МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Державні освітні установи

Курського державного ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

Факультет філологічний

Кафедра літератури

Спеціальність: 021700-філологія

Випускна кваліфікаційна робота на тему:

Проблема емансипації в російській і європейській літературі XIX століття

Студентка 5 курсу

Данилова Евеліна

Наукові керівники

Драчова Інна Борисівна,

кандидат філологічних наук, доцент;

Коковіна Наталія Захарівна,

кандидат філологічних наук, доцент

Курськ, 2001 р.

З Про Д Е Р Ж А Н Н Я

Введення

Глава 1. Проблема емансипації в російській літературі

1. Жорж Санд і російська література

2. Жорж Санд і І.С. Тургенєв. Паралелі поглядів на проблему жіночої емансипації

3. Жінки у творчості І.С. Тургенєва

Глава 2. Англійська література. Творчість Шарлотти і

Емілії Бронте

2.1. Біографія сімейства Бронте

2.2. Погляди Ш. Бронте на жіночу емансипацію і їх висвітлення

в романі «Джейн Ейр»

2.3. «Грозовий перевал» Емілії Бронте. Героїні в романі

Висновок

Примітки

Бібліографія

В В Е Д Е Н Н Я

Проблема емансипації жінки входить в російську життя і в літературу в 30-40-ті роки XIX століття. Спочатку жінка заявила про свою волю любити того, кого велить їй серце, потім відстоювала свої права в сім'ї, а незабаром на перший план вийшла і потреба активної участі у громадському житті, освоєння нових професій.

Але перш, ніж використовувати термін «емансипація», слід дати його визначення виходячи з кореневого значення цього слова. У латинській мові слово «emancipare» означає:

1. звільнити сина від батьківської влади і цим оголосити його самостійним;

2. формально відмовлятися від чого-небудь, відчужувати, поступатися.

Якщо ми звернемося до «Тямущому словника живої великоросійської мови» В.І. Даля, то знайдемо наступне визначення:

«Емансипація - звільнені від залежності, підпорядкованості; повна воля, свобода». ¹

Корінь слова «емансипація» можна витлумачити як «звільнення від певної ролі». Майже протягом цілого століття емансипація «претендує» на роль активного елементу: схильні до дискримінації, в першу чергу жінки, вимагають права звільнення від нав'язаної їм ролі. Вони хочуть самі взяти те, що їм не передають добровільно. Для нас поняття «емансипація» означає в самому широкому сенсі спробу людини звільнитися від кола обов'язків, які суперечать його індивідуальним потребам. Це відноситься не тільки до жінок, але і до чоловіків.

Якщо виходити з того, що з давніх пір склався образ чоловіка (сильний, відважний, винахідливий) застарів точно так само, як і образ жінки (ніжною, чутливою, безпорадною), то емансипація - це загальна для чоловіка і жінки завдання. Завдання, яка може бути вирішена тільки об'єднаними зусиллями чоловіків і жінок, адже кожен окремо потерпить поразку в боротьбі за своє визволення.

Темою нашого дослідження стали питання емансипації жінок в російській і зарубіжній літературі XIX століття, тому що процеси, пов'язані з активною життєвою позицією жінок, були єдині для всієї європейської життя.

Після Французької революції серед освіченого дворянства зростає інтерес до демократичних ідей, і зокрема до питання про становище жінки. У дворянських салонах дами робляться помітними завдяки своїй освіченості, розуму та активності. У цей час у Росії широку популярність отримує романтична література, і особливо твори Жорж Санд, де ідеї просвітництва, а також емансипації жінок були визначальними.

Але поки література ще не могла опанувати предмет і обмежувалася окремими рисами, які все ще не пояснювали досить дане питання.

Так Олександр Добряків внаслідок розмов про жіночому питанні вибрав цю тему для своєї дисертації. Але він обмежився одним періодом - домонгольским. У 1850 році таким же дослідженням займався Віталій Шульгін. Він намітив цілу програму історії російської жінки, вказав головні періоди цієї історії. Добряків ж своє дослідження про російську древньої жінці розбив на чотири рубрики: жінка-язичниця, християнка, раба і жінка билин. Він розглядав життя княгинь і головним чином з точки зору християнської. У висновку він зображує наступну ідилічну картину:

«Розвиток життя сімейної характеризує християнське російське суспільство. Центр, біля якого обертається це життя, - жінка. Вона є там як ніжна сестра, віддана дружина, що печуться і глибоко шанована мати. Свою віщу силу язичництва вона замінила глибокою вірою в святиню нової релігії, замість фізичної сили виявляє велику силу моральну, яка дає їй панування в родині, і вона та сама ніжна мати, тільки в ще більш м'яких формах ». ²

Як видно з наведеного уривка історичного дослідження А. Добрякова, це було занадто одностороннє тлумачення про роль жінки. Тому погляди і уявлення, пов'язані з так званим «жіночим питанням», постійно розвивалися і поглиблювалися. Соціальні реформи принесли з собою пропаганду цінностей буржуазного суспільства: самодостатність особистості і розуму, правова захищеність громадянина, праця як засіб досягнення особистого успіху і суспільного процвітання.

Жіноче питання в Росії з новою силою спалахнув у зв'язку зі скасуванням кріпосного права. Кращі люди країни заговорили про цілому світі звичок і звичаїв, народжених цим правом. «Тут, - писав Кропоткін, - було презирство до людської особистості, деспотизм батьків, лицемірне підпорядкування з боку дружин, дочок, синів».

Традиційний спосіб життя російської жінки з дворянського стану вже не задовольняв багатьох його представниць, і вони намагалися знайти себе в будь-яких сферах суспільної діяльності.

У другій половині XIX століття широке ходіння отримали демократичні ідеї. Звучали вимоги звільнити суспільства від тягаря патріархальних структур - з точки зору радикальної інтелігенції, це передбачало не тільки усунення існуючих класових відмінностей, але і скасування тодішньої системи взаємовідносин між статями. Так, на переконання впливових ліворадикальних публіцистів, таких як Н.Л. Михайлов або Н.Г. Чернишевський, що сприйняли ідеї ранніх французьких соціалістів, звільнення суспільства було можливо тільки за умови повного звільнення жінки від кайданів традиційної сім'ї.

Якщо нечисленні російські письменниці першої половини XIX століття задовольнялися тим, що з викривальним пафосом малювали трагічні жіночі долі, то життя вже являла приклади, коли жінка намагалася практично вирватися за межі пануючих умовностей. І одна з найбільш примітних - життя однієї з найбільш читаних письменниць 40-60 років - Авдотьї Панаєвій, що вийшла з акторської сім'ї. Обрати свій власний шлях, шлях жінки, самостійно будує своє життя, їй, безсумнівно, допомогли ті уявлення, які панували в середовищі столичної художньої інтелігенції. І в побуті, і в своїх літературних творах Панаєва відстоювала ідею, згідно з якою особиста свобода жінки і повагу до неї з боку чоловіка є необхідними передумовами «справжньої» любові і взаємності, далеких узаконеним шлюбним зв'язкам, що будувалися на основі матеріального благополуччя і порівнюваним письменницею з безчесної самопродажу. Відповідно з цим ідеалом вільного вибору вона будувала і свою долю. Будучи за письменником Панаєвим незаміжня, вона полюбила його друга, Некрасова, і стала його цивільною дружиною, причому всі троє продовжували жити під одним дахом і спільно працювати.

Найбільш ж глибоке і повний розвиток жіноча тема отримала в творчості сучасника Панаєвій, одного з провідних представників критичного напряму в російській літературі - Н.Г. Чернишевського. Його вийшов в 1863 році виховний роман «Що робити?» Протягом десятиліть залишався свого роду «біблією прогресу» для молодості, що шукала нових шляхів, і багато будували своє життя згідно з ідеями цієї книги.

Чернишевський малює образ ідеального суспільства майбутнього, яке побудоване на принципах особистої зацікавленості, соціально орієнтованого розуму і колективної організації життя - суспільства, де кожен зможе жити у відповідності зі своїми запитами. У цьому світі збудуться пориви героїні роману - Віри, яка, вважаючи, що жінка в цілому більш високо організована, ніж чоловік, стверджує, що у сфері духовної вона нападе на чоловіка на другий план, як тільки буде покінчено з пануванням грубої сили.

Н.Г. Чернишевським передбачається 2 способи оновлення: через альтернативну загальноприйняту модель особистого життя і через конспіративну боротьбу проти самодержавства.

У своєму романі Чернишевський не просто розвиває туманні теорії, що спочивають на ідеях матеріалізму, і раннього соціалізму, в його творі показано новий дух часу, завдяки чому воно і користувалося настільки легендарної популярністю. Прообразом Віри була Марія Олександрівна Обручева, яка народилася в 1834 році в сім'ї тверського поміщика, відставного генерала. Щоб вирватися з-під батьківської опіки та отримати можливість займатися вивченням медицини, вона вступила в фіктивний шлюб з бідним студентом-медиком Петром Івановичем Боковим. Згодом Марія Олександрівна полюбила одного Бокова, відомого петербурзького професора-фізіолога Сєченова. Деякий час усі троє жили в одній квартирі, що викликало численні пересуди.

Яка ж історична оцінка активності жінок у Росії, їх громадського пробудження? Це - включення жінок у професійну діяльність, у політику і виникнення організованого жіночого руху.

У галузі освіти і науки рух російських жінок за свою емансипацію не тільки відтворювало аналогічні процеси в Західній Європі, а й у певних моментах могло служити зразком для останніх. Справедливої ​​представляється оцінка руху російських жінок, дана англійським істориком Ліндою Едмондсон: «... це жіночий рух, якщо судити з його виховного значення, могло б з достатньою підставою претендувати на авангардну роль у Європі в цілому».

Літературна боротьба навколо жіночого питання була невід'ємною частиною боротьби за такі речі, як земля і воля для селян, соціальне і політичне рівність для всіх громадян, повноцінна, автономна, звільнена від адміністративної опіки суспільне життя.

У своїй рецензії «Моя доля. М. Камськой »(1863) М.Є. Салтиков-Щедрін писав: «... жінка, так би мовити, фаталістично засуджена робити те, що їй не хочеться, мовчати, коли вона відчуває бажання говорити, говорити, коли вона не має до того ніякого наміри; одним словом, засуджена дотримуватися пристойності, т . е. кривлятися ». ³

Фур'є писав: «Ступінь емансипації жінки є природне мірило загальної емансипації». І тому ми не можемо не погодитися з Тургенєвим, який стверджував: «Блискуче майбутнє за тим народом, який поставить жінку не тільки нарівні з чоловіком, а вище його». Таке ставлення до цих проблем характерно для усієї творчості Тургенєва. Тому аналізу його творів ми приділили особливу увагу.

Розуміння ж спільності означених проблем для російської та європейської літератури зумовило інтерес до творчості Жорж Санд і сестер Бронте. Твори цих письменниць активно перекладалися на російську мову і стали фактом культурного життя Росії. Нам належить зрозуміти явище «емансипації» як у його витоках, так і в соціальних, моральних, психологічних наслідки, в художньому осмисленні.

Глава 1. Проблема емансипації в російській літературі

1.1. Жорж Санд і російська література

Проблема емансипації жінки розкривається у багатьох ліричних і прозових творах А.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, Н.А. Некрасова, у творчості якого вона придбала своє справжнє соціальне звучання. Особливо гостро питання про права жінки, її місце в суспільстві встав в російській літературі 40-х років XIX століття, що пов'язано насамперед з розвитком натуральної школи. Натуральна школа усвідомила один з найважливіших гасел, висунутих утопістами школи Сен-Сімона: «Не може бути суспільство вільно, якщо в ньому не вільна жінка». Проблема емансипації перетворюється у найважливішу тему.

Натуральна школа не обирала екзотичних героїнь з аристократичного світу, уникала ідеалізаторскіх кінцівок, вважаючи за краще зображати тихий жах повсякденності, реальне протягом життя, не обтяжуючи сюжет суспільно-соціальної сутністю зображуваної події. Від цього критицизм викривань зростав, тема емансипації жінки ще органічніше зливалася з соціальними темами.

Такий, наприклад, цілком оригінальний підхід до теми жінки ми знаходимо в «Сорокою-злодійкою» А.І. Герцена. Тут, як і в «Лукреції Флоріану» Ж. Санд, йдеться про артистку, але тема повернена зовсім інакше. Герцен зумів дещо незвичний сюжет розкрити в плані жахливої ​​кріпосницької дійсності, наповнити свою розповідь подробицями помісного побуту. Читач цілком йому вірить: так було, тільки так і буває в самому житті.

Автор чудово відчуває всю новизну прямий постановки питання про емансипацію жінки і тому високохудожнього розповіді артиста про нещасливу долю дівчини-кріпачки, яка грала у виставі роль Анет, подає введення: розмова між західником, слов'янофілом і європейцем на тему, чому в Росії немає хороших актрис. Всі три співрозмовника плутаються в тонкощах питання. Слов'янофіл відповів у дусі своєї патріархальної доктрини: «У нас немає актрис тому, заняття це несовместно з цнотливо скромністю слов'янської жінки, вона любить мовчати». Обидва його співрозмовника не задоволені рішенням. Одному тепер ясно, чому тепер в Росії мало актрис: у ній зате багато танцівниць. Інший пояснює це тим, що актрис змушують представляти такі пристрасті, яких вони ніколи не відчували. Всі троє ковзають по поверхні. Розповідь увійшов актора про долю кріпак артистки приголомшує. Він дає ясну відповідь на всі питання: головне зло у кріпосному праві, воно тисне і знищує багаті задатки в народі. Коли актор закінчив свою розповідь, у вітальні запанувала мовчанка. Тільки у слов'янофіла, зовсім забув свої благочестиві повчання, виривається: «Все так ... але навіщо вона не обвінчалася таємно? ..»

У більш широкому масштабі питання про долю героїв і героїнь Герцен поставив у романі «Хто винен?». Тут створено образ сміливої ​​і незалежної жінки - Любонька Круціферской. Плебейське походження, безпосередня залежність від побутових відносин, властивих кріпосницького укладу, рано загартовують її волю. Вона «тигреня», який скоро дізнається свою силу. Тому справедливим буде зауваження, що роман «Хто винен?» - Найбільш яскравий роман 40-х років про емансипацію, що зв'язує це питання з усією сукупністю суспільних обставин, поневолювали жінку. Любонька проведена за трьома колам випробувань (Негрово, Круціферскій, Бельтов), показана в рості і русі, хоча Герцен, як тверезий реаліст, вказав точні межі її активності, знаючи можливості часу. Громадська терені для жінки відкриють лише 60-і роки.

Картина літературного життя Росії сорокових років буде неповною без урахування того величезного впливу, який чинила на письменників натуральної школи Ж. Санд. Це обумовило наш інтерес до творчості французької письменниці.

У нарисі «За кордоном», надрукованому в січневому номері «Вітчизняних записок» за 1881 р., Салтиков-Щедрін відрізняв величезний вплив у 1840-х роках на нього і його однодумців «Франції Сен-Сімона, Кабе, Фур'є, Луї Блана і в особливості Жорж Занда »і писав:« Звідти лилася на нас віра в людство, звідти засяяла нам впевненість, що «золотий вік» перебуває не позаду, а попереду нас ... » ⁴ .

У травні 1832 року в Парижі виходить роман «Індіана», який, незважаючи на велику кількість романів, які наводнили в той час книжковий ринок, привертає велику увагу. «Розкривши книгу, ми негайно відчули себе в дійсному, живому, нашому світі ... Мимоволі починаєш відчувати симпатію до цієї книги, ковтати її сторінка за сторінкою, вибач її недосконалості і дивний, неправдоподібний кінець, і навіть радити іншим під владним враженням почуттів, які вона порушила: «Ви читали« Індіану »? - Говорили ми один одному. - Прочитайте! ». ⁵ Так писав Сент-Бев через кілька місяців після появи «Індіани». Інтерес до роману посилювався ще й тим, що автором його, що підписалися псевдонімом Жорж Санд, була жінка, яка носила чоловічий одяг, курила люльку і, залишивши сімейне вогнище в Беррійскій провінції, жила в маленькій паризькій квартирі на сім франків за стовпець, які отримувала за статті в «Figaro». «Індіану» вітають люди різних поглядів, а Г. Планше знаходить можливим порівняти Жорож Санд з мадам де Сталь і навіть віддає перевагу авторові «Індіани». Шатобріан після прочитання роману «Лелія» говорив, що Ж. Санд стане «лордом Байроном Франції». ⁶ Бєлінський назве Жорж Санд «геніальною жінкою», «першою політичною славою сучасного світу», «Іоанною д'Арк». ⁷ Поява Ж. Санд в літературі було свідченням важливих змін, які сталися в її свідомості під впливом суспільних процесів того часу. Жорж Санд - це псевдонім Аврори Дюдеван. Ці два імені відносяться до різних періодів буття цієї жінки. Між ними - рубіж, споруджений суспільними змінами, вузлом яких стала Липнева революція 1830 року.

Аврора Дюдеван була одружена з Каземіров Дюдеваном, але шлюб виявився не з щасливих. Головне, що характеризувало молоду жінку в цей період, - це її прагнення забезпечити собі незалежність. Події в Парижі дозволяють їй зробити такий крок, як піти від чоловіка, і 4 січня 1831 вона вже знаходиться в столиці Франції, де починає працювати в газеті Делатуша «Figaro».

Так Жорж Санд вступає в новий період свого життя, настільки не схожий на її мирне животіння в провінції. Вплив нових часів закарбувалось у долі багатьох відомих жінок тієї епохи. Але зміни в житті Ж. Санд на початку 30-х років ще разючою: з пасивністю покінчено, «свобода» нічого не робити і ні за що не відповідати відкинута як стан залежності і рабства; цієї «свободи» наказувати домашній прислузі вона вважає за краще необхідність трудитися , так як це разом з матеріальною самостійністю дає дійсну свободу вибирати і вирішувати самій за себе. Розпочинається активна літературна і громадська діяльність Ж. Санд.

В роки Реставрації розрив Ж. Санд з чоловіком і переїзд у Париж були б просто скандалом і злочином проти моральності. У Парижі 1831 це сприймається як звільнення особистості. Щоб жінка зважилася на подібний вчинок, знадобилося така подія, як Липнева революція, яка при всій обмеженості своїх політичних результатів сприяла принципового оновлення моралі. Саме такий зміст зауваження самої Жорж Санд про те, що в Парижі «панує свобода якщо не громадська, то принаймні індивідуальна». ⁸

Проповідникам нових релігій і суспільних реформ на більш-менш тривалий час вдається залучити слухачів, читачів і навіть співчуваючих. Особливу цікавість викликають сен-симоніст, які не обмежуються деклараціями і переходять до практичного здійснення своїх поглядів.

Наближенню «органіческлй» епохи, на думку сен-симонистов, заважає існуюче в суспільстві нерівність. Знищення станових привілеїв ще не вирішило цього питання, так як свобода, як і раніше залишається привілеєм невеликої частини суспільства.

«Людина є вільною силою тільки за умови, якщо ця сила наведена в гармонію з іншими вільними силами, які існують на землі,» ⁹ - говорить Леру. Якщо ж у суспільстві залишаються елементи, позбавлені прав, і, отже, невільні, то таке суспільство в цілому не може бути вільним. Навіть у середовищі «аристократії багатства» (тобто буржуазії), яка тепер користується всіма привілеями, немає справедливого розподілу прав, і «соціальним індивідуумом» до цих пір залишається лише чоловік. Тому сен-симоніст вимагають повної емансипації жінок, стверджуючи, що вони є продовжувачами християнства, який звільнив жінку від рабства. Питання неминуче впирається в проблему сімейних відносин, які не тільки обмежують права жінки у шлюбі, але й обмежують її соціальну роль.

Систематичне виклад сен-симонистский принципів з цього питання починає Анфантен з серпня 1831 року. Кожен індивідуум має право на своє земне щастя і мислить його відповідно до власних характером і схильностями. Сен-симонистский принцип «реабілітації плоті» вимагає безумовного задоволення цих схильностей і тим самим протистоїть жорсткості суспільної моралі, побудованої на ідеалі потойбічного блаженства. Анфантен розрізняє два типи людей: з постійними і мінливими почуттями. Основою шлюбного союзу може бути тільки почуття, а отже, необхідно допустити поряд з традиційним «постійним браком» послідовну полігамію, у здійсненні якої обидві сторони рівноправні. Надання жінку та чоловіка однаковою свободи в укладанні та розірванні шлюбу, на думку сен-симонистов, має покласти край «узаконеної проституції», на якій у сучасному суспільстві побудовані шлюбні відносини - цей «жахливий союз», що укладається з матеріального розрахунку і всупереч почуттям. Порятунок від цього зла - у звільненні жінки. Принижена християнством як втілення матеріального і, отже, диявольського початку, а в релігії сен-симонистов вільна і рівноправна, жінка піднімається до рівня месії, з яким пов'язані мрії про земне щастя.

Питання про емансипацію жінки став фатальним для сен-симонистской громади, так як викликав всередині неї розкол. Базар, засумнівавшись у необхідності полігамії, на якій наполягав Анфантен, в листопаді 1831 року вийшов з общини. Крісло, яке він займав, головуючи разом з Анфантеном на зборах громади, тепер пустувало в очікуванні Папесса, яка повинна була розділити владу з «верховним батьком» сен-симонистов і вимовити своє судження з питання про моногамію, вирішивши таким чином долю громади і суспільства. Так в союзі двох «верховних батьків», що взяли на себе місію перетворити і цим врятувати цивілізацію, одне з місць надається жінці, яка і повинна врятувати світ.

Поєднання містицизму і скандальних моралі викликало великі сумніви в серйозності всієї сен-симонистской кампанії. Розорення і крах громади завершили почастішали святкування в будинку на вулиці Монсіньі. Вони залучили значно більше цікавості, ніж співчуття, а Жінка, яку закликали сен-симоніст, так і не з'явилася, хоча любительки веселощів і пригод не відмовили собі в задоволенні побувати на балах, де улюбленим танцем був запаморочливий вальс.

У 1831 році Ж. Санд висловлює оцінку, цілком збігається з поширеною думкою про сен-симоніст. «Я бачу в цьому лише нездійсненне оману, і загальна думка вже засуджує його. Папесса у них - лише для того, щоб демонструвати свою сукню з небесно-блакитного оксамиту і боа з лебединого пуху. Все це несерйозно! » ¹⁰ - пише вона в лютому 1831 року.

Це зауваження Ж. Санд має відношення перш за все до зовнішньої, обрядовій стороні сен-сімонізму. Що стосується суті самих ідей, то з ними вона ще не познайомилася грунтовно. Згадуючи про час роботи над «індійкою», Ж. Санд пише в «Історії мого життя»: «Я не була сен-сімоністкой, я ніколи нею не була, хоча по-справжньому співчувала деяким ідеям і деяким особам з цієї секти, але в той час я їх не знала і не була під їх впливом ». ¹¹ Однак пошуки Ж. Санд і сен-симонистский рух йдуть у загальному руслі боротьби за звільнення людини. Вся атмосфера паризького життя цих років була насичена ідеями свободи, яка представлялася не тільки запорукою майбутнього благополуччя і національного престижу країни, але також засобом утвердження прав особистості, зневажаються догмами релігії і соціальними традиціями. Перший крок до самоствердження полягав для Ж. Санд у вирішенні «жіночого питання», яке піднімають і сен-симоніст. При всій абсурдності ідей Анфантен сама постановка цього, ще ніколи так гостро не стояло питання відзначається сучасниками як його велика заслуга. ¹²

«Жіночий питання» все більше і більше привертає увагу і незабаром виллється в критику законів, що стосуються шлюбних відносин. У цій дискусії захисники існуючого положення опиняться в явній меншості.

З'явилася, на сцені театру Порт Сен-Мартен драму А. Дюма «Антоні» (травень 1831 року) багато витлумачують як захист принципу вільного кохання, не соромимося рамками шлюбу. Кількість творів на цю тему все збільшується. «Нам невідомо ні однієї п'єси цього періоду, яка захищала б існуючі умови шлюбу. Всі одностайно їх викривають і бажають їх знищення », ¹³ - зауважує дослідник французької драми епохи романтизму Д.О. Еванс. «Revue encyclopedique» з іронією пише про те, що перед цією новою «модою» не можуть встояти навіть ті письменники, чиї інтереси досі стосувалися зовсім інших предметів. «Дивна річ! Антиквар приходить на допомогу пану Оділона-Баро в дискусії з питання про розлучення, - пише автор рецензії на роман Жакоба бібліофіла «Розлучення. Історія часу Імперії »(1831), - ... і до тихих глибин бібліотеки луна трибуни донесло слово, яке схвилювало, нарешті, його людинолюбні завзяття і звернуло його до сучасних проблем». ¹⁴ Крім свого бажання, продовжує рецензент, автор роману надав погану послугу прихильникам сучасних законів про шлюб, так як висновок з розказаної ним історії може бути зроблений швидше на користь звільнення шлюбу від тих формальностей, які пропонуються йому цивільними і релігійними законами.

Слідом за критикою сімейних відносин починається смуга шлюборозлучних процесів. Кількість їх зростає з року в рік, причому лише в шести-восьми випадках із ста вони порушуються чоловіками. Вже в 1833 році «Gazette des Tribunaux» вимушена констатувати: «Немає такого залу у Палаці Правосуддя, в якому щотижня не відбувалися б дебати такого роду». ¹⁵

Роман «Індіана» був одним з перших творів, де піднімається «жіноче питання». Однак для Ж. Санд він не придбав ще настільки конкретного і вузького сенсу. Він поставлений в більш загальному плані звільнення особи з її природними почуттями і поривами, придушуваними законами суспільства. У передмовах до видань «Індіани» 1842 і 1852 років Ж. Санд підкреслює, що її роман не був обвинувальної промовою проти яких-небудь певних розділів законодавства про шлюб.

«Починаючи писати« Індіану », я відчула дуже сильне і своєрідне збудження, якого ніколи не помічала при моїх колишніх літературних спробах. ... Я не була сен-сімоністкой ні тоді, ні після, хоча співчувала багатьом ідеям і багатьом прихильникам цієї секти, бо я не знала їх у той час і не перебувала під їх впливом. Єдине, що керувало мною, було ясно осягнуте, полум'яне відраза до грубого, тварині рабства. Я сама ніколи не відчувала подібного рабства, а користувалася повною свободою. «Індіана» зовсім не моя історія, як стверджують деякі. Це не скарга на якого-небудь певної людини, це протест проти тиранії взагалі; уособлюючи цю тиранію в одній особі, я уклала боротьбу в рамки сімейного життя тільки тому, що не мала наміру створити що-небудь більш широке, ніж роман звичаїв ». ¹⁶

Ще перші дрібні твори Ж. Санд, надруковані в «Фігаро» - «Прима-Донна», «Дівчина з Альбано» - звернули увагу читачів на автора-головним чином новизною своїх тем. Неіснуючий ще тоді жіноче питання вперше і досить несміливо висувався на сторінках цих оповідань.

Ж. Санд обрала для своїх розповідей героїнями актрис і їхній потяг до мистецтва, що вступають в конфлікт з законами буржуазної сім'ї. Ці розповіді мали успіх, але за питаннями про права художніх натур зникав специфічно жіноче питання. У «Індіані» творчо зміцніла Жорж Санд ставить питання про пригніченості жінок у шлюбі у всій його гостроті.

«Індіана» - це історія людського серця, яке шукає щастя, не рахуючись з громадською думкою, це історія пристрасті, занапащена брехнею сучасних понять про благополуччя. Подання самої Ж. Санд про щастя внутрішньо зближують її з сен-симонистами. Ж. Санд розділяє, по суті, сен-симонистский принцип «реабілітації плоті», і головне, що дорого для неї в релігії, - краса почуттів, втілена у божественній ідеї любові. Це зневаженої суспільством почуття вона виправдовує як вираз закону, силою якого реалізується принцип гармонії світу. Гармонія ця - в єдності і рівності всіх людей всупереч забобонам, породженим їх власним невіглаством і роз'єднуючим їх на стани і класи. У цьому джерело майбутніх ідей Ж. Санд про соціальну рівність.

«У« Індіані »на сцені виступають проблеми не артистичної психології, а трагічні питання повсякденного жіночого життя. Невже, якщо заміжня жінка нещасна, незрозумілий і чахне в невідповідному їй шлюбі, невже їй немає результату? - Як би питає автор. Невже душа її повинна приносити в жертву прописної моралі, яка проголошувала незруйновність шлюбу і «покірність» дружини чоловікові? Невже краще брехати і продовжувати спільне життя з нелюбом, недостойним людиною, що чесно і вільно з'єднати своє існування з тим, кого любиш? » ¹⁷ - Тепер ці питання і відповіді на них - старі істини і про них смішно говорити. Але «тому ці питання і вирішені, і перерешіть і здані в архів, що була Жорж Санд і що вона своєчасно підняла їх і одна з перших повела боротьбу проти приниженого і пригніченого становища жінок у шлюбі». ¹⁸

Згодом і в інших творах, обравши тему величі жіночої душі (роман «Валентина»), молода романістка стверджує ідеал сім'ї, заснований на серцевої схильності подружжя, стверджуючи. Що слід руйнувати цілі ненависного шлюбу, якщо він розбиває людські серця.

Пізніше один з героїв роману «Орас» (1841) - Теофіль - сприйме поетику любові, яка затверджується Жорж Санд: «Щоб полюбити, треба спершу зрозуміти, що таке жінка і з якою турботою і повагою має до неї ставитися. Тому, хто збагнув святість взаємних зобов'язань, рівність статей перед богом, несправедливість громадського порядку і думки натовпу в цьому питанні, любов може відкритися у всій своїй величі, у всій своїй красі; але тому, хто просочений грубими забобонами, хто вважає, що жінка на своєму розвитку стоїть нижче чоловіки, що дав її у відношенні подружньої вірності відмінний від нашого, тому, хто шукає лише хвилювань крові, а не ідеалу, любов не відкриється ніколи ».

З появою «Леліі» (1839) у французькій літературі виник образ сильної духом жінки, що відкидає любов як засіб скороминущого насолоди, жінки, яка подолала безліч негараздів, перш ніж позбутися недуги індивідуалізму, знайти розраду в корисній діяльності.

На думку Жорж Санд, любов, шлюб, сім'я можуть об'єднувати людей, сприяти їх справжнього щастя; важливо лише, щоб моральні закони суспільства гармоніювали з природними потребами людини.

Етичні норми буржуазного суспільства принижували роль жінки, вона повинна підкоритися чоловікові. Лелія заперечує цей помилковий принцип; звертаючись до жінок, вона переконує їх зберегти чистоту і гордість в шлюбі. «Їм надто багато говорять про щастя, яке, можливо, і узаконено суспільством: це брехня! Їх змушують вірити, що, зустрінуть у чоловіків своїх ту ж любов і вірність: це обман! Говорити їм треба не про щастя, а про чесноти; треба навчити їх у м'якості бути твердими, в терпінні непохитними, у відданості мудрими і розсудливими ».

У 30-х роках Жорж Санд мріяла про реформу шлюбу - закону, який перетворював заміжню жінку в покірлива і безправна істота, вона протиставляла союз сердець і інтелектів, ревно оберігають сімейне щастя. Щойно закінчився її шлюборозлучний процес, що доставив їй чимало прикрощів і принижень, тому її особливо цікавили проблеми сім'ї. Вона погодилася написати для заснованої абатом Ламенне газети «Ле Монд» ряд публіцистичних статей, присвячених жіночому питанню, під загальною назвою «Листи до Марсії» (1837). Марсія, розважлива, але розчарована жінка, не знаходить розради в релігії, не бачить у суспільстві гідного людини, з яким вона могла б пов'язати своє життя; її друг, під ім'ям якого виступить автор листів, радить їй шукати ідеал в повсякденних справах і, знехтувавши багатство і шлюб за розрахунком, перш за все думати про велич жіночої гідності. «Листи до Марсії» набули форми морального кодексу, в якому розвинуто положення про рівність жінок і чоловіків. «Багато чоловіків намагаються тепер проповідувати на підставі психології і фізіології, що чоловічий організм вище організму жіночого ... Якщо жінка нижча за чоловіка, нехай її звільнять від усіх уз, нехай не наказують їй ні сталості в любові, ні законного материнства, нехай відносно її знищать навіть закони , що захищають життя і власність, хай проти неї ведеться війна без будь-якої церемонії. Закони, мета і дух яких вона нібито не має можливості оцінити так само добре, як ті, хто їх створює, - ці закони були б безглуздими ». ¹⁹

Подібні етичні принципи в тридцятих роках XIX століття здавалися неприйнятними з точки зору офіційної ідеалогіі і піддавалися судженню на сторінках буржуазної преси. Думка про нерівність чоловіків і жінок у розумовому відношенні стягнуто і на сторінках російської преси.

Лев Толстой, спростовуючи погляди ретроградів, стверджував, що чоловіки і жінки однаковою мірою повинні служити людству: «Рівність у тому, що одне служіння настільки ж важливо, як і інше, що одне немислимо без іншого. Чоловік покликаний виконувати свій різноманітний працю, але праця його праці лише корисний і його робота ... якщо вони вчинені в ім'я істини і блага інших людей ... Те ж і з покликанням жінки: її народження, годування, вирощене дітей буде корисно людству тільки тоді, коли вона буде вирощувати не просто дітей для своєї радості, а майбутніх слуг людства ». ²⁰

Ставлячи питання про становище жінки у французькому суспільстві, Жорж Санд чи не вперше пов'язує особисту свободу жінки із загальною проблемою соціального визволення. Вона стверджує, що незалежне становище жінка може завоювати лише тоді, коли суспільний лад буде заснований на принципах рівності і свободи, коли чоловіки нарівні з жінками не будуть відчувати соціальний гніт у своєму повсякденному житті: «Жінки обурені проти рабства, і нехай вони чекають того часу, коли чоловіки стануть вільними, оскільки стан загального гніту несумісне зі свободою. Почекайте, і ваші ідеї восторжествують. Чекати, можливо, залишається недовго, на що так сподівається одна група людей і чого так боїться інша ». ²¹

Погляд Жорж Санд на становище жінки в суспільстві дозволяє їй прийти до висновку, що за часів античності і в епоху Відродження жінка займала більш почесне становище, грала більш значну роль у духовному житті держави, ніж, наприклад, при Людовіку XV, в епоху розгнузданого розпусти, завдала шлюбу смертельного удару.

Цілком підтримуючи ідею сім'ї, Ж. Санд разом з тим засуджує тих, хто мислить шлюб як союз нерівних; за таких умов ретрогради здатні зробити його ненависним і принизливим.

На думку автора «Листів до Марсії», корінь зла таївся не тільки в недоліках цивільного кодексу і в перекрученні моралі. У тому, що принижена жінка з рабською покірністю змирилася зі своїм становищем, винна релігійна система виховання, оскільки єдиною моральної підтримкою, наданою жінці, була релігія, і чоловік, звільнившись від своїх громадських обов'язків, вважав за благо, щоб жінка дотримувалася християнські приписи про страждання і мовчанні.

Жорж Санд мала славу нігілістка в питаннях моралі, руйнівницею сімейних устоїв, переконаною противницею офіційного шлюбу. Навіть на початку ХХ століття історик французької літератури Луї Мегрон вбачав згубний вплив її романів на звичаї французького суспільства.

Нерівність подружніх пар в залежності від статі, святотатство, затверджене суспільними законами, різниця обов'язків подружжя, прийняте громадською думкою, помилкові поняття про подружньої честі і всі безглузді погляди, що виникають з забобонів і неправильних установлень, завжди будуть знищувати довіру між подружжям і охолоджувати їх запал, причому найбільш щирі, найбільш схильні до вірності пари будуть перш за інших засмучені, налякані тривалістю терміну зобов'язання і швидше за інших розчаруються одне в одному. У самому справі, зречення від особистої свободи огидно вимогу природи та голосу совісті, якщо воно відбувається під чужим тиском, що тягне за собою невігластва і брутальності.

Репутація борця за звільнення жінки створила їй у всіх колах суспільства багато друзів, але ще більше ворогів. Романтична принадність, які були виконані її героїні, спокусила не одне жіноче серце своєю проповіддю свободи. Похитнути сім'ю в 30-х роках XIX століття. У розпал реакції, таке вільне ставлення до інституту шлюбу означало завдати удар одному з основних підвалин буржуазного ладу.

Гейне писав: «Її твори, які потім розлилися по всьому світу, висвітлили не одну темницю, позбавлену будь-якого розради, але зате вони ж спалили згубним вогнем і багато тихих храмів невинності». ²²

В «Історії мого життя» Ж. Санд пише про те, що її розрив з чоловіком в 1831 році був виразом протесту не тільки проти конкретної людини, скільки проти суспільної традиції, якої був підпорядкований і ця людина. Для нього було неможливо, залишаючись у рамках цього закону, зробити що-небудь, що могло б припинити або полегшити стан принизливої ​​залежності, на яку її прирікав традиційний сімейний уклад. Очевидно, цілком зрілі погляди Ж. Санд у момент написання «Історії мого життя» дозволили їй узагальнити свою сімейну драму у більш широкому соціальному плані, ніж вона могла зробити в 1831-1832 роках, ледве почавши свою громадську діяльність. Тим не менш вже тоді вона у своєму житті шукає звільнення її від людини, з яким її пов'язує закон, а від неправдивої суспільної моралі, нехтує істинним щастям індивіда.

Жорж Санд померла в 1876 році, коли її письменницька слава міцно утвердилася у Франції та за її межами. Ім'я Жорж Санд невіддільне від блискучого періоду французької літератури XIX століття. Віктор Гюго в своєму надгробному слові говорив: «Я оплакую мертву і вітаю безсмертну. Я любив її, захоплювався нею, боявсь перед нею ... Я славлю її за те, що вона була великою, і дякую їй за те, що вона несла людям добро ... Хіба ми її втратили? Ні ... Великі люди зникають, але не перетворюються на порох ... Жорж Санд була думкою; вона поза плоті, і ось вона вільна; вона померла, і ось вона жива. Жорж Санд залишиться гордістю нашого століття і нашої країни ». ²³

1.2. Жорж Санд і І.С. Тургенєв. Паралелі поглядів на проблему жіночої емансипації

Романи та публіцистичні твори Жорж Санд були захоплено сприйняті в XIX столітті найвидатнішими письменниками та критиками Росії. Ця популярність великої письменниці та її вплив на російську літературу особливо простежується у творчості письменників «натуральної школи» і перш за все І.С. Тургенєва, що буде розглянуто нами нижче.

Достоєвський стверджував: «... Все те, що в явищі цього поета становило« нове слово », все, що було« вселюдського », - все це негайно ж свого часу відгукнулося у нас, в нашій Росії, сильним і глибоким враженням». ²⁴

Тургенєв визначив в західноєвропейській літературі два роди романів, названі ним «Сандовского» і «діккєнсовських». Подібного роду класифікація жанру красномовно свідчила про широку популярності творів Ж. Санд і високий авторитет її імені.

Мрії та ідеали французької письменниці були близькі й дорогі її російським побратимів по перу. Писемський, назвавши одну із глав свого роману «Люди сорокових років» - «Жоржзандізм», засвідчив поширення в російській суспільстві ідей Жорж Санд, суть яких виражена їм у наступному ув'язненні: «Вона представниця і провідниця у художніх образах відомого вчення емансипації жінок, ... по якому, вже звичайно, світу доведеться з часом перетворитися ». ²⁵

Натуральна школа схилялася перед Ж. Санд перш за все тому, що її героїні вступають у відкриту і мужню боротьбу з буржуазним суспільством, його мораллю і законами в ім'я людських прав приниженою цим суспільством особистості. Її твори стали інтенсивно перекладатися і схвально оцінюватися в Росії з 1842 року, особливо журналом «Вітчизняні записки». Друкувалися твори Ж. Санд: «Орас», «Андре», «Жанна», «Теверіно», «Жак», «Товаришу кругових поїздок по Франції» (з великим скороченням), «Гріх пана Антуана» та інші.

Ідеї ​​Ж. Санд були співзвучні багатьом письменникам натуральної школи. Критика Бєлінського підготувала грунт для прямої постановки актуальних емансіпаторскіх проблем (про необхідність повної зміни погляду на призначення жінки).

Сліди впливу Ж. Санд помітні в повістях її відвертих наслідувачів: «Необережне слово», «Потворний чоловік» Н. Станицький (А. Я. Панаєвій), «Без світанку» П. Кудрявцева, «Полінька Сакс», «Лола Монтес» А . Дружиніна, «Родичі» І. Панаєва. Сандовского мотиви виражалися головним чином у відстоюванні прав жінки вибирати собі судженого, розривати помилкові шлюбні пута. Герой в російській повісті не підступний і цинічний Реймон, він не змінить героїні, це безперечно рідний брат Ральфа Брауна, вірно опекающего Індіану Дельмар у всіх її пригоди. Героїня А.Я. Панаєвій вимовляє одну з улюблених фраз Ж. Санд: «Ні, я зрозуміла, що жінці потрібно народитися з правами, щоб вільно дихати у цьому суспільстві, куди завело мене честолюбство чоловіка і моя легковажність! Ми, прибульці, жалюгідну роль граємо посеред них. Та й скажіть мені, засліплені жінки, чого бажаєте ви, що хочете ви знайти там? Хіба в балах і розкоші ви знайдете собі щастя? .. Зовнішнім блиском можна задовольнити дикуна, а не мислячої людини ... » ²⁶

У Ж. Санд жінка завжди сильніше, благороднішими чоловіки. При всіх нещастях вона бере над ним моральну перемогу. У 40-х роках сильно знизився престиж героїв і сильно повищилось самосвідомість героїнь.

Натуральна школа наполегливо шукала повсякденних, буденних, справжніх колізій та їх дозволу. І тут вже починався відхід від специфічної жоржсандовской трактування проблеми емансипації.

Ж. Санд прагнула доповнити критику існуючих порядків утопій, ідеальними відносинами. Але так як в Росії вже занадто тверезим був реалізм натуральної школи, то солодкі, ідилічні, надумані кінцівки романів Ж. Санд не приймалися. Скільки не намагалася вона переконувати, що людина, зневірений в суспільстві, може втекти з нього і бути вільним, письменниця сама часто проговорювалася - реальність тріумфувала над утопією. Це чуйно вловив Тургенєв.

На початку 1850-х років Тургенєв виявляється на літературному роздоріжжі. Прагнучи до «спокійним лініях» «об'єктивного» творчості, тобто до роману, але будучи не дуже впевнений у своїх силах, Тургенєв шукає опори в російської та західноєвропейської літератури. Але Пушкін і Гоголь здаються йому недосяжними зразками, а художня практика найвідоміших на Заході письменників-сучасників (Бальзак, Гюго) явно не відповідає його естетичним смакам і схильностям. Розмірковуючи про можливі шляхи розвитку російського роману, Тургенєв відкидає також грунтовний історичний роман Вальтера Скотта, як вже несучасний, віджилий своє століття і тому непридатний в російських умовах. Про історичне ж романі Дюма, розважальне, але позбавленому справжньої правди і глибини змісту, Тургенєв відгукується з повною зневагою. Зрештою письменник зупиняється на двох типах роману - Сандовского і діккенсівської. «Ці романи, - пише він, - у нас можливі і, здається, візьмуться». Всі ці думки Тургенєв висловлював в листуванні з сучасниками (П. В. Анненковим, В. П. Боткіним, сімейством Аксакових) і головним чином у критичній статті про роман Євгенії Тур «Племінниця», надрукованій у 1852 році.

Довгий час творчість Жорж Санд було близько Тургенєва. Внаслідок цього аналіз проблем становлення та жанрової своєрідності романного творчості Тургенєва в інших випадках немислимий без звернення до художньої манері Жорж Санд, без зіставлення її творів, з цієї точки зору, з деякими його романами і особливо з першим із них - романом «Рудін».

Як відомо, спроби такого роду вже робилися. Перш за все слід згадати про роботи Вл. Кареніна (Стасової-Комарової), в яких роман «Рудін» побіжно зіставляється з романом «Орас» (1843). Дослідниця приходить до висновку, що образ Дмитра Рудіна представляє собою ні більше ні менше як російську варіацію жорж-Сандовского Фразера Ораса; що Наталя Ласунская, Волинця і Лежнєв, у свою чергу, якщо не «списані», то в усякому випадку дуже схожі, відповідно , на персонажів Ж. Санд Марту, Поля Арсена і Теофіля. «Головне, - стверджує вона, - не в цих окремих сходствах дійових осіб, а в загальному ході оповідання й у відношенні обох авторів до свого героя: розвінчання людини слова перед людьми простого серця, гарячого почуття, чесного, хоч і скромного справи». «Це, - продовжує автор, - улюблена тема Жорж Санд: протиставлення двох типів: типу, який Аполлон Григор'єв називає типом хижим і типу сумирного ... тобто людей, поглинених своєю особистістю, розумних, рефлектуючих, егоїстів або половинчастих, холодних або слабовільних, нездатних віддатися одній ідеї, одному гарячому почуттю, людей розуму, що виявляються неспроможними перед людьми волі і серця. Ця ідея проходить, що називається, червоною ниткою через всі майже романи Жорж Санд, від «Індіани» і до «Вальведра» або чарівної «Маріанни Шеврез» ... і вона ж є панівною в творах Тургенєва, від «Побачення» в «Записках мисливця» і «Асі» до «Клари Міліч», не кажучи вже про «Весняних водах» або «Якова Пасьенкове» ... ». ²⁷

Ключем до розуміння того, як часом своєрідно і несподівано використовувалися ідейно-художні традиції Жорж Санд у пору початкового формування роману Тургенєва, є вже згадана стаття про «Племінниці». Але судження про Ж. Санд навряд чи можуть бути правильно зрозумілі при ізольованому аналізі, поза їх зв'язку з цілим рядом інших висловлювань письменника з того ж приводу. Тому спочатку слід зупинитися на характеристиці деяких головних моментів з історії сприйняття Тургенєвим особистості та творчості Жорж Санд у різні роки його життя.

Інтерес Тургенєва до ідей і образів Жорж Санд намітився, як і у більшості великих діячів російської літератури, його сучасників (Бєлінський, Салтиков-Щедрін, Герцен, Достоєвський, Писемський, Гончаров та ін), в сорокові роки і позначився певними наслідками у циклі нарисів «Записки мисливця».

У зв'язку з цим часто цитувався, наприклад, лист Тургенєва до Поліни Віардо (5 (17) січня 1848 р.), в якому він захоплюється «описом осіннього дня» у романі «Франсуа Найда» (1847-1848). «У цієї жінки, - писав Тургенєв про Ж. Санд, - є дар передавати найтонші, швидкоплинні враження твердо, ясно і зрозуміло; вона вміє малювати навіть пахощів, навіть найдрібніші звуки». ²⁸ Майстерність Жорж Санд у цій галузі, властивий їй психологізм і проникливий ліризм пейзажу знаходимо жвавий і споріднений відгук у Тургенєва, закріплювали в його уяві впечателнія, породжені російською природою, зображеннями якої рясніють «Записки мисливця». У пору їх створення безсумнівний вплив на Тургенєва надавало і народолюбство Жорж Санд, що виражалося в м'якій, поетично-жіночною формі. У зв'язку з цим один з дослідників відзначав у нарисах «Тхір і Калінич» і «Касьян з Гарною Мечі» певну перекличку з зображеннями селян в романі Жорж Санд «МОДР» (1837).

Згодом письменники як би помінялися ролями. У 1872 році Ж. Санд надрукувала свій нарис «П'єр Боннен», супроводивши його захопленим присвятою Тургенєва. Розповідаючи про глибоку враження, зробленому на неї «Записками мисливця», з якими вона познайомилася досить пізно по недосконалому перекладу Шаррьера, Ж. Санд з особливою теплотою охарактеризувала в цьому посвяченні властиве Тургенєву «почуття зворушливою доброзичливості», яким, за її словами, «не володіли інші »російські« поети і романісти ... Ви - реаліст, вміє все бачити, поет, щоб всі прикрасити, і велике серце, щоб усіх пожаліти і все зрозуміти ». ²⁹ А ще через два роки, прочитавши повість «Живі мощі», Ж . Санд, за словами П.В. Анненкова, писала Тургенєву: «Учитель, - всі ми повинні пройти вашу школу!» ³⁰

Отже, в час створення «Записок мисливця» і пізніше Тургенєва зближувало з Жорж Санд притаманне обом повагу до людської особистості взагалі і особливо - до особистості пригнобленою.

Шляхетний гуманізм Жорж Санд нерідко надавав особливого забарвлення тургенєвській етики, його висловлювань з питань літературно-громадського життя його епохи. У лютому 1856 року Тургенєв ледь не посварився з Л.М. Толстим, який «заобедом у Некрасова ... з приводу Ж. Санд висловив стільки пошлостей і грубощів, що передати не можна». ³¹ Д.В. Григорович, який був присутній на цьому обіді, розповідає у своїх спогадах, що Толстой оголосив себе «ненависником» Жорж Санд, «додавши, що героїнь її романів, якщо б вони існували насправді, варто було б, заради повчання, прив'язувати до ганебної колісниці і возити по петербурзьким вулицями ». ³²

Як видно з цих спогадів, Тургенєв в суперечці з Толстим гаряче заступився за Ж. Санд, пропагував у своїх романах ідеї жіночої емансипації. І це незважаючи на те, що в його власній повісті «Два приятелі» вже була намальована емансипована вдовиця Софія Кирилівна Задніпровська - прообраз майбутньої карикатурною Євдоксії Кукшиной. У грудні 1856 Тургенєв зізнавався А.В. Дружиніна, що при зустрічі з Ж. Санд він не зміг би сказати їй «про падіння її (без сумніву) поганий п'єси ...». Ще більш характерне визнання можна знайти в одному з листів Тургенєва до самої Ж. Санд (18 (30) жовтня 1872 р.): «... по дорозі в Ноан я мав намір сказати вам, яким великим був ваше вплив на мене як письменника ... цього раз я хочу сказати вам, як я був схвильований і гордий, коли читав те, що Ж. Санд написала про мою книгу, і як я був щасливий тим, що вона побажала це зробити. У Шіллера є такі вірші:

«Хто жив для кращих людей свого часу,

Той жив для всіх часів. »

І ось зараз я втомився від життя, ви подарували мені часточку свого безсмертя! » ³³ У 1876 році, обурений байдужістю російської преси, не майже пам'яті померла Ж. Санд, Тургенєв в листах до Флоберові і в редакцію газети «Новий час» називав її « великої письменницею », що зробила« на російську публіку ... найбільший вплив ... щедрою, прихильний до натурою ». ³⁴

Було б, однак, великою помилкою забувати про суттєві відмінності у ставлення письменника до особистості Ж. Санд і її творчості. Сам Тургенєв у статті-некролозі для «Нового часу» говорить із цього приводу наступне: «Коли, років вісім тому, я вперше зблизився з Ж. Санд, захоплене здивування, яке вона колись порушила в мені, давно зникло, я вже не поклонявся їй ... ». ³⁵ Дата відходження Тургенєва від Ж. Санд відноситься десь до часу до створення роману «Батьки і діти». Приблизно такими міркуваннями керувалися і критики, висловлювали судження з проблеми Ж. Санд - Тургенєв: у своєму аналізі вони звичайно не виходили за хронологічні рамки створення роману «Напередодні».

«Незважаючи на те що Олена була Піднесися хмар ходячих як кращий, як надзвичайно художній тип російської« жінки-громадянки », - писав Буренин В., - в задумі і компонуванні цього типу, якщо говорити всю правду, Тургенєв запозичили з таких книжкових джерел , як романи Жорж Санд, набагато більше, ніж зі спостережень над дійсними російськими жінками. Безсумнівно також, що в нервической, злегка надірваною Олені досить штучної «піднесеності», що її quasi - цивільний вигляд, якщо вдивитися в нього глибше, представляється трохи «зробленим», хоча, звичайно, зробленим з великим мистецтвом і з щирим захопленням ». ³⁶ Але, незважаючи на такі отруйні зауваження, критику вдалося вірно вказати на деякі ознаки жоржсандізма в «Напередодні». Вони вчуваються у таких рисах психологічного образу тургенєвській Олени, як захоплена екзальтація, нервовий темперамент і, головним чином, спрага «діяльного добра». Всі ці ознаки відрізняють поведінка багатьох героїнь Жорж Санд і, за словами Тургенєва, поведінка її самої.

Через кілька років по суті аналогічні судження, але в більш м'якій формі і з більш широкими узагальненнями були висловлені в «Критичному етюді» Ю. Миколаєва. Заперечуючи Тургенєву, який називав Олену новим типом у російського життя, критик писав: «Але це не був новий тип, не тільки в російській життя, але навіть і в російській літературі - не кажучи вже про французьку. У романах Жорж Санд так старанно читалися й у нас, давно вже виводився подібний тип - і, можливо, не без впливу Жорж Санд цей жіночий тип сформувався і в російського життя, зі своєрідним, звичайно, забарвленням і зі своєрідними обрисами ... суттєві риси жінок і дівчат цього типу полягають, за свідченням самого Тургенєва ... «в неясному, хоча сильному прагненні до свободи» і в шуканні «героя», якому б дівчина або жінка «могла віддатися». ³⁷ Думка Ю. Миколаєва про широкий вплив Жорж Санд на російську літературу і російську дійсність взагалі згодом була розвинена в роботах Л.В. Пумпянського, який підкреслював визначну роль романістики «великої француженки» в історії розвитку визвольного руху в Росії, в «додаванні того типу жінки, який висунув незабутню фалангу революціонерок 60-х і 70-х років». ³⁸ Разом з тим, не обмежуючись вказівками на роман «Напередодні», Л.В. Пумпянський стверджував, що образи героїнь Ж. Санд стояли «над колискою» всіх тургенєвських жінок, які шукають діяльності, і особливо тих з них, які знаходять цю діяльність в революційній боротьбі.

І все ж як художнє ціле роман «Напередодні» знаходиться поза сферою впливу Ж. Санд. У період створення і цього роману Тургенєв вже «не поклонявся їй».

У світлі процитованих висловлювань Тургенєва про Жорж Санд як належне сприймається логіка двоїстого ставлення до неї в статті про «Племінниці». Тургенєв висуває її роман в якості якогось зразка для початківця російського романіста, підкреслює з безсумнівним знаком плюс одну з типологічних особливостей її творчості. Так, кажучи про повість Євгенії Тур «Дім», Тургенєв зазначає, що в ній «попадаються місця, які дещо нагадують Жорж Санд, - місця, що дихають глибокою тривогою розгорається пристрасті». ³⁹ Такі ж «місця» зустрінуться надалі у власній творчості Тургенєва - в романах «Рудін», «Дворянське гніздо» і «Напередодні». З іншого боку, у статті відчувається і зовсім інша, критична, тенденція щодо творчості Ж. Санд.

Роман «Племінниця» є найчастіше тільки зручним приводом для нападу на жіночий роман в цілому і особливо на ту його різновид, що одержала широке поширення й визнання серед російських читачів завдяки письменницької діяльності Ж. Санд. Перш за все, ряд конкретних критичних зауважень, висловлених за адресою Євгенії Тур і взагалі за адресою жінок-письменниць, має явне або приховане, але в тому й іншому випадку безпосереднє відношення до Ж. Санд. Так, «в жіночих таланти» - причому при цьому не робиться винятку і для «самого вищого у них - Жорж Санд» - підкреслюється «щось неправильне, нелітературне, що біжить прямо з серця, необдумане, нарешті, - словом, щось таке, без якого вони б на багато чого не спокусилися і, між іншим, на чотиритомний роман ». ⁴⁰

Критичним ставленням до російської та зарубіжної «жіночої» белетристиці, що просвічує в аналізі роману «Племінниця», як би предуказана деякі характерні особливості в принципах формування сюжетно-композиційної та образної системи «Рудіна». У «Рудіні» визначено відчувається і тяжіння до традиційних композиційним формам роману Ж. Санд і, в ще більшому ступені, активне відштовхування від них.

Зовні схема любовної колізії в романі Тургенєва (Наталя-Рудін-Волинця) виглядає як стислий у часі і просторі повторення «побитих» сюжетно-композиційних положень жіночого роману, висміяним самим же письменником у статті про «Племінниці». Наталія Ласунская пристрасно захоплюється блискучим Рудін, нехтуючи вірним, але неефективним Волинцеве, але, врешті-решт, цілком розчарована, повертається до останнього. У ході любовної колізії кожен її учасник окремими рисами свого характеру чи поведінки в тих чи інших конкретних ситуаціях обов'язково нагадує героїв Ж. Санд. Але наявними збігом не варто надавати великого значення, оскільки в «Рудіні» нерідко відбуваються речі, майже неможливі в «жіночому» романі. Так, за принципом контрасту зображено благополучне завершення любовного конфлікту між Волинцеве і Наталею: у ньому немає нудотного апофеозу любові - звичайного лейтмотиву аналогічних сцен у критикованої Тургенєвим белетристиці (найбільш характерна в цьому відношенні кінцівка «Індіани», першого і, мабуть, самого слабкого роману Жорж Санд). Союз Наталії з Волинцеве зображується як майже буденне явище - стримано і лаконічно, з притаманними Тургенєву реалістичним тактом і почуттям міри.

Відома залежність Тургенєва від Жорж Санд, що опинилася в запозиченні деяких прийомів композиції, не викликає особливих сумнівів. Іноді відчутна наступність і в принципах зображення головних і другорядних героїв у романах «Рудін» і «Напередодні». Разом з тим очевидний і інший, незрівнянно більш важливий підсумок: у творчій практиці Тургенєва, особливо при створенні «Рудіна», вже в наявності художня полеміка з Жорж Санд, дієва, широко задумана, поглиблено реалістична огласовка жанру та образної системи її роману.

Характеристику зв'язків Тургенєва з Жорж Санд у галузі побудови роману найдоречніше закінчити словами французької письменниці: «... жоден розум не буває тотожний іншому і ніколи одні й ті ж причини не викликають у різних умах однакових наслідків; тому багато майстри можуть одночасно прагнути передати один і те ж почуття, розробляти один і той же сюжет, не побоюючись повторити один одного ». ⁴¹

1.3. Жінки у творчості І.С. Тургенєва

Жіночі образи в повістях і романах Тургенєва привертали увагу і викликали захоплення як у сучасній йому, так і наступної критиці. Великий романіст показав, що таке російська жінка, які скарби таяться в її серці і розумі, і чим вона може бути як натхненниця. А.Г. Цейтлін справедливо зауважив, що у сфері створення жіночих характерів новаторство Тургенєва була незаперечною, хоча він мав попередника в особі Пушкіна, який «уже підкреслював в жінці моральні переваги сили, цілісності та чистоти характеру, що ставили її вище« зайвих людей »..., поїдених рефлексією і нездатних до життєвої боротьби ». ⁴² В.В. Вересаєв у 1942 році, перечитуючи Тургенєва, записав, що його «вразило ... дивовижне розмаїття і неповторна оригінальність його жіночих образів». ⁴³

Вплив Ж. Санд так чи інакше зазнав Іван Сергійович, як вже зазначалося вище.

«Переглянувши» (власне висловлювання Тургенєва) роман Ж. Санд «Консуело», він писав Поліні Віардо 12 (24) липня 1849: «Дуже багато чарівних місць, але пан Альберт нестерпний так само, як вся нездорова фантасмагорія, яка його оточує. Г-жа Санд часто псує найчарівніших своїх героїнь, роблячи їх балакучими, розважливими і педантичними ... ». ⁴⁴

Обгрунтовуючи свою естетичну позицію, Санд писала: «Нам видається, що місія мистецтва є місія співчуття і любові, що сучасний роман ... повинен змусити полюбити своїх героїв, і я не став би дорікати його, якщо б іноді, у разі потреби, він навіть дозволив б собі трохи їх прикрасити ». Зображуючи героїв такими, якими вони «повинні бути», Ж. Санд сподівалася, що вони «неминуче будуть» такими. «Мистецтво не є дослідження існуючої дійсності; це пошуки ідеальної правди» - такий висновок Ж. Санд.

Належачи до плеяди російських письменників-реалістів, що вийшли з натуральної школи, Тургенєв не міг визнати цю тезу справедливим. Як відомо, він був переконаний, що мистецтво передусім покликане дослідити існуючу дійсність. Тому високу оцінку він давав тим творам Ж. Санд, у яких, відмовившись від заздалегідь заданої програми, вона вдавалася до безпосереднього творчості, виявляючи талант поетичного відтворення реального життя.

Різко критикуючи соціально-утопічні погляди ж. Санд, Тургенєв в той же час з глибокою повагою ставився до французької письменниці як до особистості, до її незмінного прагненню проповідувати ідеї добра і соціальної справедливості.

Спочатку хотілося б звернутися до одного з ранніх творів Тургенєва, в якому виведено героїня жоржсандовского типу. Це повість «Листування».

«Листування» Тургенєва була задумана в 1844 році. Зберігся чорновий автограф повісті дозволяє встановити, що робота над нею почалася тоді ж, у 1844-му, потім поновлювалася в кінці 1849 - початку 1850 року. У 1852 році і була закінчена в 1854-му.

Таким чином, «Листування» створювалася Тургенєвим в період особливої ​​популярності Ж. Санд у Росії, що і відбилося на її змісті.

Поставивши перед собою завдання виявити неспроможність життєвої позиції героїв повісті, звернувшись із закликом до своїх читачів жити дійсною, реальним життям, а не абстрактними ідеалами, виробленими в штучної ізольованості від повсякденного людського буття, Тургенєв в ході роботи ускладнив і поглибив початковий задум. Так, повернувшись до роботи над повістю на початку 1850 років, він зосередився на з'ясуванні соціальних причин появи «зайвих людей». Тургенєв розглядав тепер трагізм індивідуалістичного самосвідомості героїв «Листування» у зв'язку з історичним становищем всього російського народу.

Особливе співчуття у Тургенєва викликала героїня «Листування» Марія Олександрівна, так як жінки знаходилися ще під гнітом сімейно-побутового укладу, непорушність якого свято оберігала оточувала їх середовище. Відомо, що тургеневская героїня мала реальні прототипи: задумана вона була під враженням щойно пережитого Тургенєвим «філософічного роману» з Тетяною Бакуніної, а на останньому етапі роботи над повістю образ цей доповнився рисами, характерними для О.А. Тургенєва, на якій письменник в той час, в 1854 році, мав одружитися.

Однак, встановлюючи прототипи образу Марії Олександрівни, слід мати на увазі, що передові російські дівчата, до яких безумовно належали і Тетяна Бакуніна і Ольга Тургенєва, у свою чергу перебували під впливом романів Ж. Санд. Орієнтація на літературні зразки - давня традиція. Сформована в середовищі освіченого російського дворянства. Згадаймо пушкінську Тетяну, виховану на російських народних казках і переказах, з одного боку, а з іншого - на французьких романах, героїням яких вона наслідувала, хоча і була «російська душею».

Про те, що в російській суспільстві 1840-х років склалося стійке уявлення про вигляд російської дівчини жоржсандовского типу і що такі дівчата були нерідкі для середовища провінційного дворянства, випливає з самої «Листування». Обивательська думка про таку дівчині викладено в дев'ятому листі Марії Олександрівни, яка розповідає в ньому про саму себе.

Ідея жіночої емансипації, що пропагувався в романах Ж. Санд, була невіддільна від її соціально-утопічного ідеалу. Так, Бєлінський писав 15 січня 1841 Боткіну: «Я розумію тепер, як Ж. Занд міг присвятити діяльність цілого життя на війну зі шлюбом. Взагалі всі громадські заснування нашого часу вимагають найсуворішого перегляду і корінної перебудови, що і буде рано чи пізно. Пора звільнитися особистості людської, і без того нещасної, від мерзенних кайданів нерозумної дійсності ... ». ⁴⁵

Саме тому жіночі образи, створені Ж. Санд, піддавалися нападкам як в обивательському середовищі, а й на сторінках охоронних російських журналів. Публіцисти цього табору стверджували, що Ж. Санд підриває сімейні засади, а Сенковський в «Бібліотеці для читання» неодноразово стверджував, що її романи - це «таємний панегірик перелюбств». Згодом Достоєвський іронічно помічав, що тодішні правителі надійшли недалекоглядно, допустивши в 1830-1840-х роках широке поширення романів Ж. Санд.

Аналізуючи розгорнулася в 1830-1840-х роках полеміку з приводу творчості «Єгора Занда», погоджуючись з тими, хто стверджував, що створені французькою письменницею героїні містили в собі «майбутній отрута жіночого протесту, жіночої емансипації», Достоєвський підкреслив, що при цьому важливо усвідомити, «що від цієї отрути мало загинути і що врятуватися». З його точки зору, героїні роману Ж. Санд, їх моральні пошуки надали плідне вплив на формування національного характеру російської жінки другої половини XIX століття. У цьому переконував особистий досвід. У заключній главі липневого випуску «Щоденника письменника» за 1876 рік Достоєвський розповідав про знайомої дівчини, яка зазвичай приходила до нього радитися з приводу навчання. І ось, ця дівчина вирішила відкласти іспит і виїхати до Сербії доглядати за пораненими. Характер і поведінка молодої знайомої нагадали Достоєвському героїнь Ж. Санд. Він писав: «... ось це саме на зразок тих дівчат ... Тут потреба жертви, справи, ніби то від неї саме очікуваного, і переконання, що потрібно і має почати самої, першою, і без жодних відмовок, все те хороше, чого чекаєш і чого вимагаєш від інших людей ... ». ⁴⁶

В образі Марії Олександрівни, героїні жоржсандовского типу, Тургенєв відбив тільки ще намітився в російській суспільстві процес формування нового жіночого характеру, обумовленого завданнями загальнонаціонального руху. У даному випадку зв'язок повісті «Листування» з творчістю Ж. Санд не є безпосередньою. Марія Олександрівна була взята Тургенєвим з російського життя, про що свідчать реальні прототипи цього образу.

Однак при читанні повісті виникають і прямі асоціації з деякими творами Ж. Санд. Так, ймовірно, задум «Листування» і характер її героїні у якійсь мірі були підказані Тургенєву романом Ж. Санд «Листи до Марсі». Це припущення тим більше виправдано, що обидва твори написані в епістолярному жанрі. Крім того, «Листи до Марсі» вийшли в Парижі окремим виданням у травні 1843 року, а рукопис першої частини «Листування» датована 1844 роком, тобто задум повісті виник і обдумував як раз в той час, коли з'явилося це твір Ж. Санд.

Зазначу відразу ж, що художнє завдання, поставлене перед собою Тургенєвим, ширше тієї, яку намагалася вирішити Ж. Санд. У її романі головну роль грає Марсі: тільки її характер розроблений детально і тільки її доля і становище в суспільстві цікавлять автора. У «Листуванні» Тургенєва обидва персонажі, чоловічий і жіночий, рівноправні. У романі Ж. Санд Марсі і хвилюючі її проблеми висвітлюються у відповідних листах її друга. У повісті Тургенєва представлена ​​саме листування. Листи обох кореспондентів в рівній мірі важливі для з'ясування ідейно-художнього задуму твору. Зближує роман Ж. Санд і повість Тургенєва образ героїні. І Марсі, і Марія Олександрівна живуть в провінції і незадоволені своєю долею. Навколишнє їх обивательське середовище не може задовольнити їх моральних та інтелектуальних запитів. І та, і інша. Порівнюючи роль жінок з роллю чоловіків у суспільстві, приходять до висновку, що жінки здатні до активної діяльності, яка виходить за рамки сімейного кола. Марсі і Марія Олександрівна протестують проти приниженого і безправного становища жінок. І та, і інша героїня хотіли б вийти заміж, але не бачать серед оточуючих їх чоловіків гідного претендента. Вони бояться залишитися старими дівами і передбачають в цьому випадку глузування і знущання з боку знайомих і навіть близьких родичів. Наведу для порівняння уривки з роману Ж. Санд і з повісті Тургенєва. Ось що пише один Марсі: «Жінки отримують плачевний виховання - і в цьому полягає великий злочин чоловіків проти них. Вони усюди внесли зловживання, присвоївши собі переваги установ самих священних ... для того, щоб перешкодити жінці придбати завдяки своїй благодійники моральний вплив над будинком і сім'єю, чоловік повинен був знайти спосіб знищити в ній свідомість моральної сили, і т.д. ». ⁴⁷

А ось уривок з сьомого листа Марії Олександрівни: «Скажіть мені - ви розумна людина - запитали ви себе коли-небудь, що таке російська жінка? Яка її доля, її становище у світі - словом, що таке її життя? .. ми, жінки, принаймні ті з нас, які не задовольняються звичайними свободами домашнього життя, отримуємо своє остаточне освіта все-таки від вас - чоловіків. Але тут-то і є відмінність між чоловіком і жінкою ... більшою частиною дівчина, в якої, на її біду, думка заворушилася в голові ... мимоволі віддаляється від своєї родини, від знайомих ... розрив скоро робиться видимим ... Вони перестають її розуміти, готові запідозрити кожне її рух ... Як не знемоглись в такій боротьбі? Як жити і продовжувати жити в такій пустелі? »

Сьомим листом Марії Олександрівни закінчується частина повісті, написана в 1844 році. Однак інтерес Тургенєва до проблем жіночої емансипації, як вони ставилися в творах Ж. Санд, знайшов відображення в останніх листах Марії Олександрівни, робота над якими велася в 1854 році.

Ще сучасники Ж. Санд відзначили, що «Листи до Марсі» - твір з автобіографічної основою, що автор цього роману висловив в ньому свій власний пристрасний протест проти такої нерівності. Тому не дивно, що, задумавши Мар'ю Олександрівну по асоціації з Марсі, Тургенєв на останньому етапі роботи над її образом надав їй деякі риси, характерні вже для реальної Ж. Санд. Так, у дев'ятому листі Марія Олександрівна, розповідаючи про подробиці свого життя в провінції, відтворює епізоди, аналогічні тим, про які писала Ж. Санд у своїй автобіографії «Історія мого життя».

Оповідання це, спочатку друкувалися частинами, вийшло окремим виданням у 1854 році в Парижі і набуло широкої популярності не тільки в Європі, але і в Росії. Так, Чернишевський, незмінний і захоплений шанувальник Ж. Санд, сам переклав, а частково переказав «Історію мого життя». Переклад був надрукований з його ж передмовою в «Современнике» у 1855-1856 роках.

Таким чином, не може бути сумніву в тому, що Тургенєв добре знав цю книгу Ж. Санд.

Сучасники Тургенєва вловили в його творах співчутливе ставлення до Ж. Санд і деякі з них не схвалили цього. Так, А.В. Дружинін писав Тургенєву 13 жовтня 1856: «Прочитав вашого« Фауста », він дуже хороший ... Закінчення дуже важливо: не всидів ви на Жорж Санде! Понатужьтесь і скакніте ще ». ⁴⁸ «Фауст» з'явився після «Листування» та «Рудіна». Саме ці твори і мав на увазі Дружинін, коли писав, що Тургенєв перш «сидів на Ж. Санде». Відповідаючи Дружинину, цьому «мілейшему з консерваторів», Тургенєв чітко визначив своє ставлення до творчості Ж. Санд і до її соціальним ідеалам. Ось що він писав: «Ви говорите, що я не міг зупинитися на Ж. Занд; зрозуміло, я не міг зупинитися на ній - так само як, наприклад, на Шіллера; але от яка різниця між нами: для Вас все це напрям - оману, яке слід викорінити; для мене воно - неповна Істина, яка завжди знайде (і повинна знайти) послідовників в тому віці людського життя, коли повна Істина ще недоступна ». ⁴⁹

Згадуючи в зв'язку з кончиною Ж. Санд про зустрічі з нею, Тургенєв писав: «Кожен негайно відчував, що знаходився в присутності нескінченно щедрою, прихильний до натури, в якій всі егоїстичне давно і вщент було випалено невгасимим полум'ям поетичного ентузіазму, віри в ідеал, якої все людське було доступним і дорого, від якої так і віяло допомогою, участю ».

Слід звернути увагу і на більш пізні твори І.С. Тургенєва, в яких виведені автором образи і характери є своєрідним відкриттям в російській літературі.

У своїх романах Тургенєв, малюючи жіночі образи, переслідує дві початку в російській жінці. Це загальнолюдське початок (Ліза з «Дворянського гнізда») і активний початок, властиве часу (Наталія з «Рудіна» та Олена з «Напередодні»). І. Тургенєв досить глибоке простежує два типи жіночого характеру. Як вже згадувалося вище, ще Пушкін наголошував у жінці моральні переваги сили, цілісні і чисті характери, що ставили її вище «зайвих людей» дворянській інтелігенції. Тургенєв поглиблює і розвиває це протиріччя, протиставлення. «Скільки ти ні стукайся природі у двері, не відгукнеться вона зрозумілим словом, бо вона німа ... Жива душа - та відгукнеться, і переважно жіноча душа». ⁵⁰ Наведені тут слова Шубіна з першої глави «Напередодні» виправдовуються усіма тургеневскими романами. Саме Наталія «відгукується» на заклик Рудіна; саме Лізу найбільше схвилювала життєва драма Лаврецкого, і вона відповіла на його любов; саме Олена, залишивши близьких і батьківщину, пішла разом з Інсарова на боротьбу.

Такі жіночі образи виробляли глибоке враження на західноєвропейську критику. «Якщо сутність любові, - писав Юліан Шмідт», - однакова всюди, тим не менш російська любов в тому вигляді, як описав її Тургенєв, має щось своєрідне ». ⁵¹ Майже скрізь у Тургенєва у коханні ініціатива належить жінці, її біль сильніше і кров гаряче, її почуття щиро, відданіше, ніж в освічених молодих людей. Російська жінка завжди шукає героїв, вона владно вимагає підпорядкування силі пристрасті. Сама вона відчуває себе готовою до жертви і вимагає її від іншого; коли її ілюзія щодо героя зникає, їй не залишається нічого іншого, як бути героїнею, страждати, діяти.

Романіст наділяє своїх героїнь рисами чарівної жіночності, позначається не тільки в милій зовнішності, але і в душевному м'якості і грації. Лізі «і соромно було і ніяково. Чи давно вона познайомилася з ним, з цією людиною, який і до церкви рідко ходить, і так байдуже переносить кончину дружини, - і ось вже вона надає свої таємниці ... Правда, він бере в ній участь; вона сама вірить йому і відчуває до нього потяг, але все-таки їй соромно стало, точно чужий увійшов до її кучериком чисту кімнату »(« Дворянське гніздо »). Ці переживання характеризують тонкість цнотливою натури Лізи, її делікатний і в той же час твердий характер. В тій чи іншій мірі риси ці властиві всім героїням тургенєвських романів.

Делікатність тут не означає безхарактерності. Відмітна особливість жіночих образів Тургенєва у цьому якраз і полягає, що при своїй зовнішній м'якості вони зберігають повну непримиренність у відношенні виховала їх консервативної середовища. Наталі Лагунской внутрішньо чужа її мати, її світський салон, що оточують її «досить темні і дрібні істоти». Лізі Калитиной також чужа світла порожнеча матері. З найбільшою силою ця думка підкреслена Тургенєвим в «Напередодні». «Дивовижна істота ... дивна істота, - говорить про Олену Шубін. - А донька Миколи Артемовича Стахова! Ось після цього і міркуй про кров, про породу. І адже забавно те, що вона точно його дочка, схожа на нього і на матір схожа, на Ганну Василівну. Я Ганну Василівну, поважаю від усього серця, вона ж моя благодійниця; але ж вона курка. Звідки ж взялася ця душа у Олени? Хто запалив цей вогонь? »(« Напередодні »). Ті ж питання доводиться ставити і до образів Наталії, Лізи: перша - дочка «світської старенької», друга - дочка провінційного ділка. У всіх них «вогонь» горить всупереч їх рідним, їх сім'ям, тільки й думає про те, як би цей вогонь загасити. Всі вони незалежні і живуть «власної свою жизнию». Найкращі риси цих дівчат породжені передовою російською культурою.

Тургенєв робить своїх героїнь розумними, рішучими і безкомпромісними. Такі Наталія та особливо Олена.

У романі «Рудін» І.С. Тургенєв в обстановці дворянської садиби відображений ряд дуже типових характерів 40-х років. На противагу кольором дворянського суспільства, яке прикрашає салон Дар'ї Михайлівни Лагунской, всім тим Волинцеве, Птасовим, Пандалевского, автор створив поетичний образ російської дівчини - Наталії Лагунской. Значну роль у його створенні зіграли особисті переживання письменника, його взаємини з Тетяною Олександрівною Бакуніної. У листах до Бакуніної Тургенєв говорить про любов вищої, ідеальної, що межує із самопожертвою.

Чарівність багатьох героїнь Тургенєва, незважаючи на різницю їхніх психологічних типів, полягає в тому, що їхні характери розкриваються в моменти напруженого поетичного почуття. У цьому позначився вплив Пушкіна. Як і його великий попередник, Тургенєв був дуже чуйним до світу людських переживань, вловлював їх найтонші відтінки. Він з хвилюванням спостерігав, як розквітають і перетворюються молоді істоти під впливом світлої і ушляхетнює любові.

І ось Тургенєв показує воістину зворушливу й чарівну у своїй любові до Рудіна Наталю. Сприйнятлива до поезії і мистецтва глибоко відчуває радість і горе сімнадцятирічна Наталя по духовному розвитку підноситься над світом Пігасовим і пандалевкіх. Наталя, як розумна дитина, рано заявила свою розумову життя яким-небудь дивним питанням, влучним зауваженням, спалахом свавілля. Чинячи опір тепличному дворянського виховання в сім'ї, обходячи заборони і нудні повчання матері і гувернантки, вона жадібно читала Пушкіна, вдумливо ставилася до людей і до всього, що відбувається навколо. Поряд з природною ніжністю і чуйністю Наталія виховала в собі силу і рішучість характеру і готова була піти куди завгодно за коханою людиною, навіть всупереч волі матері, наперекір будь-яких перешкод.

Тургенєв показав героїню у момент прояву її кращих, таємних почуттів. Наталя глибоко полюбила Рудіна. Цей вогонь в ній розгорявся повільно, і дія його довгий час ховалося від інших і від неї самої, а потім, коли вона сама віддає собі звіт у своєму настрої, вона все-таки приховує його від інших і одна, без сторонніх свідків, господарює в своєму внутрішньому світі. Цією, спочатку таємницею і боязкою, а потім відкритої любов'ю зігрітий і освячений кожен її крок, пройнятий кожне душевний рух. На відміну від Рудіна, який не впевнений у своєму почутті, який «не в змозі був сказати напевно, чи любить він Наталю, чи страждає він, чи буде страждати, розлучившись із нею», Наталя любить його настільки сильно, що навіть не бачить його слабких сторін, вірить у його силу і здатністю до великої справи.

Думка про перевагу жіночої любові над чоловічий прозвучала у Тургенєва у творах не один раз. Багато критиків відзначали, що письменник зазвичай перевіряв вольові якості своїх героїв на їх відношенні до любові. Наталя вийшла з своєї боротьби міцніше і винесла з неї великий запас усвідомлює досвіду. Причини помилки Наталії лежать не в ній самій, а в оточуючих її обставин. Рудін був кращим з оточували її чоловіків, вона його і вибрала; що ж робити, якщо і кращий виявився нікуди не придатним? Наталя шукала в коханій людині життя і сили, а натрапила на мляве резонерство і на ганебну боязкість. Розрив з Рудін дається їй болісно, ​​проте при цьому Наталя ні на крок не відступає від своїх моральних високих вимог до людини. Їй, як не можна до речі, підходять слова, що характеризують Олену: «Варто було людині втратити її повагу, - а суд промовляла вона скоро, часто дуже скоро, - і вже він переставав існувати для неї» («Напередодні»). Саме такий «швидкий» вирок вимовляє сімнадцятирічна Наталя над Рудін.

У Лізи ця рішучість і безкомпромісність пом'якшені, здавалося б, зовнішньою м'якістю. Але й вона рве зв'язку з цим чужим світом вульгарності і егоїзму, і робить, може бути, ще більш рішучий вчинок, ніж Олена. Та залишає будинок і батьківщину з коханою людиною і в ім'я справи цього улюбленого нею людини. Ліза рве зв'язку з будинком, з коханою нею Лаврецким і, пішовши в монастир, назавжди відрізає себе від живого життя. Відгороджуючись таким шляхом від світу Паншина та Варвари Павлівни Лаврецком, Ліза здійснює вчинок, який свідчить про її велику моральною силою.

Воістину чудові слова сказані про Лізу Калитиной С.М. Степняком-Кравченскім в його статті-передмові до англійського перекладу «Дворянського гнізда». Відзначивши, що в Лізі «моральна сила і краса є перед нами у всій своїй правді і чистому, без яких би то не було ідеальних або естетичних прикрас», Кравчинський принципово стверджував, що «у цій серйозній дівочої душі приховані великі задатки майбутнього і що країна, в якому чоловіки можуть розраховувати на підтримку таких жінок, має право розраховувати на кращу долю ».

Роман «Дворянське гніздо» був написаний в 1858 році. У 50-х роках Тургенєв пише ряд повістей, в яких висвітлює переважно інтимну, психологічну тематику. У більшості з них зачіпаються проблеми щастя і боргу і на перший план висувається мотив неможливості особистого щастя для глибоко і тонко відчуває людини в умовах російської дійсності («Затишшя», 1854; «Фауст», 1856; «Ася», 1858;, «Перша любов », 1860). Повісті трактують моральні, естетичні проблеми і овіяні м'яким і сумним ліризмом. Вони впритул підводять письменника до проблематики нового роману - «Дворянське гніздо».

Найбільш близька до «Дворянському гнізда» повість «Фауст». Епіграфом до повісті Тургенєв поставив слова Гете: «Ти повинен самоотрекаться». Думка про те, що щастя в нашому житті приходящ і що людина повинна думати не про щастя, а про свій обов'язок, пронизує всі дев'ять листів «Фауста». Автор разом зі своєю героїнею стверджує: про щастя «думати нема чого, воно не приходить - що за ним ганятися! Воно - як здоров'я: коли його не помічаєш, значить, воно є ». У фіналі повісті автор дійшов дуже сумного висновку: «Життя не жарт і не забава, життя навіть не насолода ... життя важка праця. Зречення, зречення постійне - ось її таємний сенс, її розгадка: не виконання улюблених думок і мрій, як би вони піднесені не були, - виконання обов'язку, ось про що слід дбати людині, не наклавши на себе ланцюгів, залізних ланцюгів боргу, не може він дійти, не падаючи, до кінця свого терену, а в молодості ми думаємо: чим вільніше, тим краще, тим далі підеш. Молодості можна так думати, але соромно втішатися обманом, коли суворе обличчя істини глянуло нарешті тобі в очі ».

Подібний же мотив звучить і в повісті «Ася». Причину несправджених щастя в цій повісті Тургенєв пояснює неспроможністю «зайвої людини», безвольного дворянського Ромео, який пасує в коханні і ганебно капітулює в рішучий момент пояснення. Н.Г. Чернишевський у статті «Російська людина на rendez-vous» («Атеней», 1858) розкрив соціальну сутність безвілля тургеневского героя, показав, що його особисте банкрутство є вираженням починається банкрутства соціального.

Вельми цікавий відгук П.А. Кропоткіна, який, розцінивши повісті «Затишшя», «Ася», «Фауст» як підготовчі етапи та своєрідні етюди до роману «Дворянське гніздо», резюмує: «У них чується майже відчай в утвореному російською інтелігента, який навіть у любові виявляється нездатним проявити сильне почуття, яке знесло б перепони, що лежать на його шляху; навіть за найсприятливіших обставин він може принести люблячої його жінці лише смуток і розпач ». ⁵²

Роман «Дворянське гніздо» відрізняється класичною простотою сюжету і в той же час глибокої розробкою характерів, на що звернув увагу ще Д. Писарєв, назвавши в своїй рецензії роман Тургенєва «самим струнким і самим закінченим з його створінь». ⁵³

Поряд з глибокими і актуальними ідейними суперечками в романі одержала висвітлення етична проблема зіткнення особистого щастя і обов'язку, яка розкривається через взаємовідносини Лаврецкого і Лізи, що є сюжетним стрижнем твору.

Образ Лізи Калитиной - величезне поетичне досягнення Тургенєва-художника. Дівчина, що володіє природним розумом, тонким почуттям, цілісністю характеру і моральною відповідальністю за свої вчинки, Ліза сповнена великої моральної чистоти, доброзичливості до людей, вона вимоглива до себе, у важкі хвилини життя здатна до самопожертви. Багато з цих рис характеру зближують Лізу з пушкінської Тетяною, що неодноразово відзначала сучасна Тургенєву критика.

Ліза вихована в релігійних традиціях, проте в релігії її приваблюють не догми, а проповідь справедливості, любові до людей, готовність постраждати за інших, прийняти на себе чужу провину, піти, якщо це буде потрібно, на жертви. Лізі притаманні сердечність, любов до прекрасного і - що найголовніше - любов до простого російського народу і відчуття своєї кровного зв'язку з ним. Це здорове, природне і живуще початок, який поєднується з іншими позитивними якостями Лізи, вже при першому знайомстві з нею відчув Лаврецкий.

Повернувшись з-за кордону після розриву з дружиною, Лаврецкий втратив було віру в чистоту людських відносин, в жіночу любов, у можливість особистого щастя. Однак спілкування з Лізою поступово воскрешає його колишню віру у все чисте і прекрасне. Спочатку, ще не віддаючи самому собі звіту в своїх почуттях до Лізи, Лаврецкий бажає їй щастя. Навчений своїм сумним життєвим досвідом, він вселяє їй, що особисте щастя понад усе, що життя без щастя стає сірою, тьмяною, нестерпним. Він переконує Лізу шукати особистого щастя і жалкує про те, що для нього ця можливість вже втрачена.

Потім, зрозумівши, що він глибоко любить Лізу, і бачачи, що взаєморозуміння з кожним днем ​​зростає, Лаврецкий починає мріяти про можливість особистого щастя і для себе самого. Раптове звістка про смерть Варвари Павлівни сколихнуло його, окрилило надією на можливість зміни життя, на щастя з Лізою.

Тургенєв не простежує в деталях виникнення духовної близькості між Лізою та Лаврецким. Але він знаходить інші засоби передачі швидко зростаючого і міцніючого почуття. Історія взаємин Лізи і Лаврецкого розкривається у їх діалогах і за допомогою тонких психологічних спостережень і натяків автора.

Але блиснула для Лаврецкого надія була примарною: звістка про смерть дружини виявилося неправдивим. І життя зі своєю невблаганною логікою, зі своїми законами зруйнувала світлі ілюзії Лаврецкого. Приїзд дружини поставив героя перед дилемою: особисте щастя з Лізою чи борг по відношенню до дружини й дитині.

У статті «Коли ж прийде справжній день?» Добролюбов вказував, що Лаврецкий, полюбивши Лізу, - «чисте, світле істота, виховане в таких поняттях, при яких любов до одруженого людині є жахливий злочин», ⁵⁴ був об'єктивно поставлений у такі умови, коли він не міг зробити вільного кроку. Він змушений був підкоритися сумним, але невблаганним обставинам. Продовжуючи вважати найвищим благом в житті людини особисте щастя, герой роману жертвує їм і схиляється перед боргом.

Перейдемо тепер до образу Лізи Калитиной. Д. Писарєв у своїй статті про роман «Дворянське гніздо» небезпідставно вважає Лізу «однією з самих граціозних жіночих особистостей, коли-небудь створених Тургенєвим. Ліза - дівчина, багато обдарована природою; в ній багато свіжої, ціла життя, в ній все щиро і непідробно. У неї є і природжений розум, і багато чистого почуття ». ⁵⁵

Однак на перший план в оцінці образу Лізи Писарєв висуває відсутність життєвої активності, релігійність, переважання почуття над розумом: «У Лізи почуття і уяву виховані на піднесених предметах; але вони все-таки розвинені невідповідно, беруть перевагу над розумової силою і ... ведуть до хворобливих і сумним ухиленням ». ⁵⁶ До цієї тези Писарєв звертається в статті не раз, підкреслюючи, що «переважання почуття над розумом виражається в самих різноманітних формах і становить у сучасних жінок явище» ⁵⁷ вельми поширене. Ця думка проводиться і в ряді інших статей критика, у якого особливе вираз отримує культ розуму, властивий більшості демократів-просвітителів 60-х років. Прихильник жіночої емансипації Писарєв чи не головну біду російських жінок бачив у недостатньому розвитку розуму, тобто в переважанні чуттєвого, нерассудочного, нелогічного початку в їх поведінці. Розум же він ототожнював з освіченістю, з запасом різноманітних наукових знань. На думку Писарєва, освіченість повинна була дати російській жінці можливість самоствердження в суспільстві.

Подібне розуміння принципових засад розкріпачення жінки істотно відрізняється від того, що пропонував і намічав, наприклад, Чернишевський. У романі «Що робити?" (1863) на прикладі долі Віри Павлівни теж підкреслювалася позитивна роль освіти, але Чернишевський при цьому не затушовував соціальної основи поведінки своєї героїні. Звільнення від забобонів і освіти - лише проміжний етап до матеріальної незалежності, яка тільки й забезпечує справжню свободу жінки. Аналізуючи образ Лізи, Писарєв ці міркування залишає осторонь і всю увагу зосереджує на тому, як вантаж забобонів, убрані з дитинства, губить Тургенєвську героїню.

Нагадаємо хід міркувань Писарєва: «Уява, налаштоване з дитинства розповідями набожною, але нерозвиненою няньки, і відчуття, властиве будь-якої жіночої вразливою природі, отримали повну перевагу над критичної здатністю розуму. Вважаючи гріхом аналізувати інших, Ліза не вміє аналізувати і власної особистості ... Словом, вона не тільки не досягає розумової самостійності, але навіть не прагне до неї і забиває в собі всяку живу думку, будь-яку спробу критики, всяке народжується осмислення. У практичному житті вона відступає від усякої боротьби ». ⁵⁸

Те, що сталося з Лізою нещастя приводить її до того, що вона визнає себе винуватою, називає себе мученицею, жертвою, приречену страждати і молитися за чужі гріхи. «Ні, тітонько, - каже вона: - не кажіть так. Я зважилася, я молилася, я просила поради у бога. Все скінчено; скінчилася моє життя з вами ... Счастие до мене не йшло; навіть коли у мене були надії на щастя, серце у мене все боліло ... Відчуваю я, що мені не життя тут, я вже з усім попрощалася, всього в будинку вклонилася в останній раз. Відкликає мене щось, нудно мені, хочеться мені замкнутися навік. Не тримайте мене, не відмовляти; допоможіть мені, не те я одна піду ... ». І так закінчується життя молодого, свіжого істоти, в якому була здатність любити, насолоджуватися щастям, доставляти щастя іншому і приносити розумну користь у сімейному колі.

Д. Писарєв робить такий висновок: «Чому ж ухилилася від цього шляху Ліза? Чому так сумно і безслідно скінчилася її життя? Що зломило її? Обставини, скажуть деякі. Ні, не обставини, відповімо ми, а фанатичне захоплення неправильно зрозумілим моральним боргом. Чи не розради шукала вона в монастирі, не забуття чекала вона від відокремленої і споглядального життя: ні! Вона думала принести собою очисну жертву, думала зробити останній, вищий подвиг самовідданості. Наскільки вона досягла своєї мети, нехай судять інші. Говорячи про виховання Лізи, Тургенєв дає нам ключ до пояснення як моральної чистоти її переконань, не потьмянілих від шкідливого впливу нерозвиненого суспільства, так і зайвої строгості і однобічності її погляду на життя ». ⁵⁹

Жінці, як і чоловікові, дана однакова сума природжених здібностей; але виховання жінки, менш реальне, менш практичне, менш вправляються критичні здібності (ніж виховання чоловіка), з молодих років присипляє думка і пробуджує почуття, часто доводить його до неприродного, хворобливого розвитку. Тургенєв «висловив свою думку про освіту жінки у створенні особистості Лізи й у своєму ставленні до цієї особистості: він співчуває її прекрасним якостям, милується її грацією, поважає твердість її переконань, але шкодує про неї і цілком зізнається, що вона пішла не тим шляхом , на який вказують людині розум і здорове почуття ». ⁶⁰

Як бачимо вирок критика по відношенню до Лізи Калитиной досить суворий. Але чи справедливий він? Здається, що не цілком. Писарєв дещо однобічно трактує цей образ. Писарєв не зрозумів, зазначає дослідник творчості Тургенєва С. Петров, що і сама передова думка могла народитися лише на грунті того високого почуття обов'язку і свідомості відповідальності, якими сповнена Ліза. Більше того, звернення до питань про сенс життя людини, про його відповідальність перед іншими вже говорило про пробудження свідомості жіночої молоді, і тому потрібно було щось нове, що наповнило б життя таких суцільних і героїчних натур, як Ліза, дійсно героїчною, пов'язаним з життям всього народу. Але це нове принесла з собою тільки епоха 60-х років, переходом до якої у творчості Тургенєва явився образ Олени Стахова з «Напередодні». А для 40-х років такі дівчата, як Ліза Калітіна, були запорукою майбутнього.

Цілісний і непохитний характер Лізи немов готував читачів до появи таких героїчних натур, як Олена Стахова, здатних не тільки на жертовність і зречення від особистого щастя, як Ліза, а й на боротьбу за щастя поневоленого народу, яке зливається для Олени з особистим щастям.

Ліза Калітіна - пряма попередниця Олени Стахова. Обох героїнь об'єднує напруженість внутрішнього, духовного життя. Догляд Лізи в монастир - це не втеча від життя. Її відхід - це і жертва, і сумна необхідність, і глибокий закид всього способу життя російських поміщиків, бездіяльно живуть в дворянських садибах.

Як справедливо зауважив С. Петров, «її відхід у монастир об'єктивно був такою ж формою протесту проти потворності кріпак життя, як і самогубство Катерини з« Грози »Островського». ⁶¹

Дослідник зачіпає і філософську проблематику роману: «... в« Дворянському гнізді »в переживаннях Лаврецкого і Лізи, в їх глибокої і цнотливою любові, в їх переході від сумних настроїв на щастя і радості, що охоплює все єство, Тургенєв втілив одну із заповітних своїх ідей про найбільшому значенні любові як сили життя ». ⁶²

Період кінця 50-х-початку 60-х років підвели Тургенєва до думки про необхідність появи «свідомо-героїчних натур».

І такі натури знайдені письменником у романі «Напередодні» (1860). Це Олена Стахова, чий образ є особливо правдивим і прекрасним в галереї жіночих образів Тургенєва, і Інсаров, яких об'єднує одна мета - боротьба, що розуміється Тургенєвим дуже широко і разом з тим цілком конкретно і виразно. Олена рветься до свободи і щастя, і, як зауважив сам письменник у передмові до зібрання своїх романів у виданні 1880 року, «... бракувало героя, такого особи, якій Олена, при її ще неясному, хоча сильному прагненні до свободи, могла віддатися». ⁶³ Не випадково Олена, ще не будучи знайомою з Інсарова, схиляється перед величчю «однієї, але полум'яної пристрасті» свого майбутнього обранця.

Матеріалом для роману «Напередодні» послужила справжня історія взаємин поміщика Каратєєва і болгарина Катранова з російською дівчиною. У 1855 році молодий поміщик Василь Каратєєв - сусід Тургенєва по маєтку в Мценському повіті - закохався в Москві в дівчину, яка схильна була відповісти йому взаємністю. Однак, познайомившись з яскравою особистістю - болгарином Катрановим (прототип Інсарова); вона вважала за краще його Каратаєва. Полюбив Катранова, дівчина поїхала з ним до Болгарії, де він і помер. Каратєєв ж, залишивши свої записки про цей факт Тургенєву, відправився на російсько-турецьку війну, де незабаром загинув. Записки Каратєєва і були покладені в основу сюжету «Напередодні»; Тургенєв їх художньо обробив, надавши велике значення темі боротьби болгарського народу проти турків.

У «Напередодні», як і в попередніх романах Тургенєва, людська і суспільна спроможність героїв перевіряється взаємовідносинами з жінкою, яка уособлювала у Тургенєва вища духовне начало. «Тургенєв, - пише С. Петров, - підводить до Олени одного за іншим героїв свого роману, як би представляючи в них різні громадські та моральні ідеали, втілюючи певні історичні тенденції російського життя того часу. На суд героїні наводиться і те, що йшло своїм корінням у минуле, і виникає нове в його різних формах. Відбувається переоцінка духовних і моральних цінностей, і над старим закономірно торжествує нове, владно вторгається в життя і захоплююче у ній щось краще і благородне, що втілив Тургенєв в образі героїні роману ». ⁶⁴

У центрі роману - болгарин Інсаров і російська дівчина Олена Стахова. Історія їх взаємин - це не тільки історія безкорисливої ​​любові, заснованої на духовній спільності; особисте життя Олени і Інсарова тісно переплітається з боротьбою за світлі ідеали, за вірність великим публічній справі.

Добролюбов не випадково надавав в романі «Напередодні» велике значення образу Олени. Він вважав її справжньою героїнею, багато в чому підноситься над Наталією Ласунской і Лізою Калитиной; за силою характеру він ставив в один ряд з Оленою тільки Катерину з драми Островського «Гроза».

Олені властиві надзвичайна жага діяльності, цілеспрямованість, здатність нехтувати думкою і умовностями навколишнього середовища і, головне, непереборне прагнення бути корисною народу. Розумна, зосереджена в своїх помислах, вона шукає людину вольову, цільного, не пасующего перед перешкодами, який бачить у життя широку перспективу і сміливо йде вперед.

Олена поставлена ​​в романі перед вибором між Берсенєвим, Шубін і Інсарова, кожен з яких уособлює певну ідею. Берсенєв служить абстрактній науці, пов'язаної насамперед з німецькою ідеалістичною філософією, він вміє поступатися в усьому іншим і ставити себе номером другим. Люди, подібні до нього, можуть філософствувати про природу і в той же час не відчувати запаху квітки. Олена зрозуміла, що Берсенєв не може бути героєм часу.

Шубін - представник мистецтва, що бачить у ньому служіння одній красі. Йому, як і кожному митцеві, властиво творче горіння, і він не міг задовольнити прагнення Олени в широкій суспільній діяльності. Олена швидко відчула, що за екстравагантністю і темпераментностью молодого скульптора не криється справжньої сили і що його ділежантское наснагу зникне ж при першому ж зіткненні з життям.

І ось вона вперше чує про Інсарова як про людину, яка хоче звільнити свою батьківщину. Вона не бачила ще цієї людини, але з натхненням говорить про нього: «У нього, мабуть, багато характеру ... Звільнити свою батьківщину! .. Ці слова навіть вимовити страшно, так вони великі ... ».

І молодий вчений Берсенєв, і скульптор Шубін закохані в Олену, обидва хороші люди. Але немає в них того яскраво вираженого діяльного початку, яким наділений в надлишку Инсаров. І Берсенєв і Шубін рядові. Інсаров ж приваблює Олену саме тому, що він діяльний, що він борець за високі ідеали.

Інсаров дійсно людина нової епохи. Цілісність натури «залізної людини» (за характеристикою Берсенєва) надає йому сили і навіть велич, яких Олена не виявляла ні в кого, з ким її зіштовхувала життя до зустрічі з Інсарова. Олена, чекала побачити в Інсарова щось «фатальне», прочитала в його виразних і чесних очах прямоту, спокійну твердість характеру і віру в задумане їм справу. І «їй не схилитися перед ним хотілося, а подати йому дружньо руку». Олена відчуває величезну внутрішню моральну силу Інсарова. Вона вже не просто закохана, а однодумець, соратник у боротьбі. «І природно, - зазначає С. Петров, - що, на противагу Рудіна і Наташі, Лаврецкому та Лізі, Інсаров та Олена знаходять своє щастя, їх життєвий шлях визначається високою ідеєю подвигу в ім'я народу». ⁶⁵

Інсаров поспішає на свою батьківщину в тривожний і небезпечний час, він марить ідеєю визволення Болгарії навіть перед самою смертю. Щоб дати поняття про любов Інсароа до батьківщини, - Тургенєв змушує його боротися з любов'ю до Олени; Інсаров готовий на користь Болгарії пожертвувати улюбленою жінкою.

Олена зробила свій вибір, переступила «поріг», зв'язавши свою долю з Інсарова і справою його життя. У неї вистачило духу залишити батьківщину, близьких і піти за своїм обранцем. Інсаров вмирає, але справа його продовжують болгарські патріоти, його друзі і Олена. Вона після його смерті пише з Болгарії додому: «Вже немає мені іншої батьківщини, крім батьківщини Д.». Такий шлях, який намічає Тургенєв для «свідомо-героїчних натур», виведений ним в романі «Напередодні». Цей шлях - шлях служіння високої ідеї, пов'язаний з боротьбою за визволення народу. І вперше в тургенєвській романістиці випробуванню піддається не тільки і навіть не стільки герой, скільки героїня. І Олена з честю виходить з цього суворого випробування.

Демократична критика п'ятдесятих років трактувала образ Олени як ідеальний і реальний в один і той же час. Підкреслюючи типовість образу Олени, Добролюбов не випадково вказував на те, що сама дійсність підготувала появу цієї героїні: «Краща, ідеальна сторона її істоти розкрилася, виросла і дозріла в ній при вигляді лагідної печалі рідного їй особи, при вигляді бідних, хворих та пригноблених, яких вона знаходила, і бачила всюди, навіть уві сні. Не на подібних чи впечателніях зросла і виховалося все краще в російській суспільстві? ». ⁶⁶ І далі: «Олена - особа ідеальне, але риси її нам знайомі, ми її розуміємо, співчуваємо їй. Що це означає? Те, що основа її характеру - любов до страждаючих і утисків, бажання діяльного добра, томливе шукання того, хто б показав, як робити добро, - все це, нарешті, відчувається в кращої частини нашого суспільства ». ⁶⁷

Образ Олени - образ жорсткої цілеспрямованості. Ця цілеспрямованість, на думку Турегнева, може призвести до збіднення внутрішнього світу героїні. Але, незважаючи на це, героїні тургенєвських романів - Наталя, Ліза, Олена - млосно чекають того, хто б показав їм, як робити добро.

Як зауважив Д.І. Писарєв, «Олена роздратована дрібністю тих людей та інтересів, з якими їй доводиться мати справу кожен день. Вона розумніші своєї матері, розумніші і чесніше батька, розумніші і глибше всіх гувернанток, що займалися її вихованням, вона роздратована і не задоволена тим, що дає їй життя, вона з усвідомлюємо обуренням відвертатися від дійсності, але вона занадто молода і жіночна, щоб стати до цієї дійсності в тверезі негативні відносини. Її невдоволення дійсністю виражається в тому, що вона шукає найкращого і, не знаходячи цього кращого, йде у світ фантазії, починає жити уявою ». ⁶⁸ Писарєв вважає, що в той час як Олена мріяла про щось, хотіла щось зробити, шукала свого героя, перебувала в світі свої мрій, жила вона вигадала життям, умов, в які вона була занурена, було «занадто достатньо для того, щоб діяти і боротися». ⁶⁹ У фіналі своїх міркувань про Олену критик ставить перед собою і перед письменником ряд питань: чи знайшла Олена свого героя в Інсарова? Питання це дуже важливий, тому що веде до вирішення загального психологічного питання: що таке мрійливість і шукання героя? Хвороба чи це, породжена пустотою і вульгарністю життя, чи це - природна властивість особистості, що виходить із звичайних розмірів? Чи це прояв сили або прояв слабкості? Щоб відповісти на це питання, треба було створити для Олени найсприятливіші обставини, і тоді в картинах і образах показати нам, щаслива вона чи ні? А тут що таке? Інсаров раптово помирає; та хіба це вирішення питання? До чого ця смерть, обриває роман на найцікавішому місці, замазують чорною фарбою незакінчену картину і рятує художника від праці відповідати на поставлене запитання? Але, може бути, Тургенєв і не ставив собі цього питання? Може бути, для нього центром роману була не Олена, а був Інсаров? ». ⁷⁰

Чи правий Писарєв у своїй нещадного висновку? Швидше, варто погодитися з поглядом Добролюбова на образ Олени. Як зазначалося вище, Тургенєв у романі «Напередодні» вивів новий тип людей - «свідомо-героїчних натур», а особистість, вчинки Олени, яку не зламали тяжкі випробування життя, цілком відповідають цьому визначенню. Вона змогла переступити через багато що і заслуговує того, щоб перебувати в ряду кращих жіночих образів.

Майстерність Тургенєва як психолога полягає в тому, що в живому і мимовільному розвитку жіночого характеру їм повною мірою показана своєрідна неповторна ідеальність кожної з героїнь. Ми бачимо Олену на всіх етапах її життя, починаючи з дитячих років, коли вона познайомилася з Катею, і аж до того моменту, коли, втративши Інсарова, вона посилає рідним прощальний лист. Характер Олени мужніє в міру того, як вона росте, ідеали її з кожним роком стають все більш життєвими, але натура її не змінюється і залишається цілісною.

Підводячи підсумок всьому сказаному вище, треба зауважити, що Тургенєв у своїх жінках підкреслює моральну чистоту і вимогливість, високі культурні запити, духовну глибину, рішучість - все те, що ми тепер мовчазно вкладаємо в поняття «тургенєвських дівчат».

Глава 2. Англійська література. Творчість Шарлотти і

Емілії Бронте

Критичний реалізм як провідний напрям затверджується в англійській літературі в 30-40-ті роки XIX століття. Свого розквіту він досягає у другій половині 40-х років - у період найвищого підйому чартистського руху.

У 30-40-ті роки виступають такі чудові письменники-реалісти як Ч. Діккенс, У. Теккерей, сестри Бронте, Е. Гаскелл.

В історії Англії цей період - час напруженої соціальної та ідеалогіческой боротьби. Політична атмосфера в країні загострилася особливо в 1846-1847 роках, тобто напередодні європейських революцій 1848 року. У другій половині 40-х років виступила чудова плеяда чартистское поетів і публіцистів, твори яких звали до класової боротьби, до міжнародної солідарності робітників; вони відрізнялися великою соціальною глибиною і політичною пристрастю.

У роки, що передують революції 1848 року, були створені кращі твори англійського критичного реалізму. Саме в цей час виходять романи «Ярмарок марнославства» У. Теккерея, «Джейн Ейр» і «Шерлі» Шарлоти Бронте, «Мері Бартон» Елізабет Гаскелл та інші. У 1848 році закінчив один зі своїх найкращих романів - «Домбі і син» - Ч. Діккенс.

Всі ці твори з великою силою відбили настрої широких народних мас, їх протест проти гніту капіталізму. І саме тому письменники-реалісти, які не брали безпосередньої участі в робітничому русі, що не були прихильниками революційних методів боротьби, були близькі англійської пролетаріату, всього народу Англії в його боротьбі проти кайданів капіталістичної експлуатації.

У працях буржуазних учених і письменників стверджувалося поняття «вікторіанська Англія», пов'язане з насаджуваним ними поданням про період правління королеви Вікторії як епосі благоденства та сталого процвітання країни. Ця офіційна точка зору не відповідала дійсному стану справ і спростовувалася самою дійсністю. Її руйнування сприяло творчість письменників-реалістів.

У своїй творчості англійські реалісти XIX століття всебічно відобразили життя сучасного їм суспільства, правдиво відтворили типові характери в типових обставинах. Об'єктом своєї критики і осміяння вони зробили не тільки представників буржуазно-аристократичної середовища, а й ту систему законів і порядків, яка встановлена ​​можновладцями. Письменники-реалісти ставлять проблеми великої соціальної значущості, приходять до таких узагальнень і висновків, які безпосередньо підводять читача до думки про нелюдськість і несправедливості існуючого суспільного ладу.

Користі буржуазних ділків письменники-реалісти протиставили моральну чистоту, працьовитість і стійкість простих людей.

Тверезий реалізм, сувора критика капіталістичних порядків поєднується з романтичними мотивами, ситуаціями і образами. Романтичне початок виявляється у творах реалістів в різній формі і в різному ступені. Романтичний пафос протесту Джейн Ейр («Джейн Ейр» Шарлоти Бронте) і Хитклифа («Грозовий перевал» Емілії Бронте) перегукується з бунтівним духом героїв поем Шеллі і Байрона. Реалістів зближує з романтиками їх гуманізм, неприйняття і критика буржуазного суспільства, прагнення до справедливості та свободи.

Блискучих успіхів в англійській літературі XIX століття і особливо в 40-ті роки сягає жанр роману, в якому з'являються нові герої. Це не просто люди з народу, а люди, глибоко замислюються над життям, тонко відчувають, гаряче реалізують на навколишнє і активно діючі (Джон Бартон в романі «Мері Бартон», герої романів Шарлоти і Емілії Бронте). Епічна багатопланова масштабність у зображенні суспільства поєднується з поглибленим майстерністю зображення людської особистості в її обумовленості обставинами та її взаємодії з оточуючими.

2.1. Біографія сімейства Бронте

Яскравим і значним явищем у розвитку англійського критичного реалізму була творчість сестер Бронте. Вони виступили в кінці сорокових років. Їх творчість одушевлено пафосом протесту проти соціальної несправедливості і нерівноправного становища жінки в буржуазному суспільстві. Критика існуючих порядків овіяна у їхній творчості духом бунтарства і непокори. Перегукуючись з революційними романтиками (Байроном, Шеллі), сестри Бронте втілюють свої позитивні ідеали в образах бунтарів, які не бажають миритися з законами буржуазного суспільства і призначеної їм долею. Цей дух протесту і активного протиріччя становить сильну сторону їхньої творчості. Естетичні принципи і художня практика сестер Бронте ставлять їх в один ряд з найбільшими майстрами критичного реалізму - Діккенсом і Теккерея, дозволяючи разом з тим говорити про творчий ламанні в їхніх творах - особливо в поезії і прозі Емілії Бронте - традицій революційного романтизму.

Героїні сестер Бронте вже не тільки романтичні у своєму гордій протесті чи героїчний стоїцизмі: вони наділені досить трудовим розумінням навколишнього соціальної обстановки і не відривають себе від суспільства, але вимагають від нього визнання своїх прав на свободу, щастя і творчу працю. Пускаючи в хід усі сили своєї непересічної душі, вони прагнуть відстояти свою гідність, право на свободу почуття, не схиляючи ні перед ким голови і з презирством відкидаючи як зарозумілість і чванство, так і філантропічні почуття тих, хто багатший і сильніше їх. Письменниці віддавали себе звіт в тому, що нещастя людини в сучасному світі викликане не ударами незбагненного, підступного року, але є наслідок конкретної, соціально-історичної розстановки сил.

У творах сестер Бронте правдиво відтворено дух боротьби в суспільстві, вони змушують засумніватися в справедливості, розумності та правомочності реально сформованих відносин між тими, хто за своїм положенням повинна підкорятися, але відмовляється це робити.

Звернемося до біографії сімейства Бронте. Шарлотта, Емілія і Ганна Бронте народилися в містечку Хетворт в Йоркширі в родині сільського священика Патріка Бронте. «Глухий» і безлюдний Хетворт знаходився в одному з найбільш розвинених в промисловому відношенні графств Англії. Тут, як і на ткацьких фабриках сусіднього Ланкаширу, на початку століття відбувалися виступи луддитів, а в 30-40-ті роки - чартистів. Відлуння класових битв досягали Хетворта. Однак про важке життя та боротьби робітників, про розорення фермерів діти Патріка Бронте могли судити не тільки з розповідей очевидців. З злиднями і нестатками вони були знайомі на власному досвіді.

Їхній батько, священик Патрік Бронте, ірландець, був змолоду простим ткачем. Але він мав рідкісними здібностями і працьовитістю, мріяв учитися. Для простого людини, що вирішила опанувати знаннями, у Британії того часу був один шлях - стати священиком. Патрік Бронте вивчив богослов'я, женився, одержав маленький прихід на півночі Англії, біля промислового міста Ліді. Там і народилися його шість дітей - п'ять дочок і син. Шарлотта була третьою, вона народилася в 1816 році.

Після народження молодшої, Анни, померла мати. Сім'я була бідна, але Патрік Бронте не приймав ні від кого допомоги. Фанатичний і суворий, він не хотів потрапити в залежність до кого-небудь.

Коли Шарлотті було 8 років. П. Бронте віддав чотирьох старших дівчаток у тільки що відкрилася школу в містечку Кован-Бридж. Це була школа для дівчаток-сиріт з родин священиків, в ній готували гувернанток. Але там були жахливі умови. Тут померли дві старші дочки П. Бронте. Він забирає додому хворих Шарлотту й Емілію. Більше він не повторював досвід безкоштовного навчання своїх дочок: Шарлотта вчилася потім в дуже хорошому платному пансіоні. Страшні спогади про школу Кован-Бридж залишилися назавжди: письменниця розповідала про неї у своєму кращому романі «Джейн Ейр».

Всі діти Патріка Бронте дуже рано почали писати, а син Бренуелл і Шарлотта захопилися ще і малюванням. Обидва вони були справжніми художниками.

Пізніше Шарлотта працювала вчителькою в тому ж пансіоні, де навчалася, а її сестри почали працювати гувернантками. У 1837 році вона послала свої вірші поета-лауреата Роберту Саути. Він обурився і відповів, що поезія - не жіноча справа, вона тільки відволікає жінку від домашніх обов'язків. Шарлотта з гіркотою відповіла йому, що свої домашні обов'язки вона виконує сумлінно. Але спрагу творчості вона не могла в собі придушити, як і її сестра Емілія.

У 1842 році обидві дівчата поїхали до Брюсселя, сподіваючись у досконалості опанувати французькою мовою. Це був задум Шарлотти. У них не було грошей, щоб платити за навчання, але вони взялися викладати англійська мова ученицям пансіону, де вони навчалися. Таким чином, дві дорослі серйозні дівчата (Шарлотті було вже 26, Емілії - 24) опинилися на положенні не те учениць, не те вчительок серед маленьких пансіонерок, дівчаток з багатих родин.

Навчання в пансіоні очолював Костянтин Еже, чоловік начальниці, освічена людина, знавець літератури. Він високо оцінив перше французьке твір, написаний англійками, побачив їх талант, і передбачив, що вони стануть письменницями. Але він радив багато читати, постійно працювати над своїм стилем. Його поради та віра у їхні сили були величезною підтримкою для Шарлотти; Емілія, занурена в себе, була до цього більш байдужа. На наступний рік вона взагалі не приїхала до Брюсселя. Але Шарлотта приїхала знову. Вона полюбила мсьє Еже. Це була піднесена любов, набагато більш схожа на дружбу. Але мадам Еже влаштувала грандіозний скандал чоловіку і молодій учительці.

У 1846 році сестрам вдалося випустити збірку віршів під псевдонімом братів Белл. Критика з похвалою відгукнулася про вірші Елліса Белл (Емілії). Емілія була дійсно талановитої поетесою.

У 1847 році під тими ж псевдонімами дівчата послали до Лондона свої романи. Романи Емілії ("Грозовий перевал") і Ганни («Агнес Грей») були прийняті до друку, роман Шарлотти («Учитель») відкинутий. Це тішило Шарлотту і засмучувало одночасно. Але так як її було важко зламати, вона почала працювати над новим романом - «Джейн Ейр». Останніми, кому пересилаються «Вчитель», були видавці Сміт і Елдер, які дали серйозну літературну оцінку рукописи і, відкидаючи, не позбавляли автора надій, визнаючи за ним літературний дар. Сміт і Елдер повідомляли, що з цікавістю ознайомляться з новою рукописом Керрера Белла (псевдонім Шарлотти).

У той же час сестри намагалися відкрити свій пансіон для дівчаток. У них були всі дані для задуманого підприємства: педагогічний досвід, гарну освіту, чудове знання французької мови. Приміщення в пасторському будинку було велике. Але не було ні грошей, ні зв'язків. Ніхто не приїхав вчитися (не дивлячись на оголошення) у бідно обставлений сільський будиночок на кладовищі.

Єдиним великим подією життя сестер Бронте був літературний успіх. Слід зазначити, що звернулися вони до жанру роману після ради поета-лауреата Сауті, якому посилали свої вірші, просячи його сказати свою думку. Сауті відповів, що «присвячувати себе винятково поезії - не жіноча справа» ⁷¹ , але не заборонив їм займатися поезією, як приємним розвагою, з тією умовою, щоб «вони не забували для нього своїх жіночих обов'язків». ⁷²

24 серпня 1847 Шарлотта Бронте вислала Сміту і Елдер рукопис «Джейн Ейр». 16 жовтня того ж року роман побачив світ. Це був гучний успіх - швидкий і приголомшливий. Однак Шарлотта Бронте прийняла його як належне, інакше, на її переконання, просто не могло бути: роман був написаний з тим напругою пристрасті, з такою силою щирості, які, природно, не могли не підкорити читача. «Джейн Ейр» була захоплено оцінена передовий печаткою й облаяли реакційної. Незабаром після цього вийшли і романи двох братів Белл, їх розбирали, тому що думали, що вони належать перу автора «Джейн Ейр».

Чутка про те, що ніяких братів Белл не існує, що роман «Джейн Ейр» написаний жінкою, вчителькою Шарлоттою Бронте, поширився швидко. Передавали всілякі плітки, які малюють образ письменниці в самих відштовхують тонах: адже вона проявила таку неженскую сміливість у своєму романі! До речі, єдиним, хто опинився проникливіше інших критиків, був поет Сідні Добелл: він здогадався, що Керрер Белл - жінка, за авторським відношенню до кохання: «неможливо, щоб чоловік написав« Джейн Ейр ». Тільки жінка може бачити чоловіка так, як бачить автор ». ⁷³

Виникло комічне непорозуміння, пов'язане з ім'ям Теккерея, якому Шарлотта присвятила «Джейн Ейр» (передбачалося, що образ божевільною в романі був списаний з його дружини).

Сестри Бронте отримали матеріальну незалежність і славу. Вони могли залишити тяжка праця гувернанток і віддатися улюбленому літературній праці. Люди спеціально приїжджали в сільське містечко Хетворт, щоб поглянути на знаменитих сестер Бронте. Особливо хотілося побачити «англійську Жорж Санд» - Шарлотту. Дівчата були скромні, уникали зустрічей з публікою; їх можна було бачити лише в церкві та на прогулянці.

Слава не принесла сестрам Бронте щастя. Їхні сили були надламані працею, нестатками, непосильною боротьбою. Улюблений брат Бренуелл, талановитий художник, гинув на їхніх руках від туберкульозу. Віддано доглядає за ним Емілія також захворіла на туберкульоз, а потім і Анна. Всі вони померли протягом одного року (1849-ого). Шарлотта залишилася зі сліпим батьком, без милих сестер, з якими звикла ділитися кожною думкою.

Вона працювала над своїми новими романами. Наприкінці 1849 року вийшов роман «Шерлі» - про рух луддитів. Він був навіяний живими враженнями від розгорається навколо чартистського руху. Робітничий рух і невесела доля англійської жінки - ось дві теми роману «Чоловіки Англії! Погляньте на бідних дочок ваших, які в'януть біля вас, приречені на передчасну старість і сухоти. Життя для них - пустеля », - вигукує письменниця, надивившись на таке життя». В особі двох героїнь роману, Шерлі і Кароліни, вона спробувала відтворити образи своїх минулих сестер; вона щедро обдарувала їх до кінця життя тим особистим щастям, якого вони були позбавлені в житті.

У 1853 році був опублікований роман «Вільетт» («Городок» - жартівливе французька назва Брюсселя). Він виявився найбільш автобіографічним. На Шарлотту нахлинули спогади брюссельського періоду. У бельгійському пансіоні трудиться мовчазна, замкнена дівчина Люсі з характерним прізвищем Сноу (по-англійськи означає «сніг»). Їй доводиться випробувати бідність, самотність, глузування примхливих, розпещених вихованок, нерозділене кохання. Полюбив викладача літератури, гідного, благородної людини, відповів на її почуття, Люсі не змогла зв'язати з ним свою долю.

У Хетворте з'явився новий мешканець - молодий священик Артур Белл Ніколс. Його призначили помічником батька Шарлотти. Він закохався в Ш. Бронте і просив її руки. Вона теж прив'язалася до начитаному і скромному молодій людині. Але Патрік Бронте не хотів і чути про цей шлюб. Він - треба віддати йому належне - не заважав своїм дочкам писати, пишався їх літературними успіхами, але не допускав і думки про їх заміжжя.

Щоб не засмутити батька, Шарлотта відмовила нареченому. Він вирішив стати місіонером і зібрався в Індію. Шарлотта попрощалася з ним, але, в останній момент передумала. Вона сказала, що вийде за нього заміж. Артур Белл Ніколс залишився в Хетворте. Цей шлюб, який міг бути щасливим, тривав недовго. Через рік, у 1855 році, Шарлотта померла від передчасних пологів. Їй було 39 років.

2.2. Погляди Ш. Бронте на жіночу емансипацію і їх висвітлення

в романі «Джейн Ейр»

У даній роботі ми не будемо торкатися творчості Енн Бронте, але це не означає, що за силою свого таланту і глибині образів її «Агнес Грей» вона поступається своїм старшим сестрам. Життя і творчість сестер Бронте завжди цікавили як їх сучасників, так і сучасних критиків. Відзначимо лише деякі праці, присвячені їм: «Сімейство Бронте», «Бронте і їхній світ», «Сестри Бронте», «Бронте, їхнє життя у спогадах сучасників», «Шарлотта Бронте: еволюція генія», «Бронте: Шарлотта і Емілі» , а також багато інших, серед яких варто особливо відзначити роботи Е. Гаскелл «Життя Шарлотти Бронте» (1857), Пітера Бейна «Дві великі англійки» (1881), присвячену Елізабет Браунінг і Шарлотті Бронте, і сучасне біографічне дослідження Уініфрід Жерен «Шарлотта Бронте. Еволюція генія »(1967). Є й такі критики, які інтерпретують творчість сестер Бронте в «термінах» фрейдистської псіхосексологіі. Нещаслива любов Шарлотти до Егеру, її захоплення Д. Смітом, її пізній шлюб, самотність Емілі і Енн - привід до нескінченних міркувань про пригнічених імпульсах, внутрішньої «агресивності» і сублімації «нерозтраченої сексуальної енергії» в творчу. Так, у цікавій в цілому книзі Е. Моерс «Жінки-літератори» міститься явна спроба прочитати «Джейн Ейр» у світлі фрейдистської сексуальної символіки.

Певною мірою фрейдистський підхід притаманний і роботі Марго Петерс "Неспокійна душа. Біографія Шарлотти Бронте », де зустрічається таке, наприклад, твердження, що Шарлотті і Емілі була властива« вроджена неприязнь до чоловіка ». ⁷⁴ Однак у цілому книга М. Петерс - сумлінне дослідження. Вона справедливо вважає. Що багато знегоди життя Шарлотти Бронте «з'явилися наслідком її положення в суспільстві, не визнавали за жінками-письменницями справжнього таланту» ⁷⁵ ; хоча Шарлотта Бронте не була, як ми знаємо, «феміністкою» в прямому сенсі слова, тобто не належала до жодної організації, що бореться за права жінок, все її життя і мистецтво, справедливо пише Петерс, - красномовний протест проти жорстких, надокучливого обмежень, якими суспільство пов'язувало жінку і над якими вона перемогла. Однак не можна не помітити, що Шарлотта Бронте стверджувала права всіх знедолених, честь і гідність людської особистості взагалі - не тільки жінки.

Характерно, що з точки зору боротьби за соціальне рівноправність жінки розглядають творчість Шарлоти Бронте і Патріція Бір, але симптоматично, що в назву своєї книги вона винесла слова Джейн, що укладають її розповідь про стосунки з Рочестером: «Читач, я вийшла за нього заміж». Натхнення, яке звучить в цьому вигуку, набуває відтінку загальної, символічної декларативності, стаючи виразом «одвічного» ідеалу жінки, що ніяк не може бути сказано ні про Джейн, ні про творцю її образу.

Тема жіночої свободи і рівноправ'я, ідеал повнокровним, яскравою, не защемленої умовностями життя були властиві творчості всіх Бронте.

Критика не раз відзначала, як співзвучна сучасності і тема боротьби за емоційне та цивільне рівноправність жінки. Саме у творчості Шарлоти Бронте та її сестер виникає в англійській літературі XIX століття образ нової жінки на противагу затверджуваного буржуазно-вікторіанському ідеалу «лагідного ангела», чия роль в житті - бути тільки берегинею домашнього вогнища.

Жінка у творчості Бронте - істота волелюбна, незалежне, рівне чоловікові за інтелектом і силою характеру. У цьому аспекті цікава зв'язок творчості Бронте і з XVIII століттям, століттям Просвітництва, чому, зокрема, закономірне питання про продовження Шарлоттою та її сестрами традиції Мері Уолстонкрафт і Мері Шеллі. Але ця ж традиція була «передано» сестрами Бронте і сучасникам. В Англії, наприклад, образ Джейн знайшов відгук у поемі Е.-Б. Браунінг «Аврора Лі», героїня якої стверджує цінність і рівноправність жінки в світі духовному і в світі почуттів. Особливо багато наслідувань викликала «Джейн Ейр» в Америці, де в 60-70-ті роки «жіночий роман», тобто роман, написаний жінкою і про жіночу долю, стає дуже популярним. Відразу ж завоював велику популярність і визнання, роман Бронте стає ідеалом, за образом і подобою якого створюється безліч творів. Вкорінюється сама типологія образу бідної, але гордої дівчини і конфлікту, ситуації, «заданої» Шарлоттою Бронте в її знаменитому романі: героїня (не обов'язково гувернантка, але, як правило, молода дівчина або жінка) виявляється в несприятливих обставин і лише завдяки своїй моральній цілісності , стійкості, розуму і характеру долає життєві негаразди. Більше того - домагається успіху, у тому числі і перш за все - матеріального. Така, американська, трансформація теми духовної і моральної перемоги Джейн Ейр була, звичайно, даниною типово буржуазному поданням про щастя і благополуччя. Багато хто з цих американських наслідувань «Джейн Ейр» були, по суті справи, тривіальними, мелодраматичними історіями на тему «як мені пощастило», і не випадково подібна колізія була висміяна відомим американським письменником Ф. Брет Гартом в одній із серій його пародій на знамениті твори XIX століття, відомої під назвою «Романи в стислому викладі». Відмінна риса цих історій - романтизація успіху, а не романтика праці, як це ми бачимо в творах Шарлотти Бронте.

Центральний роман Шарлотти Бронте, в якому явно простежується проблема емансипації - «Джейн Ейр». Він залучив і вразив читачів образом головної героїні, сміливою і чистої дівчини, що самотньо веде боротьбу за існування і за своє людське достоїнство. Історія цієї боротьби розказана від першої особи. Це не автобіографія Шарлотти Бронте: історія Джейн Ейр має тільки окремі точки сопрокосновенія з життям письменниці.

Нещодавно був описаний прообраз Джейн Ейр. Англійська газета «Дейлі Мейл» повідомила, що викладачка Маргарет Коннор займалася дослідженням прообразу головної героїні роману «Джейн Ейр». Її дослідження дозволяє зробити висновок, що прототипом героїні стала дійсно існувала жінка на ім'я Френсіс Джейн Ейр. Жила вона в Фулнеке, поблизу міста Лідса, де служила вчителькою в школі при церкві. Переглядаючи церковні записи, М. Коннор виявила там документальне свідчення любові молодої вчительки до лікаря-хірурга Мечілу, що практикувалися в розташованому неподалік містечку Падсі. Через спільних друзів і знайомих чутки про цей роман легко могли досягти сімейства Бронте, який жив у тому ж окрузі Вест Райдіне, графство Йоркішр.

Спочатку Френсіс Джейн Ейр і доктор Мечіл приховували свої стосунки. Джейн не хотілося міняти посаду вчительки на положення заміжньої матрони, тим більше що, як встановила Маргарет Коннор, міс Ейр, яку звали згідно з першим імені, «Фенні», долучилася в двадцятирічному віці до релігійної секти «Самотніх Сестер». Проте в церковних книгах незабаром з'явився запис: «Член секти Самотніх Сестер Френсіс Джейн Ейр зав'язала стосунки з містером Мечілом, хірургом із Падсі, але так як в їх відносинах не відмічено нічого нескромного, старійшини секти не стали втручатися, хоча і повідомили батька Фенні Джейн про цій дружбі ... ». ⁷⁶

Як вдалося встановити М. Коннор, врешті-решт закохані одружилися і були щасливі.

Результати пошуків Маргарет Коннор були з вдячністю сприйняті Меморіальним суспільством Бронте. Однак директор Музею сестер Бронте в Хоуорте Майк Хілл з цього приводу слушно зауважив: «Велика частина образів в будь-якому романі має більш-менш фактологічну основу. Але мистецтво в тому і полягає, що з цих образів може створити уяву автора ». ⁷⁷

А уява створило роман, який читають вже більше 150 років.

Роман став важливою віхою в історії боротьби за жіночу рівноправність. Зрозуміло, це поки що не політичне рівноправ'я. Шарлотта Бронте відстоює рівність жінки з чоловіком у родині та трудової діяльності. Ш. Бронте своєю творчістю близька французькій письменниці Жорж Санд. Знаменитий роман Ж. Санд «Консуело» (1824) був улюбленим романом Ш. Бронте і вплинув на створення образу Джейн Ейр.

З усією пристрастю емоційної натури Бронте рвалася до широких просторах великий і осмисленого життя, яку вгадувала за межами свого вузького і нездорового маленького світу, але наштовхувалася на умовності, забобони укорінений звичай. Шлюб і домашнє господарство або принизлива роль гувернантки в заможних сім'ях - єдина перспектива, що відкривається в ту пору перед жінкою, - викликають в Шарлотті обурення і протест. Зауважимо, що, якщо Жорж Санд - її старша сучасниця - вимагає для жінки свободи у виборі улюбленого, Бронте йде багато далі і у всіх своїх книгах ратує за право жінки на вибір професії та самостійного положення в суспільстві. Обурення Шарлотти проти несправедливості становища жінки в сучасному їй суспільстві визначило згодом образи її героїнь.

Перше видання роману повністю називалося: «Джейн Ейр. Автобіографія », що призвело Бронте, коли почули, хоча чоловічий псевдонім поки охороняв її від спроб ототожнення героїні з автором. Але, незважаючи на дійсно існувала прототип, можна замінити в образі Джейн Ейр автобіографічні елементи, але, скоріше, морально-етичного, духовного характеру.

А яка сама була письменниця, якій на час створення її другого роману виповнився тридцять один рік?

Вона була горда, самолюбні, щира, мала надзвичайно розвиненим почуттям власної гідності, яке іноді немов би хоче пріголіть чисто християнським смиренням - але не покорою. Вона розумна і дуже цінує розум у собі та інших. Вона вдячна Богу за здібності, талант і вміє поважати талант чужий. Вона не залежна, волелюбна і непокірна духом, чесна і прямодушні, мужня, стоічна навіть у безнадії. Літературний талант для неї - це перш за все шлях до незалежного і більш-менш благополучного існування. Їй не чужий був практицизм у справах. І вона, і Емілі були власниками залізничних акцій, вона могла передбачати труднощі, пов'язані з їх скромними «капіталовкладеннями», і тільки страх засмутити Емілі - висловивши недовіру до її фінансової стратегії - перешкодила їй вчасно реалізувати папери і уникнути грошових втрат. Шарлотта Бронте, сором'язлива, боязка, іноді панічно втрачається при незнайомих людей, була природженим борцем: «Життя - боротьба, і всі ми повинні боротися», - говорила вона. Така і її Джейн Ейр.

Які погляди Шарлотти Бронте на проблему емансипації, що вона має на увазі під нею і вкладає в неї, як вона реалізувала їх у змалюванні образу головної героїні роману «Джейн Ейр» можна простежити при зверненні до самого тексту.

Образ Джейн Ейр - бідна сирота, яка повинна пробити собі дорогу в житті. Вона була Призрена родичами і рано зазнала всю гіркоту докорів шматком хліба. Але Джейн - палка, сильна натура, вона роками може мовчки зносити образи, але вона не простить їх. Десятирічну сироту постійно оточує холод неприязні і відчуження. Гедехед-Плейс, де вона живе під опікою дружини померлого дядька, жестокосердечной місіс Рід, для Джейн чужий будинок, де її ніхто не любить. Все ж таки, як Джейн ні мала, як не нещасна, вона не зовсім беззахисна: її зброя - її непокірний дух. Вона ще може змиритися з холодністю і відчуженістю, хоча й важкі вони для дитячої душі, але не з прямим насильством і образою. Коли юний Джон, гордість материнського серця, намагається принизити її, тому що вона бідна і залежна, а потім б'є, Джейн бунтує, відповідаючи ударом на удар. Замкнута в спальні, Джейн гарячково згадує подробиці свого заколоту і всі випадки жорстокого, деспотичного ставлення до неї. «Несправедливо, несправедливо, - твердив мій розум, - збуджений несамовитим, хоча і тимчасовим подією ...» ⁷⁸ Щоб Джейн не подавала «дурний приклад», місіс Рід вирішує відправити непокірну дівчинку в благодійну школу, для чого в будинок приймається казночей і економ «Ловудского інституту », преподобний містер Броклхерст. Місіс Рід рекомендувала йому Джейн як малолітню брехуху, що вимагає особливо суворого з нею поводження.

Цього Джейн пробачити не може. З дитинства вихована на Біблії, вона відчуває, що «її потоптали і вона повинна помститися». Крихітна (вона дуже мала зростанням для своїх років) дівчинка кидає в обличчя місіс Рід гнівні слова: «Я не обманщиця, якщо б я була нею, я б сказала, що люблю вас, але я прямо кажу, я вас не люблю, я вас ненавиджу більше всіх ... Люди думають, що ви гарна, але ви погана, у вас жорстоке серце. Це ви обманщиця. » ⁷⁹ Висловивши правду, Джейн раптом відчула себе щасливою - вона звільнилася від залежності, гніту мовчання, прагнення догодити і цим викликати поблажливість. Так народилося відчуття самоповаги, так, захистивши свою гідність, Джейн відчула себе вільною людиною.

Цікаво відзначити, що Ш. Бронте не раз і не два змусить Джейн думати і говорити про «рабстві» і «звільнення». Наприклад, свого мучителя Джона Ріда вона називає «наглядачем над рабами» і порівнює з «римськими імператорами». І те, що вона прямо висловлює йому все це, - вже є перемога над рабством свого власного становища в будинку місіс Рід. Їй важко живеться і в Ловуде, але там живе нова Джейн, і вона користується повагою, хоча в школі теж можуть знущатися над беззахисними, як це відбувається з її кращим другом Елен Бернс. Але саме тут, де Джейн стала з пригнобленої і страждаючої боку свідком незаслужених страждань іншого, остаточно склалася її філософія життя людини незалежного, гордого і непокірного. Одного разу в розмові з Елен Джейн сказала: «Коли нас б'ють без всякої причини, ми повинні відповісти ударом, і дуже серйозним. Я впевнена, що потрібно так сильно вдарити у відповідь, щоб той, хто нас вдарив насамперед, ніколи б на це більше не зважився ». ⁸⁰

Джейн дізналася ще одну істину в будинку місіс Рід. Вона відмовилася назвати свого «тирана» паном, як він того вимагає: «я не прислуга», - гордо кричить вона служниці Бессі, яка «тягне» її в «висновок». «Ви гірше прислуги», - заперечує та і пояснює: слуги заробляють свій хліб, а Джейн живе з ласки, тому вона повинна бути «завжди приємною» господарям. І Джейн розуміє, що свободу і незалежність треба не тільки здобути. Їх треба ще закріпити за собою. Почуття самоповаги, пов'язане з незалежністю, дає тільки праця, тому маленька Джейн так завзято береться за навчання: для неї це зараз єдино можлива сфера докладання всіх духовних і фізичних сил, і єдиний захист проти голоду, холоду та інших поневірянь.

Побіжно торкнувшись подій у Ловудского школі, де Джейн провела вісім років, два з яких вона була вчителькою, Ш. Бронте представляє її читачеві вже вісімнадцятирічної дівчиною, освіченою, працелюбною і - зовсім самотньою. Настійне бажання вирватися з Ловуде опановує Джейн, вона мріє про свободу, але, вимушена заробляти на життя, готова задовольнитися зміною служби. Вона пропонує послуги гувернантки і отримує запрошення зайняти відповідне місце в садибі Торнфілд-Холл.

Торнфілдскій період відкриває нову смугу в житті Джейн Ейр. Втім перше знайомство з Торнфілде і його мешканцями не віщує жодних екстраординарних подій.

Після трьох місяців, проведених у Торнфілде, неспокійна натура Джейн вже жадає нових вражень, розмірений розпорядок дня здається їй втомливим, але тут відбувається подія, круто міняє все її життя: повертається з Європи містер Рочестер.

Перша зустріч Джейн і Рочестера відбувається на дорозі в січневий день, коли перед героїнею несподівано з'являється вершник. Ледве минувши Джейн, він падає. Джентельмен забився, і Джейн пропонує йому свою допомогу. Незнайомець сідає в сідло і прямує в Торнфілд, встигнувши дізнатися, що Джейн - гувернантка і служить в будинку містера Рочестера, якого ніколи ще не бачила. Зрозуміло, це і є сам Едвард Ферфекс Рочестер. І ось одного разу ввечері господар будинку, зручно розташувавшись біля каміна у вітальні, запрошує до чаю Адель, гувернантку і місіс Ферфекс. Вони входять до кімнати, але він, «мабуть, не в настрої був звернути на нас свій погляд», ⁸¹ - іронічно про себе зауважує Джейн, анітрохи не збентежена неввічливим прийомом. У той вечір, однак, містеру Рочестеру довелося звернути увагу на скромну, непривабливу, як ніби нічим не примітну дівчину. Жвавість її розуму, щирість і прямота відповідей, відсутність всякого роду афектації і облуди, спритність і гумор, обдарованість справляють на нього сильне враження. А Джейн придивляється до свого господаря. Зовнішність Рочестера суворий, але вона відразу впізнала в ньому вершника. Манера спілкування у нього владна, різка і навіть недбала. Спочатку він розмовляє з Джейн Ейр, як вельможа. Одного разу ввечері він кличе її до себе, щоб вона відвернула його від справ, розповіла все про себе. У відповідь на таке безцеремонне заяву Джейн мовчить. Так, містер Рочестер може їй віддавати накази в усьому, що стосується її справи, за це він їй платить, але развелкать його вона не зобов'язана і не буде.

Так Джейн Ейр ще раз відстояла свою людську гідність, здобула перемогу, цього разу - над людиною, якого вона полюбить і який полюбить її.

Втім, вона здобуде над Рочестером не одну перемогу, тому що їхні стосунки майже протягом усього роману - постійне єдиноборство воль, інтелектів, уявлень про життя. Вільям Вільямс, літературний консультант фірми «Сміт і Елдер», прочитав рукопис роману, віддану йому на суд, за один вечір і ніч і не міг отрваться від захоплюючого оповідання. Дійсно, розвиток відносин Джейн і Рочестера тримає читача в постійній нетерпінні. Тут цікаво згадати деталь того, що можна назвати творчою історією образу Джейн. Сестри Бронте довгими вечорами, після того, як весь будинок відходив до сну, читали один одному написане за день, обговорюючи всі перипетії життя, боротьби і любові своїх персонажів. Розповідають, що одного разу Шарлотта дорікнула сестер: навіщо їх героїні гарні? «Але ж інакше читача не притягнеш», - відповіли Емілі і Енн. «Ви помиляєтесь, - сказала Шарлотта. - Хочете, моя героїня буде негарною зовні, але по-людськи настільки цікавою, гідною і привабливою, що її полюблять? » ⁸² І в Джейн їй вдалося намалювати таку героїню роману.

Ш. Бронте у своєму романі як би заздалегідь випереджає нас про неминучу взаємної любові Рочестера і Джейн. Але змусити Рочестера пристрасно полюбити маленьку гувернантку, завжди в чорному, завжди серйозну, таку невибагливу і скромну, - "жайворонка", як він потім її назве, - і переконати читача в достовірності, щирості і непохитності такої любові - це було проявом чудового майстерності автора , його вміння створити психологічно вмотивоване дію і образ. Але від улюбленого Рочестера Джей відокремлює безодня: походження, становище в суспільстві, образ думок, поведінки. І хоча обидва вони мають натурою пристрасною і в обох яскраву уяву, Джейн з запалом серця з'єднує ясний розум, непохитну волю і самовладання. Рочестер ж стриманістю не відрізняється. Він дає волю і почуттям, і поганому характером. Він може бути зарозумілий, навіть грубий. Рочестер не звик приборкувати своїх бажань і вгамовувати їх доводами розуму. У Рочестері Шарлотта мимоволі уособили протест проти мертвої дисципліни і холодного одноманітності життя, який, завзято придушений містицизмом, почуттям обов'язку, глухо бродив в ній. Характер Рочестера задуманий глибоко і змальований яскравими фарбами, але вузькість і обмеженість ідей Шарлотти Бронте не дозволили їй поставити цей характер на ту висоту, з якою він би міг служити суспільству віхою на шляху його розвитку. Рочестер - жертва суспільних умов, але він вважає себе в праві стати вище за них.

У цьому Рочестер - повна протилежність Джейн, бо він слабкіше її, тому в їхній єдиноборстві вона бере гору. Але у Джейн є ще одне, і головне, зброя, яку вона завжди готова пустити в хід: гордість бідного, але чесної людини, яка швидше помре, ніж візьме що-небудь з милості чи зробить вчинок, противний її людської гідності. Проте вона не тільки горда й самолюбні. Вона - справжній друг. Зовні тендітна - вона віддана і надійна, змінити вона не здатна і завжди готова допомогти і врятувати.

Одного разу вночі Джейн врятувала життя Рочестеру, коли побачила клуби диму, що вириваються з його спальні. Для неї було таємницею те, що сталося, вона хоче знати причини мало не сталося пожежі. Джейн жадає побачити Рочестера, але, виявляється, він раптово покинув Торнфілд і поїхав у гості, серед яких і красуня Бланш, яку всі пророкують йому в наречені. У ці хвилини, коли Рочестер здається їй безповоротно втраченим, Джейн розуміє, що любить його. Джейн не здогадується, що Рочестер піддає її випробування. Коли, слідом за від'їздом гостей, несподівано доводиться залишити Торнфілд і Джейн (за нею надіслала вмираюча місіс Рід), вона їде у твердій впевненості, що незабаром назавжди розпрощається з Рочестером - як тільки він оголосить про заручини.

Після похорону місіс Рід Джейн повертається в Торнфілд. І ось настає пояснення. Як уважний і навіть ласкавий Рочестер, повідомляючи про своє бажання скоро одружитися! Він вже підшукав для Джейн місце гувернантки - далеко, в Ірландії, і, вже звичайно, вони більше не побачаться. Тоді навіщо він каже дивні слова про «нитки», що пов'язує їх істоти, про те, що, якщо ця нитка порветься, він «закінчиться кров'ю», навіщо запевняє Джейн, що в розлуці вона його забуде, навіщо пропонує залишитися? Так, він просто наполягає на цьому, вона повинна залишитися, і так буде. Ні, цього не буде ніколи - відповідає Джейн - вона повинна піти і піде.

«Невже ви думаєте, я залишуся і зможу бути для вас нічим? Ви думаєте, що я неживий організм, машина, яка нічого не відчуває? Ви думаєте, я стерплю, коли у мене з рота виривають шматок хліба, віднімають останню краплю живої води з чаші моєї? Ви вважаєте, що якщо я бідна, незнатного, некрасива, мала зростанням, то у мене немає ні душі, ні серця? Ви помиляєтеся! У мене стільки ж душі, скільки у вас, і рівно стільки ж серця! І якщо Бог нагородив би мене красою, а особливо багатством, я б постаралася зробити вашу розлуку зі мною такою ж важкою для вас, як вона зараз важка для мене. Я тепер розмовляю з вами, відкинувши заведені правила, умовності, навіть мою смертну оболонку. Це мій дух волає до вашого, ніби ми вже по той бік могили і стоїмо біля ніг Господа Бога, рівні, як ми і є насправді ». ⁸³

Велике ж потрясіння Джейн, коли у відповідь на пристрасну проповідь Рочестер пропонує саме їй, «бідної, незнатної і непривабливою", серце і руку.да, він любить саме її і тільки з нею може бути щасливий. А весь цей флірт з Бланш потрібен Рочестеру, щоб змусити Джейн відкритися. У Джейн видно риси самостійної вільної жінки майбутнього. Незважаючи на свою пристрасну любов до Рочестера, вона ображається, коли він накуповує їй вбрання; їй нестерпна думка, що він буде утримувати її. Головне для неї, що вони завжди будуть разом. Вона чесно попереджає його, що характер у неї не «ангельський», що у неї свої почуття і ставлення до життя і щастя. Якщо він чекає від неї «якихось небесних якостей», «його очікування марні». Але Рочестер далекий від таких очікувань, він любить Джейн такий, як вона є, ... ясні очі і розумне слово, полум'яна душа і характер, який гнеться, але не ламається, одночасно і палкий, і постійний, доступний впливу і вірний собі, - такий жінці завжди будуть належати мої ніжність і вірність ». ⁸⁴ Те, що він бачить у Джейн, це ідеал, його ідеал жінки. Втім, це ідеал не тільки рочестеровскій. Джейн, як її бачить, як змальовує Шарлотта Бронте, - в її очах ідеал жінки сучасної, ось такою вона і повинна бути: з «полум'яною душею», «прометеївської іскрою» інтелекту, чесним серцем, і перш за все - «вільною людиною з незалежною волею », як гордо заявляє про себе Джейн Рочестера. І це - не порожні слова. Незабаром вона довела їх справедливість.

... Рочестер квапить з весіллям. Церемонія повинна відбутися дуже скромно, в присутності тільки необхідних осіб. Але відбувається непередбачене. Відкривається фатальну таємницю Рочестера. Священик вже готовий пов'язати нареченого і наречену назавжди, але один із присутніх у церкві не помічають Рочестером людей заявляє про неможливість звершення шлюбу, тому що в Торнфілде, в ув'язненні, живе божевільна дружина Рочестера.

Це був шлюб за розрахунком, і Рочестер переконаний, що Джейн простить його. У відносинах Рочестера до Джейн Ейр і її до нього Шарлотта Бронте різко виставила різницю між положенням чоловіка і жінки, віковий егоїзм його і її самовіддану відданість. Рочестер не думає про те, що він розіб'є життя Джейн, коли вона дізнається, що вона не законна дружина йому. Пристрасть виправдовує його обман. Але чи не тому тільки, що жертвою цього обману була жінка. Ніяка пристрасть не виправдала б в його очах шахрайства, політичної зради. Джейн, навпроти того, зробившись нареченою Рочестера, не приховує жодного зі своїх недоліків, вільно висловлює свій палкий, різкий характер. Але чоловік бачить у любові до жінки тільки своє щастя, задоволення своєї пристрасті; жінка в любові до чоловіка - свою честь, свою домівку. Чоловік, який обдурив дружину, вважається чесною людиною, дружина, що ошукали чоловіка, - безчесної, зганьбленої жінкою.

Між Джейн Ейр і Рочестером відбувається сцена пояснень, до того полум'яна, що скандалізовала критиків, тому що вийшла з-під пера жінки, і один з них написав навіть, що автор «Джейн Ейр», ймовірно, мав свої причини приховати своє ім'я в такій таємничості, і що якщо він жінка, то напевно одна з тих, які втратили право на суспільство своєї статі.

Отже, Джейн не може бути дружиною Рочестера, а коханкою бути не хоче, така її воля. Так змушує її вчинити даний перед самою собою: вона ніколи не пробачить собі, якщо піде на компроміс. Знаючи, що Рочестер їй стане на заваді, знаючи, що може і не встояти перед силою його і своєї пристрасті, Джейн таємно залишає вночі Торнфілд.

Керрі Белл розповідає про повсякденне життя Джейн, що потрапляє з романтичної країни мрій, де «цвітуть троянди і жасмин» і де небо, «вічно полум'яніюче і західне», розташовує до бурхливих поясненням і хвилювань любові і гордості, у країну реальну, для якої Шарлотта Бронте теж колись знайшла визначення, країну, де «світанки сірки й скромні, а що виникає день», хоча б ненадовго, «затьмарений хмарами».

Самотня, нещасна, смертельно втомлена, Джейн не знаходить роботи, викликає лише підозра і ворожість, скрізь її женуть, приймаючи за жебрачку. У Мур-Хауса, добрі мешканці якого нададуть їй допомогу, вона напівмертва від виснаження падає на порозі будинку пастора Сент-Джона та його сестер.

Сент-Джон мріє стати місіонером. Але йому потрібна помічниця в його справах. Він вирішує, що на роль його дружини підходить Джейн, чиї працьовитість і сумлінність він з часом встиг оцінити. Але несподівано з'ясовується, що вони родичі. Незважаючи на це, Сент-Джон наполягає на своїй пропозиції.

Він випадково дізнався про причину втечі Джейн з дому Рочестера, що закріпило в ньому впевненість, що вона та людина, який йому і потрібний. Дівчина, у якої вистачило сили заради переказів святих і праведних дружин, бігти від коханої людини, відректися від єдиного щастя, посланого їй долею після довгих років самотності, образ, і приректи себе на злидні і важка праця, могла бути саме таким товаришем.

Справді, чому б Джейн не відправитися в Індію? Що її прив'язує до Англії тепер, коли вона втратила Рочестера? Вона як і раніше любить його й мимоволі порівнює двох, таких несхожих людей. Якщо Рочестер - весь пристрасть, упертість і нерозсудливість, то Сент-Джон досконало опанував мистецтвом самоприборкання. Він наполегливо переконує Джейн прийняти його пропозицію. І хоча вона не любить його, але розуміє, що їй потрібна міцна зв'язок в житті, їй потрібно справу, якому вона могла б віддати всі свої сили. Тому вона погоджується їхати з ним до Індії, працювати там і навіть померти (вона не сумнівається, що важкий клімат швидко зведе її в могилу), але як його товариш, сестра, супутник, помічниця, а не як дружина. Сент-Джон переконує Джейн стати його дружиною, гнівається, і ось тоді, коли Джейн, мабуть, вже готова поступитися, а Сент-Джон готовий вже святкувати перемогу, відбувається дивна подія. У вечірній темряві вона чує зве її голос. Ця галюцинація рятує її від місіонерства. Даремно Сент-Джон перестерігає Джейн слухатися голосу духу, а не плоті. Дух Джейн бажає того ж, що і її плоть, а саме - як можна швидше побачитися з Рочестером і дізнатися, чи здоровий він, чи живий.

Вона залишає Мир-Хаус і поспішає в Торнфілд, де її чекає жахливе видовище: Торнфілде більше немає. Вона бачить обгорілий остов вдома. У сільській готелі Джейн розповідають історію її кохання, і оповідач, старий слуга батька Рочестера, не шкодує енергійних виразів з приводу непоказною гувернантки. Вона невідомо чому «втекла», а через два місяці будинок згорів, і підпалила його дама, яка виявилася божевільною дружиною містера Рочестера і яку тримали під замком під наглядом надійної жінки Грейс Пул. Під час пожежі, коли містер Рочестер намагався врятувати дружину, вона викинулася з даху будинку й розбилася на смерть, а на містера Рочестера впала важка палаюча балка, розтрощила йому руку і її довелося забрати, а ще він втратив зір, так що тепер зовсім безпорадний і живе в іншому своєму маєтку, Ферндін, з двома слугами.

І ось довгоочікувана зустріч. Рочестер зовні так само сильний і прям, як раніше, але вираз його обличчя дещо змінилося, в ньому є відчай, сумна задума і похмура злоба, як у зацькованого або полоненого звіра. Сцена впізнавання і подальшого пояснення Рочестера і Джейн сповнена такою гарячою радості й торжества справжнього кохання, що заключні сторінки роману - гідна, піднесено-романтична кульмінація торнфілдской частини. Любов подолала всі мінливості долі, але, найголовніше, героїня не поступилася своїми принципами, не порушила борг перед самою собою. Джейн вийшла заміж за Рочестера як рівна, як улюблена і настільки ж палко любить, в кінцевому рахунку здобула перемогу в їх боргом єдиноборстві: восторжествувало її уявлення про щастя, будинку і любові. Джейн виграла і той спір, який мимоволі вела з Сент-Джоном, коли його аскетизму і холодності протиставила всеперемагаючу волю бути коханою «по-земному». Джейн щаслива, її шлюб з Рочестером прекрасний, у них є син, зросла Адель, благополучно вийшли заміж Дайана і Мері, а Сент-Джон помер в Індії.

Але Ш. Бронте не могла задовольнятися для своєї улюблениці звичайним шлюбом, вона ускладнює ситуація: виявляється, що Джейн за 300 миль точно чула голос Рочестера, що у хвилину туги, близький до божевілля, покликав вітру і хмарам відчайдушний заклик: Джейн, Джейн, Джейн . Завдяки сліпоти Рочестера, Джейн необхідна йому щохвилини і відносини їх відрізняються тієї всепоглинаючою любов'ю, яка одна могла задовольнити палкої натурі Джейн Ейр. «Мої турботи про чоловіка поглинають увесь мій час, - говорить героїня, - жодна жінка не була так близька своєму чоловікові, як я: ні одна не була більш кісткою від його кісток, плоттю від його плоті». ⁸⁵ Але скептикам при цих словах мимоволі напрошується питання: якщо б Рочестер не був сліпий, чи знайшла б Джейн таке повне задоволення у шлюбі і не пошкодувала б про місіонерство. Інших подвигів, крім місіонерства, Ш. Бронте не могла вказати жінці. До довершення щастя Джейн, Рорчестер після того, як пожежа випалив йому очі, звертається до пасторської моралі і вважає свої нещастя великою милістю, обернула його на шлях істинний, і в нагороду за своє каяття стає зрячим на одне око

Критика була ображена роллю, яку любов грає в романі. І зовсім не тому, що в цьому романі автор головним завданням життя ставить любов, але тому, що любов заговорила в ньому мовою пристрасті, а не умовно пристойними фразами, якими пояснюються героїні чинних романів. Англійська манірність не могла пробачити авторові, тим паче жінці, наступних фраз: «Роздратування його дійшло до останнього ступеня; він схопив мене за руку і міцно обійняв мене. Він, здавалося, він жер мене полум'яними поглядами. Фізично я була в його обіймах в такій же небезпеки, як і Солом'янка, носиться над тягою і полум'ям ночі, але морально я цілком володіла собою і в мені було ясне свідомість мого близького порятунку ». ¹⁹⁸⁶ За цю фразу Quarterly Review облило Бронте помиями лайок і брудних натяків. Частина публіки, що трималася поглядів Quarterly, не могла пробачити цю фразу жінці, і «Джейн Ейр», незважаючи на торжество пасторської моралі, вважалася аморальною книгою до такої міри, що одна письменниця, яка написала якусь скандальну книгу, визнала себе вправі сказати: « Міс Бронте, ми з вами обидві написали по поганий книзі! » ⁸⁷

Так само незрозумілий і захват прогресивної англійської критики, вітала появу цього роману як «надзвичайно світлого явища в літературі». ⁸⁸ Покладемо, що він мав незаперечні достоїнства і різко видавався з незліченної безлічі безбарвних рутинних романів оригінальністю характерів, зав'язки і силою і глибиною почуття, але читач з побіжного огляду вмісту бачив, що він не може бути одним з тих світлих явищ літератури, які відзначають кроки суспільства вперед. Роман не вказує виходу з тісних рамок пасторської моралі; протест, який погано ворушиться проти них, був пригнічений. Герой Рочестер, втілення цього смутно бродившего протесту, проти несправедливо усталених засад суспільства, не титан, який міг би бути страшний для них, а просто розпещений пан, який любов ставить метою життя і, щоб досягти цієї мети, витрачає стільки розуму, енергії, хитрості і пристрасті, скільки вистачило б на те, щоб обумовити в парламенті успіх самої радикальної реформи. Він - втілення хвилинного вузького протесту виключно в ім'я власного «я». Згодом, сліпий, він кається перед Джен у своєму грішному задумі. І бачить у сліпоти заслужену кару за свою нечестивість. Сенс роману ясний: людство повинно підпорядковуватися встановленим законам, як би нелюдські вони не були, поки вони існують. Але справа в тому, що, якщо все людство поголовно буде підкорятися нелюдським законам, то вони будуть триматися на віки віків цим підпорядкуванням. Вони знищуються саме тим, що спочатку є поодинокі особистості, які не хочуть підкорятися їм і сміливо виносять і боротьбу і зневага суспільства в ім'я своєї незалежності. Приклад цих особистостей показує іншим, що можливо не підкоритися нелюдському законом; рік від року кількість цих інших зростає і нарешті в цілому суспільстві пробуджується свідомість необхідності знищити такі закони.

Що нового надала в романі Шарлотта Бронте, якщо він викликав у суспільстві та в літературних колах критику різного штибу? Що являє собою роман по суті?

Перш за все слід відзначити певний синтез в «Джейн Ейр» рис романтизму і реалізму. І це стосується не тільки самого тексту, де найчастіше реалістичний план змінюється романтичним і навпаки. Це можна простежити і на самих образах роману. Так, наприклад, Джейн бунтує, але вона одиначка. Їй протистоїть суспільство (втім, як і Рочестеру, але більшою мірою). Але нове в тому, що автор не відкидає її від суспільства, як було властиво романтикам. Джейн - протестує, бунтівна частка суспільства, яка вимагає належного їй гідного місця в ньому, поваги своїх людських прав.

Але романтичні екскурси не позбавляли ні образ Джейн, ні роман реалізму: крізь романтичний покрив виразно пробивалося світло сучасного реального дня. Саме цим і пояснюється роздратована реакція «Квотерлі рев'ю». І причина була. Героїня, підневільна істота, «бідна і простих», стала уособленням волелюбності і пристрасної жаги справедливості, якій буквально була наелектролізована суспільна атмосфера Англії 40-х років. Рочестеру, образу багато в чому романтичного, протиставлена ​​бідна, реалістично зображена трудівниця, чесно заробляє шматок хліба тяжкою працею, але володіє величезним внутрішнім багатством і моральним перевагою, перед яким меркнуть його знатність, положення, майнові привілеї. Ось чому в «Квотерлі рев'ю» писали: «Джейн Ейр. Автобіографія »насамперед і абсолютно-антихристиянське твір. На кожній його сторінці чути нарікання проти переваг багатих і позбавлень бідних, і це - як всі ми розуміємо - є нарікання проти божественного встановленої. У книзі відчувається гординя і наполегливо затверджуються прав людини, для яких ми не знаходимо підстав ні в слові Вседержителя, ні в його зволення. Книга наскрізь пройнята безбожним духом невдоволення, самого великого і отруйного зла, з яким в наші дні доводиться боротися із законом, і церкви, і всьому цивілізованому суспільству. Ми, не вагаючись, заявляємо, що в «Джейн Ейр» виражені ті ж самі погляди і думки, які ниспровергли влада і заперечують закони, божі і людські, за кордоном і живлять чартизм і смуту в нашій країні ». ⁸⁹

Так злободенна дійсність вторгалася в роман, так знайомий романтизм і кілька абстрактний ідеал вільної людської волі переосмислюються у правдивому образі бідної дівчини, найбільше цінує свою незалежність. Перед нами постає незаможних гувернантка Джейн Ейр, яка залежить матеріально від свого господаря Рочестера і знаходиться у нього на службі, але тим не менше вона сміливо говорить про рівність з ним, багатим і знатним, про своє право на щастя, про незгоду жити усіченою, позбавленої радості, принизливої ​​для її людської гідності життям.

Така моральна, психологічна і соціальна «формула» роману. У відповідності з духом часу Бронте стверджує пріоритет нової людини, нового суспільного самосвідомості людини волелюбного, готового на будь-які жертви за визнання своїх життєвих прав. Затвердження такої самосвідомості, такої нової героїні в літературі було одним з ознак реалістичного освоєння дійсності і проникнення в суть суспільних процесів. Вознесіння цієї нової героїні у свідомості читачів на п'єдестал, який до цього обіймав традиційний, романтичний герой, - одне з якостей реалізму письменниці.

Джейн Ейр була новою героїнею в англійській літературі, новий в порівнянні з тим поширеним у суспільстві ідеалом вікторіанської «милою жіночності», який, як щось само собою зрозуміле, припускав наявність «ангельського» характеру і підлеглого положення в сім'ї.

Джейн відрізнялася і від героїнь сучасних романів. Зазвичай жінка зображувалася в звичному амплуа: їй треба було влаштувати своє життя, тобто обов'язково вийти заміж, стати господинею дому і так досягти якогось соціального статусу - по чоловіку. Тому її головне «заняття» в житті бути чарівною і «змусити» на собі одружитися.

Героїні Шарлотти Бронте, що вкрила свою «нежіночно» індивідуальність під чоловічим псевдонімом, були зовсім іншими. Джейн - якраз та сама «особистість сама по собі», зобразити яку мріяла відома англійська громадська діячка XVIII століття, поборниця жіночих прав, Мері Уолстонкрафт. У романі «Мері. Вигадка »(1788) вона намагається накидати портрет жінки, яка вміє думати, яка є особистістю сама по собі, а не світить відбитим світлом, запозиченим у інтелекту чоловіка. Шарлотта Бронте, безсумнівно, розвинула уолстонкрафтовскую ідею про рівність статей, висловивши, вустами Джейн, досить крамольну для того часу і оспорювану іноді і зараз на Заході думка, що жінка має право «відчувати як чоловік». Нудиться нудьгою і монотонністю життя в Торнфілде, коли в маєтку ще не повернувся Рочестер, Джейн думає: «Даремно стверджують, що люди повинні бути задоволені бездіяльністю. Ні, вони повинні діяти, і вони вигадують собі справу, якщо не можуть знайти його. Мільйони засуджені на ще більш бездіяльне становище, ніж моє, мільйони мовчазно бунтую проти свого жереба. Нікому не відомо, скільки заколотів, крім політичних, зріє в масах, що населяють землю. Вважається, що жінки дуже спокійні здебільшого: але ж жінки відчувають так само, як чоловіки. Їх здібності вимагають здійснення та програми в тій же мірі, що і здатності їх братів, вони страждають від надмірно суворих обмежень і застою не менш, ніж страждали б чоловіки, і нерозумно стверджувати, як це роблять їх більш привілейовані супутники, що жінки повинні задовольнятися приготуванням пудингів і Штопко шкарпеток, грою на фортепіано і вишиванням сумочок. Безглуздо засуджувати їх або сміятися над ними, якщо вони прагнуть діяти або знати більше, ніж звичай вважає достатнім для їх статі ». ⁹⁰ Вихована в традиційних уявленнях про призначення і борг жінки, пасторська дочка Шарлотта Бронте виступала тепер проти «вікової мудрості», яку служителі церкви впроваджували у свідомість своєї пастви, кажучи про жінку як про істоту суєтне, гріховному і тому підлягає суворому контролю і керівництву з боку чоловіка. У нас немає жодних відомостей про те, чи був Бронте знаком трактат американської громадської діяльності Маргарет Фуллер «Жінка в XIX столітті» (1845), де та ратувала за надання жінці рівних з чоловіком можливостей розвитку. Джерелом натхнення для Фуллер стала відома робота Мері Уолстонкрафт «Захист прав жінки» (1792), в основу якої були покладені ідеї «Суспільного договору" Руссо, ідеї Т. Пейна і У. Годвіна про свободу особистості. Але Маргарет Фуллер, збагачена знанням утопічного соціалізму Фур'є, ратувала не за абстрактне рівність чоловіка і жінки, але за рівність соціальне, економічне і політичне. Жінка має право на найкраще і глибоке освіту і не для того тільки, щоб стати освіченою супутницею і цікавим співрозмовником чоловіка, але щоб і природні здібності отримали подальший розвиток на службі суспільству. Свобода жінки, стверджувала Маргарет Фуллер, невід'ємна від волі чоловіка. І якщо чоловік хоче бути по-справжньому вільним, нехай надасть свободу жінки. Критикувала М. Фуллер і традиційний шлюб: не принизливо таке становище, коли жінка позбавлена ​​права розпоряджатися власним життям, коли замість того, щоб сприяти розквіту «її обдарувань, її духовної краси», суспільство і чоловік прирікають її на частку «кокетки», « повії »або« хорошою куховарки »? Ідеалом Маргарет Фуллер була «гармонійна жінка», вільна, прекрасна, всебічно розвинена особистість, щедро наділена даруваннями, жінка, повновладно розпоряджається своєю духовною, емоційної і соціальним життям.

Деякі думки Шарлотти Бронте з цього приводу виявляють вражаючий збіг з принциповими положеннями Фуллер. Більш того, одержала досить убоге освіта, Бронте теж розуміла, що благими намірами і прекрасною освітою (якби навіть воно було доступним для всіх) проблеми «рівних можливостей» не вирішити, хоча й відзначала в одному з пізніших листів, що сучасних дівчат краще навчають і вони не побоюються уславитися «синім панчохою», як це було в роки її молодості. Головне, однак, в соціальному становищі жінки, вважає Бронте, жінка повинна завоювати незалежне становище, стати господинею свого життя, але в досягненні цієї мети можуть сприяти тільки заходи радикальні. «Звичайно, існують непорядки, які можна усунути власними зусиллями, але настільки ж вірно, що існують інші, глибоко вкорінені у фундаменті суспільної системи, до яких ми навіть не здатні підступитися, на які ми не сміємо скаржитися і про які краще не думати занадто часто », ⁹¹ - напише вона Е. Гаскелл через два роки після виходу «Джейн Ейр».

Отже, рівність статей припускало, на думку Ш. Бронте, рівність соціальне, очевидно, політичний і, звичайно, емоційне, психофізичне. Сказати, що жінки відчувають так само, як чоловіки, вже було великою сміливістю в 40-х роках XIX століття, тим більше - для дочки пастора. Сміливістю було зобразити Джейн пристрасною натурою: Бронте малює іноді воістину непереборну пристрасть, яку Джейн вдається стримувати величезним напруженням волі. Очевидно, і «фізичний» компонент її почуття, і сміливість, з якою Керрер Белл стверджував його закономірність, викликав знаменну святенницьку реакцію вже згадуваного «Квотерлі рев'ю», бридливо говорив, між іншим, «не жінці чи, якій за деякою істотної причини забороняється суспільство представниць її статі », належить роман, який виявляє« грубість »у трактуванні деяких сцен. Але це точка зору тих, хто хотів зганьбити автора і тим самим образити його. «Джейн Ейр» цікаво порівнювати з романом її сестри Емілі Бронте «Грозовий перевал» та Енн Бронте «Агнес Грей», які в грудні 1947 року, нарешті, побачив світ. У наступному параграфі ми звернемося до більш глибокого аналізу «Грозового перевалу» Е. Бронте, а поки зробимо кілька загальних зауважень по ньому і за романом Ш. Бронте. Е. Гаскелл відзначала в «Життя Шарлотти Бронте», що «перший з цих романів викликав огиду у багатьох читачів тієї виразністю і силою, з якою були зображені погані і виняткові персонажі. Інші в той же час відчули його непересічність, його геніальність, незважаючи на те, що вона виявлялася в зображенні похмурих і відштовхують злочинців ». ⁹² Буржуазному читачеві, що звик до певних етичним і естетичним літературним шаблонами, дійсно було важко сприйняти роман Емілі у всій його складності і суперечливості, хоча він міг відчути дивовижну силу цього роману, який завоював особливе визнання у ХХ столітті. Існує навіть з легкої руки сучасного англійського історика літератури Ф.-Г. Лівіса популярне на Заході судження, що Емілі Бронте була дійсно «геніальною» письменницею, в той час як її сестри тільки «талановитими». Але все посилюється на Заході потік «бронтейни»-критичних досліджень про творчість сестер - на перше місце виносить все-таки Шарлотту Бронте. Емілі Бронте багато в чому залишається для дослідників літературної загадкою - так мало відомо про неї саму.

У своєму романі силою таланту, притаманного їй, Шарлотта Бронте змушує повірити нас в любов Рочестера і Джейн і зробити правдоподібним щасливий кінець роману, хоча читач не може іноді не думати, що такий кінець продиктований швидше суб'єктивної авторської волею. А от у «Грозовому перевалі» стихійні пристрасті головних героїв - Хитклифа і Кетрін, неможливість їм об'єднатися, зрада Кетрін в кінцевому рахунку пояснюються дуже реальним соціальним чинником: дворянським снобізмом Кетрін, не бажає принизитися до шлюбу з безрідним Хиткліфом.

«Грозовий перевал», безсумнівно, як і «Джейн Ейр», - складне поєднання елементів романтизму і реалізму, твір, який теж можна охарактеризувати як явище перехідне в еволюції англійського роману XIX століття від романтичної естетики до реалізму. У якійсь мірі, якщо згадати вдале визначення У. Годвіна, то «казка» про реальну дійсність.

Другий роман Шарлотти Бронте - «Шерлі» - мав такий же блискучий успіх, як і «Джейн Ейр». Героїня його, Шерлі, не схожа на манірних і блідих міс, які старанно плодилися романістка Англії, справила загальний захват. Це вигадлива, енергетичне дівчина, яка відстоює свою свободу наперекір суспільним забобонам і волі сім'ї.

Незадовго до смерті вона видала свій останній роман - «Villette». Естетична критика знайшла в ньому ще більші гідності, ніж у перших двох романах, але він далеко не має того значення. Повість про життя бідної гувернантки: героїня її набагато незначніше Джейн Ейр, хоча те саме їй. Вона тужить тієї ж тугою самотності, вона так само вміє відстояти свої переконання, не дивлячись на те, що любов підкуповувала її змінити їм, але вона не вірнопіддана, яка, як Джейн, шукає конституційного монарха, це - раба, яка шукає володаря. Знайшовши його, вона цілує його руку, кажучи собі: «Я знайшла свого володаря і віддавали йому честь». У всіх романах Ш. Бронте героїні відрізняються розумовою неповноліттям. Усі їхні прагнення до любові - не лише дуже природна спрага щастя, роздратована до хворобливої ​​туги і читанням поезії, і мріями, і відсутністю певної мети в житті, але разом з тим і бажання знайти собі керівника в житті, який зняв би з них турботу думати і вирішувати за себе. «Навчи мене, що мені робити», - каже Луї Шерлі. Нехай це не плазування підпорядкування, але добровільне визнання впливу, що неминуче буде мати більш розвинене істота над менш розвиненим; але чому ж саме всі вони чекають цього розвитку від обранця свого серця? Невже досі ще не склався в англійському суспільстві ідеал жінки, яка могла б сама йти своїм шляхом, не знемагаючи від того, що їй не на чию руку спертися?

У чому ж була таємниця величезного успіху романів Шарлотти Бронте? У тому, що в її романах суспільство водного запаху живу правду. Вона перша показала суспільству страждання жінки, яка бачить закритими всі шляхи життя, крім єдиного зазначеного їй природою і суспільством, але бачить, і цей єдиний шлях в руках випадку. Вона перша сказала суспільству: «дивись, що ти робиш з нами». Таємниця цього успіху полягала ще в тій, хоча і покаліченою пасторської мораллю силі, яка позначилася в її романах. Цій силі було тісно в тих рамках, в які поклало її суспільство. Шарлотта в ранній молодості писала однієї подрузі: «Як я часто бажала, щоб доля визначила мені жити у смутні часи останньої війни, випробувати захоплююче збудження великих подій, при думці про які мій пульс бився сильніше». ⁹³ І це бажання - загальне молодості всіх жінок , в яких бродять живі сили. Їх уми тоді були б зайняті великим загальним інтересом, і, хто знає, бути може, суспільству знадобилися б ці сили, які випаровуються у марному бродінні. Зрозуміло, з роками войовничий ентузіазм Шарлотти Бронте змінився розумним поглядом на нелюдські бійні, що ганьблять людство. Іншою причиною її величезного успіху було те, що вона була цілком по плечу свого часу. Якщо вона стояла вище частини суспільства, сповідувала символ віри різних Домашніх Розмов на кшталт «Quarterly Review», зате вона була представницею ідей і прагнень маси суспільства. У суспільстві починало дуже повільно прокидатися свідомість незадовільності його життя, бідності інтересів. Теккерей своїми блискучими, багатотомними сатирами кидав йому в обличчя докір його вульгарності і порожнечі. Діккенс у свої талановиті картини життя суспільства вставляв похмурі епізоди злиднів, страждань, гноблення. Шарлотта Бронте сама хворіла душею від тих виразок суспільного життя, на які вказували і Теккерей, і Діккенс. Пасторська мораль, яку вона розуміла глибше і чистіше суспільства, дала їй ідеал життя більш людяною, більш розумною, ніж та, якою жило суспільство. В ім'я цієї моралі вона викривала недоліки суспільства.

Погляди сестри Шарлотти - Емілії Бронте - і її творчість, ідеї оригінальні, але багато в чому перегукуються з творчістю Шарлотти.

У цій частині роботи ми більш детально висвітлимо творчість ще однієї з сестер Бронте - Емілії Бронте. У своєму романі вона також, як і Шарлотта, вивела нову героїню і по-своєму відбила становище жінки в сучасному їй світі.

Емілія Бронте починала з віршів. Герої віршів Емілії Бронте часто опиняються у становищі бездомних блукачів. Особливо сумна доля жінок: вони втрачають коханих, рідний дах, свободу.

У грудях Емілії Бронте жив метяжний дух, ріднить її з кращими поетами англійської прогресивного романтизму - Байроном і Шеллі. Віддалена від великого світ стінами пастората, вона гарячково писала про в'язниці, тортури, війнах, повстаннях, про своїй жадобі щастя, справедливості та свободи.

Письменниця мріє пронести крізь життя і смерть вільну душу і серце без ланцюгів.

Слава прийшла до Емілії Бронте по суті пізно, незадовго до смерті, хоча їй ще не було тридцяти років.

Емілія знала, що вмирає від хвороби, проти якої медицина її часу була безсила. Вона зустріла свою смерть зі спокійним стонцізмом. Можливо, життя було для неї важка, і тому вона відмовилася від допомоги лікарів. Вона вставала з ліжка і працювала до останнього дня.

«Їй не доведеться більше тремтіти від лютого холоду і різкого вітру. Емілія вже не відчуває їх ... », ⁹⁴ - писала Шарлотта своїй подрузі. Ми не знаємо, чи думала Шарлотта про зимові вітрах йоркішрскіх пагорбів, коли писала ці рядки, або вона мала на увазі холодну байдужість того світу завбачливості та егоїзму, який оточував їх.

«Вона померла, коли майбутнє обіцяло так багато», ⁹⁵ - писала Шарлотта. І помилилася. Цей час вже минув. Але був час, що обіцяла надзвичайно багато, так багато, що твори Емілі здаються лише малою частиною нездійсненого, незважаючи на всю їхню значимість. Власне кажучи, Емілі здійснила багато чого з того, що воно обіцяло. Дуже спокусливо гадати, наскільки більше вдалося б їй здійснити і - що набагато важливіше - зуміла б Емілі зберегти душевну рівновагу, якщо б не поступилася Шарлотті і відмовилася поїхати у брюссельський пансіон. Бути може, бачити в брюссельському епізоді вирішальний чинник, що визначив нещастя Емілі, не настільки вже розумно. Бути може, в цьому є щось марновірне. Однак у будь-якому випадку нічого хорошого Брюссель як ніби не приніс, хоча Шарлотта, що діяла завжди з найкращих спонукань, безперечно, не бачила жодного зв'язку між перебуванням Емілі в Брюсселі за її наполяганням і своєю щоденною безпорадним чуванням біля вмираючої сестри. А в кінцевому рахунку, навіть якщо б геній Емілі цвів довше, її все одно чекала б рання смерть, як і всіх дітей Бронте, які, як колись написала Емілі, були «все в повному здоров'ї».

Романи сестер Бронте різко видавалися свіжістю і оригінальність в масі фешенебельних, повчальних і чинних романів, якими щорічно наводнюють літературний ринок незліченну безліч англійських романістів. І якщо ідея цих романів була та ж повчальна і чинна, зате форма, в яку вона була одягнена, вражала сміливістю і реальністю, яких публіка не звикла зустрічати, особливо в жіночих романах.

Про творчість Шарлоти і Емілії Бронте написана величезна кількість досліджень, монографій, біографій. Буржуазні літературознавці нерідко намагаються поставити «Грозовий перевал» вище творів класиків критичного реалізму на тій підставі, що Емілія Бронте нібито розкрила «вічні» неминущі пориви людської душі, ніяк не пов'язані з реальною дійсністю, приписують романом містицизм, називають його «чистою поезією». «Грозовий перевал» називали «романтичний з романів» (У. Пейтер), «диявольської книгою, що об'єднала всі найсильніші жіночі нахили», одним з найкращих романів «за силою і проникливості стилю» (Д. Г. Россеті), «одним з маніфестів англійської геній ... романом, переростає в поезію »(Д. Фокс).

Ральф Фокс, що належать до англійської прогресивної критиці, дав глибокий аналіз «Грозового перевалу» своїй роботі «Роман і народ». Вважаючи це твір «однією з самих незвичайних книг, коли-небудь створених людським генієм», ⁹⁶ Р. Фокс підкреслює його органічний зв'язок зі своєю епохою: це - «писк відчайдушного страждання, вирваний з грудей Емілії самим життям. Книгу цю створила англійська життя средньовікторіанський періоду ». ⁹⁷

2.3. «Грозовий перевал» Емілії Бронте. Героїні в романі

Сюжет роману «Грозовий перевал» навіяний почасти сімейними переказами. Батько Емілії давно залишив Ірландію, але його ще пов'язували з рідним народом ті казки та легенди, які він беріг у пам'яті й у довгі зимові вечори розповідав своїм дочкам. Розповідав він і про своїх предків, серед цих сімейних історій була одна про якесь таємниче найді, який з помсти за випробувані в дитинстві приниження, розорив виховала його сім'ю. Але не тільки цей образ, що послужив, певне, прототипом Хіткліра, ріднить книгу Емілії зі старими ірландськими легендами. У суворому колориті роману, в похмурій фантастиці деяких його епізодів відчувається подих Ірландії, оживають сказання про демонів і фей - ці поетичні мрії ображеного і гордого народу.

У «Грозовому перевалі» зображено Англія, якою вона була в 1847 році. Описані в романі люди живуть не у вигаданому, неземному краю, а в Йоркширі. Хиткліф народжений не на сторінках творів Байрона, а в нетрях Ліверпуля. Неллі, Джозеф і Гертон говорять мовою уродженців Йоркшира. Почуття і пристрасті, розкриті Емілією Бронте з такою приголомшливою силою в романі, розігруються в найбільш реальною і буденній обстановці. Не випадково роман «Грозовий перевал» починається з дати - 1801 рік, а події, описані в ньому, відбуваються приблизно на протязі останніх сорока років XVIII століття.

Роман «Грозовий перевал» зазнав свого часу запеклим нападкам реакційних критиків. Їх обурювало неподібність цієї книги з трафаретними вікторіанськими романами - повна відсутність настирливого моралізування, сміливе зображення характерів і пристрастей, складних людських взаємин.

Дія роману відбувається в глушині Йоркшира - на фермі Грозовий перевал сквайрів Ерншо і в маєтку Миза Скворцов потомственого судді Лінтона. Протягом довгих років ці родини були добрими сусідами, поки доля не звела його з «чужим» - Хиткліфом, який приніс їм розорення і загибель. Відбивши у романі цілком реальний процес перерозподілу власності, письменниця романтизировала його причину, надала йому зрозумілу для себе форму помсти за зганьблену любов, за принижене людське достоїнство.

«Грозовий перевал» відтворює картину життя в 1847 році. При всій легкості, невимушеності розповіді, при всій природній багатогранності родинних зв'язків між героями «Грозовий перевал» - це дуже майстерно побудована книга, в якій самим ретельним чином продумані технічні проблеми композиції.

Центральним стрижнем твору є історія взаємин Кетрін і Хитклифа. Ця історія проходить через чотири стадії. У першій частині, що закінчується відвідуванням мизи Скворцов, розповідається про зародження душевної зв'язку між Кетрін і Хиткліфом і про їх спільне бунті проти Хіндлі і режиму, встановленого ним на Грозовому перевалі. У другій частині мова йде про зраду Кетрін Хиткліфу - ця частина закачується смертю Кетрін. У третій частині розповідається про помсту Хитклифа, а в завершальній частині йдеться про сталася з Хиткліфом перерві і про його смерть. Навіть у двох останніх частинах, дія яких відбувається після смерті Кетрін, взаємини між Кетрін і Хиткліфом як і раніше залишаються домінуючою темою, що лежить в основі всього, що відбувається.

Нелегко скільки-небудь точно визначити характер почуття, що зв'язує Кетрін і Хитклифа. Всупереч висловлюваною часом твердженнями Емілія Бронте не боялася описувати плотську любов; сцена, що передує смерті Кетрін, є достатнім вказівкою на те, що Кетрін і Хитклифа пов'язує аж ніяк не платонічна пристрасть. Кетрін, тільки що дала згоду вийти заміж за Лінтона, намагається так розповісти про свої почуття Неллі:

«Моїми великими бідами були прикрощі Хитклифа: я їх все спостерігала, все переживала з самого початку! Моя велика душа в житті - він і він. Якщо все інше згине, а він залишиться - я ще не зникну з буття, коли ж все інше залишиться, то не стане його, всесвіт для мене звернеться в щось величезне й чуже, і я не буду більше його частиною ... любов до Лінтону, як листя в лісі: знаю, часом змінить її, як змінює зима дерева. Любов моя до Хиткліфу схожа на одвічні кам'яні пласти в надрах землі. Вона - джерело, що не дає явного насолоди, однак же необхідний. Неллі, я і є Хиткліф! Він завжди, завжди в моїх думках: не як радість і не як хтось, за кого я радію більше, ніж за саму себе, - а як все моє єство ». ⁹⁸

Дізнавшись, що Кетрін при смерті, Хиткліф вигукує: «Я не можу жити без мого життя! Не можу жити без мого життя! » ⁹⁹ Кожен читач розуміє, що мова тут йде про близькість більш глибокою, ніж статевий потяг, про почуття більш сильному, ніж романтична любов.

Це почуття загартувалося в спільному бунті. Для того щоб правильно зрозуміти конкретну і чужу романтиці сутність твору Бронте, чуже пригадати характер згаданого бунту і звернутися до головних персонажів «Грозового перевалу».

Величезний вплив справили на Е. Бронте твори романтиків Байрона і Шеллі, їй були близькі і зрозумілі їхні герої - борці проти несправедливості і насильства. Основним персонажем свого роману вона робить особистість, схожу на героїв романтичних поем Байрона. У характеристиці Хитклифа переважають романтичні риси. Це фігура похмура і зловісна. Про його походження можна тільки здогадуватися. У дитинстві - «хоча він був непоганий з собою, та й розумом не ображений, він примудрявся справляти враження чогось відразливого». І далі письменниця постійно підкреслює в його зовнішності демонічне початок. Він «чорний, насправді народився від диявола», його «брови похмуро насуплені» і т.д. Він самотній, ворогує з усім світом; ніхто ніколи не сказав про нього доброго слова, навпаки - «жорсткий, як млинове жорно, і зубастий, як пила», говорять про неї оточуючі. Навіть любляча Кетрін вважає, що це «лютий, безжальний чоловік, людина вовчого вдачі». Як справжній романтичний герой він наділений сильними почуттями - його страждань не витримав би пересічний чоловік; причина його руйнівної ненависті - зневажені любов, ображене почуття людської гідності.

Кетрін і Хиткліф не які-небудь романтичні мрійники, що будують повітряні замки. Вони бунтують проти режиму, при якому Хиндлі з дружиною віддаються безглуздому неробства, в той час як вони повинні в поглиблення під полицями і змушені читати спасенну книгу «Прямий шлях до погибелі» під наглядом лицемірного святенники Джозефа.

Кетрін і Хиткліф повстають проти цієї несправедливості, що принижує їхню людську гідність. Бунтуючи, вони виявляють, що потребують один одного, що їх зближує глибока і гаряча прихильність. Дівчинкою Кетрін була хоч і примхлива, але добра і ласкава, вона зворушливо пов'язана до Хиткліфу - товаришу її ігор і захиснику. Хиткліф, зацькований усіма, тягнеться до живої, одухотвореної і безстрашною дівчині, яка є для нього єдиною душею на світі, що відноситься до нього з людським розумінням і пропонує йому свою дружбу. А Кетрін, яка за своїм походженням належить до світу Грозового перевалу, відчуває, що для того, щоб повністю проявити свою людську сутність, бути вірною собі до кінця, вона повинна беззастережно стати на бік Хитклифа у бунті, яке він піднімає проти тиранії Ерншо і всього, що з нею пов'язано.

Це бунтарське виступ відразу ж, мало не з самого початку книги, змушує нас перейнятися співчуттям до Хиткліфу. Розуміючи, що він відстоює людську гідність, ми стаємо на його бік. Хиткліф виведений діяльним і розумною людиною, здатним боротися за позитивні людські ідеали. Він - свідомий бунтар. Саме в спільну участь Хитклифа і Кетрін у бунті бере початок пов'язує їх особливе почуття. Саме завдяки спільному бунтарства кожен з них в глибині душі усвідомлює, що зрада того, що пов'язує їх, стала б з якоїсь неясної і таємничою причини зрадою всього на світі, зрадою вищих цінностей людського життя.

Тим не менш гарним завдаткам в Хитклифа, його любові до Кетрін Ерншо, було завдано непоправного удару, коли Кетрін зраджує Хитклифа і виходить заміж за Едгара Лінтона, обманюючи себе думкою про те, що вона зможе утримати при собі і того й іншого. Тільки потім виявляється, що, відкинувши Хитклифа, вона вибрала смерть. Однак характерно, що «разлучніком», на якого спрямована помста Хитклифа, Е. Бронте вважає не тільки Едгара Лінтона, а й усіх тих, хто штовхнув Кетрін на зраду, хто виховав її легковажною і марнославної, хто тримав самого Хитклифа в невігластві, принижував і створив непрохідну прірву між ним і його любов'ю. У нещасті Хитклифа вона звинувачує суспільство. Романтичне самотність Хитклифа, його ворожнеча з усім світом пояснюються цілком рельнимі причинами.

Але повернемося до історії взаємин Кетрін і Хитклифа. Отже, Кетрін погодилася вийти заміж за Едгара Лінтона. Конфлікт тут носить явно соціальний характер. Кетрін спокушається життєвим укладом мизи Скворцов, що втілює для неї найбільш привабливі, «зручні» сторони буржуазного способу життя. Вона починає зневажати Хитклифа за його «некультурність». Він не вміє підтримувати світську бесіду, не причісується, ходить брудний, тоді як Едгар не тільки красивий, але «... він буде багатий, і я, зрозуміло, стану першою дамою в окрузі. І чи зможу пишатися, що в мене такий муж ». ¹⁰⁰ Зростає і зарозумілість, егоїзм і жорстокість, і незабаром вона не щадить почуттів ні Хитклифа, ні Едгара Лінтона, її «мало що турбувало, крім власних прикрощів». У будинку чоловіка її примх, її «самозакоханої впевненості» немає межі. До кінця життя «її безглузде, зле біснування і святого б вивело з себе». Хиткліф зникає, а Кетрін стає господинею мизи Скворцов.

Через деякий час Хиткліф, подорослішав і розбагатів, повертається в місця, де пройшли його дитинство і юність, і соціальний конфлікт спалахує з новою силою.

З моменту повернення Хитклифа всі спроби Кетрін примиритися з Мизой Скворцової приречені на невдачу. Тепер у взаєминах Хитклифа і Кетрін немає місця для ніжності. Вони нещадно тріпають один одному нерви, одержимі шаленим прагненням погубити один іншого. Але коли Хиткліф поруч, Кетлін не може будувати жодних ілюзій щодо Лінтонов. Кетрін і Хитклифа ріднить тепер тільки презирство до цінностей мизи Скворцов. Це презирство до Лінтону викликано аж ніяк не ревнощами - воно має моральну основу. Коли Неллі повідомляє Хиткліфу, що Кетрін сходить з розуму, він вигукує:

«Ти говориш, що вона ушкодилася розумом. Як їй би не пошкодитися, чорт візьми, в її страшному самоті? » ¹⁰¹

Ці слова Хиткліф вимовляє незабаром після того, як він зробив перший зі своїх жорстоких, жахливих актів помсти - одружився на Ізабеллі. Цей вчинок так огидно безнравствен, що, здавалося б. Просто немислимо, щоб ми могли тепер всерйоз прийняти нападки Хитклифа на Едгара Лінтона, який в кінці-то кінців, якщо підходить до нього з загальноприйнятими мірками добропорядності, не заподіяв нікому ніякої шкоди. І тим не менше ми приймаємо ці нападки всерйоз, тому що зробити це нас змушує Емілія Бронте.

Ми як і раніше співчуваємо Хиткліфу, навіть після його одруження на Ізабеллі, так як Емілія Бронте переконує нас у тому, що моральну перевагу - за Хиткліфом, що він відстоює більш високі цінності, ніж Лінтони.

Здавалося б, слова Хитклифа про «страшний самоті» Кетрін звучать парадоксально: адже, судячи з усього, на Мизі Скворцов Кетрін менш самотня, оточена більшою турботою і увагою, ніж в тому випадку, якщо б вона пов'язала свою долю з Хиткліфом. У дійсності Хиткліф з величезної емоційної переконаністю, що заражає і нас, стверджує, що життя, яке він пропонував Кетрін, більш природна, більш повноцінна в соціальному відношенні і більш моральна, ніж життя в маленькому світі мизи Скворцов. Багато хто з тих, хто піддає образ Хитклифа критиці, не розуміють його справжньої суті саме тому, що вони не відчувають моральної сили, що звучить у словах Хитклифа, причому, як правило, вони не визнають за Хиткліфом цієї сили, бо самі вони, - усвідомлюють вони це чи ні, - одного поля ягода з Лінтонов.

Хінткліф і Кетрін відкидають загальновизнані норми буржуазної моралі - кульмінаційної тут є сцена зміряв Кетрін.

Здавалося б, вся обстановка дії штовхає романістку на шлях вирішення цієї сцени в традиційних мелодраматичних канонах. Кетрін при смерті, і ось із мороку ночі є Хиткліф.

Передсмертні муки героїні - помста за зганьблену любов. Кетрін «зрадила власне серце», спокусилася багатством і красою Едгара Лінтона, захотіла стати «першою дамою в окрузі». Проте не в цьому вчинку Кетрін, як показує письменниця, полягає трагічне протиріччя людини і суспільства - Кетрін ніхто не видавав насильно за Лінтона. Справа тут в іншому: навколишнє суспільство створило подвійність її душі, позбавило її характер цілісності і тим самим забрало в неї можливість бути щасливою. Її слова: «Якщо ми з Хиткліфом одружимося, то будемо жебраками? А якщо я вийду за Лінтона, я отримаю можливість допомогти Хиткліфу піднятися ... »- і наївні і в той же час у них звучить вже буржуазна розважливість, здатність йти на компроміси. Саме її почуття отруєно і покалічено: любов у ньому зливається з ненавистю, радість короткого побачення затьмарюється горем розлуки, жорстокість обставин робить жорстокої і її саму. Найбільш страшний результат і зради - самотність. І Хиткліф, терзаючись своїм безсиллям допомогти їй, каже: «О, я знаю, вона серед вас, як у пеклі! .. Як їй було не пошкодитися, чорт візьми, в її страшному самоті? »

Тут перед автором відкриваються можливості: або Кетрін на смертному одрі відкине Хитклифа, священні узи шлюбу залишаться непорушними і порок отримає по заслузі, або восторжествує справжня любов.

Навряд чи Емілії Бронте навіть в голову приходило зупинитися на одному з цих можливих рішень: і те й інше перекинуло б задум її роману. Той факт, що Емілія Бронте не пішла ні з того, ні по іншому шляху, свідчить про її моральною силою і художню майстерність. Адже відкинувши можливі традиційні рішення, підказуються обстановкою епізоду, автор додає цій сцені воістину дивовижну моральну силу. Хиткліф, що застав Кетрін при смерті, нещадний до неї, морально нещадний; замість слів розради він з жорстокою відвертістю висловлює вмираючої свою оцінку її вчинків.

Відносини між Кетрін і Хиткліфом, що відображають прагнення до більшої людяності і до більшої моральної глибині, ніж здатні вмістити моральні норми світу Лінтонов і Ерншо, повинні пройти через випробування, якому піддає їх тут Хиткліф. Будь-яка напівправда, всяка спроба обійти пекучі питання, про які йде мова, або пом'якшити їх гостроту, зіпсувала б усю справу, була б достойна героїв книги. Хиткліф знає, що одне і тільки одне може дати душевний спокій Кетрін, яку вже ніякими силами не можна врятувати від смерті: повне і до кінця чесне усвідомлення сутності зв'язують їх уз, прийняття як цих уз, так і всього, що стоїть за ними. Ні вмовляння, ні угода з совістю не дали б надії на душевний спокій. Будь-яке таке прояв слабкості було б принизливо для достоїнства обох, означало б, що їхнє життя прожите марно і що на порозі смерті нічого не можна змінити. Хиткліф і Кетрін, яка не бажає бути похованою серед Лінтонов, під склепіннями церкви, і відкидає розради християнства, усвідомлюють, що їх відносини важливіші самої смерті.

Кінець історії Кетрін і Хитклифа швидше казковий, фольклорний, ніж містичний. Прирікаючи свою героїню на замогильні борошна, Е. Бронте прагне якомога сильніше покарати її. У той же час поневіряння Кетрін після смерті і особливо поява духу Кетрін біля вікна її дівочим спальні символічно розкривають думку про неможливість людського щастя в буржуазному світі. Тому навряд чи можна говорити про прагнення Е. Бронте надати романом релігійно-містичний характер. «Грозовий перевал» рясніє випадами не тільки проти церкви та священиків, але і проти самої релігії. Довга й нудна проповідь (у сцені сну Локвуда) закінчується загальної бійкою в церкві. Самі Кетрін і Хиткліф, поглинуті любов'ю, мало турбуються про християнський обов'язок. Кетрін обіцяє Хиткліфу: «Хай мене на дванадцять футів зариють у землю і обрушают церква на мою могилу, я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною!» Замість каяття перед смертю Хиткліф вимагає: «Жодному священикові приходити не треба, і ніяких не треба надгробних промов: Говорю вам, я майже досяг мого неба. Небо інших я ні в що не ставлю і про нього не клопочу ». І письменниця не засуджує свого героя. Божество Хитклифа - його любов: «Я й під ноги не можу глянути, щоб не виникло тут на плитах підлоги її обличчя. Воно в кожному хмарі, в кожному дереві - вночі наповнює повітря, вдень виникає в обрисах предметів - всюди навколо мене її образ! »У цих словах відгомін пантеїзму Шеллі. Письменниця робить спробу протиставити офіційної релігії якусь іншу, нову, в якій поклоняються не байдужого і глухому до людських страждань богу, а людині, образ якого зливається з безсмертною природою.

Але Е. Бронте не зупиняється на досягнутому. Перед нами постає нова історія кохання - Кеті і Гертона. Якщо Кетрін Ерншо, ця бунтівна, бунтівна душа, поривчаста і трагічно надламана жінка, настільки не схожа на лагідних і доброзичливих героїнь стереотипного англійського роману і багато в чому схожа, швидше, зі своїм коханим, трагедія і провина якої в тому, що вона, за висловом Хитклифа, «зрадила своє власне серце», щиру любов до товариша дитинства проміняла на багатство і положення в суспільстві, гине, замучена докорами сумління, то її помилку спокутує її дочка. Емілія Бронте безмежно вірить у людину, тому закономірна така еволюція роману і невипадково введення в сюжет взаємин Кеті і Гертона.

Характеризуючи Кеті і Гертона, Е. Бронте постійно підкреслює, що це здорові, повні сил і енергії молоді люди. Кеті в дитинстві - красуня, дуже жива, з великим почуттям фантазії, поетична натура, чуйна до всього прекрасного; їй знайомі і сильні почуття, але на відміну від її матері у неї більш м'який характер. Маленька Кеті більше прислухається до голосу почуття, хоча й встигла вже перейнятися кастовими забобонами свого середовища. Коли вона зі зневагою відвертається від Гертона, дізнавшись, що він наймит в будинку Хитклифа, перед нами ніби знову оживає її пихата мати, і здається, що трагедії розтоптаної юної любові судилося повторитися. Але в душі Кеті бере верх світле гуманістичне начало. У тому, що Кеті і Гертон не втратили свого людського начала, вилили, завдяки відчуженості від свого кола, до якого вони належали за народженням, вижити в отруєної атмосфері боротьби своєкорисливих інтересів, чимала заслуга належить ключниці Неллі Дін. Цілком ввірена піклуванню цієї простої жінки Кеті виростає привітною і чуйною до людей. Втративши батька і опинившись в повній самоті в будинку Хитклифа серед байдужих і жорстоких людей, вона йде в себе, стає стриманою і непохитною. На побої і брутальності вона відповідає крижаним презирством, непослухом і зухвалістю, бо тільки так вона може захистити свою людську гідність.

Кеті не дала зломити себе самотності і розпачу, як була зломлена її мати: вона змогла встояти проти злоби і жорстокості Хитклифа, чому сприяло її зближення з Гертоном, першою і єдиною вихователькою якого була Неллі, яка вклала в нього щось добре начало, яке не дозволило Хиткліфу до кінця зіпсувати юнака.

Гертон вперше постає перед читачами грубим, неохайним, зухвалим і необтесаним. У той же час він - «молодий силач, гарний з лиця, міцний і здоровий»; він не дурний, в ньому немає «і тіні боязкою податливості». У мстивих планах Хитклифа Гертон грає важливу роль: всіляко принижуючи Гертона, загнавши їх у «трясовину огрубіння і неуцтва», навчивши його «зневажати як слабкість і дурість все, що підносить людину над твариною», Хиткліф мстить тим, хто гнобив його самого в дитинстві . Але при цьому він ніколи не виходить за рамки закону, всі його злочини непідсудні. Змушуючи Хитклифа жалкувати, що він не «народився в країні, де закони не такі самі», Е. Бронте кидає звинувачення в обличчя буржуазному суспільству з його «законними» злочинами.

Хиткліф, бачачи зародження любові Кеті і Гертона, починає потроху розуміти причини невдачі своєї помсти.

Хиткліфу не вдається позбавити Гертона гордості і самолюбства. Кеті зуміла перетворити Гертона з ворога на друга, відігріла його теплом своєї людяності; навчила грамоти і переконала в необхідності чинити опір насильству і злу.

Кеті і Гертон аж ніяк не є в романі простим відтворенням в новому вигляді колишніх Кетрін і Хитклифа, це, як зазначає у своєму критичному нарисі, присвяченому «Грозовому перевалу» Дж. Клінгопулос, зовсім інші люди, навіть більш дрібні люди, і, вже звичайно, люди, не наділені такими сильними пристрастями, як Кетрін і Хиткліф. Але тим не менш вони символізують собою безперервність і спадкоємність життя і людських прагнень. Дивлячись на них, Хиткліф починає усвідомлювати безглуздість свого торжества. У момент, коли Гертон, який безмежно любить його, Хитклифа, приходить на допомогу Кеті після того, як Хиткліф її вдарив, останньому згадується почуття, що зв'язує його з Кетрін, у всій його глибині, і до його свідомості доходить, що в любові Кеті і Гертона є щось від того ж почуття. Перелом настає в той момент, коли Кеті і Гертон починають зближуватися, щоб спільно повстати проти деспотизму Хитклифа. Тепер Хиткліф вперше стикається не з людьми, приемлющими цінності Грозового перевалу і мизи Скворцов, а з бунтарями, які розділяють, нехай лише почасти, його власні шалені зусилля домогтися своїх прав.

Шлях Кеті і Гертона - це шлях активного захисту людської гідності, любові, дружби і єдності людей, об'єднаних вищими людськими інтересами.

Колишня несамовита лють уітхла в душі Хитклифа. Він переконався у безглуздості боротьби, яку вів, бажаючи помститися за своє зневажені людську гідність, боротьби проти миру можновладців і власників, в якій він обрав знаряддями помсти цінності цього світу. Подібно до того як Кетрін була змушена повністю усвідомити весь моральний жах зради свого кохання, так і він, Хиткліф, теж повинен зрозуміти весь жах власної зради своєї людської сутності. Тепер, поглянувши в обличчя суворій правді, він може померти, нехай не як торжествуючий переможець і благородний герой, але, у всякому разі, як людина, надавши тим самим Кеті і Гертон можливість продовжувати розпочату ним боротьбу. У смерті своєї він знову знаходить людську гідність.

Саме це друге набуття людської цінності, відкриття Хиткліфу сутності його помилок - причому допомогу приходить не з боку упослідженого їм миру, - а також зображення зростаючого почуття любові між Кеті і Гертоном, що викликає відчуття безперервності і наступності життя в круговороті природи, надають останнім сторінкам «Грозового перевалу »оптимістичне звучання, створюють атмосферу реальної, чужої сентиментальності надії. Любов Кетрін і Хитклифа відновлюється у своїх правах. Життя йде далі, і вже інші в свою чергу стануть повставати проти гнобителів.

Головне ж, ми збагнули сутність почуття, що зв'язує Кетрін і Хитклифа. Їх любов, яку Хиткліф, анітрохи не впадаючи в ідеалізм, називає безсмертної, - це щось більше, ніж любов, про яку мріє індивідуаліст і яка зводиться до злиття душ закоханих. Любов Кетрін і Хитклифа говорить про те, що людина, якщо він вважає за краще життя смерті, повинен повставати проти всього, що губить його заповітні прагнення і сподівання, про необхідність для всіх людей, об'єднавшись, прагнути до досягнення вищої людяності. Кетрін у відповідь на цю глибоку потреба людської душі бунтує разом з Хиткліфом, але, вийшовши заміж за Едгара («хороша партія»), змінює своєї людської сутності. Хиткліф, мстячи тиранам і приймаючи їх власні норми, оголює нелюдську сутність цих норм, але разом з тим теж змінює своєї людської сутності і руйнує свою духовну зв'язок із померлою Кетрін, привид якої в жаху і розпачі поневіряється серед вересових заростей.

Тільки після того, як з Хиткліфом відбувається зміна і він знову за допомогою Гертона (а отже, в кінцевому рахунку, і за допомогою самої Кетрін) визнає, що необхідно бути людяним в самому широкому сенсі цього слова, Кетрін перестає мучитися і їх колишнє духовна спорідненість відновлюється. У романі «Грозовий перевал» смерть не має великого значення - адже мова тут йде про речі більш значних, ніж життя і смерть окремої людини. Більше того, смерть Хитклифа, так само як і смерть Кетрін, - це свого роду перемога, тому що в кінцевому підсумку обидва зустрічають смерть чесно, вірні своєї людської сутності. Втім, у романі Бронте ніщо не наводить на думку про те, що смерть сама по собі є перемогою. У ньому стверджує себе життя, безперервна, що розквітає знову і знову.

У «Грозовому перевалі» знайшли своє відображення складні філософські погляди письменниці. Тут позначилися властиві для Емілії Бронте уявлення про світобудову. Роман вільний від ортодоксальної релігійності: Хиткліф і Кетрін Ерншо відкидають владу церкви і традиційні уявлення про загробний світ. Охоплена своєї великої земної пристрастю, Кетрін впевнена, що була б глибоко нещасна у раю і не буде знати спокою, якщо навіть її зариють у землю на дванадцять футів і обрушать церква на її могилу. Розлучених за життя Хитклифа і Кетрін чекає за труною не християнський рай чи пекло, а давно бажане з'єднання. Так у смерті Емілія Бронте бачила звільнення від усіх земних кайданів.

Протягом усього роману простежуються риси романтизму, вплив якого позначається не тільки в інтересі письменниці до фатальних людських пристрастей, але й у мові, якою описані ці пристрасті, і в пейзажі, незмінно супроводжує події і переживання героїв. Характерна романтична образність з'являється у мові роману, коли Е. Бронте змушує героїв висловлюватися про свою любов або малює патетичні сцени. «Люби він її всім своїм нікчемним істотою, - говорить Хиткліф про Едгар Лінтон, - він за вісімдесят років не дав би їй стільки любові, скільки я за один день. І у Кетрін серце таке ж глибоке, як моє. Як моря не вмістити у відбиток кінського копита, так її почуття не може належати безроздільно Лінтону ».

«Грозовий перевал» має складну, але дуже чітку композицію. У ньому майже немає другорядних дійових осіб. Кожен з персонажів змальований різкими та яскравими мазками і несе максимальну сюжетну навантаження. Увага читача не відволікається на деталі; всю розповідь, схоже своїм трагізмом і похмурістю на давню сагу, сконцентровано навколо однієї теми - любові Кетрін і Хитклифа.

У своїй роботі, присвяченій «Грозовому перевалу» Емілії Бронте, Вірджинія Вулф писала: «Грозовий перевал» - книга більш важка для розуміння, ніж «Джейн Ейр», тому що Емілія - ​​більше поет, ніж Шарлотта. Шарлотта все своє красномовство, пристрасть і багатство стилю вживала для того, щоб висловити прості речі: «Я люблю», «я ненавиджу», «я страждаю». Її переживання хоча і багатше наших, але перебувають на нашому рівні. А в «Грозовому перевалі» Я взагалі відсутня. Тут немає ні гувернанток, ні їх наймачів. Є любов, але не та любов, що зв'язує чоловіків і жінок. Натхнення Емілії - більш узагальнене. До творчості її спонукали не особисті переживання і образи. Вона бачила перед собою розколотий світ, хаотичну купу осколків і відчувала в собі сили звести їх воєдино на сторінках своєї книги. Від початку і до кінця у її романі відчувається цей титанічний задум, це високе старання ... сказати вустами своїх героїв не просто «я люблю» або «я ненавиджу», а «ми, рід людський» і «ви, предвічний сили ...». Емілія Бронте дала нам зрозуміти, про що її думка. Ця думка чути в малозрозумілі промовах Кетрін Ерншо: «Якщо загине все, але він залишиться, моє життя не припиниться, але якщо все інше збережеться, а його не буде, весь всесвіт стане мені чужий і мені нічого буде в ній робити». Іншим разом вона проривається над тілами померлих: «Я бачу спокій, якого не потривожити ні землі, ні пекельним силам, і це для мене зали нескінченного, безхмарного майбутнього - вічності, в яку вони вступили, де життя безмежна у своїй тривалості, любов - у своїй душевності, а радість - у своїй повноті ». Саме ця думка, що в основі проявів людської природи лежать сили, які вивищують її і підіймався з підніжжя величі, і ставить роман Емілії Бронте на особливе, видатне місце в ряду подібних йому романів ». ¹⁰²

З А До Л Ю Ч Е Н Н Я

Проблема жіночої емансипації займає надзвичайно важливе місце в російській і зарубіжній літературі.

Однією з письменниць, вперше гостро поставила питання про становище жінок, в європейській літературі стала Жорж Санд. Вона вперше пов'язує особисту свободу жінки із загальною проблемою соціального визволення.

Погляд Жорж Санд на становище жінки в суспільстві дозволяє їй прийти до висновку, що за часів античності і в епоху Відродження жінка займала більш почесне становище, грала більш значну роль у духовному житті держави, ніж, наприклад, при Людовіку XV, в епоху розгнузданого розпусти, завдала шлюбу смертельного удару.

Цілком підтримуючи ідею сім'ї, Ж. Санд разом з тим засуджує тих, хто мислить шлюб як союз нерівних; за таких умов ретрогради здатні зробити його ненависним і принизливим.

Репутація борця за звільнення жінки створила їй у всіх колах суспільства багато друзів, але ще більше ворогів. Ромкантіческая принадність, якою були виконані її героїні, спокусила не одне жіноче серце своєю проповіддю свободи. Похитнути сім'ю в 30-х роках XIX століття. У розпал реакції, таке вільне ставлення до інстинкту шлюбу означало завдати удар одному з основних підвалин буржуазного ладу.

Романи та публіцистичні твори Жорж Санд були восторжен сприйняті в XIX столітті найвидатнішими письменниками та критиками Росії. Ця популярність великої письменниці та її вплив на російську літературу особливо простежується у творчості письменників «натуральної школи» і перш за все І.С. Тургенєва.

Мрії та ідеали французької письменниці були близькі й дорогі її російським побратимів по перу. Писемський, назвавши одну із глав свого роману «Люди сорокових років» - «Жоржзандізм», засвідчив поширення в російській обществне ідей Жорж Санд, суть яких виражена їм у наступному ув'язненні: «Вона представниця і провідниця у художніх образах відомого вчення емансипації жінок, ... по якому, вже звичайно, світу доведеться з часом перетворитися ».

Натуральна школа схилялася перед Жорж Санд перш за все тому, що її героїні виступають у відкриту і мужню боротьбу з буржуазним суспільством, його мораллю і законами в ім'я людських прав приниженою цим суспільством особистості. Її твори стали інтенсивно перекладатися і схвально оцінюватися в Росії з 1842 року, особливо журналом «Вітчизняні записки». Друкувалися твори Ж. Санд: «Орас», «Андре», «Жанна», «Теверіно», «Жак» і інші.

Натуральна школа наполегливо шукала повсякденних, буденних, справжніх колізій та їх дозволу. І тут вже починався відхід від специфічної жорж-Сандовского трактування проблеми емансипації.

Ж. Санд прагнула доповнити критику існуючих порядків утопій, ідеальними відносинами. Але так як в Росії вже занадто тверезим був реалізм натуральної школи, то солодкі ідилічні, надумані кінцівки романів Ж. Санд не приймалися.

Відома залежність Тургенєва від Жорж Санд, що опинилася в запозиченні деяких прийомів композиції, не викликає особливих сумнівів. Іноді відчутна наступність і в принципах зображення в головних і другорядних романах «Рудін» і «Напередодні». Разом з тим очевидний і інший, незрівнянно більш важливий підсумок: у творчій практиці Тургенєва, а особливо при створенні «Рудіна», вже на обличчя художня полеміка з Жорж Санд, дієва, широко задумана, поглиблено реалістична огласовка жанру та образної системи її роману.

Жіночі образи в повістях і романах Тургенєва привертали увагу і викликали захоплення як у сучасній йому, так і наступної критиці. Великий ромнаіст показав, що таке російська жінка, які скарби таяться в її серці і розумі, і чим вона може бути як натхненниця.

Майстерність І.С. Тургенєва як психолога полягає в тому, що в живому і мимовільному розвитку жіночого характеру їм повною мірою показана своєрідна неповторна ідеальність кожної з героїнь. Письменник у своїх жінок підкреслює моральну і вимогливість, високі культурні запити, духовну глибину, рішучість - все те, що ми тепер мовчазно вкладаємо в поняття «тургенєвських дівчат».

У цілому обговорення проблем жіночої емансипації в російській художній літературі та критиці йшло в руслі загальноєвропейських процесів і враховувало їх досвід. Зокрема великий інтерес представляє творчість англійської письменниці Шарлотти Бронте та її сестри Емілії, з успіхом переводившихся в Росії.

Жага незалежності, прагнення до справедливості, почуття власної гідності, усвідомлення своєї емоційної і моральної значимості, етична стійкість, гордість людини незаможного, чесною працею заробляє шматок хліба, небажання схилити голову перед авторитетом, якщо він полягає тільки в перевагах положення, привілеї походження, - ось справжня висока мораль, яка затверджується сестрами Бронте і робить їх творчість привабливим для сучасного читача. Романи Бронте завжди повні непомірного поваги до людини бореться, віри в його почуття моральної відповідальності перед собою, людьми і життям, і, які б не були суб'єктивні суспільно-політичні помилки письменниць, вони твердо переконані в тому, що саме праця, свобода - умова повноцінного етичної і емоційного життя, і ще - невичерпне мистецтво. З ним вони брали тяготи особистої долі, такою мужністю вони повною мірою наділили своїх героїнь.

Моральний світ Бронте заперечував і зараз існуючий порядок речей, при якому моральне зубожіння людини, агресивне користолюбство, духовна експлуатація особистості, психологічне та матеріальне закабалення суспільством вважаються нормою і закономірністю. Це заперечення - їхній заповіт майбутньому. «Життя є боротьба, і всі ми повинні боротися», - проголосила Шарлотта Бронте свій девіз у тісних і холодних стінах хауортского будинку, і її почули в усьому світі. Все життя сестер Бронте була неустанної боротьбою духу, не тільки страждав, але вистояла в боротьбі і зумів життєві поразки переплавити у творчу перемогу.

Бронтевская тема жіночої рівноправності з чоловіком у світі почуттів та думок простежується в романах сучасних англійських письменниць, наприклад, Маргарет Дреббл («Крізь вушко голки») і Доріс Лессінг («Золотий щоденник», «Четирехвратний місто»). На наш погляд, однак, героїні і Дреббл, і Лессінг все ще тужаться довести і собі, і оточуючим емоційну, людську, психологічну значимість свого жіночого «єства» - те, що цілком було зрозуміло вже Джейн Ейр, Кетрін Ерншо, Агнес Грей і Люсі Сноу, не говорячи зокрема, про Шарлотті Бронте, чудово розуміла залежність індивідуальної свободи - і несвободи - жінки від «фундаментальних» громадських причин, що часом ігнорують сучасні романістки, які розцінюють проблему жіночого рівноправності з позиції одвічної «боротьби полів». Говорячи про англійську традиції втілення знаменитої бронтевской героїні, не можна не згадати і про таку її літературної «ремінісценції», як Сара Вудраф Джона Фаулза («Жінка французького лейтенанта»), що кидає виклик умовностям, що насмілюються любити наперекір буржуазним вікторіанським умовностям (дія роману відбувається в XIX столітті). Своєю пристрастю, свавіллям, дивовижною слиянность з природою в широкому сенсі слова - і з природою пристрастей, і з дикою, покинутій пусткою, яку Сара обирає для своїх самотніх прогулянок, вона нагадує не тільки Джейн Ейр, але і Кетрін Ерншо Емілії Бронте.

Звернувшись до сучасної літератури, можна зрозуміти, що вона ввібрала багато досягнень суспільної свідомості в розробці теми жіночої емансипації. Героїня сьогоднішньої прози різна. Типи жінки, які ми зустрічаємо в поточній літературі, досить багатоманітним.

Кілька років тому особливу популярність завоювала «дивна» жінка. Кудись вона рвалася, чогось шукала, незадоволена звичним життям. І в бунтівних пошуках своїх, зауважимо, виявляла прямо-таки неабияку силу і рішучість, впертість і навіть жорстокість.

Потім з'явилася жінка іншого типу - не просто сильна, але і ділова. Авторська іронічна посмішка на адресу її - свого роду реакція самозахисту: мовляв, напускне все це, поверхневе, а в основі своїй жінка залишається жінкою, берегинею вогнища, матір'ю сімейства, істотою тендітним, ніжним, турботливим і т.п. Така, мовляв, природа жінки - і нічого з цим не поробиш.

Саме в такому дусі міркує герой повісті С. Абрамова «Потрібно диво», якого життя зіштовхнула з «яскравим, кажучи казенним стилем, представником століття емансипації». Олександр Павлович вважає: діловитість сучасних жінок не що інше, як метод «самоствердження дурного, а за ним - звичайна, вибачте за грубість, баба, з усіма богом даними їй і тільки їй началами, як фізичними, так і душевними».

У своїй «притчі» С. Абрамов вирішує проблему просто: «мужик мамонта валить, жінка вогонь підтримує». Так було, так має бути.

У статті ж критика Олексія Горшеніна, разбирающего в «Сибірських вогнях» повісті письменників уже ХХ століття: С. Крутіліна, Н. Верещагіна, В. Тендрякова, В. Сукачова, В. Ліпатова і С. Єсіна, ще звучить думка, складена сто з зайвим років тому: «Ну, матушка, або Писарєва читати, або господарством займатися!» Він жалкує, що «жінка часто не вміє встановити необхідної внутрішньої грані в своєму прагненні не відставати від чоловіка, перевершити його за всіма статтями». Критик - «за діячку, яка в будь-якому випадку залишається жінкою».

Значення зазначених проблем, їх вплив на розробку теми жіночої емансипації у наступній літературі важко переоцінити. У кінцевому рахунку сучасний рівень гендерних досліджень був обумовлений досягненнями російської та європейської літератури XIX століття.