ПЛАН РЕФЕРАТУ.
1. Витоки римського театру. Народна драма в республіканському Римі ... .... 2
2. Римський театр епохи республіки від середини III ст. до кінця I ст. до н.е ... ... ... ... 5
3. Поява літературної драми в Римі. Лівій Андронік Гней Невій ... ... .. 5
4. Організація театральних вистав. Архітектура римського театру акторів ... .... 7
5. Плавт ... ... ... ... .9
6. Теренцій ... ... .11
7. Римський театр імператорської епохи ... ... ... .. 14
8. Літературний мім ... ... ... ... .14
9. Колізей повинен бути зруйнований? ... ... ... 17
10. Театральне справу в Римі ... ... ... ... .. 18
11. Висновок ... ... .. 21
12. Список використаної літератури ... ... ... ... 22
Витоки римського театру. Народна драма
в республіканському Римі.
Латиняни були одним з численних племен і народів, що населяли давню Італію. Вони жили по нижній течії ріки Тібру в області, яка називалася Лаціум. Столицею їх був місто Рим, заснований, за переказами, в 753г. до н.е.
У найдавніші часи важливу роль в Італії грала етруски і греки. Греки з давніх-давен мали свої колонії в Південній Італії і в Сіцілії. Що ж стосується етрусків, то походження їх до цих пір вважається не з'ясованим, проте у зв'язку з розкопками в Італії відомо, що це був народ, який створив високу культуру. До початку VI ст. до н.е. багато італійські племена, у тому числі і латиняни, перебували в підпорядкуванні у етрусків. Тільки до початку VI ст. до н.е. римляни звільнилися від влади етрусків, і в Римі встановилася республіка у формі античного поліса. Незабаром після цього почалися завоювання Риму в Італії. Завдяки вигідному географічному положенню - центр Італії - і зв'язку по Тибру з морем Рим рано зумів скласти велику федерацію з італійських племен.
Підкоривши собі до середини IV ст. до н.е. середню Італію, римляни все далі і далі просувалися на південь і на початку III ст. до н.е. завоювали грецькі колонії Південної Італії. Після цього римляни стали повновладно розпоряджатися на всьому Апеннінському півострові.
Римський поліс виник в період переходу від общинно родового ладу до рабовласницького і в своєму соціально-економічному розвитку пройшов той самий шлях, що і грецькі міста-держави, але з тією різницею, що в Римі пересічні громадяни - плебеї не мали ніякими політичними правами.
З кінця VI ст. до н.е. Рим став аристократичної республікою на чолі з сенатом, що складається із знатних римських громадян (нобілів). Зростання рабства, руйнування дрібних землевласників і ремісників, загострення класових протиріч - все це призвело в I ст. до н.е. до встановлення в Римі військової диктатури, а потім імперії.
За своїм культурного розвитку римляни стояли значно нижче етрусків і греків. Через етрусків вони познайомилися з грецьким алфавітом і грецькою міфологією.
У III в до н.е. римляни добре знали вже всіх грецьких богів, яким, проте, вони дали римські імена. Грецьке ремесло, мистецтво та архітектура, релігія і міфологія надали величезний вплив на культуру латинян.
У галузі літератури й театрального мистецтва римляни часто запозичували готові форми у греків. Однак не можна бачити в римській культурі лише запозичення. Їй властиві й багато оригінальних рис, висхідні до глибокої давнини. Крім того, багато, запозичене у греків, піддавалося радикальної переробці відповідно до потреб і смаками римського суспільства.
Аж до III в. до н.е. Рим залишався замкнутої аристократичної республікою з консервативним патріархальним укладом життя і дуже розвиненою кастою жерців. Постійні агресивні війни зумовили суворість і войовничої у характері римського народу. Все це, а також загальна культурна відсталість Риму в порівнянні з Грецією було причиною того, що навіть у пору свого найвищого розквіту театру в Римі не грав тієї суспільної ролі, яка належала йому в Греції.
Витоки римського театру і драма походять, як і в Греції, до сільських свят збору врожаю. Ще у віддалені часи, тоді Рим являв собою невелику громаду Лациума, по селах справлялися свята у зв'язку із закінченням жнив. На цих святах виспівували веселі грубуваті пісні, так звані фесценніни. Як і в Греції, зазвичай виступали у цьому два полухория, які обмінювалися один з одним жартами і глузуваннями часом уїдливого змісту. Зародившись ще при родовому ладі, фесценніни існували і в наступні століття, і в них, за свідченням письменника часів Августа Горація, знаходила відображення і соціальна боротьба між патриціями і плебеями. Горацій говорить, що фесценнинские глузування не щадили і знаті, яка і постаралася їх приборкати - було встановлено суворе покарання кожному, хто буде засуджувати іншого в злісних віршах.
Існувала й інша форма примітивних видовищ - сатура. Ці зародки драми в Римі відчули на собі вплив етрусків. Про зародки драми в Римі відчули на собі вплив етрусків. Про це цікаво розповідає римський історик Тит Лівій (I ст. До н.е.). У 364г. до н.е. Рим спіткало морова пошесть. Щоб умилостивити богів, вирішили поряд з іншими заходами вдаватися до заснування сценічних ігор, "справі новому для войовничого народу, тому що до цього видовища обмежувалися лише кінськими перегонами". З Етрурії були запрошені актори. Це був танцюристи, які виконували свої танці під акомпанемент флейти. Етруською акторам стала потім наслідувати римська молодь, яка додала до танцю жартівливий діалог, написаний нескладними віршами, і жестикуляцію. Так виникли поступово сатури (по дослівному, перекладу це слово позначає "суміш"). Сатури були драматичними сценками побутового і комічного характеру, що включали в себе діалог, спів, музику і танці, причому музичний елемент грав у них істотну роль.
Про вплив етруських акторів формування римського театру вказує етруське походження слова гистрион, що у Римі почали називати народних развлекателей. (Назва це збереглося і в середньовічному театрі).
Іншим видом ранніх драматичних вистав також комічного характеру були в Римі ателлани. Римляни запозичили їх від племен осков в Кампанії (мабуть, близько 300 р. до н.е.), коли Рим вів багаторічні війни в Південній Італії. У Кампанії було містечко під назвою Ателла. Бути може, на ім'я цього містечка римляни і стали називати ателланой прийшли до них від племені осков комічні сценки, скоро цілком акклиматизировавшиеся у Римі. Сини римських громадян захопилися цими іграми і почали розігрувати їх в дні свят. Участь у поданні ателлан не накладало на громадян ніякого безчестя, тоді як пізніше, коли у римлян з'явилася вже літературна драма, акторська професія вважалася ганебною.
У ателлане діяли чотири постійних комічних персонажа. Це були Макк, Буккон, Папп і Доссен. Макк був дурня, якого всі обдурювали і били. Він був ненажерою і в той же час вкрай влюбливим. Його зображували лисим, з гачкуватим носом, ослячими вухами й у короткому одязі. Буккон був хлопцем з роздутими щоками і відвислими губами. Він також любив добре поїсти, але губи відвисли в нього не стільки про обжерливості, скільки від надмірної болтових. Проте на противагу Маккі Буккон аж ніяк не зображували дурнем. Папп - багатий, скупий і дурний старий. Доссен - хитрий горбань, невіглас і шарлатан, який, проте, своєї ученого балаканиною умів вселяти темним людям до себе повагу.
Ці чотири персонажі-маска були головними героями ателлани. Твердого тексту, хоча б незаписані, не було зовсім, тому при виконанні ателлан відкривався широкий простір для імпровізації. Більш детальну характеристику ці типи знаходять в ателлане, отримала літературну обробку (I ст. До н.е.).
До народної драмі піднімається і мім. Як і в Греції, мім відтворював сценки з народного побуту, а іноді і виводив у блазнівському вигляді богів і героїв.
Таким чином, в Римі існували приблизно ті ж обрядові ігри, що й у Греції. Але далі слабких зачатків драми справа не пішла. Як ми бачили, жанри ранніх драматичних вистав (ателлана, мімічні танці) були запозичені римлянами у сусідніх племен. Це пояснюється загальним консервативним укладом римського життя і сильним опором жерців. Тому в Римі не склалося такою багатою поетичними образами міфології, яка в Греції послужила "поштою і арсеналом" грецького мистецтва, в тому числі і драма.
Римський театр епохи республіки
від середини III ст. до кінця I ст. до н.е.
Поява літературної драми в Римі.
Лівій Андронік Гней Невій.
Римляни взяли літературну драму в готовому вигляді в греків, перевели на латинську мову і пристосували до своїх поняттям і смакам. Пояснюється це історичною обстановкою того часу. Завоювання південно-італійських міст, які мали усіма скарбами грецької культури, не могло пройти для римлян безслідно. Греки починають з'являтися в Римі як полонених, заручників, дипломатичних представників, педагогів. Знайомство з грецькою мовою все ширше і ширше поширюється серед нобілів. Грецьке культурний вплив посилюється під час 1-ї (264-241 рр.. До н.е.) і 2-ї (218-201 рр. до н. Е.) Пунічних воєн, породжених економічним і політичним суперництвом Риму і Карфагена. Ці війни закінчилися перемогою Риму, який після цього не знав вже суперників у басейні Середземномор'я.
В обстановці громадського підйому, викликаного переможним закінченням 1-ї Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н.е. було вирішено поставити драматична вистава. Постановку доручили греку Лівію Андронику, який потрапив у Рим в якості військовополоненого після взяття Тарента в 272 р. до н.е. Андронік був рабом одного римського сенатора, від якого і отримав своє римське ім'я - Лівій. Лівій Андронік, відпущений на волю, став навчати грецьким і латинським мовам синів римської знаті. Цей шкільний вчитель і поставив на іграх трагедію і, ймовірно, також комедію, перероблені нею з грецького зразка чи, може, просто перекладені з грецької мови на латинський. Постановка Лівія Андроніка дала поштовх подальшому розвитку римського театру.
З 235 р. до н.е. починає ставити на сцені свої п'єси драматург Гней Невій (бл. 280-201 рр. до н. е.), який, ймовірно, належав до римського плебейському роду. На відміну від грецьких драматургів, написали зазвичай в одному певному жанрі, він складав і трагедії і комедії. Трагедії його було також переробками грецьких п'єс. Але Невий займався не тільки переробками трагедій з міфологічним сюжетом. Він був творцем трагедій з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекста. Іноді претексти писалися і сучасні драматургам події. Проте найбільшої слави Невий досяг в області комедії.
Літературна комедія, яка йшла в Римі в III і на всьому протязі II ст. до н.е., представляла собою переробку новоаттической, тобто побутової комедії. (Аристократичний сенат ніколи не допустив би існування в Римі політичної комедії, як і комедії Арістофана). Римську літературну комедію, було переробкою грецьких оригіналів, називали паллиатой, так як її персонажі носили грецьких плащ - палій. Дійові особи паліатив мали грецькі імена, і дія завжди відбувалося де-небудь в Греції.
Творцем паліатив був Невий. Хоча він і дотримався грецьких оригіналів, але обробляв їх набагато вільніше, ніж Лівій Андронік. Невий перший застосував у комедії так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській п'єсі сцен з двох грецьких п'єс.
У свої комедії Невий вніс деякі риси сучасної йому римського життя, причому виявив демократизм і велику політичну незалежність. Драматург заявляв про своє бажання говорити вільним розумом і розглядав театр як арену бичування вад і раболіпства. Невий допустив глузування над впливовим пологів Метеллов на їх вимогу потрапив до в'язниці, з якої йому вдалося вибратися лише завдяки заступництву народних трибунів. Але все ж Невий не зміг жити в Римі, - він був вигнаний з батьківщини і помер в Північній Африці.
Одночасно з Невием і після нього писали трагедії та інші поети. Знаменитими римськими трагіками III - II ст. до н.е. були Енній, Пакувий і Акцій. Вони брали на переробку твори всіх трьох великих грецьких трагіків, але найбільш улюбленим оригіналом для них Еврипід. Його прагнення до реалізму, елементи сімейно-побутової драми в деяких його творах робили їх доступнішими для римських глядачів, ніж п'єса Есхіла і Софокла.
У римській трагедії не могли переносити в усій своїй складності політичні, релігійно-філософські та моральні проблеми, які торкалася грецька трагедія. Дуже великим було розходження і в соціально-політичному ладі, і в культурному рівні Греції V ст. та Риму III - II ст. до н.е. Тому грецькі оригінали доводилося переробляти ця переробка йшла по лінії насичення трагедії подіями, заплутаності дії, посилення зовнішньої патетики і чисто видовищної сторони. Драматурги прагнули також надати римську забарвлення деяких епізодів грецьких трагедій і чисто римські риси - характерам героїв. Наприклад, у трагедії "Іфігенія" (автор - римський драматург Енній) Агамемнон схожий радше на римського патриція. Це перш за все цар, він не може віддаватися скорботи як проста людина. Народ, за його словами, в цьому відношенні має перевагу перед царем: йому дозволено плакати. Роль хору в римській трагедії значно зменшилася порівняно з грецької трагедією. Хорові партії перелагались в монодії та дуети акторів.
Незважаючи на спроби драматургів пристосувати грецьку трагедію до римським смакам, вона виявлялася для значної частини римської публіки складною за своїм змістом.
Простий народ у Римі з великим задоволенням дивився комедію, яка була йому зрозуміліше, тому що ближче стояла до життя. Ні трагедії, ні комедії цю пору до нас не дійшли.
Організація театральних вистав.
Архітектура римського театру акторів.
Уявлення влаштовувалися в Римі під час різних державних свят. П'єси йшли на святі патриціїв - Римських іграх, справлявшихся у вересні, на честь Юпітера, Юнони і Мінерви; на святі плебеїв - Плебейських іграх, які відбувалися в листопаді; на Аполлонових іграх - в липні. Спектаклі давалися також під час тріумфальних і похоронних ігор, при виборах вищих посадових осіб і з іншого приводу. На римських святах сценічні ігри йшли нерідко разом з цирковими іграми і гладіаторськими битвами, причому глядачі часто віддавали перевагу останнім.
Постійного театру в III ст. до н.е., як і пізніше, аж до середини I ст. до н.е., в Римі не було. Спорудженню його консервативний сенат. Для уявлень форумі споруджувався дерев'яний поміст заввишки в половину людського зросту. На сценічний майданчик вела вузька драбинка в 4-5 сходинок, по якій актори піднімалися на сцену. У комедіях декорації майже завжди зображували міську вулицю з виходять її фасадами двох-трьох будинків. Вся дія розгорталося перед будинком. Глядачі сиділи на лавках перед сценою. Але іноді сенат забороняв влаштовувати в цих тимчасових театрах місця для глядачів: сидіти на уявленнях, на думку сенату, було ознакою зніженості. Всі побудовані для театральних ігор споруди ламалися після їх закінчення.
Грали в трагедіях і комедіях не аматори, а артисти-професіонали. Їх називали акторами або гистрионов. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів і в порівнянні з грецькими акторами вони займали, у своїй масі, низьке суспільне становище. Пояснюється це тим, що майже з самого свого виникнення римський театр виступав як суто світська установа і, як уже говорилося, не був пов'язаний з будь-яким культом, подібним культу Діоніса в Греції. Крім того, протягом довгого часу театр розглядався правлячими станами Риму лише як одна з розваг, причому таке, яке викликало до себе іноді навіть презирливе ставлення з боку нобілів. На акторської професії лежало тавро безчестя, за погану гру можна було піддати актора прочуханки.
Актори об'єднувалися в трупі на чолі з власником - антрепренером, який за домовленістю з владою організовував театральна вистава і сам зазвичай грав головні ролі. Жінок у трупі не було, жіночі ролі виконувалися чоловіками.
Тим не менше в Римі були актори, які користувалися повагою римського народу.
Це перш за все трагічний актор Езоп і комічний актор Росций.
Про Езопа розповідали, що його гра відрізнялася величністю. Езоп ретельно обдумував свої рухи і погоджував його з роллю, яку йому доводилося грати. Дуже серйозно ставиться Езоп добору масок і дуже захоплювався своєю роллю. Розповідають, що одного разу, граючи свою роль царя Атрея, до такої міри увійшов у роль, що вбив скіпетром опинилося поруч раба.
Про Росции говорили, що він навіть довго репетирував роль, ретельно відпрацьовуючи кожен жест. Гра його, за свідченням сучасників, відрізнялася жвавістю, рухи були стрімкі. Не цурався Росций і портретної схожості. Він так помстився якось своєму ворогові: граючи в комедії Плавта мерзенного звідника, він надав цьому персонажу зовнішність своєму ворогові і виставив його тим самим на всенародне посміховисько. Нам відомо, що мистецтво Росция високо цінував видатний римський оратор і політичний діяч Цицерон. У Росция було багато учнів. У підборі їх він був дуже суворий, зате з його учнів виходили хороші актори.
Актори-професіонали, які виступали в трагедіях і комедіях в III і II ст. до н.е., грали без масок. Маска з'явилася цих жанрах досить пізно - лише в 130 р. до н.е. (За іншими даними - лише з початку I в. До н.е., бл. 90 р. до н.е.). Тому, на відміну від грецького театру, глядачі в Римі могли стежити і за мімікою акторів. (Однак у вигляді винятку маски і раніше використовувалися в театрі, коли наприклад, треба було обіграти мотив двійника в комедії.)
Костюм трагічних акторів загалом був таким же, яким римляни отримали його від греків. Але у зв'язку з прагненням вже зовнішнім виглядом висловити велич трагічних персонажів римські актори намагалися особливо підкреслити зростання у вигляді більш високих котурнів, більш високого онкоса і перуки над маскою, після того, як остання була введена в театрі. М'які потовщені підошви грецьких котурнів перетворилися в римському театрі в громіздкі дерев'яні підставки заввишки до 20 см. у римських трагічних масок широкі отвори для рота і очей: гарні зачіски з локонами, що падають на лоб і на плечі; борода у чоловіків теж завиті локони.
Костюмом комічних акторів був палій, тобто грецький плащ, спадаючий широкими складками. Раби носили плащ, що нагадував швидше великий шафа; при ходьбі або бігу вони згортали його й перекидали через плече. Молоді люди, солдати, подорожні носили хламиду, тобто короткий плащ: він покривав плечі і на правому плечі застібався шпилькою, так що права рука залишалася вільною. Грецькому хітону відповідала римська туніка, яка у жінок спускалася до п'ят. На ноги комічні актори надягали сокки - низькі легкі черевики, які в житті, як правило, носили тільки жінки.
Важливою подією в театральному житті Риму I ст. до н.е. була поява першого постійного театру, побудованого з каменя. Він був споруджений в 55 р. до н.е. Помпеєм. У кінці I ст. до н.е. в Римі було побудовано ще два кам'яних театру. Від одного з них, театр Марцелла, збереглися залишки зовнішньої стіни, розділеної на три поверхи, що відповідає трьом внутрішнім ярусах.
Архітектура римського театру мала ряд особливостей, вирізнялися його від грецького театру. Місця для глядачів розташовувалися в один або кілька ярусів у вигляді півкола. Оркестр мала теж форму півкола, на ній містилися місця для сенаторів. Сценічний майданчик (просценіум) була піднята над рівнем орхестри на 1,5 м; фасад скени багато декорований; над просценіумом височіла дерев'яний дах. Римський театр мав завісу: перед початком спектаклю він опускався в подовжню щілину просценіума, відкриваючи сценічний майданчик, а в кінці вистави закривав її, піднімаючись вгору.
Плавт.
Продовжувачем справи Невия як комедіографа був його молодший сучасник - Тит Макций Плавт (бл. 254 - 184 рр.. До н.е.). Переказ свідчить, що Плавт в молодості був актором ателлани; на це нібито вказує його ім'я Макций (від Макка).
Творчість Плавта відноситься до того періоду історії Риму, коли він з сільськогосподарської громади стає найсильнішою державою спочатку на Апеннінському півострові, а потім у басейні Середземного моря. Численні успішні війни поставляють до Риму величезну кількість рабів і багатств, максимальна вигода витягується з завойованих земель. Завдяки інтенсивному розвитку товарно-грошових відносин зростає лихварство.
Зрушення, що відбувалися в соціально-економічному житті суспільства, розхитували суворий, патріархальний уклад життя, народжувала індивідуалістичні настрої.
Як вже говорилося, після Пунічних війн почалося активне проникнення в римську культуру грецьких елементів. Йшла інтенсивна еллінізація римського суспільства. Всі ці риси римського життя знайшла відображення в комедіях Плавта.
За одностайною оцінки древніх, Плавт був блискучим представником паліатив. Дійові особи його п'єс ті ж, що у Менандра та інших представників нової аттичної комедії. Улюблений персонаж Плавта - хитрий, зухвалий раб, що допомагає своєму молодому господареві залагоджувати його любовні справи.
Хоча Плавт запозичив сюжети для своїх п'єс з нової аттичної комедії, він яскраво зобразив у них і риси римського життя. У його п'єсах постійно згадуються римські установи та посадові особи, римські свята, різні сторони римського побуту, в тому числі і театрального. У комедіях Плавта, за висловом Н.А. Добролюбова, "глядачі впізнавали самих себе і своїх звичаї". Плавт співчутливо ставився до плебейським низам рабовласницького суспільства і засуджував людей, що прагнуть до нечесної наживи. У його комедіях є нападки на лихварів, торговців, звідників. Критика ця велася звичайно з моральних позицій. Хоча майнова нерівність серед вільних було вже досить різко виражено у період Плавта, воно ще не усвідомлювалася як антагоністичне протиріччя всередині класу рабовласників.
П'єси Плавта дуже динамічні з розвитку дії, пройняті пафосом невичерпній енергії та здорового оптимізму.
Плавт майстерно зумів поєднати нову аттическую комедію з елементами народної римської ателлани з її буфонадою, жвавістю дії, непристойними, але дотепними жартами. Велике місце в комедіях Плавта відводиться співу і музиці. До нього в новій аттичної комедії спів і музика грали роль інтермедій і використовувалися лише в антрактах. У Плавта ж цей музичний елемент (кантики - від латинського canto - співаю) в деяких комедіях переважає. Одні з кантиков представляли собою арії, інші виконувалися речитативом під музичний акомпанемент.
Характери героїв Плавта статичні, психологія дійових осіб майже не розкривається, але властивий йому прийом гротеску робить його персонажів театрально виразними.
Від Плавта дійшла до нас 20 комедій повністю і одна - в уривках. У них здебільшого йде мова про те, як закоханий молодий чоловік за допомогою свого енергійного і хитрого раба веде від звідника свою кохану, яка часто виявляється вільнонароджений громадянкою, втраченої в дитинстві своїми батьками. Після раба самий цікавий персонаж у комедіях Плавта - Парасю. Це людина вільна, але бідний і завжди голодний.
Однак серед комедій Плавта є й такі, які відступають від зазначеної сюжетної схеми. (Наприклад, "Близнюки", "Скарб" та ін.)
У комедії "Близнюки" ("Менехм") розповідається про те, як Менехм з Сіракуз вирушає на пошуки свого брата-близнюка, який зник ще в дитинстві. Зі своїм рабом Мессенноном і знаходить брата. Завдяки надзвичайному подібністю близнюків відбувається ряд кумедних епізодів. Стягнувши у дружини дорогий плащ, Менехм з Епідамна дарує його своїй коханці і просить її влаштувати обід для нього і для парасита. Але на обід потрапляє Менехм з Сіракуз, тільки що приїхав до Епідамна. Розгнівана зрадою чоловіка і крадіжкою плаща, матрона виливає свій гнів на його брата-близнюка. Обуренню матрони немає межі, коли сіракузький Менехм абсолютно щиро заявляє, що він бачить її вперше. Матрона призводять свого батька, і той збирається напоумити уявного зятя. Бажаючи позбавитися від настирливого старого і його дочки, приїжджий Менехм прикидається божевільним. Старий біжить по лікаря, але в руки лікаря і його слуг потрапить справжній чоловік. Після багатьох непорозумінь близнюки врешті-решт зустрічаються один з одним, і комедія закінчується сценою впізнавання.
"Близнюки" - блискуча комедія інтриги. Характери в ній окреслені лише побіжно. Дія розвивається стрімко, одне непорозуміння нанизується на інше. Поряд з головними героями в п'єсі виводиться яскравий образ парасита: це Пенікул, любить добре поїсти і отримав своє ім'я від губки, якою витирають стіл після бенкету. Цікавий також образ матрони. Завдяки великому посагу вона відчуває свою матеріальну незалежність і прагне повністю підкорити собі чоловіка. Маска дружини з приданим часто зустрічалася в зв'язку зі зростаючою майнової самостійністю жінок і збільшенням числа шлюбів з розрахунку.
Комедія Плавта "Близнюки" послужила основою для "Комедії помилок" Шекспіра. Але Шекспір ускладнив сюжет, ввівши, крім близнюків-панів, близнят-слуг.
У комедії "Скарб" осміюється людська скупість, доведена до неймовірних, просто безглуздих меж і перетворює носія цієї пристрасті на істоту, отруйна життя і собі самому, і своїм близьким. Таким скупарем зображений бідняк Евкліон, в руках якого виявився горщик із золотом. У пролозі комедії бог домашнього вогнища Лар повідомляє глядачам, що це він відкрив Евкліон скарб, який був захований у глибині вогнища ще дідом Евкліон. Дочка його Федра почитала Лара, постійно робила йому жертви, і ось тільки заради Федри, яку збезчестив на святі Церери один знаний юнак Ліконід, Лар і відкрив старому скарб, щоб йому легше було видати заміж свою дочку. У пролозі є короткий вказівку на подальший розвиток подій і на благополучну розв'язку.
Комедія "Скарб" відрізняється майстерним сценічним побудовою. Скупість Евкліон характеризується і його вчинками, і тим, що кажуть про нього інші. Так, перший акт починається з ого, що Евкліон б'є і виганяє з дому стару служницю Стафілу, щоб вона не пронюхала, де заховане золото. Раб Стробил характеризує скупість Евкліон в дрібних виразах, що носять почасти характер народних прислів'їв. Лягаючи спати, Евкліон пов'язує рот мішком, щоб не упустити дихання; вмиваючись, плаче, так як шкода проливати воду. У п'єсі багато буфонади.
У трагікомічному кантики, який співає Евкліон, виявивши пропажу кубушки (її вкрав раб Стробил).
Втім, Евкліон не сподівається дізнатися що-небудь від глядачів, тому що серед них немає чесних людей.
Комедія "Скарб" придбала в наступний час не меншу популярність, ніж "Хвалькуватий воїн". Так, при створенні своєї комедії "Скупий" Мольєр узяв за зразок "Скарб".
Комедії Плавта прожили більшу історичну життя, хоча в середні віки Плавт був грунтовно забутий; богослови вважали, що його п'єси містять в собі багато аморального. Зате в епоху Відродження Плавт як би знову воскрес для європейського театру. Його комедії посилено переводять, за його зразком письменники-гуманісти створюють свої твори.
Після Плавта писав комедії Теренцій, що належав вже до наступного покоління. Уродженець Африки, він ще хлопчиком був привезений до Риму, де став рабом одного римського сенатора. Помітивши видатні здібності юнака, сенатор дав йому гарну освіту і потім відпустив на волю. Теренцій був у дружніх стосунках із багатьма знаменитими людьми, що входять в гурток освіченого патриція Сципіона Молодшого і колишніми прихильниками грецької культури і грецької освіти. Саме в цей час завдяки завоюванням Риму Східного Середземномор'я вплив грецької культури на римську стає особливо інтенсивним. Римляни знайомляться з грецької освіченістю вже безпосередньо на її батьківщині.
Теренцій написав шість комедії, і всі вони до нас дійшли. Майже всі свої комедії Теренцій запозичує у Менандра, причому значно підкреслює грецький колорит. Сюжетами його комедій є сімейні конфлікти.
У Теренция зазвичай немає такої динаміки у розвитку інтриги, як у Плавта, він відмовляється від театральних засобів і прийомів ателлани, якими охоче користувався попередник. Зате Теренцій прагне дати більш глибоку психологічну характеристику своїх персонажів, створюючи цікаві життєві образи.
Одна з кращих комедій Теренція - "Брати". П'єса ставить питання про виховання молодих людей. У ньому виводяться два дідусі-брата - городянин Микион і сільський житель Демея. У Демеі два сини - Есхін і Ктесифон. Старшого сина, Есхіна, він віддав на виховання своєму братові Микиону. І от між обома старими відбуваються постійні суперечки з питання про виховання. Микион вважає, що не слід тримати молодих людей в строгості, навпаки, треба поблажливо щодо до всіх захоплень молодості, і тоді будуть говорити правду своїм батькам. Демея не згоден з поглядами брата: дітей слід виховувати в строгості і ні на хвилину відпускати з них очей. Комедія починається з того, що Демея повідомляє братові Микиону про новий обурливий вчинок Есхіна. Він увірвався в будинок звідника, побив господаря і повів від нього свою коханку - арфістку. Ктесифон ніколи не зробив би подібного вчинку ... Але надалі з'ясовується, що Есхін відняв арфістку у звідника не для себе, а для брата Ктесифона.
Теренцій добре зобразив за контрастом характери Микиона і Демеі. Микион - тип багатого, благодушного і з усіма ввічливого старого городянина, прихильника гуманних методів виховання юнацтва. Демея - грубуватий і скупий сільський житель. Все життя він провів у турботах і працях, щоб залишити де-не-який достаток своїм синам. У тонкощі виховання він не розповідає, вважаючи, що синів треба тримати в їжакових рукавиця. Демея має здоровий глузд, але в той же час вкрай сміливий.
Дослідники вважають, що Теренцій змінив кінець не дійшов до нас комедії Менандра "Брати". У Менандра, поза всяким сумнівом, перемагав Микион з його гуманними гуманними принципами виховання. У Теренция теж підкреслюється правильність педагогічних прийомів Микиона, проте не без застереження. Показ на римській сцені повної перемоги педагогічних принципів Микиона був би ще не своєчасним. Освідчуючись насмішкою, чому його брати люблять Мікона, Демея каже, що брат завжди їм потурав, був до них нерозумно добрим.
Комедії Теренція знайомили римських глядачів зі світом більш складних душевних переживань, хоча і обмежених рамками сімейних відносин. Теренцій можна назвати попередником нової європейської драми. Вплив поглядів, висловлених в його п'єсі "Брати", відчувається, наприклад, у комедії Мольєра "Школа чоловіків".
Після смерті Теренція п'єса його протягом декількох десятиліть ще ставляться на сцені, але потім зникають з театрального репертуару. І загалом і паллиата, головні образи якої були вже вичерпані, завмирає і поступається місцем новому жанру комедії з національним, римським змістом.
Римський театр імператорської епохи.
У I ст. до н.е. в результаті громадянських воєн республіка в Римі впала. Після перемоги над Антонієм у 31 р. до н.е. Октавіан, який одержав згодом почесне прізвисько - Серпень (священний), став єдинодержавним правителем Риму. Режим, встановлений Октавіаном, був військовою диктатурою з величезним бюрократичним апаратом, що виникли частково ще в попередній період. Але рабовласники взяли його владу, так як вона створювала міцну опору проти повстань рабів і несла з собою громадянський мир. Тому италийское суспільство вітало правління Октавіана як наступ "золотого століття". Після безперервних громадянських воєн, що супроводжувалися конфіскацією земель, проскрипциями, примусовими податками, масовою втечею рабів, які викликали у в жах рабовласників, всі верстви римського суспільства будь-яку ціну прагнули до миру і відновлення нормального життя.
Володіючи на ділі необмеженою владою, Август зберігав ще видимість республіканських прикрас і перетворилися на справжніх монархів. Ця монархічна влада, яка спиралася на військо, придушувала повстання рабів і руху незаможних верств вільного населення, керувала численними провінціями, що доставляли Риму величезні доходи, стримувала натиск варварів, з кожним десятиліттям все сильніше і сильніше тіснили кордони імперії.
Розуміючи суспільне значення театру, Август сприяв його розвитку, але в той же час прагнув перетворити театр на засіб відволікання народних мас від політичної боротьби. При серпні і за його наступників посилено йшло театральне будівництво як в Італії, так і в провінціях. Уявлення влаштовувалися часто, але носили головним чином розважальний характер. Суспільна роль театру знизилася. Така тенденція особливо посилилася при наступників Августа в наступні століття, коли часом Римська імперія нагадувала східну деспотію.
Зниження ідейної ролі театру позначилося насамперед на його репертуарі. Після встановлення диктатури Октавіана римська трагедія переживає занепад. В епоху імперії якщо трагедії і ставилися, то тільки у вигляді окремих ефектних сцен, які давали можливість акторам показати свою майстерність. Ці актори (їх називали трагедами) виступали в костюмі і масці, як у справжній драмі. Роль трагедії обмежувалася майже виключно співом. Акторські арії з трагедій збереглося в Римській імперії аж до останніх днів її існування.
Літературний мім.
У перші століття імперії продовжували ще ставитися паліатив і тогати старих драматургів. Однак найпоширенішим з усіх драматичних жанрів був мім. Мім епохи імперії сильно відрізнявся від свого прототипу - своєрідного майданного фарсу. Він перетворився тепер у велику п'єсу з цікавим і нерідко заплутаним сюжетом, безліччю діючих осіб і складним сценічним апаратом. Звичайно, поряд з такими п'єсами існували і невеликі сценки, які вимагали всього двох-трьох, а іноді тільки одного актора.
Темами для мімів, як і раніше служили подружні зради, судове крючкотворство, пригоди розбійників. З-поміж останніх особливим успіхом користувалися пригоди розбійника Лавреола, багато разів тікав з-під варти, що здійснював чудеса хоробрості. Але врешті-решт все ж потрапив у руки влади. Під час представлення цього міма в кінці I ст. н.е. імператор Доміціан наказав розіп'яти на хресті цього розбійника, замінивши ним у потрібний момент актора. Мім про Лавреоле довго ще залишався в репертуарі театру.
Були також міми, які висміювали християнство з його догматами і обрядами. В одному міме, наприклад, пародіювався обряд хрещення. Зрозуміло, такі нападки на християнство були можливі тільки до тих пір, поки воно не стало пануючою релігією (це відбулося в кінці IV ст. Н.е.).
У свою чергу церква також нападала на мім, звинувачуючи його в аморальності. Церкви, з її проповіддю аскетизму і відходу від світу, був ненависний язичницький мім з його любов'ю до життя і її радощів. Вже до кінця IV ст. церква добилася того, що у недільні дні подання мімів були заборонені. Однак це заборона залишилося безрезультатним. У 452г. акторів мімів відлучили від церкви. І все ж міми продовжували існувати як у Східній, так і в Західній імперії, хоча суспільне становище його акторів і актрис було як і раніше надзвичайно низьким. Як і колись, у мимах допускалися випади проти влади, і за це актори піддавалися іноді жорстоким покаранням - аж до смертної кари.
Іншим видом видовищ, дуже популярним в імператорську епоху, був пантомім, що прийшов на зміну трагедії. Як і в театрі елліністичної епохи, пантомім в Римі був сольним танцем, який виконував актор, який грав кілька ролей поспіль - і чоловічих і жіночих. Актор пантомім носив театральний костюм, відповідав ролі, і маску (на відміну від масок трагедії і комедії, з закритим ротом). Танець супроводжувався музикою і спів; співав цілий хор, излагавший зміст пантоміма. Сюжети в переважній більшості запозичувалися з грецької міфології, і найулюбленішими були ті, які розповідали про любовні пригоди богів. Користувалися також популярністю пантоміми, заимствовавшие свої сюжети з міфів про Медеї і Ясона, Іполиті і Федрі. Хоча видатні пантомімісти і досягали багатства і високого суспільного становища, але в цілому на самій професії і в цей час лежало ще клеймо безчестя. Акторами пантоміма були зазвичай раби, вільновідпущеники або ж свободнорожденниє громадяни римських провінцій, наприклад, греки, єгиптяни, уродженці Малої Азії. У більш пізні часи імперії в пантомімах виступали і жінки.
На противагу пантоміму, танцю одного актора, пирриха була танцем, виконувалися цілим ансамблем танцівників і танцівниць. Так, нам відомо, що в IV ст. н.е. існувала пирриха на тему "Суд Паріса". Її опис ми знаходимо в романі Апулея "Золотий осел".
Набагато більшим успіхом, ніж мім, пантомім та пирриха, користувалися в епоху імперії видовища цирку і амфітеатру. Ще в республіканське час кандидати на вищу посади влаштовували такі ігри, домагаючись розташування народу. Ці ігри використовували і імператори, прагнучи підтримати свою популярність у народі. Однак дуже скоро римський плебс став дивитися на ці ігри не як на милість імператора, а як на своє право, і кожен новий правитель мав влаштовувати ігри. Сатирик II ст. н.е. Ювенал говорить, що від кожного нового імператора римські люмпен-пролетарі вимагали "хліба і видовищ". Обов'язком пристрої ігор лежала переважно на стані сенаторів.
У цирках влаштовувались змагання колісниць, біг, кулачні бої, а також гладіаторські бої.
В амфітеатрах головним чином влаштовувалися гладіаторські ігри, тут же відбувалася і страта злочинців, яких кидали на розтерзання диким звірам. Самим знаменитим з амфітеатрів був Колізей, закінчений наприкінці I ст. н.е.
Гладіаторські бої були відомі в Римі ще з часів республіки, але особливо широкого розмаху вони отримали в імператорську епоху. Під час свят, влаштованих імператором Траяном з нагоди підкорення Дакії і тривали 4 місяці, боролося 10 тисяч осіб. Гладіаторами були військовополонені, раби, засуджені злочинці і добровольці. Мистецтву битися навчали гладіаторів в імператорських і приватних школах, де вони містилися як у строгому ув'язненні. У ряді випадків битви гладіаторів виявлялися театралізованими і розігрувалися на який-небудь міфологічний сюжет. Так, одна частина гладіаторів зображувала греків, інша - троянців, греки йшли на штурм Трої. Годі й говорити про те, що подібні видовища амфітеатру і цирку вже не мали нічого спільного з театральним мистецтвом у власному розумінні цього слова і свідчили лише про культурної деградації римського суспільства, особливо в епоху пізньої імперії
З другої половини IV ст., Часу "великого переселення народів", варвари-германці широким потоком вторглися в межі Римської імперії,. Цілком розхитаною повстаннями рабів і колонів. У 410 р. вестготських король Аларіх взяв Рим і піддав його страшному розкрадання. У 455 р. Рим був вдруге узятий і розграбований вандалами; після цього погрому в ньому залишалося лише 7000 жителів. У 476 р. один з ватажків найманих варварських загонів, Одоакр, скинув з престолу малолітнього римського імператора Ромула Августула і відіслав знаки імператорської гідності до Константинополя. Ця подія умовно вважається кінцем Західної Римської імперії.
Серед цього загального руйнування, яке особливо торкнулося Західну Римську імперію, можна було помітити й паростки нового способу виробництва. Революційний рух рабів, одночасно з яким посилюється і натиск варварів, руйнує рабовласницьке суспільство. На зміну рабству приходить більш високий спосіб виробництва - феодальний. Феодальне суспільство створює свою власну ідеологію і як один із видів її - свій власний театр.
Колізей повинен бути зруйнований?
Карфаген має бути зруйнований! »- Ця крилата фраза римських імператорів, що ненавидять африканського полководця Ганнібала, котрий вторгся до Італії зі своїми бойовими слонами, стала символом невідворотного відплати. Але історія розпорядилася по-своєму - слідом за Карфагеном з лиця Землі зник і Колізей - символ величі древнього Риму.
На щастя, поки що лише віртуально - на екрані телевізора. І понарошку.
... Днями пережив культурологічний шок. На моїх очах руйнувалися із величних будинків планети, що дійшло до нас з глибини тисячоліть. Знову гинув Колізей - римський театр-цирк з ареною для гладіаторських боїв та зйомок голлівудських блокбастерів. Вперше він був спалений божевільним імператором Нероном, які страждали комплексом Герострата. Він мріяв таким чином увійти в історію, і це йому вдалося.
І ось вже в III тисячолітті туди ж захотілося команду американських студентів, які вирішили потрапити до Книги Гіннеса теж через руйнування, але не цирку, а цілого міста. На щастя, не справжні, а побудованого з кісточок доміно. Лихим хлопцям потрібно було побити рекорд попередників - і це сталося на телеекрані. Одне за іншим осідали, складалися, перекидалися будівлі, споруди, архітектурні пам'ятники, складові гордість багатьох поколінь. Мені здалося, що серед них були Вестмінстерський палац, московський Кремль, Лувр, піраміда Хеопса, Тадж Махал ... Але Колізей вже точно звалився - одним з перших. Це виглядало дуже ефектно і викликало оплески членів студентської команди ...
Не пам'ятаю, чи були серед об'єктів хмарочоси Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку ... Власне кажучи, чому б і ні? Будівництво доміношним міста - справа довга і копітка і, звичайно ж, почалося ще до 11 вересня 2001 року. Вносити зміни в цей масштабне і крихке спорудження практично неможливо ....
Цікаво, які культові, знакові, легендарні пам'ятники історії, архітектури, релігійні святині побудують у своєму місті чергові претенденти на побиття свіжого рекорду? Чи будуть там стіни Карфагена, знесені римлянами; гігантські статуї Будди, зруйновані талібами; одеський Спасо-Пребраженскій собор, підірваний сталінським режимом; центр Хіросіми, квартали Сталінграда, Дрездена, Кабула, перетворені на пил бомбами різного калібру - від фугасних до атомної ...
Принцип доміно - цей термін винайдений для пояснення процесу моментальних і дуже ефективних змін у геополітичній і військової ситуації. Образно кажучи, коли легким рухом пальця виводиться зі стану рівноваги складна конструкція (політична система, державна освіта, союзницький чи партійний блок
і т. д.). Так званий людський фактор, як правило, в розрахунок не приймається.
Можливо, серед членів команди-переможниці, студентів елітних університетів, є майбутні політологи, політтехнологи, дипломати, розвідники, з яких, як правило, виходять президенти США. У всякому разі, доміношним рекорд (3,5 мільйона кісточок, що звалилися в лічені хвилини!), Занесений до Книги Гіннесса в далекому 2001-му році, нехай і побитий вже в наступному, послужить їм підмогою ...
Театральне справу в Римі.
У Римі, як і в Греції, драматичні вистави були пов'язані з культом. Вони були одним з видів "ігор", влаштовувалися під час різних свят. Поряд зі сценічними іграми, давалися циркові (головним чином скачки і їзда на колісницях, до яких приєднувалися і гімнастичні змагання, як-то: біг, боротьба, кулачний бій і т. п.) і гладіаторські. Регулярний характер мали щорічні "державні гри", число яких значно зросла в кінці III ст .. Майже всі вони включали в свій склад драматичні вистави.
На "римських" іграх (у вересні), "плебейських" (у листопаді), "Аполлонових" (у липні), "Мегалезійскіх" (на честь Великої матері богів, у квітні) ставилися трагедії і комедії; на іграх Флори (в кінці квітня), сделавшихся щорічними з 173 р., давалися мімічні вистави, допускається, втім, і на інших іграх. Мім ще довгий час залишався позалітературних, але як театральний жанр він став щепитися в Римі з кінця III ст.; Міми розігрувалися і самостійно і в якості інтермедій. Продовжувала зберігатися на римській сцені і старовинна ателлана. Після вистави трагедій зазвичай давалася коротка "заключна п'єса" - ателлана, або мім; архаїчна традиція вимагала, щоб святковий день отримував веселе завершення.
Кількість щорічних державних ігор від початку II ст. до кінця республіканського періоду майже не збільшилася, але тривалість їх сильно зросла. "Римські" гри справлялися, наприклад, в кінці республіки протягом 16 днів (4 - 19 вересня), "плебейські" займали 14 днів (4 - 17 листопада); в підсумку - на одні сценічні вистави йшло до 48 днів на рік, причому вистави йшли з раннього ранку до вечора. До регулярних ігор приєднувалися, однак, і позачергові, державні чи приватні. Ігри давалися то на виконання обітниці богам, вимовленого магістратом, то з нагоди освячення храмів та інших споруд, нарешті під час тріумфів і при похованнях відомих осіб. В останнє століття республіки пристрій пишних ігор стало одним із засобів здобуття популярності, знаряддям для просування по сходах виборних державних посад; кількість і розкіш видовищ ще більше зросли в період імперії. Відвідування ігор було безкоштовним і загальнодоступним. Приватні гри відбувалися за рахунок організаторів; державні перебували у віданні магістратів і фінансувалися з казни, але із зростанням пишності ігор кошти, які відпускаються державою, ставали вже недостатніми, і магістратам доводилося витрачати суми з особистих коштів. Витрати ці, однак, з лишком окупалися, коли магістрат досягав посад, що давали право на керування провінціями.
Програма сценічних вистав, вибір п'єс, наймання акторів, обладнання приміщення для гри, поки не було постійного театру, - все це лежало цілком на розпорядника ігор. На практиці, зрозуміло, магістрат не входив особисто у всі деталі, а змовлявся з яких-небудь антрепренером. Всі комедії Теренція були поставлені, наприклад, антрепренером Амбівіем Турпіоном, який сам грав при цьому головні ролі. Не бентежачись окремими невдачами, він наполегливо знайомив публіку з творами молодого поета.
Римські сценічні ігри, принаймні за часів Плавта і Теренція, не мали характеру поетичних змагань, але що відзначилася трупа отримувала від магістрату деяку премію. Залежало це значною мірою від прийому, який чинили п'єсі глядачі, і в Римі швидко поширився звичай клаки.
Театральне споруда мала спершу тимчасовий характер. На площі споруджувалися підмостки, а публіка стоячи дивилася на гру. На початку II ст. стали відокремлювати для сенаторів частину площі перед сценою, і знатні глядачі могли сидіти на кріслах, принесених з дому рабами. Спроби побудувати постійний театр наштовхувалися, однак, на протидію консерваторів. Завойовник Греції, Л. Муммій, вперше спорудив для своїх тріумфальних ігор (146 р.) повне театральне приміщення, з місцями для глядачів, але це були тимчасові дерев'яні споруди, які після ігор зносилися. Лише в 55 р. до н.е. Рим отримав свій перший кам'яний театр, збудований відомим полководцем Гнеем Помпеєм. Римські театри будувалися за зразком грецьких, але з деякими відхиленнями. Місця для глядачів піднімалися рядами над орхестрою, що становила правильне півколо, а проте і орхестра була частиною залу для глядачів: вона була відділена для сенаторів. Цей «становий» принцип розміщення глядачів отримав подальший розвиток в 67 р. до н.е., коли закон Росция надав перші 14 рядів над орхестрою для другого привілейованого стану - вершників. Як і в грецькому театрі елліністичного часу, актори грали на високій естраді, але римська естрада була нижче і ширше грецької і з'єднувалася бічними сходами з орхестрою. Це пристрій нагадує південно-италийскую сцену фліаків, яка, ймовірно, залишила свої сліди в архітектурі італійських, а потім і римських театрів. У другій половині II ст. в римському театрі був введений по елліністичному зразком завісу, який на відміну від сучасного опускався вниз перед початком вистави і підіймався по його закінченні. Кількість механічних пристосувань до цього часу встигло значно зрости в порівнянні з аттическим театром V ст. Театр, як і раніше залишався без даху, але у I ст. стали розстеляти для захисту від сонця пурпурне полотно.
У римському театрі встановилися свої традиції. Так, виконання арій ("кантиков") ділилося між актором, що обмежували пантомімою, і спеціальним "співаком", якому належала вся вокальна частина під акомпанемент флейт. Римські актори перший час обмежувалися гримом і тільки в кінці II ст. стали вдаватися до маски грецького типу.
Жіночі ролі трагедій і комедій виконувалися, як і в греків, чоловіками, акторки виступали лише в мимах. Соціальне становище акторів була невисокою. Для римського громадянина акторське ремесло вважалося "безчестям", йому дозволялася аматорська гра у фольклорній ателлане, але акторство, як професія, пов'язане було з позбавленням багатьох цивільних прав.
Висновок.
Римський театр мав діаметром близько 87 м і міг вмістити понад 7000 глядачів. Він був побудований на схилі пагорба, де знаходився грецький Акрополь, і не виключено, що спочатку був споруджений саме греками. Оркестр діаметром 29 метрів з підлогою затоплюється водами річки Амена. Під сьогоднішнім амфітеатром є сліди інших глядацьких місць, але всі вони відносяться до періоду Римської імперії.
Список використаної літератури:
1. Г.Н. Бояджиєва "Історія зарубіжного театру" М-71г.
2. М.Д. Аксьонова "Енциклопедія для дітей - Мистецтво" М-97г.