Ранчін А. М.
Мері і Мімі: дві "Княжни <...>" і дві княжни
У 1834 р., за шість років до "Героя нашого часу", в петербурзькому журналі "Бібліотека для читання" була надрукована повість відомого літератора князя Володимира Одоєвського "Княжна Мімі". (До речі, Володимир Одоєвський був хорошим знайомим Лермонтова.) Подібність заголовку "Княжна Мері" з заголовком "Княжна Мімі" ніяк не може бути випадковим: схожі навіть імена героїнь. Але сюжети повістей несхожі. Саме ця несхожість була, ймовірно, важлива для автора "Героя нашого часу".
У "Княжні Мімі", як і належить в світської повісті, зображується життя вищого світу. Цнотлива баронеса Дауерталь - "чиста, невинна, холодна, впевнена у собі" - танцює на балу з Граніцкім - "прекрасним, ставним молодим чоловіком". Граніцкій - друг брата її чоловіка. Стара діва княжна Мімі, втілення світського прокляття й недоброзичливості, помилково підозрює, що баронеса і Граніцкій - коханці. Плітка, пущена княжною, народжена мстивим почуттям: баронеса в перший раз вийшла заміж за людину, яку княжна сама Мімі вважала своїм нареченим. Насправді Граніцкій - коханий іншої дами, графині Ріфейскіх, і вони майстерно приховують свій зв'язок. Графиня була насильно видана заміж, вона і Граніцкій щиро і глибоко люблять один одного. Наклеп княжни Мімі, підтримана у світлі, призводить до дуелі між друзями - братом її чоловіка і Граніцкім. Куля Граніцкого подряпав руку барону, Граніцкій був убитий наповал. Оббрехана баронеса померла від горя.
Сюжет "Княжни Мімі" типовий для світської повісті. Тут є і уїдливе опис порожнього і лицемірного суспільства, що живе плітками та інтригами. І проти одних світла нещасні закохані - жертви порочних суспільних правил, що дозволяють молоду дівчину видати заміж за немолодого чоловіка без її згоди. Є й героїня - уособлення страждає невинності.
А що ж у "Княжні Мері"? Головний герой, Григорій Олександрович Печорін, саркастично відгукується про дам і панів зі столичного та московського світла, що приїхали на води. Але суспільство в цілому аж ніяк не платить Печорину тією ж монетою. Княгиня Лиговская була б рада, якби Мері вийшла за нього заміж. "Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки ..." - Записує Печорин у щоденнику. Навіть якась "історія" (чи то вина політичного характеру, чи то якийсь аморальний вчинок), за яку Печорін був переведений на Кавказ, її не бентежить. Правда, Грушницкий і драгунський капітан стежать за Печоріним, інтригують проти нього і доводять справу до дуелі. Але головний герой аж ніяк не є жертвою безчесних інтриганів. Підслухавши розмову ворогів, Печорін руйнує всі їхні підступи. Він виявляє всі безчестя Грушницкого, а потім вбиває суперника на дуелі. Мистецтвом "світської ворожнечі" він володіє нітрохи не гірше Грушницкого: "Княжна тріумфувала; Грушницкий теж. Радійте, друзі мої, поспішайте ... вам недовго торжествувати! .. Як бути? У мене є передчуття ...".
Інтриги компанії Грушницького і плітки, їм розпускає, не шкодять Грушницкому, але завдають шкоди честі княжни Мері: Грушницкий, не знаючи істини про те, що на нічному побаченні Печорін був з Вірою, називає ім'я княжни Мері. Саме княжна Мері, дівчина з вищого суспільства, а зовсім не Печорін, скептично і насмішкувато відгукуються про світло, стає жертвою жорстокого і підступного умислу. Але зло заподіює Мері не тільки відкинутий нею Грушницкий. Важко страждати її змушує Печорін. Йому доставляє найбільшу радість, що у княжни "нервовий припадок: вона проведе ніч без сну і буде плакати". Він зізнається: страждання дівчини "мені доставляють неосяжне насолоду". Свої майже садистські почуття він висловлює в демонічні і вампіричні одягу: "Але ж є неосяжне насолоду у володінні молодий, ледь распустившейся душі! Вона як квітка, якого кращий аромат випаровується назустріч першого проміння сонця; його треба зірвати цю хвилину і, подихавши їм досита , кинути на дорозі: може, хтось підніме. Я відчуваю в собі цю ненаситну жадібність, яка поглинає все, що трапляється на шляху, я дивлюся на страждання і радості інших лише у відношенні до себе, як на їжу, підтримує мої душевні сили ".
Зовні схожі сюжетні лінії Граніцкого і графині Ріфейскіх в "Княжні Мімі" та Печоріна і Віри в "Княжні Мері". І графиня, і Віра - заміжні жінки. Обидві змінюють чоловікам з коханими - Граніцкім і Печоріним. Але гріх графині Ріфейскіх (з-за якого вона мучиться) автором якщо не виправдовується, то прощається. "- <...> Лідія, якщо хто-небудь винен в цьому, то, мабуть, не ти. Ти невинна, як ангел. Ти жертва пристойності; тебе видали заміж мимоволі. Згадай, скільки ти чинила опір волі твоїх батьків, пригадай все твої страждання, всі наші страждання ...", - заспокоює кохану Граніцкій. І нещасна жінка частково погоджується з ним:
"Ах, Габріель, я все це знаю: і коли я подумаю про минуле, тоді совість моя покійна. Бог бачив, чого я не перенесла в моєму житті! Але коли я погляну на мого чоловіка, на його скосивши особа, на його тремтячу руку ; коли він вабить мене до себе, мене, в якій він протягом шести років виробляв одне почуття - відраза; коли я згадаю, що його завжди дурила, що його тепер обманюю, тоді забуваю, яка ланцюг страждань, моральних та фізичних, довела мене до цього обману. Я знемагав між цими двома думками, - і одна не знищує інший! "
Але Віру ніхто не примушував до шлюбу (до речі, це вже її друге заміжжя). Вона не іграшка в чужих руках. "Вона вийшла за нього для сина. Він багатий <...>", - так пояснює це заміжжя Печорін. І Віра безоглядно віддається Печоріна, здається, не відчуваючи докорів сумління (принаймні, Лермонтов нічого про це не говорить). "Вона рішуче не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком <...>. Я не дозволив собі над ним жодної глузування: вона його поважає, як батька! І буде обманювати, як чоловіка! .. Дивна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо! " - Іронізує Печорін.
Граніцкій поспішив би одружитися з Лідії, якщо б вона була вільна. Але ніщо не змусило б Печоріна вступити в шлюб з Вірою, хоча її любов і дорога йому. Володимир Одоєвський винить у всьому те, що трапилося обставини, помилкові порядки суспільства. Нещастя Печоріна - наслідок внутрішніх причин. Тут Лермонтов слідував Пушкіну - автору "Євгенія Онєгіна", хоча історія, розказана в "Княжні Мері", не схожа на сюжет пушкінського роману у віршах. "Традиційна <...> схема побудови сюжету увазі виділення, з одного боку, героїв, з іншого - перешкод. Героїв пов'язує любов, що пропонує їм певні норми поведінки та вчинки. Проте навколишній світ не визнає цих норм законними і вимагає іншої поведінки. Тому він виступає в якості перешкоди у відносинах між закоханими. Боротьба між протиборчими силами може увінчатися перемогою закоханих, які тим самим доведуть істинність свого розуміння норм людських відносин, - це буде щасливий кінець. Однак перешкоди можуть виявитися нездоланними - реалізуються норми навколишнього світу. У цьому випадку твір закінчується трагічно, а події, очікування яких приписано логікою поведінки закоханих, - не відбудуться. <...> Проте "невчинення подій" має в "Євгенії Онєгіні" зовсім інший зміст. Тут воно відбувається не тому, що спрацьовує один з двох можливих механізмів романного сюжету, а тому, що механізми ці <...> виявилися взагалі непрацюючими. Так, на початку роману перешкод у традиційному сенсі (зовнішніх перешкод) немає. Навпаки, всі - і в родині Ларіним, і серед сусідів - бачать в Онєгіні можливого нареченого Тетяни. Тим не менш з'єднання героїв не відбувається. Наприкінці між героями виникає перешкода - шлюб Тетяни. Але якщо традиційне перешкода є породження забобонів, деспотизму, підступності й т.п. і мета полягає в його усуненні, то тут героїня не хоче усувати перешкод, тому що бачить у них не зовнішню силу, а моральну цінність. дискредитується самий принцип побудови сюжету відповідно до норм романтичного тексту "- так характеризує сюжет" Євгенія Онєгіна "Ю.М. Лотман ("Художнє побудова" Євгенія Онєгіна "" / / Ю. М. Лотман. В школі поетичного слова: Пушкін. Лермонтов. Гоголь: Кн. Для вчителя. М., 1988. С. 81-82). У "Княжні Мері" причини, що заважають з'єднанню Печоріна з Вірою, інші. Але Лермонтов також прагне "дискредитувати" романтичний сюжет, один з варіантів якого містить "Княжна Мімі".
Якщо хто з персонажів "Княжна Мері" і нагадує дійових осіб повісті Володимира Одоєвського, то це княжна Мері. Нещасна, безвинно ославленими в суспільстві, доведена Печоріним до нервового розладу, вона схожа на обмовлений і померлу від горя баронесу Дауерталь.
Один з центральних персонажів світської повісті - закоханий герой. Такий у "Княжні Мері" Граніцкій. У "Княжні Мері" такого героя немає. Грушницкий крейда, і ніщо не говорить про серйозність інтересу, що виявляється їм до Мері. Печорін не любить Мері, хоча в якийсь момент відчуває у своїй душі почуття, схоже на любов. Мабуть, він дійсно любить Віру. Але почуття Печоріна приносить героїні муки: "- Скажи мені нарешті, - прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? Я б тебе повинна ненавидіти: з тих пір, як ми знаємо один одного, ти нічого мені не дав, крім страждань ... - Її голос затремтів, вона схилилася до мене і опустила голову на груди мою.
"Може бути, - подумав я: - ти тому-то саме мене і любила: радості забуваються, а суму ніколи! .."
Розставання з Вірою змушує Печоріна жорстоко страждати, але це страждання викликано не тільки розлукою з дорогою йому жінкою. Це і страждання егоїста, позбавленого тієї, яка нещодавно була цілком у його владі. Це не те почуття, яке відчуває закоханий герой світської повісті.
Сюжети двох повістей різні, їх персонажі у своїй більшості не схожі. Але при цьому в "Княжні Мері" є очевидні риси чисто зовнішньої схожості. Схожі не тільки імена двох княжен, Мері і Мімі, а й прізвище Грушницького і Граніцкого. Обидва гинуть на дуелі, легко поранивши перед цим своїх супротивників. Рани Печоріна і барона теж подібні: обох подряпав кулі суперників, але барону куля зачепила руку, а Печорину ногу. Володимир Одоєвський вдається до такого ігрового прийому, до "оголення" художньої форми, як приміщення передмови в середину тексту. У "Княжні Мері" такого прийому немає. Але він присутній в лермонтовському романі: приблизно в середині тексту знаходиться передмову оповідача до "Журналу Печоріна". Ця схожість з "Княжна Мімі" було очевидно для читачів першого видання "Героя нашого часу" (1840 р.), в якому було відсутнє перший передмову до всього тексту роману.
Нарешті, і в повісті Лермонтова, і в повісті Володимира Одоєвського підкреслять загальний мотив: світло і все в ньому відбувається подібні п'єсі, яка розігрується на театральній сцені. "Відкриваю велику таємницю; слухайте: все, що не робиться в світі, робиться для деякого безіменного суспільства! Воно - партер, інші люди - сцена. Воно тримає в руках і авторів, і музикантів, і красунь, і геніїв, і героїв. Воно нічого не боїться - ні законів, ні правди, ні совісті. Воно судить на життя і смерть і ніколи не змінює своїх вироків, якщо б вони і були огидні розуму. Членів цього суспільства ви легко можете дізнатися за наступними ознаками: інші грають в карти, а вони дивляться на гру; інші одружуються, а вони приїжджають на весілля; інші пишуть книги, а вони критикують, інші дають обід, а вони судять про кухаря; інші б'ються, а вони читають реляції; інші танцюють, вони стають біля танцівників "- це пише про світло автор "Княжна Мімі". А ось відома репліка Печоріна, сказана після закінчення дуелі з Грушницким: "Коли дим розсіявся, Грушницкого на майданчику не було. Тільки прах легким стовпом ще вився на краю обриву.
Всі в один голос скрикнули.
- Finita la comedia! [Комедія закінчена! - О.Р.] - сказав я доктору ".
Отже, все, що відбулося іменується "комедією". А гірська "майданчик" нагадує театральну сцену, на якій відбувається останній акт п'єси зі смертельним результатом. Секунданти подібні глядачам: вони ніяк не можуть запобігти криваву розв'язку.
Відмінності мотиву "події світського життя, подібні театрального дійства" у двох повістях очевидні. Для Одоєвського режисером і справжнім автором у театрі вищого світу є законодавці світських думок, пліткарі і інтригани. Не випадково, серед епізодичних персонажів "Княжни Мімі" є рр.. N і D. - Дійові особи грибоєдовський комедії "Лихо з розуму", першими підхопили наклеп Софії про божевілля Чацького. Та й княжна Мімі теж згадується в комедії Грибоєдова: вона один з її внесценіческіх персонажів. У Лермонтова в "Княжні Мері" автором і режисером світського вистави є Печорін, успішно отстраняющий від цієї ролі "дилетанта" і "епігона" Грушницького.
У співвіднесеності "Княжна Мері" з "Княжна Мімі" для Лермонтова були важливі саме відмінності. Володимир Одоєвський був одним з творців канону світської повісті. Вихована на світських повістях публіка чекала, що в "Княжні Мері" будуть враховані закони жанру, зовнішню схожість двох творів підтримувало таку впевненість. Порушуючи читацькі очікування, Лермонтов надавав своїй повісті відчуття новизни і життєвості, "не-літературності". Раз в повісті все відбувається не зовсім так чи зовсім не так, як в інших повістях з життя світла, значить, автор слід не літературним моделям, але непередбачуваною правді самої дійсності, - повинен був вирішити читач. Замість дуелі, що приводить до загибелі одного з суперників - колишніх друзів поєдинок двох ворогів, і перш лише зовні виявляли приязнь один до одного. Замість страшного всевладдя світла влада однієї людини, без праці перемагає суперників і домагається поставлених цілей. Але цей герой не краще жорстокого світського суспільства з повісті Володимира Одоєвського. "У нещасті хороших людей винне погане товариство", - стверджував автор "Княжна Мімі". "Бог знає, хто винен у тому, що людина, яку не можна назвати хорошим, страждає, хоча суспільство ніяк не заважає йому", - відповідає Лермонтов. Володимир Одоєвський пояснював нещастя персонажів зовнішніми причинами. Лермонтов визнавав вплив світла на характер героя. Вплив, може статися, згубний і вирішальне. Але в тому, що Печорін страждає зараз, "винен" вже не світло, а цей самий характер, як-то названий самим Печоріним "нестерпним". Світська повість при всьому значенні переживань і сповідей персонажів була радше не психологічна, а "захоплююче-сюжетних". У центрі були не почуття персонажів, а несподіваний поворот подій. У Лермонтова навпаки. У які б небезпечні ситуації не потрапляв Печорін, читач з передмови до його щоденнику знає, що помре він прозаїчно буденно не від чеченської або козацької кулі, не від руки таємничої "ундини" або колишнього приятеля. Ні, він "просто" помре на зворотному шляху з Персії. Загадкові і захоплюючі в "Герої нашого часу" не сюжети повістей - їх авантюрність чисто зовнішня. Загадкова душа Печоріна, до кінця залишається неясною не тільки читачам, але і самому героєві.
Лермонтов створює свою повість, порушуючи традиції світської повісті, але ніколи не забуваючи про них. Новизна створюється ним завдяки "перевертання", "переписування навпаки" канонів цього жанру.
З якої шинелі вийшов Грушницкий?
"Світло не пробачить природності, світло не терпить свободи, світло ображається зосередженої думою; він хоче, щоб ви належали тільки йому, щоб тільки для нього промотує свою участь, своє життя, щоб ділили і рвали свою душу порівну за кожного ... зарийте глибоко високу думку, причаївся ніжну пристрасть, якщо вони заважають вам посміхнутися, розсміятися або разгрустіться з волі першого, хто підійде. Світло розтерзає вас, і він мучив княжну ". Ні, ці рядки не про княжну Мері, а про безіменної героїні повісті Н.Ф. Павлова "Ятаган" (1835). Цей твір було видано автором в 1835 р. у книзі "Три повісті", яка отримала більшу популярність у читачів. Доброзичливо відгукнувся про "Трьох повістях" Пушкін, досить високо оцінив талант автора: "Три повісті г.Павлова дуже чудові і мали успіх цілком заслужений. Вони розказані з великим мистецтвом, складом, до якого не привчили нас наші записні романісти". Повісті Павлова, звичайно, були добре відомі Лермонтову.
На деяку схожість "Ятаган" і Лермонтовської "Княжна Мері" звернув увагу поет і літературний критик С.П. Шевирьов у своїй рецензії на "Героя нашого часу", опублікованій в журналі "Москвитянин" в 1841 р. Княжні, головній героїні повісті Лермонтова, Шевирьов виніс суворий вирок: "<...>
Княжна - твір суспільства штучного, в якій фантазія була розкрита перш серця, яка заздалегідь уявила собі героя роману і хоче насильно втілити його в якому-небудь зі своїх залицяльників. <...> У ній всі природні почуття пригнічені якоюсь вредною мрійливістю, якимось штучним вихованням. <...> Ми прощаємо княжні і те, що вона захопилася в Грушницком його сіркою шинеллю і зайнялася в ньому уявної жертвою гонінь долі ... Відмітимо мимохідь, що це риса не нова, взята з іншого княжни, намальованою нам одним з кращих наших оповідачів. Але в княжни Мері це проістекло навряд чи з природного почуття співчуття, яким, як перлом, може пишатися російська жінка ... Ні, в княжни Мері це був порив вишукав почуття ... "(" Москвитянин ". 1841. Ч. 1. Кн. 2. С. 525-526; стаття перевидана в кн.: М. Ю. Лермонтов: Pro et contra . Особистість і творчість Михайла Лермонтова в оцінці російських мислителів і дослідників. Антологія. СПб., 2002. С. 87).
Залишимо на совісті критика незаслужено сувору оцінку лермонтовською героїні. Вона викликана переконаністю, що всі думки і почуття княжни Мері - поверхневі, а сама вона і подібні до неї дівчата вищого суспільства - не органічне явище російського життя, а штучне наслідок західних літературних і культурних впливів. Але що ж це за княжна, так само, як і Мері, які перейнялися симпатією до молодої людини в солдатській шинелі. Це і є героїня павлівської повісті "Ятаган".
Історія, розказана в "ятаган", така. Молодий чоловік Бронін проведений в корнети - в перше офіцерське звання (у кавалерійських військах). Він шалено радий новому офіцерському мундиру: "О, як ішов до нього кавалерійський мундир! .. Як весело, як живо, як дитячо крутився він перед дзеркалом! .. <...> Як приємно малювалися шовковисті вії юнаки, коли він опускав задоволений погляд на свої нові еполети! " Бронін приїжджає в село до матері і закохується в сусідку-княжну. Його суперники - начальник Бронін, полковник, і якийсь ад'ютант. Дріб'язкова образа призводить до дуелі між корнетом і ад'ютантом. На дуелі Бронін вбив суперника наповал і був розжалуваний у солдати. Він як і раніше їздить до княжни, яка йому симпатизує. Їй подобається незвичайне положення Бронін, доля страждальця (хоча під начальством все того ж полковника йому служиться дуже привільно). "<...> За дивною недоладності вона прикрасила суворе звання Бронін усіма трояндами уяви, так що здавалося, офіцерський мундир тільки відніме у нього яку-небудь принадність, а жодної не додасть. <...>
У ньому бачила вона не грубого солдата під сірої шинеллю: для неї це був солдат романсів, солдатів, який при світлі місяця стоїть на варті і співає <...>; це був дезертир, юний, лякливий і вільний; захоплююче чарівний простотою свого розкритого театрального мундира, з легко накинутій кашкетом, з ледь накинутим на шию хусткою; для неї це була людина, розжалуваний не по звичайному ходу справ, але жертва заздрості, гонінь, чоловік, проти якого всесвіт зробила змова, і княжна вступала за нього і поглядала так гордо, так ніжно, як ніби стільки любові у неї, що вона може винагородити за ненависть цілого світу.
<...>
Солдатський мундир так їй подобався, що одного разу вона запитала у Бронін: навіщо ходить він у фраку? "
Проте любов до солдатської шинелі химерно уживається в душі княжни з досадою, що він розжалуваний і втратив своє колишнє положення в суспільстві. Полковник, виявивши в Бронін небезпечного суперника в своїх планах одружитися з княжною, починає тиранити розжалуваного корнета, але незабаром спохоплюється і надає йому колишню свободу. Бронін отримує прощення з Петербурга, але звістка про це не може утримати його зводить з розуму спраги помститися. Бронін вбиває полковника ударом ятагана і сам вмирає після жорстокого покарання різками.
Княжна Мері, подібно до героїні "Ятаган", симпатизує Грушницкому, вбачаючи в ньому страждальця. У цьому її переконує солдатська шинель, яку він носить. Печорін прав, коли уїдливо помічає Грушницкому: "<...> солдатська шинель в очах будь-якої чутливої панянки робить тебе героєм, страждальцем ". Доктор Вернер повідомляє Печоріна: "Княжна сказала, що вона впевнена, що цей молодий чоловік у солдатській шинелі розжалуваний у солдати за дуель. Княжна розчарована, дізнавшись від Печоріна, що Грушницького насправді юнкер, а не розжалуваний офіцер, як вона вважала.
Але історія солдатської шинелі Грушницкого зовсім не схожа на історію солдатської шинелі Бронін. Солдатська шинель Грушницкого - ефектний одяг, покликана викликати до нього в суспільстві інтерес і співчуття. Грушницкий носить її добровільно, і вона є якоюсь подобою театрального костюма в тому життєвому спектаклі, який розігрує цей персонаж. "Він так часто намагався запевнити інших в тому, що він істота, не створене для світу, приречене якимось таємним страждань, що він сам майже в цьому переконався. Через те ж він так гордо носить свою товсту солдатську шинель" - іронізує Печорін. Але, одержавши офіцерське звання, Грушницкий шалено радіє новому мундиру: "<...> Скільки надій надали мені еполети ... О, еполети, еполети! Ваші зірочки, путеводітельние зірочки ... Ні! Я тепер абсолютно щасливий ".
Офіцерський мундир стає його новим театральним костюмом, в якому він поспішає з'явитися на балу. Ось його портрет, що належить Печоріна: "За півгодини до балу прийшов до мене Грушницкий в повному сяйві армійського мундира. До третьої гудзику пристебнута була бронзова ланцюжок, на якій висів подвійний Лорнет, еполети неймовірної величини були загнуті догори, у вигляді крилець амура; чоботи його скрипелі, в лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички і кашкет, а правою збивав щохвилини в дрібні кучері завитий хохол; самовдоволення і разом деяка невпевненість зображувалися на його обличчі; його святкова зовнішність, його горда хода змусили б мене розреготатися, якщо б це було згідно з моїми намірами ".
Між тим Бронін з повісті Павлова змушений носити солдатську шинель, коли перебуває на службі. Княжна перебільшує міру його страдництва. Але все ж він дійсно розжалуваний у рядові. Стало розхожим твердження, що Грушницького - знижений, пародійний двійник Печоріна. Але на тлі павлівської повісті, в порівнянні з Бронін, він сприймається перш за все як наслідувач цього Павловському персонажу, який будує свою поведінку по готовій літературної моделі. Закоханість Бронін в офіцерський мундир зображується Павловим з іронією, любов Грушницкого до такого мундиру описана Лермонтовим саркастично. Адже Бронін раніше не драпіруватися в "товсту солдатську шинель".
До речі, і солдатське обмундирування Грушницького і Бронін різне. Мундир Бронін зшитий не з солдатського товстого сукна, а з більш тонкої тканини: "Полковник <...> жартівливо помітив, що сукно на мундирі у солдата занадто тонко <...>". Грушницкий ж носить справжню солдатську шинель з товстого сукна. На перший погляд, саме солдатський мундир Бронін, а не шинель Грушницкого виглядає як театральний костюм. Але Бронін і не прагне, на відміну від Грушницкого, видати себе за солдата. Інакше у Лермонтова: навіть справжня солдатська шинель, будучи надіта Грушницким, перетворюється в шинель бутафорську.
Дослідники неодноразово відзначали, що Грушницького - пародія на екзальтованих персонажів Бестужева-Марлинского. Але Грушницького - також і свого роду знижений двійник павловського Бронін. А як же співвідносяться княжна з "Ятаган" і княжна Мері? Коли Шевирьов зауважив, що інтерес княжни Мері до солдатської шинелі зустрічався раніше у героїні іншій повісті, він нітрохи не хотів дорікнути Лермонтова в плагіаті. (Між іншим, незважаючи на сильну антипатію Шевирьова до Печоріна, роман Лермонтова критик оцінив дуже високо.) Шевирьов хотів сказати інше: що поведінка княжни Мері вдруге, викликане наслідуванням літературним героям. Або - що і Павлов, і Лермонтов точно підмітили одні й ті ж особливості душевного світу дівчини з вищого суспільства. Але чи справді княжна Мері у своєму ставленні до оточуючих просто слід готовим літературним моделям? Таке тлумачення можливо, але чи не обов'язково, або неповно. Мері щиро співчуває пораненому Грушницкому, піднімаючи його впав склянку. І в інтересі до нього, нібито розжалуваному в солдати, може ховатися не тільки данина романтичної літературній моді, а й щире участь. Адже і княжна з повісті Павлова, симпатизує розжалуваному Бронін, теж, в кінцевому рахунку, слід романтичної літературної моделі, яка спонукала співчувати нещасним гнаним страждальцям і любити їх. Але Павлов ставить під сумнів лише глибину, а не щирість почуттів княжни.
"Бронінскіе" риси можна знайти і в образі Печоріна. Причому, на відміну від випадку з Грушницким, вони не надають образу центрального персонажа пародійних фарб. "Ятаган" відкривається портретом Бронін в новому офіцерському мундирі. А ось перше знайомство читача з Печоріним. "Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький <...>", - розповідає про першу зустріч з Печоріним Максим Максимович у повісті" Бела ". Бронін мав звання корнета (найнижче офіцерське звання в кавалерії), Печорін - прапорщик (найнижче офіцерське звання в піхотних військах). Обидва персонажі були покарані. Печорін переведений на Кавказ за якусь "історію" (нею могло бути й участь в якійсь дуелі). Можливо, що потім і до фортеці до Максима Максимович Печорін був також переведений в покарання, за вбивство Грушницкого на поєдинку. Бронін за вбивство супротивника на поєдинку розжалуваний у рядові. Княжна з повісті Павлова сподівається, що Бронін буде прощений і вона вийде за нього заміж за згодою батька. І мати Мері, княгиня Лиговская, плекає надію, що положення Печоріна, над яким після дуелі з Грушницким згущуються хмари, виправиться. Але вона і зараз готова благословити дочку на шлюб з Григорієм Олександровичем: "Послухайте, ви, може бути, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, - разуверьтесь! Я хочу тільки щастя дочки. Ваше теперішнє становище незавидне, - але воно може видужати , - ви маєте стан, вас любить дочка моя, вона вихована так, що складе щастя чоловіка, - я багата, вона у мене одна ... "
Розжалування Бронін в солдати - перешкода для шлюбу з княжною. Перед Печоріним таких перешкод немає, він сам не хоче одружуватися на Мері, яку не любить. Його пригоди не настільки серйозні, як нещастя корнета з повісті Павлова. Павлов зображує виняткові обставини, хоча і створює правдоподібні, життєві характери. Пушкін в рецензії на його книгу "Три повісті" зауважив про "Ятаган", що "цікавість цієї повісті не вибачає недоладності. Розв'язка незбутня або принаймні є анахронізм" (він мав на увазі покарання різками розжалуваного у рядові офіцера). Трагедія Бронін - наслідок збігу обставин чи злої волі року. Склалася вони інакше, бідний корнет був би щасливий. Сам Бронін - зовсім не розчарований герой. Горе Печоріна - в розчаруванні, у втраті сенсу життя. Він зазвичай перемагає обставини і домагається поставлених цілей. Але це не приносить Печорину щастя.
Основна відмінність "Княжна Мері" від "Ятаган" полягає у відмові Лермонтова від ультраромантіческіх сюжетних ходів павлівської повісті. У "ятаган" такі три насильницькі смерті: ад'ютанта на дуелі, полковника, вбитого ятаганом Бронін, і самого Бронін, забитого до смерті різками. Такий і сам фатальний ятаган - сімейна реліквія Бронін, який викликає у княжни зловісні передчуття, необачно відкидаємо корнетом.
У Лермонтова все прозаїчніше, простіше. У повісті "Фаталіст", завершальній роман "Герой нашого часу", зображується, як і в "ятаган", смерть офіцера, Вулича, зарубаного шашкою. Причому ця смерть вгадала Печоріним. Але Вулич, на противагу полковнику з повісті Павлова, жертва не жорстокої помсти, а сліпого випадку або, може бути, року: його ні за що ні про що вбиває п'яний козак, з яким офіцер мав необережність заговорити.
Як зроблений поєдинок
Рідкісна світська повість не обходиться без дуелі, - іноді передбачалося, але запобігання, але часто відбулася. Дуель звичайно зображується як кривавий і безглуздий умовний ритуал. Персонаж, який вбив суперника на дуелі, або одержимий неправедним, злим мстивим почуттям, або є холодною жорстокосердим "гравцем" - бретером, якому подобається піддавати суперника смертельного випробуванню. Персонаж повісті Олександра Бестужева-Марлинского "Роман у семи листах" (1823) викликає на дуель благородного і чутливого Ераста тільки за те, що Ераст, а не він сподобався дівчині. "Ні, я не з тих людей, над якими сміються безкарно. Мені кривавими сльозами заплатить вона за обман, якщо збудуться мої підозри ... і суперник мій швидше побереться з смертною пулею, ніж з Адель. Але мене запитають, яке право маю я вимагати звіту у схильності Аделі? Які обов'язки має вона бути мені вірна я? .. О, звичайно, ніяких, якщо справа йде про зовнішніх пристойність; але всі можливі, всі священні, якщо добровільне слово є закон для душ благородних. <...>
Але якщо вона справді любить його? Тим гірше для них: я чи потерплю, щоб він з усмішкою повів під вінець ту, в якій любив я життя? <...> Я або він повинен кров'ю своєю зв'язати союз суперника з Адель, - далі що буде, те буде, але в усякому разі краще жити пам'яттю помсти, ніж іссихает від мук ревнощів ", - такими почуттями одержимий Бестужевських персонаж напередодні дуелі.
Він вбиває суперника (сцена дуелі описана із кривавими і мелодраматичними подробицями) і мучиться каяттям: "Я вбив його, вбив цього благородного, великодушного людини! <...> Я бачив, як Ераст здригнувся ... Коли пронесло дим - він вже лежав на снігу, і хлинула з рани кров, сичачи, в ньому застигала. Видаліть, видаліть від очей моїх цю картину, посуньте з серця про неї спогад! Я кинувся до нього ... він відходив ... глянув на мене без гніву, подав мені руку, притиснув до уст стрічку, яка нав'язана була в нього на руці, - це був пояс Аделі. "Адель! .." - вимовив він тихо, і світло викотився з очей - слухаємо ... пульс мовчить; підносимо до уст шабельну смугу - немає слідів дихання: він помер!
<...> День проходить в докори сумління; ніч населяє темряву страховиськами і ... повіриш, друг, кожен стукіт, кожен оклик вартового змушують мене здригатися. <...> Засинаю ль - і жахливі мрії хвилюють серце: фатальний постріл звучить, смертне благання роздирає слух мій; то знову тільки шепочуть тиша, то раптом похоронне спів, наді мною стукіт заступа, мені душно, я вдихаю могильну пил ... гробова дошка тисне груди ... черв'як плазує по обличчю ... "Га!" - Підхоплююся, і краплі холодного поту мені ввижаються краплями крові ... О, хто позбавить вбивцю ненависної життя! Для чого ми не на війні ... для чого не розстріляють мене! "
Інша версія дуелі як сюжетного мотиву міститься в повісті доброї знайомої Лермонтова і Володимира Одоєвського графині Є.П. Ростопчиной "Поєдинок" (1838). Полковник Валевич не може і чути про дуелі і рішуче зупиняє молодого офіцера: "- Поєдинок ... Божевільний! <...> Тобі пролити кров товариша, кров одного ... потім ... Чи знаєте ви, що таке каяття совісті, совісті невблаганною, невсипущою совісті? .. Чи розумієш ти, що можна цілі роки, ціле життя протоми під тягарем сумління, заплямованою злочином? " Поєдинок для Валевич - прояв "виразки Середніх віків", дуелі породжені "помилковими поняттями про честь" і суперечать "всіма правилами моральності, справедливості і людинолюбства".
На совісті у Валевич лежить вбивство, вчинене на поєдинку. Валевич дізнався таємницю платонічного, невинної любові заміжньої Юлії та Олексія Дольського. Одержимий марнославством, але не любов'ю, Валевич вирішує підкорити доброчесне і прекрасну Юлію. Коли йому це не вдається, Валевич пред'являє товаришам у присутності Дольського випадково загублені Юлією рукавичку і хустку з її ініціалами. Він говорить, що ці предмети належать його коханки і готується назвати ім'я пані. Дольський зупиняє Валевич, викликаючи його на дуель. Суперники стріляються до смертельного результату, після перших пострілів обидва були легко поранені, при другому обміні пострілами Валевич був знову поранений, а його суперник убитий. "В одну мить вся гидота мого вчинку, мого обману, мого умисного, постійного переслідування - весь жах убивства, все постало моєї думки. Досада, заздрість, ненависть, самолюбство - все згинуло, все валилося, пекучий докір, жорстоке каяття прокололи мою душу. Совість воскресла, застогнала - вона нарікає й тепер, коли дев'ять років пройшли над фатальним подією ...", - так згадує про дуелі Валевич. Вмираючи, Дольський прощає свого вбивцю.
У "Поєдинку" Ростопчиной присутній також містичний мотив: коли Дольський був ще дитиною, циганка-ворожка ворожила про його долю, і виявилося, що Олексія чекає смерть на дуелі. Мати взяла з сина клятву ніколи не брати участь у поєдинках. Але він порушив її, заступився за честь Юлії, і був убитий.
І в Бестужева-Марлинского, і у Ростопчиной нешляхетний і жорстокий вбивця протиставлений вбитому їм супернику, чесному і чистому, який був змушений стрілятися. Вбивця гірко кається у скоєному. В обох повістях поєдинок пов'язаний з любов'ю одного або обох дуелянтів до жінки. У "Романі в семи листах" до дуелі призводить любовний конфлікт, в "Поєдинку" - марнославство і заздрість Валевич. Але і тут важлива роль жінки. У "Княжні Мері" конфлікт між Печоріним і Грушницким має іншу природу. Це боротьба двох самолюбства, двох воль. І лише частково вона пояснюється бажанням обох суперників добитися уваги княжни. І Грушницкий, і Печорін до цього прагнуть. Але немає ніяких ознак, що почуття Грушницького до Мері - це любов. А його супротивник Мері не любить і закохує її в себе, бажаючи показати свою владу над чужою душею і досадити Грушницкому. "<...> Зустріч Печоріна з Мері і шукання її любові були скоріше головним прийомом його боротьби з Грушницким, ніж проявом зароджується, ще неусвідомленого почуття любові до неї. <...>
З Мері пов'язана у Печоріна не любов, як з Вірою і не пристрасне захоплення, як з Белою, - з Мері пов'язаний у нього один із тих небезпечних дослідів освоєння жіночого серця, яких було в житті у нього так багато і які, врешті-решт, так йому набридло. Зустрівши з боку Мері серйозне почуття, Печорін перервав цей досвід, - як перервав би такий опитсо всякої іншою дівчиною, в якій знайшов би такий самий серйозний відгук, як у Мері "- так пише про ставлення Печоріна до Мері С. Н. Дурилін у своїй книзі "" Герой нашого часу "М. Ю. Лермонтова" (М., 1940. С. 159).
Обома лермонтовським персонажами - Печоріним і Грушницким - рухає зовсім не божевільна ревнощі, штовхнула героя Бестужева-Марлинского на поєдинок з нещасним Ерастом. Приводом до дуелі виявляється плітка Грушницкого, що княжна вночі приймала у себе коханця. Зовні виклик Печоріна виглядає як заступництво за обмовлений княжну: "- Прошу вас, <...> прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів, і ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучим достоїнств заслуговувало таке жахливе помста ". Так все, що сталося сприймають чоловік Віри, випадково став очевидцем сцени виклику на дуель, і княгиня Литовська. Але суди Грушницкого - тільки привід: дуель була неминучою, бо зіткнулися дві волі, два самолюбства, і жоден з суперників не хотів поступитися іншому. Лише на поверхневий погляд Печорин трохи схожий на Дольського. Саме він, а не Грушницкий приніс княжні страждання, і вона виявилася розмінною монетою в жорстокій і витонченої грі головного героя. Нітрохи не схожий на шляхетного героя "Розмови" і Грушницкий, що катують ославити княжну і готовий зробити підлість, зловмисне вбивство в чистому вигляді: брати участь у дуелі, знаючи, що заряджений буде тільки його пістолет, а Печорину буде вручено зброю без кулі. Другого Дольського в "Княжні Мері" немає, але обидва дуелянти нагадують нерозкаяного Валевич. Але Грушницкий, на противагу платонічному коханому Юлії, не прощає перед смертю вбивцю: "Я себе зневажаю, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі удвох немає місця ...". А Печорін не розкаюється у вбивстві Грушницького. Його реакція підкреслено безпристрасно: "Я потиснув плечима і привітався з секундантами Грушницкого". Якщо якась "історія", за яку Печорін був переведений на Кавказ, це теж дуель, то в такому разі на совісті Печоріна до поєдинку з Грушницким, можливо, вже була одна смерть, але це не зупинило його від нового пострілу. (У первинному варіанті тексту лермонтовською повісті доктор Вернер повідомляв Печоріна: "Княгиня почала розповідати мені про якусь дуелі", в якій брав участь головний герой роману до переведення на Кавказ.)
В описі дуелі (яке, нагадаємо, належить Печорину!) Відсутні криваві, відразливі деталі, підкреслені в повістях Бестужева-Марлинского і Ростопчиной. Ще раз наведу ці рядки: "Я вистрілив ...
Коли дим розсіявся, Грушницкого на майданчику не було. Тільки прах легким стовпом ще вився на краю обриву ". Страшна сцена поранення і падіння Грушницкого у прірву прихована за пеленою пістолетного диму. У повісті Бестужева-Марлинского після того як дим розсіюється, ми бачимо Ераста, що лежить в агонії на скривавленому снігу. В" Княжні Мері "смерть Грушницкого не змальовується.
Ні в "Княжні Мері" і містичних, таємничих мотивів, що грають таку важливу роль в "Поєдинку" Ростопчиной. Правда, Печорін заздалегідь передчуває, що він і Грушницкий зіткнуться "коли-небудь <...> на вузькій дорозі" і що "одного з нас буде непереливки". І ці слова - стійкий мовний зворот, фразеологізм - збуваються майже буквально: дуель відбувається на тісній, вузькій гірській майданчику. Але в цьому передчутті, що не вимагає особливої проникливості, немає нічого містичного. Княжна Мері говорить про Печоріна, що він "гірше вбивці". І ці слова виявляються своєрідним пророцтвом, але мимовільним: княжна, вимовляючи їх, аж ніяк не хотіла бути пророчицею. Немає в повісті Лермонтова ні закривавленою кулі, яка висить на стіні біля Валевич, нагадуючи про вбивство Дольського. Ні "лампади, виробленої з людського черепа", що горить вдень і вночі на столі Валевич. Містичні мотиви є в іншій повісті з "Героя нашого часу", в "Фаталисте", прізвище одного з персонажів якої, Вулича, може бути, не випадково співзвучна прізвища героя "Розмови". Але і там явною, "демонстративної" містики немає, а питання про існування долі залишається невирішеним.
Який же зміст цих зовнішніх збігів і цих глибинних відмінностей між "Романом у семи листах", "Поєдинком" і "Княжна Мері"? Очевидно, що Лермонтов відмовляється від романтичних сюжетних ходів, і ця відмова повинна сприйматися читачем як свідчення життєвості, правдоподібності і разом з тим несподіванки, новизни "Княжна Мері". Історія дуелі Печоріна і Грушницкого в порівнянні з сюжетами повістей Бестужева-Марлинского і Ростопчиной прозаїчна, буденно. Але разом з тим Печорін, не здатний до розкаяння і діє не під впливом афекту, а холодного розуму, поруч з персонажем "Романа в семи листах" і з полковником Валевич з "Розмови" виявляє всю силу зла, демонізму, яка живе у своїй душі. Зображений не романтичні художніми засобами, Печорін в цьому відношенні "романтичніше" і мелодраматичного персонажа Бестужева-Марлинского, і таємничого героя повісті Ростопчиной.
Отже, співвіднесеність "Княжна Мері" зі світськими повістями 1820-1830-х рр.. прочиняє в Лермонтовської повісті нові грані сенсу. Так виявляються і її вкоріненість в літературній традиції, і новизна, оригінальність твору, який займає центральне місце в композиції роману "Герой нашого часу".