Пушкін і літературний рух його часу

В.Е. Вацуро

Центральне положення, яке зайняв Пушкін у російській літературі XIX ст., Визначалося не тільки унікальністю його індивідуального обдарування. Тут діяли і загальні закономірності історико-літературного процесу - сили, які з'єдналися як в єдиному фокусі у феномені Пушкіна і висунули його на це місце. Перша третина XIX ст. в Росії не випадково визначається як «пушкінська епоха» - і цей термін означає не тільки епоху, що проходила під знаком Пушкіна, але й епоху, його сформувала.

Первісне літературне виховання Пушкіна харчувалося витоками Просвітництва XVIII ст. в його французькою та російською варіантах. Прийнято вважати, що домінантою його було саме французьке Просвітництво, - і в цілому це вірно, проте роль національних почав у ньому не слід недооцінювати. Московська літературне середовище, з якою тісно стикалася родина майбутнього поета, була в цей час в авангарді російського літературного руху: в Москві жили Карамзін і І.І. Дмитрієв, і до їх найближчому оточенню належав, зокрема, дядечко Пушкіна Василь Львович, колишній першим його літературним наставником. У Москві видавалися кращі російські літературні журнали карамзинской орієнтації; в «Віснику Європи», заснованому Карамзіним, в перше десятиліття XIX ст. співпрацюють В.А. Жуковський, брати Андрій та Олександр Тургенєва, молодий П.А. Вяземський, трохи пізніше К.Н. Батюшков і сам Пушкін.

У нас дуже мало даних для відтворення тієї літературної атмосфери, в якій проходили дитячі роки Пушкіна. Безсумнівно, однак, що з літераторами сторіччя сім'ю пов'язувало жива легенда. До нього походять, наприклад, збережені Пушкіним відомості про інтерес його батьків і бабусі до життя і діяльності Фонвізіна (новознайдених автограф, 1968); воно багато в чому визначило і те глибоке враження, яке справила на молодого Пушкіна знаменита зустріч на лицейском іспиті 1815 з Державіним, назвав його своїм поетичним спадкоємцем.

Разом з тим вже в доліцейскій московський період хлопчик Пушкін стає [мимоволі втягнуто полеміку] літературних груп і течій, брала все більш антагоністичний характер і вилилася в прямі сутички. Культурне дозрівання його йшло надзвичайно швидко; воно збігається у часі з формуванням «Бесіди любителів російського слова» і майбутнього «арзамасского» гуртка. Перша об'єднала «архаистов», противників карамзинской літературної реформи і ширше - противників європейської просвітницької традиції, якої вона протиставляла патріархально-релігійні начала в суспільному житті, а в літературі - орієнтацію на позаісторичний поняті зразки російського XVIII ст., Зокрема на Ломоносова, другий різко виступив проти громадського і літературного консерватизму «беседчіков», складу свого роду «ліберальний фронт» в політиці і літературі. До 1810-1811 рр.. відносяться полемічні статті і віршовані послання-памфлети Д.В. Дашкова і В.Л. Пушкіна, що відкрили пряму літературну полеміку, яка в 1815 р. привела до створення «Арзамаса» (Альтшуллер, 1984; Арзамас і арзамаські протоколи, 1933; Арзамас, 1994).

До моменту переїзду в Петербург і надходження до Ліцею (1811) у Пушкіна був вже досить широкий запас літературних вражень і орієнтацій. Звичайно, співчуття його повністю належить майбутнім «арзамасца» і потім організаційно оформленому кухоль; його літературна творчість ліцейського часу буквально пронизане ідеями та висловами з арсеналу «Арзамасцев»; він уважно стежить і за літературною продукцією «Бесіди», відгукуючись на неї сатирами, посланнями і епіграмами в «Арзамаському» дусі (звід літератури див: Пушкін О. С. Вірші ліцейських років. СПб., 1994). Він прямо зараховує себе до «Арзамаському братству», і ця група - Жуковський, Вяземський, Ал. Тургенєв, Д.В. Давидов - складе згодом його літературний коло (Гиллельсон, 1974; Гиллельсон, 1977).

Два літературних діяча з цього середовища висуваються як безпосередні літературні вчителі Пушкіна. Це Батюшков і Жуковський. Традиційно на перше місце ставиться Батюшков.

Питання про значення для Пушкіна літературних традицій, представлених цими двома іменами, являє собою широку і складну проблему, що переростає межі власне пушкіноведческіх проблематики. Сутність художнього методу Батюшкова і Жуковського, його естетичні засади, домінуючі риси їх поетичного стилю - все це по-різному осмислюється в історико-літературній науці. У класичній роботі О.М. Веселовського «Жуковський: Поезія почуття і серцевого уяви» (1904) Жуковський розглядався як сентименталіст - і ця точка зору знаходить прихильників і понині, - однак уже в 1930-і рр.. запанував погляд на нього як на романтичного поета, представника консервативного, за визначенням Пушкіна, «готичного» романтизму, з ясно вираженими рисами релігійного містицизму як в ідеології, так і в поетиці. Таке трактування поезії Жуковського, в дещо спрощеному і, відповідно до ідеологічними тенденціями часу, социологизировать вигляді, була дана в книзі Б.С. Мейлаха «Пушкін і російський романтизм» (1937), яка здійснила значний вплив на подальше вивчення проблеми. Творчі пошуки молодого Пушкіна цілком очевидно не збігалися з релігійно-філософськими устремліннями Жуковського, і ця розбіжність найчастіше осмислювалося як полеміка. Таке розуміння як ніби знаходило собі і пряме фактичне підтвердження: у «Руслані і Людмилі» Пушкін відверто пародіював «Дванадцять сплячих дів» Жуковського і в більш пізні роки демонстрував свою байдужість до «містичної» поезії. Гедоністично-чуттєва, предметна і «земна» поезія Батюшкова виявлялася йому ближче; рання лірика Пушкіна буквально пронизана ремінісценціями з Батюшкова, найбільше з «Моїх пенатів»; самий вигляд Батюшкова в посланнях до нього ліцеїста Пушкіна виступає як стилізований символ «спадкоємця Тибулла і Хлопці », співака кохання і естетизовані життєвих насолод, символ поетичної і ширше - духовної свободи. Це був той самий комплекс поетичних ідей, який втілював сам Пушкін у своєму лицейском творчості.

Докладний розбір «традиції Батюшкова і Жуковського» у творчості Пушкіна був даний Г.А. Гуковського в книзі «Пушкін і російські романтики» (1946; перєїзд. 1965). Аналізуючи основи поетичного стилю Батюшкова і Жуковського (останній розглядався у книзі як проекція суб'єктивно-ідеалістичної філософії, що згодом викликало виправдані сумніви), Гуковский встановлював домінуюче значення Батюшкова для Пушкіна, а проте обидва ці начала для нього не вибудовувалися в жорстку опозицію. Поетичні системи Жуковського і Батюшкова, такі різні на перший погляд, аж ніяк не були антагоністичними в своїх основах, навпаки: вони зближалися в самих істотних своїх рисах (у розумінні суті поетичного слова, вневербальних коштів, метафоричного мови тощо), визначаючи собою принципи тієї «школи гармонійної точності», до якої прямо зараховував себе Пушкін. У свідомості сучасників і Батюшков, і Жуковський були родоначальниками так званої «нової школи поетів», куди включали і Пушкіна. Великий матеріал, що підтверджує таке розуміння, містився і в книзі В.В. Виноградова «Стиль Пушкіна» (1941), де аналіз ліричної творчості Пушкіна на мовностилістичних рівні супроводжувався численними аналогами з Батюшкова і Жуковського (форми поетичного слововживання, ліричні формули, синтаксичний лад і т.п.).

Всі ці спостереження і висновки змусили внести корективи в уявлення про літературні взаємини Жуковського і Пушкіна. Тяжіючи до «батюшковскіх» гедонізму у виборі тем і кута зору на них, Пушкін навіть у моменти найбільшого розбіжності з Жуковським продовжував визнавати себе його учнем (пор. в листі П. А. Вяземському від травня-червня 1825 р.: «Я не наслідок , а точно учень його. Ніхто не мав і не матиме складу, рівного в могутність і різноманітності стилю його »- Пушкін, XIII, 183). Включивши в «Руслана і Людмилу» травестію сюжету «Дванадцяти сплячих дів», Пушкін у цій поемі виступив як прямий виученик «школи гармонійної точності» - і розгорнулася навколо неї полеміка значною мірою стосувалася тих форм поетичного стилю, які були введені в російську поезію Жуковським . До цього слід додати, що особисті відносини з Жуковським вже в ліцейські роки прийняли для Пушкіна форму літературного учнівства і наставництва. Жуковський уважно і зацікавлено стежить за творчістю молодого поета, читає в рукописи його вірші, пізніше вводить його в Арзамаському коло; Пушкін адресує йому послання саме як поетичному вчителю («До Жуковському», 1816; «Жуковському», 1818) (див.: Іезуітова Р. В. Жуковський і його час, 1989).

У перші послеліцейскіе роки позначаються і нові тенденції в літературних взаєминах Пушкіна. Більше всього він захоплений театральними враженнями. Театр зближує його з колишніми противниками «Арзамаса» - А.А. Шаховським, П.А. Катенін, А.С. Грибоєдовим. Це були не просто особисті контакти, а й розширення естетичного діапазону.

Пушкін писав Катеніну в лютому 1826 р.: «Багато хто (в тому числі і я) багато тобі зобов'язані; ти відучив мене від однобічності в літературних думках, а однобічність є згуба думки» (Пушкін, XIII, 262). «Архаісти» і більш за все «младоархаікі» (Катенін, Грибоєдов) розробляли ті сфери літератури, яких мало стосувалися поети «школи гармонійної точності»: національний фольклор, «високу» біблеіческую поезію, трагедію, прагнучи знайти сучасні аналоги як античної, так і французької класичної трагедії, «простонародної» балади (Катенін). Цей художній досвід Пушкін засвоює.

Ще в 1920-і рр.. Ю.Н. Тиняновим була поставлена ​​проблема впливу на Пушкіна «архаїчної» традиції («Архаісти і новатори», 1929). Надалі вона розроблялася на різних рівнях; так, В.В. Виноградов підкреслював її роль у подоланні Пушкіним обмеженості літературно-мовної реформи Карамзіна. Ці положення в цілому не вимагають перегляду, а проте тут важливо уникнути зміщення акцентів. Збагачуючи свою художню палітру досягненнями протиборчих літературних партій, Пушкін не пориває зі школою Батюшкова-Жуковського (як це відбувається, наприклад, з Кюхельбекер, який перейшов на позиції младоархаіков). Складна і загрожує внутрішнім антагонізмом історія його літературних взаємин з Катенін в цьому сенсі надзвичайно репрезентативна. Високо оцінюючи сміливість його літературних пошуків, Пушкін тим не менш дорікає його у відсутності «смаку і гармонії» (Пушкін, XI, 10). Це відгук 1820 р., проте карамзінистської критерій смаку - «почуття пропорційності і доцільність» (Уривки з листів, думки та зауваження; Пушкін, XI, 52) - залишається і пізніше одним з основних у пушкінської естетики.

Цілком особливою сферою, з якої виявилося співвіднесених творчість молодого Пушкіна, була сфера громадянської поезії.

У широкому і різноманітному соціально-літературному русі 1810-1820-х рр.. літературі належала роль не тільки провісника і пропагандиста волелюбних настроїв, а й провідника конкретних соціально-політичних програм. Ця роль була закріплена статутом «Союзу благоденства» - таємного суспільства, з якого безпосередньо виросла революційна організація декабристів - Північне товариство. К.Ф. Рилєєв, керівник останнього, сам був одним з найбільш значних російських поетів 1820-х рр.. Прямо чи опосередковано з «Союзом благоденства» були пов'язані і петербурзькі літературні, театральні та громадські об'єднання, з якими близько стикався молодий Пушкін. Найбільш значним з них було Вільне суспільство любителів російської словесності, яке видавало журнал «Соревнователь освіти і доброчинність» («Праці Вільного товариства ...»). Пушкін не був його формальним членом, але підтримував літературну та особистий зв'язок з його активними учасниками і керівниками, примикали до ліберального крила літератури, - Н.І. Гречем, Н.І. Гнедичем; майбутніми видатними діячами декабристського руху: Ф.Н. Глінкою, пізніше - К.Ф. Рилєєвим і А.А. Бестужевим. Висилка Пушкіна на південь в травні 1820 р. була відзначена в цьому товаристві свого роду літературно-політичною демонстрацією на захист і підтримку поета. Історія цього суспільства була простежується В.Г. Базанова в спеціальній монографії «Вільне суспільство любителів російської словесності» (1-е вид. - Петрозаводськ, 1949; 2-е вид. - Вчений республіка. М.; Л., 1964), де були опубліковані і протоколи засідань - найцінніший масив документальних матеріалів, лише почасти використаний попередніми дослідниками.

Більш тісними узами Пушкін пов'язаний в цей час з літературно-театральним гуртком «Зелена лампа» і з неформальним об'єднанням, що складали домашній коло Н.І. Тургенєва (молодшого брата А. І. Тургенєва), одного з творців і лідерів Північного товариства. «Зелена лампа», довгий час розглядалася як гурток розгульної петербурзької молоді, була уважно вивчена П.Є. Щегольовим (З життя і творчості Пушкіна. М.; Л., 1931; вперше опубл. В 1908 р.), Б.Л. Модзалевським, який опублікував найважливіші матеріали з паперів гуртка (До історії «Зеленої лампи» / / Декабристи та його час. М., 1928. Т. 1), Б.В. Томашівського (Томашевський, 1956); після цих робіт суспільство стало як об'єднання з досить значної суспільної та естетичної програмою, близькою до програми «Союзу благоденства»; до нього входили записні театрали (Н. Всеволожский, Д. Барков), близькі Пушкіну поети (Ф . Глінка, М. Гнєдич, А. Дельвіг), майбутній історик музики А.Д. Улибишев та ін З «Зеленої лампою» пов'язаний цілий ряд послань Пушкіна, де релігійне і політичне вільнодумство з'єднане з мотивами еротичної та вакхічній лірики, утворюючи стилістичний сплав (див.: Лотман, 1981. С. 45-47). Навпаки, гурток Н.І. Тургенєва стимулював тип «серйозною», соціально-філософської лірики. Характерним зразком цієї останньої була ода Пушкіна «Вільність» (1817), натхненна цим кружком, - одне із самих значних і популярних творів «вільної поезії» 1810-1820-х рр..

«Вільність» і ряд наступних з ним пушкінських віршів громадянського змісту («Село», «До Чаадаєву») багато в чому визначили саму поетику громадянської лірики 1810-1820-х рр.., Зокрема лірики декабристів. Творчість поетів-декабристів стало предметом спеціального вивчення вже на початку ХХ ст., Коли з'явилися монографічні дослідження, присвячені Рилєєву (В. І. Маслов), А.І. Одоєвському (Н. А. Котляревський) та ін, - проте лише в 1930-і рр.. воно стало осмислюватися як якась художня спільність. У роботах В. Гофмана (Рилєєв-поет / / Російська поезія XIX століття. Л., 1929), Б. Мейлаха (Мейлах, 1937), Г. Гуковского (Гуковский, 1965), В. Базанова (Нариси декабристської літератури: Поезія. М.; Л., 1961) були описані характерні типологічні риси декабристської поезії: поворот від інтимної лірики до жанрів філософсько-публіцистичним, з широким використанням ораторській поетичної мови, орієнтація на героїчні і трагічні епізоди національної історії, при цьому завжди актуалізовані і проектувати на сучасність , соціальний дидактизм. З цими останніми особливостями були тісно пов'язані такі характерні риси поетичного мовлення, як аллюзіонность і «слова-сигнали» - метафоричні образи з фіксованим політичним змістом і визначеним ціннісним якістю. Так, «зірка привабливого щастя» в посланні «До Чаадаєву» (1818) безпомилково дешіфровивалась як «політична свобода». Приклади такого роду ми в достатку знаходимо в «Селі» та інших політичних віршах Пушкіна 1818-1820 рр.. У «Вольності» предметом поетичного аналізу стають абстрактні категорії, якими оперували політичні доктрини (зокрема, Монтеск'є): «Закон», «народ», «природа»; історичні картини виникають як ланцюг дидактичних прикладів для сучасних «владик». Не будучи декабристом в точному сенсі слова (тобто членом таємного товариства), Пушкін дав закінчені зразки декабристської політичної лірики (Пугачов, 1962; Томашевський, 1956. С. 129-193).

Швидке зростання політичного радикалізму Пушкіна в послеліцейскій період наклав природний відбиток на його літературні взаємини. Найбільше це позначилося на його ставленні до Карамзіним. Карамзін був визнаним духовним главою для більшості «Арзамасцев»; самий гурток, виник спонтанно і без відома Карамзіна, функціонував в орбіті його літературного впливу. Відданим адептом Карамзіна був В.Л. Пушкін; його найближчими друзями були Жуковський, Вяземський (шурин історіографа), А. Тургенєв. Пушкін, безсумнівно, чув про Карамзине (і можливо, бачив його) ще дитиною в Москві; багаторічний друг і соратник Карамзіна, І.І. Дмитрієв постійно бував у будинку Пушкіних. З 1816 р., коли Карамзін переїжджає до Петербурга і проводить літні місяці в Царському Селі, Пушкін-ліцеїст багато часу проводить у сімейному колі історіографа. Вихід «Історії держави Російської» (1818) він сприймає як науковий, літературний і громадський подвиг, а проте вже до цього часу він починає (не без впливу молодшого тургеневского гуртка) усвідомлювати неприйнятність для себе консервативності громадської позиції Карамзіна, зокрема захисту та обгрунтування їм самодержавної форми правління як оптимальної для Росії. Свідченням цих розбіжностей стає, зокрема, відома епіграма Пушкіна на Карамзіна «У його історії витонченість, простота ...» (1818); до нас дійшли також глухі і розрізнені відомості про його політичні суперечки з Карамзіним (Томашевський, 1956. С. 222 -227; Ейдельмана, 1987. С. 177-259).

Всі ці різноманітні і на перший погляд суперечать один одному естетичні орієнтації інтегрувалися творчою особистістю Пушкіна, утворюючи з гетерогенних елементів єдину художню систему. Як творча індивідуальність Пушкін вже на початку 1820-х рр.. переростав своїх сучасників. Це розуміли найбільш проникливі з них - «арзамасца» Жуковський і Вяземський і нова генерація поетів, які вийшли з ліцейської середовища.

Остання група, що включала спочатку А.А. Дельвіга і В.К. Кюхельбекера, до яких потім приєдналися Є.А. Баратинський і П.О. Плетньов (не належали до ліцеїстів), склала неформальне об'єднання, що отримало позначення «союз поетів». Формула ця сходила до поетичних деклараціям самого Пушкіна («свята братство» у вірш. "Кюхельбекеру», 1817), Кюхельбекера (пор. його звернення до Дельвігу, Баратинський і Пушкіну у вірш. «Поети» (1820): «Так! Не помре і наш союз, Вільний, радісний і гордий, І в щасті і в нещасті твердий, Союз улюбленців вічних муз! "); Дельвіга, першим, ще в Ліцеї, що передбачив Пушкіну поетичну славу (« На смерть Державіна », 1816). Вона варіювалася і в численних памфлетах і пародіях літературних противників. Іноді «союз поетів» визначали як «нову школу», породжену Батюшкова і Жуковським, що відповідало дійсності: як і Пушкін, молоді поети сприйняли принципи «смаку» і нове розуміння сутності поетичного слова з його метафоричними конотаціями, тяжіння до жанру дружнього послання і елегії ; вони успадкували від раннього Батюшкова і підвищений інтерес до художніх форм античної антології та гедоністичні тенденції (Дельвіг). Анакреонтическая й еротична стихія, культ радості, молодості та поезії поєднувалися у творчості з елегійними мотивами, як це було і у раннього Пушкіна, якого вони одностайно визнали своїм поетичним главою. Це була поезія романтичного життєствердження, протистояла традиційно встановленим літературним нормам і майже відразу ж викликала реакцію: «хтиві», «вакхічні» поети сприймалися - і не без підстави - як виразники лібералізму в суспільному житті й ​​літературі. Поряд з «арзамасца» це коло, центром якого став Дельвіг, склав найближчу літературне середовище Пушкіна.

У травні 1820 р. Пушкін, чиї політичні вірші звернули на себе увагу уряду, був висланий зі столиці - у фактичну посилання, оформлену як переклад на нове місце служби. Він живе в Кишиневі, в Одесі, - звідки його відправляють вже офіційно на заслання, під поліцейський нагляд, в маєток батька Михайлівського. На шість з половиною років він виявляється віддаленим від активної літературної життя обох столиць. За цей час виходять в світ «Руслан і Людмила» (1820), «Кавказький полонений» (1822), «Бахчисарайський фонтан» (1824), перша глава «Євгенія Онєгіна» (1825), нарешті, «Вірші Олександра Пушкіна» (1826 ; вийшло 30 грудня 1825 р.) - [видання], сосредоточившее кращу частину його раннього ліричної творчості. У цей час закінчується творче дозрівання Пушкіна. Європейська і російська політична життя вносить корективи в його уявлення про рушійні нею соціальних механізмах; радикалізм його громадської позиції, що досягає апогею на початку 1820-х рр.., Змінюється «кризою 1823», результатом якого було зростання історичної свідомості. Це змушує його переоцінювати проблеми особистості і середовища, діяча і народної маси - тобто, по суті, самі основи просвітницького світогляду - і відповідно змінювати сформовану аксіологічних шкалу.

Південний період творчості Пушкіна починається під знаком Байрона. Тип «сучасної людини», представлений байронівським Чайльд Гарольдом, відбився в «Кавказькому бранці» - поемі, що здобула особливу популярність у ліберальної молоді, чиї умонастрої потрапляли в резонанс духовному зовнішності розчарованого героя, добровільного вигнанця, живого «веселим примарою свободи». «Кавказький полонений» відкривав серію пушкінських поем, типологічно близьких східним поемам Байрона. Проблематика і поетика їх були досліджені В.М. Жирмунський (Байрон і Пушкін, 1924, перєїзд. 1978), що визначив і роль Пушкіна в становленні і розвитку російської байронічної поеми; цей вплив відчувається як у ранніх класичних зразках типу «Чернеця» І.І. Козлова (1823-1824, від. Вид. 1825) і «Войнаровського» Рилєєва (1823-1824, від. Вид. 1825), так і в пізніх поемах Лермонтова, де російська байронізм досягає своєї вершини.

Поеми Пушкіна остаточно закріпили перемогу романтичного руху і дали потужний поштовх теоретичної думки. Вже в 1822 р. П.А. Вяземський виступає з докладним розбором «Кавказького бранця»; близький в цей час до критиків декабристського крила літератури, Вяземський підкреслює суспільне значення «повісті» та самого характеру Бранця; тісний зв'язок з духовним життям російського суспільства, на думку Вяземського, робить твір Пушкіна суто національним явищем . Видання «Бахчисарайського фонтану» було предварило великим передмовою Вяземського «Розмова між Видавцем і Класиком з Виборзької сторони або з Василівського острова», написаним на пряме прохання Пушкіна. Тут Вяземський піднімав проблему народності літератури і з полемічної різкістю виступав проти естетичного нормативізму «класиків», оплотом яких був не званий їм прямо журнал «Вісник Європи», редагував М.Т. Каченовским.

Вяземський був найбільш близьким Пушкіну критиком романтичної орієнтації, хоча їх позиції співпадали далеко не у всьому; так, Пушкін аж ніяк не схильний був поділяти підкреслену лояльність Вяземського до найбільш значним величинам минає літературної епохи - В.А. Озерову, І.І. Дмитрієву, а проте саме Вяземського Пушкін розглядає в цей час як свого основного епістолярного співрозмовника з питань сутності романтичного руху (див. його листи до В'яземському 1822-1826 рр..: Листування. П., 1982. Т. 1. С. 147-253; СР Мордовченко, 1959. С. 280-313; Гиллельсон, 1969. С. 76-84, 97-127; статті про Пушкіна передруковані: П. в прижиттєвої критиці, 1996). Іншим критиком, чиї статті служили відправною точкою для власних пушкінських роздумів, був А.А. Бестужев, автор літературних оглядів в альманасі «Полярна зірка». Огляди Бестужева були обгрунтуванням декабристського розуміння романтичної літератури, так же само Вяземському, він відправлявся від критерію національності і громадянськості. Бестужев ставив і загальні проблеми розвитку літератури, зміни її історичних епох, співвідношення з літературною критикою і т.д., і його судження служили Пушкіну та точкою тяжіння, і точкою відштовхування: багато хто з критичних статей Пушкіна, розпочаті або задумані в першій половині 1820 - х рр.., представляли собою їх розвиток або розгорнуте спростування.

Листи Пушкіна Вяземському, Бестужеву і Рилєєву, написані на півдні і в Михайлівській посиланням, - органічна частина російської критичної літератури романтичного напряму. Мабуть, такий же характер мали його листи до Дельвігу, від яких до нас дійшла лише невелика частина. Природно, що предметом обговорення в них нерідко було творчість самого Пушкіна. І Вяземський, і Бестужев, і Рилєєв розглядали його як один з вищих досягнень сучасної романтичної літератури, підкреслюючи його соціальне звучання; як Вяземському, так і декабристської критиці був притаманний особливий інтерес до проблеми «література і суспільство». Поеми Пушкіна, в центрі яких стояла сильна особистість з трагічною долею, відірвана суспільством і в свою чергу відкинули його, відповідали естетичним спрямуванням декабристського романтизму. Цими джерелами харчувалося їх захоплення поезією і самою особистістю Байрона, в якому бачили втілення поета-Свободолюбні. Тим часом вже в «Циган» (1823-1824, від. Вид. 1827) Пушкін піддає ревізії тип байронічного героя-індивідуаліста, підкреслюючи детермінує роль сформувала його середовища. Коли ж вийшла перша глава «Євгенія Онєгіна», де проблема «особистість і середовище» стала безпосереднім предметом художнього дослідження, шляхи Пушкіна, з одного боку, і Бестужева та Рилєєва - з іншого, різко розійшлися. «Людина світла» в його ординарности для декабристського романтизму міг бути об'єктом лише сатиричного зображення. У неприйнятті «Онєгіна» позначилися просвітницькі основи естетичної системи, яка вимагала соціальної та історичної дидактики; тим часом саме від цієї системи Пушкін відходить в південний період своєї творчості. «Суперечка про Онєгіна», розпочатий в листуванні Пушкіна з Бестужевим і Рилєєвим, був надалі продовжено в пізніх повістях Бестужева (вже писав під псевдонімом Марлинский: Базанов В. Г. Нариси декабристської літератури, 1953. С. 406-418); він розглядається зазвичай як суперечка романтиків з формується реалістичним методом. Таке розуміння потребує, однак, в корективах. Історичне і діалектичне мислення було якраз завоюванням романтизму; соціальна дидактика залишалася спадщиною доромантіческой просвітницької літератури - і саме ця остання виявляється неприйнятною для Пушкіна до середини 1820-х рр.. Свого роду підсумком цього етапу його еволюції стала трагедія «Борис Годунов» (1824-1825, опубл. 1830).

«Борис Годунов» був прямо протиставлений Пушкіним існувала драматургічної традиції. «Романтична трагедія», орієнтована на хроніки Шекспіра, демонстративно ігнорувала вимоги єдності часу і місця, чергуватися сцени в прозі і віршах, протистояла нормам класичної трагедії, конфлікт між сильним, мудрим і освіченим правителем і надособистим «думкою народним» - аналогом античного року - воскрешав деякі риси трагедії античної в тому її розумінні, яке встановилося в теоретичних працях романтичної школи (А. В. Шлегель та ін); нарешті, в історичних реаліях, зображенні побуту і звичаїв початку XVII ст. і особливо в концепції народу як кінцевої рушійної сили історичного процесу Пушкін багато в чому спирався на «Историю государства Российского» Карамзіна, широко використовуючи наведені в ній джерела. Є підстави думати, що саме в період роботи над трагедією змінюється кут зору Пушкіна на «Історію» Карамзіна: питання про політичну позицію історика відходить на другий план, на перший же висувається порушена їм власне історична, моральна і філософська проблематика (див. у наст. вид. розділ про драматургію Пушкіна). Пушкін аж ніяк не слід Карамзіним сліпо; як і раніше, концепція «Історії ...» входить як одна з утворюють в систему його світогляду. Його цікавить перш за все механізм історичного процесу, загальні закони, їм керуючі; до числа цих законів входять й інтереси різних соціальних груп. Цей соціологічний аспект історичної трагедії Пушкін спеціально підкреслював; підвищена увага до нього зумовило в найближчі роки його високу оцінку трагедії М.П. Погодіна «Марфа, Посадніца Новгородська» (1830, від. Вид. 1831).

Михайлівська посилання наблизила Пушкіна до столиць і дещо полегшила його літературні контакти. «Вірші Олександра Пушкіна» готують до видання в Петербурзі Плетньов, Дельвіг і брат Пушкіна Лев; Дельвіг відвідує Пушкіна в Михайловському. Пушкін продовжує співпрацю з петербурзькими виданнями, перш за все з альманахом Бестужева та Рилєєва «Полярна зірка» і з «Північними квітами» - альманахом, які видавалися Дельвіг з 1825 р.; в останньому, крім самого видавця, брали участь Баратинський, Плетньов, Жуковський, Вяземський , Гнєдич, Крилов та ін Встановлюються і нові зв'язки: з 1825 р. в Москві починає виходити журнал «Московський телеграф», заснований Н.А. Польовим при найближчому співробітництво Вяземського.

«Московський телеграф» відразу ж заявив про себе як про послідовне прихильника новітнього романтизму, з незалежною і гостро полемічній позицією. Видавець його, Микола Польовий, інтелігент із купецького середовища, був людиною енциклопедичних інтересів і широких, хоча і не дуже глибоких, знань, набутих самоосвітою; він виступив як талановитий журналіст і критик, письменник, романіст, історик і політичний публіцист, орієнтований на французьку романтичну історіографію, філософію, соціологію та літературу. Вже в перші роки свого існування «Московський телеграф» став чи не найпопулярнішим в Росії літературним журналом енциклопедичного характеру, знакомящим читача з новинами європейської літературного і громадського життя. Польовий заявив себе гарячим прихильником і пропагандистом поезії Пушкіна, і Вяземський наполегливо намагався залучити Пушкіна до співпраці в «Московському телеграфі».

Пушкін був готовий підтримати журнал Польового; він віддав у нього кілька віршів і критичних статей, але до спільної позиції журналу поставився стримано. Його насторожувала поверховість і, як йому здавалося, недостатня підготовленість Польового-журналіста і критика у поєднанні з імперативністю суджень та оцінок, необачність його суджень про передувала літературної традиції, яку він переглядав у відповідності зі сформованою у нього аксіологічної шкалою. Надалі ця недовіра ще більш зміцнився. Пушкін розраховував на створення власного журналу, який би об'єднав близькі йому літературні сили, про що він писав Вяземському ще в 1824 р. (лист від 7 червня 1824 р. - Пушкін, XIII, 96-97); за його задумом, склад учасників повинен бути досить широкий. Реальність такого журналу була, однак, ефемерної, поки сам він перебував на засланні; з існуючих ж періодичних видань «Московський телеграф» опинявся йому ближче інших: вже в 1828 р. він пише М.П. Погодіну (журнальному противнику Польового): «Телеграф добрий і чесний чоловік і з ним я сваритися не хочу» (Пушкін, XIV, 21). Статті про Пушкіна з «Московського телеграфу» 1825-1827 рр.. передруковані: П. в пріжізн. критиці, 1996; тут же (с. 485-486) ​​- довідка про відносини Пушкіна з журналом в цей час, з літературою питання.

Повстання 14 грудня 1825 р., хвиля послідували репресій, суд і слідство над декабристами різко змінили суспільну і літературну ситуацію в Росії. З життя або з активної діяльності були вирвані Рилєєв (страчений 13 липня 1826), ув'язнені або заслані Бестужев, Кюхельбекер, Ф. Глінка; припинився альманах «Полярна зірка»; перш ліберальні видавці журналу «Син батьківщини» і газети «Північна бджола» Н.І. Греч та Ф.В. Булгарін швидко еволюціонували в бік офіціозного урядового курсу. У цих умовах несподівано для Пушкіна здійснилося його звільнення: автор антиурядових віршів, які фігурували у показаннях учасників таємних товариств як одне з джерел вільнодумства, він був у вересні 1826 р. привіз до Москви на аудієнцію до нового імператора. Микола I, який прагнув нейтралізувати і навіть залучити до себе кращі сили колишньої опозиції, повернув Пушкіна із заслання і дав йому можливість друкуватися під його особистої цензурою (ця прерогатива згодом поставила Пушкіна в ситуацію подвійного цензурного нагляду).

Москва з тріумфом зустріла звільненого Пушкіна. У кількох будинках влаштовуються читання «Бориса Годунова», які отримують широкий резонанс. Читання ці проходять на тлі зростаючого інтересу до історичної трагедії (так, одночасно з «Годуновим» публіці стає відома трагедія О. С. Хомякова «Єрмак», витримана в стилістиці ліричної драми); новаторство Пушкіна в цих умовах відчувається ясно, але приймається далеко не усіма. Захоплених цінителів своєї творчості Пушкін знаходить в гуртку «любомудрів» (Д. В. Веневітінов, С. П. Шевирьов, М. П. Погодін, В. П. Титов; виїхав до цього часу до Петербурга В. Ф. Одоєвський) - прихильників німецької романтичної філософії (насамперед Шеллінга), з загостреним інтересом до проблем загальної естетики і філософії мистецтва, живопису, музики, історії та фольклору. Це були якраз ті проблеми, які займали і Пушкіна в середині 1820-х рр..; Зближення відбувається на основі спільності інтересів і занять. Виникає думка про видання журналу за участю Пушкіна. Так з'являється на світ «Московський вісник» (1827-1830). Цей етап взаємовідносин досить повно відображений у спогадах і щоденниках Погодіна (див.: П. в сприймали. Т. 2, 1974, і Т. 2, 1985) і у фундаментальній багатотомній монографії Н.П. Барсукова «Життя і праці М.П. Погодіна »(Т. 1-22. СПб., 1888-1910) - ймовірно, єдиної в російській літературознавстві біографічної хроніці такого обсягу, що дає панораму літературного життя 1810-1860-х рр.. і рясно використовує невиданий матеріал.

Діяльність любомудрів, з числа яких вийшли настільки значні діячі культури, як Веневітінов, Шевирьов, Погодін, В.Ф. Одоєвський, і до яких примикали А.С. Хомяков і І.В. Киреевский, інтенсивно вивчалася вже в XIX ст. Ми маємо в своєму розпорядженні зібранням творів і листів Д.В. Веневітінова (повний зібр. Тв. М., 1934; Вірші. Проза. М., 1980), А.С. Хомякова (повний зібр. Тв. Т. 1-8. М., 1900-1907; Вірші і драми. Л., 1969), І.В. Киреєвського (повний зібр. Тв. Т. 1-2. М., 1911; Критика та естетика. М., 1979); перевидані вибрані праці Погодіна (Повісті і драма. М., 1984). Значно гірше видано і вивчено спадщина С.П. Шевирьова: в 1939 р. вийшли окремим виданням його «Вірші» зі вступною статтею і коментарями М.І. Аронсона; численні його статті та рецензії залишаються незібраними; великий щоденник опублікований лише у своїй незначної частини. Найбільше число робіт і видань текстів пов'язане з ім'ям В.Ф. Одоєвського (див. нижче).

Всі ці видання складають базу для реконструкції філософсько-естетичної позиції гуртка. Філософський аспект його діяльності було розглянуто З.А. Каменським у монографії «Московський гурток любомудрів» (М., 1980), зі спеціальними главами, присвяченими філософії В.Ф. Одоєвського та Д.В. Веневітінова; переважно естетичний - у монографії Ю.В. Манна «Російська філософська естетика» (М., 1969) (розглядається творчість Веневітінова, І. Киреєвського, В. Ф. Одоєвського, молодого Шевирьова). При цьому обидва дослідники з повною підставою включають у сферу свого вивчення критична творчість Н.І. Надєждіна: видавець «Телескоп» (1831-1836), який дебютував на сторінках «Вісника Європи» Каченовський як непримиренний противник «романтизму», що помістив тут в 1829 р. різкі і образливі розбори «Графа Нулина» і «Полтави», адресат епіграм Пушкіна, був не «класиком», відставали від живого руху літератури, а творцем особливої ​​філософсько-естетичної системи, стикалася з філософської естетикою любомудрів. Збірник критичних статей Надєждіна (Надєждін Н. І. Літературна критика. Естетика. М., 1972) був підготовлений Ю.В. Манном; вивчення його поезії, розпочате ще в 1912 р. монографією Н.К. Козмін (Микола Іванович Надєждін: Життя і науково-літературна діяльність: 1804-1836. М., 1912), було в новітній час продовжено в роботах Ю.В. Манна і невеликій книзі З.А. Каменського «Н.І. Надєждін »(М., 1984).

Нам важливо згадати тут і порівняно нечисленні роботи, присвячені поезії любомудрів, - книги Л.Я. Гінзбург «Про ліриці» (1964, 2-е вид. - Л., 1974) і Є.А. Маймін «Російська філософська поезія: Поети-любомудри, А.С. Пушкін, Ф.І. Тютчев »(М., 1976).

Весь цей масив опублікованих та проаналізованих матеріалів достатній, щоб уявити собі загальну позицію гуртка, з яким Пушкін вступив в літературну зв'язок, - але самий характер цього зв'язку, її динаміка та еволюція ще потребують детального і фронтального вивчення. Відносини Пушкіна з «Московським вісником» складалися далеко не безхмарно. Якийсь час він сподівався, що отримав нарешті «свій» журнал і більш-менш постійний дохід від участі у виданні, - але ні той, ні інший розрахунок не виправдалися до кінця. Виникали організаційні і фінансові труднощі (Літ. спадщину. Т. 16-18. М., 1934. С. 679-724; Т. 58. М., 1952. С. 68-70); невдовзі позначилися і літературні розбіжності. Естетична позиція любомудрів була досить жорстка, так же само Польовому, хоча і за іншими критеріями, вони критично оцінювали сучасну літературу, відкидаючи все те, що не відповідало їх естетичним установкам. Так, на сторінках «Московського вісника» з'явилися негативні або холодні відгуки про поезію Баратинського (Шевирьов) і Дельвіга, дуже цінується Пушкіним. Кілька разів Пушкін змушений був втручатися в політику журналу - то друкуючи в ньому, незважаючи на опір Погодіна, епіграму на А.Н. Муравйова («З Антології»), то вимагаючи виключити зі статті Одоєвського неповажні, на його думку, відгуки про Державіна і Карамзине. Вже на початку березня 1827 Пушкін пише Дельвігу: «Ти нарікати мені за Моск. - І за німецьку метафізику. Бог бачить, як я ненавиджу і зневажаю її »(Пушкін, XIII, 320). Зі свого боку любомудри, визнаючи за поезією Пушкіна досконалість форми, не знаходять у ній необхідної філософської глибини; в їх листуванні і щоденниках нерідкі досить критичні оцінки Пушкіна.

Взаємна невдоволення не перетворювала, однак, Пушкіна і любомудрів в ідейних антагоністів. Гострий інтерес Пушкіна викликали, наприклад, історичні штудії Погодіна, і зокрема його досліди історичної трагедії (Серман, 1969); як і любомудри, він шукав виходів в область філософії історії, зосереджуючись на близькі проблеми (історичної закономірності та випадковості, причинно-наслідкових відносин в історичному процесі), але часто з відмінним результатом (Тойбин, 1980). Незважаючи на полемічну декларацію у листі до Дельвігу, йому не були чужі і принципи філософської естетики любомудрів, в середовищі яких навіть виникло уявлення про прямій дії на Пушкіна шеллінгіанской філософії; підтримана П.В. Анненковим-густо наступних дослідників, ця концепція зазнала критики лише в 1930-і рр.. (Див.: П. Підсумки. С. 215-217). Питання це, проте, складний і не може вважатися вирішеною до кінця: і в творчості Пушкіна цього часу, і в його естетичних поглядах виявляються сліди сприйняття ідей, що виходять з середовища любомудрів; як і раніше, вони інтегруються загальною системою пушкінського світогляду.

Особливу проблему становить ставлення Пушкіна до літературної програмі любомудрів, зокрема до їх філософської поезії.

Любомудри хотіли б бачити у Пушкіні «філософського поета» у своєму розумінні. Звідси і звернені до нього послання-декларації («До Пушкіна» Веневітінова, «Послання до А. С. Пушкіну» Шевирьова). Шевирьов намічав програму подальшої діяльності Пушкіна: реформа російського віршування (зі зверненням до ускладненої, «метафізичної» поезії), розрив з «епігонами» (під якими розумілися і неназвані Дельвіг і Баратинський), поетичний альянс з Н.М. Мовним. Ці очікування виправдовувалися лише частково. Цінуючи поезію Веневітінова, підтримуючи експерименти Шевирьова («Я є», «Думка», яку Пушкін називав «одним з чудових віршів поточної словесності», - Пушкін, XIV, 21), Пушкін у своєму власному творчості зберігав принципи «школи гармонійної точності» ( Аронсон, 1939; Маймін, 1969).

Різниця поетичних методів Пушкіна і любомудрів свого часу тонко відчув Ю.М. Тинянов, поклав його в основу своєї інтерпретації ранніх літературних взаємин Пушкіна і молодого Тютчева. У рецензії на «Зоряниця» 1830 р. Пушкін згадує Шевирьова, Хомякова і Тютчева з зауваженням «Справжній талант двох перших незаперечний» (Пушкін, XI, 105), тим самим як би виключаючи Тютчева з числа талановитих поетів. Це дало можливість Тинянова поставити питання про літературний антагонізмі (Тинянов, 1968. С. 166-191; вперше опубл. 1926). Таке уявлення трималося довго, хоча і з суттєвими корективами; лише останнім часом Л.С. Сідяков показав, що фраза Пушкіна, по суті, є конспектом відповідного місця статті І. Киреєвського в «Зоряниця», а не оригінальним судженням Пушкіна (Сідяков, 1983, с бібл. Попередніх робіт). І в цьому випадку різниця вихідних поетичних принципів не стала підставою для конфронтації; через шість років Пушкін буде друкувати вірші Тютчева в «Современнике».

Остаточний відхід Пушкіна від «Московського вісника» позначається в 1829 р. У цей час Пушкін вже живе в Петербурзі і робить кроки до створення власного періодичного видання.

Пушкін повернувся в свою найближчу літературне середовище, центром якої залишався будинок Дельвіга. Альманах «Північні квіти» у цей час зосередив кращі літературні сили обох столиць. Крім літераторів старшого покоління, в ньому бере участь і талановита молодь: М.Д. Деларю, А.І. Подолинський, Є.Ф. Розен (майже одноліток Дельвіга, але пізно почав свою літературну діяльність), В.М. Щастного. З 1829 р. в ньому друкує свої ранні досліди Н.В. Гоголь. Історія «Північних квітів» (1826-1832) - це, по суті, історія пушкінського кола письменників у найбільш активний період його існування (Mersereau, 1967; Вацуро, 1978; Північні квіти, 1980).

До кінця 1829 р. в цьому колі зароджується «Літературна газета» (1830-1831). У її № 3 була надрукована анонімно замітка Пушкіна «В одному з наших журналів ...», де були сформульовані завдання газети. Пушкін бачив їх у створенні принципової критики, стимулюючої розвиток літератури. Сама газета розглядалася як трибуна письменників, «не могшіх за різними відносинам бути під своїм ім'ям ні в одному з петербурзьких чи московських журналів» (Пушкін, XI, 89). Пушкін здійснював свій давній план: консолідації й у той же час відокремлення близького собі письменницького кола, який, втім, мислився досить широким (так, в газеті друкувалися «Роздуми і розбори» Катеніна). Замітка ця була сприйнята як декларація елітарної замкненості навіть близькими Пушкіну виданнями, яким був «Московський вісник». Позицію газети визначали критичні статті Пушкіна (під час перебування його в Петербурзі - до початку березня і з середини липня до середини серпня 1830 р.), Дельвіга і Вяземського. Перші 13 номерів газети (коли в ній найбільш інтенсивно брав участь Пушкін) в даний час перевидані (Літературна газета А. С. Пушкіна і А. А. Дельвіга. 1930 рік. № 1-13. М., 1988); крім того, існує розпис утримання газети з коментарями (Блінова, 1966).

Найбільш різко відреагувала на появу нового видання «Північна бджола» Греча і Булгаріна, які побачили в ньому свого прямого конкурента і літературного супротивника. Справді: значна частина найбільш гострих полемічних виступів газети адресувалася Булгарину. Історія, етапи та зміст полеміки Пушкіна з Булгаріним в 1830-1831 рр.. привертали до себе увагу дослідників вже з кінця XIX ст. (Сухомлинов, 1889. С. 267-300; Лемке, 1908. С. 232-358; Вл. Гіппіус, 1900; Каллаш, 1904; Столпянского, 1914/16; Фомін, 1911; Гіппіус, 1941, - найбільш повний і грунтовний аналіз). Зовнішня сторона її вивчена зараз досить докладно. Основним предметом уваги був політичний сенс полеміки, яка набула особливої ​​різкість з появою пасквільного «Анекдоту» Булгаріна (11 березня 1830 р.) про байронічні поета, що кидає римами в усі священне, чванящемся перед черню вільнодумством і запобігає перед сильними, вслід за цим Булгарін друкує різко негативний відгук на «Онєгіна». Відповіддю була стаття Пушкіна про Відок - поліцейському сищика, на дозвіллі займається літературою, - прямий натяк на зв'язок Булгаріна з III відділенням, до функцій якого входив політичний розшук.

Між тим це лише одна, хоча і вельми істотна сторона справи. Коріння антагонізму лежали глибше. Одіозність репутації Булгаріна заважала об'єктивному дослідженню і ускладнювала відтворення картини в усьому її різноманітті; досить сказати, що ми до цих пір не маємо ні скільки-небудь повної біографії Булгаріна, ні детального аналізу його літературної діяльності. Архів Булгаріна, що містив найцінніші (зокрема, епістолярні) матеріали, в даний час втрачено, - але й широкий друкований матеріал «Північної бджоли» обстежений неповно і вибірково. Така робота настійно необхідна: лише фронтальне, широко документоване дослідження «феномена Булгаріна» дозволить чітко уявити собі процеси, які йшли в російській суспільстві та літературі з початку 1820-х рр.. З ім'ям Булгаріна нерозривно пов'язане формування літератури, принципово орієнтованої на смаки і запити «масового» читача, «середнього шару» - дрібного чиновника, провінційного поміщика, міське міщанство, грамотне селянство. Її особливістю було дидактичне битопісательство (зображення вдач), з чітким поділом на персонажів позитивних і негативних (дуже часто наділених та значущими іменами), авантюрна інтрига, нерідко мелодраматизм. «Морально-сатиричний роман» Булгаріна, зразком якого був його «Іван Вижігін» (1829), побудований на цих принципах, воскрешавшие архаїчні моделі сатиричної журналістики півстолітньої давності. Позбавлений психологічних характеристик, витриманий в межах нейтральної стильової норми, він тим не менше мав надзвичайний успіх в тій читацькому середовищі, на яку був розрахований і яка була звична саме до такого роду літератури. Це була «комерційна словесність», прообраз подальшої масової культури, органічно ворожої елітарної культури пушкінського кола. Навколо «Івана Вижігіна» і морально-сатиричного роману і зав'язалася спочатку полеміка, що набула потім риси відкритого соціального антагонізму. Ще в 1826 р. в записці про цензуру, поданої ним у III відділення, Булгарін давав свого роду соціальний розріз суспільства: істинної опорою уряду і гарантією соціальної стабільності він оголошував «середній клас», «знатні і багаті» були в його зображенні постійним джерелом опозиційних настроїв, аморалізму, релігійного вільнодумства і т.п. ("Русская старина. 1900. № 9. С. 580). Апелюючи до «смаку публіки», читає і «розкуповують» його твори, Булгарін мав на увазі саме цей «середній клас», «аристократія», до якої він відносив і пушкінський коло, повинна була природно зійти з історичної арени.

Ця концепція консервативного демократизму парадоксально зближувала Булгаріна з Н. Польовим, хто приходив до подібних же висновків з позицій прямо протилежних: прихильник відновлення суспільства на буржуазно-демократичних засадах, що бачив в третьому стані основну рушійну силу нової європейської історії, Польовий ніс у своєму світогляді початку буржуазного радикалізму і з ще більшою енергією, ніж Булгарін, вів боротьбу проти «аристократії» в культурі і соціальному житті. На відміну від Булгаріна, Польовий був людиною драматичної долі: «Московський телеграф», протягом декількох років викликав роздратування уряду, був у 1834 р. заборонений; видавець його, колись незалежний журналіст, зі значним станом і широкими планами, перетворився на офіціозного драматурга, напівзлиденного журнального поденника. У 1829-1831 рр.., Проте, цей сумний кінець був ще попереду; в 1829 р. Польовий виступає з критичним розбором «Історії держави Російської» Карамзіна і слідом за тим починає видавати свою «Історію російського народу», прагнучи переглянути працю Карамзіна з позицій французької романтичної історіографії (Т. I-VI. М., 1829-1833; перєїзд.: Т. 1-3. М., 1997, порівн. Счічлі, 1981). У рецензіях та оглядах «Московського телеграфу» він послідовно проводить «антіарістократіческую» точку зору.

Спадщина Польового вивчено краще, ніж булгарінское. Існує чудово коментоване видання записок його брата, Кс. Польового, підготовлене В.М. Орловим і концентрує біографічний та історико-літературний матеріал про Польовому, відомий до початку 1930-х рр.. (Польовий, 1934); літературної його позиції була присвячена монографія Н.К. Козмін «Нариси з історії російського романтизму: Н.А. Польовий як виразник літературних напрямів сучасної йому епохи », що вийшла ще в 1903 р. В останні десятиліття В.Г. Березиною і В.А. Салінкой була проведена атрибуція анонімних статей в «Московському телеграфі» ​​(зведену бібліографію з посиланнями на джерела атрибуцій див: Счічлі. С. 177-222); вийшла збірка критичних статей Н.А. і Кс.А. Польових (Польовий Н.А., Польовий Кс.А. Літ. Критика, 1990).

Всі ці публікації та дослідження дозволяють чіткіше уявити собі характер і походження журнального союзу Польового та Булгаріна, укладеного проти «Літературної газети», та індивідуальні позиції учасників полеміки. При всій своїй гостроті боротьба з Польовим не приймала памфлетний форм. На вихід у світ «Історії російського народу» Пушкін відгукнувся серйозною рецензією, стриманою по тону і містить чи не єдину в літературі тих років спробу принципової полеміки з основами історичної концепції Польового; Пушкін заперечував проти перенесення на російський історичний процес кінцевих висновків французькій історіографії; він ставив питання про особливості національного розвитку і про долі соціальних груп, в першу чергу дворянства. Це останнє питання, власне, і був центральним у полеміці про літературний аристократизм: «Літературна газета» послідовно відводила звинувачення в станових пристрастях, підкреслюючи в той же час, що саме освічена дворянство є перш за все зберігачем історичної та культурної традиції та тих норм соціальної етики, які дозволяють йому зберігати відносну незалежність від правлячих верхів (докладніше про цю полеміці див.: П. Підсумки. С. 220-225). В цих суперечках вироблялася історична та соціальна концепція Пушкіна, отримала відображення в начерках критичних статей і повістей 1829-1830-х рр..; Сліди її є і в «Мідний вершник».

«Літературна газета» проіснувала недовго. Її полемічні виступи привернули увагу уряду, підозрював Пушкіна, Дельвіга, Вяземського в опозиційних настроях; в 1830 р. вона була закрита і відновилася вже під редакторство О.М. Сомова, а в січні 1831 р. несподівано помер Дельвіг. Ця смерть стала непоправним ударом для всього гуртка.

Внутрішня диференціація в ньому почалася ще за життя Дельвіга. Вона загострювалася внутрішньополітичною ситуацією. Так, польське повстання 1830 р. викликало розбіжності між Пушкіним і Вяземським; вони вилилися у відкриті суперечки, зачіпали і більш широкі питання історичних шляхів Росії. Вяземський, переконаний «західник», набагато лояльніше, ніж Пушкін, ставився до виступів польських інсургентів; Пушкін, для якого на перший план в цей час виходить специфічність національного розвитку, різко реагує на них і особливо на пропольські і антиросійські настрої у Франції. Ця суперечка, зафіксований записниками Вяземського, свідченнями сучасників (А. І. Тургенєв, М. А. Муханов) і віршами Пушкіна, став прототипом майбутніх полемік західників та слов'янофілів (новознайдених автограф, 1968). Смерть Дельвіга прискорила розпад гуртка; почасти з нею був пов'язаний новий етап у взаєминах Пушкіна і Баратинського.

Історія цих взаємин виходить далеко за межі особистих зв'язків поетів і являє собою одну з ліній загальної літературної еволюції. Баратинський, який розпочав свій літературний шлях під керівництвом Дельвіга як учень і послідовник Пушкіна, вже в ранніх своїх віршах починає звільнятися від цього впливу, а у фінський період своєї творчості (1820-1824) утверджується як самостійна і значна літературна величина. Він виступає переважно як елегійний поет, який створив новий тип елегії, де сама емоція ліричного суб'єкта стає предметом нещадного раціонального аналізу. Елегії Баратинського викликають захват Пушкіна, пророкує йому одне з перших місць у ряді російських елегійних поетів. Пушкін бачить в них з'єднання «смаку» і «думки» і рішуче заперечує критикам, недооцінювати його творчість (Шевирьов). Безумовне схвалення Пушкіна викликає романтична поема «Еда» (1824; отд. Вид. 1826): «твір чудове оригінальної своєю простотою, красою оповідання, жвавістю фарб - і нарисом характерів ...» (Пушкін, XI, 74). Що ж стосується Баратинського, то вже в «Еде» він ставить собі за мету вийти за межі пушкінської традиції; в передмові до першого видання він зауважує, що «не вжив ліричного тону у своїй повісті, не наважуючись розпочати змагання зі співаком" Кавказького бранця " і "Бахчисарайського фонтану" »і що« слідувати за Пушкіним йому здалося важче і відважніше, ніж іти новою власною дорогою »(Баратинський Є. А. Повна. зібр. вірш. Л., 1957. С. 383; зіставлення« Еди »з «Кавказьким бранцем» див., напр.: Тойбин, 1988. С. 124-146). Новаторство «Еди» критикою не було зрозуміле; поема розглядалася як наслідувальна по відношенню до Пушкіна. Існує думка, що саме ця «творча трагедія» «ускладнила відносини Баратинського і Пушкіна, по суті до кінця життя залишилися дружніми» (Медведєва, 1936. С. LXXI). У 1826 р. вони дружньо спілкуються в Москві, а проте до кінця 1820-х рр.. справді виявляються легкі симптоми взаємного охолодження. На початку ХХ ст. воно отримало примітивно-біографічне пояснення: виникла легенда про «заздрості» Баратинського до Пушкіна, втім, що йде своїм корінням в прижиттєві чутки про взаємини поетів (новітній розбір легенди і найбільш повну зведення фактичних даних про взаємини поетів див.: Пєсков, 1995/1996) . Віддалення Баратинського від Пушкіна і його найближчого оточення повинно бути оцінено, однак, в першу чергу як факт історико-літературний: у другій половині 1820-х рр.. Баратинський вступає в новий період своєї творчості; його філософська поезія цього часу виникає вже на інших засадах, ніж пушкінська, і з цих нових позицій він виробляє переоцінку традиції. Дуже характерне лист його до І.В. Киреєвському (березень 1832 р.) з характеристикою «Євгенія Онєгіна» як твори «наслідувального» і «учнівського» (Баратинський Є. А. Вірші. Письма. Спогади сучасників. М., 1987. С. 237) є свідченням такої переоцінки, як пушкінської творчості, так і своїх власних ранніх думок; одночасно Баратинський змінює і свою літературну середу. Смерть Дельвіга обриває його петербурзькі зв'язку; самим близьким йому літератором на початку 1830-х рр.. стає І.В. Киреевский. У 1839 р. він напише Плетньова: «Давно, давно немає між нами ніяких зносин; зате давно, давно я не пишу віршів, і мною на той світ, у якому колись ми зійшлися і зблизилися» (там же, с. 264). Загибель Пушкіна глибоко вразила Баратинського, а знайомство з неопублікованими його творами кілька похитнуло його скептицизм; в лютому 1840 р. він повідомляє дружині: «Є краси дивовижною, зовсім нових і духом і формою. Всі останні п'єси його відрізняються, чим би ти думала? Силою і глибиною! Він тільки що визрівав »(там же, с. 270). Всі ці дані, давно відомі і постійно приводяться в загальних роботах про Баратинський (М. Л. Гофмана, П. П. Филиповича, І. М. Медведєвої і Є. М. Купреянова, Л. Г. Фрізман, І. М. Тойбіна , С. Г. Бочарова, Г. Хетсо та ін), вимагають освітлення в загальному контексті творчої еволюції Баратинського; тут необхідно спеціальне монографічне дослідження, що зачіпає проблеми еволюції пушкінського кола і еволюції поетичних світоглядів і стилів. Воно повинне прямо підвести нас до проблеми літературних епох.

«Епоха 1830-х рр.." Визрівала в надрах попередньої, і симптоми наближення перелому позначалися інший раз у приватних епізодах історії пушкінського кола. Одним з них був конфлікт між «старшим» і «молодшим» поколіннями дельвіговского гуртка: Дельвіг (почасти з підтримував його Пушкіним), з одного боку, і Подолинським і Розеном - з іншого; останні, скривджені строгими розборами своїх творів (належать Дельвігу), обидва залишають «Літературну газету». Принциповий сенс виступів Дельвіга був у боротьбі проти епігонства, поява якого - симптом вмирання літературних шкіл і напрямків. У листі Плетньова близько 14 квітня 1831 р. Пушкін визначав поезію Деларю і Подолинського як «мистецтво» за відсутності «творчості» (Пушкін, XIV, 162); майже в той же час Дельвіг іронічно писав про «гладких» віршах Подолинського, складаємо з великою «легкістю» (лист Баратинський від березня 1829: Дельвіг А. А. Твори. Л., 1986. С. 335; рецензії на «Жебрака» Подолинського - там само. С. 225-229). Як Пушкін, так і Дельвіг усвідомлювали небезпеку відтворення готових поетичних моделей, створених Пушкіним; сам Пушкін явно тяжів до поетів, «несхожим» на нього самого.

Ця несхожість, однак, з точки зору Пушкіна, не повинна була тягнутися до руйнування основ затверджується їм естетичної системи. У «Борському» і «злиденному» Подолинського позначався вплив «шаленої словесності»: відмова від логіки характерів і перенесення центру тяжіння на драматизм конфлікту і сцени - характерна тенденція в розвитку байронічної поеми 1830-х рр.., Де послаблювалися сюжетні мотивування і зростала роль випадковості . Поема такого типу зазіхала на принцип «істини пристрастей» і «правдоподібності почувань», який Пушкін сформулював по відношенню до драми, але поширював і на інші форми сюжетного розповіді. В області поетичної мови формується поезія 1830-х рр.. керувалася тими ж установками на експресію; в пошуках емоційної напруженості вона втрачала логічну точність слова, створюючи враження безпосереднього ліричного самовираження (див. про це: Ейхенбаум, 1924). Ця експансія «несамовитою» поетики в цілому для Пушкіна була неприйнятною; почасти в полеміці з нею Пушкін на початку 1830-х рр.. починає воскрешати ворожі їй і, здавалося б, вже давно відійшли в минуле літературні зразки: послання в олександрійських віршах, орієнтоване на Вольтера і Буало («До вельможі», «Французьких ріфмачей суворий суддя», 1833), «справедливу повість» 1810-х рр. . («Повісті Бєлкіна»), активізуючи їх художні потенції. Цей підкреслений традиціоналізм був спрямований і проти «руйнівників традиції», серед яких Пушкін Серед них, зокрема, Польового. При всьому тому він продовжує з інтересом стежити за позитивними досягненнями французької «шаленої школи» (Гюго, Жанен), ставлення до якої аж ніяк не покривається визначеннями «заперечення» або «відторгнення». Як і раніше, він виділяє продуктивні початку навіть у чужому йому явище. Цією багатомірністю відзначені його оцінки типових представників поезії 1830-х рр..: Н.В. Кукольника (Є. А. Драшусова передає його слова: «жар ​​не поезії, а лихоманки». - Російський вісник. 1881. № 9. С. 152), В.Г. Бенедиктова, з ентузіазмом прийнятого його близьким оточенням (остання проблема була всебічно досліджена Л. Я. Гінзбург - Гінзбург, 1936), з іншого боку, його ставлення до поезії В.Г. Теплякова, у якій виявляються ті ж тенденції, виявляється подвійним: «блиск і енергія» дають Теплякова, на думку Пушкіна, право на "почесне місце між нашими поетами», але «сила вираження» переходить у нього часто в «надути», а « яскравість опису »затемнюється« неточністю »(Фракійські елегії. Вірші Віктора Теплякова. 1836. - Пушкін, XII, 82-91). Ця складність взаємовідносин з «поетами 1830-х років» повинна враховуватися при аналізах сприйняття Пушкіна подальшої поетичною традицією, зокрема Лермонтовим.

Близькі процеси йдуть у творчості Пушкіна-прозаїка, визначаючи місце його повістей в еволюції російських прозових жанрів.

У 1822 р. в замітці Пушкін проголошував «точність і стислість» першими перевагами цього роду літератури. Проза «вимагає думок і думок - без них блискучі вираження ні до чого не служать» (Пушкін, XI, 19). Декларація містила внутрішню полеміку: вона була спрямована проти перифрастичних ліричної прози епігонів Карамзіна; самого Карамзіна Пушкін вважав кращим російським прозаїком, але у відносному сенсі, маючи на увазі нерозробленість мови російської прози в цілому. У 1831 р. у зв'язку з перекладом «Адольфа» Б. Констана, зробленим Вяземським, Пушкін ставить проблему створення «метафізичного мови» прози, придатного для виразу філософських понять і аналізу найтонших відтінків психічного життя. У «Повісті Бєлкіна» він вперше виступив у пресі із закінченим досвідом прозового розповіді, заснованого на принципах «точності й стислості» і зазначеного тим же ретроспектівізмом, про який йшла мова вище: Пушкін звернувся до них до тривіальним сюжетів журнальної літератури 1810-1820-х рр.., активізувавши їх художні потенції. Новаторство не було зрозуміле; Ф. Булгарін, що претендував на одне з чільних місць у цій галузі, ставив у провину «Повістям Бєлкіна» якраз архаїчність фабули. Протягом 1830-х рр.. Пушкін кілька разів починає писати в жанрі світської повісті, історичного роману і т.д.; деякі з цих задумів прямо співвіднесені з проблематикою і навіть сюжетами сучасних романів (пор. «Рославлев» (1831), орієнтований на роман М. Н. Загоскіна « Рославль, або Росіяни в 1812 році »). Всі ці задуми залишаються нереалізованими, а проте Пушкін продовжує уважно стежити за новинками оригінальної російської прози, особливо в жанрі історичного роману (Загоскіна, І. І. Лажечников); його власні інтенсивні заняття історією підтримують цей інтерес. Вже в цей час визначається його переважне увагу до документальної, мемуарної, нарисної прозі - історичних нарисів А.О. Корниловича, історико-етнографічним - А.П. Крюкова, використаним їм в «Арапі Петра Великого» і в «Капітанської дочці».

Всі ці тенденції проявилися в повній мірі в журналі «Современник» (1836), в якому Пушкін зробив останню спробу об'єднати своє коло письменників та затвердити свою програму в складній літературно-суспільної ситуації 1830-х рр..

До середини 1830-х рр.. існували три журнали, навколо яких концентрувалися основні літературні сили. Одним з них був московський «Телескоп» (1831-1836) з додатком - газетою «Молва», який видавався Н.І. Надєждіним; іншим - «Московський спостерігач» (1835-1837) В.П. Андросова, в останні свої два роки (1838-1839) виходив під негласною редакцією В.Г. Бєлінського. Тимчасовий журнальний союз Пушкіна з першим із них (Пушкін надрукував в «Телескопі» вірш «Герой» і дві полемічні статті проти Греча і Булгаріна під псевдонімом-маскою «Феофілакт Косичкин») не призвів до зближення; після 1831 р. Пушкін не друкується у Надеждіна . Складніше складалися його стосунки з «Московським спостерігачем», навколо якого згрупувалися колишні учасники «Московського вісника» і близькі до них літератори. Основний критичної силою журналу був С.П. Шевирьов, в ньому брали участь М.П. Погодін, Е.А. Баратинський, В.Ф. Одоєвський, Н.Ф. Павлов, П.М. Мов, А.С. Хомяков, А.І. Тургенєв; діяльну участь в обговоренні його програми прийняв Н.В. Гоголь. І у Пушкіна, і в редакції нового журналу виникали плани спільного видання. Пушкін надрукував тут «хмару» і «На одужання Лукулла» (памфлет проти С. С. Уварова) і уважно стежив за напрямком його діяльності, - проте, чим далі, тим більше виявлялася його незадоволеність як організацією видання, так, мабуть, і його естетичною програмою. З перших же своїх книжок «Московський спостерігач» почав боротьбу з «торговельної словесністю», основним оплотом якої вважав петербурзьку «Бібліотеку для читання» (стаття Шевирьова «Словесність і торгівля»); свого роду поетичної декларацією його став вірш Баратинського «Останній поет» з романтичної концепцією «залізного віку», що губить мистецтво. Ці постулати жваво обговорюються в петербурзькому оточенні Пушкіна; і Пушкін, і Гоголь схильні визнавати історичну неминучість перетворення в товар продуктів літературної творчості і робити предметом критичного аналізу лише естетичну якість «товару». Ще в «Розмові книгаря з поетом» Пушкін створив формулу профессіоналізірующейся літератури: «Не продається натхнення, / Але можна рукопис продати». Боротьба проти «масової культури» Булгаріна була для Пушкіна саме боротьбою проти продажу «натхнення», а не «рукопису»: і в 1830 р., і пізніше він вважав, що «торгове» «напрям» літератури є «звичайна» (Пушкін, XIV, 253, лист А. Х. Бенкендорфу від липня-серпня 1830 р.). Це принципова розбіжність по одному з центральних питань соціології літератури не заважало, однак, Пушкіну в статті «Подорож з Москви в Петербург» заявити про свій рішучий перевагу московських літераторів літераторам петербурзьким, які «здебільшого не літератори, але підприємливі та тямущі літературні відкупники» . «Вченість, любов до мистецтва і таланти незаперечно на боці Москви. Московський журналізм вб'є журналізм петербурзький »(Пушкін, XI, 247-248). Слідом за тим Пушкін називає імена основних діячів «Московського спостерігача» - Шевирьова, Погодіна, І. Киреєвського. При всьому тому вже в травні 1836 р., під час останнього свого візиту до Москви, Пушкін пише дружині: «З літературою московською кокетую, як вмію, але Спостерігачі мене не шанують» (П. Листи ост. років. С. 139); повернувшись до Петербурга, він посилає своєму другові П.В. Нащокіну примірник «Современника» з проханням передати В.Г. Бєлінського «тихенько від Спостерігачів» разом з жалем, «що з ним не встиг побачитися» (там же. С. 142).

Всі ці розрізнені фактичні дані позначають проблему надзвичайної складності і явно недостатньо розроблену. Історія, внутріредакціонние взаємини, естетична і полемічна позиція, еволюція «Московського спостерігача» вивчені дуже мало, тим часом вже шістдесятирічної давнини робота Н.І. Мордовченко (Мордовченко, 1936) показує, що таке вивчення абсолютно необхідно для з'ясування істотних моментів в історії найближчого пушкінського кола, а без нього багато чого залишається незрозумілим і в позиції самого Пушкіна - видавця «Современника». Значно краще обстежена ледь намітилася і несправджених зв'язок Пушкіна з Бєлінським, до цього часу заявили себе противником «спостерігачів». У «Листі до видавця» в 3-му томі «Современника» (з подп. А.Б.) Пушкін згадав про нього як про «таланті, що подає велику надію». «Якби з незалежністю думок і з дотепністю своїм з'єднував він більш вченості, більш начитаності, більше поваги до переказами, більш обачності, - словом, більш зрілості, то ми б мали в ньому критика дуже чудового» (Пушкін, XII, 97). (Огляд праць з цієї проблеми див.: П. Підсумки. С. 36-49; тут же - і про погляди Бєлінського на творчість Пушкіна в 1840-і рр..; Також: Оксман, 1950.)

Історія відносин Пушкіна з третім великим журналом 1830-х рр.. - «Бібліотекою для читання» - більш короткочасна і менш складна. Журнал був заснований у 1834 р. О.І. Сенковський і книгопродавцем А.Ф. Смирдина. Вся його літературна політика незалежно визначалася Сенковський.

«Бібліотека для читання» була видатним феноменом російської журналістики, і сам Сенковський був далеко не ординарної фігурою. Великий сходознавець і практичний знавець Сходу, лінгвіст-поліглот, енциклопедично освічений історик, етнограф, музикознавець, не чужий точних та природничих наук, він почав свою діяльність у Польщі. Освоївши російську мову вже у зрілому віці, він за кілька років висувався в перші ряди російських письменників. «Бібліотеку для читання» він зробив зразковим журнальним підприємством, забезпечивши їй широку читацьку аудиторію і домігшись бездоганною точності виходу книжок. Комерційна респектабельність підтримувалась і високим авторським гонораром. Сенковський зумів залучити до «Бібліотеку для читання» кращі авторські сили: Жуковського, Давидова, І.І. Козлова - і Пушкіна, який розмістив тут «Пікову даму», уривок з «Мідного вершника», «Пісні західних слов'ян», казки та ін Співпраця це, однак, було недовгим: відомі літератори починають залишати журнал Сенковського, не бажаючи миритися з редакторської диктатурою , яку він обгрунтовував як принципову позицію: Сенковський змінював і дописував авторські тексти, контаминировалось їх за своїм уподобанням і т.п. Іншою причиною свого роду ізоляції Сенковського була його критична позиція, підкреслено суб'єктивна, що включала іронічну гру з читачем; фейлетонний тон критичних огляд «Барона Брамбеуса» (літературна маска, створена Сенковський) нерідко - і не без підстав - сприймався як неповага до літератури, що прийшла до жертву невибагливим читацьким смакам; журнал розглядався противниками як явище «масової культури», «комерційної словесності». Така характеристика, почасти справедлива, потребує в той же час в серйозних уточнень. Парадоксальне дотепність Сенковського-критика, іноді опускається до журнального блазенства, не виключало, а лише вуалювали позитивну систему його естетичних орієнтацій. Так, різко оцінивши літературні досліди Гоголя і оголосивши письменника талановитим, але невибагливим гумористом, Сенковський одним з небагатьох дав захоплений відгук про пушкінської прозі, угледівши в ній початок нового етапу російської прози в цілому (лист Пушкіну від січня - першої половини лютого 1834 р. - Пушкін, XV, 109-111). Діяльність Сенковського, як і літературний матеріал «Бібліотеки для читання», досліджені мало, почасти через негативну репутації його, що склалася в російській історіографії; єдиною монографічної роботою про нього російською мовою, що висвітлюватиме також еволюцію ставлення його до Пушкіна, залишається книга В. А. Каверіна (Каверін, 1929; 2-е вид. - 1966), заснована на великому і ретельно проаналізовані матеріали (див. також: Pedrotti, 1965, і загальні нариси про «Бібліотеці для читання» Л. Я. Гінзбург і В.Д. Морозова (Нариси, 1950; Морозов, 1979)).

Ставши видавцем «Современника», Пушкін зробив останню спробу об'єднати своє коло письменників та затвердити свою естетичну програму. У 1836 р. його можливості в цьому відношенні були обмежені існували забороною на нові періодичні видання. «Современник» був дозволений як літературний збірник у чотирьох томах, тобто видання альманашного типу, і з самого початку зазнав тиску стають все жорсткішими протягом 1830-х рр.. цензурного режиму. У даному разі він дотримувався програмі, спланованого Пушкіним ще для «Літературної газети»: дати можливість публікуватися тим письменникам, які з тих чи інших причин не хотіли співпрацювати в інших друкованих органах. До такого відокремлення тяжіла майже вся пушкінська літературне середовище; в «Современнике» брали участь Жуковський, Вяземський, що опублікував тут, крім віршів, найбільш значні свої критичні статті другої половини 1830-х рр..: «Наполеон і Юлій Цезар», «Нова поема Е. Кине »,« Ревізор, комедія, соч. М. Гоголя »; Баратинський (вірш« Князю П. А. Вяземському »), Д. Давидов (вірші, статті« Про партизанської війни »і« Заняття Дрездена. 1813 10 березня »), Плетньов, В.Ф. Одоєвський (статті «Про ворожнечі до освіти, помічаємо в новітній літературі», «Як пишуться у нас романи»), Н.М. Мов. Пушкін залучає до участі і нові літературні сили: А.В. Кольцова, Н.А. Дурову, Султана Казі Гірея та ін (розпис змісту журналу: Рискін, 1967; факсимільне вид.: Сучасник, 1987). Сам Пушкін надрукував в «Современнике» «Скупого лицаря», «Капітанську дочку» і ряд важливих критичних статей.

Історія «Современника» відображає суспільні й естетичні орієнтації пізнього Пушкіна і його літературні відносини: майже все, що ми знаємо про ці останні у 1836 р., пов'язане з його починанням. Ставши журналістом, Пушкін мав співвідносити свою позицію з журнальною політикою протиборчих видань, за якими стояли оформлені або тільки оформляються літературно-суспільні групи. Саме поява пушкінського журналу, став центром тяжіння для кращих столичних літераторів, мимоволі ставало фактом конкурентної боротьби - і в цьому відношенні дуже показовим стає факт внутріредакціонной полеміки, що зав'язалася навколо статті Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 році», що з'явилася без підпису у першій книжці «Современника».

Проблема «Гоголь і Пушкін», що має біографічний, історико-літературний і типологічний аспекти, - одна з ключових для осмислення літературного процесу в 1830-і рр.. і навіть пізніше. Особисті зв'язки письменників зав'язуються на початку 1830-х рр.., Поступово міцніють і стають все більш тісними (фактичний матеріал про них підсумовані і проаналізовано: Гіппіус, 1931; Петруніна і Фрідлендер, 1969). Вихід у світ «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831) викликає захоплений відгук Пушкіна: «Ось справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без манірності. А місцями яка поезія! Яка чутливість! Все це так незвичайно в нашій нинішній літературі, що я досі не напоумилася »(Пушкін, XI, 216). Гоголю були відомі невидані полемічні статті Пушкіна; зі свого боку, він читає Пушкіну або передає в рукописі початок комедії «Володимир III ступеня», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», «Тараса Бульбу», «Невський проспект» . Відомо спогад Гоголя, що він був зобов'язаний Пушкіну сюжетами «Ревізора» і «Мертвих душ». У 1834 р. він радить Гоголю взятися за історію російської критики.

Саме як критик Гоголь і виступив в першому ж номері пушкінського журналу, і вістря його критики було спрямовано в бік "Бібліотеки для читання». Виступ це було відразу ж сприйнято як полемічна програма нового видання, що в цензурних умовах 1836 р., з різко негативним ставленням до журнальної полеміці взагалі, загрожувало поставити під удар саме існування «Современника». У книжці третього журналу з'явився вже згадуваний нами відповідь, підписану ініціалами «А.Б.», і примітка, вже від імені видавця, яке засвідчує, що стаття «Про рух журнальної літератури ...» ніяк не є програмною для «Современника» .

Ще в 1916 р. було висловлено припущення, що стаття за підписом «А.Б.» належала Пушкіну (В. П. Красногорський); в 1924 р. воно було з неспростовністю доведено Ю.Г. Оксманом. Цей на перший погляд приватний епізод історії журналу при уважному дослідженні виявив свій принциповий сенс: за ним стояли як питання журнальної тактики, так, мабуть, і більш глибокі розбіжності Пушкіна й Гоголя в погляді на сучасний літературний процес. Ця остання проблема до кінця не розроблена; вона вимагає відтворення всього контексту естетичних і журнальних взаємин середини 1830-х рр.., З урахуванням позицій «Бібліотеки для читання» і «Московського спостерігача», а також Бєлінського в «Молва» (історіографію див.: П. Результати, 1966. С. 231-234). Існує думка, що ця полеміка наклала відбиток на взаємини Гоголя і Пушкіна і призвела до взаємного охолодження, - проте ні в листах, ні в критичних статтях Гоголя не виявляється ніяких слідів його конфлікту з Пушкіним. Навпаки, в пізні роки Гоголь розвиває і поглиблює те розуміння феномену Пушкіна, яке визначилося у нього вже в статті «Кілька слів про Пушкіна» (1832), надрукованій у «Арабески» (1835): Пушкін є вираженням національних почав в російській поезії. З літа 1936 р. Гоголь знаходиться за кордоном, і стаття «А.Б.» виходить вже без нього; одночасно з нею в 3-му томі «Современника» друкується його повість «Ніс» з редакторським приміткою Пушкіна, де їй дається надзвичайно висока оцінка. Примітка було майже демонстрацією, так як повість була відкинута редакцією «Московського спостерігача» і викликала негативні оцінки і в пушкінському оточенні (Є. Ф. Розен). Після смерті Пушкіна Гоголь весь час повертається до його образу і творчості, співвідносячи з ним своє власне; в статті «В чому ж нарешті істота російської поезії і в чому її особливість», включеної в «Вибрані місця з листування з друзями» (1847), він спробував дати цілісний образ Пушкіна як осередку літературних пошуків свого часу і, більше того, як втілення ідеалу поета взагалі. Для Гоголя він тепер набуває значення свого роду символу; власну літературну роботу він осмислює як здійснення заповітів генія, майже як сакральну місію. У цьому контексті слід розглядати і його розповіді про роль Пушкіна в створенні «Ревізора» і «Мертвих душ» - «передачі сюжетів», подану майже як символічний акт. «Він (Пушкін. - В.В.) вже давно схиляв мене взятися за великий твір. І на закінчення всього, віддав мені свій власний сюжет, з якого він хотів зробити сам щось в роді поеми і якого, за словами його, він би не віддав іншому нікому. Це був сюжет "Мертвих душ". (Думка "Ревізора" належить також йому.) Пушкін знаходив, що сюжет "М д" хороший для мене тим, що дає повну свободу об'їздити разом з героєм всю Росію і вивести безліч найрізноманітніших характерів »(- Гоголь, VIII. С. 439 -440).

Літературна підтримка Гоголя Пушкіним, таким чином, - безсумнівний факт, який підтверджується всією сукупністю відомих нам історико-літературних даних. Значно більш складний питання літературної спадкоємності. У прозі Гоголя є безпосередні репліки на творчі знахідки Пушкіна (Цявловский, 1962), в багатьох випадках він розвиває пушкінські теми (тему «повсякденного героя», персоніфікованого, зокрема, петербурзьким чиновником, і ін), - однак у цілому проза його має інші структурно-стилістичні засади та іншої генезис; в ній переважають фольклорно-лірична стихія, гіпербола, гротеск; в інших випадках вона прямо протистоїть протокольно точною, «неукрашенной» прозі Пушкіна. Всі ці питання виходять за межі власне літературних взаємин Пушкіна й Гоголя в область еволюції російського розповідного стилю XIX ст. (Див.: Макогоненко, 1985; бібліографія праць - Фрізман, 1995. С. 241-242).

Гоголь був найбільшою літературної величиною і найяскравішою індивідуальністю в літературному оточенні Пушкіна - видавця «Современника», і це визначало особливий характер його взаємин з Пушкіним. Трохи інакше протікала робота в журналі В.Ф. Одоєвського, вже добився видного місця серед російських прозаїків 1830-х рр.. Подібно Гоголю, він виступав і як автор повістей, і як критик, дуже цінується Пушкіним. Одоєвський виступав з критичними статтями ще в «Мнемозина», яку видавав разом з Кюхельбекер; він входив до кола «любомудрів» і в редакційне ядро ​​«Московського вісника»; зв'язок його з журналом, втім, утруднена, тому що з середини 1826 р. він живе в Петербурзі. У 1830 р. він бере участь в «Літературній газеті» і зближується з пушкінським колом.

Як белетрист, філософ і критик, Одоєвський вивчений краще, ніж багато його сучасників. Твори його неодноразово перевидавалися (найбільш повно: Соч.: У 2 т. М., 1982; коментовані видання академічного типу: Російські ночі. Л., 1975; Строкаті казки. СПб., 1996; статті про Пушкіна і статті в «Современнике» - Одоєвський В.Ф. Про літературу і мистецтво. М., 1982); фундаментальна монографія П.М. Сакуліна (Сакулін, 1913) сконцентрувала великий друкований і рукописний матеріал, пов'язаний з творчістю Одоєвського до 1840-х рр.. Вже в останні десятиліття вийшли монографічні праці про нього біографічного та історико-літературного характеру, де висвітлюється і історія його взаємин з Пушкіним (Cornwell, 1986, з обширною бібліографією; Тур'я, 1991). Передісторія їх піднімається ще до часу «Мнемозіни»; в 1827 р. Пушкін читає критичну статтю Одоєвського для «Московського вісника» і, схваливши її в цілому, вимагає виключити з неї різкі відгуки про Державіна і Карамзине. Зате повість Одоєвського «Останній квартет Беетговена», прочитана Пушкіним в «Північних кольорах на 1831 рік», викликає у нього захоплений відгук: за його словами, він «ледве коли-небудь читав російською мовою статтю таку чудову і по думках і по стилю» , що обіцяє в авторі письменника європейського гідності ("Русская старина. 1904. № 4. С. 206). З початком «Современника» Одоєвський стає одним з найактивніших помічників Пушкіна: у листі від початку квітня 1835 Пушкін шкодує, що Одоєвський не встиг нічого помістити в першому номері, і повідомляє про намір розпочати наступну книжку його статтею «Про ворожнечі до освіти, що помічається в новітній літературі »- статтею« діловою, розумною і сильною »(Листування П. Т. 2. С. 436). Подібно Гоголю, Одоєвський виступав проти «Північної бджоли» та «Бібліотеки для читання», однак його полеміка носить не персональний, а загальнотеоретичний характер: предметом його критичного аналізу були антипросвітницькими, иррационалистические тенденції в сучасній літературі, епігонське наслідування зразкам «шаленої словесності», моралістичне побутописання, не заснований на глибокому вивченні реальних суспільних процесів. Власні повісті Одоєвського з світського життя («Княжна Зізі» тощо), з точки зору Пушкіна, протистояли цим тенденціям, і Пушкін наполегливо спонукав Одоєвського закінчити роботу над ними, щоб помістити їх у журналі; значно холодніше він поставився до фантастичній прозі Одоєвського ( див.: Ізмайлов, 1975. С. 303-325).

В історіографії «Современника» з ім'ям Одоєвського та іншого найближчого співробітника Пушкіна - молодого А.А. Краєвського - пов'язується питання про внутріредакціонних розбіжності в журналі. У 1952 р. було опубліковано лист Одоєвського і Краєвського Пушкіну з планом реорганізації «Современника» (Літ. спадщину. Т. 58. С. 289-295). Обидва автори листа були близькі до редакції «Московського спостерігача», і в дослідницькій літературі виникла думка, що в колі «Современника» назріла криза, що мав досить глибокі суспільні й естетичні основи (літературу питання див.: П. Підсумки. С. 232-233 ). Таке припущення як ніби підтримувалося висловленим Пушкіним наміром «тихенько від Спостерігачів» залучити до співпраці Бєлінського, вже виступав у пресі проти московського журналу. Новітні дослідження позиції Одоєвського, однак, не підтверджують версії про його участь в якійсь антіпушкінской коаліції, нібито прагнула обмежити вплив Пушкіна на журнал (Тур'я, 1991. С. 280-294). Внутрішня історія «Современника», мало документована і мало нам відома, звичайно, вимагає подальшого вивчення та уважного обліку індивідуальних позицій учасників журналу, багато в чому відмінних один від одного, - але розбіжність думок аж ніяк не завжди призводило до антагонізму. Розбіжності Пушкіна з молодим Бєлінським стосувалися питань, для Пушкіна вельми істотних (відношення до «переказами», тобто природно усталеною літературної та історичної ієрархії тощо), - однак це не завадило Пушкіну почати з ним переговори про участь у журналі.

Цю особливість журнальної політики Пушкіна доводиться враховувати, говорячи про складну проблему «Пушкін і Тютчев». «Сучасник» фіксує пізню фазу взаємин: Пушкін публікує в 3-й і 4-й книжках дві великі збірки «Віршів, надісланих з Німеччини» (з підписом «Ф. Т.») - по зошити віршів Тютчева, привезеної І.С. Гагаріним. Гагарін повідомляв автору, що Вяземський і Жуковський захоплені віршами і мають намір помістити їх в журналі, а потім випустити окремою книжкою і що Пушкін також «дав їм справедливу і глибоко відчуту оцінку». В якій мірі цей переказ відповідає справжньому думку Пушкіна, не до кінця ясно; ряд дослідників (Г. І. Чулков, М. В. Корольова, М. М. Дарвін, В. В. Кожинов) вважають їх, як і самий факт публікації , свідченням безумовного визнання Пушкіним тютчевской поезії, інші (А. А. Ніколаєв, А. Л. Осповат), відправляючись від спостережень Тинянова, звертають увагу на характер відбору віршів, вбачаючи в ньому акт свого роду інтерпретації (Осповат, 1980. С. 19 -28, з історіографією; Осповат, 1990). Факт літературної підтримки Тютчева Пушкіним не підлягає сумніву; питання про історико-літературному співвідношенні залишається дискусійним і, у всякому разі, не може розглядатися як пряма спадкоємність.

«Пушкін і Тютчев» - остання з великих історико-літературних проблем, що стосуються літературних взаємин Пушкіна і пов'язаних з «Сучасником»; більш приватні розглядаються в загальних роботах про журнал (див., напр.: Єрьомін, 1963, 2-е вид. - 1976). Смерть Пушкіна обірвала ці зв'язки. Вона співпала за часом зі зміною літературних епох і багато в чому прискорила цю зміну. «Пушкінська епоха» поступово йшла в минуле. Вже 1840-і рр.. висувають нові імена і нові пріоритети, - але вся подальша російська літературна життя, то більше, то менше, відтепер співвідносить себе з цією історичною епохою, яка визначається нею як «золоте століття» російської літератури.

Список літератури

Альтшуллер, 1984 - Альтшуллер М.Г. Предтечі слов'янофільства в російській літературі: (Товариство «Бесіда аматорів російського слова»). Ann Arbor, 1984.

Арзамас, 1994 - Арзамас: Зб.: У 2-х кн. Кн. 1-2. М., 1994.

Арзамас і арзамаські протоколи, 1933 - Арзамас і арзамаські протоколи. Л., 1933.

Аронсон, 1939 - Аронсон М. Поезія С.П. Шевирьова / / Шевирьов С.П. Вірші. Л., 1939. С. V-XXXII.

[Базанов В. Нариси декабристської літератури: Поезія. М.; Л., 1961.]

[Базанов В.Г. Вільне суспільство любителів російської словесності. Петрозаводськ, 1949; 2-е вид. - Вчений республіка. М.; Л., 1964.]

[Базанов В.Г. Нариси декабристської літератури: Публіцистика. Проза. Критика. М., 1953.]

[Баратинський Є.А. Повне зібрання творів. Л., 1957. (Б-ка поета).]

[Баратинський Є.А. Вірші. Листи. Спогади сучасників. М., 1987.]

[Барсуков Н. Життя і праці М.П. Погодіна. Т. 1-22. СПб., 1888-1910.]

Блінова, 1966 - Блінова Є.М. «Літературна газета» А.А. Дельвіга і А.С. Пушкіна: 1830-1831: Покажчик змісту. М., 1966.

Вацуро, 1978 - Вацуро В.Е. «Північні квіти»: Історія альманаху Дельвіга-Пушкіна. М., 1978.

Вацуро, Гиллельсон, 1986 - Вацуро В.Е., Гиллельсон М.І. Крізь «розумові греблі». 2-е вид. М., 1986.

[Веневітінов Д.В. Повне зібрання творів. М., 1934.]

[Веневітінов Д.В. Вірші. Проза. М., 1980. (Літ. пам'ятники).]

[Веселовський О.М. В.А. Жуковський: поезія почуття і «серцевого уяви». СПб., 1904.]

Виноградов, 1941 - Виноградів В.В. Стиль Пушкіна. М.; Л., 1941.

Виноградов, 1935 - Виноградів В.В. Мова Пушкіна. М.; Л., 1935.

Гиллельсон, 1969 - Гиллельсон М.І. П.А. Вяземський: Життя і творчість. Л., 1969.

Гиллельсон, 1974 - Гиллельсон М.І. Молодий Пушкін і Арзамаського братство. Л., 1974.

Гиллельсон, 1977 - Гиллельсон М.І. Від арзамасского братства до пушкінського кола письменників. Л., 1977.

Гінзбург, 1936 - Гінзбург Л.Я. Пушкін і Бенедиктов / / Пушкін: Временник Пушкінської комісії АН СРСР. М.; Л., 1936. Вип. 2. С. 148-182.

[Гінзбург Л. Я. Про ліриці. М.; Л., 1964; 2-е вид. - Л., 1974.]

Гіппіус, 1941 - Гіппіус Вас.В. Пушкін у боротьбі з Булгаріним в 1830-1831 рр.. / / Пушкін: Временник Пушкінської комісії АН СРСР. М.; Л., 1941. Вип. 6. С. 235-255.

Гіппіус Вл., 1900 - Гіппіус В.В. Пушкін і журнальна полеміка його часу / / Пам'яті А. С. Пушкіна: Зб. статей викладачів та слухачів іст.-філолог. ф-ту СПб. ун-ту. СПб., 1900.

Гіппіус, 1931 - Гіппіус В.В. Літературне спілкування Гоголя з Пушкіним / / Вчені зап. Пермського держ. ун-ту. Від. заг. наук. Вип. 2. 1930. С. 61-126.

Гоголь - Гоголь Н.В. Повне зібрання творів. Т. I-XIV. М., 1937-1952.

Гуковский, 1957 - Гуковский Г.А. Пушкін і проблеми реалістичного стилю. М., 1957.

Гуковский, 1965 - Гуковский Г.А. Пушкін і російські романтики. М., 1965.

[Дельвіг А.А. Твори. Л., 1986.]

Єрьомін, 1963 - Єрьомін М. Пушкін-публіцист. М., 1963; 2-е вид. - М., 1976.

[Жирмунський В.М. Байрон і Пушкін. Л., 1924; перєїзд. - Л., 1978.]

Ізмайлов, 1975 - Ізмайлов Н.В. Нариси творчості Пушкіна. Л., 1975.

[Іезуітова Р.В. Жуковський і його час. Л., 1989.]

Каверін, 1929 - Каверін В.А. Барон Брамбеус: Історія Осипа Сенковського, журналіста, редактора «Бібліотеки для читання». Л., 1929; 2-е вид. - М., 1966.

Каллаш, 1904 - Каллаш В. Пушкін, Н. Полевой і Булгарін / / Пушкін і його сучасники. СПб., 1904. Вип. 2. С. 32-49.

[Каменський З.А. Московський гурток любомудрів. М., 1980.]

[Каменський З.А. Н.І. Надєждін: нарис філософських і естетичних поглядів (1828-1836). М., 1984. ]

[Киреевский І.В. Критика і естетика. М., 1979.]

[Киреевский І.В. Повне зібрання творів. Т. 1-2. М., 1911.]

[Козмін Н.К. Микола Іванович Надєждін: Життя і науково-літературна діяльність: 1804-1836. СПб., 1912.]

[Козмін Н.К. Нариси з історії російського романтизму: Н.А. Польовий як виразник літературних напрямів сучасної йому епохи. СПб., 1903.]

Лемке, 1908 - Лемке М.К. Миколаївські жандарми та література. 1826-1855 рр.. За справжнім справах III відділення власної Є. І. В. канцелярії. СПб., 1908.

[«Літературна газета» А.С. Пушкіна і А.А. Дельвіга: 1830 рік. № 1-13. М., 1988.]

[Лотман, 1981 - Лотман Ю.М. А.С. Пушкін: Біографія письменника. Посібник для учнів. Л., 1981.]

[Маймін Є.А. Російська філософська поезія: Поети-любомудри, А.С. Пушкін, Ф.І. Тютчев. М., 1976.]

Маймін, 1969 - Маймін Є.А. Філософська поезія Пушкіна і любомудрів: (До відмінності художніх методів) / / Пушкін: Дослідження і матеріали. Т. VI: Реалізм Пушкіна і література його часу. Л., 1969. С. 98-117.

Макогоненко, 1985 - Макогоненко Г.П. Гоголь і Пушкін. Л., 1985.

Макогоненко, 1987 - Макогоненко Г.П. Лермонтов і Пушкін: Проблеми спадкоємного розвитку літератури. Л., 1987.

[Манн Ю.В. Російська філософська естетика: (1820-1830-і рр..). М., 1969.]

Медведєва, 1936 - Медведєва І. Ранній Баратинський / / Баратинський Є.А. Повне зібрання творів. Л., 1936. Т. 1. С. XXXV-LXXVII.

Мейлах, 1937 - Мейлах Б. Пушкін і російський романтизм. М.; Л., 1937.

[Модзалевський Б.Л. До історії «Зеленої лампи» / / Декабристи та його час. М., 1928. Т. 1.]

Мордовченко, 1936 - Мордовченко Н.І. Гоголь і журналістика 1835-1836 рр.. / / Н.В. Гоголь: Матеріали і дослідження. М.; Л., 1936. Т. II. С. 105-150.

Мордовченко, 1959 - Мордовченко Н.І. Російська критика першої чверті XIX століття. М.; Л., 1959.

Морозов, 1979 - Морозов В.Д. Нариси з історії російської критики другої половини 20-30-х років XIX століття. Томськ, 1979.

[Надєждін Н.І. Літературна критика. Естетика. М., 1972.]

Новознайдених автограф, 1968 - новознайдених автограф Пушкіна: Нотатки на рукописи книги П.А. Вяземського «Біографічні та літературні записки про Дениса Івановича Фонвізіна» / Підгот. тексту, стаття і комент. В.Е. Вацуро і М.І. Гиллельсон. М.; Л., 1968.

[Одоєвський В.Ф. Про літературу і мистецтво. М., 1982.]

[Одоєвський В.Ф. Строкаті казки. СПб., 1996. (Літ. пам'ятники).]

[Одоєвський В.Ф. Російські ночі. Л., 1975. (Літ. пам'ятники).]

[Одоєвський В.Ф. Твори: У 2 т. М., 1981.]

Оксман, 1950 - Оксман Ю.Г. Листування Бєлінського: (Критико-бібліографічний огляд) / / Літературна спадщина. М., 1950. Т. 56. С. 201-254.

Осповат, 1980 - Осповат А.Л. «Як слово наше відгукнеться»: Про першій збірці Ф.І. Тютчева. М., 1980.

Осповат, 1990 - Осповат А.Л. Тютчев і Пушкін: історія літературних відносин / / Тиняновскій збірник: Четверті Тиняновскіе читання. Рига, 1990. С. 60-76.

Нариси, 1950 - Нариси з історії російської журналістики і критики. Т. I: XVIII століття і перша половина XIX століття. Л., 1950.

П. у сприймали., 1974, 1985 - А.С. Пушкін у спогадах сучасників. Т. 1-2. М., 1974; 2-е вид. - М., 1985.

П. у пріжізн. критиці, 1996 - Пушкін в прижиттєвої критиці: 1820-1827 / За заг. ред. В.Е. Вацуро і С.А. Фомічова. СПб., 1996.

П. Результати - Пушкін: Підсумки і проблеми вивчення / Колективна монографія за ред. В.П. Городецького, Н.В. Ізмайлова, В.С. Мейлаха. М.; Л., 1966.

П. Листи остан. років - Пушкін. Листи останніх років. 1834 - 1837. Л., 1969.

Переверзєв, 1936 - Переверзєв В.Ф. Пушкін у боротьбі з російським шахрайським романом / / Пушкін: Временник Пушкінської комісії АН СРСР. М.; Л., 1936. Вип. 1. С. 164-188.

Листування П. - Листування А.С. Пушкіна: У 2 т. М., 1982.

Пєсков, 1995/1996 - Пєсков А.М. Пушкін і Баратинський: Матеріали до історії літературних відносин / / Нові безделкі: Збірник статей до 60-річчя В. Е. Вацуро. М., 1995/1996. C. 239-270.

Петруніна і Фрідлендер, 1969 - Петруніна М.М., Фрідлендер Г.М. Пушкін і Гоголь у 1831-1836 роках / / Пушкін: Дослідження і матеріали. Л., 1969. Т. VI: Реалізм Пушкіна і література його часу. С. 197-228.

[Погодін М.П. Повісті і драма. М., 1984.]

[Польовий Н.А. Історія російського народу. Т. 1-6. М., 1829-1833; перєїзд.: Т. 1-3. М., 1997.]

Польовий, 1934 - Польовий Микола. Матеріали з історії російської літератури і журналістики тридцятих років / Ред., Вступ. ст. і коммент. Вл. Орлова. Л., 1934.

[Польовий Н.А., Польовий Кс.А. Літературна критика: Статті, рецензії 1825-1842. Л., 1990.]

Пугачов, 1962 - Пугачов В.В. Передісторія Союзу благоденства і пушкінська ода «Вільність» / / Пушкін: Дослідження і матеріали. М.; Л., 1962. Т. IV. С. 94-139.

Пушкін - Пушкін А.С. Повне зібрання творів. М.; Л.: Вид-во АН СРСР, 1937-1949. Т. 1-16; 1959. Довідковий том.

Пушкін. Вірші ліцейських років - Пушкін А.С. Вірші ліцейських років. 1813-1817. СПб., 1994.

Рискін, 1967 - Рискін Є.А. Журнал А.С. Пушкіна «Современник» 1936-1837: Покажчик змісту. М., 1967.

Сакулін, 1913 - Сакулін П.М. З історії російського ідеалізму. Князь В.Ф. Одоєвський. Мислитель. Письменник. Т. 1. Ч. 1-2. М., 1913.

Сівши. квіти, 1980 - Північні квіти на 1832 рік / Вид. підго. Л.Г. Фрізман. М., 1980.

Серман, 1969 - Серман І.З. Пушкін і російська історична драма 1830-х років / / Пушкін: Дослідження і матеріали. Л., 1969. Т. VI: Реалізм Пушкіна і література його часу.

Сідяков, 1983 - Сідяков Л.С. Про статтю Пушкіна «Зоряниця»: (До спорах про Пушкіна і Тютчева) / / Временник Пушкінської комісії, 1980. Л., 1983. С. 47-52.

Сучасник, 1987 - Сучасник. Літературний журнал, що видається Олександром Пушкіним (Факсимільне видання). М., 1987.

Столпянского, 1914/16 - Столпянского П.М. Пушкін і «Північна бджола» (1825-1837) / / Пушкін і його сучасники. Вип. 19-20. Пг., 1914. С. 117-190; Вип. 23-24. Пг., 1916. С. 127-194.

Сухомлинов, 1889 - Сухомлинов М.І. Дослідження та статті з російської літератури та освіті. СПб., 1889. Т. 2.

Тойбин, 1980 - Тойбин І.М. Пушкін і філософсько-історична думка в Росії на рубежі 1820-х і 1830-х років. Воронеж, 1980.

Тойбин, 1988 - Тойбин І.М. Тривожне слово. Воронеж, 1988.

Томашевський, 1956 - Томашевський Б. Пушкін. М.; Л., 1956. Кн. 1 (1813-1824).

Тур'я, 1991 - Тур'я М.А. «Дивна моя доля ...»: Про життя Володимира Федоровича Одоєвського. М., 1991.

[Тинянов Ю.М. Архаісти і новатори. Л., 1929.]

Тинянов, 1968 - Тинянов Ю.М. Пушкін і його сучасники. М., 1968.

Тинянов, 1977 - Тинянов Ю.М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977.

Фомін, 1911 - Фомін А.Г. Пушкін і журнальний тріумвірат 1830-х років / / Пушкін А.С. Твори / За ред. С.А. Венгерова. СПб., 1911. Т. V. С. 451-492.

Фрізман, 1966 - Фрізман Л.Г. Творчий шлях Баратинського. М., 1966.

Фрізман, 1995 - Фрізман Л.Г. Семінарій по Пушкіну. Харків, 1995.

[Хомяков А.С. Повна. зібр. соч. Т. 1-8. М., 1900-1907.]

[Хомяков А.С. Вірші і драми. Л., 1969. (Б-ка поета).]

Цявловский, 1962 - Цявловский М.А. Статті про Пушкіна. М., 1962.

[Шевирьов С.П. Вірші. Л., 1939. (Б-ка поета).]

Счічлі, 1981 - Счічлі А.Є. Історичні погляди Н.А. Польового. М., 1981.

[Щоголєв П.Є. Пушкін: Дослідження, статті, матеріали. 3-тє вид., Испр. і доп. М.; Л., 1931. Т. 2. З життя і творчості Пушкіна.]

Ейдельман, 1987 - Ейдельмана Н.Я. Пушкін: З біографії і творчості. 1826-1837. М., 1987.

Ейхенбаум, 1924 - Ейхенбаум Б. Лермонтов: Досвід історико-літературної оцінки. Л., 1924.

Cornwell, 1986 - Cornwell N. The Life, Times and Milieu of VF Odoyewsky. 1804-1869. L., 1986.

Mersereau, 1967 - Mersereau J.Jr. Baron Delvig's Northern Flowers: 1825-1832 / / Literary Almanac of the Pushkin Pleiad. L.; Amsterdam, 1967.

Pedrotti, 1965 - Pedrotti L. Josef-Julian Sеьkowski: The Genesis of a literary Alien. Los Angeles, 1965.