Євген Сухарєв
16 (28) травня виповнюється 120 років з дня народження Владислава Феліціановіча Ходасевича - одного з кращих ліриків, літературних критиків і мемуаристів Срібного століття. Не можна сказати, що цей ювілей відзначається настільки широко і повно, як того вимагають масштаб особистості і внесок Ходасевича в російську культуру. Попри регулярно перевидаються книжки його поезії та прози (з кінця вісімдесятих в метрополії вийшло повне зібрання віршів під найпрестижнішої маркою «Бібліотеки поета», роман «Державін», чотиритомне Зібрання творів і два тиражі мемуарного «Некрополя», - і все це, не рахуючи різного роду звичайних збірок), Ходасевич до цих пір здається фігурою недооціненою. У цьому він частково «винен» сам: не надто злагідний людина, поет «останніх» питань і жорсткий, з «останньою прямотою» говорить мемуарист.
Я, я, я. Що за дике слово!
Невже той - це я?
Хіба мама любила такого,
Жовто-сірого, полуседого
І всезнаючого, як змія?
Хіба хлопчик, в Останкіно влітку
Танцював на дачних балах, -
Це я, той, хто кожним відповіддю
Жовторотим вселяє поетам
Відраза, злість і страх?
Хіба той, хто в опівнічні суперечки
Всю хлоп'ячу вкладав спритність, -
Це я, той же самий, який
На трагічні розмови
Навчився мовчати і жартувати?
Втім - так і завжди був на середині
Фатального земного шляху:
Від нікчемної причини - до причини,
А дивись - заплутався в пустелі,
І своїх же слідів не знайти.
Так, мене не пантера стрибками
На паризький горище загнала.
І Вергілія немає за плечима, -
Тільки є самотність - в рамі
Хто говорив правду скла.
Такий пронизливий автопортрет - вірш «Перед дзеркалом» - створив поет в 1924 році ...
Його головний учитель - великий Олександр Блок - міцно і безумовно увійшов в читацьку «класику». Одноліток Ходасевича Микола Гумільов почитаємо і любимо набагато більше; є навіть іменна поетична премія «Заблудлий трамвай». Притому, що Гумільова за радянської влади атестували як білогвардійського змовника і «пустили у розхід», а після, немов засоромившись чогось, потихеньку почали видавати в різних навчальних, як правило, хрестоматіях та антологіях - і то в дуже малих дозах, - зв'язок з ним, з його спадщиною ніколи не переривався. Виходить, що гумилевское участь-неучасть у збройному змові проти «трудового народу» - злочин все ж менше, ніж еміграція Ходасевича. Його вплив на поезію в метрополії було, як бачиться, мізерно мало. У всякому разі, не зрівняти з Гумілевський. Ходасевича не видавали взагалі - років шістдесят, поки не прийшов Горбачов, і еміграція з радянської Росії перестала бути синонімом зради батьківщині. Зрозуміло, був Самвидав. Вірші Ходасевича двадцятих років як-то поширювалися ... але, здається, потаємні Ахматова, Пастернак, Мандельштам і Цвєтаєва потрібні в першу чергу. До речі, чи не єдина згадка Ходасевича в легальній «читацької» літературі - одна фраза з пастернаковского нарису «Охоронна грамота», там, де він платив програш Маяковському за орла і Решко.
Зате, починаючи з вісімдесят дев'ятого, з виходом його віршів у «Бібліотеці поета», приходить запізніле, але й повне його відкриття. Він ніби передбачав свою запізнення, іронізуючи з цього приводу (справа була під час громадянської війни): «Років через сто якийсь ніб молодий учений, чи поет, а то й просто сноб, довгоносого базіка, начебто Вишняка *, розшукає книгу моїх віршів і зробить (місяців на два) моду на Ходасевича ». Іронія іронією, проте «Важка ліра» і особливо «Європейська ніч» до моди ніяк не мають. Все глибше: Ходасевич мав аналітичним, безиллюзорним поглядом на людей і події, і жорстким, нонконформістським, як зараз би сказали, характером. Цей погляд і цей характер дозволили йому розібратися дуже скоро в більшовизм і, емігрувавши, також дуже скоро і серед біженців поставити себе відокремлено. Відособленість Ходасевича синонімічна його постсімволістскому запізненням, про який я згадав на початку цих нотаток. Тепер потрібно роз'яснити, що я маю на увазі.
Ходасевич на шість років молодше Блоку та Андрія Білого - людей, які визначили не тільки його літературну і людську долю, але і весь подальший розвиток Срібного століття, що створили, по суті, мова російської революції і естетику російської смути - воістину символістський мова та символістську естетику. Бо революція і розруха, при всій їх конкретності і «вещності», явища символістського порядку.
Ходасевич немислимий без російського символізму - як письменник, він виріс у його школі. Блоку він не тільки ніжно любив, але і в перших своїх книжках - у «Молодості» і «Щасливому будиночку» - вільно чи мимоволі слідував Прекрасної Дами і Сніговою Масці. Згадайте його вірші 1905 року «Увечері в дитячій» і порівняйте з написаним тоді ж блоковскім «Поетом» - голоси майже неможливо розрізнити, тільки лише у Ходасевича дітям «хочеться чудової казки», а у Блоку казці кінець, тому що Прекрасна Дама «не прийде ніколи : вона не їздить на пароплаві ". Потім в нашій поезії з'явиться тема п'яного, болотного блоковского Петербурга і «Брента, руда річечка, Брехливий образ краси» у Ходасевича. Та й взагалі еволюція Ходасевича йшла як блоковское відлуння, від пізнього символізму до справжньої реалістичної традиції в обох поетів, відкритої ще Пушкіним на рубежі двадцятих-тридцятих років дев'ятнадцятого століття. Мабуть, російський модерн не знав таких вірних традиціоналістів, як Блок і Ходасевич. Більше того: мені здається, Блок зупинився там, звідки Ходасевич, запізнюючись на десяток років, продовжив довгий шлях до вершин своєї поезії - останньої виданої на батьківщині перед еміграцією книзі «Важка ліра» (1922) та циклу «Європейська ніч» (1927). І ще мені здається, що Ходасевич вгадав мову, якою міг би писати Олександр Блок, доживи він до кінця двадцятих - до «Встаю розслаблений з ліжка ...», «An Mariechen», «Вікон у двір» ... Потім Ходасевич-лірик практично замовкає, аж до самої смерті, 14 червня 1939, працюючи як критик і мемуарист.
Ходасевич - дійсно запізнілий поет. Він прийшов до російського символізму, вже застав його кризу. Пройшовши його школу, він залишився вірний «останньому великому течією», за ахматовської характеристиці, в російській літературі - як у сталінські роки не зрадили один одного колишні акмеїстів. Саме тому він не пристав, наслідуючи приклад Олександра Блока, до акмеістскій Цеху поетів, та й взагалі принципово залишився поза всякими течій і груп. Ходасевич творив і жив, як людина приватний і приватність всьому вважає за краще - і в цьому сенсі виявився в двадцятому столітті прямим попередником Йосипа Бродського, саме так сформулював свою манеру соціальної поведінки. Нам, сучасникам Бродського, тепер вона здається універсальною.
Ходасевич запізнився - ще й тому, що сам перестав писати вірші, мабуть, розуміючи, що словник, з яким він мав справу, словником поезії Срібного століття вже назвати було не можна. Це було так, немов поезія, вичерпавши себе, заговорила голосом прози - ближче до Кафки, Андрію Платонову і Володимиру Набокову («Мені неможливо бути собою, Мені хочеться зійти з розуму, Коли з вагітною дружиною Йде безрукий в сінема» - типово набоковська естетика) , якщо така аналогія можлива і доречна. Це і справді була важка ліра - без жодних лапок і символістських прийомів.
І слава Богу, що він запізнився, бо став справжнім нашим сучасником, звертаючись до нас мовою, яку ми повинні зробити своїм.