А З Пушкін в творчості Марини Цвєтаєвої

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІНІСТЕРСТВО АГЕНСТВО ДО ОСВІТИ
НОВОСИБІРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОЛОГІЇ
РЕФЕРАТ
А. С. Пушкін у творчості Марини Цвєтаєвої
РОБОТУ ВИКОНАВ: студентка 2 курсу, групи Ф - 31,
Тітовський Юлія
РОБОТУ ПЕРЕВІРИВ: канд. філол. наук, доцент
Чурляева Т. Н.
НОВОСИБІРСЬК
2004
ПЛАН РОБОТИ
1. ВСТУП
2. ОСНОВНА ЧАСТИНА
2.1 «Вірші до Пушкіна». Виклик запереченням.
2.2 «Мій Пушкін». А. С. Пушкін очима і серцем дитину.
2.3 «Наталія Гончарова». «Таємниця білої дружини».
2.4 «Пушкін і Пугачов». Правда мистецтва.
2.5 Паралельність доль?

3. ВИСНОВОК
ВСТУП
А. С. Пушкін займає особливе місце в історії світової культури. А. С. Пушкіна за світовідчуттям нерідко характеризували як людину, близьку людям епохи Відродження. Але А. С. Пушкін не був ні універсальним генієм, що поєднують в собі вченого і художника, подібного Леонардо да Вінчі, ні творцем гротескних, гіперболізованих образів, подібних Гаргантюа та Пантагрюєль Рабле чи Дон Кіхоту Сервантеса. Часто його порівнюють з Рафаелем або Моцартом. Але й ці порівняння умовні: А. С. Пушкін чужий наївності та ідеальності Рафаеля, так само як і тієї безтурботної і життєрадісною стихії гри, властивою музиці Моцарта. З числа сучасників О. С. Пушкіна поезія його, бути може, більш споріднена поезії Гете, але не Гете - представника «Бурі і натиску», а Гете - лірика, автора «Побачення і розлуки», «Прометея».
Література про А. С. Пушкіна, - воістину унікальне явище. Жодному письменникові за всю історію російської літератури не було присвячено таку величезну кількість художніх творів і літературно - критичних робіт. Російська література не має прикладу аналогічного за глобальності образу художника, рецептивної полі якого було б настільки широко, що кожна епоха відкривала б його творчість заново.
Причин такої уваги до особистості і творчості О. С. Пушкіна досить багато: це і надзвичайна привабливість яскравої індивідуальності А. С. Пушкіна, і трагічна доля, і, звичайно ж, його прекрасне творча спадщина, без якого історія російської літератури була би зовсім інший . Його реальне життя обросла міфологічними подробицями, а ім'я А. С. Пушкіна перетворилося на символ.
Вплив А. С. Пушкіна на уми та душі було завжди настільки сильно, що ні один період російської літератури не пройшов без дискусій про нього, про його творчість. «А. С. Пушкін належить до вічно живуть і рухаються явищам, не останавливающимся на тій точці, на якій застала їх смерть, але продовжують розвиватися у свідомості суспільства. Кожна епоха вимовляє про них свою думку, і як би не вірно зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній за нею епосі сказати що - небудь нове і більш правильне, і ні одна й ніколи не висловить усього ... ». Ці надзвичайно глибокі і точні слова В. Г. Бєлінського характеризують всі періоди розвитку літератури і науки про А. С. Пушкіна.
Своє слово про великого поета виголосили і літератори «срібного століття». Кінець ХІХ - початок XX ст. - Яскравий період літературної пушкініани. У цей час написані блискучі нариси про Пушкіна Д.С. Мережковського, В. С. Соловйова, В. В. Розанова і дивного образу «мій А. С. Пушкін» у творчості В. Я. Брюсова, М. І. Цвєтаєвої, В. В. Маяковського, О. О. Блока, І. Северяніна. На рубежі століть А. С. Пушкін стає якимось естетичним і моральним еталоном, з яким всі зіставляється і в порівнянні з яким все пізнається.
«А. С. Пушкін рано став «вічним супутником» російської літератури. Але з плином часу в суспільній свідомості, у поетичної традиції, в побуті живої А. С. Пушкін поступово окаменевают і бронзовів, перетворюючись на «пам'ятник О. С. Пушкіну», споруджений для науки і загроза тим, хто насмілювався переступати в мистецтві норму. Політичні реакціонери, ліберальні красномовці, вперті старовіри, - хто тільки не намагався зробити з А. С. Пушкіна сувору гувернантку при погано вихованої молодої літератури. А. С. Пушкіним стали лякати і залякувати, а для цього потрібно було раніше всього пригладити, дистилювати, вихолостити самого А. С. Пушкіна, перехрестити його в благочестивого оборонця старозавітних традицій, який бачив сенс свого життя і своєї праці не в тому, щоб прославити свободу в жорстокий вік, але всього лише «був корисний» принадністю віршів, як сказано було в фальсифікованої Жуковським написи на Опекушінском монументі »[1].
«Таємниця» А. С. Пушкіна хвилювала М. І. Цвєтаєву нітрохи не менше за інших представників літератури. Але саме М. І. Цвєтаєва першою заговорила про те, що загадка А. С. Пушкіна не стільки естетична, літературна, скільки етична. У погляді Марини Цвєтаєвої на життя творчість А. С. Пушкіна багато сучасників бачили якийсь виклик сформованому поданням про поета.
Дана робота присвячена розгляду проблеми специфічності ставлення до Пушкіну Марини Цвєтаєвої, виявлення можливих причин, що вплинули на формування нетрадиційного бачення особистості та творчості О. С. Пушкіна.
Актуальність нашої роботи зумовлена ​​відсутністю єдиного уявлення, єдиного погляду на особистість і творчість А. С. Пушкіна серед представників літератури, кожна літературна епоха висувала свого Пушкіна.
Новизна дослідження полягає в аналізі образу А. С. Пушкіна і його творчості як концептуальної побудови Марини Цвєтаєвої, суб'єктивний погляд якої сформував нову естетичну реальність пушкінського світу.
Основною метою роботи є розгляд найширшого спектру естетичних реакцій Марини Цвєтаєвої на особистість і творчість А. С. Пушкіна. Для досягнення цієї мети необхідне рішення наступних завдань:
1) Визначення основних факторів, що вплинули на формування образу А. С. Пушкіна в свідомості Цвєтаєвої;
2) Розробка образу А. С. Пушкіна Цвєтаєвої, заснована на матеріалі нарису «Мій Пушкін», циклу «Вірші до А. С. Пушкіну».
3) Розгляд проблеми специфічності ставлення до О. С. Пушкіну Цвєтаєвої, відмінність її погляду від загальних тенденцій у сприйнятті А. С. Пушкіна письменниками кінця XIX - початку XX ст.
Науково - практична значущість роботи полягає в можливості використання її результатів як матеріалу для семінарів та лекцій з російської літератури кінця XIX - початку XX ст.
Робота складається з вступу, п'яти розділів і висновку. Бібліографічний покажчик включає 24 найменування. Загальний обсяг роботи - 35 сторінок.
«Вірші до Пушкіна»
Виклик запереченням
    Вся його наука -
Потужність. Світло - дивлюсь:
Пушкінську руку
Тисну, а не лижу                                                       
Біографія і творчість Марини Цвєтаєвої тісно взаємодіють один з одним. Життя Марини Цвєтаєвої, почасти несвідомо - як доля, дана понад, почасти свідомо - як доля творить Поета, розвивалася як би за законами літературного твору, де «химерне переплетення мотивів спростовує плоский сюжет були» [2].
Жага до життя в поезії Марини Цвєтаєвої менш за все нагадує умовний літературний прийом, бажання протиставити свій голос всі посилюється теми смерті, тління, розпаду, характерною для масової декадентської поезії початку століття. «Ні, тут справжнє поетичне відчуття. Воно народжує енергетичний згусток, який спалює минуле і майбутнє заради торжества даного миті »[3]. В один з таких миттєвостей Марина Цвєтаєва розуміє свою рівність з А. С. Пушкіним, що розуміється не як рівність таланту або читацького визнання, але як рівність інтенсивності екстатичного переживання, що врівноважують дві величини при всіх інших розбіжностях. Осмислення долі російської поезії і свого місця в ній закономірно призводить Цвєтаєву до теми А. С. Пушкіна. Радянська критика настирливо підкреслювала реалізм і загальнодоступність спадщини письменника, еміграція висуває свого А. С. Пушкіна - державника і русофіла.
У такій ситуації А. С. Пушкін, створений Мариною Цвєтаєвої, протистояв обом таборам.
У відношенні Цвєтаєвої до А. С. Пушкіну, в її розумінні А. С. Пушкіна, в безмежній любові до поета найважливіше - це тверда переконаність у тому, що вплив А. С. Пушкіна має бути тільки визвольним. Причина цього - сама духовна свобода А. С. Пушкіна. У його поезії, його особистості М. І. Цвєтаєва бачить звільняє початок, стихію волі. Не можна не рахуватися з її переконанням: поет - дитя стихії, а стихія - завжди бунт, повстання проти злежалого, скам'янілого, пережив себе.
Коли Марина Цвєтаєва писала про О. С. Пушкіна, вона твердою рукою прала з нього «хрестоматійний глянець». По-справжньому, в повний голос, Марина Цвєтаєва сказала про своє А. С. Пушкіна в чудовому віршованому циклі, який був опублікований в емігрантському паризькому журналі «Сучасні записки» в ювілейному «пушкінському» 1937 року. Вірші, що склали цей цикл, були написані в 1931 році, але у зв'язку з ювілеєм, як видно, дописувалися - про це свідчать рядки:
До Пушкінському ювілею
Теж мова промовимо ...
Не можна не враховувати особливих обставин, при яких були написані «Вірші до Пушкіна» - атмосфери ювілею, влаштованого А. С. Пушкіну білою еміграцією. Саме Білоемігрантське література з великим завзяттям прагнула до того, щоб перетворити А. С. Пушкіна в ікону, трактувала його як «ідеального поета» у дусі понять, проти яких так люто повстала у своїх віршах Марина Цвєтаєва: А. С. Пушкін - монумент, мавзолей, гувернер, лексикон, міра, межа, золота середина.
Цикл Цвєтаєвої «Вірші до А. С. Пушкіну» наповнений явними і прихованими ремінісценціями з самих різних літературних творів - і з текстів XIX століття, і з текстів сучасників Цвєтаєвої.
Стіхотовореніе «Біч жандармів, Бог студентів", по - видимому, відсилає нас до вірша Вяземського «Російський Бог» (1828). На нього вказують особливості лексики, метрики, строфіки. Для Вяземського характерно особлива будова першого рядка в другій і п'ятій строфах:
«Бог хуртовин, бог вибоїв,
Бог голодних, бог холодних ... »
Аналогічно у Марини Цвєтаєвої:
«Біч жандармів, бог студентів ...,
Критик - листопаді, скиглій - вторячи ... »
(Теж перші рядки строф).
Строфіка розрізняється. У Вяземського - однакові 4-х рядкові строфи АбАб,
У Цвєтаєвої - чергування 4 - рядкових і 2 - рядкових строф: АбАб + ВВ.
Ця строфіка потрібна для нарощування смислів, прочитаних у вірші В'яземського.
У вірші В'яземського риси «російського бога» даються перерахуванням. Полемічність вірші ясна навіть без урахування його початкового контексту. Вірш Цвєтаєвої також побудовано на перерахування ознак. Перерахування - явний суперечку з критиками:
«Пушкін - в ролі лексикону ...
Пушкін - в ролі гувернера ... -
Пушкін - в ролі русопята ...
Пушкін - в ролі гробокопа? »
Відсилання до Вяземському - відсилання до тексту класика, союзника. За допомогою Вяземського розвінчується фальшиве уявлення про А. С. Пушкіна як про «золоту середину».
«Небезпечні вірші ... Вони нутрі революційні, нутрі бунтівні, з викликом кожного рядка ... Вони мій, поета одноосібний виклик - лицемірам тоді і тепер», - писала Марина Цвєтаєва в листі Ганні Тесковой 26 січня 1937. Весь цикл пронизаний полемічним переосмисленням різних точок зору. «У цьому циклі максимальне використання стереотипу призводить до заперечення стереотипу» [4].
Граничне заперечення стереотипів відбувається в знущальних питаннях, які вінчають двустишия. Сама строфіка вірша полемічна: ритм тексту постійно виходить за межі власної схеми:
Томи, поставивши в шафку -
Посмешаете ж його,
Біженство своє змішав
З білим сказом його!
Білокрів'я мозку, моргу
Синь - з оскалом негра, горло
Удаваним ...
У цьому випадку строфа не закінчується питанням, за межі строфи виходить А. С. Пушкін вже не негативно певний - «не русопят», «не гувернер» - але безумовно позитивно: хохочущій негр.
У «Віршах до Пушкіна» поет відкидається як застиглий, мертвий зразок «заходи», «золотої середини». Він - живий, чудовий автор. У третьому вірші циклу "Верстат" А. С. Пушкін утверджується як рівний співрозмовник:
... Пушкінську руку
Тисну, а не лижу ...
Вільному - під стопки?
Мені в котлі чудес
Сем - відкритої дужки
Відає - вага,
Уявляють описки -
Сенс, коротше - все.
Бо немає розшуку
Пущі, ніж спорідненість!
Вірш «Біч жандармів, Бог студентів» спростовує образ А. С. Пушкіна як «російського бога». Якщо А. С. Пушкіна сприймати як «російського бога», то образ його стає знаком позачасовий «золотої середини», застигає, стає вершиною. Але А. С. Пушкін не загальросіянин, не бог, а жива людина. Будучи живою людиною, він не може бути критерієм заходи.
А. С. Пушкін у віршах циклу - самий вільний з вільних, скажений бунтар, який весь, цілком-з міри, з меж (у нього не «відчуття міри», а «почуття моря») - і тому «всіх живучою і жвавіше »:
«Вуха лопнули від крику:
«Перед Пушкіним у фрунт!»
А куди поділи пекло
Губ - куди поділи бунт?
Пушкінський? вуст окаянство?
Пушкін - в міру Пушкіньянца! »
«Ставлення Цвєтаєвої до Пушкіна - кровно зацікавлене і цілком вільне, як до однодумця, товаришу по« майстерні ». Їй відомі і зрозумілі всі таємниці ремесла Пушкіна - кожна його дужка, кожна описка; вона знає ціну кожній його гостроти, кожного слова »[5]. «Літературні Аристарх, арбітри художнього смаку з середовища білоемігрантських письменників у вкрай запально тоні дорікали Цвєтаєву в навмисною складності, ускладнення її віршованої мови, бачили в її нібито« недорікуватості »кричуще порушення узаконених норм класичної,« пушкінської »ясності й гармонії» [6]. Подібного роду закиди анітрохи Цвєтаєву не бентежили. Вона відповідала «пушкіньянцам», не економлячи на оцінки («Те-то до пушкінським хатинкам лепітесь, що самі - мотлох!"), І брала А. С. Пушкіна собі в союзники:
Пушкіним не бийте!
Бо б'ю вас - їм!
У «Віршах до Пушкіна» йдеться про поетичну творчість, а не про вдачі і стан суспільства. До поетичного творчості критерії зовнішньої логічності неприйнятні.
«Як на мене, у віршах все повинно бути недоречно, не так, як у людей», - писала А. А. Ахматова в 1940 році в циклі «Таємниці ремесла». Треба враховувати і власне бунтарство Цвєтаєвої, її уявлення про місце поета в суспільстві. Поет - ізгой, він недоречний за своєю природою:
«У цьому християни з світів
Поети - жиди »(« Поема Кінця », 1924)
Поезія - є бунт живої людини проти відсталого порядку, застою в ім'я живого і мінливого зростання.
У циклі «Вірші до Пушкіна» ставлення Цвєтаєвої до поета нагадує ставлення Маяковського в 20 - ті роки:
«Я люблю Вас
але живого
а не мумію
Навели
Хрестоматійний глянець
Ви
По - моєму
За життя
- Думаю-
Теж бушували
Африканець! »
Проте М. І. Цвєтаєва більш революційна і менш песимістична, ніж Маяковський у вірші «Ювілейне», де «я» - персонаж підсаджує Пушкіна назад на п'єдестал. У Марини Цвєтаєвої А. С. Пушкін на п'єдестал не повертається. У Марини Цвєтаєвої прихованого обожнювання А. С. Пушкіна немає. Перетворення поета на ідола призводить до застою, до орієнтації на минуле, до фальсифікації Пушкіна.
Ставлення до Росії у «Віршах до А. С. Пушкіну» полемічно:
«... Біженство свій змішав
З білим сказом його! »
«... Поскакав би, Вершник Мідний,
Він з усіх копит назад »
Сказ А. С. Пушкіна - біле, воно співвідноситься з білим рухом. Емігрантські «пушкіньянци» - «біженці», вони здалися без бою, не тільки фізично, ставши емігрантами, але і метафізично, здавшись диктату «золотої середини», підвівши А. С. Пушкіна підлогу свою міру.
Ототожнення А. С. Пушкіна з Мідний вершник парадоксально, але воно розвивається в наступному вірші циклу - «Петро і Пушкін». Петро, ​​на відміну від Олександра I і Миколи I, відпустив би О. С. Пушкіна за кордон, «на побивку в свою африканську дичину!».
Петро - також непередбачуваний бунтар, цінує талант ненавидить «боязкість чоловічу». За що і вбив сина «сробевшего». Його справжній син - Ганнібал, істинний правнук - О. С. Пушкін. В образі Петра - синовбивець і А. С. Пушкіна - Мідного вершника акцентуються непередбачуваність, владність, свобода, готовність перетнути кордону.
У «Віршах до Пушкіна» були розвинені такі теми, як розмова поета з іншим поетом на рівних, винятковість, небезпеку становища будь-якого поета в усі часи.
«З тих пір ... як Пушкіна на моїх очах (в дитинстві) - на картині Наумова - вбили ... я поділила світ на поета і всіх, і вибрала - поета, в підзахисні вибрала - поета; захищати поета - від усіх; як би ці всі ні вдягалися і не називалися. Пушкін був негр ... (... Який поет з колишніх і сущих - не негр, і якого поета - не вбили? »[7].
«Мій Пушкін»
А. С. Пушкін "очима і серцем дитину»
Причини нетрадиційного бачення Цвєтаєвої А. С. Пушкіна - в самобутньому характері особистості Марини Цвєтаєвої, в особливостях її мірочувствія. Не думати над об'єктом, будь то людина або інша реалія, а відчувати його, не відчувати на дотик, а дослухатися й приймати в себе, поглинати душею, тамуючи емоційну спрагу. Звідси, можливо, і особливий надрив, «безмірна» емоційність. Те, чого не було у А. С. Пушкіна, з яким в даній ситуації порівнюється Марина Цвєтаєва.
Не реальність, а нереальність є зазвичай у Марини Цвєтаєвої приводом до творчості. Бєлкіна М. І. помітила, що відносно Марини Цвєтаєвої цей закон працював незаперечно: «Головне в житті М. І. Цвєтаєвої була творчість, вірші, але вірші народжувалися від зіткнення її з людьми, а людей цих і відносини з ними вона творила, як вірші, за що життя їй жорстоко помстилася ... »[8]. Ця «помста життя» була, ймовірно, наслідком того, що Марина Цвєтаєва вважала за краще творчість любові. Вона відмовлялася приймати людей такими, якими вони поставали перед нею, але творила їх «за своїм образом і подобою», більше того - вона, розчарувавшись, несамовито зневажала своє «творіння».
«Таємниця» А. С. Пушкіна хвилювала Марину Цвєтаєву нітрохи не менше Достоєвського та його послідовників. Багатьох моральних питань стосується Марина Цвєтаєва, трактуючи їх у відповідності зі своїм особистим досвідом, своїми поглядами на долю О. С. Пушкіна. Її хвилюють питання обумовленості долі якими - то прихованими причинами, тому в нарисі «Мій Пушкін» Марина Цвєтаєва здійснює розтин підтексту деяких творів поета, розкриває шари художніх смислів. У нарисі про О. С. Пушкіна Марина Цвєтаєва спирається на дійсність свого власного життєвого досвіду.
Метод аналізу Марини Цвєтаєвої можна назвати інтуїтивним осягненням. Марина Цвєтаєва стверджувала, що найвищою цінністю і достовірністю в мистецтві є «досвід особистої долі», «кровна істина». Від цієї «кровної істини» недалеко і до кровного споріднення, про що Марина Цвєтаєва і «проговорюється» у нарисі «Мій Пушкін»: «З пушкінської дуелі в мені почалася сестра». Так у творчості Марини Цвєтаєвої можна виявити «приховані претензії» чи не на кровну спорідненість з А. С. Пушкіним, на походження від одного предка. Природно, що ці «претензії» здавалися сучасникам необгрунтованими, «незаконними». На довершення всього свою роботу Марина Цвєтаєва назвала «Мій Пушкін». «Мій» у цій назві явно превалювала і багатьом сучасникам здалося зухвалим. «Мій Пушкін» був сприйнятий як претензія на одноосібне володіння і претензія на єдино - вірне тлумачення. Спостерігається деяка невідповідність назви та жанру роботи. «Мій Пушкін» - автобіографічний есе. У заголовку - А. С. Пушкін, у змісті - власна біографія автора. Валерій Брюсов багато раніше Марини Цвєтаєвої назвав одну зі своїх робіт «Мій Пушкін», ця робота дала назву цілій книзі статей про О. С. Пушкіна, виданої вже після смерті Валерія Брюсова. Але в статтях Валерія Брюсова мова і йшла про О. С. Пушкіна, як було заявлено в заголовку, про його творах з залученням лише малої частки автобіографізм. У Валерія Брюсова переважаючим моментом стає все-таки «оповідання» про О. С. Пушкіна, а не про себе. «Мій Пушкін» Марини Цвєтаєвої, навпаки, настільки її особистий, неотторжима від її долі, починаючи з дитячих вражень і закінчуючи нарисом.
Метод читання А. С. Пушкіна Мариною Цвєтаєвої можна позначити як винесення змісту за межі реальної видимості, за межі контексту твору. «Золоте відчуття міри» - це, на думку Цвєтаєвої, тільки видимість, за якою ховається справжнє - стихійне - «Я» поета. Очевидно, це жорстоке протистояння Цвєтаєвої спробі канонізувати поета, захист його стихійності, «несредінності» була захистом власного ідейно - художнього світу.
Щоб проникнути в глибинні пласти творчості А. С. Пушкіна, Марина Цвєтаєва мала почуватися в собі психологічний спорідненість з поетом, спиратися навіть не на логіку життєвого досвіду, а сподіватися на найпотаємніші мотиви кожного жесту поета. З «котла чудес творчості А. С. Пушкіна вона виловлює те, чого інші з будь - яких причин не помічають» [9].
Неповторне прочитання А. С. Пушкіна «очима і серцем дитину», коли «доросла» Марина Цвєтаєва ховається в підтексті, - характерна риса нарису «Мій Пушкін». Задум «Мого Пушкіна» ясно окреслений у листі до П. Балакшина: «Мені, наприклад, страшно хочеться написати про Пушкіна - Мій Пушкін - дошкільний, хрестоматійний, потайки читаний, - юнацький - мій Пушкін - через все життя» [10].
У творі «Мій Пушкін» Марина Цвєтаєва надає великого значення свою дитячу зустріч із сином А. С. Пушкіна Олександром, коли він прийшов з візитом у «Трьохпрудний дім» її батьків. В оповіданні про цю подію вона передає своє дитяче сприйняття, коли Марина Цвєтаєва «ще не знала, що Пушкін - Пушкін» і ототожнювала його з пам'ятником у Москві, для неї він був «Пам'ятник - Пушкіна». З цього випливало, що в будинок її батьків «у гості приходив син Пам'ятник-Пушкіна». Але скоро і невизначена приналежність сина стерлася: син Пам'ятник - Пушкіна перетворився на сам Пам'ятник - Пушкіна. «До нас у гості приходив сам Пам'ятник - Пушкіна» [11].
У «Моєму Пушкіна» зріла Марина Цвєтаєва вписує себе і в дійсно увічнення історією біографію батька російської поезії, і в життя звичайного смертного - його сина. Цей візит «подвійного пам'ятника його [А. С. Пушкіна] слави і його крові »,« живого пам'ятника », представляється Цвєтаєвої« ціле життя по тому »не більше і не менше як відвідуванням її власного Командора до того, як вона дізналася про О. С. Пушкіна і про Дон Жуана. Вона пише: «Так у мене, до Пушкіна, до Дон Жуана, був свій Командор». Володіння власним Командором визначає місце Цвєтаєвої в тому родовому співтоваристві російських поетів, яке вона сама створила. Її Командор робить її співставною з Дон Жуаном.
Хто ж такий А. С. Пушкін? У «Моєму Пушкіна» він має безліч імен і визначень "уводімий - Пушкін» після фатальної дуелі; «Пушкін - поет», «Пушкін був мій перший поет і перший поет Росії», «Пушкін - негр» (а «який поет з колишніх і сущих не негр? »),« Пушкін - Пам'ятник - Пушкіна »,« Пушкін - Пушкін »,« Пушкін - символ »,« Пушкін є факт, перекидаючий теорію ». І те, що деякі з цих визначень А. С. Пушкіна суперечать один одному, тільки підкреслює Пушкінське велич, вказуючи на його всеосяжну, божественну природу. Хто, крім бога, може бути і смертною людиною, і божеством; померлим і живим; фактом і символом; завжди залишатися самим собою, навіть коли він «інший».
На тлі наполегливого повторення Цвєтаєвої імені О. С. Пушкіна парадоксом виглядає той факт, що з самого початку «Мого Пушкіна» вона використовує його як прикриття для викладення своєї особистої, оповитою загадковістю історії: «Починається як глава настільного роману всіх наших бабусь і матерів - "Jane Eyre" - Таємниця червоної кімнати. У червоній кімнаті був таємний шафа ». Тут ми маємо справу з класичним прийомом - захопити читача, заінтригувати його, оскільки Марина Цвєтаєва зволікає і відкладає розповідь про «таємниці червоної кімнати». Потім, через кілька сторінок, вона добирається і до її перед-передісторії, яка полягає у взаєминах маленької Мусі з «Пам'ятник-Пушкіним», «чорним людиною вище за всіх і чорніше всіх - з нахиленою головою і капелюхом в руці». «Пам'ятник - Пушкіна» дає їй багато «перших уроків» - уроки числа, масштабу, матеріалу, ієрархії, думки і - головне - надає «наочне підтвердження всього її подальшого досвіду: з тисячі фігурок, навіть одна на іншу поставлених, не зробиш А. С. Пушкіна ».
Коли Марина Цвєтаєва, нарешті, підходить до розкриття таємниці червоної кімнати, вона збільшує масштаби цієї таємниці, включивши в неї весь райський світ свого дитинства: «Але що ж таємниця червоної кімнати? Ах, весь будинок був таємний, весь будинок був - таємниця! Заборонене шафа. Заборонений плід. Цей плід - тому, величезний синьо-ліловий том із золотим написом навскіс - Зібрання творів А. С. Пушкіна ».
А. С. Пушкін Марини Цвєтаєвої був таємним, тому що він її «заразив любов'ю. Словом - любов», а саме - трагічної любов'ю Тетяни і Онєгіна. Їх любов пробудила в ній таємне бажання, яке вона приховувала від матері, не здогадується, що вона «не в Онєгіна закохалася, а в Онєгіна і Тетяну (і, може бути, в Тетяну трошки більше), в них обох разом, в любов» . Цвєтаєва продовжує: «І ні однієї своєї речі я потім не писала, не закохавшись одночасно в двох (у неї - трошки більше), не в них двох, а в їх любов» [12].
Цвєтаєва так і пронесла через все життя, з дитинства і до зрілості, образ свого А. С. Пушкіна, який відповідав більшості вимог, пропонованих нею до правдивого, безсмертному російському поетові.
«Наталя Гончарова»
«Таємниця білої дружини»
Важлива сторона життя А. С. Пушкіна, яка не входила до складу дитячого Пушкіна Марини Цвєтаєвої - це його відносини з Наталією Гончаровою. Марина Цвєтаєва розглядає любов до неї А. С. Пушкіна в нарисі 1929 року «Наталія Гончарова». Це дійсно ціле дослідження, «таємниця білої дружини», або таємниця дружини-"пробілу».
Марина Цвєтаєва починає з твердження про існування трьох Пушкіних і задається питанням, за якого з трьох вийшла заміж Гончарова. «Є три Пушкіна: Пушкін - очима люблячих (друзів, жінок, стіхолюбов, студентства), Пушкін - очима цікавих (всіх тих, останню плітку про нього ловили чи не жадібніше, ніж його вірш), Пушкін - очима тих, хто осуджує (государ, поліція , Булгарін, ікси, ігреки - посмертні відгуки) і, нарешті, Пушкін - очима майбутнього - нас ». М. І. Цвєтаєва переконана в тому, що Гончарова вийшла заміж «в усякому разі, не за першого і тим самим вже не за останнього ... Може бути, за другого - Пушкіна пліток - і - як не жорстоко сказати - найпевніше, за Пушкіна очима суду, Двору ».
Поєднання Гончарова - Пушкін Марина Цвєтаєва вважає абсолютно контрастом: пробіл, нуль - і Пушкін. Тільки той факт, що Гончарова була «просто - красуня», а А. С. Пушкін - «просто - геній», може пояснити його незбагненне тяжіння до дружини: «тяга генія - переповненості - до порожнього місця» Він хотів нуль, бо сам був - все »Марина Цвєтаєва робить висновок:« Є пари - теж, але розрізнені, майже розірвані. Зігфрід, не довідався Брунгільди, Пенфезілея, не впізнала Ахілла, де рок в непорозумінні, хоча б роковому. Пари - все ж таки. А є фатальні - пари, з засудженого зсередини, без надії на сім світі, ні на тому. Пушкін - Гончарова ».
Отже, фатальний шлюб з Гончаровою прирівнює А. С. Пушкіна до міфо-героїчним персонажам, і він стає, в інтерпретації Цвєтаєвої, для російської культури тим, ким для Німеччини був Зігфрід і для давньої Греції Ахілл. При цьому цікаво, що Гончарова, всупереч логіці такого зіставлення, зовсім не потрапляє в обойму цієї дивної компанії напівбожественних дів-войовниць - Брунгільди, Пенфесилею. Якщо якась жінка і була Амазонкою Пушкіна, то це сама Марина Цвєтаєва. А Гончарова швидше отримала одне з найбільш мерзенних місць в міфології Марини Цвєтаєвої: вона всього лише «безневинна, безсловесна - Олена - лялька, знаряддя долі».
Хоча Марина Цвєтаєва явно дає зрозуміти, що її Пушкін, на відміну від Гончарової, - це Пушкін «очима люблячих», тим не менше, сприйняття всіх трьох Пушкіних охоплено і проявлено в її творчості. Бо вона і письменник, і «цікавий», і читач Пушкіна. «Ті, які дивляться на Пушкіна« очима люблячих », бачать його пишучим; ті, які дивляться на нього« очима цікавих », бачать його дивацтва, для них він чужий і іншого. А ті, які бачать його «очима тих, хто осуджує», намагаються читати його, безсмертного, звичайними смертними очима. Саме триєдина природа Пушкіна дає можливість творчої близькості з ним для російського геніального поета-жінки, і Марини Цвєтаєва знаходить якусь ідентифікацію з Пушкіним - у цих незмінних, вічно тривають процесах: писати, бути Іншим (чужинцем) і бути (невірно) понятим читачами »[ 13].
«Пушкін і Пугачов»
Правда мистецтва
Існує зовсім не багато творів, в яких так переконливо, з таким тонким розумінням було б сказано про народність А. С. Пушкіна. А той факт, що говорить це великий російський поет, у багато разів підвищує ціну сказаного.
Нарис «Пушкін і Пугачов» Марина Цвєтаєва написала вже під кінець свого емігрантського полубитія, коли пройшли довгі роки тяжких помилок, непоправних помилок, болісних сумнівів, занадто пізніх прозрінь.
Тому, звичайно, не випадково, а, навпаки, у високому ступені знаменно, що в дні Пушкінського ювілею Марина Цвєтаєва, минаючи всі інші можливі і навіть привабливі для неї теми, пов'язані з Пушкіним, звертається до теми народного революційного руху, до образу народного ватажка - Пугачова. У самому виборі такої теми відчувається виклик ювілейного благонравія і тому пієтету, з яким біла еміграція ставилася до повергнутий славі колишньої Росії, її полеглих володарів. Ненависть, з якою говорила Марина Цвєтаєва про «певцоубійце» Миколу, презирство, з яким відгукувалася вона про «білорибиці» Катерині, не могли не бентежити білоемігрантських еліту як абсолютно недоречна у ювілейній обстановці витівка.
Для самої Марини Цвєтаєвої «історична» тема, звичайно, набула особливого, остросучасний сенс. У Пушкіна в «Капітанської дочці» Марина Цвєтаєва знайшла такий дозвіл теми, яке відповідало вже не тільки її душевному настрою, але і її роздумів про свою людської та письменницьку долю.
У нарисі «Мій Пушкін» Марина Цвєтаєва, розповідаючи, як ще в ранньому дитинстві палко покохала Пушкінського Пугачова, зронила таке визнання: «Вся справа була в тому, що я від природи любила вовка, а не ягняти» (певною казкової ситуації). Така вже була її природа: любити наперекір. І далі: «Сказавши« вовк », я назвала Вожатого. Назвавши Вожатого - я назвала Пугачова: вовка, на цей раз ягняти пощадили, вовка, в темний ліс ягняти поволокшего - любити. Але про себе і вожатих, про Пушкіна і Пугачову скажу окремо, тому що Вожатий заведе нас далеко, може бути, ще далі, ніж підпоручика Гриньова, в самі нетрі добра і зла, в те місце нетрів, де вони нерозривно скручені і, скрутити, утворюють живе життя »[14].
Мова йде тут про головне і основному - про розуміння живого життя з її добром і злом. Ласкаво втілено у Пугачову. Не в Гриневі, який по-панськи поблажливо і недбало нагородив Вожатого заячий кожушок, а в цьому «недоброму», «лихом» людину, «страх-людині» з чорними веселими очима, який про кожушок не забув.
Пугачов щедро розплатився з Гриньовим за кожушанку: дарував йому життя. Але, по Цвєтаєвої, цього мало: Пугачов вже не хоче розлучатися з Гриньовим, обіцяє його «поставити фельдмаршалом», влаштовує його любовні справи - ​​і все це тому, що він просто полюбив прямодушного підпоручика. Так серед моря крові, пролитої нещадним бунтом, торжествує безкорисливе людське добро.
У «Капітанської дочці» Марина Цвєтаєва любить одного Пугачова. Все інше в повісті залишає її байдужою - і комендант з Василиною Єгорівною, і Маша, та, загалом, і сам Гриньов. Зате вогневим Пугачовим вона не втомлюється милуватися - і його Самокатна промовою, і його очима, і його бородою. Це «живий мужик», і це «самий незборимий з романтичних героїв». Але найбільше привабливо і дорого Цвєтаєвої у Пугачову його безкорисливість і великодушність, чистота його серцевого потягу до Гриньова. «Гриньов Пугачову потрібен ні для чого: для душі» - ось що робить Пугачова самим живим, правдивим і самим романтичним героєм.
У зв'язку з цим Марина Цвєтаєва стосується великого питання - про правду факту і правді мистецтва. Чому Пушкін спочатку, в «Історії Пугачова», зобразив великого бунтаря «звіром», втіленням злодійства, а в написаній пізніше повісті - великодушним героєм? Як історик він знав все «низькі істини» про пугачевском повстанні, але як поет, як художник - про них забув, відмів їх і залишив головне: людська велич Пугачова, його душевну щедрість, «чорні очі і заграва».
Відповідь Цвєтаєвої не повний, але багатозначний. А. С. Пушкін зробив так тому, що справжнє мистецтво ні прославлення зла, ні милування злом не терпить, тому що поезія - вищий критерій правди і правоти, бо справжнє «знання поета про предмет» досягається лише одним шляхом - через «очисну роботу поезії ».
А. С. Пушкін в «Капітанської дочці» підняв Пугачова на «високий поміст» народного переказу. Зобразивши Пугачова великодушним героєм, він вчинив не лише як поет, а й «як народ»: «він правду факту-виправив ... дав нам іншого Пугачова, свого Пугачова, народного Пугачова ». Марина Цвєтаєва пильно розгледіла, як вже не Гриньов, а сам О. С. Пушкін підпав під чару Пугачова, як він закохався в Вожатого. Так у нарисі «А. С. Пушкін і Пугачов »на перший план висувається тема народної правди, що допомагає поетові пряміше, пильніше вдивитися в живе життя.
«Знову і знову повертається Цвєтаєва до самого Пушкіну-до його особистості, характеру, долі, трагедії, загибелі. Природно виникає нездоланну зіставлення: «Самозванець - ворога - за правду - відпустив. Самодержець - поета - за правду - прикував ». Пушкін стає уособленням стриножений свободи »[15].
Нариси Цвєтаєвої чудові глибоким проникненням в саму суть Пушкінського творчості, в «таємниці» його художнього мислення. Так писати про мистецтво, про поезію може тільки художник, поет. Найменше це схоже на "белетристику», але це художньо в найвищому ступені.
У прозі Цвєтаєвої втілений особливий тип мовлення. Мова дуже лірична, а головне - зовсім вільна, природна, ненавмисно. У ній немає і сліду белетристичній гладкості і красивість. Найбільше вона нагадує схвильований і тому кілька плутаних суперечка чи «розмова про себе», коли людині не до оглядки на строгі правила шкільної граматики. У самій негладко цій швидкій, захлинаються мови з її постійними запинання, синтаксичними вольностями, натяками і подразумеваніе таїться та особлива принадність живої мови.
І разом з тим несвязная, здавалося б, мова Марини Цвєтаєвої на рідкість точна, афористично стисла, сповнена іронії та сарказму, грає всіма відтінками смислових значень слова. Кілька різких, блискавичних штрихів - і готовий вбивчий портрет Катерини: «На вогневому тлі Пугачова - пожеж, грабежів, хуртовин, кибиток, бенкетів - ця, в очіпку і душегрейке, на лавці, між всяких містків і листочків, представлялася мені величезною білою рибою, білорибиця. І навіть несолоної ».
Сама разюча риса словесного стилю Цвєтаєвої - нерозривна єдність думки й мови. Сама суперечливість і утрудненість її прози - від багатства думки, спресованої в тугий клубок, і від інтенсивності її вираження.
Стихія поетичного дихає в пушкінських нарисах Марини Цвєтаєвої. У них вона такою ж своєрідний і впевнений майстер, слова, яким була у віршах, такий же натхненний, поет з усією притаманною їй безміром почуттів - вогненним захопленням і бурхливим обуренням, завжди пристрасними і нерідко упередженими судженнями. Саме сяють безпосереднього почуття та енергія його словесного вираження роблять ці нариси прозою поета.

Паралельність доль?
Подібність окремих моментів біографії у людей далеко один від одного віддалених епох завжди поверхово, проте в літературознавстві досить часто зустрічаються такого порівняння (і дійсне збіг). Про це чудово сказав Михайло Епштейн у статті «Після карнавалу, або Вічний Вєнєчка», присвяченої творчості Венедикта Єрофєєва. «Російська література рясніє міфами ... Майже всі наші міфи, від Пушкіна до Висоцького, - про людей,« що пішли, не долюбив, не докуривши останньої цигарки »... Поряд з Пушкіним ми маємо ще й міф про Пушкіна; то пушкінське, що не втілилося в самому Пушкіна, живе тепер і поза самого Пушкіна. Воно не здійснилося в однієї біографії, зате здійсниться у всій подальшій російській культурі ».
Повторення «пушкінської ситуації» з різними «варіантами» вбачається в біографії Марини Цвєтаєвої. Простежується незвичайна, безперервна спадкоємність психологічного плану, занурення в однакову середу, винесення однакових властивостей з цього середовища, своєрідна перекличка відчуттів.
У долі Марини Цвєтаєвої в наявності збіг як - ніби випадкових обставин, «паралельність деяких моментів». Можливо, подібні епізоди з життя двох поетів допоможуть додатково прояснити мотиви інтересу Марини Цвєтаєвої до А. С. Пушкіну.
У багатьох «документальних повістях» і романів про А. С. Пушкіна ми зустрічаємося з описом сцени таємного відвідування юнаків Пушкіним кабінету батька з метою прочитання «заборонених» книг. У нарисі Марини Цвєтаєвої «Мій Пушкін» ця сцена виявляється спроецированное автором на власну біографію.
Ю. М. Лотман у своїй книзі про О. С. Пушкіна зауважує, що в юності поет «був глибоко не впевнений у собі. Це викликало браваду, молодчество, прагнення бути першим. Вдома його вважали телепнем - він почав вище всього ставити фізичну спритність, силу ... ». Марина Цвєтаєва згадує, що саме пам'ятник Пушкіну викликав у ній честолюбне бажання бути першим, незважаючи на те, що «я велика і товста», як казала вона собі, які звикли, ймовірно, з загальною думкою своїх домашніх і порівнюючи себе з іншими.
Потреба в почутті прихильності у Пушкіна була винятково сильна, на думку Ю. М. Лотмана. «Це наклало відбиток на відносини Пушкіна з людьми старше за нього за віком. З одного боку, він у будь-яку хвилину був готовий збунтуватися проти авторитету, заступництво і поблажливість старших були йому нестерпні. З іншого, він тягнувся до них, прагнув їх уваги, визнання з їх боку було йому необхідно ».
У характеристиці Ю. М. Лотмана багато збігається з світовідчуттям молодий Марини Цвєтаєвої: і прагнення до дружби зі старшими, і бунт проти авторитету, і потреба у визнанні. Дуже ймовірно, що культ дружби, присутньої і в житті, і в творчості Марини Цвєтаєвої, був вперше сприйнятий нею через особистість А. С. Пушкіна.
Той факт, що Марини Цвєтаєва, на відміну від А. С. Пушкіна, любила згадувати своє дитинство і багато про нього писала, як раз підкреслює, наскільки велика була її «потреба в компенсації», душевних зв'язків їй завжди було недостатньо.
Виявлення детальних збігів у характері і поведінці двох поетів, А. С. Пушкіна і Марини Цвєтаєвої, допомагає зрозуміти мотиви суб'єктивізму Марини Цвєтаєвої в оцінках особистості Пушкіна. Марину Цвєтаєву, пережила подібні болісні сумніви і невдоволення собою, було легше зрозуміти і характер А. С. Пушкіна, адже межу і особливості характеру, придбані в дитинстві і юності, випаровуються не безслідно, коли приходить зрілість. Звідси, можливо, і її тонкий психологізм у роботах про Пушкіна. Припущення і висновки в нарисах «Пушкін і Пугачов» і «Наталія Гончарова» спочивають на інтуїтивно - споглядальному підставі, не передбачає «об'єктивних оцінок, а претендує на глибинно - психологічний аналіз, який неминуче суб'єктивний.
Послідовно, від твору до твору Марина Цвєтаєва веде процес виправдання себе через поета. У 1931 році в нарисі «Мій Пушкін» вона назве улюбленого поета негром - «моє біле убозтво» поруч з «чорним божеством». А в 1933 році вона вже ставить себе врівень з Пушкіним, називаючи і себе негром. Ймовірно, в розумінні Марини Цвєтаєвої негр - це той, хто виділяється з натовпу, хто доставляє всім незручність своєю несхожістю і відчуває його сам, страждає від свого «негрства». Називаючи А. С. Пушкіна негром, Марина Цвєтаєва вказує на його внутрішню відособленість, замкнутість - при всій зовнішній жвавості і уживчивости характеру.
У своїх роботах про А. С. Пушкіна Марина Цвєтаєва не проявляє інтересу до дитячих і юнацьких років поета. Це можна пояснити тим, що вона поважала почуття поета, знаючи, що він сам не облив свого дитинства. Її все тут було зрозуміло, все знайомо, навряд чи хотілося знову аналізувати власні ж комплекси. З іншого боку, згадуючи все краще і добре, згадуючи з любов'ю і толерантністю свої дитячі прикрощі, вона могла спробувати пом'якшити та виправдати факт заперечення Пушкіним свого дитинства. Вона закликає його у своє дитинство («Мій Пушкін»), немов намагаючись зігріти своїм дитячим захоплено - закоханим поглядом. А він, у свою чергу замінює їй і брата, і співрозмовника, і компаньйона в дитячих іграх.
При всій випадковості і ненав'язливості збігів не можна, тим не менш, заперечувати ймовірність свідомого «моделювання» Мариною Цвєтаєвої своєї біографії за принципом поетичного канону - Байрон, Пушкін, Лермонтов були для неї найкращими зразками для життя.
Саме особливість мірочувствія Марини Цвєтаєвої, що відрізняє її від Пушкіна, - емоційна експресивність - і позначилася на характері оцінок творчого та життєвого шляху О. С. Пушкіна.
Висновок
Образ А. С. Пушкіна для письменників «срібного століття» став символом Росії, Батьківщини. Те ж можна сказати і про Марину Цвєтаєву, у творчості якої в період еміграції Пушкініана зайняла особливої ​​місце. Нариси «Мій Пушкін», «Пушкін і Пугачов», «Наталія Гончарова», а також цикл чудових «Віршів до Пушкіну» є свідченням особливого інтересу Марини Цвєтаєвої до особистості і творчості поета. Марина Цвєтаєва наповнює ім'я Пушкіна особливим змістом, своїми емоційними асоціаціями, підкреслюючи, що для неї А. С. Пушкін - «творче співчуття». Марина Цвєтаєва виділяє в образі поета «внутрішню свободу» як чільну рушійну силу, яка протиставляє творця - натовпі.
Свою близькість, «спорідненість» А. С. Пушкіну Марина Цвєтаєва бачить в трагічній противопоставленности суспільству і розумінні творчості як служіння:
Прадіду - товарка:
У тій же майстерні!
Кожна помарка -
Як своєю рукою.
Ядром концептуальних побудов Марини Цвєтаєвої про Пушкіна є нарис «Мій Пушкін» та цикл «Вірші до Пушкіна». Назва нарису «Мій Пушкін» - це, по - перше, акцент на особисте, суб'єктивне сприйняття образу А. С. Пушкіна, по - друге, протиставлення «брюсовское» Пушкіну, нарешті, протиставлення цитованим автором словами Миколи I: «Ти тепер не колишній Пушкін, ти - мій Пушкін ». Кожна думка Марини Цвєтаєвої про А. С. Пушкіна доводить, що тільки в істинного цінителя прекрасного може бути «свій» Пушкін.
Марина Цвєтаєва створює свій міф про Пушкіна і його дружині. Образ Наталії Гончарової створюється однією рисою: вона була «красуня ..., без коректива розуму, душі, серця і дару». Чарівність міфу настільки велике, а авторські формулювання такі ефектні («Він хотів нуль, бо сам був все»), що часом вони затуляють собою об'єктивні факти. Марина Цвєтаєва загибель Пушкіна трактує як вбивство поета черню. Дантес, Гончарова, Микола - лише знаряддя року.
Індивідуальний характер рецепції образу А. С. Пушкіна виявляється і в кольоровій антитезі «чорного» і «білого», на якій в значній мірі побудована пушкіністіка Марини Цвєтаєвої.
Аналізуючи нарис «Мій Пушкін» та цикл «Вірші до Пушкіна», можна зробити висновки про колірну антиномії образів поета і черні як символів добра і зла. Але в Пушкіна - «чорні очі», «пам'ятник Пушкіна» - чорний, доля поета - «чорна дума», «чорна доля», «чорні очі». Все зовнішнє - чорне, по суті ж образ Пушкіна - світлий. Чернь ховається за білим: «біла голова», «білий сніг». Але чернь творить «чорну справу», і в неї «чорна кров». Життя і смерть О. С. Пушкіна набувають сверхлічное значення, стають символом долі російського поета.
Причини нетрадиційного бачення Цвєтаєвої А. С. Пушкіна - в самобутньому характері особистості Марини Цвєтаєвої, в особливостях її мірочувствія. Не думати над об'єктом, будь то людина або інша реалія, а відчувати його, не відчувати на дотик, а дослухатися й приймати в себе, поглинати душею, тамуючи емоційну спрагу. Виявлення детальних збігів у характері і поведінці двох поетів, А. С. Пушкіна і Марини Цвєтаєвої, допомагає зрозуміти мотиви суб'єктивізму Марини Цвєтаєвої в оцінках особистості Пушкіна.
Образ А. С. Пушкіна є культурний феномен, який не має аналогів в російській літературі. Образ поета постає в російській літературі «зібраним» з окремих рис, особливо дорогих кожному авторові, як з різнокольорових камінчиків складається мозаїка. Тому проблема привнесення письменниками в побудови про Пушкіна власної філософії та суб'єктивності особистого сприйняття, займає не останнє місце в літературній Пушкініану. Різні письменники йдуть кожен своєю стежкою до Пушкіна і з численних «мій» Пушкін складається «наш» Пушкін. З розрізненого протиріччя виникає єдине.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Бєлкіна М. О. Перетинання доль. - М.: Книга, 1988. - 528с.
2. Бонфельд М. Міць і невагомість / / Питання літератури. - 2003. - № 5 - С. 91 - 99.
3. Бургін Д. Л. Марина Цвєтаєва і трансгресивних ерос: Статті. Ісследованія. / Пер. з англ. Сивак С. /-Спб. : Інапресс, 2000.-238с.
4. Вікулін Л. А., Мещерякова І. А. Творчість М. Цвєтаєвої: проблеми поетики - М.: Еребус, 1998. - 93с.
5. Гаспаров М. Л. Марина Цвєтаєва: від поетики побуту до поетики слова / / Російська словесність. М., 1997.
6. Зінедулліна М. В. Пушкінський міф в кінці ХХ століття. - Челябінськ, 2001. - 243с.
7. Зубова Л. В. Потенційні властивості мови в поетичному мовленні М. Цвєтаєвої: Семантичний аспект. - Л.: Вид - во ЛДУ, 1989. - 263с.
8. Зубова Л. В. Поезія Цвєтаєвої: Лінгвістичний аспект. - Л.; Вид - во ЛДУ, 1989. - 263с.
9. Зубова Л. В. Спостереження над мовою циклу М. Цвєтаєвої «Вірші до Пушкіна». - «Studia Russica Budapestinensia», 1995. - 250С.
10. Карпушкін Л. А. Образ Пушкіна в російській літературі XIX - поч. ХХ століть. Автореф.дис. на соіск. учений. ступеня канд. філолог. наук. - М., 2000
11. Козлова Л. М. Грозове срібло: Про Цвєтаєвої М. І. - М.: Прометей: Союз мистецтв «laterna Magica», 1994. - 175с.
12. Кукулін І. «Російський Бог» на rendez - vous (Про циклі М. І. Цвєтаєвої «Вірші до Пушкіна») / / Питання літератури. - 1998. - № 5 - С. 122 - 137.
13. Марина Цвєтаєва Зібрання творів у 7 - ми томах. М., 1994 - 1995.
14. Маслова М. І. Мотив спорідненості в тв - ве М. Цвєтаєвої. - Орел: Веш. Води, 2001.-152с.
15. Мусатов В. В. Пушкінська традиція в російській поезії I пол. XX століття / Ріс. держ. гуманіт. ун - т. - М.: вид. центр РГТУ, 1998. - 438с.
16. Непомнящий В. С. Пушкін. Вибрані роботи 1960-х - 1990-х рр.. - М., «Життя і думка», 2001.
17. Орлов В. М. Сильна річ - поезія. - М., «Рад. письменник », 1981. 201с. / Встав. ст. до кн. М. Цвєтаєвої «Мій Пушкін». с. 4 - 18. /
18. Поетика російської літератури: / Пушкін. епоха. Срібний вік. /: Зб. наук. ст. / Кубан. держ. ун - т; відп. ред. Степанов Л. А. - Краснодар, 1999 .- 183с.
19. Пушкін і поетична мова XX століття: зб. ст, посвящ. 200 - річчю з дня народження О. С. Пушкіна / Ріс. акад. наук. Ін - т рос. яз ім. В. В. Виноградова; / відп. ред. Фатєєва Н. А. / - М.: Наука, 1999 - 311 с.
20. Разумовська М. Марина Цвєтаєва: міф і дійсність. - М.; Вид - во «Веселка», 1994. - 574с.
21. Руссова С. З уцілілих осколків: про дослідження життя і творчості М. Цвєтаєвої / / Питання літератури. - 2003. - № 5. - С. 317 - 329
22. Фрідлендер Г. М. Пушкін. Достоєвський. Срібний вік. - Спб. ; «Наука», 1995 .- 524 с.
23. Цвєтаєва М. І. Мій Пушкін: / Збірник / Марина Цвєтаєва; / Встав. ст. В. Орлова; /. - М., «Рад. письменник », 1981. - 223с.
24. Цвєтаєва М. І. У полеміці з століттям. - К.: «Наука», 1999. - 268 с.


[1] Орлов В.М. «Сильна річ - поезія». - М., «Рад. письменник », 1981. / Встав. ст. до кн. М. Цвєтаєвої «Мій Пушкін». С.4 - 18.
[2] Маслова М. І. Мотив спорідненості у творчості М. Цвєтаєвої. - Орел: Веш. Води, 2001.-152с.
[3] Шатин Ю. В. У полеміці з століттям. - К.: Наука, 1991. 269с. / Встав. ст. до кн. Марина Цвєтаєва «У полеміці з віком». С. 3 - 19. /.
[4] Зубова Л. В. Спостереження над мовою циклу М. І. Цвєтаєвої «Вірші до А. С. Пушкіну». - «Studia Russica Budapestinensia», 1995. - 250С.
[5] Кукулін І. «Російський Бог» на rendez - vous (Про циклі М. І. Цвєтаєвої «Вірші до А. С. Пушкіну») / / Питання літератури. - 1998. - № 5 - С. 122 - 137.
[6] Орлов В. М. Сильна річ - поезія! - М., 1981. С. 5
[7] Цвєтаєва М. І. Мій Пушкін. - М.: «Рад. письменник », 1981. - 223с.
[8] Бєлкіна М. І. Перетинання доль. - М.: Книга, 1988. - 528с.
[9] Маслова М. І. Мотив спорідненості у творчості Марини Цвєтаєвої. - Орел: Веш. Води, 2001. - 152с.
[10] Марина Цвєтаєва Зібрання творів у 7 - ми томах. Т. 6. Листи. - М., 1994 - 1995.
[11] Цвєтаєва М. І. Мій Пушкін. - М.; Рад. письменник, 1981. - 223с.
[12] Цвєтаєва М. І. Мій Пушкін. - М.: Сов. письменник, 1981. - 223с.
[13] Бургін Д. Л. Марина Цвєтаєва і трансгресивних ерос: Статті. Дослідження. - Спб.: Инопресса, 2000. - 238с.
[14] Цвєтаєва М. І. Мій А. С. Пушкін. - М.: Сов. письменник, 1981. - 223с.
[15] Орлов В. М. Сильна річ - поезія. - М.: Сов. письменник, 1981. / Встав. ст. до кн. М. Цвєтаєвої «Мій А. С. Пушкін». С. 4 - 18. /
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Література | Реферат
99.3кб. | скачати


Схожі роботи:
Любов і Росія в житті і творчості Марини Цвєтаєвої
Цвєтаєва m. і. - Любов і росія в житті і творчості марини цвєтаєвої
Лірика Марини Цвєтаєвої
Поезія Марини Іванівни Цвєтаєвої
Поетичне своєрідність Марини Цвєтаєвої
Сповідальна лірика Марини Цвєтаєвої
Життя і творчість Марини Цвєтаєвої
Цвєтаєва m. і. - Поезія марини цвєтаєвої
Цвєтаєва m. і. - Лірика марини цвєтаєвої
© Усі права захищені
написати до нас