Зміст
I Введення
● А.А. Ахматова і М.Ц. Цвєтаєва - ліричні поети
II Бувають дивні зближення
● Зіткнення кожної поетеси до творчості один одного
III Любов до поетів
● Вплив Пушкіна на творчість поетес
● Визнання майстерності талановитих поетів
IV Поетична мова
● Основні риси поетичної мови А.А. Ахматових
● Індивідуальний ритм М.І. Цвєтаєви
V Любовна лірика
● «Одна мені владу - пристрасть моя»
● Любов - «П'ята пора року»
VI Тема Батьківщини в серці і в віршах
VII Висновок
Введення
(Ахматова і Цвєтаєва - ліричні поети)
За загальним визнанням, душа будь-якої поезії - лірика. Ліричний поет - це дивовижний дар, який дозволяє заново побачити світ, відчути його свіжість, приголомшливу новизну. Я завжди вважала А. Ахматову і М. Цвєтаєву ліричним поетом. Але що більший поет, тим частіше в його віршах виражається думка, спресована в точному і ємному слові, що відображає головну біль часу.
Достоєвський узвичаїв дивну, на перший погляд, формулу: полюбити життя перш її сенсу. Мені здається, щось подібне сталося в моєму ставленні до віршів Ахматової та Цвєтаєвої. Чим завоювала мене ця поезія? Що саме підкорило вже в самих перших віршах? Відповідь не дуже-то простий. Ще й зараз він вимагає роздумів, хоча з тих пір опубліковано не мало статей, присвячених Цвєтаєвої та Ахматової. У театрах йдуть вистави, поставлені за їх п'єсами, на літературних вечорах звучать їхні вірші і прози.
Задовго до усвідомлення того, що ж саме привнесла Марина Цвєтаєва та Анна Ахматова в мою духовне життя, я підпала під їх чарівність, а кажучи словами Цвєтаєвої, під їх чару. Може бути, просто відчула масштаб і яскраву незвичайність особистості, раптом вступила зі мною в спілкування.
У своїй роботі я хочу зіставити творчості Ахматової та Цвєтаєвої. Для порівняння я використовую багато доказів того, що М. Цвєтаєва і А. Ахматова були у своєму роді суперницями в літературній творчості свого часу. Багато тем їхніх віршів схожі, але при цьому кожна з них знаходить свій шлях передачі емоційного стану.
Мені цікаві саме ці поетеси. Я вважаю, що конкуренція цих письменниць до цих пір знаходить своє відображення у статтях та відгуках сучасних критиків. Я вирішила зайняти місце критика в обговоренні цього питання.
I Введення
● А.А. Ахматова і М.Ц. Цвєтаєва - ліричні поети
II Бувають дивні зближення
● Зіткнення кожної поетеси до творчості один одного
III Любов до поетів
● Вплив Пушкіна на творчість поетес
● Визнання майстерності талановитих поетів
IV Поетична мова
● Основні риси поетичної мови А.А. Ахматових
● Індивідуальний ритм М.І. Цвєтаєви
V Любовна лірика
● «Одна мені владу - пристрасть моя»
● Любов - «П'ята пора року»
VI Тема Батьківщини в серці і в віршах
VII Висновок
Введення
(Ахматова і Цвєтаєва - ліричні поети)
За загальним визнанням, душа будь-якої поезії - лірика. Ліричний поет - це дивовижний дар, який дозволяє заново побачити світ, відчути його свіжість, приголомшливу новизну. Я завжди вважала А. Ахматову і М. Цвєтаєву ліричним поетом. Але що більший поет, тим частіше в його віршах виражається думка, спресована в точному і ємному слові, що відображає головну біль часу.
Достоєвський узвичаїв дивну, на перший погляд, формулу: полюбити життя перш її сенсу. Мені здається, щось подібне сталося в моєму ставленні до віршів Ахматової та Цвєтаєвої. Чим завоювала мене ця поезія? Що саме підкорило вже в самих перших віршах? Відповідь не дуже-то простий. Ще й зараз він вимагає роздумів, хоча з тих пір опубліковано не мало статей, присвячених Цвєтаєвої та Ахматової. У театрах йдуть вистави, поставлені за їх п'єсами, на літературних вечорах звучать їхні вірші і прози.
Задовго до усвідомлення того, що ж саме привнесла Марина Цвєтаєва та Анна Ахматова в мою духовне життя, я підпала під їх чарівність, а кажучи словами Цвєтаєвої, під їх чару. Може бути, просто відчула масштаб і яскраву незвичайність особистості, раптом вступила зі мною в спілкування.
У своїй роботі я хочу зіставити творчості Ахматової та Цвєтаєвої. Для порівняння я використовую багато доказів того, що М. Цвєтаєва і А. Ахматова були у своєму роді суперницями в літературній творчості свого часу. Багато тем їхніх віршів схожі, але при цьому кожна з них знаходить свій шлях передачі емоційного стану.
Мені цікаві саме ці поетеси. Я вважаю, що конкуренція цих письменниць до цих пір знаходить своє відображення у статтях та відгуках сучасних критиків. Я вирішила зайняти місце критика в обговоренні цього питання.
«Бувають дивні зближення» ... О. С. Пушкін
Вплив Пушкіна на творчість поетес
Серед блискучих імен поетів срібного століття виділяються два жіночих імені: Марина Цвєтаєва та Анна Ахматова. За всю багатовікову історію російської літератури це, мабуть, лише два випадки, коли жінка - поет за силою свого обдарування ні в чому не поступилася поетам чоловікам. Не випадково обидві вони не шанували слово «поетеса» (і навіть ображає, якщо їх так називали). Вони не бажали ні яких знижок на свою «жіночу слабкість», пред'являючи найвищі вимоги до звання Поет. Ганна Ахматова так прямо і писала:
На жаль! Ліричний поет
Зобов'язаний бути чоловіком ...
Критики початку століття постійно відзначають цю їхню особливість: «... Пані Ахматова, безсумнівно, ліричний поет, саме поет, а не поетеса ...» 1 «... Поезія Марини Цвєтаєвої - жіноча, але, на відміну від Анни Ахматової, вона не поетеса, а поет ... »2
Що ж дозволило їм стати в один ряд з найбільшими ліриками ХХ століття: Блоком, Єсеніним, Маяковським, Мандельшатомом, Гумільовим, О. Білим, Пастернаком? .. в першу чергу це гранична щирість, ставлення до творчості як до «священного ремесла», найтісніший зв'язок з рідною землею, її історією, культурою, віртуозне володіння словом, бездоганне почуття рідної мови.
Цвєтаєва і Ахматова - це цілий поетичний світ, всесвіт, зовсім особлива, своя ... І тим не менш «об'єднання» цих двох імен має під собою достатньо підстав. Якщо вдивитися, вдуматися в їх долі, уважно перечитати вірші, то можна переконатися, наскільки багато що їх зближує. Почнемо з того, що вони в своїй творчості віддали данину глибокої поваги один одному.
Глибоко емоційно писала про Анну Ахматову Марина Цвєтаєва:
Ми короновані тим, що одну з тобою
Ми землю топче, що небо над нами - той же!
І той, хто поранений смертельно твоєю долею,
Вже безсмертним на смертне сходить ложі.
У співучій граді моєму купола горять,
І Спаса Світлого славить сліпий бродячий ...
- І я дарую тобі свій дзвоновий град,
Ахматова! - І серце своє на додачу.
Через багато років Анна Ахматова дасть їй «Пізній відповідь», в якому назве Марину Цвєтаєву «двійником, пересмішника» і незмінною своєю супутницею:
Ми сьогодні з тобою, Марина,
По столиці опівнічної йдемо.
А за нами таких мільйони,
І безмовні ходи немає ...
А по коло похоронні дзвони
Та московські дикі стогони
Віхоли, наш замітають сліди.
У нарисі «Нетутешній вечір» М. Цвєтаєва, зізнаючись у любові до А. Ахматової, поклоняючись їй («... віршами про Москву я зобов'язана Ахматової, свою любов до неї, своїм бажанням їй подарувати що - то вічне кохання ... якщо б я могла просто подарувати їй - Кремль, я б напевно віршів не писала »), говорить про якийсь суперництві в творчості, зазначеному сучасниками вже на самому початку їхнього поетичного шляху:« Усім своїм єством чую напружене - неминуче - при кожній моїй рядку - порівняння нас (а в ком і підбурювання) ». Далі вона пояснює: «Змагання в якому - то сенсі у мене з Ахматової - було, але не« зробити краще неї », а - краще не можна, і це краще не можна - покласти до ніг ...»
За розповідями Осипа Мандельштама, захоплення було взаємним: Ахматова не розлучалася з рукописними віршами Цвєтаєвої і носила їх у сумочці так довго, що одні складки і тріщини залишилися ». А в 1965 році в бесіді з І. Берліним, висловлюючи своє захоплення творчістю Цвєтаєвої, Ганна Андріївна сказала: «Марина поет краще за мене».
Знавці життя і творчості Ахматової та Цвєтаєвої можуть, щоправда, заперечити, що єдина особиста зустріч, що відбулася в 1941 році, як би розчарувала обох, але ж визнання А. А. Ахматової ставиться до того часу, коли М. І. Цвєтаєвої вже чверть століття не було в живих, а їй залишалося жити близько року.
Обидві вони могли б сказати про себе словами «Ми діти страшних років Росії ...» 3 найтяжчі випробування приготувала їм доля: стрімкий зліт до вершин поезії срібного століття, обожнювання, поклоніння, якими вони були оточені, змінилися жорстоким, принизливим, напівголодним, злиденним існуванням після Жовтень 1917: відсутність власного кутка, постійна тривога за долю своїх близьких і друзів, плітки, цькування, неможливість друкуватися ... Єдине, що врятувало, - творчість, усвідомлення обраності своєї долі. «Ні на яке інше справи свого не проміняла б», - зізнавалася М. І. Цвєтаєва. Тема творчості як служіння - одна з основних у віршах і М. Цвєтаєвої та А. Ахматової:
Наше священне ремесло
Існує тисячі років ...
З ним і без світла світу світло ...
А. Ахматова
Живучи в грізний час, незважаючи на побутові негаразди і трагічні події особистого життя, буквально переслідували їх, вони бачили сенс свого існування в служінні поезії. Буття, що виростали з завзятої подвижницької праці, перемагало побут. «Вірші - є буття» - так стверджувала Марина Цвєтаєва.
Моєю музою виявилася борошно.
Вона зі мною дещо - як пройшла
Там, де не можна, там, де живе розлука,
Де хижачка, які скуштували зла.
А. Ахматова
Але де ж на календарі століть
Ти, день, коли скажу: «Не до віршів»
М. Цвєтаєва
Створювачки шедеврів любовної лірики, дивні, захопливі натури, вони незмінно понад усе ставили можливість займатися улюбленою ремеслом:
Що пристрасть - старо.
Ось пристрасть! - Перо.
М. Цвєтаєва
«Людиною відчуваю себе тільки з пером у руці», - писала Анна Ахматова незадовго до смерті, коли лікарняне ліжко все частіше заміняла їй письмовий стіл.
Визнання майстерності талановитих поетів
Високо несучи звання поета, і Цвєтаєва і Ахматова з великою повагою ставилися до читача. М. І. Цвєтаєва, наприклад, вважала, що читання віршів - це акт творчості, велика праця душі. «Читання - перш за все співтворчість ... Втомився від моєї речі, - значить, добре і - хороше читав. Втома читача - втома не спустошена, а творча », - писала вона в одному з листів. А. Ахматова в циклі «Таємниці ремесла» мріє про читача - друга, без якого немислимий праця поета:
А кожен читач як таємниця,
Як у землю закопаний скарб.
За що - то мені дорікають
І в чому - то згодні зі мною ...
Так сповідь ллється німа,
Бесіди блаженнійший спеку.
Наш вік на землі швидкоплинний
І тісний незначенний коло,
А він незмінний і вічний -
Поета невидимий друг.
Та й самі вони були вдумливими і вдячними читачами: лірика і Ахматової та Цвєтаєвої має глибокі і широко розгалужене коріння, що йдуть в російську класичну поезію і захоплюючі цілі пласти світової художньої культури. Не випадково невід'ємну частину ліричного світу цих поетів становлять образи і сюжети античності. Значний вплив на їхню творчість справила християнська філософія, особливе місце в їх духовного життя займала Біблія. Під пером поетів оживають біблійні образи, звучать стали афоризмами думки вічної книги. У різні періоди їхньої творчості по-різному інтерпретуються легенди Старого і нового заповітів:
Лежать вони, написані поспіхом,
Гарячі від гіркоти і млостей.
Між любов'ю і любов'ю розп'ятий
Мій мить, мій час, мій день,
мій рік, мій вік.
М. Цвєтаєва
Помолися про злиденне, про втрачену,
Про мою живої душі ...
в цьому житті я трохи бачила,
тільки співала й чекала.
Знаю: брата я не ненавиділа
І сестри не зрадила ...
А. Ахматова
Вплив Пушкіна на творчість поетес
Серед блискучих імен поетів срібного століття виділяються два жіночих імені: Марина Цвєтаєва та Анна Ахматова. За всю багатовікову історію російської літератури це, мабуть, лише два випадки, коли жінка - поет за силою свого обдарування ні в чому не поступилася поетам чоловікам. Не випадково обидві вони не шанували слово «поетеса» (і навіть ображає, якщо їх так називали). Вони не бажали ні яких знижок на свою «жіночу слабкість», пред'являючи найвищі вимоги до звання Поет. Ганна Ахматова так прямо і писала:
На жаль! Ліричний поет
Зобов'язаний бути чоловіком ...
Критики початку століття постійно відзначають цю їхню особливість: «... Пані Ахматова, безсумнівно, ліричний поет, саме поет, а не поетеса ...» 1 «... Поезія Марини Цвєтаєвої - жіноча, але, на відміну від Анни Ахматової, вона не поетеса, а поет ... »2
Що ж дозволило їм стати в один ряд з найбільшими ліриками ХХ століття: Блоком, Єсеніним, Маяковським, Мандельшатомом, Гумільовим, О. Білим, Пастернаком? .. в першу чергу це гранична щирість, ставлення до творчості як до «священного ремесла», найтісніший зв'язок з рідною землею, її історією, культурою, віртуозне володіння словом, бездоганне почуття рідної мови.
Цвєтаєва і Ахматова - це цілий поетичний світ, всесвіт, зовсім особлива, своя ... І тим не менш «об'єднання» цих двох імен має під собою достатньо підстав. Якщо вдивитися, вдуматися в їх долі, уважно перечитати вірші, то можна переконатися, наскільки багато що їх зближує. Почнемо з того, що вони в своїй творчості віддали данину глибокої поваги один одному.
Глибоко емоційно писала про Анну Ахматову Марина Цвєтаєва:
Ми короновані тим, що одну з тобою
Ми землю топче, що небо над нами - той же!
І той, хто поранений смертельно твоєю долею,
Вже безсмертним на смертне сходить ложі.
У співучій граді моєму купола горять,
І Спаса Світлого славить сліпий бродячий ...
- І я дарую тобі свій дзвоновий град,
Ахматова! - І серце своє на додачу.
Через багато років Анна Ахматова дасть їй «Пізній відповідь», в якому назве Марину Цвєтаєву «двійником, пересмішника» і незмінною своєю супутницею:
Ми сьогодні з тобою, Марина,
По столиці опівнічної йдемо.
А за нами таких мільйони,
І безмовні ходи немає ...
А по коло похоронні дзвони
Та московські дикі стогони
Віхоли, наш замітають сліди.
У нарисі «Нетутешній вечір» М. Цвєтаєва, зізнаючись у любові до А. Ахматової, поклоняючись їй («... віршами про Москву я зобов'язана Ахматової, свою любов до неї, своїм бажанням їй подарувати що - то вічне кохання ... якщо б я могла просто подарувати їй - Кремль, я б напевно віршів не писала »), говорить про якийсь суперництві в творчості, зазначеному сучасниками вже на самому початку їхнього поетичного шляху:« Усім своїм єством чую напружене - неминуче - при кожній моїй рядку - порівняння нас (а в ком і підбурювання) ». Далі вона пояснює: «Змагання в якому - то сенсі у мене з Ахматової - було, але не« зробити краще неї », а - краще не можна, і це краще не можна - покласти до ніг ...»
За розповідями Осипа Мандельштама, захоплення було взаємним: Ахматова не розлучалася з рукописними віршами Цвєтаєвої і носила їх у сумочці так довго, що одні складки і тріщини залишилися ». А в 1965 році в бесіді з І. Берліним, висловлюючи своє захоплення творчістю Цвєтаєвої, Ганна Андріївна сказала: «Марина поет краще за мене».
Знавці життя і творчості Ахматової та Цвєтаєвої можуть, щоправда, заперечити, що єдина особиста зустріч, що відбулася в 1941 році, як би розчарувала обох, але ж визнання А. А. Ахматової ставиться до того часу, коли М. І. Цвєтаєвої вже чверть століття не було в живих, а їй залишалося жити близько року.
Обидві вони могли б сказати про себе словами «Ми діти страшних років Росії ...» 3 найтяжчі випробування приготувала їм доля: стрімкий зліт до вершин поезії срібного століття, обожнювання, поклоніння, якими вони були оточені, змінилися жорстоким, принизливим, напівголодним, злиденним існуванням після Жовтень 1917: відсутність власного кутка, постійна тривога за долю своїх близьких і друзів, плітки, цькування, неможливість друкуватися ... Єдине, що врятувало, - творчість, усвідомлення обраності своєї долі. «Ні на яке інше справи свого не проміняла б», - зізнавалася М. І. Цвєтаєва. Тема творчості як служіння - одна з основних у віршах і М. Цвєтаєвої та А. Ахматової:
Наше священне ремесло
Існує тисячі років ...
З ним і без світла світу світло ...
А. Ахматова
Живучи в грізний час, незважаючи на побутові негаразди і трагічні події особистого життя, буквально переслідували їх, вони бачили сенс свого існування в служінні поезії. Буття, що виростали з завзятої подвижницької праці, перемагало побут. «Вірші - є буття» - так стверджувала Марина Цвєтаєва.
Моєю музою виявилася борошно.
Вона зі мною дещо - як пройшла
Там, де не можна, там, де живе розлука,
Де хижачка, які скуштували зла.
А. Ахматова
Але де ж на календарі століть
Ти, день, коли скажу: «Не до віршів»
М. Цвєтаєва
Створювачки шедеврів любовної лірики, дивні, захопливі натури, вони незмінно понад усе ставили можливість займатися улюбленою ремеслом:
Що пристрасть - старо.
Ось пристрасть! - Перо.
М. Цвєтаєва
«Людиною відчуваю себе тільки з пером у руці», - писала Анна Ахматова незадовго до смерті, коли лікарняне ліжко все частіше заміняла їй письмовий стіл.
Визнання майстерності талановитих поетів
Високо несучи звання поета, і Цвєтаєва і Ахматова з великою повагою ставилися до читача. М. І. Цвєтаєва, наприклад, вважала, що читання віршів - це акт творчості, велика праця душі. «Читання - перш за все співтворчість ... Втомився від моєї речі, - значить, добре і - хороше читав. Втома читача - втома не спустошена, а творча », - писала вона в одному з листів. А. Ахматова в циклі «Таємниці ремесла» мріє про читача - друга, без якого немислимий праця поета:
А кожен читач як таємниця,
Як у землю закопаний скарб.
За що - то мені дорікають
І в чому - то згодні зі мною ...
Так сповідь ллється німа,
Бесіди блаженнійший спеку.
Наш вік на землі швидкоплинний
І тісний незначенний коло,
А він незмінний і вічний -
Поета невидимий друг.
Та й самі вони були вдумливими і вдячними читачами: лірика і Ахматової та Цвєтаєвої має глибокі і широко розгалужене коріння, що йдуть в російську класичну поезію і захоплюючі цілі пласти світової художньої культури. Не випадково невід'ємну частину ліричного світу цих поетів становлять образи і сюжети античності. Значний вплив на їхню творчість справила християнська філософія, особливе місце в їх духовного життя займала Біблія. Під пером поетів оживають біблійні образи, звучать стали афоризмами думки вічної книги. У різні періоди їхньої творчості по-різному інтерпретуються легенди Старого і нового заповітів:
Лежать вони, написані поспіхом,
Гарячі від гіркоти і млостей.
Між любов'ю і любов'ю розп'ятий
Мій мить, мій час, мій день,
мій рік, мій вік.
М. Цвєтаєва
Помолися про злиденне, про втрачену,
Про мою живої душі ...
в цьому житті я трохи бачила,
тільки співала й чекала.
Знаю: брата я не ненавиділа
І сестри не зрадила ...
А. Ахматова
Любов до поетів
Величезний вплив на розвиток поезії срібного століття зробило чарівність особистості А. С. Пушкіна, його гуманістична філософія, висота морального ідеалу. М. І. Цвєтаєва і А. А. Ахматова були уважними читачами А. С. Пушкіна, внесли значний внесок у дослідження його поезії. У кожної з них є свій Пушкін. Для Цвєтаєвої він перше кохання і вічний супутник, з яким вона постійно звіряє своє почуття прекрасного, своє розуміння поезії. Мемуарний нарис «Мій Пушкін» 4 - це афористичний і живої розповідь про те, як дівчинка, якій судилося самій стати великим поетом, відкривала для себе Пушкіна. Вона брала у нього «Уроки сміливості. Уроки гордості. Уроки вірності. Уроки долі. Уроки самотності. »Можна ще додати: уроки волелюбності. При всьому схилянні перед генієм Пушкіна любов її була абсолютно позбавлена рабської залежності:
Пушкінську руку
Тисну, а не лижу ...
Перебуваючи в еміграції, у переддень століть річниці з дня загибелі О. С. Пушкіна, Цвєтаєва переводить його вірші на французьку мову. За визнанням сучасників, у цих перекладах вона досягла найвищої майстерності і тим самим багато в чому сприяла тому, щоб геніального російського поета дізналися в Європі. У 1937 році вона написала есе «Пушкін і Пугачов», в яке вклала всі свої заповітні думки про мистецтво.
У циклі «Вірші до Пушкіна» Цвєтаєва стверджує своє кровне, нероздільне духовна спорідненість з Пушкіним, спорідненість по ремеслу і натхненню. Їй нескінченно близькі незалежність, бунтівливість, бунтарство, безкорисливе служіння поезії «найрозумнішого чоловіка Росії».
Оригінальним дослідженням пушкінського творчості була і Анна Ахматова. Не могла не бути! Її царскосельской дитинство було оповите повітрям російської поезії і культури. У Царському Селі вперше вона розрізнила «ледве чутний шелест кроків» «смаглявого хлопця» і з тих пір не розлучалася ні коли. У Пушкіна вона вчилася справжності та простоті поетичного слова, великої любові до Росії. Пушкінське «ні за що не бажав би я змінити батьківщину» безсумнівно надихало її при створенні пронизливих рядків:
Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: «йди сюди,
Залиш свій край глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди ... »
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.
У найтяжчі хвилини її великий попередник був поруч, допомагав вистояти: «Приблизно з середини двадцятих років (коли Ахматову перестають друкувати.) Я почала дуже ретельно і з великим інтересом займатися архітектурою старого Петербурга і вивченням життя і творчості Пушкіна». У глибоко поетичному (хоча він і написаний прозою) «Слові про Пушкіна» вона говорить про нього як про національні святині, як про поета, який подолав час і простір. У дослідженні про «Кам'яному гості» Ахматова стверджує, що саме Пушкін сформував моральний ідеал російської літератури, проклав «стовпову дорогу ... за якою йшли і Толстой і Достоєвський». Деякі з її пушкінських робіт («Пушкін і Міцкевич», «Пушкін і Достоєвський») було спалено в очікуванні арешту. За словами І. М. Томашевського, це було, можливо, найбільше з того, що вона написала про Пушкіна.
«Пушкініана» Ахматової тривала близько півстоліття. Наділена разючою, майже речей інтуїцією, вона проникала в усі таємниці пушкінського ремесла, глибоко розуміла психологію її особистості. І якщо в юності вона завзято і зухвало кидала виклик царскосельской статуї: «Я теж мармурова стану ...» - то. Пройшовши довгий шлях поруч з генієм, усвідомила, якою ціною «купується» слова поета:
Хто знає, що таке слава!
Якою ціною купив він право,
Можливість або благодать
Над всім так мудро і лукаво
Жартувати, таємниче мовчати
І ногу ніжкою називати? ..
Дві великі поетеси по-своєму відбилися в Дзеркалі Генія. Недарма збори нарисів Марини Цвєтаєвої так прямо і названо - "Мій Пушкін". Саме мій - і нічий інший! У кожної з них - свій особливий особистий Пушкін, бо істинно душевне - завжди індивідуальне, особистісне, суб'єктивне, тобто не належить нікому, крім самої людини. Висловивши своє ставлення до Генію, вони фактично повідомили щось украй важливе про самих себе. Формуючи образи Поета, вони свідчили не стільки про Пушкіна, скільки про себе самих. Вони саме вдивлялися в Дзеркало Генія, по-своєму відбиваючись у запашних водах його невичерпно багатою поезії.
Поезію Ахматової часто зводять до пушкінської традиції. Дійсно, Ахматову зближує з Пушкіним не тільки класична ясність, але і гармонійне відповідність між думкою і словом, між красою душевного руху і досконалістю поетичної форми. Така гармонія між силою проникнення в суть речей і силою поетичного дару створює в поезії особливу властивість - невідмінимістю, обов'язковість, непорушність, твердість сказаного «запеклою» сообщаемого5. Світ збагачується поетичними відкриттями, які лягають «на скельця вічності»
Примітно й те, що й серед своїх сучасників Ахматова і Цвєтаєва вибирали собі в кумири одних і тих же поетів. В обох був поетичний роман з Олександром Блоком, нікого з поетів свого часу вони не ставили так високо. Він був для них уособленням совісті епохи, «таємний пожежа» його віршів дійсно допомагав їм жити. Вірші, присвячені Блоку, - вершина в поетичній спадщині і Марини Цвєтаєвої та Анни Ахматової.
Поезія А. Ахматової не могла не зазнати впливу блискучої і витонченої поетики символістів. Можна відзначити вплив І. Анненського та О. Блока. В.М. Жирмунський у дослідженні «Анна Ахматова і О. Блок» наводить випадки «зараження» віршів А. Ахматової поетикою О. Блока. Мова йде не про запозичення, а саме про зараження - словесному, образному, іноді про мимовільному повторенні синтаксичних структур. Відзначаються також випадки свідомої переклички з О. Блоком. Один приклад:
У Ахматової (1961):
І така могутня сил
Зачарований голос тягне,
Ніби там попереду не могила,
А таємничої сходи зліт.
У А. Блоку (1912):
І така манлива сила,
Що готовий я твердити за чуткою,
Ніби ангелів ти зводила,
Спокушаючи своєю красою ...
Незважаючи на розбіжності в політичних пристрастях, обидві віддавали належне новаторських пошуків і ліричному дару Володимира Маяковського. Ставлячись досить скептично до поетичних дослідів юного Сергія Єсеніна, після його трагічної загибелі оцінили по достоїнству його внесок в російську поезію. (Воістину: «Обличчям до обличчя - обличчя не побачити».) Багато що було їм близьке у творчості та Осипа Мандельштама та Бориса Пастернака.
Величезний вплив на розвиток поезії срібного століття зробило чарівність особистості А. С. Пушкіна, його гуманістична філософія, висота морального ідеалу. М. І. Цвєтаєва і А. А. Ахматова були уважними читачами А. С. Пушкіна, внесли значний внесок у дослідження його поезії. У кожної з них є свій Пушкін. Для Цвєтаєвої він перше кохання і вічний супутник, з яким вона постійно звіряє своє почуття прекрасного, своє розуміння поезії. Мемуарний нарис «Мій Пушкін» 4 - це афористичний і живої розповідь про те, як дівчинка, якій судилося самій стати великим поетом, відкривала для себе Пушкіна. Вона брала у нього «Уроки сміливості. Уроки гордості. Уроки вірності. Уроки долі. Уроки самотності. »Можна ще додати: уроки волелюбності. При всьому схилянні перед генієм Пушкіна любов її була абсолютно позбавлена рабської залежності:
Пушкінську руку
Тисну, а не лижу ...
Перебуваючи в еміграції, у переддень століть річниці з дня загибелі О. С. Пушкіна, Цвєтаєва переводить його вірші на французьку мову. За визнанням сучасників, у цих перекладах вона досягла найвищої майстерності і тим самим багато в чому сприяла тому, щоб геніального російського поета дізналися в Європі. У 1937 році вона написала есе «Пушкін і Пугачов», в яке вклала всі свої заповітні думки про мистецтво.
У циклі «Вірші до Пушкіна» Цвєтаєва стверджує своє кровне, нероздільне духовна спорідненість з Пушкіним, спорідненість по ремеслу і натхненню. Їй нескінченно близькі незалежність, бунтівливість, бунтарство, безкорисливе служіння поезії «найрозумнішого чоловіка Росії».
Оригінальним дослідженням пушкінського творчості була і Анна Ахматова. Не могла не бути! Її царскосельской дитинство було оповите повітрям російської поезії і культури. У Царському Селі вперше вона розрізнила «ледве чутний шелест кроків» «смаглявого хлопця» і з тих пір не розлучалася ні коли. У Пушкіна вона вчилася справжності та простоті поетичного слова, великої любові до Росії. Пушкінське «ні за що не бажав би я змінити батьківщину» безсумнівно надихало її при створенні пронизливих рядків:
Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: «йди сюди,
Залиш свій край глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди ... »
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.
У найтяжчі хвилини її великий попередник був поруч, допомагав вистояти: «Приблизно з середини двадцятих років (коли Ахматову перестають друкувати.) Я почала дуже ретельно і з великим інтересом займатися архітектурою старого Петербурга і вивченням життя і творчості Пушкіна». У глибоко поетичному (хоча він і написаний прозою) «Слові про Пушкіна» вона говорить про нього як про національні святині, як про поета, який подолав час і простір. У дослідженні про «Кам'яному гості» Ахматова стверджує, що саме Пушкін сформував моральний ідеал російської літератури, проклав «стовпову дорогу ... за якою йшли і Толстой і Достоєвський». Деякі з її пушкінських робіт («Пушкін і Міцкевич», «Пушкін і Достоєвський») було спалено в очікуванні арешту. За словами І. М. Томашевського, це було, можливо, найбільше з того, що вона написала про Пушкіна.
«Пушкініана» Ахматової тривала близько півстоліття. Наділена разючою, майже речей інтуїцією, вона проникала в усі таємниці пушкінського ремесла, глибоко розуміла психологію її особистості. І якщо в юності вона завзято і зухвало кидала виклик царскосельской статуї: «Я теж мармурова стану ...» - то. Пройшовши довгий шлях поруч з генієм, усвідомила, якою ціною «купується» слова поета:
Хто знає, що таке слава!
Якою ціною купив він право,
Можливість або благодать
Над всім так мудро і лукаво
Жартувати, таємниче мовчати
І ногу ніжкою називати? ..
Дві великі поетеси по-своєму відбилися в Дзеркалі Генія. Недарма збори нарисів Марини Цвєтаєвої так прямо і названо - "Мій Пушкін". Саме мій - і нічий інший! У кожної з них - свій особливий особистий Пушкін, бо істинно душевне - завжди індивідуальне, особистісне, суб'єктивне, тобто не належить нікому, крім самої людини. Висловивши своє ставлення до Генію, вони фактично повідомили щось украй важливе про самих себе. Формуючи образи Поета, вони свідчили не стільки про Пушкіна, скільки про себе самих. Вони саме вдивлялися в Дзеркало Генія, по-своєму відбиваючись у запашних водах його невичерпно багатою поезії.
Поезію Ахматової часто зводять до пушкінської традиції. Дійсно, Ахматову зближує з Пушкіним не тільки класична ясність, але і гармонійне відповідність між думкою і словом, між красою душевного руху і досконалістю поетичної форми. Така гармонія між силою проникнення в суть речей і силою поетичного дару створює в поезії особливу властивість - невідмінимістю, обов'язковість, непорушність, твердість сказаного «запеклою» сообщаемого5. Світ збагачується поетичними відкриттями, які лягають «на скельця вічності»
Примітно й те, що й серед своїх сучасників Ахматова і Цвєтаєва вибирали собі в кумири одних і тих же поетів. В обох був поетичний роман з Олександром Блоком, нікого з поетів свого часу вони не ставили так високо. Він був для них уособленням совісті епохи, «таємний пожежа» його віршів дійсно допомагав їм жити. Вірші, присвячені Блоку, - вершина в поетичній спадщині і Марини Цвєтаєвої та Анни Ахматової.
Поезія А. Ахматової не могла не зазнати впливу блискучої і витонченої поетики символістів. Можна відзначити вплив І. Анненського та О. Блока. В.М. Жирмунський у дослідженні «Анна Ахматова і О. Блок» наводить випадки «зараження» віршів А. Ахматової поетикою О. Блока. Мова йде не про запозичення, а саме про зараження - словесному, образному, іноді про мимовільному повторенні синтаксичних структур. Відзначаються також випадки свідомої переклички з О. Блоком. Один приклад:
У Ахматової (1961):
І така могутня сил
Зачарований голос тягне,
Ніби там попереду не могила,
А таємничої сходи зліт.
У А. Блоку (1912):
І така манлива сила,
Що готовий я твердити за чуткою,
Ніби ангелів ти зводила,
Спокушаючи своєю красою ...
Незважаючи на розбіжності в політичних пристрастях, обидві віддавали належне новаторських пошуків і ліричному дару Володимира Маяковського. Ставлячись досить скептично до поетичних дослідів юного Сергія Єсеніна, після його трагічної загибелі оцінили по достоїнству його внесок в російську поезію. (Воістину: «Обличчям до обличчя - обличчя не побачити».) Багато що було їм близьке у творчості та Осипа Мандельштама та Бориса Пастернака.
Поетична мова
Основні риси поетичної мови А. Ахматової - класична ясність і точність слова, його прозорість, стриманість і лаконічність стилю висловлювання, строгість і стрункість поетичної структури. Поезії А. Ахматової властиві лаконічні і ємні формулювання, що містять у собі велику силу - силу думки і силу почуття. Мові Ахматової у вищій мірі притаманне почуття міри, відсутність зайвих слів. Сказано рівно стільки, щоб висловлена істина постала у всій її силі та повноті. «Потужна стислість» 6 - цей вислів про російською мовою цілком можна застосувати до поетичній мові Ахматової.
Основні риси поетичної мови А. Ахматової - класична ясність і точність слова, його прозорість, стриманість і лаконічність стилю висловлювання, строгість і стрункість поетичної структури. Поезії А. Ахматової властиві лаконічні і ємні формулювання, що містять у собі велику силу - силу думки і силу почуття. Мові Ахматової у вищій мірі притаманне почуття міри, відсутність зайвих слів. Сказано рівно стільки, щоб висловлена істина постала у всій її силі та повноті. «Потужна стислість» 6 - цей вислів про російською мовою цілком можна застосувати до поетичній мові Ахматової.
У головному - у підході до поетичного слова - Ахматова різко відрізняється від поетів символізму. У відомій статті 1916 року «Подолали символізм» В.М. Жирмунський показує, як зміна світосприйняття змінює поетичну мову. Відмова поетів-акмеїстів (А. Ахматова, О. Мандельштам, М. Гумільов) від містичного сприйняття, від ірраціонального пізнання світів інших і спрямованість їх до зовнішнього земному світу, до простих людських почуттів лягли в основу нових художніх форм. Містичне почуття миру передавалося складними і багатозначними образами-символами, в яких, крім прямого сенсу, була присутня ланцюг іносказань, натяки на існування світів інших. Підвищена музикальність, пісенність поетичної форми служила інструментом ірраціонального пізнання. Вона створювала настрій, що дозволяло відчути нескінченне в кінцевому, доторкнутися до невидимих і несказанним, невимовним в слові світовим глибин.
Про точність деталей у А. Ахматової добре написала М. Цвєтаєва: «Коли молода Ахматова в перших віршах своєї першої книги дає любовне сум'яття рядками:
Я праву руку наділу
Рукавичку з лівої руки, -
вона одним ударом дає все жіноче і все ліричний сум'яття <...>. За допомогою очевидною, навіть разючою точності деталей затверджується і символізується щось більше, ніж душевний стан, - цілий душевний лад. <...> Словом, з двох ахматовських рядків народжується багата розсип широких асоціацій, що розходяться, подібно колам на воді від кинутого каменя. У цьому двустишии - вся жінка, весь поет і вся Ахматова у своїй єдиності і неповторності, якої неможливо наслідувати.
Ще на одну деталь звернула увагу М. Цвєтаєва у вірші А. Ахматової 1917 року:
На тверде гребеню замету
У твій білий таємничий будинок
Такі притихлі обидва
У мовчанні ніжному йдемо.
І солодше всіх пісень проспіваних
Мені цей сповнений сон,
Хитання гілок зачеплених
І шпор твоїх легенький дзвін.
«" І шпор твоїх легенький дзвін "- це ніжніше за все, що сказано про кохання» 7
У поезії Ахматової відбився трагізм XX століття. Ахматова сказала про нього у своїх віршах «неповторні слова» (О, є неповторні слова. Хто їх сказав - витратив занадто багато). «Потужна стислість» Ахматової проявляється в характерному для неї властивості: чим трагічніше зміст, тим більше скупі й лаконічні засоби, якими воно виражено, тим гостріше прийоми стисненого викладу. Вплив на читача при цьому зростає.
Поетична сила Ахматової проявляється у виборі і сусідстві слів у тій же манері, як і у виборі і сусідстві деталей. Ахматова вжила стосовно поезії вираз «свіжість слів» (Нам свежеть слів і почуття простоту Втрачати не те ль, що живописцю - зір). Свіжість слів визначається свіжістю і точністю погляду, своєрідністю і неповторністю особистості поета, його поетичної індивідуальності. У віршах Ахматової навіть звичайні слова звучать як вперше сказані. Слова перетворюються на ахматовських контекстах. Незвичне сусідство слів змінює їх зміст і тон. У віршах -
Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб втомити непотрібну тривогу.
Коли шарудять в яру лопухи
І никне гроно горобини жовто-червоною,
Складаю я веселі вірші
Про життя, що гине, гине і прекрасною.
Я повертаюся. Лиже мені долоню
Пухнастий кіт, муркоче розчулено,
І яскравий спалахує вогонь
На вежі озерної лесопильни.
Лише зрідка прорізується тиша
Крик лелеки, що злетілися на дах.
І якщо в мої двері ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.
Слова просто, мудро жити, непотрібна тривога, пухнастий кіт, яскравий вогонь можна вжити і в звичайній мові, але в контексті цього вірша і в більш широкому контексті поезії Ахматової вони звучать як властиві ахматовском стилю, як її індивідуальні слова. Цілком індивідуально поєднання визначень в рядку Про життя, що гине, гине і прекрасною, поєднання веселі вірші.
У рядках з віршів А ми живемо урочисто і важко І шануємо обряди наших гірких зустрічей поєднання живемо важко звичайно, але в об'єднанні урочисто і важко слово важко вже має інший зміст. У Блоку є рядки Сумна доля - так складно, так важко і святково жити, і стати надбанням доцента, І критиків нових плодити ... 8 У віршах Ахматової аналогічна думка отримує новий відтінок, по-новому забарвлюється контекстом. Злегка змінюється і словесна форма: замість святково - урочисто. Слова шануємо обряди (по відношенню до любовних зустрічей) були у Блоку (Я шаную обряд: легко заправити Ведмежу порожнину на льоту - «На островах»). Але в контексті ахматовского вірші ці слова набувають іншого тон, стають її індивідуальної приналежністю. Сильна поетична індивідуальність накладає свій відбиток на зміст слів.
У момент одного з творчих злетів - в 1916 році - М. Цвєтаєва написала про «поступливості мови російської»:
І думаю: коли-небудь і я,
Втомившись від вас, вороги, від вас, друзі,
І від поступливості мови російської, -
Одягну хрест срібний на груди,
Перехрещуся - і тихо вирушу в дорогу
За старою дорогою по Калузької.
Дійсно, стихія російської мови була М. Цвєтаєвої цілком підвладна. Поезія М. Цвєтаєвої виявила перед читачем диво мови, чудо його можливостей. Багато глибинні властивості російської мови залишилися б прихованими, якщо б не втілилися з високим ступенем поетичної майстерності у віршах М. Цвєтаєвої. Вона відчувала себе виправданою перед "судом Слова»: Але якщо є Страшний суд Слова - на ньому я чиста.
Поезія М. Цвєтаєвої гармонійно поєднує традиційний поетичну мову з небувалою новизною. Поетичні відкриття М. Цвєтаєвої відповідають тенденціям епохи. У той же час М. Цвєтаєва належить до тих, хто брав участь у створенні цієї епохи і, вийшовши за її межі, став надбанням майбутніх часів. Не випадково Б. Пастернак, захоплений поетичною силою М. Цвєтаєвої, в листі до неї 1926 зауважив:
Послухай: вірші з того світу
Їм будемо читати тільки ми -
Як автори Вед і Завітів
І бенкету під час чуми.
Однією з новаторських тенденцій в першій чверті XX століття було прагнення до ритмічної (а значить, і смисловий) вибраного слова в поетичному тексті. В. Маяковський досягає цього ефекту просто - побудовою вірша «драбинкою». У М. Цвєтаєвої відокремлення слова і частини слова здійснюється більш складними шляхами. Воно пов'язане з особливим ритмом, у створенні якого важливу роль грає характер повторів.
Своєрідність індивідуального ритму Цвєтаєвої та унікальність її інтонації засновані на дивовижному контрасті: підвищена музичність - як у символістів - поєднується в її віршах з підвищеним виділенням слова і його відособленістю. Вірш вимовляється поштовхами, прагнучи з незвичайною силою врізати окремі слова в свідомість читача. Звідси пристрасть до знака тире. Такий ритм захоплює.
Велика кількість повторів Марини Іванівни робить мову музично відчутною, народжує музику вірша. У той же час повтори у Цвєтаєвої сприяють виділенню елементів мовлення.
Характерні для віршів М. Цвєтаєвої внутрішні рими, що будуються по вертикалі:
Інші - з очима / і з личком світлим,
А я-то ночами / розмовляю з вітром.
Для поезії М. Цвєтаєвої характерні повтори морфем. Повторення префіксів виокремлює префікс і підкреслюють його значення, так що він набуває самостійний значеннєвий вагу. Слова з одним і тим самим префіксом можуть бути розташовані в межах рядка (Ах, у раззор, в розбрат, в разводство Широкі - ворітця!), Але зазвичай вони проходять через весь текст. Часто слово членується додатково знаком тире. Вірш, присвячене Б. Пастернаку:
Рас-стояння: версти, милі ...
Нас рас-ставили, рас-садили,
Щоб тихо поводилися,
По двох різних кінцях землі.
Рас-стояння: версти, дали ...
Нас розклеїли, розпаяний,
У дві руки розвели, розіп'явши,
І не знали, що це - сплав
Натхнень і сухожиль ...
Чи не посварили - посварили,
Роздвоїлася ...
Стіна та рів.
Розселили нас, як орлів -
Змовників: версти, дали ...
Не засмутили - розгубили.
За нетрями земних широт
Порозпихати нас, як сиріт.
Який вже - ну який - березень?!
Розбили нас - як колоду карт!
Лексичні повтори звичними у віршах М. Цвєтаєвої. Цікаві випадки, коли слово повторюється в різній формі або з різною синтаксичною функцією. Ось строфа, де слово сніг повторюється тричі:
І під повільним снігом стоячи,
Опущуся на коліна в сніг,
І в ім'я твоє святе
Поцілую вечірній сніг ...
У цих віршах до А. Блоку повторення слова сніг перетворює його в багатозначний символ. У його значення входить і символіка самого Блоку, і холод в його зовнішності і в образі його міста, і холод дистанції, і навіть погода Петербурга. Броня холоду, що приховує «таємний жар», - ось глибинний зміст цього символу. «Таємний жар» внутрішньо пов'язує Цвєтаєву з Блоком.
Ритм, який чує Цвєтаєва (за її словами, вона працювала зі слуху), вимагає симетричного побудови рядків, строф і композиції вірша в цілому.
Для мислення Цвєтаєвої особливо характерні зіставлення і протиставлення, нерідко охоплюють весь текст:
Я - сторінка твоєму перу.
Всі прийму. Я біла сторінка.
Я - охоронець твоєму добру:
Вирощу і поверну сторицею.
Я - село, чорна земля.
Ти мені - промінь і дощова волога.
Ти - Господь і Пан, а я -
Чорнозем - і білий папір!
Строфа з циклу віршів «Стіл»:
Ви - з відрижкою, я - з книжками,
З трюфелем, я - з грифелем,
Ви - з оливками, я - з римами,
З пікуль, я - з дактилем.
Багато віршів з синтаксичними і лексичними повторами звучать як заклинання. Ось дві строфи з вірша «Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес»:
Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес,
Від того, що ліс - моя колиска і могила - ліс,
Від того, що я на землі стою - лише однією ногою,
Від того, що я про тебе спою - як ніхто інший.
Я тебе відвоюю у всіх часів, у всіх ночей,
У всіх золотих знамен, у всіх мечів,
Я закину ключі і псів прожену з ганку -
Тому що в земній ночі я вірніше пса.
«Безмір у світі заходів», властива поетичної природу М. Цвєтаєвої, веде до незліченних «переносам». Мова вихлюпується за межі віршового рядка, переходячи в наступну. Тісно пов'язані слова виявляються в різних рядках:
Не треба мені білим
По чорному - крейдою дошки!
Майже за межею
Душі, за межею туги ...
Порушення прийнятої «заходи» у самій формі вірша символізує «безмір» душі. Але у Цвєтаєвої створюється нова, індивідуальна міра. Суцільні переноси часто супроводжуються глибокими паузами усередині рядків, і це веде до їх додатковому членению і уподібнення виділених частин по вертикалі. Виникає неповторний цвєтаєвський ритм. Деяким сучасникам це здавалося руйнуванням вірша. Але така форма вірша надає йому особливу силу і динамічність. Перенесення у Цвєтаєвої беруть участь в народженні потужної ходи вірша. («Непереможні Ритми» - за словами Андрія Білого). Головна особливість Цвєтаєвої як поета - глибоке занурення в життя мови, одержимість стихією мови, її динамікою, її ритмами. Одночасно це і занурення в стихію образів - образи російського фольклору, російської язичницької міфології, античної міфології, біблійні образи, образи світової літератури та ін Образи виражають себе у слові, у мові. Найточніше про себе сказала сама М. Цвєтаєва:
Поет - здалеку заводить мову.
Поета - далеко заводить мову.
Про точність деталей у А. Ахматової добре написала М. Цвєтаєва: «Коли молода Ахматова в перших віршах своєї першої книги дає любовне сум'яття рядками:
Я праву руку наділу
Рукавичку з лівої руки, -
вона одним ударом дає все жіноче і все ліричний сум'яття <...>. За допомогою очевидною, навіть разючою точності деталей затверджується і символізується щось більше, ніж душевний стан, - цілий душевний лад. <...> Словом, з двох ахматовських рядків народжується багата розсип широких асоціацій, що розходяться, подібно колам на воді від кинутого каменя. У цьому двустишии - вся жінка, весь поет і вся Ахматова у своїй єдиності і неповторності, якої неможливо наслідувати.
Ще на одну деталь звернула увагу М. Цвєтаєва у вірші А. Ахматової 1917 року:
На тверде гребеню замету
У твій білий таємничий будинок
Такі притихлі обидва
У мовчанні ніжному йдемо.
І солодше всіх пісень проспіваних
Мені цей сповнений сон,
Хитання гілок зачеплених
І шпор твоїх легенький дзвін.
«" І шпор твоїх легенький дзвін "- це ніжніше за все, що сказано про кохання» 7
У поезії Ахматової відбився трагізм XX століття. Ахматова сказала про нього у своїх віршах «неповторні слова» (О, є неповторні слова. Хто їх сказав - витратив занадто багато). «Потужна стислість» Ахматової проявляється в характерному для неї властивості: чим трагічніше зміст, тим більше скупі й лаконічні засоби, якими воно виражено, тим гостріше прийоми стисненого викладу. Вплив на читача при цьому зростає.
Поетична сила Ахматової проявляється у виборі і сусідстві слів у тій же манері, як і у виборі і сусідстві деталей. Ахматова вжила стосовно поезії вираз «свіжість слів» (Нам свежеть слів і почуття простоту Втрачати не те ль, що живописцю - зір). Свіжість слів визначається свіжістю і точністю погляду, своєрідністю і неповторністю особистості поета, його поетичної індивідуальності. У віршах Ахматової навіть звичайні слова звучать як вперше сказані. Слова перетворюються на ахматовських контекстах. Незвичне сусідство слів змінює їх зміст і тон. У віршах -
Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб втомити непотрібну тривогу.
Коли шарудять в яру лопухи
І никне гроно горобини жовто-червоною,
Складаю я веселі вірші
Про життя, що гине, гине і прекрасною.
Я повертаюся. Лиже мені долоню
Пухнастий кіт, муркоче розчулено,
І яскравий спалахує вогонь
На вежі озерної лесопильни.
Лише зрідка прорізується тиша
Крик лелеки, що злетілися на дах.
І якщо в мої двері ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.
Слова просто, мудро жити, непотрібна тривога, пухнастий кіт, яскравий вогонь можна вжити і в звичайній мові, але в контексті цього вірша і в більш широкому контексті поезії Ахматової вони звучать як властиві ахматовском стилю, як її індивідуальні слова. Цілком індивідуально поєднання визначень в рядку Про життя, що гине, гине і прекрасною, поєднання веселі вірші.
У рядках з віршів А ми живемо урочисто і важко І шануємо обряди наших гірких зустрічей поєднання живемо важко звичайно, але в об'єднанні урочисто і важко слово важко вже має інший зміст. У Блоку є рядки Сумна доля - так складно, так важко і святково жити, і стати надбанням доцента, І критиків нових плодити ... 8 У віршах Ахматової аналогічна думка отримує новий відтінок, по-новому забарвлюється контекстом. Злегка змінюється і словесна форма: замість святково - урочисто. Слова шануємо обряди (по відношенню до любовних зустрічей) були у Блоку (Я шаную обряд: легко заправити Ведмежу порожнину на льоту - «На островах»). Але в контексті ахматовского вірші ці слова набувають іншого тон, стають її індивідуальної приналежністю. Сильна поетична індивідуальність накладає свій відбиток на зміст слів.
У момент одного з творчих злетів - в 1916 році - М. Цвєтаєва написала про «поступливості мови російської»:
І думаю: коли-небудь і я,
Втомившись від вас, вороги, від вас, друзі,
І від поступливості мови російської, -
Одягну хрест срібний на груди,
Перехрещуся - і тихо вирушу в дорогу
За старою дорогою по Калузької.
Дійсно, стихія російської мови була М. Цвєтаєвої цілком підвладна. Поезія М. Цвєтаєвої виявила перед читачем диво мови, чудо його можливостей. Багато глибинні властивості російської мови залишилися б прихованими, якщо б не втілилися з високим ступенем поетичної майстерності у віршах М. Цвєтаєвої. Вона відчувала себе виправданою перед "судом Слова»: Але якщо є Страшний суд Слова - на ньому я чиста.
Поезія М. Цвєтаєвої гармонійно поєднує традиційний поетичну мову з небувалою новизною. Поетичні відкриття М. Цвєтаєвої відповідають тенденціям епохи. У той же час М. Цвєтаєва належить до тих, хто брав участь у створенні цієї епохи і, вийшовши за її межі, став надбанням майбутніх часів. Не випадково Б. Пастернак, захоплений поетичною силою М. Цвєтаєвої, в листі до неї 1926 зауважив:
Послухай: вірші з того світу
Їм будемо читати тільки ми -
Як автори Вед і Завітів
І бенкету під час чуми.
Однією з новаторських тенденцій в першій чверті XX століття було прагнення до ритмічної (а значить, і смисловий) вибраного слова в поетичному тексті. В. Маяковський досягає цього ефекту просто - побудовою вірша «драбинкою». У М. Цвєтаєвої відокремлення слова і частини слова здійснюється більш складними шляхами. Воно пов'язане з особливим ритмом, у створенні якого важливу роль грає характер повторів.
Своєрідність індивідуального ритму Цвєтаєвої та унікальність її інтонації засновані на дивовижному контрасті: підвищена музичність - як у символістів - поєднується в її віршах з підвищеним виділенням слова і його відособленістю. Вірш вимовляється поштовхами, прагнучи з незвичайною силою врізати окремі слова в свідомість читача. Звідси пристрасть до знака тире. Такий ритм захоплює.
Велика кількість повторів Марини Іванівни робить мову музично відчутною, народжує музику вірша. У той же час повтори у Цвєтаєвої сприяють виділенню елементів мовлення.
Характерні для віршів М. Цвєтаєвої внутрішні рими, що будуються по вертикалі:
Інші - з очима / і з личком світлим,
А я-то ночами / розмовляю з вітром.
Для поезії М. Цвєтаєвої характерні повтори морфем. Повторення префіксів виокремлює префікс і підкреслюють його значення, так що він набуває самостійний значеннєвий вагу. Слова з одним і тим самим префіксом можуть бути розташовані в межах рядка (Ах, у раззор, в розбрат, в разводство Широкі - ворітця!), Але зазвичай вони проходять через весь текст. Часто слово членується додатково знаком тире. Вірш, присвячене Б. Пастернаку:
Рас-стояння: версти, милі ...
Нас рас-ставили, рас-садили,
Щоб тихо поводилися,
По двох різних кінцях землі.
Рас-стояння: версти, дали ...
Нас розклеїли, розпаяний,
У дві руки розвели, розіп'явши,
І не знали, що це - сплав
Натхнень і сухожиль ...
Чи не посварили - посварили,
Роздвоїлася ...
Стіна та рів.
Розселили нас, як орлів -
Змовників: версти, дали ...
Не засмутили - розгубили.
За нетрями земних широт
Порозпихати нас, як сиріт.
Який вже - ну який - березень?!
Розбили нас - як колоду карт!
Лексичні повтори звичними у віршах М. Цвєтаєвої. Цікаві випадки, коли слово повторюється в різній формі або з різною синтаксичною функцією. Ось строфа, де слово сніг повторюється тричі:
І під повільним снігом стоячи,
Опущуся на коліна в сніг,
І в ім'я твоє святе
Поцілую вечірній сніг ...
У цих віршах до А. Блоку повторення слова сніг перетворює його в багатозначний символ. У його значення входить і символіка самого Блоку, і холод в його зовнішності і в образі його міста, і холод дистанції, і навіть погода Петербурга. Броня холоду, що приховує «таємний жар», - ось глибинний зміст цього символу. «Таємний жар» внутрішньо пов'язує Цвєтаєву з Блоком.
Ритм, який чує Цвєтаєва (за її словами, вона працювала зі слуху), вимагає симетричного побудови рядків, строф і композиції вірша в цілому.
Для мислення Цвєтаєвої особливо характерні зіставлення і протиставлення, нерідко охоплюють весь текст:
Я - сторінка твоєму перу.
Всі прийму. Я біла сторінка.
Я - охоронець твоєму добру:
Вирощу і поверну сторицею.
Я - село, чорна земля.
Ти мені - промінь і дощова волога.
Ти - Господь і Пан, а я -
Чорнозем - і білий папір!
Строфа з циклу віршів «Стіл»:
Ви - з відрижкою, я - з книжками,
З трюфелем, я - з грифелем,
Ви - з оливками, я - з римами,
З пікуль, я - з дактилем.
Багато віршів з синтаксичними і лексичними повторами звучать як заклинання. Ось дві строфи з вірша «Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес»:
Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес,
Від того, що ліс - моя колиска і могила - ліс,
Від того, що я на землі стою - лише однією ногою,
Від того, що я про тебе спою - як ніхто інший.
Я тебе відвоюю у всіх часів, у всіх ночей,
У всіх золотих знамен, у всіх мечів,
Я закину ключі і псів прожену з ганку -
Тому що в земній ночі я вірніше пса.
«Безмір у світі заходів», властива поетичної природу М. Цвєтаєвої, веде до незліченних «переносам». Мова вихлюпується за межі віршового рядка, переходячи в наступну. Тісно пов'язані слова виявляються в різних рядках:
Не треба мені білим
По чорному - крейдою дошки!
Майже за межею
Душі, за межею туги ...
Порушення прийнятої «заходи» у самій формі вірша символізує «безмір» душі. Але у Цвєтаєвої створюється нова, індивідуальна міра. Суцільні переноси часто супроводжуються глибокими паузами усередині рядків, і це веде до їх додатковому членению і уподібнення виділених частин по вертикалі. Виникає неповторний цвєтаєвський ритм. Деяким сучасникам це здавалося руйнуванням вірша. Але така форма вірша надає йому особливу силу і динамічність. Перенесення у Цвєтаєвої беруть участь в народженні потужної ходи вірша. («Непереможні Ритми» - за словами Андрія Білого). Головна особливість Цвєтаєвої як поета - глибоке занурення в життя мови, одержимість стихією мови, її динамікою, її ритмами. Одночасно це і занурення в стихію образів - образи російського фольклору, російської язичницької міфології, античної міфології, біблійні образи, образи світової літератури та ін Образи виражають себе у слові, у мові. Найточніше про себе сказала сама М. Цвєтаєва:
Поет - здалеку заводить мову.
Поета - далеко заводить мову.
Любовна лірика
Жінка часто буває, геніальна в любові, її ставлення до любові універсально, вона вкладає в любов всю повноту своєї природи і всі надії свої пов'язує з любов'ю.
Н. Бердяєв
Тема любові у творчості багатьох поетів займала і займає центральне місце, тому що любов підносить, пробуджує в людині найвищі почуття. На рубежі минулого століття, напередодні революції, в епоху, вражену двома світовими війнами, в Росії виникла і склалася «жіноча поезія» - поезія Анни Ахматової Андріївною і Марини Іванівни Цвєтаєви. Мабуть, тема кохання у творчості чудових поетес була однією з головних тем.
Ця тема дуже важлива на початку двадцятого століття тому що, в цей час великих потрясінь, людина продовжувала любити, бути високим, шляхетним, пристрасним.
Одного разу, відпочиваючи в Коктебелі в Максиміліана Волошина, Марина Цвєтаєва сказала:
- Я полюблю того, хто подарує мені самий гарний камінь.
На що М. Волошин відповів:
- Ні, Марина, все буде інакше. Спочатку ти полюбиш його, а після він вкладе в твою руку звичайний камінь, і ти назвеш його найкрасивішим каменем.
Мабуть, у цій історії вся Марина, ще юна, але вже така, якою вона залишиться у своїх віршах і в житті - романтик і максималіст. А вірші і життя сплете в одну найголовнішу тему своєї творчості - тему любові. Одна мені владу - Пристрасть моя!
Талант Марини Іванівни Цвєтаєвої проявився дуже рано. З дитячих років її душу краяли протиріччя: хотілося багато зрозуміти і відчути, пізнати й оцінити. Звичайно ж, така палка і рвучка натура не могла не закохатися і обійти стороною це велике почуття у своїй творчості. Кохання у ліриці Марини Іванівни - безмежне море, некерована стихія, яка повністю захоплює і поглинає. Лірична героїня Цвєтаєвої розчиняється в цьому чарівному світі, страждаючи і страждаючи, сумуючи і смуток. Марині Іванівні дано було пережити божественне почуття любові, втрати і страждання. З цих випробувань вона вийшла гідно, перелив їх у прекрасні вірші, які стали зразком любовної лірики. Цвєтаєва в любові безкомпромісна, її не влаштовує жалість, а тільки щире і велике почуття, в якому можна потонути, злитися з коханим і забути про навколишній жорстокому і несправедливому світі.
Відкритої і радісною душі автора по плечу великі радості і страждання. На жаль, радощів випадало мало, а горя вистачило б на десяток доль. Але Марина Іванівна гордо йшла по життю, несучи все, що випало на долю. І тільки вірші відкривають безодню її серця, вмістило, здавалося б, нестерпне.
Незважаючи на те що Цвєтаєва не бажала писати про політику, намагаючись зосередитися тільки на внутрішньому своєму світовідчутті, їй не вдалося помістити в інформаційний вакуум свою творчість. Як казала сама поетеса: «З історії не вискочиш». Хоча є приклади, коли її вірші стали виключно втіленням індивідуальних почуттів людини і, перш за все, почуття любові. Один з таких прикладів хотілося б розглянути докладніше, оскільки, на мій погляд, це одне з кращих творів Марини Цвєтаєвої.
Велику популярність вірш «Мені подобається, що ви хворі не мною» отримало завдяки відомому кінофільму «Іронія долі, або З легкою парою». Написане в 1915 р., вірш не втратило своєї актуальності і в наші дні, адже людські почуття, особливо любов, можливо, і сприймаються в різні часи по-своєму, але їх суть залишається та ж: ми всі так само любимо, так само страждаємо , так само мріємо. Поетеса, можливо, описує відчуття, пережиті особисто нею, а може бути, просто створює образ своєї героїні на інтуїтивному сприйнятті, припускає, що почуття можуть бути такими неоднозначними:
Мені подобається, що ви хворі не мною,
Мені подобається, що я хвора не вами,
Що ніколи важкий земну кулю
Не втече під нашими ногами ...
Описано почуття легкості від того, що немає духовних мук, пов'язаних з прихильністю до іншої людини. Можливо, навіть відображена певна іронія по відношенню до людських слабкостей. З іншого боку, героїня дякує за любов:
Спасибі Вам і серцем і руною
За те, що Ви мене-не знаючи самі! -
Так любите ...
Дивно, як тонко і неординарно поетеса дає читачеві привід для роздумів, натякаючи, що можна просто любити, а можна хворіти людиною. Вона вказує, що «хвороба» передбачає несвободу. А героїні, вільною від будь-яких зобов'язань і правил, можна: «... бути смішною - розпущеної - і не грати словами ...». При спілкуванні з цією людиною не виникне незручності:
І не червоніти задушливої хвилею,
Злегка стикнувшись рукавами.
Особиста свобода для поетеси має дуже важливе значення. Це вона дуже яскраво підкреслює. При цьому ясно видно, що героїня не позбавлена ніжності до того, кому адресовано послання, називаючи його «мій ніжний». По-моєму, вся цінність вірші і полягає в його смислової заплутаності, як би павутині почуттів. Важко розібрати, що насправді відчуває героїня. Вона, ймовірно, й сама цього не розуміє. Вона відчуває одночасно і радість, і смуток. Адже, починаючи свій подячний монолозі глузливих нот, вона закінчує його вже словами «На жаль!». І тоді попередні рядки нам перестають здаватися досить оптимістичними.
Жінка часто буває, геніальна в любові, її ставлення до любові універсально, вона вкладає в любов всю повноту своєї природи і всі надії свої пов'язує з любов'ю.
Н. Бердяєв
Тема любові у творчості багатьох поетів займала і займає центральне місце, тому що любов підносить, пробуджує в людині найвищі почуття. На рубежі минулого століття, напередодні революції, в епоху, вражену двома світовими війнами, в Росії виникла і склалася «жіноча поезія» - поезія Анни Ахматової Андріївною і Марини Іванівни Цвєтаєви. Мабуть, тема кохання у творчості чудових поетес була однією з головних тем.
Ця тема дуже важлива на початку двадцятого століття тому що, в цей час великих потрясінь, людина продовжувала любити, бути високим, шляхетним, пристрасним.
Одного разу, відпочиваючи в Коктебелі в Максиміліана Волошина, Марина Цвєтаєва сказала:
- Я полюблю того, хто подарує мені самий гарний камінь.
На що М. Волошин відповів:
- Ні, Марина, все буде інакше. Спочатку ти полюбиш його, а після він вкладе в твою руку звичайний камінь, і ти назвеш його найкрасивішим каменем.
Мабуть, у цій історії вся Марина, ще юна, але вже така, якою вона залишиться у своїх віршах і в житті - романтик і максималіст. А вірші і життя сплете в одну найголовнішу тему своєї творчості - тему любові. Одна мені владу - Пристрасть моя!
Талант Марини Іванівни Цвєтаєвої проявився дуже рано. З дитячих років її душу краяли протиріччя: хотілося багато зрозуміти і відчути, пізнати й оцінити. Звичайно ж, така палка і рвучка натура не могла не закохатися і обійти стороною це велике почуття у своїй творчості. Кохання у ліриці Марини Іванівни - безмежне море, некерована стихія, яка повністю захоплює і поглинає. Лірична героїня Цвєтаєвої розчиняється в цьому чарівному світі, страждаючи і страждаючи, сумуючи і смуток. Марині Іванівні дано було пережити божественне почуття любові, втрати і страждання. З цих випробувань вона вийшла гідно, перелив їх у прекрасні вірші, які стали зразком любовної лірики. Цвєтаєва в любові безкомпромісна, її не влаштовує жалість, а тільки щире і велике почуття, в якому можна потонути, злитися з коханим і забути про навколишній жорстокому і несправедливому світі.
Відкритої і радісною душі автора по плечу великі радості і страждання. На жаль, радощів випадало мало, а горя вистачило б на десяток доль. Але Марина Іванівна гордо йшла по життю, несучи все, що випало на долю. І тільки вірші відкривають безодню її серця, вмістило, здавалося б, нестерпне.
Незважаючи на те що Цвєтаєва не бажала писати про політику, намагаючись зосередитися тільки на внутрішньому своєму світовідчутті, їй не вдалося помістити в інформаційний вакуум свою творчість. Як казала сама поетеса: «З історії не вискочиш». Хоча є приклади, коли її вірші стали виключно втіленням індивідуальних почуттів людини і, перш за все, почуття любові. Один з таких прикладів хотілося б розглянути докладніше, оскільки, на мій погляд, це одне з кращих творів Марини Цвєтаєвої.
Велику популярність вірш «Мені подобається, що ви хворі не мною» отримало завдяки відомому кінофільму «Іронія долі, або З легкою парою». Написане в 1915 р., вірш не втратило своєї актуальності і в наші дні, адже людські почуття, особливо любов, можливо, і сприймаються в різні часи по-своєму, але їх суть залишається та ж: ми всі так само любимо, так само страждаємо , так само мріємо. Поетеса, можливо, описує відчуття, пережиті особисто нею, а може бути, просто створює образ своєї героїні на інтуїтивному сприйнятті, припускає, що почуття можуть бути такими неоднозначними:
Мені подобається, що ви хворі не мною,
Мені подобається, що я хвора не вами,
Що ніколи важкий земну кулю
Не втече під нашими ногами ...
Описано почуття легкості від того, що немає духовних мук, пов'язаних з прихильністю до іншої людини. Можливо, навіть відображена певна іронія по відношенню до людських слабкостей. З іншого боку, героїня дякує за любов:
Спасибі Вам і серцем і руною
За те, що Ви мене-не знаючи самі! -
Так любите ...
Дивно, як тонко і неординарно поетеса дає читачеві привід для роздумів, натякаючи, що можна просто любити, а можна хворіти людиною. Вона вказує, що «хвороба» передбачає несвободу. А героїні, вільною від будь-яких зобов'язань і правил, можна: «... бути смішною - розпущеної - і не грати словами ...». При спілкуванні з цією людиною не виникне незручності:
І не червоніти задушливої хвилею,
Злегка стикнувшись рукавами.
Особиста свобода для поетеси має дуже важливе значення. Це вона дуже яскраво підкреслює. При цьому ясно видно, що героїня не позбавлена ніжності до того, кому адресовано послання, називаючи його «мій ніжний». По-моєму, вся цінність вірші і полягає в його смислової заплутаності, як би павутині почуттів. Важко розібрати, що насправді відчуває героїня. Вона, ймовірно, й сама цього не розуміє. Вона відчуває одночасно і радість, і смуток. Адже, починаючи свій подячний монолозі глузливих нот, вона закінчує його вже словами «На жаль!». І тоді попередні рядки нам перестають здаватися досить оптимістичними.
"Велика земна любов" є рушійним початком всієї лірики і для Ахматової.
Завдяки її чудовим віршам читач по іншому - більш реалістично бачить світ. Анна Ахматова в одному зі своїх віршів назвала любов незвичайним "п'ятою порою року", за допомогою якого нею були помічені і інші звичайні чотири. Люблячому людині світ бачиться більш прекрасним і щасливим, почуття загострені і напружені. Всі звичайне перетворюється на незвичайне. Світ перед людиною перетворюється у величезну силу, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Осягається незвичайна, додаткова реальність: "Адже зірки були більшими, Адже пахли інакше трави". Саме любов у Ганни Ахматової є основним центром, який зводить до себе увесь інший світ її поезії. Любов практично ніколи не описується в спокійному перебування у Ахматової. Саме по собі почуття завжди гостре і незвичайне. Воно набуває додаткову гостроту і незвичність, проявляючись у граничному кризовому вираженні. Наприклад, першою будить зустрічі або зробити розриву, зльоту або падіння, смертельної небезпеки або смертної туги. Ліричні вірші Ахматової, часто сумні. Вони, як би несуть особливу стихію любові-жалю. У самих перших віршах Ахматової породжувалася не тільки любов коханців. Ця любов перетворювалася в іншу, любов-жалість, недарма є в народному російською мовою, в російській народній пісні синонім слова "любити" - слово "жаліти"; "люблю" - "шкодую": О ні, я не тебе любила, палимо солодким вогнем, Так поясни, яка сила У сумному імені твоєму.
Лірика Ахматової періоду її перших книг ("Вечір", "Четки", "Біла зграя") - майже виключно лірика кохання. Її новаторство як художника проявилося спочатку саме в цій традиційно вічної, багато разів і, здавалося б до кінця розіграної темі.
Особливо цікаві вірші про кохання, де Ахматова - що, до речі, рідко у неї - переходить до "третій особі", тобто, здавалося б, використовує чисто оповідний жанр, який передбачає і послідовність, і навіть описовість, але і в таких віршах вона все ж таки віддає перевагу ліричну фрагментарність, розмитість і недомовленість. Ось один з таких віршів, написане
від імені чоловіка:
"Підійшла. Я хвилювання не видав, Байдуже дивлячись у вікно. Села немов фарфоровий ідол, У позі, обраної нею давно. Бути веселою - звична справа, Бути уважною - це важче ... Або томна лінь здолала Після березневих пряних ночей? Утомливий гул розмов,
Жовтої люстри неживий спека І мельканье майстерних проборов Над піднесеною легкою рукою. Усміхнувся знову співрозмовник І з надією дивиться на неї ... Мій щасливий багатий спадкоємець, Ти прочитай заповіт моє ".
Підійшла. Я хвилювання не видав ...
Загадка популярності любовної лірики Ахматової.
Чи не відразу після появи першої книги, а після "чоток" і "Білої зграї" в особливості, стали говорити про "загадку Ахматової". Сам талант був очевидним, але незвична, а значить, і неясна була його суть, не кажучи вже про деяких дійсно загадкових, хоча і побічних властивості. "Роману", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, привабливе поєднання жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владності і неабиякою, майже жорсткої волі? Спочатку хотіли цю волю не помічати, вона досить суперечила "еталону жіночності". Викликало здивоване захоплення і дивне небагатослівність її любовної лірики, в якій пристрасть була схожа на тишу передгроззя і висловлювала себе зазвичай лише двома - трьома словами, схожими на зірниці, що спалахують за грізно потемнілим горизонтом.
У складної музики ахматовської лірики, в її ледь мерехтливої глибині, в її втікає від очей імлі, в підгрунті, в підсвідомості постійно жила і давала про себе знати особлива, що лякає дисгармонія, ніяковів саму Ахматову.
У любовний роман Ахматової входила епоха - вона по-своєму озвучувала і переінакшував вірші, вносила в них ноту тривоги і печалі, мали більш широке значення, ніж власна доля.
"Те п'ята пора року, Тільки його славослів'я. Дихай останньої свободою, Тому, що це - любов. Високо небо злетіло, Легкі очертанья речей, І вже не святкує тіло Річницю смутку своєї".
У цьому вірші Ахматова назвала любов "п'ятою порою року". З цього-то незвичайного, п'ятого, часу побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові світ бачиться заново. Загострені і напружені всі почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати світ з подесятереною силою, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Світ відкривається у додатковій реальності: "Адже зірки були більшими, / / Адже пахли інакше трави". Тому вірш Ахматової так предмети: він повертає речам первозданний сенс, він зупиняє увагу на тому, повз чого ми в звичайному стані здатні пройти байдуже, не оцінити, не відчути. "Над засохлої берізкою / / М'яко плаває бджола" - це побачено вперше.
Тому ж відкривається можливість відчути світ по-дитячому свіжо. Такі вірші, як "Мурка, не ходи, там сич", не тематично задані вірші для дітей, але в них є відчуття абсолютно дитячої безпосередності.
І ще одна пов'язана з тим же особливість. У любовних віршах Ахматової багато епітетів, які коли-то знаменитий російський філолог О. М. Веселовський назвав синкретичними і які народжуються з цілісного, неподільного, злитого сприйняття світу, коли око бачить світ невідривно від того, що чує в ньому вухо; коли почуття матеріалізуються , опредмечиваются, а предмети одухотворяється. "У пристрасті розпеченій дочиста" - скаже Ахматова. І вона ж бачить небо, "вражене жовтим вогнем" - сонцем, і "люстри неживий спека".
Роль деталей у віршах про любов у Ахматової
"Велика земна любов" - ось рушійне початок всієї лірики Ахматової. Саме вона змусила по-іншому - вже не символістські і не акмеістскій, а, якщо скористатися звичним визначенням, реалістично - побачити світ.
Завдяки її чудовим віршам читач по іншому - більш реалістично бачить світ. Анна Ахматова в одному зі своїх віршів назвала любов незвичайним "п'ятою порою року", за допомогою якого нею були помічені і інші звичайні чотири. Люблячому людині світ бачиться більш прекрасним і щасливим, почуття загострені і напружені. Всі звичайне перетворюється на незвичайне. Світ перед людиною перетворюється у величезну силу, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Осягається незвичайна, додаткова реальність: "Адже зірки були більшими, Адже пахли інакше трави". Саме любов у Ганни Ахматової є основним центром, який зводить до себе увесь інший світ її поезії. Любов практично ніколи не описується в спокійному перебування у Ахматової. Саме по собі почуття завжди гостре і незвичайне. Воно набуває додаткову гостроту і незвичність, проявляючись у граничному кризовому вираженні. Наприклад, першою будить зустрічі або зробити розриву, зльоту або падіння, смертельної небезпеки або смертної туги. Ліричні вірші Ахматової, часто сумні. Вони, як би несуть особливу стихію любові-жалю. У самих перших віршах Ахматової породжувалася не тільки любов коханців. Ця любов перетворювалася в іншу, любов-жалість, недарма є в народному російською мовою, в російській народній пісні синонім слова "любити" - слово "жаліти"; "люблю" - "шкодую": О ні, я не тебе любила, палимо солодким вогнем, Так поясни, яка сила У сумному імені твоєму.
Лірика Ахматової періоду її перших книг ("Вечір", "Четки", "Біла зграя") - майже виключно лірика кохання. Її новаторство як художника проявилося спочатку саме в цій традиційно вічної, багато разів і, здавалося б до кінця розіграної темі.
Особливо цікаві вірші про кохання, де Ахматова - що, до речі, рідко у неї - переходить до "третій особі", тобто, здавалося б, використовує чисто оповідний жанр, який передбачає і послідовність, і навіть описовість, але і в таких віршах вона все ж таки віддає перевагу ліричну фрагментарність, розмитість і недомовленість. Ось один з таких віршів, написане
від імені чоловіка:
"Підійшла. Я хвилювання не видав, Байдуже дивлячись у вікно. Села немов фарфоровий ідол, У позі, обраної нею давно. Бути веселою - звична справа, Бути уважною - це важче ... Або томна лінь здолала Після березневих пряних ночей? Утомливий гул розмов,
Жовтої люстри неживий спека І мельканье майстерних проборов Над піднесеною легкою рукою. Усміхнувся знову співрозмовник І з надією дивиться на неї ... Мій щасливий багатий спадкоємець, Ти прочитай заповіт моє ".
Підійшла. Я хвилювання не видав ...
Загадка популярності любовної лірики Ахматової.
Чи не відразу після появи першої книги, а після "чоток" і "Білої зграї" в особливості, стали говорити про "загадку Ахматової". Сам талант був очевидним, але незвична, а значить, і неясна була його суть, не кажучи вже про деяких дійсно загадкових, хоча і побічних властивості. "Роману", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, привабливе поєднання жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владності і неабиякою, майже жорсткої волі? Спочатку хотіли цю волю не помічати, вона досить суперечила "еталону жіночності". Викликало здивоване захоплення і дивне небагатослівність її любовної лірики, в якій пристрасть була схожа на тишу передгроззя і висловлювала себе зазвичай лише двома - трьома словами, схожими на зірниці, що спалахують за грізно потемнілим горизонтом.
У складної музики ахматовської лірики, в її ледь мерехтливої глибині, в її втікає від очей імлі, в підгрунті, в підсвідомості постійно жила і давала про себе знати особлива, що лякає дисгармонія, ніяковів саму Ахматову.
У любовний роман Ахматової входила епоха - вона по-своєму озвучувала і переінакшував вірші, вносила в них ноту тривоги і печалі, мали більш широке значення, ніж власна доля.
"Те п'ята пора року, Тільки його славослів'я. Дихай останньої свободою, Тому, що це - любов. Високо небо злетіло, Легкі очертанья речей, І вже не святкує тіло Річницю смутку своєї".
У цьому вірші Ахматова назвала любов "п'ятою порою року". З цього-то незвичайного, п'ятого, часу побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові світ бачиться заново. Загострені і напружені всі почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати світ з подесятереною силою, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Світ відкривається у додатковій реальності: "Адже зірки були більшими, / / Адже пахли інакше трави". Тому вірш Ахматової так предмети: він повертає речам первозданний сенс, він зупиняє увагу на тому, повз чого ми в звичайному стані здатні пройти байдуже, не оцінити, не відчути. "Над засохлої берізкою / / М'яко плаває бджола" - це побачено вперше.
Тому ж відкривається можливість відчути світ по-дитячому свіжо. Такі вірші, як "Мурка, не ходи, там сич", не тематично задані вірші для дітей, але в них є відчуття абсолютно дитячої безпосередності.
І ще одна пов'язана з тим же особливість. У любовних віршах Ахматової багато епітетів, які коли-то знаменитий російський філолог О. М. Веселовський назвав синкретичними і які народжуються з цілісного, неподільного, злитого сприйняття світу, коли око бачить світ невідривно від того, що чує в ньому вухо; коли почуття матеріалізуються , опредмечиваются, а предмети одухотворяється. "У пристрасті розпеченій дочиста" - скаже Ахматова. І вона ж бачить небо, "вражене жовтим вогнем" - сонцем, і "люстри неживий спека".
Роль деталей у віршах про любов у Ахматової
"Велика земна любов" - ось рушійне початок всієї лірики Ахматової. Саме вона змусила по-іншому - вже не символістські і не акмеістскій, а, якщо скористатися звичним визначенням, реалістично - побачити світ.
Тема Батьківщини
У поета немає Батьківщини, поет належить насамперед світу. Але всякий російський поет належить перш за все Росії. Завжди. Почуття патріотизму доведено в російських поетів до якоїсь критичної точки. Це чаша, яку не можна наповнити, щоб вода перелилася через край. Поетам все мало. М. Цвєтаєва - російський поет, крім того, вона очевидець всіх переломних подій свого часу. Лірика Ахматової та Цвєтаєвої це літопис. Літопис любовних переживань і літопис Росії, Батьківщини, ХХ століття.
Іноді Цвєтаєва не знає, як реагувати на ту чи іншу подію, вихваляти або проклинати його. Муки творчості народжують шедеври. Вона переносить події, сучасницею яких вона була, в глибину століть і там аналізує їх. Тому й «Стенька Разін».
Цвєтаєва любить Росію, вона не Променя її ні на Туманний Альбіон, ні на «великий і радісний» Париж, забрав 14 років її життя:
Я тут одна. До стовбура каштана
Пригорнутися так солодко голові:
І в серце плаче вірш Ростана,
Як там, в покинутій Москві.
Жіноче начало скрізь у творчості Цвєтаєвої. Її Росія жінка. Сильна, горда, і ... завжди жертва. Тема смерті пронизує всі почуття, і коли про Росію, то це особливо голосно чути:
Ти! Цей руки своєї втрачу, -
Хоч двох! Губами підпишуся
На пласі: чвари моїх земля-
Гординя, родина моя!
«Батьківщина», 1932
Але це «пізні» почуття. Є ще дитинство на Оці, в Тарусі, солодкі спогади і бажання повертатися туди знову і знову, щоб запам'ятати, понести з собою Росію століття минулого:
Дитинство поверни нам, поверни
Всі різнокольорові намисто, -
Маленькою, мирної Таруси
Літні дні.
В автобіографії Цвєтаєва пише, що повертається до Москви, в 1939 році, з еміграції, щоб дати синові, Георгію, батьківщину. Але, може бути, і щоб самій собі цю батьківщину повернути? .. Але немає вже тієї старої Москви, про яку вона самозабутньо пише в 1911, загинули «важких прабабусь слава / / Будиночки старої Москви». На дворі страшна епоха Сталіна з забитими дверима і тихим шепотом пліток. Цвєтаєва задихається, знову непереборно тягне в дитинство, хочеться втекти і сховатися від всієї води, що ллється зверху «бруду». Але вона вражена і силі свого народу, що вистояла у важких випробуваннях невпинних переворотів і продовжує нести непосильний тягар диктатури. Вона підкорена їм, вона горда, вона знає, що теж частина цього народу:
Народ такий, що і поет
Глашатай всіх широт, -
Що і поет, роззявивши рота,
Коштує такий народ!
«Народ», 1939
Трагедія Білої Гвардії це теж і її трагедія. Чи знала вона, коли в 1902 р., в Генуї писала революційні вірші, які навіть друкували в Женеві, з чим можна порівняти жах революції і громадянської війни? Швидше за все немає ... Тому така скорбота потім, скорботу і каяття:
Так! Проломила донська брила!
Біла гвардія так! загинула.
«Дон», 1918
Всі гине у віршах Цвєтаєвої, гине і вона сама.
Тема Батьківщини це, перш за все, тема всього російського народу, російської історії, це тема Державіна, Блоку. Це все у Цвєтаєвої Одно. Вона сама частина цієї Батьківщини, її співак і її творець. Вона не може жити в Росії і не може далеко від неї. Вся її доля і творчість це парадокс. Але парадокс далеко не безглуздий! Цвєтаєва, як дзеркало, - вона відображає всі, без спотворень, вона все приймає, вона просто не може з цим жити, з цим непозбутній почуттям батьківщини. І все воно, це почуття, в її віршах:
Перестраждав ж мене! Я всюди:
Зорі і руди я, хліб і зітхання,
Єсмь я і буду я, і здобуду
Губи як душу добуде Бог.
«Провід», 1923
У Ахматової любов до Батьківщини представляється так, якщо буде Батьківщина, значить буде життя, діти, вірші. Якщо немає її, значить немає нічого:
Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху над головою, -
І ми збережемо тебе, російська мова,
Велике російське слово.
Анни Ахматової володіє прекрасним властивістю, яке засноване на споконвічній національної особливості - почутті причетності світу, сопережіваемості зі світом і відповідальності перед ним: моя доля-доля країни, доля народу-історія. Анна Ахматова прожила, звичайно, важке життя. Чоловік її був розстріляний і син переходив з в'язниці на заслання і назад, її гнали і цькували. На її голову обрушувалися нескінченні негаразди. Вона майже завжди жила в бідності і в бідності померла, пізнавши, може бути, всі позбавлення, окрім позбавлення Батьківщини-вигнання. Але, не дивлячись на всі її негаразди, вона прожила щасливе життя. Вона була-поет: "Я не перестовала писати вірші. Для мене в них - зв'язок моя з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних ".
«Рідна земля» - один з віршів А. Ахматової, об'єднаних темою Батьківщини. Образ рідної землі, створений нею, приваблює своєю незвичністю: поет написала про землю в буквальному сенсі цього слова, надавши, однак, йому філософський сенс. Простежимо, як проявляється це у вірші. Епіграфом до «Рідної землі» послужила рядок відомого ахматовского вірша «Не з тими я, хто кинув землю», в якому стисло, але влучно описані характерні риси російського національного характеру:
І в світі немає людей безслізний, гордовитий і простіше нас. Звідси випливає і ставлення російської людини до рідної землі: У заповітних ладанках не носимо на грудях, Про неї вірші ридма не складалися, Нам гіркий сон вона не ятрить, не здається обітованим раєм. Кожен день ми ходимо по землі, ми на ній будуємо, але практично ніколи не ототожнюємо її з поняттям «Батьківщина» у високому розумінні цього слова, та й взагалі досить рідко вживаємо це слово в повсякденному житті. Рідна земля стала для нас чимось буденним, досконально відомим («брудом на калошах», «хрускотом на зубах»). Живучи на своїй землі, працюючи на ній, людина часом не помічає її красот: для нього це звичні картини, споглядає на протязі всього життя. «Хворіючи, бідуючи» на рідній землі, російська людина «про неї не згадує навіть». Рідко хто відчуває свою споріднену, кровну близькість до землі, яку щодня «Меліта, і місить, і кришить». Але ми «лягаємо в неї і стаємо нею, тому й кличемо так вільно - своєю». Тому такий дорогий нам «ні з чим не замішаний прах», але почуття це живе в глибині душі кожної російської людини, рідко проявляючись у зовнішніх вчинках. Таким чином, Батьківщина виступає тут як невід'ємна частина нашого єства, поняття, вбирає російською людиною разом з молоком матері. У цьому й полягає той глибокий філософський зміст, який Ахматова вкладає в слова «рідна земля». Любов до рідної землі ліричної героїні і індивідуальна і загальнозначущих одночасно: з одного боку, героїня ототожнює себе з одним з рядових російських людей, її голос зливається з хором інших голосів, з іншого - висловлює узагальнене ставлення російського народу до поняття «Батьківщина».
У поета немає Батьківщини, поет належить насамперед світу. Але всякий російський поет належить перш за все Росії. Завжди. Почуття патріотизму доведено в російських поетів до якоїсь критичної точки. Це чаша, яку не можна наповнити, щоб вода перелилася через край. Поетам все мало. М. Цвєтаєва - російський поет, крім того, вона очевидець всіх переломних подій свого часу. Лірика Ахматової та Цвєтаєвої це літопис. Літопис любовних переживань і літопис Росії, Батьківщини, ХХ століття.
Іноді Цвєтаєва не знає, як реагувати на ту чи іншу подію, вихваляти або проклинати його. Муки творчості народжують шедеври. Вона переносить події, сучасницею яких вона була, в глибину століть і там аналізує їх. Тому й «Стенька Разін».
Цвєтаєва любить Росію, вона не Променя її ні на Туманний Альбіон, ні на «великий і радісний» Париж, забрав 14 років її життя:
Я тут одна. До стовбура каштана
Пригорнутися так солодко голові:
І в серце плаче вірш Ростана,
Як там, в покинутій Москві.
Жіноче начало скрізь у творчості Цвєтаєвої. Її Росія жінка. Сильна, горда, і ... завжди жертва. Тема смерті пронизує всі почуття, і коли про Росію, то це особливо голосно чути:
Ти! Цей руки своєї втрачу, -
Хоч двох! Губами підпишуся
На пласі: чвари моїх земля-
Гординя, родина моя!
«Батьківщина», 1932
Але це «пізні» почуття. Є ще дитинство на Оці, в Тарусі, солодкі спогади і бажання повертатися туди знову і знову, щоб запам'ятати, понести з собою Росію століття минулого:
Дитинство поверни нам, поверни
Всі різнокольорові намисто, -
Маленькою, мирної Таруси
Літні дні.
В автобіографії Цвєтаєва пише, що повертається до Москви, в 1939 році, з еміграції, щоб дати синові, Георгію, батьківщину. Але, може бути, і щоб самій собі цю батьківщину повернути? .. Але немає вже тієї старої Москви, про яку вона самозабутньо пише в 1911, загинули «важких прабабусь слава / / Будиночки старої Москви». На дворі страшна епоха Сталіна з забитими дверима і тихим шепотом пліток. Цвєтаєва задихається, знову непереборно тягне в дитинство, хочеться втекти і сховатися від всієї води, що ллється зверху «бруду». Але вона вражена і силі свого народу, що вистояла у важких випробуваннях невпинних переворотів і продовжує нести непосильний тягар диктатури. Вона підкорена їм, вона горда, вона знає, що теж частина цього народу:
Народ такий, що і поет
Глашатай всіх широт, -
Що і поет, роззявивши рота,
Коштує такий народ!
«Народ», 1939
Трагедія Білої Гвардії це теж і її трагедія. Чи знала вона, коли в 1902 р., в Генуї писала революційні вірші, які навіть друкували в Женеві, з чим можна порівняти жах революції і громадянської війни? Швидше за все немає ... Тому така скорбота потім, скорботу і каяття:
Так! Проломила донська брила!
Біла гвардія так! загинула.
«Дон», 1918
Всі гине у віршах Цвєтаєвої, гине і вона сама.
Тема Батьківщини це, перш за все, тема всього російського народу, російської історії, це тема Державіна, Блоку. Це все у Цвєтаєвої Одно. Вона сама частина цієї Батьківщини, її співак і її творець. Вона не може жити в Росії і не може далеко від неї. Вся її доля і творчість це парадокс. Але парадокс далеко не безглуздий! Цвєтаєва, як дзеркало, - вона відображає всі, без спотворень, вона все приймає, вона просто не може з цим жити, з цим непозбутній почуттям батьківщини. І все воно, це почуття, в її віршах:
Перестраждав ж мене! Я всюди:
Зорі і руди я, хліб і зітхання,
Єсмь я і буду я, і здобуду
Губи як душу добуде Бог.
«Провід», 1923
У Ахматової любов до Батьківщини представляється так, якщо буде Батьківщина, значить буде життя, діти, вірші. Якщо немає її, значить немає нічого:
Не страшно під кулями мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху над головою, -
І ми збережемо тебе, російська мова,
Велике російське слово.
Анни Ахматової володіє прекрасним властивістю, яке засноване на споконвічній національної особливості - почутті причетності світу, сопережіваемості зі світом і відповідальності перед ним: моя доля-доля країни, доля народу-історія. Анна Ахматова прожила, звичайно, важке життя. Чоловік її був розстріляний і син переходив з в'язниці на заслання і назад, її гнали і цькували. На її голову обрушувалися нескінченні негаразди. Вона майже завжди жила в бідності і в бідності померла, пізнавши, може бути, всі позбавлення, окрім позбавлення Батьківщини-вигнання. Але, не дивлячись на всі її негаразди, вона прожила щасливе життя. Вона була-поет: "Я не перестовала писати вірші. Для мене в них - зв'язок моя з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних ".
«Рідна земля» - один з віршів А. Ахматової, об'єднаних темою Батьківщини. Образ рідної землі, створений нею, приваблює своєю незвичністю: поет написала про землю в буквальному сенсі цього слова, надавши, однак, йому філософський сенс. Простежимо, як проявляється це у вірші. Епіграфом до «Рідної землі» послужила рядок відомого ахматовского вірша «Не з тими я, хто кинув землю», в якому стисло, але влучно описані характерні риси російського національного характеру:
І в світі немає людей безслізний, гордовитий і простіше нас. Звідси випливає і ставлення російської людини до рідної землі: У заповітних ладанках не носимо на грудях, Про неї вірші ридма не складалися, Нам гіркий сон вона не ятрить, не здається обітованим раєм. Кожен день ми ходимо по землі, ми на ній будуємо, але практично ніколи не ототожнюємо її з поняттям «Батьківщина» у високому розумінні цього слова, та й взагалі досить рідко вживаємо це слово в повсякденному житті. Рідна земля стала для нас чимось буденним, досконально відомим («брудом на калошах», «хрускотом на зубах»). Живучи на своїй землі, працюючи на ній, людина часом не помічає її красот: для нього це звичні картини, споглядає на протязі всього життя. «Хворіючи, бідуючи» на рідній землі, російська людина «про неї не згадує навіть». Рідко хто відчуває свою споріднену, кровну близькість до землі, яку щодня «Меліта, і місить, і кришить». Але ми «лягаємо в неї і стаємо нею, тому й кличемо так вільно - своєю». Тому такий дорогий нам «ні з чим не замішаний прах», але почуття це живе в глибині душі кожної російської людини, рідко проявляючись у зовнішніх вчинках. Таким чином, Батьківщина виступає тут як невід'ємна частина нашого єства, поняття, вбирає російською людиною разом з молоком матері. У цьому й полягає той глибокий філософський зміст, який Ахматова вкладає в слова «рідна земля». Любов до рідної землі ліричної героїні і індивідуальна і загальнозначущих одночасно: з одного боку, героїня ототожнює себе з одним з рядових російських людей, її голос зливається з хором інших голосів, з іншого - висловлює узагальнене ставлення російського народу до поняття «Батьківщина».
Висновок
Російську поезію не можна уявити без Ахматової та Цвєтаєвої. Для мене досвідом порівняння поетичних світів Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої, стало гостре усвідомлення глибини і завершеності людської індивідуальності кожної людини, забуття якою неминуче веде до заперечення самих себе і далі, до душевного розпаду. Більше всього вражає істинність кожного з образів - і їх незвідність один до одного, їх особливість, їх унікальність.
Два голоси, два інструменти, два окремих і сполучених звучання - і обидва неповторні і незамінні. Музика - це не тільки мелодія, але і все те, що з нею органічно пов'язано: акомпанемент, образи і переживання. Світ кожної з поетес чарівно й чудовий, але він двічі прекрасний у порівнянні зі світом її колеги по перу і тричі чудовий при зверненні до творчості Генія.
Полюса протистоять один одному, але належать єдиної планеті. Елегізм Анни Ахматової і бунтарство Марини Цвєтаєвої не заперечують одне одного, але переплітаються, утворюючи якась загадкова єдність. Поетичний світ Анни Ахматової асоціюється з синонімами - глибока, могутня, неспішна і приховано витворюючи. Творчість же Марини Цвєтаєвої - пристрасне, буйне, що змітає будь-які обмеження і найбільше манливими до повноти особистої свободи.
На мій погляд характери самих поетес представляють собою доповнюють одна одну іпостасі російського жіночого характеру. Марина Цвєтаєва досить жорстко протиставляла себе оточенню, прагнула до повноти незалежності і завжди була готова на самопожертву заради відстоювання власної правоти. У той же час Анна Ахматова поспішала прийняти і втішити, заглибитися в переживання інших і розчинити негаразди світу у власному серці, приймаючи болю живуть як свої власні і ні в чому не ставлячи себе вище за інших, а просто і безпосередньо відчуваючи живе спорідненість з усіма. Так разом вони складають єдину об'ємну картину російського "жіночої" поезії, висвічуючи дві великі місії, властиві носителька Жіночого Начала - відстоювати власну особистісністю, і в той же час зцілювати, надихати і оберігати інших. Мені здається, що народжена ними "жіноча" поезія настільки ж принципово відрізняється від "чоловічий", як роль і позиція жінки в любові відмінна від природних для чоловіків зразків поведінки. Але це - особлива тема, яка потребує окремої розмови.
Російську поезію не можна уявити без Ахматової та Цвєтаєвої. Для мене досвідом порівняння поетичних світів Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої, стало гостре усвідомлення глибини і завершеності людської індивідуальності кожної людини, забуття якою неминуче веде до заперечення самих себе і далі, до душевного розпаду. Більше всього вражає істинність кожного з образів - і їх незвідність один до одного, їх особливість, їх унікальність.
Два голоси, два інструменти, два окремих і сполучених звучання - і обидва неповторні і незамінні. Музика - це не тільки мелодія, але і все те, що з нею органічно пов'язано: акомпанемент, образи і переживання. Світ кожної з поетес чарівно й чудовий, але він двічі прекрасний у порівнянні зі світом її колеги по перу і тричі чудовий при зверненні до творчості Генія.
Полюса протистоять один одному, але належать єдиної планеті. Елегізм Анни Ахматової і бунтарство Марини Цвєтаєвої не заперечують одне одного, але переплітаються, утворюючи якась загадкова єдність. Поетичний світ Анни Ахматової асоціюється з синонімами - глибока, могутня, неспішна і приховано витворюючи. Творчість же Марини Цвєтаєвої - пристрасне, буйне, що змітає будь-які обмеження і найбільше манливими до повноти особистої свободи.
На мій погляд характери самих поетес представляють собою доповнюють одна одну іпостасі російського жіночого характеру. Марина Цвєтаєва досить жорстко протиставляла себе оточенню, прагнула до повноти незалежності і завжди була готова на самопожертву заради відстоювання власної правоти. У той же час Анна Ахматова поспішала прийняти і втішити, заглибитися в переживання інших і розчинити негаразди світу у власному серці, приймаючи болю живуть як свої власні і ні в чому не ставлячи себе вище за інших, а просто і безпосередньо відчуваючи живе спорідненість з усіма. Так разом вони складають єдину об'ємну картину російського "жіночої" поезії, висвічуючи дві великі місії, властиві носителька Жіночого Начала - відстоювати власну особистісністю, і в той же час зцілювати, надихати і оберігати інших. Мені здається, що народжена ними "жіноча" поезія настільки ж принципово відрізняється від "чоловічий", як роль і позиція жінки в любові відмінна від природних для чоловіків зразків поведінки. Але це - особлива тема, яка потребує окремої розмови.
1 Б. Садовської
2 М. Осоргін
3 А. Блок
Квітень 1937
5 улюблений вислів Б. Пастернака
6 В'ячеслав Іванов - поет
7 З листа до Ахматовой1921 року
8 «Друзям», 1908 рік