А. Немзер
Саратов
1999
Передмова до першого видання першого розділу «Євгенія Онєгіна» Пушкін відкриває словами: «Ось початок великого вірші, яке, ймовірно, ніколи не буде закінчено» (638) [1]. Як видається, теза цей може бути поєднана з іншого автохарактеристикой - міститься в LX строфі тієї ж першого розділу. Тут роман протиставлений передбачуваної «поему пісень у двадцять п'ять». Згадка про «формі плану» цієї поеми прямо на увазі «безкоштовного» нині пропонованого твори: «Поки мого роману / Я скінчив першу главу: / переглянув дбало; / протиріч чимало, / Та їх не хочу» (30). Зауважимо й іншу - менш явну - антитезу: повідомлення про майбутню «поемі пісень у двадцять п'ять» в LIX строфі виростає з попередніх (строфи LVII-LIX) міркувань про власний ліричному творчості («Але я, люблячи, був дурний та нім. / / Пройшла любов, стрічаю Муза »- 30). Пушкін наполегливо заперечує спонтанність поезії, саму можливість (для себе!) Миттєвого поетичного відображення почуття, стверджує, так би мовити, внеліріческій підхід до матеріалу. Не вирішуючи безглуздий загальне питання про те, як складав Пушкін «насправді» (ймовірно, як завгодно і в різних випадках по різному), слід вказати на спонтанність (або, якщо завгодно, "імітацію спонтанності») як на конституюють особливість саме « Євгенія Онєгіна », тексту, насиченого автобіографічними реаліями і безупинно вказуючого на зміну авторських станів (ті самі« суперечності », що Пушкін виправити не хоче). Таким чином особливо значимі (як будь-яка кінцівка) фінальні строфи першого розділу «Євгенія Онєгіна» вказують на його «інакшість» по відношенню до решти творів Пушкіна.
Онегинской «принцип протиріч», витлумачений рядом видатних дослідників, особливо ж - Ю.М. Лотманом [2], співвідноситься з іншими важливими складовими поетики «роману у віршах»: ліризмом (у цьому зв'язку В. С. Непомнящий проникливо вказував на точність дивного пушкінського визначення жанру - «великий вірш» [3]), демонстративної установкою на незавершеність і відсутністю «плану».
Як відомо, «план» «Євгенія Онєгіна» не зберігся. У зв'язку з цим автор однієї з найбільш серйозних робіт про еволюцію пушкінського роману пише: «Поет, від якого до нас дійшли плани і записи майже для всіх поем, драм, повістей, навіть для деяких ліричних віршів, не міг зробити виключення для свого головного," постійного "праці і почати його без ясного плану, без продуманого задуму від зав'язки до розв'язки. Та обставина, що план цей до нас не дійшов, слід віднести до числа випадковостей. Але його можна до певної міри реконструювати, екстраполюючи дані про хід робочого процесу »[4]. Вирішенню цього завдання і присвячена стаття І.М. Дьяконова. При всьому витонченість багатьох спостережень І.М. Дьяконова погодитися з ним важко. По-перше, випадковостей виходить забагато: І.М. Дьяконов передбачає зміну пушкінського задуму і відповідно реконструює не один, а кілька планів: «матеріальний» з них єдиний - Болдінський (1830) «план-зміст», складений після завершення роботи над романом. По-друге, пушкінські характеристики «роману у віршах», як епістолярні, так і текстові (аж до приводиться І. М. Дьяконовим варіанту білової рукописи L строфи завершального розділу - «І план вільного роману / Я крізь магічний кристал / Ще неясно розрізняв» - 636, пор. 190), все-таки варті не меншої уваги, ніж спогади сучасника про якісь задуми, якими з ними ділився поет. І.М. Дьяконов відносить їх виключно до «поезії», а не до «дійсності» (тобто до сфери поетики і автоміфологізаціі, а не історії тексту), проте саме поетика «Євгенія Онєгіна» з її постійним змішенням «поезії» і «дійсності »і змушує засумніватися в концепції І.М. Дьяконова.
Жодне пушкінське твір (виключаючи незакінченого «Єзерського», про що нижче) не будується за «онегинским» принципів; жодне пушкінське твір не має такої тривалої історії. Пушкін міг роками виношувати деякі задуми (наприклад, драматичних сцен, зазвичай іменованих «Маленькими трагедіями") - але вони саме що чекали свого часу. Пушкін міг довго (хоча все ж таки незрівнянно з «онегинским семиріччям») займатися певним сюжетом, при цьому істотно перебудовуючи початкові плани, - але і в такому випадку він не долучав публіку до творчого процесу. З тексту «Капітанської дочки» складно почерпнути інформацію про еволюцію пушкінських поглядів на екатерининскую державність, роль дворянства і пугачевский бунт, хоча така еволюція безсумнівно мала місце. Суперечності (досить часто є не помилками, але «уламками» змінених задумів) можна виявити у багатьох письменників - конструктивним принципом вони стають саме в «Євгенії Онєгіні». І.М. Дьяконов прав, характеризуючи пушкінський працю пушкінським ж епітетом «постійний». Інший його епітет - «головний» - викликає сумнів.
Безсумнівно для Пушкіна з його успадкованим від класицизму почуттям літературної ієрархії, залученістю у внутрішньолітературну боротьбу і загостреною увагою до власної еволюції майже завжди була актуальною думка про «головне» (на даний момент) творі. Над текстами такого роду Пушкін працював дуже цілеспрямовано і поспішав подати на суд публіки (бажано - друковано, але еквівалентом видання могло бути й поширення в літературному колі). У Онегинская хронологічну раму поміщаються кілька таких творів: «Цигани» (затримка з повним виданням поеми викуповувалася її популярністю серед петербурзьких літераторів і публікацією репрезентативних уривків у «Полярної зірки» і «Північних кольорах»), «Борис Годунов» (на нього Пушкін покладав особливі надії ще в пору посилання; неможливість публікації переживалася їм дуже болісно, порівн. також численні авторські читання трагедії спершу в Москві, а потім і в Петербурзі), «Полтава» (писалася сверхінтенсівной; дуже короткий проміжок відокремлює завершення поеми - передмова закінчено 31 січня 1829 - від книжкового видання - кінець березня) [5]. Кожне з названих творів - значуща і маркована віха пушкінської еволюції. Робота над «Євгеній Онєгін» ведеться паралельно, немов би формально заперечуючи саму можливість змін пушкінської творчої системи, а по суті - демонструючи їх виразно. Якщо це і «головне» твір, то, в першу чергу, не для аудиторії, а для самого поета. Кожен новий великий текст Пушкіна певною мірою «знімає» попередні - «Євгеній Онєгін» мирно уживається з усіма.
Роман не тільки писався, а й друкувався «абияк» [6]. Пушкін явно не поспішав представити публіці своє «кращий твір» [7]. У епістолярії кінця 1823 - початку 1824 років постійні цензурні побоювання, зрозуміло, небезпідставні, але явно перебільшені. Здається, Пушкін схильний представити своїм кореспондентам (з текстом незнайомим) «Євгенія Онєгіна» ультрасатіріческім, різким, а тому «непрохідним» твором (звідси викликають законне здивування дослідників слова «захлинаюся жовчю» у листі А. І. Тургенєва від 1 грудня 1823 [8 ]). Ще цікавіше, що до моменту, коли Пушкін вирішується на публікацію першого розділу (на початку листопада 1824 Л. С. Пушкін повіз її рукопис до столиці [9]), вже закінчені глави друга і третя. Якщо перший розділ могла викликати претензії досить «дикою» цензури (не стільки по сатиричній, скільки з еротичної лінії), то дві наступних були куди більш безпечні. Однак Пушкін зовсім не поспішає виймати їх з-під спід, а швидке і доброзичливе рішення одіозного цензора А.С. Бірукова (цензурний дозвіл першого розділу датується 29 грудня [10]) його планів не міняє. Друга і третя глави побачать світ відповідно у 1826 і 1827 роках, тобто в пору, коли будуть завершені три наступних. Зрозуміло, свою роль відігравали меркантильні міркування, проте вони працювали на загальну «повільну» стратегію Пушкіна, порівн. характерну спробу самовиправдання в передмові до першого видання третього розділу: «Ця повільність сталася від сторонніх обставин. Відтепер видання буде іти в безперервна порядку: одна голова негайно за інший »(639). «Безперервна», втім, порядок публікацій так і не став.
Ймовірно, паузи між главами (як і свідчення про пропуски в тексті, зроблені «самим автором» - спеціальне застереження в передмові до першого розділу - 638) важливими були Пушкіну для створення «біографічного» ефекту. Так, затримка з публікацією другої і третьої («сільських») глав провокувала їх приурочення до періоду михайлівській посилання. При цьому Пушкін не ставив перед собою спеціальної мети ввести читачів в оману, друга глава в друкованому виданні була супроводжена «документальної» позначкою: «Писано в 1823 році», проте ця вказівка чинився «слабше» змісту, мимоволі проектованого на не завжди виразні дані про життя автора.
Публікаторская стратегія у випадку «Євгенія Онєгіна» передбачала уривчастість, яка відображатиме і посилює уривчастість власне композиційну. У романі більшість голів завершується різкими і несподіваними смисловими обривами: перша - практично безсюжетна, а третина - де раптом взвінтівшему інтрига гальмується на кульмінації демонстративним: «докінчив після як-небудь» (73); п'ята - де лише намічається друге кульмінація: «Пістолетів пара, / Дві кулі - більше нічого - / змити кривду »; шоста - де автор відмовляється відповідати на внутрішні питання« городянки молодій »про долі персонажів:« З часом звіт я вам / Докладно про все віддам, / / Але не тепер. Хоч я сердечно / Мого героя і люблю, / Хоч повернуся до нього звичайно, / Але мені тепер не до нього »(135); сьома - з її пародійним вступом (163). Навпаки, перехід від четвертої до п'ятої глави підкреслено гладкий: два описи приходу зими (89-91 і 97-99), запрошення на іменини Тетяни у фіналі глави четвертої та їх «передісторія» (сон героїні) - у п'ятій. Саме там, де «зв'язність» не потрібна, Пушкін про неї піклується, як би таємно натякаючи на дійсну «безперервна» у роботі над цими розділами, знову інформуючи нас про те, як пишеться роман.
Метатекстовая природа «Євгенія Онєгіна» багато разів обговорювалася дослідниками. У даному випадку хотілося б звернути увагу на те, що «метароманность» не в останню чергу обумовлена своєрідною «щоденникової» природою розповіді. Саме щоденник (чи не в більшій мірі, ніж навіть лірика) забезпечує домінування автора над описуваної реальністю, дозволяє різко змінювати точку зору на той чи інший феномен («принцип протиріч», котрий простежується насамперед на ставленні до заголовному герою), може надовго залишати , передбачає сильні умовчання, часті ретроспекції і домашню семантику, нарешті, мислиться текстом принципово незавершеним: щоденник може бути обірваний або смертю пише, або його вольовим рішенням. «Євгеній Онєгін» і був своєрідним пушкінським «щоденником», що зумовило його якісну відмінність від інших творів поета. При цьому «щоденниковий» природа тексту не вимагала послідовної маніфестації. Припускаючи (не виключено, що з коливаннями) оприлюднення «роману у віршах», Пушкін «маскує» його під розповідь «звичайне», тобто має сюжет і розв'язку. Прихована («щоденниковий») і відкрита («сюжетна») установка утворюють ще одна значуща протиріччя.
При цьому важливо, що вже перша строфа роману намічає цілком певну перспективу. Коду роздумів героя - «Коли ж чорт візьме тебе» (5) - припускає асоціацію з романом ч.р. Метьюріна «Мельмот-блукач»: герой іронічно самоуподобляется Мельмота-племіннику, який вирушає до одра дядька; надалі герой Пушкіна буде кілька разів іменуватися «Мельмотом» (тобто зіставлятися вже не з племінником-свідком, але демонічним персонажем Метьюріна [11] ). «Мельмотовскій» (заданий ім'ям) код був дуже важливий для подальшого руху роману. З одного боку, він дозволяв автору варіювати ставлення до героя. Його демонізм то поставав модної маскою, «пародією» (тут зачин роману кореспондує, перш за все, з сьомої главою і тим, що дійшло до нас від первісної розділу восьмого, «Подорож»), то знаходив риси серйозні (сон Тетяни, тісно пов'язаний з пушкінським інтересом до народної трактуванні розбійника-перевертня, а в деяких роботах Ю. М. Лотман висловлював обережні припущення про перетворення Онєгіна в волзького розбійницького отамана - в усних виступах вченого ідея ця розгорталася більш сміливо і чітко [12]). Нас, однак, у цьому випадку цікавить інший поворот проблеми. Згадавши Мельмота, Пушкін вказує на можливість розв'язки і закінчення того самого твору, що мислиться їм (див. вище) не передбачає завершення.
Подібна композиційна подвійність, як видається, сходить до цілком певним зразком - Байронову «Дон-Жуана». Зв'язок «Євгенія Онєгіна» з поемою Байрона констатується Пушкіним вже в листі до В'яземському від 4 листопада 1823 року: «Начебто" Дон-Жуана "- про друк і думати нема чого» [13]. Поема Байрона не закінчена, а в написаній своєї частини знайома Пушкіну не цілком. 24 березня 1825 (тобто півтора року тому) Пушкін повідомляв А.А. Бестужева, що читав лише перші п'ять пісень «Дон-Жуана» [14], тобто першу і другу (опубліковані в липні 1819), і третю, четверту, п'яту (опубліковані в серпні 1821). Як відомо, за цими двома подачами була довга перерва - завершивши в кінці листопада 1820 п'яту пісню, Байрон ледь не кинув «Дон-Жуана»; робота над поемою відновилася в червні 1822, а через рік з невеликим (липень 1823) були опубліковані шоста, сьома і восьма пісні. Байронівський робота над «Дон-Жуаном» зовсім не схожа на пушкінське писання «вільного роману» - вона як раз відрізнялася рідкісною інтенсивністю (з червня 1822 по травень 1823 Байрон написав 11 пісень і початок наступного, сімнадцятої, що залишилася незакінченою; найкоротша з них - дев'ята - складається з 85 октав, тобто 680 рядків). Однак починаючий «Євгенія Онєгіна» Пушкін не міг знати про такий розвиток творчої історії «Дон-Жуана»: він бачив вільне, насичене відступами, балакучої розповідь, що доходить до читача порціями, підкоряючись авторському свавіллю (значимість майже дворічної перерви між п'ятою та наступними піснями ). Ясно, що таке оповідання читалося Пушкіним як «відкрите» (особливо на тлі жорстко структурованих східних поем). І все ж «Дон-Жуан» міг - у будь-який момент - знайти цілком певний сюжетний підсумок: Байрон не тільки взяв у герої персонажа загальновідомою легенди, а й вважав за потрібне нагадати про неї в першій же октаві першої пісні: «Адже він, наш старий один, у розквіті сил / Зі сцени прямо до біса догодив »[15].
Цікаво не тільки чертиханіе (пор. у Пушкіна), але й поєднання «відкритості» з неотменяемой фіналом (інфернальним, як і у випадку Мельмота-Онєгіна). Байронівський герой начебто і не схожий на свого прототипу з легенди, але в той же час не випадково називається ім'я, що народжує чіткі асоціації. Пушкінський «мельмотовскій» хід був тонко співвіднесений з байронівським - спеціально обумовленим - вибором в герої Дон-Жуана.
Тут примітні дві обставини. По-перше, Пушкін, демонстративно починаючи роман монологом героя, підпорядковується Гораціеву правилом (знамените In medias res), спеціально оскарженому Байроном у 6-7 строфах першої пісні, проте далі він - цілком під Байрону («Мій метод починати завжди з початку» [ 16]) - звертається до передісторії (батько, виховання, «досюжетного» буття героя - те, що все це викладено набагато лаконічніше, ніж у Байрона, нас не повинно бентежити; установка на стислість і семантичну згущеність для Пушкіна незмінна в будь-якому жанрі). Тобто і знаково дистанціюючись від Байрона, Пушкін, по суті, вишиває візерунок за його канві.
По-друге, крізь Онєгіна-Мельмота явно проглядає Онєгін-Жуан. Метьюріновскіе мотиви повинні були прикрити задум, виникнення якого легко можна пояснити, - Пушкін, одухотворений байроновской ідеєю, примірявся до сюжету про російською Дон-Жуана. У першому розділі спеціально акцентується «геніальність» Онєгіна в «науці пристрасті» (8), якій присвячені 4 строфи (VIII, X, XI, XII); як відомо, в чорнових рукописах (221-226) ця тема розроблялася ще докладніше ( СР в остаточній редакції позначення цифрами пропущених строф IX, XIII, XIV). «Дон-жуановский» ореол виявляється важливим і надалі. Спершу негативно - Онєгін, порушуючи очікування як героїні, так і читачів, реагує на визнання Тетяни «антилітературної» чином, веде себе як коректний джентльмен. Потім прямо - провокативне залицяння за Ольгою на іменинах Тетяни (зрозуміло, Онєгін «поклявся Ленського роздратувати / І вже порядком помститися» - 111, проте обирає він для своєї помсти саме «дон-жуановский» методу).
«Дон-жуановский» слід змушує внести деякі корективи в усталені уявлення про рух пушкінського задуму. При першому друкованому виданні глави шостої (1828) за текстом слідував список друкарських помилок, упереджені авторським приміткою: «У продовженні видання I частини Євгенія Онєгіна укралося в неї кілька значних помилок ...» (639), закривалася ж книга словами: «Кінець першої частини »(641). Таким чином Пушкін двічі вказав на те, що шість голів складають ціле - першу частину. Природно, що як перші читачі, так і дослідники припускали, що Пушкін має намір (мав намір) написати ще шість голів. Не заперечуючи цього припущення, зауважимо, що ніякими конкретними даними про матеріал гіпотетичних глав ми не маємо, - нам відомо лише те, що так чи інакше ввійшло в остаточний склад роману. Прихильність матеріалу так званої «десятої глави» (виключаючи, ймовірно, деякі абсолютно непідцензурні рядки, статус яких неясний зовсім [17]) до первісної восьмому розділі («Подорож») переконливо доведена І.М. Дьяконовим [18]. Набагато менш достовірними здаються досить смутні (що само по собі характерно) припущення того ж дослідника про «якісь події, пов'язаних (може бути, побічно, маючи на увазі надії на опублікування) з грудневим рухом», з яких повинно було б «випливати »« фатальний розставання Онєгіна з Тетяною »[19]. Гіпотетичність і згадувані вище міркування Ю.М. Лотмана про «розбійницькому» епізоді у долі Онєгіна. Навіть якщо ми визнаємо здогад Ю.М. Лотмана грунтовної (що, на наш погляд, добре б узгоджувалася з загадковим сном Тетяни), важко припустити, що такий сюжет розвинувся б у кілька розділів (лаконізм притаманний Пушкіну не в меншій мірі, ніж пристрасть до симетрії).
Набагато більш вірогідним здається інше рішення. У дванадцятому розділі «Дон-Жуана» (строфи 54-55) Байрон розмірковує про план своєї поеми: «Дванадцять пісень написав я, але / Все це лише прелюдія бувай» і «Дві дюжини я подумки вважав / У поемі розділів, але Феб великодушно / Її стоглавой зробити побажав »[20]. Згідно Байрону, його спочатку обмежений, орієнтований (нехай іронічно) на класичні зразки задум (24 пісні, тобто стільки ж, скільки в «Іліаді» і «Одіссеї») сам собою перетвориться на «безрозмірний» («сто» тут, зрозуміло, не точна цифра, але символ). При цьому все ж вводиться мотив «серединності», і, строго кажучи, читач ставиться перед дилемою: він може повірити, що поема стала «стоглавой», тобто «відкритою» (пор. передмову до першого розділу пушкінського роману), але може і зафіксувати увагу на «класичної» моделі, до якої Байрону легко повернутися. (Вважаємо, що так Байрон і мав намір вчинити.) Пушкін в шостому розділі (половина від половини класичної поеми; втім, «Енеїда», що замінила римлянам разом обидві гомерівських епопеї, складається з 12 пісень) знову перелицьовують Байрона: його не передбачає закінчення роман раптом вводиться в рамки. До речі, лише наша - не завжди в достатній мірі відрефлексувати - знання про пушкінському лаконізмі змушує припускати задум саме «двенадцатіглавого» роману. (А чому за «першою частиною» повинна послідувати лише «друга»? Що в принципі заважає з'явитися «третьої» і «четвертої»? Тільки наша обгрунтована упевненість у тому, що «так довго» Пушкін писати не міг.) У результаті читачі шостий онегинской глави виявляються в тому ж положенні, що і читачі дванадцятий пісні «Дон-Жуана»: як і раніше можливий «відкритий» варіант, але ймовірний і варіант класичний (12 голів).
Звернемо увагу на ще одне схожість «квазісредінних» глав байронівського і пушкінського оповідань. Пушкін закінчує шосту главу розгорнутим (строфи XLIII-XLVI) прощанням з юністю. Вікове зміна («Так, південь мій настав» - 136) мотивує необхідність на час залишити героя («Але мені тепер не до нього» - 136). Після тридцятиріччя [21] має пуститися в «новий шлях» (136), що має на увазі і нове ставлення до улюбленого роману (або - як це і сталося - його закінчення). Дванадцята пісня «Дон-Жуана» відкривається роздумами про «середньому віці». Байрон працював над нею в жовтні-грудні 1822 року, тобто напередодні свого трідцатіпятілетія - традиційно саме ця дата вважається серединою життєвого шляху. (Пушкін і тут відповідав своїй коханій формулою з «Першого снігу»: «І жити квапиться, і почувати поспішає».) Меру внутрішньої серйозності Байронових жартівливих рядків підтверджує його подальша доля. Тридцятип'ятирічний поет повинен жити інакше, ніж раніше: Байрон вирушає до Греції, підсумок року підводиться віршем «У день, коли мені виповнилося тридцять шість років» з його пафосом «нової« життя (або смерті, що в даному випадку однаково). Згадуване вище міркування про параметри власної поеми у Байрона відокремлено від вікових ламентацій півсотнею октав, істотно, проте, що теми «серединності» життя і тексту виникають у межах однієї пісні. Те, що Пушкін відніс обидві ці теми в кінець шостого розділу (тобто зробив байронівський філософський зачин - кодою), знову демонструє нам його принцип «зрушеного» цитування (все не так, але так).
У будь-якому випадку прощання з юністю передбачало нову життєву стратегію, що не могло не позначитися на майбутніх розділах «Євгенія Онєгіна». Як видається, перенесення «конфлікту роману з мікрокосму приватного життя в макрокосм великої історії», про який слідом за С.М. Бонді пише І.М. Дьяконов [22], не міг сповна вирішити цю проблему, хоча в 1826 році, коли в основному писалася шоста глава, і був для Пушкіна дуже важливим. До осені 1829 року, після «фатального терміна» (робота над «Подорож» та заключної головою) ситуація була ще складнішою.
Щоб зрозуміти, від чого Пушкін йшов, слід хоча б побіжно торкнутися вкрай суперечливою системи його пріоритетів другої половини 1820-х років (після повернення із заслання). Загальновідомо, що вироблений у Михайлівському історизм (створення «Бориса Годунова» і пов'язане з ним пильна читання літописів, Шекспіра і Карамзіна) зумовив пушкінське «примирення з дійсністю», зробив можливим для нього діалог з владою в особі імператора Миколи I. Звідси раннє, оптимістичне пушкінське «державництво», ідеалізація Петра Великого (в незакінченому романі про «царському арапі» істотно прагнення зобразити царя людиною, а не грізним божеством, як буде пізніше, в «Полтаві»), паралель Петро - Микола I в «Стансах ». Широкий («шекспірівський») погляд на новітню історію передбачає «людський вимір», а тому надії на милосердя нового государя (зокрема, амністію членів таємних товариств) для Пушкіна питання стратегії, а не тактики. Минуле має піти (звідси особлива неприязнь до імператора Олександра, чиє царювання підвело країну до майже вибуху громадянської війни), благої порив (а не негідні кошти!) Декабристів - одержати згодом справедливу оцінку, а ті, у свою чергу, по достоїнству оцінити нового государя, який на початку свого царювання просто не міг діяти інакше. Вірші, надіслані в «каторжні нори», не суперечать «Станси», але їх продовжують і навіть ними маються на увазі [23]. Ця широка історико-політична програма не була прийнята (і навіть, здається, зрозуміла) її потенційними адресатами: владою (діалог з імператором складався нерівно, Пушкін залишався «в підозрі», амністія декабристів не входила в плани імператора, здається, все життя сильно перебільшує масштаби змови), декабристами (відповідь А. І. Одоєвського на пушкінське послання перекладав справу в іншу площину - не амністія, а невідомо яка революція), найближчим пушкінським оточенням (назва «самооправдательного», точніше - ще раз роз'яснює ідею «Станси», вірші - «Друзям» - має на увазі аж ніяк не якусь «прогресивну середовище» взагалі; легше всього уявити адресатом цього тексту Вяземського). Противагою ідейному самотності повинні були служити якісь безумовні цінності. Крім уже згаданого історизму (неминуче державницького) слід вказати на сталий пушкінське уявлення про самоцінність поезії [24].
Звідси дві лінії в подальшій творчості Пушкіна. З одного боку, міць історичного процесу (і людей, геніально що вгадали його вектор) може тепер осмислюватися без гуманістичних обертонів. У «Полтаві» не йдеться про людські параметрах особистості Петра (або про його приватних політичних помилках, хоча одна з них обумовлює загибель Кочубея та Іскри). Петро - «весь, як божа гроза», а божество непідсудна, виправдано прийдешнім - «Лише ти поставив, герой Полтави, / Величезний пам'ятник собі». (Щоб втілити таку концепцію історії, Пушкіну знадобилося звернутися до одичної - Ломоносовський - традиції.) Ніякої «своєї правди» у свавільних противників Петра (тобто втілювалася їм історії) немає і бути не може - демонічний Мазепа зображений безумовним лиходієм. Тут, ймовірно, Пушкіну був важливий інцестуальний мотив - порівн.: «Він повинен бути батьком і другом / Безневинній хрещениці своєї»; любов до Марії не відтіняє політичні злочини гетьмана, але їм повністю відповідає. Слова «Що він не відає святині» так само точні (всередині пушкінської поеми), як і наступні - про презирство до свободи і байдужості до вітчизни [25]. У «Полтаві» запропоновано не виправдання-осмислення історії (і держави і государя як її гармат), але їх безумовна апологія [26].
Апологетичне переживання історії лише по видимості протистоїть так званий «естетизм», що був явлений у «Поета» (1827), «Поета і натовпі» (1828) і сонеті «Поетові» (1830). Ні в одному з цих віршів Пушкін нічого не говорить про «змісті» тих творінь, що недоступні черні. Він відмовляється не стільки від історичних або політичних тем (за «звуками солодкими» може в принципі таїтися що завгодно), скільки від історико-політичної позиції, від визначення мети, від ще недавно такий необхідний діалог з суспільством і владою. Поезія непідсудна, як і історія. Що - всупереч сформованій думці - зовсім не служить поетові як особистості індульгенцією. Навпаки, слова «І між дітей незначних світу / Бути може, всіх ничтожней він» [27] абсолютно серйозні, і підтвердженням тому - велика частина пушкінської лірики другої половини 1820-х років.
Тут домінують мотиви провини, самотності, оставленности, приреченості на нескінченне (і безглузде) мандрівка. Особливо сильно похмурі фарби згущуються в 1828 році («Спогад», «Дар марна, дар випадковий ...» - подарунок до власного дня народження, який передує «фатальному» тридцятиліття, «Не співай, красуня, при мені ...»,« Передчуття «,« Потопельник »,« Ворон до ворона летить ...», «Анчар»). Кавказьке подорож 1829 кілька змістило акценти, але і в цьому році залишається значущою тема недосяжного щастя, нерозділеним, хоч і просвітленої любові («На пагорбах Грузії лежить нічна імла ...»,« Я вас любив: любов ще, можливо .. . »), конструюється сімейна ідилія« Зимового ранку »пов'язана з просякнутими мотивом самотності« Дорожніми скаргами »і« Зима. Що робити в селі? », А з« Монастирем на Казбеці »сусідить фіксує торжество« байдужою природи »і людську приреченість« Брожу я вздовж вулиць галасливих ... »Ні виправданість історії, ні велич істинної поезії не можуть вгамувати людської туги.
У цьому контексті мають бути побачені останні глави «Євгенія Онєгіна». Але спочатку нагадаємо основні віхи «еволюції» заголовного героя. Як відомо, пушкінські коливання відносно до Онєгіна проявилися вже в першому розділі, на початку якої «молодий гульвіса» (5) з його «остиглими почуттями» (21) осмислюється іронічно, а починаючи з XLV строфи - як дивний, але близький автору людина . Питання про суть Онєгіна і надалі залишається відкритим. У другому розділі герой практично не характеризується, у третій він стає предметом «міфотворчості» Тетяни («Хто ти, чи ангел мій ласкавий, / Або підступний спокусник ...» - 67, «Грандісон» або «Ловласа»?), Що повинно бути спростовано подальшими подіями («Але наш герой, хто б не був він, / Вже вірно був не Грандісон» - 55). Автор не заперечує версії «Онєгін-Ловласа», скоріше навіть натякає - з відомими поправками на епоху - на таку можливість («Ти в руки модного тирана, / Ти долю віддала свою» - 57), але і вона знімається сюжетом, коли в голові четвертої «дуже мило учинив / З сумної Танею наш приятель» (80), в тій же XVIII строфі говориться про «пряму шляхетність» душі Онєгіна і лихослів'я його ворогів-друзів.
Ситуація змінюється в п'ятому розділі (спершу пророчий сон Тетяни, відкриває в Онєгіні демона-перевертня, але, зауважимо, ніяк не чийогось наслідувача, потім - провокативні гри на іменинах, побутова виворіт демонізму). У шостій і сьомій главах Онєгін судиться найсуворіше. Романтично зневажає всяку натовп герой вбиває Ленського не по своїй - злочинної - волі, а тому що «в цю справу / Втрутився старий дуеліст» (122), підкоряючись «Громадська думка» (у сенсі Грибоєдова, чий вірш Пушкін цитує, позначивши в 38 примітці джерело) [28]. У сьомому розділі Тетяна, ознайомившись з бібліотекою Онєгіна, ставить питання «Чи не пародія, бува?» (149), контекст ж змушує визнати питання риторичним, який передбачає ствердну відповідь. Позиції героїні та автора в XXIV-XXV строфах максимально зближуються («Невже загадку дозволила? / Невже слово знайдено?» - 149). Саме «розгадавши» Онєгіна, Тетяна вирішується на самовідданість, виконання волі матері. Ясно, що саме в шостій і сьомій главах Онєгін найбільш дискредитований. Ясно, що такий погляд на «свавільного героя» (якщо він вважає себе незалежним, але підпорядковується відсталим нормам) обумовлений пушкінським антіромантізмом 1826-28 років, тим визнанням «сили речей», що передбачало заперечення індивідуалізму. Звідси демонстративний перенесення уваги на Тетяну - аж до останньої - LV - строфи, де повернення до героя кваліфікується як бічний хід («І в бік свій шлях направимо, / Щоб не забути, про кого співаю» з подальшою пародійним «вступом» - «Співаю приятеля младого ... »- 163).
Мабуть, з тієї ж «антіонегінской» лінії Пушкін припускав рухатися і в першому варіанті восьмий глави («Подорож»). Показовими саркастичні ноти в чорнових варіантах строфи з несподіваним онегинским патріотизмом «У Hotel des Londres що в Морський» (475-476, 495). Однак вступні строфи (пізніше в переробленому вигляді увійшли в завершальну главу) малюють більш складну картину. Пушкін не випадково перепробував тут багато варіантів (473-475, 493, 494-495, 169). Якщо слова «Блажен, хто визнав голос суворої / Необхідності земної, / Хто в життя йшов великий дорогий, / Великий дорогою стовпової» (473) виконані ліричної серйозності, то висновок того ж першого чорнового варіанту строфи («І небу дух свій передав / Як сенатор иль Генерал »- 474) вже здаються« чужий промовою ». (Ця двоїстість перейде в остаточний текст, де за кодою X строфи восьмий розділу - «Про кого казано весь вік: / NN прекрасний чоловік» - слід енергійне спростування строфи XI - «Та сумно, що даремно / Була нам молодість дана ... »- 169-170.) Правильна (як у людей) виявляється чреватої вульгарністю, норма - обрядом, підпорядкування традиції - підпорядкуванням натовпі. У цих строфах, писалися в жовтні 1829 року, виявився той внутрішній конфлікт творчості Пушкіна другої половини 1820-х років, що було розглянуто вище. Вирок Онєгіну погрожував обернутися вироком самому собі, своєму «ліричному голосу». При цьому тема мандри не давала можливості виправдати героя: або звична Онегинская «туга» на тлі потужних історичних спогадів, російських просторів і серйозної політики («декабристская» лінія новітньої історії), або «розбійницький демонізм», вгадуваний Ю.М. Лотманом. Глава залишилася не тільки неотделанной, але і явно недописаною (навіть «болдинською восени» вона досягла лише 34 строф), «протиріччя» її не знайшли конструктивного сенсу. 24 грудня 1829 Пушкін почав працювати над головою дев'ятої, явно мислячи її фінальною. Глава починалася зі спогадів ліцейської юності, з теми народження поета - такий зачин не міг бути примхою, він припускав (як і вийшло) остаточне прощання з колишнім життям, невід'ємною частиною якої був «вільний роман». Інакше кажучи, до цього моменту Пушкін відчув потребу «згорнути» своє «великий вірш» [29].
«Болдинська осінь» 1830 року була присвячена підбиттю підсумків. Майбутня одруження означала кінець поневірянь, а напружена політичний контекст (революція у Франції, яка загрожує загальноєвропейськими змінами і, можливо, новим зіткненням Європи і Росії) обіцяв можливість більш продуктивного діалогу з імператором (добрим знаком став серпень дозвіл публікації «Бориса Годунова»). Мала відбутися нове життя - принадна і лякає, сувора, але допускає можливість щастя і творчості (про це написано болдинская «Елегія»). Різке завершення «Євгенія Онєгіна» було актом знаковим.
І тут для Пушкіна знову виявляється важливим досвід «Дон-Жуана». Вище ми говорили про те, як Пушкін прирівнював власне тридцятиріччя до трідцатіпятілетію Байрона, чия поема залишилася незакінченою через смерть автора. Альтернативою смерті ставала «нове життя» (те, що поет нашого століття назве «другим народженням»; мабуть, з цим пов'язаний мотив ранньої смерті в останній онегинской строфі) - уявна незавершеність пушкінського роману ставала еквівалентом реальної незавершеності байроновской поеми. Але цим справа не обмежилася. Останньою онегинской чолі предпослан епіграф з Байрона, а опис петербурзького «великого світу» орієнтоване на «англійські» (останні) пісні «Дон-Жуана» [30]. В англійських розділах Байрон примеривается до традиційної для дон-жуановский легенди розв'язки. Жуан лякається примари, леді Амондевіл співає романс про ченця, що пояснює появу привиди. Правда, в останній - 123 - строфі шістнадцятої пісні привид виявляється графинею Фіц-Фальк, соблазняющей спокусника, а початкові (останні з написаних) строфи пісні сімнадцятого оповідають про ранковій зустрічі таємних коханців, але перспектива переходу від фривольною гри до відплати (явище справжнього ченця- примари) здається цілком імовірною.
Пушкін, подбавши про ефект «неоконченности», в той же час як би дописує «дон-жуановский» сюжет. Онєгін вперше закоханий по-справжньому, він вислуховує відповідь коханої, «Але шпор незапний дзвін пролунав, / І чоловік Тетяни видався, / І тут героя мого / У хвилину, злий йому, / Читач, ми тепер залишимо, / Надовго ... назавжди »(189). У побутових петербурзьких декораціях розігрується та ж мізансцена, що буде відтворена в декораціях, так би мовити, «легендарно-іспанських», місяць з невеликим по тому. Дев'ята, яка стала восьмою, глава «Євгенія Онєгіна» завершено 25 вересня, а «Кам'яний гість» - 4 листопада 1830. На близькість Онєгіна завершального розділу та Дон Гуана проникливо вказувала Ахматова, пов'язуючи її з «ліричними» і навіть «автобіографічними» мотивами в змалюванні цих персонажів [31]. Так з-під «мельмотовской» маски Онєгіна в останній момент виглянула маска байронівського героя. Прощання передбачало оглядки на початок «великого вірші» [32].
І це ж прощання змусило Пушкіна максимально зблизитися зі своїм героєм і переглянути вирок, винесений у сьомому розділі. Тепер докору Онєгіна - доля «самолюбної нікчемності», рішуче оспорюваної автором (169). Відкриття в безпритульної Онєгіні того «я», від якого Пушкін прагнув піти, зумовило останній (після болдинского завершення) етап роботи над романом влітку 1831 року. Результатом її стало поява «Листи Онєгіна до Тетяни», явно свідчить про справжнє почуття героя, що перш шанувався нездатним на пристрасть, і виключення голови «Подорож». Пушкін вважав за краще зруйнувати явно нравившийся йому симетричний «дев'ятиглавий» план і піти на композиційний розрив (спеціально обумовлений у першому виданні восьмий глави), щоб не продовжувати лінію приниження Онєгіна [33].
Разом з «Євгеній Онєгін» закінчилася пушкінська молодість. На новому етапі поет постійно звертався до тих серйозним історичним, політичним і екзистенціальним проблемам, що були поставлені у другій половині 1820-х років. Але писати «вільний роман» він більше не хотів і не міг. Це стосується не тільки власне продовження Онєгіна [34], а й «Єзерського». Звернувшись до коханої строфі і вільної розмовної інтонації, але відмовившись від «дивної» героя (Єзерський підкреслено дистанційований від романтичних персонажів, у родинних стосунках з якими був Онєгін: «Не второклассную Дон Жуан, / Не демон - навіть не циган, / А просто громадянин столичний , / Яких зустрічаємо всюди темряву »[35]), поет незабаром зрозумів, що новий« роман у віршах »не вибудовується. Замість «Єзерського» з'явився «Мідний вершник», простий герой якого отримав благородне ім'я, що «Звучить приємно, Я з ним давно / Моє перо до того ж дружно». Пушкінські прощання ніколи не бували остаточними.
Список літератури
1. «Євгеній Онєгін» цитується за вид.: Пушкін А.С. Повна. зібр. соч.: У 17 тт. [Л.], 1937. Т. 6. Сторінки вказуються в дужках; міжрядкові інтервали позначаються знаком /, межстрофние - / /.
2. Лотман Ю.М. До еволюції побудови характеру в романі «Євгеній Онєгін» / / Пушкін: Дослідження і матеріали. М.; Л., 1960. Т. 3; Лотман Ю.М. Роман у віршах Пушкіна «Євгеній Онєгін». Спецкурс. Вступні лекції у вивчення тексту / / Лотман Ю.М. Пушкін. Статті і замітки. 1960-1990. «Євгеній Онєгін». Коментар. СПб., 1995. С. 395-411. Далі це видання іменується скорочено: Лотман. Пушкін.
3. Непомнящий В.С. Поезія і доля. Статті і замітки про Пушкіна. М., 1983. С. 251-252.
4. Дьяконов І.М. Про історію задуму «Євгенія Онєгіна» / / Пушкін: Дослідження і матеріали. Л., 1982. Т. X. С. 78.
5. Крім того, з великих творів у Онегинская семиріччя був написаний «Граф Нулін», йшла робота над явно претендують на "верховенство» - після невдачі з виданням «Бориса Годунова» і до «Полтави» - але залишеним романом про «царському арапі», формувалися задуми сучасного прозового розповіді великої форми («Роман у листах», «Гості з'їжджалися на дачу ...»). Усвідомивши болдинською восени 1830 року роман завершеним, Пушкін відразу ж реалізує задуми «Повістей Бєлкіна», «Будиночка в Коломиї» і «маленьких трагедій».
6. Вираз з листа до П.А. Вяземському від 4 листопада 1823: Пушкін А.С. Повна. зібр. соч.: У 10 тт. Л., 1979. Т. Х. С. 57.
7. Там же. С. 66 (лист Л. С. Пушкіну від січня - початку лютого 1824).
8. Там же. С. 62.
9. . Літопис життя і творчості А.С. Пушкіна. Л., 1991. Сост. М.А. Цявловский. Вид. друге, испр. і доп. С. 471.
10. Там же. С. 486. Бірук, мабуть, діяв за прямою вказівкою міністра народної освіти А.С. Шишкова - напередодні Жуковський читає главу А.С. Шишкову. Там же. С. 485.
11. Див: Eugene Onegin: A Novel in Verse by Aleksandr Pushkin. Translated from the Russian with a Commentary by Vladimir Nabokov. N.-Y., 1964. Vol. 2. P. 35; Лотман Ю.М. Три нотатки про Пушкіна. 1. «Коли ж чорт візьме тебе» / / Лотман. Пушкін. С. 342; СР: там же. С. 547.
12. Див, наприклад, статті «Пушкін і" Повість про капітана Копєйкіна "(До історії задуму і композиції" Мертвих душ ")» / / Лотман. Пушкін. С. 266-280; «Сюжетне простір російського роману XIX століття» / / Лотман Ю.М. Про російської літератури. Статті та дослідження (1958-1993). Історія російської прози. Теорія літератури. СПб., 1997. С. 712-729 і спогади В.С. Баєвського / / Russian Studies. 1994. VI № 1. С. 17.
13. Пушкін А.С. Повна. зібр. соч. Т. Х. С. 57. Пушкін педалює «непідцензурній» свого нового твору (див. вище), намагаючись заздалегідь налаштувати своїх кореспондентів (майбутніх читачів) на «байронівський» хвилю. Істотно, що вказівка на схожість з «Дон-Жуаном» робиться вже по завершенні першого розділу (22 жовтня 1823 року). Таким чином, внутритекстовое відмежування від Байрона (LVI строфа) жодним чином не скасовує орієнтації на «Дон-Жуана». Стверджується в цій строфі «різницю між Онєгіним і мною» (28), героєм і автором протиставлена поетичним принципам «східних поем». Байронівський Дон-Жуан (на відміну від гяура, Конрада, Лари) теж аж ніяк не двійник автора.
14. Там же. С. 103
15. Байрон Дж. Г. Соч.: У 3 тт. М., 1974. Т. 3. С. 12. Переклад Т. Гнєдич.
16. Там же. С. 13.
17. СР Лотман Ю.М. Про композиційної функції «десятої глави» «Євгенія Онєгіна» / / Лотман. Пушкін. С. 468-471.
18. Дьяконов І.М. Про восьмий, дев'ятої та десятої розділах «Євгенія Онєгіна» / / Російська література. 1963. № 3. С. 37-61; Дьяконов І.М. Про історію задуму «Євгенія Онєгіна». С. 92 і сл.
19. Там же. С. 98.
20. Байрон Дж. Г. Указ. соч. С. 397-398.
21. У розмові з Кс.А. Польовим саме у зв'язку XLIV строфою шостий глави Пушкін назвав цю дату «фатальним терміном». Див: А.С. Пушкін у спогадах сучасників: У 2-х тт. М., 1974. Т. 2. С. 62.
22. Дьяконов І.М. Указ. соч. С. 92-93.
23. Ця, довго за радянськими цензурні умови не промовляється публічно, але загалом-то проста думка була вперше чітко заявлена в наробила в свою пору багато шуму статті: Непомнящий В.С. Доля одного вірша / / Питання літератури. 1984. № 6.
24. Цікаво, що думка про самодостатність історії (її цінності незалежно від сьогоднішнього політичного контексту, а отже необхідності внеаллюзіонного ставлення до минулого) і самодостатності (богонатхненності) поезії виникають у Пушкіна одночасно - в «Пісні про віщого Олега» (1822), явно полемічної по відношенню до рилеевскім «Дум» і викликала законне невдоволення Рилєєва та Олександра Бестужева. Епістолярний спір Пушкіна з видавцями «Полярної зірки» (1825) постійно виходить на проблеми самодостатньою історії та самодостатньою поезії (пор., зокрема, декабристський невдоволення «вільним романом» і його героєм). Докладний аналіз цієї епістолярної дискусії зроблений Н.Я. Ейдельманом. Див: Ейдельмана Н.Я. Пушкін і декабристи. З історії взаємин. М., 1979. С. 286-305. Тут, ймовірно, слід відзначити, що пушкінська захист Жуковського, що піддався у 1824-25 роках систематичним порицаниям з боку чи не всіх «молодших» літераторів, обумовлена не тільки особистою приязню і пошаною до заслуг старшого побратима. У Жуковському Пушкін справедливо бачив зразок вільного творця, творця не залежить від локальних обставин самодостатньою поезії. Не випадково «Пісня про віщого Олега» розвиває мотиви «Графа Гапсбургского» Шиллера-Жуковського (сакральність поезії, рівність співака і володаря), що підкреслено їх метрики-строфічні спорідненістю. У зв'язку з цим див: Немзер А.С. «Ці чудові бачення ...» Час і балади Жуковського / / Зорін А.Л., Немзер А.С., Зубков М.М. «Свій подвиг здійснивши ...» М., 1987. С. 223-226.
25. Пушкін А.С. Повна. зібр. соч. У 10 тт. Л., 1977. Т. IV. С. 213, 220, 182, 187. СР також пушкінські зауваження про Мазепу в «Спростування на критики» з прямою вказівкою на значимість «інтимного» сюжету для концепції поеми: «Прочитавши в перший раз на" Войнаровського "ці вірші:
Дружину страждальця Кочубея
І зваблювання їхня дочка,
я здивувався, як міг поет пройти повз такого страшного обставини ». Цит. по: Пушкін А.С. Указ. соч. Т. VII. С. 134.
26. У 1830-х роках ця концепція стає для Пушкіна абсолютно неприйнятною.
27. Там же. Т. III. С. 23.
28. Ю.М. Лотман переконливо показав, як Онєгін, постійно порушуючи поведінкові норми, прагнув зірвати дуель; див.: Лотман. Пушкін. С. 533-534, 679. Це не знімає провини з героя.
29. А це означало, що проблематичний «двенадцатіглавий» план знехтуваний остаточно. Припущення про те, що Пушкін спочатку ставить смислову точку, а потім складає ще три «тимчасово пропущених» глави, радикально суперечить «щоденникової», вільної, спонтанної природі «Євгенія Онєгіна».
30. СР спостереження Ахматової: «Байронівський прийом:" There was ... " і "There were ..." - "Тут був ..."," Тут були ..."». Цит. по: Ахматова Анна. Про Пушкіна. М., 1989. С. 179.
31. Там же. С. 191-193. Для Ахматової байронівський підтекст цих творів не значущий.
32. Поряд з оглядкою на Байрона, його поему, героя, життя і догляд (характерно, що, завершивши свого «Дон-Жуана», Пушкін у Болдіно ж складає свого «Беппо» - «Будиночок в Коломні», пародіює «Євгенія Онєгіна» і йому супутній), в заключній главі надзвичайно важлива оглядка на іншого пушкінського поетичного вчителя - Жуковського. Якщо байронівські ремінісценції відносяться переважно до сфери проблемного героя, то відлуння поезії Жуковського супроводжують незмінною героїні. «Супутник дивний» і «милий ідеал» суть полюса, задані, ймовірно, найбільш важливими для Пушкіна поетами-сучасниками. Відзначимо також, що фінальна строфа «Євгенія Онєгіна» відсилає не стільки до епіграфу «Бахчисарайського фонтану» і пов'язаної з його рецепцією декабристської проблематикою, скільки до віршів Жуковського - перекладу посвяти до «Фауста», перетвореному російським поетом в присвяту до довго писавшимся «старовинної повісті »« Дванадцять сплячих дів ». У Пушкіна, як і у Жуковського, мова йде не просто про невблаганний хід часу-історії, але про розпад кола читачів-слухачів. Ср: «До них не дійдуть останньої пісні звуки; / Розсіяний коло, де першу я співав; / Не зустрінуть їх простягнені до них руки; / Прекрасний сон їх життя полетів. / Інших помчав що може Дух розлуки; / Щасливий край, їх знав, спорожнів; / Розкидані по всіх дорогах світу - / Не їм співає задумлива ліра »(цит. за: Жуковський В. А. Соч.: У 3-х тт. М ., 1980. Т. 2. С. 74) та «Але ті, що у дружної зустрічі / Я строфи перші читав ... / Одних нема, а ті далеко, / Як Сади колись сказав ... »(190). Проблемі «Поезія Жуковського в" Євгенії Онєгіні "» розглядається нами в спеціальній статті.
33. Зрозуміло, досить важливий був тут і політичний аспект. Проте швидше за все він зводився до автоцензури, зрозумілою в літо польського повстання і холерних бунтів, коли Пушкін зайняв жорстко державницьку позицію. Поет безумовно міг звільнити «Подорож» від вибухонебезпечних епізодів (доля «декабристських» строф, які вже відійшли в має особливий - і сон - статус «Х пісня»), а протиставлення нудьгуючого Онєгіна великій країні зі славним минулим ніяк не входило в протиріччя з державним курсом . Пушкін, однак, вважав за краще інше - несподіване - рішення. Композиційний сенс «Уривків з Подорожі Онєгіна», опублікованих у першому повному виданні роману, досить докладно витлумачений у відомих роботах Ю.М. Чумакова і Ю.М. Лотмана.
34. Див: Левкович Л.Я. Начерки послання про продовження «Євгенія Онєгіна» / / Вірші Пушкіна 1820-1830-х років. Л., 1974.
35. Пушкін А.С. Повна. зібр. соч.: У 10 тт. Т. IV. С. 250-251.