І. І. Мурзак, А. Л. Ястребов.
У двадцяті роки XIX століття у російської публіки великою популярністю користувалися романтичні романи Вальтера Скотта і його численних наслідувачів. Особливо любимо був у Росії Байрон, чия піднесена розчарованість ефектно контрастувала з непорушно вітчизняної повсякденності. Романтичні твори приваблювали своєю незвичністю: титанічні характери героїв, пристрасні почуття, екзотичні картини природи хвилювали уяву. І здавалося, що на матеріалі російської буденності неможливо створити твір, здатне зацікавити читача.
Поява перших розділів «Євгенія Онєгіна» викликало широкий культурний резонанс. Захоплені рецензії чергувалися з їдкими сатиричними статтями, неоднозначність оцінок була викликана безпрецедентністю художнього досвіду, початого поетом. Незвична була вже сама форма твору. Роман у літературної «табелі про ранги» вважався твором низького жанру в порівнянні з поемою, він грунтувався на побутовому сюжеті, в числі його героїв, як правило, не було історичних постатей. Пушкін, усвідомлюючи складність творчого завдання, вирішується на об'єднання різних жанрових естетик, домагаючись створення оригінального художнього світу. Синтезуючи романну епічність з віршованим ритмом, автор досягає гармонійної цілісності; численні життєві колізії піддаються їм психологічного аналізу, а різноманітні проблеми вирішуються морально-етичними оцінками.
Пушкінський енциклопедизм не можна зводити лише до панорамної широтою зображення дійсності. Принципи художнього тіпізірованія, морально-філософського концептирования відкрили можливість не тільки зафіксувати реалії побуту чи суспільного життя, а й розкрити генезис явищ, іронічно зв'язати їх з поняттями і категоріями, в комплексі воссоздающими практичні та розумові контури національного світобудови.
Простір і час, соціальне та індивідуальна свідомість розкриваються художником в живих, незавершених фактах дійсності, освітлюваних ліричним, а часом іронічним поглядом. Пушкіну не властиво моралізаторство. Відтворення соціального життя вільне від дидактики; світські звичаї, театр, бали, мешканці садиб, деталі побуту - оповідний матеріал, що не претендує на поетичне узагальнення, - несподівано постає цікаві предмети дослідження. Система протиставлень (петербурзький світ - помісне дворянство; патріархальна Москва - російська денді; Онєгін - Ленський; Тетяна - Ольга і т. д.) впорядковує різноманіття життєвої дійсності, спочатку заперечує будь-які спроби каталогізації. Повчальність як засіб виявлення та декларації авторської позиції неприємно масштабом пушкінського генія. Прихована і явна іронія прозирає в описі поміщицького існування. Милування «милою старовиною», селом, що явила національному світу жіночий ідеал, невіддільне від глузливих характеристик сусідів Ларіним. Світ повсякденних турбот розвивається картинами фантастичних мрій, вичитаних з книг, і чудесами святочних ворожінь.
Масштабність і в той же час камерність сюжету, єдність епічних і ліричних характеристик дозволили автору дати самобутню інтерпретацію життя, її найбільш драматичних конфліктів, які максимально втілилися в образі Євгенія Онєгіна. Сучасна Пушкіну критика не раз запитувала себе про літературні та соціальних коренях образу головного героя. Часто звучало ім'я байронівського Чайлд Гарольда, але не менш поширене була вказівка на вітчизняні витоки буттєвого феномена.
Байронізм Онєгіна, розчарованість персонажа підтверджуються його літературними вподобаннями, складом характеру, Взляд: «Що ж він? Невже наслідування, нікчемний привид, иль ще москвич у Гарольдовом плащі ... »- міркує Тетяна про« героя свого роману ». Детермінованість пушкінського персонажа історичною дійсністю відзначалася російськими мислителями. Герцен писав, що «у Пушкіні бачили продовженням Байрона», але «до кінця свого життєвого шляху Пушкін і Байрон абсолютно віддаляються один від одного», що виражається у специфіці створених ними характерів: «Онєгін - російська, він можливий лише в Росії: там він необхідний, і там його зустрічаєш на кожному кроці ... Образ Онєгіна настільки національний, що зустрічається у всіх романах і поемах, які отримують будь-яке визнання в Росії, і не тому, що хотіли копіювати його, а тому, що його постійно знаходиш біля себе чи в собі самому ».
Відтворення з енциклопедичною повнотою істоти проблем і характерів, актуальних для соціальної дійсності 20-х років XIX століття, досягається не тільки найдокладнішим зображенням життєвих колізій, схильностей, симпатій, моральних орієнтації, духовного світу сучасників, а й особливими естетичними засобами та композиційними рішеннями, до найбільш значущих з яких належать епіграфи. Цитати зі знайомих читачеві і авторитетних художніх джерел відкривають для автора можливість створити багатоплановий образ, розрахований на органічне сприйняття контекстних значень, виконуючи роль попередніх роз'яснень, своєрідною експозиції пушкінського розповіді. Поет передоручає цитаті з прецедентного тексту роль комунікативного посередника, що розширює культурний простір інтерпретації «Євгенія Онєгіна».
Фрагмент вірша Вяземського «Перший сніг», обраний в якості ідейно-тематичного прологу першого розділу, орієнтований на створення непрямої характеристики героя і відноситься також і до узагальнюючої картині світогляду та настроїв, властивих «молодий гарячності": «І жити квапиться, і почувати поспішає». Погоня героя за життям і швидкоплинність щирих почуттів алегорично вичитували з назви сумного роздуми Вяземського «Перший сніг» («Єдиний побіжний день, як сон оманливий, як привиди тінь, Майнувши, виносиш ти обман нелюдський!». Фінал вірші - «І почуття виснаживши, на серце самотньому нам залишає слід угаснувшей мрії ... »- співвідноситься з духовним станом Онєгіна, у якого« вже немає чарами ».
У іронічній прелюдії другого розділу «Про rus! .. Про Русь! »Розробляються буколічні мотиви європейської культури в контексті вітчизняної патріархальної сюжетики. Співвіднесення класично зразкового Гораціевого з незмінним світом поміщицьких садиб вносить в тему розповіді про Ларіним відчуття вічного спокою і нерухомо, які контрастують з життєвою активністю персонажа, уподібнення в першому розділі «першого снігу», стрімко огортає землю і йде у спогад.
Цитата з Мальфілатра «Вона була дівчина, вона була закохана» стає темою третього розділу, що розкриває внутрішній світ Тетяни. Пушкін пропонує формулу емоційного стану героїні, яка визначить основу любовних перипетій наступної літератури. Автор зображує різні прояви душі Тетяни, досліджує обставини формування образу, що згодом став класичної моральною нормою культури, опозиційної надмірної пристрасті, душевної розбещеності і сну душі. Героїня Пушкіна відкриває галерею жіночих характерів російської літератури, що поєднують щирість почуттів з особливою чистотою помислів, ідеальні уявлення з прагненням втілити себе у реальному світі.
Четверта глава відкривається максимою Неккера «Моральність - у природі речей». Можливі різні інтерпретації цього відомого на початку XIX століття вислови. З одного боку, моральна сентенція є умовлянням рішучого вчинку Тетяни, проте слід враховувати і те, що героїня у сюжеті визнання в любові повторює малюнок поведінки, намічений романтичними творами. З іншого боку, етична рекомендація Неккера постає аксіомою одповіді Онєгіна, мало нагадує Грандисона і Ловласа, але який є не менш оригінальний тип самовияву: він використовує сюжет побачення для повчання, настільки захоплюючись повчальною риторикою, що ймовірність здійснення любовних очікувань дівчата виключається. Символічність ситуації любовного пояснення полягає в тому, що народжується особлива процедура поведінки учасників фабули зустрічі, коли культурна компетентність читача здається зайвою і події перестають відповідати знайомому літературному ритуалу: чуттєвість, романтичні клятви, щасливі сльози, мовчазна згода, виражене очима, і т. д. свідомо відкидаються автором зважаючи претензійної сентиментальності і літературності конфлікту. Лекція на морально-етичні теми бачиться більш переконливою для людини, який має уявлення про основи «природи речей».
У поетичній структурі «Євгенія Онєгіна» сон Тетяни задає особливий метафоричний масштаб осмислення та оцінки внутрішнього світу героїні і самого розповіді. Автор розсовує простір розповіді до міфопоетичного алегорії. Цитування Жуковського на початку п'ятої розділу - «О, не знай страшних снів ти, моя Світлано!» - Виразно розкриває асоціацію з творчістю попередника, готує драматичну фабулу. Поетична трактування «дивовижного сну» - символічний краєвид, фольклорні емблеми, бароково-сентименталистские алюзії - об'єднує приватне зі вселенським, чаєм гармонію з відчуттям життєвого хаосу. Драматична суть буття, представлена в метафорики віщого бачення, передує трагічну непорушність руйнування звичного для героїні світу. Епіграф-застереження, здійснюючи символічне іносказання, окреслює і межі багатого духовного змісту образу. У композиції роману, заснованої на прийомах контрасту і паралелізму і впорядкованої дзеркальними проекціями (лист Тетяни - лист Онєгіна; пояснення Тетяни - пояснення Онєгіна і т. д.), відсутня антіномічная пара сну героїні. «Сторож Божий» Онєгін заданий у площині реального соціального існування, його натура звільнена від асоціативно-поетичного контексту. І навпаки, природа душі Тетяни поширена на нескінченне різноманіття побутових реалій і міфологічних сфер буття.
Епіграф-епітафія, що відкриває шосту главу роману - «Там, де дні хмарно і короткі, народиться плем'я, якому вмирати не боляче», - інтегрує пафос «На життя мадонни Лаури» Петрарки в сюжет романтика Володимира Ленського, чужого об'єктивної предметності дрібниць російського життя, створив інший світ в душі, відмінність якого від оточуючих і готує трагедію персонажа. «Безболісність смерті» пропонується як ідея прийняття визначене, незалежно від того, коли воно здійсниться. Мотиви поезії Петрарки необхідні автору, щоб долучити персонаж до розробленої західною культурою філософської традиції стоїчного вмирання, який перериває короткостроковість життєвої місії «співака кохання».
Потрійний епіграф до сьомої чолі створює різноманітні за змістом та інтонації (панегіричну, іронічну, сатиричну) преамбули розповіді. Дмитрієв, Баратинський, Грибоєдов, об'єднані висловлюваннями про Москву, представляють розмаїття спектру оцінок національного міфу. Поетичні характеристики стародавньої столиці знайдуть розвиток в сюжеті роману, намітять специфіку вирішення конфліктів, визначать особливу нюансування поведінки героїв. Двовірш з циклу «Віршів про розлучення» Байрона, обране в якості епіграфа восьмий глави, пронизане елегійними настроями, метафорично передають авторську печаль прощання з романом і героями, розставання Онєгіна з Тетяною.
Естетика епіграфів поряд з іншими художніми рішеннями Пушкіна формує дискусійно-діалогічний потенціал твору, забарвлюючи прецедентні художні явища в особливі смислові інтонації, готуючи новий масштаб узагальнення класичних образів. Взаємопроникнення текстів, перетин подієвих епізодів і емоційних думок складають основу діалогічної динаміки культури, ту домірність і пропорційність, яка врівноважує суперечливість суб'єктивних прагнень письменників і поетів у пізнанні природи художньої істини.
Практикум
Функція епіграфа в творах російської літератури XIX століття
Генеалогія:
а) античність, філософія, риторика, лірика;
б) мистецтво розмовляючих предметів.
Епіграф у жанровій структурі творів «нового часу». Досліди, максими, характери - витоки формування епіграф.
Епіграф як вираження політичних і естетичних поглядів письменників.
Історико-пізнавальна функція епіграф.
Функціональні аспекти епіграф. Проблема жанру:
а) афористичний вислів, предваряющее тексти романтиків, патетичні вірші Пушкіна;
б) прислів'я («Капітанська донька» Пушкіна, «Ревізор» Гоголя, «Кому на Русі жити добре» Некрасова);
в) приватний лист («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» Пушкіна);
г) біблійна ремінісценція («Мцирі» Лермонтова, «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Біси» Достоєвського);
д) літературна ремінісценція («Євгеній Онєгін», «Повісті Бєлкіна» Пушкіна, «Біси», «Бідні люди» Достоєвського);
е) стилізація («Пікова дама», «Повісті Бєлкіна» Пушкіна, «Обрив» Гончарова);
ж) діалог («Пікова дама» Пушкіна, «Батьки і діти» Тургенєва, «Залізниця» Некрасова).
Епіграф в літературі епохи романтизму і реалізму. Тематика. Стилістична своєрідність.
Епіграф-парадокс. Традиції і новаторство.
Список літератури
Літературний енциклопедичний словник. - М., 1990
Домашнєв А. І. Інтерпретація художнього тексту. - М., 1989
Веселовський А. М. Історична поетика. - М., 1993
Красухин Г. Г. У присутності Пушкіна. - М., 1993