б'ється з бурею,

Шукає світлих снів чертог.

Мчить узмор'ям, мчить морем,

Віддаючись волі хвиль.

Місяць матовий дивиться,

Місяць гіркою смутку і.

Помер вечір. Ніч чорніє.

Нарікає море. Морок зростає.

Човен томління темрявою охоплений.

Буря виє в безодні вод.

Ці, надто нав'язливі для російського слуху, алітерації з часом стали дратувати читачів, але спочатку вони чарували і п'янкий своєю незвичністю. Десятиліття з 1895 по 1905 р. - час переможного утвердження Бальмонта в російській поезії. До кінця цього десятиліття він вважався "кращим і найталановитішим" поетом епохи.

Перекладацька робота не тільки відточувала стиль початківця літератора, але і розширювала його кругозір, відшкодовуючи так і не отриману вищу освіту. Стороженко також ввів Бальмонта в коло редакції петербурзького "Північного вісника", де гуртувалися поети нового напрямку. Поїздка в Петербург відбулася в жовтні 1892 р. - Бальмонт познайомився з Мінським, Мережковським, Гіппіус. Враження були дуже веселими. Втім, вже з перших зустрічей намітилися і розбіжності. Бунін, що познайомився з Бальмонт приблизно в той же час, згадував епізод трохи пізніше - на одній з "п'ятниць" Случевського: "Бальмонт був в особливому ударі, читав свій перший вірш з такою самовпевненістю, що навіть облизувався:

Лютики, конвалії, ласки любовні ...

Потім читав друге, з уривистій карбованістю:

Берег, буря, в берег б'ється

Чужий чарам чорний човен ...

Гіппіус весь час якось сонно дивилась на нього в лорнет і, коли він скінчив і все ще мовчали, повільно сказала:

- Перший вірш дуже пішло, друге - незрозуміло.

Бальмонт налився кров'ю.

- Нехтувати вашої зухвалістю, але бажаю знати, на що саме не вистачає вашого розуміння?

- Я не розумію, що це за човен і чому і яким таким чарам він чужий, - роздільно відповіла Гіппіус.

Бальмонт став подібний очкової змії:

- Поет не здивувався б міщанці, що звернулася до нього за роз'ясненням його поетичного образу. Але коли поетові докучає міщанськими питаннями теж поет, він не в силах стримати свого гніву. Ви не розумієте? Але не можу ж я приставити вам свою голову, щоб ви стали тямущий?

- Але я страшенно рада, що ви не можете, - відповіла Гіппіус. - Для мене було б великим нещастям мати вашу голову ... "(Бунін. Собр. Соч. В 9-ти тт. Т. 9. С. 303).

Бунін згадує про Бальмонт з великою неприязню. Між тим, в 90-і рр.. вони були якщо не друзями, то добрими приятелями, разом їздили в Крим та Одесу й присвячували одне одному вірші. Той образ Бальмонта, який відобразив Бунін, несе друк істотної зміни, що сталася в його характері в другій половині 90-х рр.. Причин цієї зміни було декілька.

II "Зоряне десятиліття" і "злі чари"

Ставши, можна сказати, професійним перекладачем, Бальмонт потрапив під вплив тієї літератури, яку перекладав. І поступово російські "християнсько-демократичні" - і його власні - мрії про те, "щоб усім було добре", стали здаватися йому провінційними, застарілими. Точніше, бажання ощасливити людство залишилося, застарілим ж здалося, перш за все, християнство. Відповідно, відповідно, гарячий відгук у його душі знайшли модні твори Ніцше.

Брюсов, з яким він познайомився в 1894 р. і зблизився до ступеня "братства", записує у своєму щоденнику, що Бальмонт "називав Христа лакеєм, філософом для жебраків" (Брюсов В. Я. Щоденники. Листи Автобіографічна проза. М. 2002, С. 39).

Нарис 1895 р. "На висоті" дає відчути пафос його нових переконань: "Ні, не хочу я вічно плакати. Ні, я хочу бути вільним. Вільним від слабкостей повинен бути той, хто хоче стояти на висоті ... Ні вищого щастя, як зрозуміти благородство нещастя. Людям потрібно щастя, а не тим, хто хоче бути відзначений серед людей. До світанку покинув я долину і в горах вітаю світанок ... Підніматися на висоту - означає бути вище самого себе. Підніматися на висоту - це відродження. Я знаю, не можна бути завжди на висоті. Але я повернуся до людей, я спущуся вниз, щоб розповісти, що я бачив вгорі. Свого часу я повернуся до покинутих, а тепер - дайте мені на мить обійнятися з самотністю, дайте мені подихати вільним вітром! " (Автобіографічна проза. С. 400).

Його ваблять вершини, вежі, тягне саме сходження, подолання. Ще один новий кумир - Ібсен і його герої: Пер Гюнт з його "бути самим собою", будівельник Сольнес:

Я мрією ловив згасали тіні

Згасали тіні минає дня.

Я на вежу сходив і тремтіли ступені,

І тремтіли щаблі під ногою у мене.

І чим вище я йшов, тим ясніше малювалися,

Тим ясніше малювалися очертанья вдалині,

І якісь звуки навколо лунали,

Кругом мене лунали від Небес і Землі.

Чим я вище сходив, тим світліше виблискували,

Тим світліше виблискували понад хмари дрімаючих гір,

І ніби, прощальним як ніби пестили,

Немов ніжно пестили отуманенний погляд.

І внизу піді мною вже ніч настала,

Вже ніч наступила для заснулої Землі,

Для мене ж блищало денне світило,

Вогняне світило догоряло вдалині.

Я дізнався, як ловити йдуть тіні,

Йдуть тіні потьмянів дня,

І все вище я йшов, і тремтіли ступені,

І тремтіли щаблі під ногою у мене.

Побачивши у Ібсена "вежі", "сходження" і послухавши надихаючим закликом: "Бути тобі першим, Пер Гюнт!" - Бальмонт тоді не зрозумів головного: в егоцентричних пошуках самого себе ібсенівської герой мало не погубив власну душу, від якої залишилася настільки незначна дещиця, якої не вистачало і на те, щоб відлити гудзик, і тільки в любові залишеної ним Сольвейг, віддано чекала його все життя, він і залишався собою. Та ж доля мало не спіткала Бальмонта. Питання тільки в тому, хто була його Сольвейг. У пізній творчості він клявся у любові до "Однієї", "Єдиною", "Білої Нареченій". Але хто вона - схоже, він і сам до кінця не розумів: дуже багато жінок було в його житті. Більшість біографів поета схильне думати, що це - його друга дружина, Катерина Олексіївна Андрєєва-Бальмонт (1867 - 1952), яку він сам називав "своєю Беатріче", і яка в кінці життя написала про нього докладні спогади.

Вона походила з багатої купецької сім'ї (Андрєєвим належали крамниці колоніальних товарів) і вважалася завидною нареченою, була освічена (вчилася на Вищих жіночих курсах), заміж не поспішала, хоча була гарна на вроду: висока (зростанням вище Бальмонта), тонка, з прекрасними чорними очима . Вона була безмовно закохана в А.І. Урусова, гурток якого відвідувала. Бальмонт, за її словами, захопився нею відразу, вона ж досить довго його не помічала. А коли в неї зародилося у відповідь почуття, з'ясувалося, що на шляху до їх з'єднанню існують труднопреодолімие перешкоди: поет був одружений, а батьки Катерини Олексіївни - благочестиві. Закоханим було заборонено бачитися, але вони безстрашно обходили заборони.

З першою дружиною, Ларисою Михайлівною, Бальмонт порвав не відразу після своєї невдалої спроби самогубства. Налагоджуючи літературні контакти в Москві та Петербурзі, він писав їй листи, в яких ділився своїми враженнями. Але спільне життя так і не складалася. Через Бальмонта Лариса Михайлівна познайомилася з майбутнім другим своїм чоловіком - Н.А. Енгельгардтом, і в 1894 р., коли поет після чергової сварки її залишив, пішла до нього. На момент знайомства з Андрєєвої розлучення Бальмонта був справою вирішеним, але далеко не вирішеним. Втім, Катерину Олексіївну, на відміну від її батьків, це питання хвилювало мало. Освічена в новітньому дусі панночка, вона захоплювалася теософії (найближчій її подругою була відома А. Р. Мінцлова), на обряди дивилася як на формальність. Врешті-решт, не чекаючи офіційного рішення Синоду, вона, піддати батьків, переселилася до поета. "Зі мною моя" чорноока лань "" - радісно повідомляє Бальмонт матері 21 червня 1896 Шлюборозлучний процес завершився 29 липня того ж року, і рішення його було невтішним: дружині дозволялося вступити в другий шлюб, а чоловікові - заборонялося назавжди. Але цю перешкоду було подолано: відшукавши якийсь документ, де наречений значився неодруженим, закохані обвінчалися 27 вересня 1896, а на наступний день виїхали за кордон, до Франції.

Розмова з батьками нареченої про майбутнє у Бальмонта все ж відбувся. Йому дали зрозуміти, що розраховувати на придане нічого, але було також сказано, що дозволити дочки прозябять у злиднях батьки не можуть. Поет відповів, що дуже радий цьому: значить, його Каті не доведеться звикати до бідності. Дійсно, те, до чого Катя звикла в якості кишенькових витрат, чи не перевищувало його річний заробіток. Таким чином, словесний відмову в допомозі був фактичною згодою допомагати. Згодом ця обставина зіграла з поетом злий жарт.

За кордоном молоді жили в Парижі, Біарріце, їздили до Парижа і Кельн. Бальмонт займався вивченням мов і літератури. Навесні - влітку 1897 р. відбулася поїздка до Лондона, де Бальмонт читав лекції з російської літератури. А восени, залишивши дружину в Парижі, поет рушив до Росії - готувати до видання свій наступний збірник - "Тиша", що вийшов друком у січні 1898

У Росії його з нетерпінням чекали двоє людей. Про один Андрєєва говорить у своїх спогадах: "Першим і найбільшим другом Бальмонта був Брюсов, самим" бажаним для мене, єдино потрібним мені людиною в Росії ", як писав Бальмонт Брюсову з-за кордону в 1897 р." (Андреєва-Бальмонт Є. А. Спогади. М., 1996. С. 336). Взагалі до подібних визнань Бальмонта треба ставитися з обережністю. Для нього кожен раз існував тільки та людина, до якого він звертався, весь інший світ відступав на другий план, хоча те, що Брюсов був йому тоді близький, звичайно, правда. "Коли ми з Бальмонт після весілля поїхали за кордон, - продовжує Катерина Олексіївна, - між поетами зав'язалося листування, і Бальмонт з усіх друзів нудьгував найбільше до Брюсову. Писав йому часто і чекав нетерпляче його листів" (Там же. С. 337) . Але приїзд Бальмонта до Москви скінчився незлагодою, точніше навіть тріщиною у відносинах двох друзів. Андрєєва дає пояснення з цього приводу: "У мене є підстави думати, що Брюсов ревнував свою дружину, Іоанну Матвіївну, до Бальмонт, який, Зачарувавшись нею, не подумав, як завжди, приховувати свої захоплення ні від дружини, ні від чоловіка ... Але стверджувати не можу "(Там же. С. 337).

Важко сказати, щира чи Катерина Олексіївна в цих своїх словах. Бальмонт все життя був вдячний їй за те, що вона спокійно ставилася до його численним романів і, здавалося, була позбавлена ​​ревнощів. Але за тоном її спогадів зрозуміло, що не ревнувала вона тільки тоді, коли не бачила в черговий суперниці небезпеки для себе. Між тим, і попередницю свою, Л.М. Гарелин, і "наступницю", Є.К. Цвєтковський, вона, хоч і намагається витримувати об'єктивний тон, малює досить темними фарбами. І глухо, майже непроникно мовчить про те "романі", який зайняв найбільш чільне місце у творчості Бальмонта - про його "поетичної дружбу" з поетесою Міррою Лохвицької. Між тим, саме вона була другою людиною, нетерпляче чекали повернення Бальмонта з-за кордону. Схоже, що саме через неї, а не через непомітною Іоанни Матвіївни, виникла тріщина в дружбі двох "братів", і, якщо брати до уваги логіку поезії Бальмонта, то вона - точніше, її поетичний двійник - є не менш реальною , ніж Андрєєва, кандидатурою на роль його "Сольвейг", або, скоріше, його "Аннабель-Лі".

Мірра Олександрівна Лохвицька була на два роки молодший Бальмонта, і друкуватися початку пізніше, ніж він, але тоді, в середині 90-х рр.., Була, мабуть, більш відома. Її поетичний дебют був виключно вдалим. "Після Фета я не пам'ятаю жодного справжнього поета, який так би завойовував, як вона," свою "публіку" - писав добре знав її ще в юності письменник Василь Іванович Немирович-Данченко, брат засновника МХАТу (Немирович-Данченко В.І. На кладовищах. Спогади. М., 2001. С. 126). Він згадував своє перше враження від її віршів: "немов на мене сонцем бризнуло". Не менш яскравим було і враження від самого автора: "Наївна, сором'язлива, мерехтлива раннім вогнем чарівних очей Народилася і виросла в тьмяному Петербурзі, - а вся здавалася чудесним тропічним квіткою, наполнявшим мій куточок дивним ароматом іншого, більш благословенного небесами краю" (Там же . С. 118). Природа нагородила її яскравою південній красою, екзотичне ім'я "Мірра" (перероблене зі звичайного "Марія") дуже йшло до її зовнішності. Мемуаристи, що згадували Лохвицький, в основному одностайні у своїх захопленнях. "І все в ній було чарівно: звук голосу, жвавість мови, блиск очей, ця мила, легка жартівливість", - писав суворий до братів по перу Бунін (Собр. Соч. Т.9. С. 289). Його спогади про Лохвицької настільки ж теплі, як неприязні - спогади про Бальмонт. І ні він, ні Немирович-Данченко, ані рідна сестра Лохвицької, Н.А. Теффі, ні слова не кажуть про якісь особливі стосунки двох поетів. Причиною тому був образ поведінки Лохвицької, ніяк не збігався з її літературної репутацією. "Вірші її відливали вогнем цієї еротики в дусі Пісні Пісень. - Згадував критик Акім Волинський. - А в домашньому побуті це була скромна і, може бути, цнотлива жінка, завжди при дітях, завжди стурбована своїм господарством" (Волинський А. Л. Російські жінки. - Минуле, т. 17, М. - СПб, 1994. 275). Серед літературних романів рубежу століть роман Бальмонта і Лохвицької - один з найгучніших і самий невідомий. Подробиці особистих відносин документально невідновні. Єдиний збережений джерело - для літератури, втім, найцінніший - це власні віршовані визнання двох поетів. Їх діалог тривав протягом майже десяти років, крім десятка "маркованих" віршів він охоплює сотні "немаркованих", без прямого посвячення, але з впізнаваними алюзіями до конкретних віршів і образів поезії один одного. Випадок, мабуть, унікальний в російській літературі: поетичні світи цих двох поетів, близьких за звучанням, але дуже різних по погляду на життя, спрямовані один до одного усіма вигинами ліній (так обриси Африки і Південної Америки викликають в уяві колись був єдиний материк).

Наведемо один приклад цієї переклички без присвят. Ось уривок з вірша Бальмонта "Мертві кораблі" (1897 р.):

... Сонце здійснює

Нудний свій шлях.

Щось заважає

Серцю зітхнути ...

Смуток вщухає,

З другом легко,

Хтось зітхає -

Там - далеко.

Щасливий, хто мирної

Часткою живе,

Хтось в обширній

Безодні пливе ...

А ось відповідь Лохвицької - 1898

Зимове сонце звершив срібний шлях.

Щасливий - хто може на милій грудей відпочити.

Зірки на снігу розсипали світло блакитний.

Щасливий - хто буде з тобою.

Місяць, бліднучи, ревниво глянув і згас.

Щасливий - хто дрімає під поглядами властітельний очей.

Якщо нудитися я буду і плакати уві сні,

Згадаєш ти про мене?

Північ безмовна, і Чумацький Шлях розкинувся.

Щасливий - хто може в улюблені очі поглянути,

Глибше поглянути, і віддатися їх владної долі.

Щасливий - хто близький тобі.

Такі "половинки" знаходяться зовсім випадково, але, доклавши їх один до одного, не можна не бачити, що, складені, вони становлять єдине ціле. Поступово з шматочків складається якийсь "пазл", мозаїка.

Іноді знаком діалогу служить розмір. Саме в цій перекличці народилися віршовані розміри, які повторювали згодом всі поети Срібного століття. У 1894 р., ще до знайомства з Бальмонт, Лохвицька пише вірш "Титанія". У ньому використано кілька розмірів, в тому числі - чотиристопний ямб з цезурним нарощенням всередині кожної непарної рядки:

Хочу я чути той шепіт дивний,

Хочу слухати слова визнання,

Нудитися ... плакати ... і на годину бажаний,

Згоряти від таємного цілування ...

У 1896 р. Бальмонт відгукується подібним розміром:

Я вільний вітер, я вічно вію,

Хвилюю хвилі, пестячи верби,

У гілках зітхаю, зітхнувши, німію,

Плекаю трави, плекаю ниви ...

У тому ж році Лохвицька відповідає "вакхічній піснею", в якій додає розміром особливу значимість: виявляється, його повторювана ритмічна одиниця - сам вакхічних вигук "Еван, Евое!"

... Гримить, бубни, дзвенить струни,

Еван, Евое! Нас життя кличе.

Поки ми в силах, поки ми юні,

Еван, Евое! Вперед, вперед!

Хто потім тільки цим розміром не писав! Бунін, Блок, Гіппіус, Цвєтаєва, Северянин - далеко не повний перелік імен. Щоправда, згодом сам Бальмонт цей розмір спаскудив одним відомим віршем, про який ще буде сказано. Але це буде вже на початку XX століття.

Познайомилися ж поети, очевидно, в 1895 р., мабуть - у Криму, де, як достовірно відомо, Бальмонт побував у вересні - жовтні, повертаючись зі Швейцарії, куди їздив на побачення зі своєю Катериною, в яку він, справді , був шалено закоханий. Невідповідна ситуація для нового захоплення, хоча парадокси такого роду дуже в дусі Бальмонта. Очевидно, Лохвицька тоді ж приїхала з Москви провести в Криму "оксамитовий сезон" і трохи відволіктися від прози життя. До цього часу вона чотири роки була одружена і вже мала мало не трьох дітей - теж не дуже підходящі передумови. Втім, з її боку приводів піддатися спокусі було більше: чоловік її, інженер-будівельник, часто виїжджав у відрядження, і вона по місяцях чекала його повернення, нудьгуючи на самоті. Блискучий літературний дебют в Петербурзі був уже позаду, а наївна мрія красивої дівчини: бути оспіваної поетом, - ще жила. Вона першою почала поетичний діалог.

Ці рими - твої иль нічиї,

Я дізналася їх говірка співучий,

З ними пісні дзвенять, як струмки

Передзвоном кришталевих співзвуч,

Я дізналася прозорий твій вірш,

Повний образів солодко-туманних

Поєднань нежданих і дивних

Арабесок твоїх мереживних.

І слухаючи наспівам невиразним

Я желаньем млію незрозумілим:

Я б хотіла бути римою твоєї,

Бути, як рима, - твоїй иль нічиєю.

"Крим - блакитне вікно ... - згадував згодом Бальмонт, - Блакитне вікно моїх щасливих годин звільнення і молодості ... де в блаженні дні трагічної радості Мірра Лохвицька пережила зі мною вірш: Я б хотіла бути римою твоєї, - бути як рима, твоєї иль нічиєю, - блакитне вікно, якого не загасять ніякі злі чари "(К. Бальмонт. Синє вікно. - Автобіографічна проза, с. 544). "Блакитне вікно" і "злі чари" - ключові слова їх відносин.

Починаючи поетичний діалог, Лохвицька не думала ні про яке "адюльтері", вона хотіла бути тільки "римою", наївно вважаючи, що можливо пережити "роман у віршах", не зруйнувавши ні своєї, ні чужого життя, і що поет має право на автономне царство мрії. На перших порах вона, схоже, не усвідомлювала, що перелюбство можливо і в думках. При цьому почуття її зовсім не були вигадані - подальша одруження Бальмонта викликала у неї приплив гіркою ревнощів. Збірка її віршів (1898 р.), підсумовує перший етап "роману у віршах" відкривається епіграфом: "Amori et dolori sacrum" Зміст його - не стільки пристрасть, скільки - боротьба з собою і з "полуденними чарами", як вона називала свою любов . Вона жодного разу не називає її предмет на ім'я. Максимум відвертості, на яку вона вирішується - використання імені "Ліонель", запозичене з перекладеної Бальмонт поеми Шеллі. Саме відверте вираження почуття залишилося в її робочому зошиті і побачило світ лише через майже десять років після її смерті:

О ні, мій вірш, не говори

Про те, ким життя моя повна,

Хто для мене милею зорі,

Отрадней ранкового сну

Хто вітер, що віють навесні,

Туман, ковзний без сліду,

Чия думка зі мною і мені одній

Не змінює ніколи.

Про пісня моя, мовчи, мовчи

Про те, чиї ласки палять мене -

Повільні й гарячі,

Як полум'я тонке вогню,

Як струни кращі звучать,

Хто життя світло, і сенс, і мету,

Хто мій коханий, мій брат,

Мій блідий ельф, мій Ліонель.

(Вірш опубліковано в ілюстрованому додатку до газ. "Новий час" 19 липня 1914 р., с. 11. Під загл. "Мій Ліонель").

Не були в реальності "ласки" "палили" на відстані. З від'їздом Бальмонта за кордон він і Лохвицька могли тільки листуватися. Листування не збереглася - ні з того, ні з іншого боку. Залишилися лише численні віршовані послання. Бальмонт був сміливішим в присвятах, у нього є вірші з прямим присвятою Лохвицької. Ось одне з них - у ньому ясно висловилися ніцшеанські погляди поета.

М.А. Лохвицької

Я знав, що одного разу тобі побачивши,

Я буду любити тебе вічно.

З жіночних жінок богиню обравши,

Я чекаю - я люблю - нескінченно.

І якщо обманом, як усюди, любов,

Любов'ю і ми насолоду.

І якщо з тобою ми зустрінемося знову,

Ми знову чужими попрощаємося.

А за годину преступленья, посмішок і сну,

Я буду - ти будеш - далеко.

У країні, що для нас назавжди створена,

Де немає ні любові, ні вади.

Але до чого ж тут Брюсов, і яким чином зачіпало його це захоплення Бальмонта? Об'єктивно - ніяким, але воно збуджувало в ньому ревнощі і боязнь. Ревнощі - що одному хто-то цікавий більше, ніж він (адже тут замішана була не просто жінка - поет); боязнь, що два поети "моцартівського" складу утворюють свою "школу", а він залишиться осторонь. Побоювання були перебільшеними, але недарма ж кажуть що "жорстока, яко пекло, ревнощі, стріли її - стріли вогненні". Бальмонт в ту пору дуже багато значив для Брюсова. Цікаво зіставити одну з його щоденникових записів, зроблену в грудні 1895 р., з віршем Лохвицької. "Зараз заходив до мене Бальмонт, - пише Брюсов - радісний, божевільний, едгаровскій. Багато чого, звичайно, в його настрої роблено, але все ж він оживив, захопив мене. Точно промінь місячний прослизнув між хмар і обпалив хвилинним поцілунком хвилі" (Брюсов Щоденники . С. 39). Вірш Лохвицької звучить так:

Моя душа, як лотос чистий,

У ловлення водної тиші

Відчиняє віночок сріблястий

При лагідному таїнстві місяця.

Твоя любов, як промінь туманний

Струїт німе чарівництво.

І моя квітка запашний

Заворожений сумом дивною,

Пронизаний холодом його.

Брюсов і Лохвицька писали одне й те саме, не змовляючись.

По приїзді Бальмонта до Москви, 19 листопада 1897 Брюсов записує: "Приїхав Бальмонт, якого я так прагнув. На ньому подвійний краватку, він підстрижений так ретельно ..." La plena luna ... Повний місяць ... / / Іньес бліда, цілує, як Гіта . / / Te amo ... amo ... Знову тиша ... / / Але похмурий лик сумний Дон-Жуана ... "" (Брюсов. Щоденники. С. 45). 19 листопада - день народження Лохвицької. Ймовірно, Бальмонт поспішав до неї. Іспанські асоціації теж вказують на неї - вони виникали самі собою і не тільки у Бальмонта. Не випадково письменниця Т.Л. Щепкіна-Куперник, об'єднували з Лохвицької приятельські відносини, опинившись в Іспанії, писала їй: "Хіба я можу в Севільї, в Андалузії, не згадати про Вас? Я тут так часто бачу Ваші очі і Ваш колір обличчя!" - Так ось, виявляється, хто потрібен був Бальмонт в Росії! Треба хоча б трохи знати характер Брюсова, щоб зрозуміти, що цього він не вибачить ніколи.

На наступний день, 20 листопада, він пише такі вірші:

К. Бальмонт

Твої вірші - як промінь випадковий

Над вічної безоднею темряви.

І ось - болісне таємницею

Під імлі заіскрилися квіти.

Покорни владному сяйво,

Горять і зиблются вони,

І вдалину йдуть, легкою тканиною

Сплітаючи фарби і вогні.

Але здригнеться вітер, налітаючи,

Узори Взвеет і порве.

І той же промінь, тремтячи і тая

Безсило в безодню впаде.

На цей раз збіг не випадковий. Вірш Лохвицької було опубліковано незадовго до того, Брюсов його знав. Кому він загрожує? Променю, або квітки, розкрити під променем? Здається, і тому, й іншому. Брюсов вміло імітує стиль Лохвицької. І це не випадково: він нерідко наслідував їй у період формування власного стилю, а щоб його в цьому не запідозрили - зарахував її до "школі Бальмонта".

Через кілька днів наївний Бальмонт вирішив познайомити двох дорогих йому друзів. Про те, що з цього вийшло, теж повідомляє Брюсов: "Інший раз Бальмонт зайшов до мене рано вранці, після безсонної ночі, розбудив мене. Ми скоро пішли з дому, бродили по вулицях, заходили в книжковий магазин, потім були у нього, потім у Лохвицької З Бальмонт ми розлучилися холодніше, ніж я чекав. Бути може, його образили мої неприхильні відгуки про пані Лохвицької, яка справила на мене враження досить бездарної жінки. Навіщо у неї такий великий рот? І при тому вона сказала: "Я звикла, щоб мене займали ". Я відповів:" Тоді нам не вдасться з вами розмовляти ". Однак її останні вірші гарні" (Брюсов. Щоденники. С. 46). Через кілька днів він записує про Бальмонт: "Щось порвалося в нашій дружбі, що вже не буде відновлено ніколи" (Там же).

Очевидно, з цього часу в життя Бальмонта ввійшло те, що він називає "злими чарами" (враховуючи окультні захоплення Брюсова, можна запідозрити, що тут не обійшлося без практичної магії, хоча достатніх доказів, щоб стверджувати це, немає і бути не може). Але якісь темні сили підступили до нього. Спочатку поета спіткало важке випробування в сім'ї. Їдучи до Москви, він залишив Катерину Олексіївну вагітної, і повертався якраз до її пологів. Але пологи виявилися невдалими. Дитина народилася мертвою, у матері почалася пологова гарячка. Лікарі оголосили, що надії немає. З Москви приїхали рідні - прощатися, але хвора не вмирала. Кілька місяців вона перебувала між життям і смертю. Всі матеріальні турботи щодо лікування родичі взяли на себе. Бальмонт виявився не при справах, і з горя запив, а незабаром "захворів" сам - дуже дивною хворобою.

"З ім'ям Бальмонта," талановитого поета ", завжди пов'язувалося уявлення як про людину безпутнім, п'яниці, мало не розпусника. - Писала пізніше Є. А. Андрєєва. - Тільки близькі люди знали його таким, як я, і любили його не тільки як поета, але і як людину. І всі вони погоджувалися зі мною, що Бальмонт був прекрасна людина. Звідки таке протиріччя в судженнях? Я думаю, це відбувалося від того, що в Бальмонт жило двоє людей. Один - справжній, благородний, піднесений, з дитячої та ніжною душею, довірливий і правдивий, а інший, коли він вип'є вина, повна його протилежність: грубий, здатний на все потворне ... Ясно, що це був недугу. Але ніхто не міг мені пояснити його "(Андреева-Бальмонт. Спогади . С.).

Ніна Петровська, що познайомився з Бальмонт на початку 900-х рр.., Поставила діагноз його загадкової "хвороби" дуже просто: "Бальмонт страждає самим звичайним роздвоєнням особистості. У ньому наче два духи, дві особистості, двоє людей: поет з посмішкою і душею дитини , подібний Верлену, і гарчав потворне чудовисько "(Там же. С. 26).

Передумови цієї роздвоєності існували в ньому і раніше, але тільки тепер вони розвинулися в повній мірі. Бальмонт усвідомлював це за собою, але не прагнув виправитися або зцілитися:

Повернення до життя, иль перший свідомий погляд.

"Містер Хайд або Джікіль?" Два голоси мені говорять.

Чому ж це "або"? - Я їх питаю у відповідь. -

Хіба місця обом в душі зачарованої ні?

("Троїстого двох"; доктор Джікіль (Джекіл) і його двійник-чудовисько Хайд - герої повісті Р. Стівенсона)

Це був творчий принцип, що переріс у життєвий. Якщо Брюсов, проголошуючи "повне злиття мистецтва з життям" і закликаючи поетів "розсікати груди жрецьким ножем", непомітно перекладав цей обов'язок на інших, то Бальмонт з усією щирістю людини, від природи чистого, кидався в "ліричні бурі", дійсно переживаючи все, про що писав. У Бальмонта не треба шукати, що стоїть за його ліричними ролями. Він - у кожній зі своїх ролей, в кожній "скороминущості", його вірші, це кадри, в яких застигла життя його душі (може бути, не завжди збігається з зовнішнім перебігом подій).

Осінню 1898 р. Бальмонт з дружиною повернулися до Росії. Вересень провели в Криму, де в той же час перебувала і Лохвицька. Навряд чи збіг випадково. Але продовження у дусі "Дами з собачкою" не послідувало. Навпаки - що стосується поетеси, то вона за три роки "любові і страждань" значно подорослішала і вже ясно розуміла, що ніякого продовження забороненого кохання в земному житті бути не може, а тому - складала красиве її закінчення у дусі "Аннабель-Лі".

Мені снилося - ми з тобою дрімали в саркофазі,

Слухаючи, як прибій об каміння б'є хвилю.

І наші імена горіли в дивовижній сазі

Двома зірками, злитими в одну.

Над нами йшли століття, змінювалися покоління,

Нас вихори замели в гарячі піски;

Але наші імена, вільні від тління,

Звучали в гімнах пристрасті і туги.

І мимо смерть пройшла. Лише блиск її воскрилій

Ми бачили крізь сон, склепив очі свої.

І наші імена, струмінь дихання лілій,

Цвіли в переказах казкової любові. ("У саркофазі")

Пізніше Цвєтаєва (у юності пережила захоплення поезією Лохвицької) напише Пастернаку майже те ж саме: "Дай мені руку - на весь той світ, / / ​​Тут мої обидві зайняті". У "роману у віршах" намічалася "Онегинская" кінцівка: "Я вас люблю - до чого лукавити? - / / Але я іншому віддана, я буду вік йому вірна". Але поставити крапку на цьому не вдалося. Бальмонт не був ні Онєгіним, ні Пушкіним. І епоха була вже інша - знову-таки, висловлюючись словами Цвєтаєвої: "Де перед фортецею серпанковій / / Старовинне благоговіння?", - І сам поет сильно змінився навіть порівняно з самим собою, яким був у середині 90-х. Поняття поваги до чужого життєвому вибору було йому чуже. Колишнім залишилося тільки бажання "зробити щасливими" всіх - на свій лад. Любов йому потрібна була тут і зараз, у всій повноті, думка про якесь платонічному "союзі за труною" приводила його до сказу. Відповідей на вірш "У саркофазі" він написав кілька, всі зразки рубежу століть - в одному дусі:

Під обертав свої віка труни,

Забиті цвяхами,

Нерухомо лежали ми обидва,

З ворожими обидва рисами.

Застиглі трупи, ми жили

Сознаньем прокляття,

Що ось і в могилі - в могилі! -

Ми в мерзотно позі обійми.

І диявол сміявся надгробної,

Плитою похоронної?

"Еге, - казав, - як зручно

Виродків - в могилі двоспальним ". (" Неразлучімие ")

Осінню 1898 р. Лохвицька з сім'єю переїхала з Москви до Петербурга. Бальмонт з Катериною Олексіївною теж проводять цей сезон у Петербурзі. Але, очевидно, бажаного поет не домігся. Поступово любов стала переростати в ненависть - не без дружнього заохочення з боку Брюсова. Але віршовані звернення не припинялися, тільки це вже були не освідчення в коханні, а загрози. Якщо фортеця не здається, її треба зруйнувати. Саме цим пафосом пройнятий наступний збірник Бальмонта - "Палаючі будинки" (1900 р.): "Я хочу палаючих будинків, / / ​​Я хочу кричущих бур!". Або ще:

Бути може, предок мій був чесним катом,

Мені маки маряться, зігріті променем,

Гвоздики червоні й повні загрози

Махрово-жадібні, розкрилися троянди.

Я бачу лілії над хиткою хвилею,

Закривавлені багряною місяцем,

Вони, забувши свій колір, мляво-втомлений,

Мерехтять казково забарвленням яскраво-червоною,

І з солодким жахом, в застиглій тиші,

Як губи, тягнуться і тягнуться до мене.

І кров співає в мені ... І в таїнстві закляття,

Мені шепочуть примари: "Швидше! До нас в обійми!

Цілуй мене ... Мене! ... Швидше ... мене ... мене! ... "

І губи жадібні, на шабаш свій ваблячи,

Белькочуть страшні призовні признання:

Нам усе дозволено ... Нам у світі немає изгнанья ...

Ми всюди зустрінемося ... Ми потрібні для тебе ...

Ми пояснимо тобі все безодні насолоди,

Всі таємниці вічності і смерті і народження.

І кров співає в мені. І в хиткому півсні

Ті звуки з фарбами зливаються в мені.

І близькість нового, і таємного чогось,

Як прірву гірська, на схилі повороту,

Мене заколисує, і вкрадливо кличе,

Туманом вогненним огорнувши небосхил.

Мій розум відчуває, що мені при вигляді крові

Весь світ відкриється, і все в ньому буде новиною,

Сміються маки мені, пронизані променем ...

Ти чуєш, предок мій? Я буду катом! ("Червоний колір")

Вірші ці - "середня ланка" в перекличці: вони є відповіддю на вірші Лохвицької (в тому числі, на наведене вище "Моя душа, як лотос чистий ..."), і вона, у свою чергу, відповідає на них ("Червоний колір" , "Отрута світу"). Звичайно, їх можна розуміти і зовсім абстрактно, поза зв'язком з лірикою Лохвицької, і тим більше - поза зв'язком з біографією її і Бальмонта. Саме так їх і розуміли сучасники - в Бальмонт все-таки бачили людину цілком невинного, його погрози і войовничі пози не сприймалися всерйоз. Деякі, правда, - як, наприклад, А.І. Урусов - жахнулися: "Mania grandiosa, кровожерливі гримаси!". Але більшість друзів поета було в захваті від його нового стилю: в цьому бачили вплив Ніцше, Бодлера, Оскара Уайльда - все нове, сучасне, європейське, і в той же час - співзвучне загальному настрою передреволюційних років (не випадково "Палаючі будинки" схвалила Горький ).

Зрозуміло, не можна звести творчий пошук поета до роману з жінкою, хоча сам Бальмонт в передмові до "Палаючим будівлям" саме так пояснює свій настрій: "Я був захоплений пристрасної хвилею". Але якщо все-таки приймати до уваги реальну взаємозв'язок текстів, і загальний контекст творчості обох поетів, неважко побачити, що це не просто діалог двох людей, це зіткнення двох позицій, не тільки особистих - суспільних (не випадково предметом "полеміки" виявляється революційний червоний колір - колір радості, пристрасті, звільнення і - катування). Лохвицька після деяких коливань зробила вибір людини XIX століття: вибір боргу, совісті, відповідальності перед Богом, Бальмонт зробив вибір XX століття: "найбільш повне задоволення зростаючих потреб". Саме з цієї точки зору їх віршований поєдинок представляє величезний інтерес. На чиєму боці симпатії - залежить від власного вибору читача. На початку XX століття як "герой часу", безсумнівно, сприймався Бальмонт; позиція Лохвицької співчуття не зустріла: люди консервативних поглядів не бачили різниці між нею і її опонентом ("скажи мені, хто твій друг ..."), а "прогресивна громадськість" сама давно зробила "бальмонтовской" вибір. Тому що читає Росія закохане слухала Бальмонт, Лохвицького ж оголосили його невдачливої ​​наслідувачок.

"Росія була саме закохана в Бальмонта. - Свідчить Теффі. - Все, від світських салонів до глухого містечка де-небудь у Могилевської губернії, знали Бальмонта. Його читали, декламували і співали з естради. Кавалери нашіптували його слова своїм дамам, гімназистки переписували в зошити: "Відкрий мені щастя, Закрий очі ..." Ліберальний оратор вставляв у свою промову: "Сьогодні серце віддам променю ..." А у відповідь рима звучала на полустанку Жмеринка-товарна, де телеграфіст говорив панночці в мордовському костюмі: "Я буду самолюбний - я так хочу "" (Теффі Н. А. Бальмонт. - В кн. Теффі Н.А.: Проза. Вірші. П'єси. Спогади. Статті. Спб. 1999. С. 406). Вірш, яке цитували ліберальний оратор і телеграфіст, носило промовисту назву "Хочу" і входило до складу присвяченого Лохвицької циклу "Зачарований грот" з "вершинного" бальмонтовской збірки "Будемо як сонце" (1903).

Хочу бути зухвалим, хочу бути сміливим,

З соковитих грон вінки звивати,

Хочу впитися розкішним тілом,

Хочу одягу з тебе зірвати

Хочу я спеки атласною грудей,

Ми два бажання в одне злитимемо.

Підіть, боги, підіть, люди,

Мені солодко з нею побути удвох.

Нехай завтра буде і морок і холод,

Сьогодні серце віддам променю.

Я буду щасливий, я буду молодий,

Я буду самолюбний - я так хочу.

По суті, це був запізнілий відповідь на її "вакхічне пісню" (див. вище), і носи він подібну назву, то і сприймався б як антологічних вірш. Але творча - життєва - позиція Бальмонта полягала не в тому, щоб писати антилогічні вірші про вакханта і вакханки, а в тому, щоб перетворити на вакханалію і своє життя, і всю сучасну російську дійсність. По відношенню до Лохвицької посвята їй такого вірша було злочинної безтактністю - особливо якщо врахувати, що на момент виходу збірки вони вже навіть не спілкувалися. Одну з останніх їх зустрічей - близько 1901 р. - описує Теффі - для неї це була перша зустріч з поетом: "Я познайомилася з ним у моєї старшої сестри Маші (поетеси Мірри Лохвицької). Його ім'я вже гриміло по всій Русі. Від Архангельська до Астрахані, від Риги до Владивостока, вздовж і впоперек читали, декламували, співали й вили його вірші. - Si blonde, si gaie, si femme, - привітав він мене. - А ви si monsieur, - сказала сестра. Знайомство було короткочасним. Бальмонт , ймовірно, несподівано для самого себе, написав вірш, що підриває монархічні основи країни, і спішно виїхав за кордон "(Теффі Н. А. Бальмонт. С. 409)

Тон особистого спілкування поетів зовсім не схожий на те, що вони говорять у віршах. Взагалі Теффі пише про Бальмонт і сестру згадує побіжно - це не дивно: сама вона в ті ж роки зробила якраз "бальмонтовской" вибір (розійшлася з чоловіком, залишила дітей і почала літературну кар'єру в Петербурзі). Вибір коштував їй неврастенії на все життя, але - він був зроблений.

Теффі іронізує з приводу спонтанності революційного радикалізму Бальмонта, але насправді психологічно його нове звернення до революції, зближення з Горьким, виступи на революційних мітингах - все аж до випуску забороненої книги "Пісні месника" (1907) - абсолютно мотивовано, тому що революція - це і є та бажана вакханалія, до якої він прагне. Йому все одно, що руйнувати, - лише б трощити, - як "Світлої особистості" з "Бісів" Достоєвського і її послідовникам:

... А народ, повстати готовий,

З-під долі суворою,

Від Смоленська до Ташкента

З нетерпінням чекав студента.

Чекав його він поголовно,

Щоб йти беззаперечно

Порішити вкрай боярство,

Порішити зовсім і царство,

Зробити загальними маєтки

І зрадити навіки помсти

Церкви, шлюби і сімейство -

Миру старого злодійство!

(Достоєвський Ф.М. "Біси" Ч II, гл. 6 ("Петро Степанович у клопотах"), III)

Треба сказати, що за художності "революційні" вірші Бальмонта дещо краще "Світлої особистості" - це можна сказати і про вірш "Маленький султан", через якого в 1901 р. поет піддався висилки (навіть зі знижкою на іронію і реалії гіпотетичної Туреччини ):

... В ім'я вольності, і віри, і науки

Там якось зібралися ревнителі ідей.

Але, сильні волею розгнузданих пристрастей,

На них нахлинули натовпом башибузуки ...

Вірш ходило по руках у студентському середовищі, його переписували і заучували напам'ять.

Спостерігаючи віршовану перекличку Бальмонта і Лохвицької, і біографічну даність цього періоду, неважко побачити, що з обома коїться щось недобре - з кожним по-своєму. Лохвицька все частіше хворіє (у неї починається серцева хвороба), хворобливий стан позначається і в поезії: радісний настрій перших її збірок змінюється всі посилюється депресією, почуттям приреченості, загальна, цілком християнська, тональність її лірики раз у раз перебивається болісними кошмарами і дивними "мани ". Як згодом у віршах Пастернака: "На мене спрямований сутінок ночі". З болючим сталістю продовжує вона відгукуватися на нові вірші Бальмонта. Його натиску відповідають її благання, його торжества - її розпач, погроз - жах, а в її кошмарах на різні лади повторюється те ж ключове вираження: "злі чари".

З музикою і співом мчать Вихори злі,

Мчать їх коні швидкі, коні вдалі, -

Пил здіймають хмарою, танцюють в чистому полі,

Наповнюють темний ліс гиканням і свистом.

Розійдуться вільні - і підуть забави:

Сонце в хмари сховається, додолу ляжуть трави.

А по степу стогін стоїть, хвилі віють в море! ...

Солодко чи, могутні, віяти на просторі?

Раптом затихли грізні ... Серце, не дрімаю ти!

У тиші томливої ​​злі чари приховані.

Чуєш, струни дзвінкі здригнулися, граючи:

"Озирнись, бажана! Озирнись, будь-яка !..."

Ніби дзвіночки - плаче дзвін гітари,

У тонкі бубонці манять злі чари.

Озирнутися хочеться - але тремтять коліна.

Всі темніє на небі. Всі густіють тіні.

І молитву коротку я прочитала несміливо,

Страшних слів закляття згадати не встигла,

Не встигла, - глянула, обернулася ... Що ж?

Трохи хитаючись, зиблется золоте ложе.

Яскраво-червоний намет шовковий, кисті парчеві,

На подушках вишиті птиці - як живі ...

Пір'ям павиними віють опахала:

"Відпочинь, бажана, якщо ти втомилася!".

Тихо нега солодка серце затоміла.

Закурили в повітрі димні кадила.

Нишпорять струни дзвінкі, виспівує ясно:

"Не дивись, бажана, - ти уві сні прекрасна!"

Не стерпіла - глянула ... Кров захололі! ..

Вовчі зуби шкіряться ... кігті ріжуть тіло! ...

Відступись, чудовисько!! .. Згинуло - пропало.

Стогнуть Вихори Чорні, - все їм волі мало! ("Злі вихори",)

Не можна не помітити, що вірш по-своєму дуже добре передає атмосферу передреволюційної епохи і навіть пророкує наслідки: не встоїш перед спокусою "волі" - загинеш. З самою поетесою так і сталося.

Між тим, те, що відбувається з Бальмонт - чи не гірше. Багато в чому з того, що він пише в цей період, акцентується біснування, демонічне початок. Таке, наприклад, вірші "Голос диявола", в якому легко дізнатися продовження суперечки з Лохвицької.

Я ненавиджу всіх святих, -

Вони дбають болісно

Про жалюгідних помислах своїх,

Себе рятують виключно.

За душу страшно їм свою,

Їм страшні прірви мріяння,

І отруйну змію

Вони стратять без співчуття.

Мені ненависний був би рай

Серед тіней з посмішкою лагідно,

Де вічне свято, вічний травня

Йде розміреним походкою.

Я не хотів би жити в раю,

Страчуючи винахідливість зміїну,

Від дитячих років люблю змію

І їй милуюся як картиною.

Я не хотів би жити в раю,

Між тупоумцев екстатичних.

Я гину, гину - і співаю,

Божевільний демон снів ліричних.

Це біснування має місце не тільки в поезії, воно переходить у життя. "Мідні труби" слави і купецькі зв'язку подіяли на поета разлагающе. Зблизившись з С.А. Поляковим - родичем дружини - він отримав у своє розпорядження вельми значні кошти, і почався розгул у гірших традиціях московського купецтва. Чого варта, хоча б, епізод, коли після бурхливих оргій в готелі "Альпійська троянда" витончений творець "лірики сучасної душі", в стані тяжкого сп'яніння вирвався у вестибюль і в непоясненному гніві почав трощити статуї негрів, які прикрашали сходи. Поляков відразу погодився заплатити за понесений закладом збиток. Де б не перебував поет, досить було послати Полякову записку: "Вишліть п'ятсот", - і той, зітхнувши: "Слава Богу, не тисячу" - виконував його прохання.

Почалися неймовірні успіхи поета у жінок. Ніна Петровська, теж потрапила на якийсь час в зону його тяжіння, але швидко з неї вийшла під впливом не менш потужних "полів" Брюсова, згадувала: "Перш за все, потрібно було вибрати в поведінці з ним певний стиль і такого триматися. Те є або стати супутницею його "божевільних ночей", кинувши в ці жахливі багаття всю свою істоту, до здоров'я включно, або перейти до штату його "дружин-мироносиць", смиренно наступних по п'ятах тріумфальної колісниці, що говорять хором тільки про нього, що дихають тільки кадилом його слави і кинули навіть свої осередки, коханих і мужів для цієї великої місії. Або ж залишалося холодно перейти на грунт світського знайомства, тобто бути присутнім в призначені дні на п'ятигодинних чаях, якими сам тріумфатор обтяжувався безмірно і до яких він виходив справжнім "людиною в футлярі "з похмурим, нудьгуючим, а іноді і без маски зовсім, з якимсь звіриним обличчям" (Петровська Н. Спогади. - Минуле. СПб. - М. 1992. М. 39 - 40).

Погляд ззовні може помилятися. Але те, що пише сам Бальмонт в листах Брюсову, підтверджує свідчення сучасників і вселяє здригання: за яким же лезу ножа він ходив!

"15 лютого 1902 Так, я вірю тільки в себе і у Вас. Я знаю, що ми залишимося такими ж, де б ми не були. Ми будемо молодими і неземними - роки. Десятки років, століття. Всі інші, крім нас двох, так шкода робляться людьми при першій же можливості, і навіть не чекаючи її, старіють, забувають блиск своїх очей і колишніх слів своїх. дрібнота. Дрянь. Сволота ". (Цит. за кн.: Літературна спадщина. Т. 85. Валерій Брюсов і його кореспонденти. М., 1998. Кн. 1. С. 120).

"15 квітня 1902 Валерій, милий, пишіть мені, не покидайте мене, я так мучуся. Якби я був в силах розповідати про владу Диявола, про спаленина жах, який я вношу в своє життя! Більше не хочу. Я граю з безумством і Божевілля грає зі мною ". (Там же. С. 127).

"22 березня. 1902 Знову смерть пройшла повз мене і навіть не торкнулася своєї темної тінню. Поїзд, на якому я поїхав, зійшов з рейок, але з цього нічого не побічних, крім жахів і криків, у яких я не брав (Там ж. С. 128).

"27 квітня 1902 ... З штучними едему я скінчив, якщо не назавжди, то, у всякому разі, на багато років. Я урівноважений, сильний і спокійний. (Там же. С.129).

"26 вересня. ... По одному моєму слову вона приїхала до мене з Норвегії до Парижа. І ось годинами ми лежимо слабкі, знеможені, безпорадні ..." (Там же. С. 141).

"23 грудня 1902 ... Потім я встав і дійшов до бульвару Распайль, де Олена відімкнула мені свою кімнату, і я лежав у неї без думки, без слів майже, і кілька холодних поцілунків не приховували в собі пристрасті. Сестро, сестро. Адже вона воістину сестра "(Там же. С. 146).

"26.7.03. ... До Петербурга приїжджала Олена. Я бачився з нею, але втік в публічний будинок. Мені подобаються публічні будинки. Потім я валявся на підлозі, в припадку істеричного впертості. Потім я знову втік до іншої храм шабашу, де багато діви співали мені пісні, а Олена встигла виїхати до Києва. За мною приїхала Е і відвезла мене, абсолютно божевільного, в Меррекюль, де кілька днів і ночей я був у пеклі кошмарів і снів наяву, таких, що мої очі лякали дивляться. Який однак я систематичний органчик. Правильно розігрую мелодії. Тепер я сиджу на гілочці і говорю "чирик-чирик". Як бережуть мене боги. Бути може, для прикладу. Готовий служити ". (Там же. З 151).

Бальмонт описує те, що в його родині називалося "відпадання" - прояви своєї "хвороби". Бідна Катерина Олексіївна все життя була впевнена, що після них він нічого не пам'ятає. Може бути, так і було, - але в такому випадку Брюсов володів якимось таємним ключем до зворотного боку його особистості. "Олена", що згадується в листах, - майбутня третя дружина поета. Але щоб було зрозуміло, про що йде мова, потрібно повернутися до зовнішньої подієвої канви його життя.

Було б великою несправедливістю по відношенню до Бальмонт звести все його життя до п'яної вакханалії. Це було, але було й інше, про що, зокрема, згадував Б.К. Зайцев, що познайомився з поетом і його сім'єю в Москві, в 1902 р. "Жив він тоді ще разом з жінкою своєю, Катериною Олексіївною, жінкою витонченої, прохолодною і благородної, висококультурної і не без владності. Бальмонт при всій розкиданості своєї, бурхливість та схильності до ексцесів, знаходився ще у вірних, що люблять і здорових руках і вдома вів життя навіть просто трудову: крім власних віршів, багато перекладав - Шеллі, Едгара По. Вранці наполегливо сидів за письмовим столом. Вечорами іноді збігав і пропадав десь з літературними своїми друзями з "Терезів" "(Зайцев Б. К. Далеке. - Зайцев Б. К. Собр. Соч. в 5 тт. Т. 6 (дод.) С. 184).

Знову-таки було б невірно приписувати робочу організованість поета виключно Катерині Олексіївні. Бальмонт сам все життя, незважаючи ні на які "відпадання", був великим трудівником; крім усього перерахованого - постійно вивчав все нові і нові мови - знав їх більше десяти. Початок століття - період його занурення в іспанську культуру. Навіть зовні культивував у собі схожість з іспанським ідальго. Зайцев, до речі, дає і прекрасну портретну замальовку поета: "Злегка рудуватий, з живими швидкими очима, високо піднятою головою, високі прямі комірці (de l 'epoque), борідка клінушком, вид бойової (портрет Сєрова відмінно його передає). Щось завзяте, готове завжди скипіти, відповісти різкістю або захоплено. Якщо з птахами порівнювати, то це прекрасний шантеклер, що вітає день, світло, життя ("Я в цей світ прийшов, щоб бачити сонце ...") (Там же. С. 183).

Отримавши заборону на проживання в столичних містах, Бальмонт став частіше бувати за кордоном. Спочатку він поїхав туди з Катериною Олексіївною і маленькою донькою Ніною, "Нінікой", як її називали в родині, яка народилася в грудні 1900 р. Устежити за всіма його переміщеннями досить складно. Варшава, Париж, Оксфорд, поїздки в Іспанію. У Парижі він зблизився з молодим поетом Максиміліаном Волошиним, в якому знайшов справжнього друга на довгі роки.

У Парижі Бальмонт читав лекції. Після однієї з них до нього підійшла молода дівчина, Олена Костянтинівна Цвєтковський (1880 - 1943), студентка математичного факультету Сорбонни і пристрасна прихильниця його поезії. На фотографіях тієї пори вона виглядає зовсім дівчинкою - з переляканими, чистими очима. Не сильна характером, вона всім єством утягнулася у вир "божевілля" поета, кожне його слово звучало для неї як голос Божий. Бальмонт не відчував до неї пристрасті (судячи з того, що він сам пише Брюсову), але незабаром Олена стала йому необхідна, тільки з нею він міг говорити про все, вона одна готова була кидатися в усі його безодні. Природно, Катерину Олексіївну її постійна присутність не радувало. Поступово сфери впливу розділилися, Бальмонт жив з сім'єю, то виїжджав з Оленою. Так, в 1905 р. вони разом відправилися до Мексики, де провели три місяці. Не припинялася і його "дьяволиада". З Мексики він надіслав Брюсову наступний лист: "Нехай будуть прокляті Завойовники, не щадять каменю. Мені не шкода понівечених тіл, мені не шкода вбитих. Але бачити мерзенний християнський собор на місці стародавнього храму, де молилися Сонцю, але знати, що він стоїть на зариті в землю пам'ятниках таємничого мистецтва. О, тричі, сім'ю сімдесят разів мерзотники європейці! Роя канави для видалення нечистот, в поганих вулицях знаходять уламки скульптурного світу. То знайшли на вулиці св. Терези гігантську голову мексиканського Люцифера, бога Ранкової зірки і Вечірньої зірки. Дивлячись на неї, не можна не молитися "(Валерій Брюсов і його кореспонденти. Кн. 1. С. 159).

У липні 1905 р. Бальмонт повернувся до Росії. Літо провів з родиною на березі Фінської затоки, в Естонії, де писав книгу "Фейни казки" - трохи пересолодженими, але чарівні дитячі вірші для чотирирічної Нінікі. Повернувшись восени до Москви, з головою занурився в революційну стихію - брав участь у мітингах, виголошував запальні промови. Про все це детально розповідає в спогадах Є.А. Андрєєва. Але вона ні слова не говорить про те, як відреагував Бальмонт на багатьох тоді вразило звістку про смерть Мірри Лохвицької. Ця смерть, якій передувала болісна серцева хвороба, логічно випливала з останніх віршів поетеси, але здавалася раптовою. "Померла вона рано, як-то загадково, - писала добре знала її письменниця І. Гріневського, - Як наслідок порушеної рівноваги її духу. Так говорили". На похорон Бальмонт не приїхав. У тому, що пише він сам, представлений повний спектр "швидкоплинному" - від щирої печалі до байдужості і навіть - блюзнірською глузування. "Лохвицька - красивий романс" - пише він Брюсову (тут же характеризує інших поетів: "Блок - маленький чиновник від освіченої лірики", "В'ячеслав Іванов - медоточиві дистилятор", "Балтрушайтіс - якийсь після дощику в четвер"). Побувавши в Петербурзі, де зупинявся на "вежі" у В'ячеслава Іванова, і, можливо, відвідавши могилу колишньої коханої, відчуте зітхає:

О, яка туга, що в передсмертній тиші

Я не чув дихання співучої душі,

Що я не був з тобою, що я не був з тобою,

Що одна ти пішла в океан блакитний ...

І тут же починає писати книгу під назвою "Злі чари" - саму темну і страшну з усіх своїх створінь. Серед всілякої чортівні в ній - природно, без присвят, - міститься епітафія, адресат якої, тим не менш, легко вгадується за аналогією з назвою циклу "Зачарований грот", присвяченого Лохвицької за два роки до того:

Тесові труну, суворий грот смертельних закінчень,

У просторі вузьких тісних стін захват колишніх поцілунків.

Важкий дух, квіти, квіти, і відцвітання тіла,

Застиглість чуттєвих красот, в яких життя проспівала.

Безгласність губ, замкнутість очей, непорушно ніг втомлених,

Але знали танець, швидкий біг, касанье ласки знали його.

Тесові труну, твій цінний скарб ще прекрасний нині,

Не відразу гасне сміливий дух померкнувшіх в пустелі.

Але тісний грот, твій мертвий скарб в жахливість перетворитися.

Чу, шурхіт. Ось. Безокий погляд. Чу, хтось ворушиться.

Думка про те, щоб самому лягти в той же "саркофаг" була йому огидна.

У грудні того ж року Бальмонт виїхав за кордон - у Росії йому залишатися було, нібито, небезпечно.

III. Сходження з безодні

"Злі чари" були крайньою точкою падіння поета в безодню. Все подальше життя була повільним, важким сходженням. Але це сходження було зумовлене: все-таки світле начало було в ньому сильніше.

Будучи "закохана в Бальмонта", що читає Росія, можливо, не усвідомлювала, що так вабило до нього. "Злі чари" володіли тоді багатьма умами, але все-таки неприкрите зло нікого не приваблювало. У Бальмонт бачили, перш за все, світлу сторону, темну - намагалися не помічати. Про це згадував Б.К. Зайцев: "Бальмонт, хоча був крайній індивідуаліст, все ж зовсім іншого складу. Теж. Звичайно, самопреклоненіе, відсутність почуття Бога і малості своєї перед Ним, проте сонячність якась в ньому жила, світло і природна музикальність. Нехай він нею зловживав - поруч з підземеллям Брюсова це порив, захоплення і самозабуття, під знаком "сонячного променя". Бальмонта тих днів можна було вважати язичником, але светопоклонніком (Брюсов прямо говорив: "Але останній цар всесвіту. Сутінок, сутінок - за мене!") Бальмонт був ошатний, строкатий, не по-російськи шантеклер, але були в ньому і справжні російські риси, в його душі, і сам він бував зворушливий (в хороші хвилини) "(Зайцев Б. К. Срібний вік. Зі спогадів і роздумів. - Собр. Соч . Т. 2. С. 471).

Що "светопоклоннік" "не міг не молитися" Люциферу, він свідчив сам. Але все ж навіть у роки біснування і "відпадання" в ньому залишалося чимало світлого, і навіть сама темрява здавалася світлом - в це і закохувалися.

Я в цей світ прийшов, щоб бачити Сонце

І синій кругозір.

Я в цей світ прийшов, щоб бачити Сонце

І понад хмари гір.

Я в цей світ прийшов, щоб бачити Море

І пишний колір долин.

Я уклав світи в єдиному погляді.

Я володар.

Я переміг холодне забуття

Створивши мрію мою.

Я кожну мить виконаний одкровення,

Завжди співаю.

Мою мрію страждання пробудили,

Але я любимо за те,

Хто рівний мені в моїй співучої силі?

Ніхто, ніхто.

Я в цей світ прийшов, щоб бачити Сонце,

А якщо день погас,

Я буду співати ... Я буду співати про Сонце

У передсмертну годину. (1903)

В оповіданні "Вулиця святого Миколая" Зайцев, згадуючи Арбат початку століття, як неодмінну пам'ятка в кожний з періодів згадує "поета золотовласого" - Бальмонта, і "поета бірюзоглазого" - Андрія Білого. Ось перші роки століття: "Поет золотовласий, трохи накульгуючи, припадаючи на одну ногу, в чорному капелюсі художницької, біжить по тротуару, вітаючи весну і милих жінок". Ось, в роки революції "поет златоволосий не б'ється, але на словах громить, анафематствует жандармів, губернатора, влади - заочно і в обличчя". Проходить трохи часу і ось - "поет золотовласий полетів до Парижа вигнанцем - за різкості на троні" (Зайцев Б. К. Собр. Соч. Т. 2. С. 319 - 322).

"Злі чари" відразу після виходу (1906 р.) цензура заборонила й вилучила - вони були перевидані років десять тому. Але в наступних збірках Бальмонта, який з'являлися в період його дореволюційного "вигнання" читачі вже не знаходили того світу, який залучав до нього раніше. До того ж, Брюсов авторитетно говорив про кінець Бальмонта. І поступово стало затверджуватися думка, що вірші "золотовласого поета" мало чим відрізняються від пародій, в достатку на них писалися. Ось, наприклад, пародія А. Ізмайлова, не менш популярна, ніж вірші самого Бальмонта:

Я бачу Толедо,

Я бачу Мадрид,

О, біла Леда! Твій блиск і перемога

Різним сияньем горить ...

К. Бальмонт. "Іспанський квітка"

Я плавав по Нілу,

Я бачив Ирбит.

Здоровила Вавило колодою придавило,

Вавила у вілли лежить.

Мені солодко блиск копій

І шоломів стежити.

Слуга мій Прокопій про копальні, про опій,

Про кофій любив говорити.

Підніс свою длань я

У небесну височінь.

Німі бажання зрозумій, про Меланія! -

Чи не лань я, не вепр і не рись!

О, щілина Термопіли,

О, Леда, о, рок!

У поручні втупила свій погляд Неонілла,

Мандрілла ж рила пісок.

Дійсно, багато чого з того, що поет писав у ці роки, нагадує цю пародію (хоча фахівцям-філологам вірші, подібні "Іспанському квітки", можуть бути цікаві як скарбниця різних міфологічних і фольклорних образів, вони не так поверхневі, як здається на перший погляд ). Але все ж Бальмонт явно переживав не тільки творчий занепад - якийсь душевний зрив. Його дружба з Брюсовим остаточно розбилася. За листуванні цей перелом простежується у 1906 - 1907 рр.. Але з кінцем цієї дружби стали слабшати і "злі чари", хоча наслідки їх тяжіли над поетом до кінця його життя.

Сімейна його життя остаточно заплуталася. У грудні 1907 року у Є.К. Цвєтковський народилася дочка, яку назвали Міррою - на згадку Лохвицької, на вірші якої він продовжував відгукуватися і після її смерті. Поява дитини остаточно прив'язала Бальмонта до Олени Костянтинівні. Він не хотів йти і від Катерини Олексіївни, і, схоже, охоче влаштував би для своїх дружин подобу гарему, але Катерина Олексіївна була категорично проти. У 1909 р. Бальмонт зробив нову спробу самогубства: знову викинувся з вікна, - і знову уцілів.

На відміну від Катерини Олексіївни, Олена Костянтинівна була житейськи безпорадна і ніяк не могла організувати побут. Вона вважала своїм обов'язком всюди слідувати за Бальмонт: очевидці згадували, як вона, кинувши будинку дитини, йшла за чоловіком кудись в шинок і не могла його звідти вивести протягом доби. При такого життя не дивно, що до сорока років вона виглядала вже старою. Дочка Мірра росла дуже нервовою і нерідко дивувала оточуючих своїми дивацтвами. Теффі в спогадах наводить такий випадок: "Якось у дитинстві роздяглася вона гола і залізла під стіл, і ніякими умовляннями не можна було її звідти витягнути. Батьки вирішили, що це, ймовірно, якась хвороба, і покликали лікаря. Доктор, уважно подивившись на Олену, запитав: "Ви, очевидно, її мати?" - "Так" - Ще уважніше на Бальмонта. - "А ви батько?" - "М-м-м-да". - Доктор розвів руками. - " Ну так чого ж ви від неї хочете? "" (Теффі Н. А. Бальмонт. С. 412).

Тим не менше було б невірно думати, що в ці роки Бальмонт вів життя неохайного алкоголіка. Він як і раніше багато читав і перекладав, багато їздив, і в 1912 р. зробив майже кругосвітню подорож: обігнувши Африку уздовж західного узбережжя, дістався до Океанії, а звідти через Індію і Суецький канал повернувся до Європи. Подорож, безсумнівно, збагатило Бальмонта враженнями, але не позначилося принципово на його стилі.

У 1913 р. у зв'язку з амністією, приуроченої до 300-річчя царської династії, Бальмонт повернувся до Росії. Зустрічали його захоплено, хоча ця захопленість була значною мірою пережитком минулого - за сім років відсутності "золотовласого поета" з'явилися нові кумири. У ті роки у письменників звичайним явищем були турне по Росії. Кілька таких турне зробив і Бальмонт. В одну з поїздок він відвідав Грузію, в іншу - міста Півночі Росії, Поволжі, Сибіру. Зіставивши заморську екзотику з реаліями рідної країни, Бальмонт зробив вибір на користь Росії. Враження від побаченого під час цих російських турне з'явилися ресурсом останнього, емігрантського періоду творчості поета.

У 1917 р. виходить збірка "Сонети сонця, меду й місяця". У ньому постає вже новий Бальмонт - в ньому ще багато претензійності, але все-таки більше душевної врівноваженості, яка гармонійно вливається в досконалу форму сонета, а головне - видно, що поет вже не рветься в безодні - він намацує шлях до Бога.

Умій творити з самих крихт,

Інакше для чого ж ти чарівник?

Серед людей ти Божества намісник,

Так пам'ятай, щоб у словах твоїх був Бог ...

Ставлення Бальмонта до революції було типовим для творчої інтелігенції: захват перед Лютим і розчарування після Жовтня. Перші роки після революції Бальмонт жив у Москві. "І тепер дізнався поет золотовласий, що є пічка димна, що є робота в одній кімнаті з дружиною та донькою, що є пуд картоплі мерзлій, на собі тягнемо з Курського вокзалу. Але все так само, не втрачаючи життєвості, сили і веселощів, пробігає він по правій стороні Арбата, ловлячи погляди дівчат "(Зайцев Б. К. Вулиця святого Миколая. С. 327). У ці роки він дуже зблизився і заприятелював з Мариною Цвєтаєвої. Не споріднені один одному в творчому відношенні, вони знайшли чисто людський контакт. "Мені завжди так радісно з нею бути, коли життя прітіснет особливо немилосердно. - Писав Бальмонт, згадуючи ці роки. - Ми жартуємо, сміємося, читаємо один одному вірші. І хоча ми зовсім не закохані один в одного, навряд чи багато закоханих бувають так ніжні і уважні один до одного при зустрічах "(Бальмонт К. Де мій дім? - Автобіографічна проза. С. 375).

Жити, тим не менш, було дуже важко. Єдиний "плюс" цих років - поетові було не до "відпадання". Але в Олени Костянтинівни почалася сухоти, лікарі говорили, що вона не виживе. Мірра теж хворіла і слабшала. Так що від'їзд Бальмонта за кордон був мотивований зовсім не політично. Політика його в цей період не займала. Вже в еміграції він згадував випадок, як його викликали в ЧК. Дама-слідчий запитала: "До якої політичної партії ви належите?" - "Поет" - відповів Бальмонт. Від'їжджаючи, він сподівався повернутися. Але незабаром стало ясно, що це неможливо - він так назавжди і залишився у Франції.

Проводжали його з Москви кілька вірних друзів: Зайцев, Цвєтаєва, Балтрушайтіс, а ще - молодий поет-імажиніст Олександр Кусік. Останніми словами, які Бальмонт крикнув Кусикову, вже стоячи на вантажівці, були: "З Брюсовим не дружіть!" А Цвєтаєву просив: "Передайте Брюсову, що я йому не вклоняюся". Цвєтаєва не стала виконувати цього прохання.

Незадовго до відбуття Бальмонта за кордон у його першу сім'ю відбулася знаменна подія: дочка Ніна, ледь досягнувши вісімнадцяти років, вийшла заміж за художника Лева Олександровича Бруні. Батьки були незадоволені раннім шлюбом - хоча і так вийшло, що молоді чекали весілля близько двох років: перший раз Нініка заговорила про заміжжя, коли їй було шістнадцять. Дивним чином, юна дівчина виявилася духовно і житейськи мудрішим за своїх "просунутих" батьків. Шлюб виявився винятково щасливим. Л.А. Бруні був духовним чадом Оптинського старця Нектарія, в чада до старця потрапила і Ніна. Вся їх подальше життя була подвигом зберігання віри і "малої церкви" - сім'ї. Безсумнівно, і молитви близьких, і молитви преподобного Нектарія сприяли духовного одужання Бальмонта. Зв'язку з цим не було перешкод - при тому, що, залишивши Росію Бальмонт назавжди попрощався і з Ніною, і з Катериною Олексіївною.

Звичайно, багато в чому він до кінця життя залишався вірним собі. Зайцев не випадково відзначає, як характерну рису, що він все ще "ловить погляди дівчат". В еміграції зав'язався останній великий його роман з княжною Дагмар Шаховської, яка народила йому ще двох дітей: сина Георгія і доньку Світлану. Бальмонт був з нею в постійній переписці, повідомляв всі подробиці свого життя. З листів видно, що свою дивну сім'ю він сприймав єдино: три дружини, кожна з яких по-своєму любима, діти, ("сестрички" і "братик"), ще один член сім'ї - "Нюша", Ганна Миколаївна Іванова (1877 - 1939), племінниця Є.А. Андрєєвої, жінка лагідна, тиха, самовіддана, якій поет був колись короткочасно захоплений, і яка на все життя залишилася у двозначній ролі "мироносиці" при ньому і при його сім'ї.

З ним як і раніше траплялися "відпадання" - простіше сказати, іноді він напивався і втрачав контроль над собою. Журналіст А. Сєдих, що познайомився з Бальмонт тільки в еміграції, згадував, як один раз вони сиділи за келихом вина в готелі "Лютеція". "Бальмонт потягував вино зі свого келиха, швидко хмелів і все читав вірші, - я любив слухати його співучий, якийсь носової голос. Буфетний лакей, томівшійся без справи або бажав скоріше звільнити столик, підійшов без запрошення і поклав на скатертину рахунок. І тут я побачив страшного Бальмонта. Він побілів, піднявся на повний зріст, шалено блиснув очима і, піднявши келих з вином, не сказавши жодного слова, розбив його об голову лакея "(Сєдих А. Далекі, близькі. М., 1995. З . 85).

"Бальмонт пішов зі світу живих давно, за десять років до своєї фізичної смерті. - Писав А. Сєдих. - Він страждав на хворобу, про нього забули, і мало хто знав, як бореться зі смертю непокірний дух Поета, як болісна і страшна була його десятирічна агонія "(Там же. С. 80).

В еміграції Бальмонт жив у бідності, що межувала з убогістю. Перший час він міг ще листуватися з рідними в Росії, з часом листування припинилася - для залишалися на батьківщині це було небезпечно. Матеріальна стабільність - хоча б відносна - остаточно звалилася з невдалим заміжжям доньки Мірри. Ні достатку, ні ладу в її родині не було, але один за одним з'являлися діти, містити яких не коштів.

Довгий час вважалося, що як поет Бальмонт помер десь на вильоті свого "зоряного десятиліття", і еміграція не додала нічого нового до сказаного їм. З цим не можна погодитися. Саме в еміграції, у злиднях, хворобах, нестатки, непереборне тузі по Росії з'явився новий Бальмонт - чудовий російський поет, до цих пір не оцінений по достоїнству.

... Слава життя. Є прориви злого,

Довгі сторінки сліпоти.

Але не можна відректися від рідного,

Світиш мені, Росія, тільки ти. ("Примирення")

В еміграції він створив чимало по-справжньому проникливих віршів про Росію.

Тут гучний Париж і повторно Погудко,

Хоча і на новий, але ведений лад.

А там на межі бочагах - незабудки,

І в частіше - давній алкани скарб.

Тут вихори і гуркіт слова і слави,

Але душами править летюча миша.

Там у пряному цветенье болотні трави,

Безмежне поле, бездонна тиша.

Тут у близькому і в точній - расчислению розум,

Трохи глянуть провали, він шепоче: "засип".

Там стебла дурману на їх отрутою і пристріту,

І стогне в болотах зловісна бугай.

Тут ввічливо-холодні до біса і Богу,

І шлях за земними направляють зіркам.

Молю Тебе, Всевишній, побудуй мені дорогу,

Щоб бути мені хоч мертвим у бажаному "там". ("Тут і там")

І хоча "прориви злого" і "довгі сторінки сліпоти" переслідували його до кінця, він вже зовсім по-іншому оцінював свій шлях, своє місце в житті. І, як Пер Гюнт, розтратила душевні сили на марні пошуки себе, звертався до своєї "Сольвейг".

Чую, серце так багато любило,

Це серце крається так багато,

Що і в ньому зменшується сила

І не знаю, дійду чи до Бога.

Мені одне з повнота не безвісно,

Що до Чорного немає мені дорогі,

Мені і в юності було з ним тісно,

І в степах міркував я про Бога.

Гайдамак неприборканої думки,

Я метався по дикому полю,

І в блакиті лампади нависли,

У безрозсудну глянули частку.

До якої б не мчав я грані

І в якусь б ні кинувся місце,

Мені Зірка засвечалась в тумані,

Весь я пам'ятав, що бачить Наречена.

Відшуміли, як у казці, погоні,

Більше немає мені спіненого бігу.

Де мої розпалені коні?

У якого далекого брега?

За бажаним пройду я країнам?

Під пророчим чи буду древом?

За моїми задрімали курганам

Тільки вітер літає з наспівом.

І обертання сузір'їв небесних

Підтверджує з небесного ската,

Що в скитаньях моїх повсюдних

Лише до Однією я бажаю повернення. ("Однієї")

Питання про те, хто ця "Единственная", залишається нерозв'язним. З одного боку, листи Бальмонта до Катерини Олексіївні дають підстави припустити, що це вона. З іншого - в пізніх віршах знову виразно спливають образи поезії Мірри Лохвицької. Так, в одному з них оспівується союз закоханих, які дрімають в саркофазі - той, про який колись мріяла поетеса, і сам вірш написано улюбленим розміром їх переклички:

Крізь зелень сосен, на червоній даху

Жовтіє ніжно західний світ.

І глухо-глухо, і тихо-тихіше

Доходять звуки минулих років.

Все ближче-ближче і все ясніше

Я чую шепіт рідних тіней.

За синім морем цвіте лілея,

За дальньої даллю я буду з нею.

Зовсім згаснути, щоб нам бути разом,

Зовсім зів'янути, як світло зорі.

Хочу я до Білої моєї Нареченій,

Мій годину західний, скоріше згорить.

Але ось сходить зірка морська,

Маяк вечірніх, маяк нічних.

Я сплю - так чуйно. І ти - жива,

І я, весь білий, з тобою тихий. ("Білий промінь")

Не можна з упевненістю сказати, чи була ця туманна містика любові до кінця зрозуміла самому поетові. Може бути, як "Єдина" мислився сама Росія, може бути Смерть, - однозначної відповіді на це питання дати не можна. Але різниця між трьома віршами на одну тему - можна сказати, навіть чотирма: "Аннабель Лі" - "Неразлучімие" - "Тесові труну ..." - "Білий промінь" - ясно показує траєкторію падіння та сходження з безодні.

Ще знаменні інше. "Божевільний демон снів ліричних", "светопоклоннік" і "язичник" з часом став знаходити розраду в Церкві.

Душе одна в біді є радість - Церква!

Легко зітхнути прийшли з ношею смутку,

Синіє ладан, в серці дивляться свічки,

Ікони, гули дзвонів, світло і морок,

І радісно сяє Матір Божа,

Коли співають "Воістину воскрес!"

(Цит. за кн. Купріяновскій П.В., Молчанова М. А. Поет Костянтин Бальмонт. С. 415).

Душевна хвороба, якій поет страждав в кінці життя, сама по собі була суворою карою, надісланій на спокутування безлічі гріхів. Давні "гри з Безумством" не пройшли даром. Відомо, що душевнохворий людина, навіть якщо кінчає з собою в потьмарення свідомості, не несе за це відповіді і не підлягає осуду. Тим дивніше, що Бальмонт в цьому стані була дарована християнська кончина.

На закінчення наведемо уривок зі спогадів Б.К. Зайцева - слово сучасника все ж авторитетніше, ніж домисли нащадків. "Він гірко згасав, - згадував Зайцев, - і помер у 1942 р. під Парижем у містечку Noisy-le-Grand, у бідності і занедбаності, після довгого перебування в клініці, звідки вийшов вже напівживим. Але ось риса: цей, здавалося б , язичницьки поклонялися життя, утіх її і блиску людина, сповідаючись перед кончиною, справив на священика глибоке враження щирістю і силою покаяння - вважав себе невиправним грішником, якого не можна пробачити. Всі християнство, все Євангеліє як раз говорить, що до грішників, які останніми, негідними себе вважають, особливо милостивий Господь.

Вірю, твердо сподіваюся, що так само милостивий буде Він і до покійного поета російській Костянтину Бальмонт "(Зайцев Б. К. Далеке. Собр. Соч. В 5-ти тт. Т. 6 (дод.). С. 188).

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
178.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Бальмонт Костянтин Дмитрович
Костянтин Дмитрович Бальмонт
Костянтин Бальмонт-біографія і творчість
Костянтин Бальмонт Поет Божою милістю
Бальмонт КД
До Бальмонт
Бальмонт загальна характеристика лірики
Бальмонт к. - Основоположник символізму в російській поезії
Бальмонт к. - Про поетику Костянтина Бальмонта
© Усі права захищені
написати до нас