Культура міфу

Ладигіна О.М.

Введення

Міф з'являється ще на зорі людства і супроводжує його аж до наших днів, видозмінюючись, але не втрачаючи свого значення. Сутність міфу вивчалася багатьма дослідниками з позицій літератури, фольклористики, етнології, філософії. Тут пропонується аналіз міфу як явища культури, невід'ємно з нею пов'язаного, що впливає на неї і що знаходиться під її впливом. Етнічні, соціальні, культурологічні процеси знаходять своє відображення в трансформаціях міфу, дозволяючи судити про те, як вони протікали і який відбиток накладали на менталітет народів.

Легенди про Круглому Столі короля Артура з'являються ще в період панування кельтів в Північній Європі, відповідаючи особливостям мислення і вірувань кельтів під впливом певних історичних подій - загрози з боку німецьких племен, що породила необхідність в героїзації одного з воєначальників.

Сучасні історики ділять розвиток англосаксонської Англії на два періоди - з середини V по IX століття і з IX по середину XI століття. Ранній період розглядають як час розкладання родоплемінного ладу і зародження елементів феодальних відносин (це стосується, зокрема, економіки та соціальної структури суспільства). Ранній період (IV ст.) Характеризується безумовним пануванням у Західній Європі кельтської групи варварських племен, з якими в цей час веде боротьбу Західна Римська імперія.

Під кінець VIII століття відбулося вторгнення скандинавів, які захопили значну частину Англії. Це сприяло консолідації ряду варварських королівств у єдине ранньофеодальна держава. У 1066 році Англія була завойована герцогом Нормандії Вільгельмом - нащадком скандинавських вікінгів і васалом французького короля. Подальший період прийнято вважати належать до високого середньовіччя.

Перехід від державних родоплемінних відносин до чітко структурованим феодальним був тісно пов'язаний з формуванням етнічної групи англосаксів, а потім - англійців. Очевидно вплив влилися в нього етнічних угруповань - саксів, скандинавів, пізніше норманів - на зміну соціальної структури аналізованого суспільства. Держава на території Британії швидко розвивалося, знаходячи свої класичні форми. Всі ці процеси яскраво відбилися в легендах про Круглому Столі короля Артура і їх еволюції.

Міф «вбирає в себе» всі особливості культури, характерні для того чи іншого суспільства в той чи інший історичний період: це стосується і етичних норм, і матеріальної культури, і релігії. У легендах про Круглому Столі короля Артура, поряд зі збереженими кельтськими міфологічними елементами, існують норми куртуазного вежество, привнесені нормандцями, ідеали, що проповідуються християнством, і т.д., що робить міф надзвичайно багатошаровим. Аналіз його верств дає ключ до розуміння менталітету народів, що населяли Британські острови, а також того впливу, який чинили на нього соціокультурні процеси, що відбувалися в Британії.

Особливе місце у формуванні міфу займають авторські твори, написані Бенуа де Сен-Мором, Кретьєном де Труа, Марією Шампанської, Томасом Мелорі, Вольфрамом фон Ешенбаха і т.д. У залежності від того, був автор французом, англійцем чи німцем, в його творі виходила на перший план та чи інша тема (романтичні відносини, героїчні подвиги чи моральні норми); різко відрізнялися характери персонажів, стиль написання творів. Особливості національної культури яскраво виявляється у міфотворчості.

Незважаючи на велику кількість книг, присвячених даній темі, до цих пір легенди про Круглому Столі короля Артура вивчалися в основному літературознавцями (такими, як В. Шерер, А. Мортон, А. Д. Михайлов, Є. М. Мелетинський та ін.) Це дуже спеціалізований підхід, не розглядає особливості міфологічності даних легенд.

У цій книзі зроблена спроба простежити, як культурологічні особливості соціуму, його становлення та розвитку переломлюються в мифотворчестве, розглянути міф як феномену культури і розібрати, як зміни, що відбувалися на Британських островах з V по XV століття, відображалися в такому явищі, як міф.

Все наше життя, в тій чи іншій мірі, пронизана міфами, і дослідження відображення їх в повсякденності, а також міфотворчості як у минулому, так і в сьогоденні є однією з найважливіших завдань культурологічної та соціальних наук.

Культурологічні якості міфу

Перш ніж розглядати культурологічні особливості конкретного міфу, необхідно пояснити, який сенс полягає в поняттях «культура» та «міф». Існує велика кількість визначень для кожного з цих понятій1. Дослідженням міфів займаються літературознавство, фольклористика, етнологія, релігієзнавство та інші науки - і кожна дає своє трактування міфу, та не одну. Тому необхідно уточнити ці основоположні для культурології поняття.

Теорії про культуру, на яких базується сучасна культурологічна наука, сягають своїм корінням у XVIII і XIX століття. Так, наприклад, в Німеччині в XVIII столітті поняття «культура» і «цивілізація» протиставлялися. Не має сенсу докладно розглядати весь досвід, який був накопичений у цій галузі з XVIII по XX століття. Але слід зазначити, що він знайшов своє відображення в роботах сучасних дослідників. Зокрема, дослідник А. Б. Єсін вкладає в терміни «цивілізація» і «культура» таке значення: «Цивілізація являє собою спосіб виживання людини у світі за допомогою зміни світу ... Культура являє собою прямо протилежний спосіб виживання. Її сутність - пристосування людини до ворожого світу і, як результат, набуття душевного комфорту »2. Подібної точки зору дотримується В. Біблер, у своїй статті про культуру пропонує гіпотезу, згідно якої «саме протистояння мегасоціума промислової цивілізації (хоч би яку форму вона не набувала) і малих ядер соціуму культурі, - саме це протистояння буде вирішальною подією початку XXI століття» 3 . Деякі дослідники бачать витоки даного протиставлення у відмінності між творчістю та буденною діяльністю. Наприклад, П. С. Гуревич стверджує: «Діяльність людини різноманітна. В одному випадку вона породжує культуру, в іншому - щось інше ... Людина, яка винайшла колесо, - творець культури. Працівник, який на конвеєрі має в своєму розпорядженні колесо на вісь, - людина цивілізації »4. Говорячи про культуру і діяльності, видається доречним навести також цитату з книги В. М. Мєжуєва «Культура та історія»: «З того, що діяльність утворює головну причину існування культури, ще зовсім не випливає, що культура і є діяльність, що це - одне і те ж, що можна звести культуру до діяльності »5.

З XVIII століття вчені розходяться в оцінці ролі культури. Продовжувачами оптимістичній теорії, за якою розвиток культури йде по прогресивному шляху (висунута І. Г. Гердером), є такі філософи XX століття, як М. КРеріх. Слово «культура» він переклав як «шанування світла» («культ» - шанування, «ур» - світло). Він пише: «Культура є синтез піднесених і витончених досягнень ... Культура є порятунок. Культура є двигун »6. Оптимістичного погляду на культуру дотримується також сучасний дослідник А. І. Арнольдом, що дає в своєму «Вступі в культурологію» таке визначення поняття «культура»: «... нам слід підійти до розуміння культури як явища синкретичного, сприймати її як динамічний творчий процес, синтез створених людиною матеріальних і духовних цінностей, гармонійних форм відносин людини до природи, суспільству і самому собі, як результат його зв'язку зі світом і утвердження в ньому »7.

Протилежний, так званий «песимістичний», погляд на культуру висунув Жан Жак Руссо - це теорія культури, за якою культура лише завдає шкоди людству. У XX столітті вона отримала розвиток в працях багатьох значних філософів. Так, З. Фрейд стверджував, що завдяки культурі «людина ... став чимось на зразок бога на протезах »8; Фрейд бачив у ній причину комплексів і нестійкої психіки людини:« ... культура взагалі побудована на відмові від первинних позивів ... Ці «культурні позбавлення» є домінуючими у великій області соціальних взаємин людей; ми вже знаємо, що тут криється причина ворожості, з якою доводиться боротися всім культурам »9. Крім послідовників З. Фрейда, песимістичного погляду на культуру дотримувалися представники франкфуртської школи, зокрема Г. Белль. У роботі «Франкфуртські читання» він стверджує, що «німці - народ, травмований освітою, ця травма створює живильне середовище для демагогії, зрощує освітні стану, обмеження, рессантіменти» 10. Іспанська мислитель Х.Ортега-і-Гассет писав, що «тиранія інтелектуальної вульгарності в суспільному житті, бути може, самобутні риси сучасності» 11.

На тих же позиціях стояли екзистенціалісти і деякі інші вчені.

Вельми цікава і точка зору релігійних філософів. Не вживаючи власне терміна «культура», професор прот. В. Зеньковський у роботі «Основи християнської філософії» приділяє цілий розділ «вчення про" пошкодженості "природи», де розмірковує про причини виникнення зла: «Тварини в боротьбі один з одним не шукають однак зла, а просто знищують один одного. Це, звичайно, вірно в тому сенсі, що потяг до зла як такого ми знаходимо тільки в людей, і тут до речі сказати, що серед інших ознак, що відрізняють людину від дочеловеческом природи, це займає дуже вагоме місце »12.

Деякі дослідники стверджують, що існує багато культур, притаманних різним народам. Так, наприклад, Алан Фінкелькраут у статті про культурне самосвідомості говорить про еквівалентність культур, маючи на увазі в першу чергу європейську культуру і культури «народів" третього світу "». Ева Берар у статті «Діалог культур» пише, що «відмінності між культурами, що мають спільне джерело, є менш різкими, ніж ті, що існують між європейськими метрополіями і колонізованих народів» .13

На противагу подібним антропологічним поглядам Р. Робін пропонує структуралістське визначення: «Культура - це область символіки, під терміном" культура "... слід розуміти всю область символічного, а не тільки все поле колективних уявлень »14. Л. Є. Кертман, відкидаючи приналежність матеріальних елементів до культури, формулює таку дефініцію: «... це духовне життя суспільства, детермінована в своїх основних характеристиках умовами матеріального життя і соціальних відносин, а також надає на них зворотний вплив» 15. Культурою називав сферу духовних досягнень людства К, Маркс, виключаючи з цього поняття матеріальну культуру і релігію 16.

Це лише деякі теорії, які формулюють поняття культури. Однак кожна з них розглядає цей феномен в якомусь одному з його аспектів. Тут доречно процитувати К.Леві-Строса: «Ми називаємо культурою будь етнографічне безліч, виявляє при його дослідженні суттєві відмінності у порівнянні з іншими множинами. Якщо намагатися визначити суттєві відхилення між Північною Америкою та Європою, то їх можна розглядати як різні культури, а якщо звернути увагу на суттєві відмінності між, скажімо, Парижем і Марселем, то ці два міських комплексу можна буде попередньо представити як дві культурні одиниці. ... Одне і те ж об'єднання індивідів, якщо воно об'єктивно існує в часі і просторі, завжди має відношення до різних культурних систем: загальної, континентальної, національної, провінційної, місцевої і т.д.; сімейної, професійної, конфесійної, політичної та т.д. »17. Якщо продовжити міркування філософа, можна вивести визначення, згідно з яким до культури буде належати всі, що створює людина; все, що не є природою: «Культура вважається особливою впорядкованої селективної областю феноменів, протиставляє" природному ". "Природне" розглядається як матеріал для "культури" - реалізованої здібності людини специфічним чином "мітити" оточення як свою "середовище" »18. Нелогічно обмежувати поняття «культура» однією або навіть декількома областями діяльності людини або розглядати це поняття з точки зору основного питання філософії. «Особливістю процесів функціонування культури є те, що будь-який факт культури є єдністю матеріального та ідеального, тому що матеріальна культура завжди є втіленням певної духовної культури, так само як і духовна культура може існувати лише будучи упредметненої, опредмеченной, що отримала те чи інше матеріальне втілення. Таким чином, матеріальна і духовна культура діалектично взаємопов'язані, вони впливають один на одного, не можуть існувати у відриві одна від одної »19.

Тут ми підходимо, напевно, до найбільш загальним визначенням культури, яке дається, зокрема, Е. В. Соколовим: «Культурою ми називаємо все те, що створено руками й розумом людини, весь штучний - відмінний від природи - світ явищ» 20.

Таким чином, поняття «культура» охоплює всі області - і матеріальну, і духовну; як прогресивні досягнення людства, так і те, що може призвести до загибелі весь навколишній світ (як, наприклад, атомна бомба). І кожен з елементів культури знаходиться в нерозривному зв'язку з іншими, вони взаємовпливають один на одного і несуть на собі відбиток цього впливу. Так, яскравим прикладом цього процесу може послужити ставлення до античних міфів в епоху Відродження: з одного боку, будучи елементом третього античного впливу (яке полягало в тому, що ідеологи епохи Відродження шукали витоки культури в античності, а не в попередньому даної епохи середньовіччя), античні міфи часто відбиваються і в філософських працях (наприклад, Ф. Бекон «Про мудрість древніх» 21), і в мистецтві (наприклад, «Даная» Тиціана, «Спляча Венера» Донателло), і в інших областях. При цьому міфам надається таке трактування, яка навряд чи передбачалася античними народами. Ф. Бекон призводить вельми сміливі алегорії, уподібнюючи Кассандру недоречною відвертості, Сфінкса - Науці і т.п., а художники одягають античних героїнь у сукні своїх сучасниць і поміщають їх в обстановку, не дуже відрізняється від тієї, що оточувала самих художників.

Починаючи з античності, терміну «міф» давали саму різну трактовку: прикрашеного історичної події (Геродот), алегоричного оповідання (Ф. Бекон), первісної релігії (цієї вельми поширеною точки зору дотримувалися, зокрема, Е. Тайлор і Дж.Фрезер); були спроби розглядати міф як своєрідне опис природних явищ (Макс Мюллер і натурфілософи); міф досліджувався з точки зору структуралізму (Клеве-Строс), психології (Альові-Брюль) і т.д. Проте, мабуть, міф - явище значно ширше, ніж будь-яке з наведених вище його тлумачень. Він може охоплювати і описувати майже будь-яку область діяльності людини. Тут, як нам здається, ми можемо погодитися з Ф. В. Шеллінгом: «Вона (міфологія - ОЛ.) Є світ ... Тільки в межах такого світу можливі стійкі і певні образи, через які тільки й можуть отримати вираз вічні поняття »22.

Спробуємо сформулювати, що ж характеризує цей світ. У першу чергу, існуючий міф не брехня чи вигадка. Він приймається тими, хто в нього вірить, за цілком реальний, достовірний і дійсний факт. У роботі А. Ф. Лосєва «Діалектика міфу» сказано: «Для міфічного свідомості, як такого, міф зовсім не є ні казкове буття, ні навіть просто трансцендентне» 23. А. Ф. Лосєв стверджує, що «він (міф - ОЛ.) Не вигадка, містить в собі строгу і певну структуру і є логічно, тобто перш за все діалектично, необхідна категорія свідомості і буття взагалі »24. Якщо цей світ, представлений міфом, не фантазія і не фікція, то що він собою являє, звідки виникає і які його характеристики? Перш за все, як би не був реальний цей світ, він аж ніяк не повторює повсякденну дійсність, хоча в деякому роді спирається на неї. А. Ф. Лосєв називає це «міфічної відчуженість», що означає «відчуженість від змісту, від ідеї повсякденної та повсякденного життя. За фактом, за своїм реальним існування дійсність залишається в міфі тою ж самою, що і в звичайному житті, і лише змінюється її зміст і ідея »25.

Тут ми приходимо до необхідності визначити, що ж входить до складу цього «іншого світу», схожого на повсякденну реальність. Ф. В. Шеллінг пише, що міфологія «представляє сам універсум прототипів» 26, що, на наш погляд, цілком пояснює такі особливості міфу, як його достовірність, яка супроводжується відривом від повсякденної дійсності; його універсальність (міфи пронизують поетапно всі сфери людської діяльності ), а також нескінченність або, точніше, «позачасовість», характерні для міфу. Тут можна ще раз процитувати Ф. В. Шеллінга: «Міфологія повинна не тільки зображувати справжнє чи минуле, але також і охоплювати майбутнє. Вона як би за допомогою пророчого передбачення повинна наперед виявитися узгодженої з майбутніми умовами і нескінченним розгортанням часу ... »27.

Як певна система прототипів міф є дивовижним світом. «Весь світ і всі його складові моменти, і все живе і все неживе, однаково суть міф і однаково суть диво» 28.

Міфотворчість безпосередньо пов'язано з трьома аспектами: історією, особистістю і словом як узагальнюючим поняттям.

Історичний аспект - це те, що робить ідеальний прототип «вираженою ідеєю» 29 (на відміну від абстрактного сенсу). При цьому «міф не є історична подія як таке, він завжди є слово» 30. Тут як уточнення здається логічним привести точку зору Р. Барта, який стверджує, що «перед нами вже не теоретичний спосіб представлення, а саме цей образ, наділений саме цим значенням ...», причому дане слово, мабуть, за рахунок прототипу, що лежить в основі, здатне надавати безпосередній вплив на кожного окремо взятого індивідуума. «Міф має імперативністю оклику: виходячи з певного історичного поняття, а безпосереднім чином виникаючи з поточних обставин, він звернений до мене ...» 31.

Так, прототип, що трансформується під впливом певних історичних подій, стає словом, з одного боку, впливає на особистість, а з іншого - відбиваючим її буття. Причому тут розглядається вже не окремо взята особистість, але складова певної спільноти, будь то плем'я, соціальний шар, вікова або будь-яка інша група. На думку Ф. В. Шеллінга, «міфологія не може бути створенням ні окремої людини, ні роду (оскільки останній є тільки збори індивідуумів), але лише роду, оскільки він сам є індивідуум і подібний однієї окремої людини. - Не окремої людини, бо міфологія повинна мати абсолютну об'єктивністю і бути другим світом, який не може належати окремій людині. Чи не деякого роду, оскільки останній є тільки збори індивідуумів, бо за таких обставин міфології бракувало б гармонійного співзвуччя »32.

Так через слово «ні навмисно, ні навмисно» буття (тобто певна система прототипів) певної особистості як частини тієї або іншої групи під впливом певних історичних подій проявляється в якості міфу. Від історичного і особистісного аспектів залежить, яким буде це слово, а значить, - який буде міф. У книзі «Міфології» Р. Барт аналізує ряд сучасних міфів: побутових (глава «піномийні засоби»), ідеологічних («Бідняк і пролетар»), політичних («Передвиборча фотогенія») та інші. Ці міфи різко відрізняються від античних, язичницьких, середньовічних та інших міфів. Дані міфи характерні для XX століття, для особистості, породженої цим століттям і його історичними подіями. Це і є той самий «другий світ», про який було сказано вище. Аналізуючи дані міфи, Р. Барт стверджує, що «міф прочитується як фактична система, будучи насправді всього лише системою семіотичної»; на його думку, функція міфу - деформація действітельності33. Але це суперечить твердженням, згідно з яким міф достовірний; можна припустити, що невідповідність між міфом і повсякденністю пояснюється швидше розбіжністю між першообраз і результатом.

У цій книзі міф як культурологічний феномен буде розглядатися на прикладі легенд про Круглому Столі короля Артура.

Легенди про короля Артура і лицарів Круглого Столу пройшли в сво-їй еволюції кілька етапів, відбивши особливості та зміни історичної і соціальної обстановки в стародавній Британії. Коріння сказань про Артура йдуть у «темну» епоху V-VII століть і, як вважають багато дослідників, ще далі - «у вірування і сказання дохристиянської та доримского Британії, в культуру древніх кельтів» 34.

Прийнято розглядати три етапи осмислення легенд про Артура. Більшість істориків, спираючись на «Хроніку» Вільяма Малмсберійского, складену близько 1125, вважають, що Артур був не королем, а ватажок загону вільних стрільців, які перебували на службі у тодішніх брітгскіх королів і відбивали навали древніх германців - саксів. Після смерті Артура у V-VI століттях бритти героїзував його, представивши королем-захисником. До речі, можливо, саме у зв'язку з тим, що в реальності Артур королем не був, легенди приділяють таку пильну увагу моментів його зачаття, появи на світ, виховання у віддалених володіннях сера Ектора.

Сумніви і недовіру двору переможені не документальний підтвердженням родоводу Артура, а магічними вказівками на його королівську походження: тільки він може висмикнути меч Екско-лібур, поміщений між камінням; чарівний камінь Фал, що знаходиться під сходинкою до трону і вбиває будь-якого самозванця, який збирається сісти на трон, радісно скрикує, коли Артур наступає на нього.

Виникнення легенд про короля Артура свідчить про генетичний зв'язок двох соціокультурних рівнів - родоплемінного і ранньофеодального. Якщо на ранньому етапі осмислення легенд про лицарів Круглого Столу Артур і його двір захищають землі Британії в основному від саксів, то коли останні завоювали бриттів, ворогами короля і лицарів стали нормани. Легендарні володіння Артура розширилися; все наполегливіше підкреслювалося, що він король Британії та Арморики (тобто в сферу його впливу потрапляла і Північна Європа, звідки прийшли сакси).

Особливо популярними легенди про Артура стали у період завоювання Британських островів норманами (древні північно германці) в XI-XII століттях. У них Артур спочатку, знову-таки, виступає як захисник саксів, а після підкорення Бретані і Уельсу стає королем вигаданого держави Логр, в якому панує справедливість. Він набуває рис героя норманів, адже він і його королівство - зразки лицарства, яке завойовники принесли з собою.

Протягом приблизно п'ятдесяти років наприкінці X - початку XI століть нормани захоплювали землі Уельсу і Бретані. У цей період створюються основні версії древніх сказань, що послужили базою, на якій пізніше виросли літературні обробки легенд про Артура, як англійські, так і французькі. З одного боку, перекази про лицарів Круглого Столу поширювалися все ширше серед переможених, так як вони пробуджували у валлійців патріотичні почуття, нагадуючи їм про героїчне минуле. З іншого боку, підкорення Уельсу і Бретані познайомило норманську знати Франції з оповідями про Артура, які після певної переробки могли бути використані в інтересах завойовників.

Англією, більшою частиною Франції і всіма землями Уельсу правила нормандська династія (зауважимо, що Вільгельм Завойовник був усього лише герцогом, до того ж позашлюбним сином дочки Бочаров). Їй потрібен був міф, що привертає симпатії суспільства, Артур ж, крім усього іншого, був хороший тим, що від початку виступав героєм досаксонской епохи і в багатьох легендах зображувався як борець проти саксонських завоювань. Піддався певній обробці образ короля Артура був цілком придатний для популяризації.

Аналогічна ситуація виникла і в Бретані. У X столітті ця область піддалася вторгненню норманів, однак їй вдалося зберегти незалежність, а її герцогу - влада аж до 1148 року, коли Плантагенет Жоффруа Анжуйський почав новий напад. Наступний Жоффруа, син англійського короля Генріха II, одружився на Констанції Бретанськой, і йому довелося довго боротися, перш ніж він зумів затвердити свої права на герцогство Бретань. Саме в цей час з надзвичайною швидкістю поширюється легенда про те, що Артур не помер, як прості смертні.

У 1187 році у Жоффруа і Констанції народився син, якого хрестили Артуром з явним наміром зворушити бретонців (точно так само вчинив пізніше Едуард I, проголосивши свого новонародженого сина принцом Уельським). Буквально через два роки після народження Артура Бретонського була «виявлена» могила Артура в Гластонберійском монастирі. Це була чергова спроба правлячого класу з Нормандії підірвати віру народу в чудесний порятунок Артура, зберігши в той же час певні риси його культу, які відповідали інтересам Плантагенетів; втім, подібні спроби ніколи не вдавалися.

Нормандське завоювання Англії стимулювало соціальне розмежування, яке відбувалося повсюдно. До XII сторіччя завершилася епоха переселень і завоювань, і життя, принаймні правлячого шару, стала більш спокійною, безпечної і вишуканою. Цей новий правлячий шар потребував нової етики, новому кодексі манер і норм поведінки, а також у новій ідеї, яка підкреслила б його різкий відхід від народних мас, чиє життя змінилася в значно меншому ступені. Ідеї ​​лицарства ставали як би цементом, який скріплює середу правлячої еліти.

Воїн перетворювався на лицаря; війну, якої не вимагалося жодних виправдань у «героїчний вік», тепер стало потрібно пояснювати якимись моральними міркуваннями. Таким чином, військовий загін, об'єднаний раніше родинними началами, відтепер тримався на особистій відданості збирає. І сам цей загін можна розглядати як перехідну форму; він був сполучною ланкою між родовою групою і феодалом з його васалами. У міру розвитку феодального суспільства війна втрачала своє значення як джерело наживи. Основним її двигуном стала постійна експлуатація селян.

Можна простежити і відповідну зміну в ставленні до самої війни. Раніше воїн боровся за видобуток, і йому не доводилося виправдовуватися. Лицар ж винен, хоча б про людське око, прикривати свою войовничість хрістіанолюбіем. Він не просто б'ється, але б'ється за справедливість, за честь, за свою кохану або за християнський світ. Саме в ці сторіччя артуровскіх цикл зазнає численні переробки та зміни, відображаючи трансформується співвідношення старих і нових сил. Адже, хоча феодалізм і був новою ерою, він вів своє походження від попередньої йому історичної епохи і протягом тривалого часу зберігав її риси.

Розквіт артуровского циклу припав на період, що пішов відразу ж після закінчення «героїчного століття». Колишні теми, стародавні уявлення застаріли, але повністю забуті не були. І образ Артура зберігає окремі свої риси і в новий час, хоча і трансформується в дусі ідей XII століття.

Говорячи про причини, що вплинули на формування та еволюцію міфів про Артура, не можна упускати з уваги й те, що в V столітті, приблизно в один час з виникненням цих сказань, на Британських островах утверджується християнство. Причому кельти приймають його цілком безболісно. Як пише С. В. Шкунаев: «В Ірландії мав місце не розрив, а зрощування, правда, дуже своєрідне, двох традицій, спадщина найдавнішої з яких вписалося в систему новоявівшейся, було урізано і перетворене, але не відкинена і прокляте» 35. Зокрема, Бригіта - одна з найбільш шанованих язичницьких богинь - з приходом християнства стає святою, не змінюючи при цьому ні імені, ні своїх давніх функцій, і займає своє місце у християнському культі не менш міцно, ніж у язичницькому пантеоні. І це не єдиний випадок.

Є підстави вважати, що християнська церква у кельтських народів багато в чому наслідувала модель системи друїдів. Так, «більшість ірландських монастирів розташовувалися на племінних межах, тобто там же, де знаходилися священні місця та центри друїдів, як добре відомо, що мали загальнонаціональний надплеменной характер. Система зв'язків ірландських монастирів між собою також нагадує організацію касти друїдів »36.

Таким чином, ми бачимо, що в дійшли до нас міфах про Артура знайшли своє відображення різні соціокультурні пласти, аналіз яких допоможе зрозуміти особливості розглянутої епохи.

Спробуємо простежити у хронологічній послідовності, як же формувалася артуріани.

Вихідні посилки формування міфів про Артура

Кельтський елемент у артуровскіх легендах - найдавніший і найбільш значний. Кельтська цивілізація вже до початку нашої ери розпалася на декілька автономних гілок, між якими існував, звичайно, постійний обмін, у них були спільні витоки, але шляхи і долі різні, як і внесок у формування артуровскіх легенд. Важливим було і те, що у багатьох кельтських племен існувала заборона на запис сакральних і літературних текстів. Коли цю заборону було знято, а точніше, забутий, записаними виявилися лише найпізніші версії кельтських легенд і переказів.

Сліди ірландських і валлійських варіантів міфів і легенд у артуровскіх сказаннях проглядаються набагато чіткіше, ніж пра-кельтський елемент. Однак, наприклад, кельтський культ озер і джерел дійшов до артуровскіх традиції, в якій про воду говориться дуже багато: герої проводять у надрах озер цілі періоди свого життя (Ланселот отримав виховання в підводному замку у Владичиці Озера), з озера з'являється і в озеро повертається меч короля Артура - Екскалібур. Тема броду, який не кожному дано відшукати і в якого відбуваються рішучі сутички героїв, теж вельми характерна для артуровскіх сказань. Не можна не відзначити також поширений у кельтів культ тварин, які часто наділялися надприродною силою і перебували з людиною в складних відносинах то ворожнечі, то дружби. У артуровскіх легендах коні, вепри, яструби, собаки майже обов'язково мають власні імена і вступають в активне спілкування з людьми, зберігаючи в той же час незалежність від них.

Тут цікаво згадати про роль ворона в артуровскіх циклі: за переказами, Артур не помер, а перетворився на ворона, і, коли Британії буде загрожувати смертельна небезпека, він повернеться і врятує її. У кельтів ворон був міфічним персонажем. «Цей птах ... була пов'язана з культом Сонця, а пізніше ... асоціювалася і з божествами-воїна ... »37.

Було б помилковим стверджувати, що кельтські оповіді є прямим джерелом легенд про Круглому Столі короля Артура, але вони лежать в основі цих легенд, і, ймовірно, як зауважує АД.Міхай-лов, «... ірландські саги - ... паралель, певною мірою навіть модель легенд про короля Артура. Тут не слід вибудовувати прямолінійних генетичних рядів * 38. Так, необачно бачити в короля Улад Конхобара прообраз короля Артура, але його мудрість і справедливість аналогічні якостям короля Арморики, а його двір у Емайн-Махе нагадує артуровскіх Камелот. «Воістину все доблесні воїни з числа чоловіків Улад знаходили собі місце в королівському будинку під час пиятики, та все ж не було при цьому ніякої тісноти. Блискучі, ставний, прекрасні були доблесні воїни, люди владнаємо, які збиралися в цьому будинку. У ньому відбувалося багато великих зборів усякого роду і чудових розваг. Були там ігри, музика і спів, герої показували подвиги спритності, поети співали пісні свої, арфісти і музиканти грали на різних інструментах »39.

Однак, незважаючи на всі схожість з Круглим Столом, не можна не враховувати, що двір Конхобара примітивніше і грубіше двору Артура, а в самому Конхобара бачиться ідеал не феодального короля, а племінного вождя. І це не дивно - адже сказання про короля Улад складалися в набагато більш давні часи, в первобитноплеменной середовищі, де розкладання родового ладу тільки починалося і соціальна структура була явно примітивніше, ніж у обстановці складається феодального суспільства, коли виникали артуровскіх оповіді, які і відображають більш складну ієрархію і систему поведінки, керується законами куртуазного вежество.

Тим не менше в переказах про короля Артура ми знаходимо відгомони кельтських міфів. Як зауважує А. Д. Михайлов: «При цьому багатошаровість міфів навряд чи може бути з достатньою точністю врахована. Додамо, що сказання про Артура, зафіксовані в валлійських текстах, - вторинного походження, в них чимало ірландських елементів. У кельтській міфологічної системі - не один шар. Ця система розвивалася в постійній взаємодії і зіткненні з рудиментами міфології піктів (дали світовій культурі прообраз Трістана) і з оповідями сусідніх народів (зокрема, очевидно, скандинавів, здавна здійснювали набіги на Британські острови) »40. Крім багатошаровості культурних традицій, що впливали на становлення переказів про Круглому Столі короля Артура, вельми дієвим чинником їх розвитку було християнство. Британські острови, особливо Ірландія, християнізувалася дуже рано і дуже мирно. Як вже зазначалося, кельтська язичницька культура не була знищена, але збагатила християнську, яка, у свою чергу, принесла з собою традиції грецької і римської літератур, і вони знайшли тут твердий грунт. Саме завдяки не витісненим християнством, а пристосуватися до нього народним віруванням артуровскіх легенди опинилися в такій мірі насиченими мотивами надприродного, чудесного, фантастичного. Таким чином, характерні риси кельтського світовідчуття де в чому навіть посилилися завдяки трансформаціям, викликаним християнством.

Це можна побачити на конкретних прикладах. Так, Мерлін, ймовірно, успадкував риси кельтського поета і віщуна Мірддін, ясновидця, здатного проникати в усі таємниці минулого, сьогодення і майбутнього. Цей персонаж втілював в собі всі надприродні риси, властиві, на думку кельтів, філіда. Мірддін, в середньовічних легендах перетворився на Мерліна, народився від дівиці і немовлям вже був мудрий, як старец41.

Вельми цікава історія походження короля Артура і опис його шляху до трону. За кельтським традиціям, «при вступі на трон нового короля філіда повинен був підтвердити благородне походження претендента та прийняти від нього присягу на вірність давнім звичаям» 42. Коли Артур витягує з каменю меч Екскалібур, при цьому присутні маг Мерлін, що свідчить про шляхетське походження Артура, і християнський архієпископ, благословляє його на царство, а також бере від нього клятву бути справжнім королем і стояти за справедливість (згадаймо, як легко і швидко пройшла християнізація в кельтській середовищі).

Деякі дослідники знаходять також відгомони кельтських переказів в історії про те, як Артур, син Утера і Ігерни, з'явився на світ. Так, X. Адольф пише у своєму нарисі «Концепція відображення в артуровскіх лицарському романі первородного гріха»: «Ми не знаємо, що таке Утер - невірне прочитання імені, людина чи Бог, не знаємо ми і що саме імовірно зробила Ігерна; чи належав цей простий «військовий вождь» до правлячої сім'ї, чи був новим Геркулесом, відбувався від кельтського Бога »43.

Звертає на себе також увагу роль жінок в артуровскіх циклі. У кельтів був прийнятий «звичай успадковувати по жіночій лінії. Наприклад, герой середньовічної легенди кельтського походження Трістан успадковував брата своєї матері королю Марку »44. Цікаво зауважити, що ім'я дружини короля Артура, що грає значну роль в циклі, зустрічається в старих валлійських текстах, де звучить як Гвінфевар - «білий дух». В ході розвитку та трансформації арту рівський міфів на традиції кельтів накладається культ діви Марії, що народжує одну з найбільш поширених тим циклу - тему Прекрасної Дами.

Ще один образ артуровскіх легенд, Гавейн, протягом усього розвитку артуріани зберігає ряд своїх початкових рис, що характеризують вихідний етап формування міфів про Артура. Під ім'ям Вальвейн або Гуолчмай він стає одним з найбільш ранніх персонажів артуровского циклу.

Валлієць за походженням, він наділений такими первісними і грубими рисами, які важко прийняти англонорманнам.

Мало хто з цих рис Гавейн проносить через весь цикл. Вони збережені навіть у тексті Мелорі, що відноситься до кінця XV століття: сила його зростає від світанку до полудня і зникає із заходом сонця, його спорідненість по материнській лінії набагато важливіше, ніж по батьківській; на всьому, що пов'язано з Гавейн, лежить печать чарівництва, і в цілому його пригод притаманний особливий елемент фантастики і навіть гротеску. З самого початку він був одним з найвизначніших сподвижників Артура і був дуже видатною фігурою, щоб зникнути згодом. Цього й не сталося, але в міру появи нових персонажів, які «узурпували» багато рис і пригоди Гавейна, він поступово відходив у тінь. Професор Е. Вінавер пише: «Історія Гавейна особливо цікава. Він один з найвідоміших лицарів Круглого Столу, поступається лише Ланселот. Безмежно відданий своєму королю, він щедрий і шляхетний, хоробрий і могутній. Він наділений всіма земними людськими чеснотами, його шанують і люблять як співвітчизники, так і чужинці ... Але оскільки Господь не має відношення до його подвигам, ніякі гідності не допомагають йому, і кінчає він, як останній злочинець. Ймовірно, було небезпечно робити грішника таким привабливим, і вважалося за необхідне показати, що переваги і успіхи Гавейна все ж таки не приносять йому винагороди »45. Йому не вдається зберегти навіть свої людські гідності. До кінця XIII століття Гавейна перевершили багато лицарів, що вийшли на сцену пізніше нього.

Гавейн як натура проста і грубувата, в якій ще сильно позначаються риси, характерні для дофеодальної епохи, з точки зору церкви і феодальних норм, був морально неприйнятний. Спочатку він, мабуть, виступав у ролі коханого королеви, що визволив її від ув'язнення в потойбічному світі. Лише набагато пізніше коханцем Гвіневри став не Гавейн, а Ланселот. І, звичайно, саме Ланселот успадкував багато рис, спочатку властиві Гавейн.

Тим часом Гавейн, який вже не вважався виключно зразковим персонажем, було «дозволено» повернути собі старі «аморальні» риси. У результаті роль Гавейна стала досить двозначною. Наприклад, у Т. Мелорі, з одного боку, Гавейн вбив Ламорак, відкрито порушив слово, спокусивши Етарду після того, як присягнув відвоювати її для Пелеас. Все це ніяк не узгоджувалася з кодексом лицарської честі, і Гавейн виведений настільки необачним, чуттєвим і жорстоким, що навіть власний брат засуджує його.

З іншого боку, в оповіданні про війну Артура і імператора Люція Гавейн відведена героїчна роль. І в кінці книги, незважаючи на те, що ненависть Гавейна до Ланселот і рішучість помститися за своїх родичів тягнуть за собою трагічні наслідки, його образ набуває справді епічний велич, чого, здається, сприяють навіть його недоліки. Ймовірно, тут необхідно взяти до уваги, що Мелорі користувався як французькими, так і англійськими джерелами, і деякі з цих протиріч пояснюються методом його роботи.

Конфлікт Гавейна і Ланселота у Т. Мелорі символізує боротьбу двох різних ідей, двох світів. Гавейн представляє собою старий світ, його найбільш глибокі почуття (наприклад, почуття кровної спорідненості). Ланселот уособлює собою нове (хоча, можливо, в силу архаїчності історичного матеріалу, покладеного в основу артуровского циклу, і в цьому герої йде боротьба старого з новим), його вірність - це вірність васала своєму сюзерену. У цій сутичці нестійку рівновагу між двома світами, підтримуване Круглим Столом, завалилася.

Не тільки образ Гавейна зазнає різні зміни в ході того, як під впливом соціокультурних причин трансформується артуріани - нове значення набувають образ самого Артура (у ранніх міфах великий інтерес викликає він сам, його діяння і взаємини з оточуючими; в пізніх версіях героєм, як правило, є один з лицарів Круглого Столу, Артуру ж відводиться роль символу), ідеали, затверджувані легендами (якщо спочатку основною темою є військові досягнення, то пізніше проповедуются норми куртуазного вежество) і т.д.

Розглянемо перші письмові джерела формування Артур-ни. Згадка Неннія про Артура, що датується 858 роком, де говориться про знаменитого воєначальника бриттів (dux bellonan), здобувши дванадцять перемог над англосаксами і пиктами, навряд чи можна вважати міфологічни. Зауважимо, однак, що деякі дослідники розглядають його як вказівку на легенду про Артура, до цього моменту вже міцно завоювала симпатії людей. Так, наприклад, М. П. Алексєєв аргументує це тим, що «Гильдас (VI ст.) Ще нічого не говорить про Артура, хоча докладно оповідає про боротьбу кельтів проти англосаксонських завойовників; нічого не повідомляють про нього і англосаксонські джерела, наприклад, Біда , хроніки »46. Отже, подивимося, де беруть початок літературні версії артуровского циклу.

Довгий час легенди про Артура існували лише в усній народній творчості, і латинські джерела повідомляють лише про популярність артуровскіх легенд в кельтської середовищі (який писав на початку XII століття Вільям Малмсберійскій не без осуду зазначав надзвичайне поширення серед населення легенд про Артура, яким у народі «марять до цього дня »47). Ці джерела, як вважав Е. Фараль, і послужили відправною точкою для Гальфріда Монмутского, його «Історії бриттів», що з'явилася приблизно через десять років після творів Вільяма Малмсберійского, так як саме в цій книзі Артур вперше зображений на повний зріст як завойовує світ монарх, оточений вишуканим двором і хоробрими лицарями 48.

Гальфрид жив на кордоні Уельсу, його безпосередніми покровителями були марчерскіе барони, які встановлювали в цій області нові форми феодальної влади. Його «Історія» була присвячена самому могутньому з них - графу Роберту Глостерський, а для політичної перестраховки і його ворогові Стефану Блуа. Немає сумнівів у тому, що Гальфрид мав гарну можливість ознайомитися з переказами Уельсу. Як він стверджував, в його розпорядженні була навіть «одна дуже стародавня книга на мові бриттів» 49, хоча ніяких слідів такої книги або чого-небудь подібного не збереглося. У будь-якому випадку, вона могла б дати йому лише убогий матеріал. Можливо також, що він знав деякі легенди, пізніше повністю забуті, що ходили в графстві Корнуолл і Бретані.

Треба думати, що такі перекази дійсно існували і Гальфрид чимало почерпнув з них для своєї книги. У зв'язку з цим цікаво, що, хоча Гальфрид не може зовсім не говорити про віру народу в чудесний порятунок Артура, він у міру сил спростовує цю легенду. «Історія» Гальфріда негайно завоювала міцну популярність, і всі, хто надалі звертався до цієї теми, дуже багато черпали саме з цієї книги.

Зупинимося докладніше на тому, як Гальфрид оповідає про легендарного короля. Перш за все, в «Історії бриттів» Артур - мудрий і справедливий правитель. Як пише А. Д. Михайлов, він «у зображенні Гальфріда стає врівень з такими ідеальними правителями (за уявленнями середньовіччя), як Олександр Македонський або Карл Великий. Але це ще не посивілий мудрий старець, яким з'явиться Артур у творах найближчих продовжувачів Гальфріда Монмутского.

В "Історії бриттів" перед читачем проходить все життя героя. Найбільша увага приділяється його численним переможним походам, того, як він старанно і мудро "збирає землі" і створює широку й могутню імперію. І гине ця імперія не через удачливості або відваги її ворогів, а через людську довірливість, з одного боку, і віроломства - з іншого »50. Поряд з військовими досягненнями Артура, Гальфрид повідомляє нам про основні риси його характеру, тим самим закладаючи основу міфу про «справедливу з королів»: «Отрок Артуру було п'ятнадцять років, і він відрізнявся нечуваної доблестю і такою ж щедрістю. Його вроджена доброзичливість настільки приваблювала до нього, що не було майже нікого, хто б його не любив. Отже, увінчаний королівською короною і дотримуючись давній звичай, він почав обсипати народ своїми щедротами »51.

Саме Гальфрид Монмутский вводить в оповідання про короля Артура романтичний мотив про згубність жіночих чар - «причиною загибелі могутньої Артуровой держави є в кінцевому рахунку невірність Гвіневри, що вступила в любовний зв'язок з Мордре-будинок, племінником короля» 52. (Зауважимо, що любовне суперництво між літньою дядьком і молодим племінником є ​​сюжетом, найбільш часто використовуваних в міфології. У подальших літературних обробках артуріани він зустрічається не тільки там, де мова йде про Гвіневре, чиїм коханцем в більш пізніх інтерпретаціях стає Вальвейн (він же Гавейн ) - ще один племінник короля Артура, і лише потім Ланселот, але і в історії Трістана та короля Марка, витоки якої, по всій видимості, криються в міфології піктів.)

У викладі Гальфріда прозвучали такі легенди, як битва короля з жахливим драконом, що мешкали на Горі Святого Михайла, а також створення Мерліном кільця Велетнів - міф, і до цього дня користується певною популярністю. Так, наприклад, Дж.Хокінс і Дж.Уайтом у своїй роботі «Розгадка таємниці Стоунхенджа» з деяким невдоволенням помічають, що «серед історій щодо дивної життя і минулих часів справжнього споруди, якими пробавлялися пізнє середньовіччя, найбільшою популярністю користувалася не та, яка приписувала створення Стоунхенджа Мерліну »53. Взагалі Мерлін займає у творчості Гальфріда не менш значне місце, ніж сам Артур. Крім «Історії бриттів», де Мерлін діє в якості радника і помічника таких правителів, як Аврелій Амброзії і Утер Пендрагон, а також віщуна при Вортегірне, Гальфрид Монмутский пише у віршованій формі «Життя Мерліна», повністю присвячену цьому персонажу і його діянь.

Таким чином було покладено початок літературним обробок артуровскіх легенд. Як зауважує Бернард Д. Н. Гребаніер у праці «Основи англійської літератури»: «Написавши те, що було здебільшого фантастичною історією Британії, яка починалася з міфічного поселення одного Брута, що походив з Афін, Джеффрі зробив це, головним чином, щоб виправдати обробку дивовижних діянь видатного народного героя Артура. Різні французькі поети підхопили цей матеріал, і незабаром навколо особистості Артура виросла ціла легенда »54. Подивимося, як саме це відбувалося.

Класична артуріани

Говорячи про класичну Артуріане, необхідно уявити собі особливості менталітету середньовічної людини, а також формували його соціокультурні процеси. Тільки тоді з'являється можливість розібратися, чому ж виникла необхідність саме в тій міфологічної реальності, в тому другий ідеалізованому світі, які представлені у творах Лайамона, Кретьєна де Труа, Васа, Ешенбаха та ін Розмірковуючи про історію попередніх епох, люди не можуть не зіставляти їх зі своїм часом. Але, порівнюючи свою епоху або цивілізацію з іншими, ми, як правило, застосовуємо до них свої власні, сучасні мірки. Але якщо ми постараємося побачити минуле, яким воно було «насправді», за висловом Ранке, то неминуче зіткнемося з необхідністю оцінити його об'єктивно, спробувати зрозуміти, як сприймав навколишній світ людина тієї чи іншої епохи.

Отже, розмірковуючи про культурологічному значенні легенд про Круглому Столі короля Артура, треба, по можливості, враховувати своєрідність бачення світу, властиве середньовічному людині. Дуже багато що в цій епосі здається ірраціональним, суперечливим. Постійне переплетення полярних протилежностей: похмурого і комічного, тілесного і духовного, життя і смерті - невід'ємна риса середньовічного світорозуміння. Такі контрасти знаходили основу у соціальному житті епохи - в непримиренних протилежностях панування і підпорядкування, багатства і бідності, привілейованості і приниження.

Середньовічне християнський світогляд як би знімало реальні суперечності, переводячи їх у вищий план всеосяжних надмировая категорій.

Не можна не відзначити і ту обставину, що «образ світу», що склався у свідомості представників різних суспільних верств і пасів феодального суспільства, не був однаковий: лицарі, городяни, селяни ставилися до дійсності по-різному, що не могло не накласти певного відбитку на середньовічну культуру.

Не можна обійти увагою і те, що (оскільки грамотність була надбанням небагатьох) в цій культурі автори в основному зверталися до слухачів, а не до читачів, отже, в ній домінували тексти вимовні, а не читаються. Причому ці тексти, як правило, беззастережно приймалися на віру. Як зауважував М. І. Конрад, «" любовний напій "в романі" Трістан та Ізольда "- зовсім не" містика ", а просто продукт фармакології того часу, і не тільки для героїв роману, але і для Готфріда Страсбурзького, не кажучи вже про його попередників в обробці сюжету »55.

З одного боку, середньовічне світогляд відрізнялося цілісністю - звідси його специфічна недифференцированность, невичлененность окремих його сфер, звідси ж виникає і впевненість в єдності світобудови. Тому розглядати культуру середньовіччя слід як єдність різних сфер, кожна з яких відображає всю творчу практичну діяльність людей того часу. З цієї точки зору і слід, очевидно, розглядати цикли про Круглому Столі короля Артура.

З іншого боку, всі соціальні процеси в Британії були тісно пов'язані з відносинами між різними етнічними угрупованнями, становленням етнічної самосвідомості англосаксів і, пізніше, англійців. Як зауважує Є. А. Шервуд: «Перехід від племені до нової етнічної спільності був тісно пов'язаний у них (англосаксів - ОЛ.) З переходом від додержавної форми організації суспільства до державної» 56. Все це найтіснішим чином пов'язано зі зміною і впливом на життя суспільства певних соціокультурних умов.

Протиставлення різних етнічних угруповань один одному, вплив їх один на одного, а іноді злиття їх і народження вже нового сприйняття світу утворилася етнічною спільністю-все це знаходиться в безпосередній залежності від усвідомлення територіальних кордонів і від взаємин між людьми як землевласниками.

З розширенням просторового розміщення нового етносу і з виникненням усвідомлення територіальної єдності товариство «всередині розмежовувалося за соціальною ознакою, протиставляючи себе лише зовнішнім іноетнічним групам» 57. Таким чином, одночасно з формуванням і розвитком територіального та етнічної самосвідомості у англосаксів йшло становлення і ускладнення соціальної структури суспільства. І далі, як зауважує Є.А. Шервуд: «Незважаючи на ... завоювання Англії вихідцями з Франції, незважаючи на спроби ввести в Англії ті самі порядки, які панували на континенті і загальмували через виникнення там класичного феодалізму формування народів, в Англії ... дуже швидко виник англійський народ. Раннє відмирання феодальної основи зі збереженням лише форм феодального ладу, раннє залучення основної маси вільного населення до громадського життя привели до швидкого додаванню умов для формування англійської нації ... »58. Всі ці аспекти, безумовно, залишили певний відбиток на подальшому розвитку легенд про короля Артура.

Розмірковуючи про культурологічному значенні артуровского циклу, не можна не враховувати, що з самого початку існувало велика відмінність між обробками цих переказів в Англії і у Франції.

В Англії завжди зберігався той псевдоісторичний фон, який привніс в перекази про Артура Гальфрид Монмутский, хоча цей фон постійно видозмінювався і розвивався під впливом французьких обробок тих же сюжетів. У той же час французькі автори віршованих та прозових лицарських романів цікавилися особистістю героя, всіляко розписуючи його пригоди, а також події його особистого життя і перипетії витонченою і штучної різної любові. Крім того, в англійському варіанті завжди відчувається епічний розмах, який зовсім відсутній у французькому. Ці відмінності виявляються дуже рано - вже при порівнянні про-ценій Лайамона, який писав по-англійськи, і Васа, який писав на Нормандських-французькому діалекті. Обидва автори запозичують сюжет безпосередньо у Гальфріда Монмутского, але роман Васа відрізняє карбованість стилю в порівнянні з простою народною і епічним ньому Лайамона.

Лайамон, наприклад, постійно пам'ятає, що Артур був не французьким, а бріттскіх королем, для Васа ж це не має майже ніякого затьмарені. Все пов'язане з Артуром в Англії сприяло зміцненню зростаючого національного духу і харчувалася їм, хоча, звичайно, ми можемо говорити про існування бріттской або англійської нації в період середньовіччя. f Хоча Круглий Стіл вперше згадується в «Історії бриттів», інтерес, швидше, представляє розробка сюжету про Артура Лай-лоном. Цей сюжет, в ранньому варіанті зустрічається вже в валлійських переказах, своїм розвитком був багато в чому зобов'язаний лицарським орденів, що виникли в XII столітті. Але він же асоціюється і з легендами про військових загонах королів або ватажків феодального «героїчного століття».

У французьких переказах провідним є лицарське початок, що було невід'ємною частиною витонченої атмосфери королівських дворів, в ту епоху виникали повсюдно, і служило мотивуванням всяких фантастичних пригод. На противагу ему Лайамоном акцентуються давні мотиви, що звучали ще в валлійських переказах. Як справді епічний поет він пов'язує легенду з кровопролитними битвами за кошти прожитку.

Стиль Лайамона дуже відрізняється від стилю Васа, що пояснюється різницею в задумах авторів. Так, Лайамон в початкових віршах свого «Брута» заявляв, що хоче розповісти «про благородних діяннях англійців», і ця тема, дійсно, є для нього основою; він любить доблесть, енергію, могутність, хоробрі мови і героїчні битви; лицарські куртуазні авантюри йому ще чужі, так само як і сентиментальна трактування любові »59.

Не дивно, що Лайамон трактує образ Артура зовсім інакше, ніж Вас. Там же, де справа стосується військових потех і бенкетів, «якщо Лайамон і не скупиться на зображення пишності і блиску легендарного британського королівського двору, то він робить це переважно з патріотичних спонукань, для характеристики могутності, сили і слави Британії, а не тільки з мальовничо -декоративних, естетичних міркувань, які нерідко керували Васом »60.

Різниця між цими двома авторами проявляється і в тому, наскільки присутні в їхніх творах релігійні мотиви. Якщо у Лайамона всі герої - стійкі захисники християнства, а всі лиходії - неодмінно язичники, то Вас намагається, по можливості, не зачіпати тему віри і залишатися світським письменником.

Одним з найбільш яскравих середньовічних авторів, які зверталися до артуровскіх темі, був французький романіст Кретьєн де Труа. Артуровскіх світ Кретьєна де Труа виник давно, існує дуже довго, по суті справи завжди, але існує поза зіткнення зі світом реальності, в іншому вимірі. Не випадково королівство Логр Артура не має в Кретьєна де Труа чітких меж, не локалізовано географічно: Артур панує там, де існує дух лицарства. І навпаки: останній можливий лише завдяки Артурові, що є його втіленням і вищим гарантом. Королівство Артура стає в Кретьєна де Труа поетичною утопією, утопією не соціальною, а насамперед моральною.

У своїх романах Кретьєн де Труа відмовляється від докладного викладу всього життя героя. Він як би вибирає з вічної екзистенції артуровского світу типового героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один герой (його ім'ям зазвичай і названий роман) і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про одну любовної парі, але жінки в романах займають все-таки підлегле місце, хоча часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду, у якому діє молодий герой, приводить до того, що король Артур, уособлення і захисник справжньої лицарства, практично не приймає участі в дії. Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король нескінченно мудрий, старий і, по суті, є статичною.

Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є наповнює їх атмосфера щасливої ​​любові, піднесеного уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, стверджують його право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ.

Герой кретьеновскіх романів однотіпен. Він - лицар, але не це головне, він завжди молодий. Молодий Ерек («Ерек і Енід»), вперше приїжджає до двору короля Артура; Ивейн («Ивейн, чи Лицар Лева»), хоча і отримав вже визнання як член артуровского лицарського братства, теж молодий, і основні авантюри йому ще чекають, не представляє виключення і Ланселот («Ланселот, або Лицар Вози»), його характер теж у внутрішньому становленні, у русі, хоча і не зазнає таких сильних змін, як характери Ивейн і Ерека. Магістральний сюжет романів Кретьєна де Труа можна сформулювати так: «... молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії». Такі основні особливості артуровского роману Кретьєна де Труа

Ось як формулює суть романів Кретьєна де Труа Дж. Бреретон в книзі «Коротка історія французької літератури»: «... нескінченні пригоди і подвиги зі зброєю в руках, любовні історії, зваби, полону. Самотня вежа, темний ліс, дівиця на коні, злий гном - усі виникає в цікаво деталізованих описах і з працею може бути названо символікою »61. Ці романи будуються не на алегоричному чи символічному оповіданні; вони орієнтовані на міфологічне світосприймання, що й обумовлює їхню особливу композицію й особливу мотивування сюжету. «... Кретьєн де Труа може описувати ідеальний порядок у" безкрайнім "королівстві Логр, де все підпорядковано волі справедливого короля Артура, а потім спокійно заявити, що лицар, що виїхав з королівського замку Камелот, відразу ж виявився в зачарованому лісі, що кишить супротивниками Артура »62.

Для автора в такому переході взагалі немає протиріччя: адже він описує дві різні реальності, міфологічно співіснуючі, але не взаємозалежні, і перехід героя з однієї в іншу миттєвий і їм самим не усвідомлюється. Дж. Бреретон виділяє дві теми, які цікавлять Кретьєна де Труа більше всього: «обов'язок лицаря по покликанню - честь і престиж воїна - і обов'язок по відношенню до його дамі» 63.

Ймовірно, саме ці два мотиви і викликають найбільший протест у Пайена де Мезіер «автора» роману «Мул без вуздечки» (якщо Кретьєн де Труа перекладається як «Християнин з Труа», то Пайен де Мезіер - «Язичник з Мезіер», містечка розташованого недалеко від Труа; хто ховався за цим псевдонімом - один або кілька авторів - ми не знаємо). У «мулі без вуздечки» говіння - головному героєві - немає ніякої необхідності відстоювати свою честь і престиж найсильнішого бійця-ніхто і, в першу чергу, сама героїня, за власною ініціативою обдаровували його поцілунком до виконання ним завдання, не сумнівається в успіху лицаря (чого не можна сказати, наприклад, про сера Кее, присутньому тут же). Мало того, в «мулі без вуздечки» гідним жодної поваги виявляється виллан - людина далеко не шляхетного походження; в романах Кретьєна де Труа віллани зазвичай протиставлялися лицарям грубістю і боягузтвом, тут же виллан чудово ввічливий і відважний.

Взаємовідносини лицаря з дамами також дуже далекі від ідеалів Кретьєна де Труа. Пообіцяла стати дружиною того, хто поверне їй узду, дівчина благополучно їде із замку Артура, мабуть, забувши про дану обіцянку, а лицар і не думає її утримувати. Мало того, перед тим, як отримати узду, Говен вечеряє в суспільстві якоїсь прекрасної дами, щоб стати сестрою героїні. Остання настільки радо пригощає лицаря, мабуть, цілком оцінив її гостинність, що оповідач змушений замовкнути і відмовитися від опису вечері.

Безумовно, і ситуації далекі від ідеалів Кретьєна де Труа, всі персонажі якого в тій чи іншій мірі борються за подружнє щастя (виняток - «Ланселот, або Лицар Вози», цей роман автор писав на замовлення Марії Шампанської). Подібна полеміка є дуже цікавим прикладом того, як легенди про Артура висловлювали і формували ідеали середньовіччя, особливо якщо врахувати, що Пайен де Мезіер залишив незмінною міфологічну основу лицарського роману.

У середині XIV століття з'являється анонімний англійський роман «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Б. Гребаніер характеризує його наступним чином: «З усіх віршованих романів жоден не зрівняється за красою з романом безіменного автора середини XIV століття # Сер Гавейн і Зелений Лицар», одним з найбільш вишуканих творів серед дійшли до нас із середньовічної літератури. Це також і алегорія, метою якої * є привести приклад цнотливості, відваги і честі - властивих здійсненого лицарю якостей »64. Як достатньо пізній твір, роман наскрізь алегоричний, 'Од «в складних іносказаннях прославляє християнські чесноти і в цьому змикається з типовим жанром епохи - дидактичної алегоричній поемою, що виникла вже цілком на міському грунті» 65.

До цих пір ми розглядали деякі характерні особливості праць англійських і французьких авторів, які писали про Круглому Столі короля Артура. Але дану тему не обходять увагою й німецькі романісти. Так, Гартман фон Ауе (XII ст.) Переклав на німецьку мову два віршованих роману Кретьєна де Труа - «Ерек і Енід» і «Ивейн, чи Лицар Лева», зробивши їх більш «благообразним» і доступними німецькій публіці. Ось як характеризує цю працю Вільгельм Шерер: «... француз природний; німець тримається на пристойність. Француз показує нам строкатий світ, німець робить його монотонним. Француз передбачає вперед, що вимоги витончених моралі маються на увазі самі собою і при нагоді дозволяє їх порушувати, де буває до того достатній привід; німець вважає себе зобов'язаним всюди проповідувати витончені звичаї. Фігури француза повинні бути цікаві, постаті німця повинні були всі служити життєвими зразками »66. Для німецької традиції характерна епічна манера викладу з яскраво вираженим дидактичним виховним елементом, що було чуже для французьких і англійських авторів.

Приблизно в той же час, що і Гартман фон Ауе, творив видатний міннезінгер Вольфрам фон Ешенбах. У романі «Парцифаль» абсолютно по-новому розгортається тема Грааля, лише намічена в однойменному романі Кретьєна де Труа. У Ешенбаха це променистий дорогоцінний камінь, наділений поруч чудових властивостей. Він стає моральним символом і центром священної громади, членом якої може стати лише духовно чиста людина.

«Історія Парсіваля розповідає нам провину і очищення героя. Ми бачимо, як з мороку і безладності він доходить до вищої досконалості »67. Вольфрам фон Ешенбах, мабуть, спирається на традиції Гартмана фон Ауе і «розвиває у своєму романі мотиви лицарського виховного жанру» 68. Дуже цікава його концепція лицарства й шляхетності: «Воно - не тільки в мужності на полі бою і не тільки в захисті слабких і сірих від сильних і злих: вища лицарська доблесть в тому, щоб не зазнаватися своєї лицарства, в тому, щоб не боятися показатися смішним і переступити, якщо знадобиться, закони куртуазності в ім'я законів людяності »69.

На початку XVIII століття з'являється роман Готфріда Страсбурзького «Трістан і Ізольда». Це глибоко психологічне твір, що описує вже не стільки зовнішні події, скільки внутрішні переживання і духовне зростання героїв. Готфрід Страсбурзький активно користується міфологічними засобами для створення особливої ​​атмосфери твору, викликає глибоке співчуття читача, в чому В. Шерер дорікає йому: «Непереборна сила любові символізується в сазі казковими засобами. Між тим, як німецька героїчна пісня у дванадцятому столітті скільки можливо звільнялася від казкових рис, кельтські сюжети, які прийшли у німецьку літературу з Франції, знову ввели цілий світ чудес, Просвітництво колишнього часу поступилося місцем романтичному смаку до привидам і неймовірне »70.

Цікаво зауважити, що в «Трістана та Ізольду» досить докладно описуються норми світського життя, при цьому автор намагається відповісти на питання: чи варто розглядати людські відносини виключно через призму норм куртуазності? Деякі дослідники (наприклад, Р. М. Самарін і А. Д. Михайлов) бачать в цьому ознаку кризи, що насувається куртуазної культури, що знаходиться на той момент у самому розквіті.

Як ми бачимо, відмінності в інтерпретації артуровскіх легенд авторами різних національностей або просто дотримуються різних точок зору безперечні. При цьому лицарські романи, що формують класичну Артуріану, мають загальну особливість: вони будуються на одній і тій же міфологічної основі. Піднімаючи різні проблеми або дискутуючи про пріоритет тих чи інших цінностей, вони створюють єдиний ідеальний світ, другу реальність, до якої відносяться норми поведінки, якості, приписувані лицарям, особливості їх оточення та ін.

Норманнізірованний Артур і його двір були зразком лицарства. Подивимося, які риси зв'язувалися з ідеалом лицаря.

Лицар повинен був походити з хорошого роду. Правда, іноді у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги, але практично всі лицарі Круглого Столу хизуються родовитістю, серед них чимало королівських синів, майже кожен має розкішне генеалогічне древо.

Лицар повинен відрізнятися красою і привабливістю. У більшості артуровскіх циклів дається докладний опис героїв, а також їх убрань, підкреслюють зовнішні достоїнства лицарів.

Лицарю була потрібна сила, інакше він не зміг би носити обладунок, які важили шістдесят-сімдесят кілограмів. Цю силу він виявляв, як правило, ще в юності. Сам Артур і меча, що застряг між двома каменями, будучи зовсім юним (втім, тут не обійшлося без магії). Лицар повинен володіти професійною майстерністю: керувати конем, володіти зброєю і пр.

Від лицаря очікувалося, що він буде невпинно дбати про свою славу. Слава вимагала постійного підтвердження, подолання все нових і нових випробувань. Ивейн з роману Кретьєна де Труа «Ивейн, чи Лицар Лева» не може залишитися з дружиною після вінчання. Друзі стежать за тим, щоб він не розпестилася в бездіяльності і пам'ятав, до чого зобов'язує його слава. Він повинен був мандрувати, поки не підвернеться випадок битися з ким-небудь. Немає сенсу робити добрі справи, якщо їм судилося залишитися невідомими. Гордість абсолютно виправдана, якщо тільки вона не перебільшена. Суперництво через престиж веде до стратифікації в рамках б'ється еліти, хоча, в принципі, всі лицарі вважаються рівними, що в легендах про короля Артура символізує Круглий Стіл, за яким вони сидять.

Зрозуміло, що при такій постійній турботі про престиж від лицаря потрібна мужність, і найважче звинувачення - звинувачення в нестачі мужності. Побоювання бути запідозреним у боягузтві вела до порушення елементарних правил стратегії (так, Ерек в романі Кретьєна де Труа «Ерек і Енід» забороняє їде попереду Енід попереджати його про небезпеку). Часом це закінчувалося загибеллю лицаря і його дружини. Мужність також необхідно для виконання боргу вірності і лояльності.

Безустанне суперництво не порушувало солідарності лицарської еліти як такої, солідарності, що поширювалася і на ворогів, які належали еліті. В одній з легенд простий воїн хвалиться, що вбив шляхетного лицаря ворожого табору, але благородний командир велить зверхника повісити.

Якщо мужність було необхідно лицарю як людині військовій, то своєю щедрістю, якої від нього чекали і яка вважалася неодмінною властивістю благороднорожденного, він благодіяв залежних від нього людей і тих, хто прославляв при дворах подвиги лицарів в надії на хороше частування і пристойні нагоди подарунки. Недарма у всіх легендах про лицарів Круглого Столу не останнє місце приділяється описам бенкетів і подарунків на честь весілля, коронації (часом збігаються) або ще якого-небудь події.

Лицар, як відомо, повинен зберігати безумовну вірність своїм зобов'язанням по відношенню до рівних собі. Добре відомий звичай принесення дивних лицарських обітниць, які слід було виконати всупереч усім правилам здорового глузду. Так, тяжкопоранений Ерек відмовляється прожити хоча б кілька днів у таборі короля Артура, щоб дати зажити ран, і вирушає в дорогу, ризикуючи померти в лісі від ран.

Класова братство не заважало лицарям виконувати обов'язок помсти за будь-яку образу, реальну або вдавану, нанесену самому лицареві або його близьким. Шлюб не відрізнялося особливою міцністю: лицар перебував постійно поза домом у пошуках слави, а решта на самоті дружина зазвичай вміла «винагородити» себе за його відсутність. Сини виховувалися при чужих дворах (сам Артур виховувався при дворі сера Ектора). Але рід виявляв згуртованість, якщо мова заходила про помсту, відповідальність теж ніс весь рід. Не випадково в артуровскіх циклі таку важливу роль відіграє конфлікт між двома великими суперниками групами - прихильниками та родичами Гавейна, з одного боку, прихильниками та родичами Ланселота - з іншого.

Лицар мав низку зобов'язань по відношенню до свого сюзерена. Лицарям ставилася в борг особлива подяка тому, хто присвятив їх в рицарський сан, а також турбота про сиріт і вдів. Хоча лицар повинен був надавати підтримку будь-який потребує матеріальної допомоги, в легендах не йде мова ні про одне слабкому чоловікові, скривджену долею. З цього приводу доречно навести дотепне зауваження М. Оссовський: «Івен, Лицар Лева, захищає скривджених дівчат оптом: він звільняє від влади жорстокого тирана триста дівчат, які в холоді і голоді повинні ткати полотно із золотих і срібних ниток. Їх зворушлива скарга заслуговує бути відзначеним в літературі, присвяченій експлуатації »71.

Славу лицарю приносила не стільки перемога, скільки його поведінки в бою. Битва могло без шкоди для його честі скінчитися поразкою і загибеллю. Загибель у бою була навіть добрим завершенням біографії - лицареві нелегко було примиритися з роллю немічного старого. Лицар зобов'язаний був по можливості надавати противнику рівні шанси. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунках він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), який вибив його теж спішується, щоб зрівняти шанси. «Я ніколи не вб'ю лицаря, який упав з коня! - Вигукує Ланселот. - Бережи мене Бог від такої ганьби ».

Використання слабкості супротивника не приносило лицарю слави, а вбивство беззбройного ворога покривало вбивцю ганьбою. Ланселот, лицар без страху і докору, не міг пробачити собі того, що якось у запалі бою вбив двох беззбройних лицарів і помітив це, коли було вже пізно, він здійснив паломництво пішки в одній лише плоскінь сорочці, щоб замолити цей гріх. Не можна було наносити удар ззаду. Лицар в зброї не мав права відступати. Все, що могло бути визнано боягузтвом, було неприпустимо.

Лицар, як правило, мав кохану. При цьому обожнювання і турботу він міг проявляти лише до дами свого стану, часом займала більш високе положення по відношенню до нього. Всупереч поширеній думці, зітхання здалеку становили швидше виняток, ніж правило. Як правило, кохання було не платонічного, а тілесної, і відчував її лицар до чиєї-небудь, не своїй, дружині (класичний приклад - Ланселот і Гвіневра, дружина Артура).

Любов повинна була бути взаємно вірною, коханими долалися різні труднощі. Самому важкому випробуванню, якому тільки могла піддати коханого дама його серця, піддає Ланселота Гвіневра, яку він рятує ціною безчестя. Улюблений шукає викрадену злими силами Гвіневру і бачить карлика, що їде на возі. Карлик обіцяє Ланселот відкрити, де захована Гвіневра за умови, що лицар сяде у віз, - вчинок, який може зганьбити лицаря і зробити його предметом насмішок (лицарів возили у возі тільки на страту!). Ланселот зрештою зважується на це, але Гвіневра ображається на нього: перш ніж сісти на віз, він ще зробив три кроки.

Церква намагалася використати лицарство в своїх інтересах, але християнська оболонка лицарства була надзвичайно тонка. Перелюб вважалося гріхом і офіційно засуджувалося, але всі симпатії були на боці коханців, а на Божому суді (ордалії) Бог дозволяв легко себе обдурити, коли мова йшла про віроломною дружині. Гвіневра, роман якої з Ланселотом тривав роки, присягнулася, що ніхто з одинадцяти лицарів, що спали в сусідніх покоях, не входив до неї вночі; Ланселот, який користувався цим привілеєм, був не передбачених в розрахунках дванадцятого лицарем. Цієї клятви виявилося досить, щоб врятувати королеву від спалення на вогнищі. Ошукані чоловіки нерідко живлять серцевий прихильність до коханця дружини (так король Артур відноситься до Ланселот). Бог теж,-судячи з того, що єпископу, сторожам тіло Ланселота, сниться, як ангели несуть лицаря на небеса, - прощає гріховну любов.

Громадські зв'язки середньовіччя були насамперед міжособистісними, тобто в основному прямими і безпосередніми. Встановлення зв'язку між сеньйором і васалом передбачало прийняття певних зобов'язань обома сторонами. Васал був зобов'язаний служити своєму сеньйору, надавати йому всіляку допомогу, зберігати вірність і відданість. Зі свого боку, сеньйор мав протегувати васалу, захищати його, бути по відношенню до нього справедливим. Вступаючи в ці відносини, сеньйор брав урочисті клятви від васала (ритуал омажа), які робили їх зв'язок непорушною.

Селянин зобов'язаний був платити оброк феодалу, а той - захищати своїх селян, а в разі голоду годувати їх зі своїх запасів. Існувало дуже чіткий поділ праці: не свобода і залежність, а служба і вірність були центральними категоріями середньовічного християнства. Саме тому в артуровскіх легендах завжди дуже ретельно розбирається, хто був чиїм зброєносцем і хто чиїм васалом. Проте ієрархія привілейованості, свободи, залежності і несвободи разом з тим була і ієрархією служб. У феодальному суспільстві були дуже чітко розділені і визначені звичаєм або законом соціальні ролі, і життя кожної людини залежала від його ролі.

Не можна не помітити, що в легендах дуже пильну увагу приділяється матеріальній культурі; причому реальні вимоги до неї, зумовлені життєвою необхідністю, тісно змикаються з міфічними якостями, якими середньовічні автори щедро наділяють всілякі обладунки (не пробивані звичайною зброєю), зброя (пробиває заговорені обладунки) , чаші (з яких можуть напитися, не облившись, лише вірні своїм лицарям дами), плащі (які можуть одягти тільки ті ж пані) і пр.

Розглянемо конкретніше деякі приклади. Говорячи про матеріальну культуру, що знаходить відображення у сказаннях артуровского циклу, не можна не помітити, що дуже велике місце відведено описам бойових коней, зброї та одягу. І не дивно - функція лицаря полягала в тому, щоб воювати: захищати свої володіння, іноді збільшувати їх, захоплюючи сусідні, або просто підтримувати свій престиж, беручи участь в турнірах (адже варто всерйоз задуматися, перш ніж спробуєш захопити, наприклад, землю лицаря, який здобув кілька блискучих перемог на останньому турнірі і був визнаний найсильнішим). ,

Бойовий кінь - це фактично одна з найважливіших частин екіпіровки лицаря в битві. Коней навчали спеціальним чином, і вони часто допомагали своїм господарям, вчасно піднімаючись на диби або відходячи в сторону. Кожний бойовий кінь мав своє ім'я, його пестили й плекали. У багатьох легендах розповідається про коней, які говорили по-людськи і нерідко подавали дуже слушні поради своїм господарям. Чимала увага приділялася і опису обладунків та зброї лицарів, надійність і зручність яких були важливі для успіху в поході і перемоги на турнірі. Зброя лицаря, як правило, складали меч і спис, іноді ще піку. Нерідко меч був родовий реліквією, мав власну історію, ім'я, часто символічний (деякі дослідники дають таке тлумачення назви меча Артура: Екско-лібур - «розрубують сталь, залізо і все»); при посвяченні в лицарі меч був обов'язковим атрибутом.

Звичай тих часів вимагав, щоб лицар мав «добрі» обладунки: шолом, панцир, кольчугу та кільчастий наглавній, лати для ніг і латні рукавиці. Якщо зброя і обладунки «горять» на сонці, це свідчить не тільки про те, що вони красиві, а й тому, що вони начищені і містяться належним чином і, отже, надійні (точно так само опис пітник і подседельніков свідчило про дбайливе відношення до коні). Поверх лат лицарі носили короткий широкий плащ, розшитий, як правило, геральдичними візерунками, які повторювалися також на щиті.

Дуже докладно описується в легендах одяг лицарів з точки зору її функціонального значення. Перед боєм під обладунки надівається одяг, вона повинна бути зшита з таким розрахунком, щоб обладунки не натирали шкіру, а розпечений у спеку метал обладунків не торкався до тіла. Дорожній одяг була легшою, щоб зробити менш нудними далекі переходи - незмінна деталь лицарських романів - і забезпечити захист лицаря.

Опис одягу дам теж дозволяє судити про її функціональне значення: вона зручна і практична, коли дама - господиня і займається практичною діяльністю (їй постійно доводиться спускатися в підвали, підніматися на вежі); ошатність одягу має першочергове значення, тільки якщо вона парадний (в цьому випадку докладно описуються тканини, золоті кисті, хутра, прикраси), при цьому враховується і колір, так як крім геральдичного значення з його допомогою можна підкреслити красу героя або героїні.

Практично в кожному творі артуровского циклу фігурує якийсь замок - зачароване, неприступний або той, який зі своєю рукою і серцем обіцяє лицарю по виконанні ним поставленого завдання чарівна леді. Так, ми знаємо, що Артур був зачатий в замку Тинтажель, розташованому на скелі над морем. Це один із замків раннього середньовіччя, що представляє собою фактично одну вежу, обнесену стіною і захищену з усіх боків морем (до замку веде лише вузька стежка, по якій може проїхати тільки один чоловік).

У романах артуровского циклу Кретьєна де Труа ми зустрічаємо описи більш пізніх і вдосконалених замків. Кожен з них був як би міні-містом, обнесли муром з усіх сторін. Всередині знаходилися власне замок сеньйора, приміщення для челяді, стайні, льохи, де зберігалися їжа і питво на випадок облоги або голоду, нерідко і каплиця, в якій молився сеньйор. Тут же частенько працювали ковалі, підковували коней сеньйора і виготовляли вироби для замку. Таким чином, замок був обладнаний з максимальними зручностями.

Щоб зрозуміти, чому таку важливу роль у лицарських романах часто відводиться замках і тим, хто їх населяє, зупинимося докладніше на ряді історичних фактів.

Першим фортифікаційною спорудою, побудованою за наказом Вільгельма Завойовника відразу ж після висадки його військ в Англії, був Мотт - зміцнення, перш невідоме на Британських островах. Спочатку Мотт представляв собою оточений ровом земляний пагорб. На його вершині споруджувалася дерев'яна вежа, фундаментом якої служили вкопані в землю потужні колоди. Саме такі зміцнення використовувалися норманами в якості опорних пунктів в Гастінгсі. На території Англії вони звели безліч Мотт, зміцнивши з їх допомогою своє панування на завойованих землях.

Досвід будівництва Мотт нормани придбали у Франції, де найпростіші фортифікації такого типу дозволяли феодалам протистояти абсолютної влади спадкоємців Карла Великого і засновувати власні домени. Можна без перебільшення сказати, що поява нового оборонного споруди в Європі мало величезне значення. У плані політичному воно відіграло важливу роль у децентралізації королівської влади. Ще більш важливим було, безсумнівно, соціальне значення нового зміцнення: воно стало свого роду школою, де сеньйори і їх ратники навчалися лицарським навичкам.

Зазвичай Мотт мав форму усіченого конуса або півсфери; діаметр його заснування міг досягати 100 м, а висота - 20 м. У більшості випадків до Мотт примикав Бейлі - ділянка, обгороджений земляним валом, ровом, палісадом. Така подвійна лінія земляних укріплень отримала назву «замок з Мотт і Бейлі». Інший тип середньовічної забудови - мініатюрний Бейлі на плоскій вершині насипного пагорба діаметром від 30 до 100 м з обов'язковим ровом і палісадом. Деякі Бейлі служили тільки як кошари. Повсюдно споруджувалися також і малі земляні фортеці, до яких теж примикали загороди для худоби.

Використовуючи працю селян, можна було порівняно швидко виконувати земляні роботи, пов'язані зі спорудженням укріплень. Перевага Мотт полягало в тому, що, не рахуючи дерев'яної надбудови, його практично неможливо було зруйнувати.

Тактику споруджують Мотт можна порівняти з тактикою грають у шахи - максимально просунути свої фігури і в той же час не дати противнику захопити їх. Зводячи Мотт, феодали разом зі своїм гарнізоном готувалися до облоги, яку суперник міг почати в будь-який момент, прагнучи відвоювати втрачені території. У більшості випадків облога закінчувалася невдачею: Мотт, до того часу вже іменувався замком, був неприступний. Ворог міг потрапити в замок тільки в тому випадку, якщо ворота відкривав зрадник або сам сеньйор потрапляв у полон. (Згадаймо численні легенди про замки, які весь час крутяться, так що в них майже неможливо потрапити, до того ж населені смертельно небезпечними тваринами, в боротьбі з якими лицарю може допомогти тільки хто-небудь з мешканців замку; таємничі замки, оточені щитами переможених лицарів ; а також замок феї Моргани, куди потрапляє сер Гавейн - іноді Ланселот - і не може вибратися, поки його звідти не виводить дівчина, прислужують чотири королевам, гостює в замку.)

Хроніки тих років свідчать, що феодали не могли повністю покластися на своїх наближених і жили в постійному очікуванні зради. Всіма силами вони прагнули уникнути полону, і, коли справа доходила до відкритих баталій, сеньйор, бачачи, що його військо зазнає поразки, першим залишав поле битви. Якщо ж сеньйор потрапляв у полон, то від нього силою вимагали, щоб він примусив тих, хто залишився в замку, включаючи його сім'ю, відкрити ворота. Якщо вони відмовлялися зробити це, бранця вішали біля входу в замок. Іноді супротивнику вдавалося взяти в заручники дітей сеньйора. Вимагаючи здачі фортеці, він погрожував повісити їх або засліпити. (Один, із сюжетів про короля Артура - викрадення його дружини Гвіневри, яку змушений визволяти з полону Ланселот).

Життя в замку ставила воїнів з почту сеньйора перед вибором: або підтримувати відносини товариства, або постійно ворогувати один з одним. У будь-якому випадку доводилося терпимо ставитися до оточуючих і для цього дотримуватись певних правил поведінки або, принаймні, не допускати проявів насильства.

Утвердилися у світі, обгородженому палісадом, моральні норми пізніше, на другому етапі розвитку феодального суспільства, в кінці XI століття, надихнули трубадурів. У їх гімнах оспівувалося лицарство і любов, а по суті в них прославлялися два соціальні досягнення - стабілізація і освоєння нового простору. Багато знаменитих лицарі були спочатку простими воїнами у свиті феодала, але за проявлену в боях доблесть отримали високий ранг. У той же час воїн не міг добитися почестей, якщо він не вів себе як справжній лицар.

Мотт вплинув і на сільське населення. (У міфах нерідко після позбавлення від жорстоких звірів, що населяли замок, або після звільнення його від чаклунських чар в колишній перш безлюдній місцевості з'являлися натовпи тріумфуючих, які співають і танцюють селян, завдяки лицаря за захист.) Багато господарств потрапили в залежність до феодалу, якому селяни тепер були зобов'язані платити податок.

Однак у середовищі самих панів відбулися ще більш глибокі соціальні зміни. Звиклі до життя в садибах, у сільській місцевості, пліч-о-пліч з вільними селянами, сеньйори всього за кілька десятиліть перебралися в замки, озброївшись до зубів спочатку для того, щоб захопити владу, потім - щоб утримати її. Заволодівши Мотт як зброєю залякування, феодали і їх васали почали створювати нову систему соціальних відносин - примітивну, але самобутню. З одного боку, це була політика придушення, з іншого - в середовищі лицарства проголошувалися ідеали честі та відваги. Саме ці ідеали оспівували середньовічні лицарські романи.

Так, зі зміною поколінь поступово встановлювалося соціальну рівновагу. Нові відносини закріпили станову спільність сеньйорів, що послабили почуття постійної небезпеки. Замки відкрили свої ворота друзям і сусідам, війни поступилися місцем турнірів, на лицарських щитах красувалися тепер фамільні герби. Де раніше панували хитрість і жорстокість, тепер оспівували доблесть і щедрість. Так, з другої стадії розвитку феодалізму в обстановці середньовічного Мотт стали закладатися основи тієї спадщини, яке залишила нащадкам ця епоха і яке по праву заслужило назву «замкова культура».

Всі процеси, що відбувалися в реальному світі, накладали відбиток на другу реальність, яка становила міфічну основу лицарських романів і балад. Якщо в книзі Гальфріда Монмутского-го розповідається про життя, діяння та подвиги самого Артура, то класична артуріани оспівує братство Лицарів Круглого Столу, їх пригоди, практично не мають відношення до військових досягнень, описаним в «Історії бриттів». Це поодинокі сутички між двома або кількома лицарями, які змагання на турнірі (характерні для періоду феодальної роздробленості). Однак поряд з ідеалами куртуазне ™ виникає і формується новий міф - міф про Святий Грааль, що вимагає від лицаря духовної чистоти і цнотливості (які далеко не завжди притаманні лицарям, бездоганним з точки зору норм куртуазного вежество). Тема Святого Грааля отримала найбільший розвиток у пізньому середньовіччі, коли фактично завершилося формування міфів про Круглому Столі короля Артура. У міру того, як середні століття поступаються місцем епосі Відродження, процес формування цих міфів підходить до завершення.

Завершення формування міфів про Круглому Столі короля Артура

Протягом XIII-XIV століть легенди про короля Артура і його лицарів продовжують надихати поетів: «... віршовані романи, перекладені або стилізовані під французькі, присвячені тому чи іншому фрагменту великої чарівної історії, були популярні і серед шляхетних, і серед простих» 72 .

І ось наприкінці XV століття з'явився твір, що об'єднало в собі всі ці міфи. У 1485 році Вестмінстерська друкарня Кекст-на випустила роман англійського прозаїка Томаса Мелорі «Смерть Артура». Цей твір завершує артуровскіх цикл середньовіччя. Воно являє собою обробку ряду романів артуровского циклу або примикають до нього творів. П'ятдесят шість разів у тексті своєї книги Мелорі повторює читачам, що джерелами для нього служили «французькі книги», але він, ймовірно, користувався також і англійськими віршованими переробками французьких поем артуровского циклу.

Перелагая весь цей великий матеріал на англійську мову, Мелорі комбінував запозичені мотиви, скорочував і видозмінював зразки і робив власні вставки; в результаті виникло струнке художній твір, в якому, до речі, король Артур з дружиною Гвіневрой не завжди виявляються на першому плані. Виклад розбивається на безліч епізодів, пригоди слідують один за одним, часто без мотивування і особливої ​​підготовки читачів. Хоробрі лицарі, закуті в лати, б'ються один з одним, прекрасні ізгнанніца знаходять собі притулок у сутінках дрімучих лісів, карлики і чарівник Мерлін, що володіє чудодійним даром пророцтва, викривають таємні зв'язки між героями і сповіщають нещастя, які не можуть ні пояснити, ні запобігти.

У безлічі розказаних авантюрних історій виразніше інших вимальовується образ Ланселота, що тужить любов'ю до дружини свого сюзерена, королеві Гвіневре, і марно намагається відшукати Грааль, чому перешкоджає тяжіє над них гріх; Трістрам, фатальним чином захоплений Ізольдою; інші помітні фігури - злий Мордред, грабував Гвіневру і піднімає повстання проти Артура; підступний, а часом і смішний невдаха, сенешаль сер Кей. У багатьох епізодах відчувається, що Мелорі або використовував недоступні для нас редакції артуровскіх сказань, або вніс свого оповідання нові риси, ввів нових дійових осіб.

Оповідання Мелорі повні чарівної наївності, простодушності і нехитрого витонченості. Однак Мелорі нерідко виявляє схильність до моралізації, тверезість, розважливість і практицизм. Світ французької середньовічної поезії та її тонкий психологізм йому в значній мірі чужі. Мелорі засуджує кохання заради кохання, а любов у законному шлюбі вважає ідеальною. Правда, для того, щоб ясно висловити свою точку зору, у автора мало приводів; в його книзі зустрічається лише один випадок щасливого шлюбу - шлюб батьків Тристрама, але образ Ланселота Мелорі, наприклад, значно відрізняється від тієї трактування, яку він мав у французькій поезії .

Ланселот - один з найцікавіших образів роману, як і в його джерелах, Ланселот Мелорі мав усі дані для того, щоб добути Грааль, але, пройнятий гріховної любов'ю до королеви, він спромігся лише здалеку бачити чашу благодаті. У Мелорі Ланселот не одружується не стільки через обітниці лицарського цнотливості (необхідна умова для досягнення святого Грааля), скільки з цілком практичних міркувань: одруження, міркує він, прив'яже його до дружини, змусить скласти зброю, забути турніри, битви та лицарські пригоди. Ланселот не хоче заводити і випадкові любовні зв'язки, і Мелорі раз у раз змушує її висловлювати доброчесне мораль і повставати проти її порушників.

Характерно, що, входячи в суперечність зі своїми джерелами, Мелорі не вирішується протиставити грішного Ланселота цнотливому шукачеві Грааля Галахад і що, піднімаючи Ланселота як ідеального лицаря, Мелорі разом з тим відступає від церковно-християнських тлумачень пошуків «чаші благодаті», які отримують у нього більш прозаїчну і земну забарвлення цікавих лицарських авантюр.

У міру того як вдосконалюється зброя (з'являється арбалет, а потім - в епоху Відродження - і вогнепальна зброя), від якого людини вже не можуть захистити обладунки, лицарі відходять у минуле. І тепер міфом стає саме поняття лицарства, що створює ідеальний образ світу, в якому людям властиві відвага, сила, доблесть, недоступні простим смертним, а дружба і любов є абсолютними величинами.

Такі узи міцні і непохитні. Зі світом лицарства безпосередньо перетинається світ чарівництва: персонажі лицарських романів постійно спілкуються з магами і феями, раз у раз на їхньому шляху трапляються різноманітні предмети, наділені чудесною силою. Лицарі - особливі люди, що живуть в особливій реальності, і у Мелорі «ми чуємо про високі діяннях любові, вірності і помсти, представлених великими представниками лицарства - Гавейн, Ланселотом, Персіваль і Галахад» 73.

Спочатку ідеї лицарства були організуючою силою і в суспільному житті, і у військовій області - і служили виправданню норм поведінки, насаджуваних норманами, а також коректували взаємовідносини між різними культурними шарами і соціальними групами. У міру того як змінювалися структура суспільства і культурні норми, ці міфи все сильніше відображали уявлення не про ідеальні норми поведінки конкретного соціального шару, але про захоплюючій, гідною наслідування життя, про правила, якостях і почуттях якої може мріяти будь-який. Лицарські романи все більше відривалися від реальності.

Ідея Круглого Столу пізньої артуріани, по суті, втілила традицію особистої відданості васала своєму сюзерену епохи феодалізму, яка була скріплює ланкою всього феодального суспільства. У ній втілювалося також одне з протиріч цього товариства-король постійно шукав спосіб винагородити своїх воїнів і тим самим зберегти їх відданість, не перетворюючи їх у феодальних лордів, чиї володіння вселяли б їм ілюзію незалежності і диктували інтереси, які розходилися з його власними.

Лицарські ордена, що створювалися саме в той період, коли ідея Круглого Столу поширювалася особливо широко, мали суттєвий військове і суспільне значення. Але до початку XIV століття становище різко змінилося. Ордена все в більшій мірі йшли шляхом збагачення і розкладання. Професійні армії стали витісняти окремі загони лицарів і їх зброєносців, серед яких будь-яких порядок і дисципліна були неможливі. У той же час лицарство ставало все більш замкнутим, всередині неї спостерігалося все більше розшарування, оскільки колишні лицарі, втрачаючи військових функцій, повинні були шукати для себе нове поле діяльності та нові можливості для існування.

Таким чином, - і це особливо характерно для Англії - в той час, як дворянська знати і найбільш багаті джентрі перетворювалися на придворних, дрібномаєтні дворяни все частіше залишалися жити у своїх маєтках. І якщо раніше вони існували переважно за рахунок натурального господарства і шукали додатковий дохід на війні з грабежами і викупами, то тепер вони почали виробляти вовну та продукти для продажу, нерідко замінюючи примусова праця, характерний для більш раннього середньовіччя, найманим.

У міру того як лицарство втрачало своє первісне значення, артуровскіх цикл і лицарський роман у цілому втрачали зв'язок з дійсністю і набували все більш релігійний та фантастичний характер з переважанням теми Грааля. Твори цього жанру ставали все більш вишуканими, відображаючи штучність поведінки і манер лицарів; сюжети робилися все більш фантастичними, гротескно неправдоподібними, нескінченні пригоди героїв викладалися всі витонченішими. Падіння пафосу і вихолощення епічного роману зображені в міркуваннях священика у Сервантеса (з невеликими перебільшеннями).

По всій видимості, Мелорі вважав за краще уникати подібного стилю, про що, як говорить А. А. Мортон «свідчить ... безжальне поводження з темою Грааля, з якої він викидав, наскільки тільки можливо, все містичне і теологічне, всіляко применшуючи її значення для артуровского циклу в цілому. Не менш чітко позиція Мелорі видно і в тому, що він заново вводить героїчні і епічні мотиви, а також у тому сильному національному почутті, яким пронизане його твір. Схоже, що він направляв усі свої зусилля до того, щоб відновити в артуровскіх циклі відчуття реальності, що відбувається, ще раз надати йому сучасного звучання »74. Тим не менш, часи змінювалися, і міфи про короля Артура неминуче повинні були змінити своє смислове навантаження, а, отже, і форму.

В епоху Відродження історії про Круглому Столі стали, швидше, відправною точкою для міфотворчості, де у формі лицарського роману проповідували вже зовсім нові ідеї. Один з характерних прикладів - твір Гарсії Родрігеса Монтальво «Амадіс Гальський». «Під пером Монтальво лицарський роман став жанром ренесансної літератури. Спираючись на фабульні мотиви середньовічних історій про короля Артура і його сподвижників, про чарівника Мерліна, Монтальво відбив властивий його епосі героїчний пафос »75. Міфічна реальність даного твору, ймовірно, знаходила живий відгук у іспанських дворян, яким за традицією змалку внушалась поняття військової доблесті, честі та гордості.

З іншого боку, епоха Відродження - це період великих географічних відкриттів. Пригоди конкістадорів і мореплавців сприяли живому сприйняттю фантастичних подвигів лицарських романів. Втім, герої Монтальво були аж ніяк не іспанцями, крім того, звертає на себе увагу «схожість образів і навіть ситуацій, описаних у Монтальво, з французькими романами про Трістана та Ланселот» 76. Міф про людей виняткових фізичних і душевних якостей, життя яких повне дивовижних пригод, приваблює в цей час багатьох читачів.

Яскравим прикладом ренесансного лицарського роману є «Несамовитий Роланд» Аріосто Аріосто. Як зауважує Д. Є. Михальча: «Головним героєм ... він зробив ... зразкового лицаря в гуманістичному розумінні, незмінного покровителя пригноблених, борця за справедливість, в його особі втілені в перетвореному вигляді ідеальні якості, якими володіли герої кращих іспанських романів про Амадіс Галльської ... »77. У цьому творі під егідою «лицарства» знаходить вираз возрожденческий міф про гуманізм.

Якщо для менталітету середньовічної людини ключовим є поняття Бога (згадаємо роль Грааля в класичній Артуріане), то в епоху Ренесансу на перший план виходить ідея антропоцентризму і міф про всесильність людського розуму (божевілля Роланда позбавляє його абсолютно всіх якостей, якими він володів, але коли Астольфа зцілює одного, лицар стає «ще більш розумний і відважний»).

У творі Аріосто, сюжетною канвою, здавалося б, ніяк не пов'язаний з артуровскіх оповідями, в одній з перших глав з'являється Мерлін, пророкує Брадаманти про її майбутнє; причому те, як про нього кажуть, припускає, що його історія загальновідома: «Це стародавній пам'ятний грот Мерліна, про которрм, вірно, ти чула »78.

Взагалі, хоча лицарські романи епохи Відродження здебільшого вже не використовують сюжетні лінії артуровского циклу, ім'я Артура і його поплічників, мабуть, знайоме всім. Ф. Петрарка в трактаті «Про засоби проти всякої долі», обумовлюючи, що це казка, але не сумніваючись у тому, що всім відомо її походження, згадує Артура. Таким чином, у героїв даного циклу з'являється нове значення - Мерлін з радника короля Артура стає добрим чарівником (трохи не святим), провіщали і які допомагають гідним; імена Артура і його лицарів набувають символічного звучання.

На цьому етапі міфологічність артуровского циклу втрачає своє значення; Круглий Стіл і пов'язані з ним люди і події набувають статус символу. На відміну від міфу, символ не створює картини світу і нічого не пояснює; скоріше він є комплексом уявлень, пов'язаних з тим чи іншим поняттям. А. Ф. Лосєв пише, що «... він у прихованій формі містить у собі всі взагалі можливі прояви речі» 79. При цьому ми не можемо однозначно сказати, що саме криється за тим чи іншим символом.

З одного боку, Артур і братерство Круглого Столу зводяться в абсолют і зв'язуються з ідеалами справедливості, братерства і взаємодопомоги, з іншого - королівство Логр, покоїться на цих поняттях, гине разом з Артуром.

З символізацією артуріани закінчується її формування і розвиток - цикл пройшов шлях від кельтських язичницьких міфів до символу, власне міфом вже не є.

Висновок

Здавалося б, з відходом середньовіччя Артуровского циклу не судилося розвиватися далі, справедливість, в казках (шотландських, ірландських, англійських) ні-ні та й промайне Артур, що очікує разом зі своїми лицарями моменту пробудження, чи Мерлін, що допомагає того чи іншого казкового персонажу , але цим справа і обмежувалося, поки не настав XIX століття.

Справа в тому, що в XVII-XVIII століттях міфотворчість на лицарські теми практично не існувало, так як феодальні ідеали не тільки не були актуальні, але могли гальмувати і заважати розвитку суспільства, що й пояснює відмову від них на даному етапі. Знову інтерес до середньовіччя і пов'язаним з ним ідеалам з'являється тільки у предромантіков (Макферсон «Пісні Оссіана»). Романтики підхоплюють середньовічну тематику. У міру того як буржуазна ідеологія, орієнтована переважно на матеріальні цінності, викликає все більший протест, все частіше в якості протидії використовуються середньовічні сюжети і системи цінностей, які спираються на традиції лицарства.

За час розвитку артуровского циклу з нього здебільшого зникла що лежить в його основі кельтська міфологія. «Світ артуровскіх легенд сам купував міфологічні риси. Камелот, Круглий Стіл, лицарське братство, пошуки Грааля ставали новими міфологемами. Саме в цій якості вони вопринималось вже наприкінці середньовіччя. Тому звернення до артуровскіх легендам в XIX-XX століттях у АТеннісона, Р. Вагнера, У. Морріса, О. Ч. Суїнберна, Д. Джойса (у «Поминках по Фіннегану») і багатьох інших возрождало старі міфи, але основними міфологемами були тут не мотиви кельтського фольклору, а ідеї куртуазного середньовіччя »80. Перераховані вище автори бачили в легендах про короля Артура морально-етичний ідеал; прерафаеліти (Данте Габріель Россетті та ін) під враженням артуріани створили свій художній стиль, черпаючи в ній імпульс для творчості. У 1889 році Марк Твен пише I Книгу «Янкі при дворі короля Артура», підміняючи морально-етичний міф існував в XIX столітті міфом про всесилля науки (хоча М. Твен сам з захопленням читав книгу Мелорі, повального захоплення середньовіччям він не схвалював).

У XX столітті Дж.Р.Р.Толкієна створює новий жанр - «фентезі». І протягом дуже невеликого проміжку часу з'являється ряд творів, присвячених Артуру і його лицарям, - починаючи від перекладень і переказів Мелорі та інших авторів (наприклад, «Лицарі Круглого Столу» в переказі Є. Балабанової, О. Петерсон) і закінчуючи серйозними філософськими творами Мері Стюарт, Теренса Х. Уайта, Мішеля Ріо і ін Автори вибирають різну манеру оповіді; кожен по-своєму пояснює події, про які оповідає.

М. Стюарт, говорячи від першої особи, інтерпретує події з позицій людини, що володіє паранормальними здібностями, але при цьому максимально наближаючи оповідь до того, що сучасна людина може сприйняти як реальність.

Теренс Х. Уайт, вільно вводячи сучасні думки в картини середньовіччя, робить акцент на психоаналітичних нюансах у взаєминах героїв, одночасно, іноді до дивакуватого, олюднюючи персонаж. Герой Ланселот стає в його трактуванні сором'язливим негарним молодим людиною, що шукає духовну чистоту у виснажливих фізичних вправах, Гвіневра - старіє з часом, як і належить жінці, а Мерлін виглядає розсіяний диваком, абсолютно не піклуються про те, як він виглядає і що про нього подумають інші. При цьому в творах химерно перемішуються морально-етичні міфи, що прийшли разом з Артуром-ським циклом із середньовіччя, і міфи, що виникли значно пізніше (міф про психоаналіз, міф про паранормальні здібності та ін.)

Популярність жанру «фентезі» ставить багато питань, але основний, мабуть, наступний: чому люди, вже знають, що таке космічна ракета і ядерна бомба, захоплено занурюються в незліченні світи магів і мечів? Те, що друга реальність, пропонована міфом про Круглому Столі, представляє собою культурну цінність і донині, підтверджується великою кількістю сучасних творів, присвячених цій темі (рок-ораторія Р. Уікмена «Артур», мюзикл «Камелот», фільми «Екскалібур», «Мерлін і меч» та ін.) І відповідь шукати, напевно, треба саме в міфі - другий ідеальної реальності, куди так хочеться піти.

Жанр «фентезі» з'являється після Першої світової війни, яка стала для людства найсильнішим потрясінням (винаходиться зброю масового знищення, від якого в першу чергу страждають мирні жителі; чесний бій, що виявляє, хто сильніший і мудріший, перетворюється найчастіше в бездумну бійню). У світлі цих подій нове звучання набуває і трагічний кінець, осягає королівство Логр - недарма у М. Стюарт і в М. Ріо наполегливо підкреслюється, що свою загибель Артур передрішає в момент свого підйому-після перших же переможних боїв він дає життя Мордред, битва з військом якого буде останньою для королівства Логр:

Особлива увага приділяється «олюднення» персонажів: якщо в класичній Артуріане основне місце відводилося подієвої канви і через неї ж читачеві давали зрозуміти, які переживання припадають на долю героя і які внутрішні зміни відбуваються в ньому, то романи про Артура, написані в XX столітті, ставлять в центр внутрішній світ персонажів, їхні почуття та роздуми.

У чудовій міфічної реальності діють живі, гранично земні люди, яким властиві слабкості, сумніви, помилки. У цьому контексті особливе значення одержують, поряд з тим, як складаються відносини родини сестри Артура Моргаузи (або Моргани) з королем, трикутник Артур - Гвіневра - Ланселот і взаємини Мерліна і Вівьени. Міфи про ідеальну державу, де панує справедливість, тісно пов'язані з філософським міфом про те, що в кожному доброму починанні закладений його кінець, а також з міфами про кохання, дружбу, взаєморозуміння.

Ймовірно, подібна трансформація в часовому просторі притаманна кожній міфу, коли-небудь створеному соціокультурної спільністю. І не останню роль у цьому процесі відіграв міф про короля Артура і його лицарів. Для Європи з її кельтським і німецьким міфом він був одним з центральних при виробленні європейським суспільством своїх соціонормативні і культурних установок існування кожного з індивідуумів.

Список літератури

1 У 1952 р. А. Кребер і К. Клакхон зібрали 164 формальних визначення культури і понад 100 описових пояснень цього поняття (див. про це: KroeberA., Clackhohn С. Culture. A Critical Review of Concepts and Definitions. - Cambridge, 1952 ).

2 Єсін А.Б. Введення в культурологію. - M., 1966. - С. 8.

3 Біблер В. Культура / / Досвід словника нового мислення. - М., 1989. - С. 241.

4 Гуревич П.С. Культурологія. - М., 1966. - С. 20.

5 Межуєв ВМ Культура та історія. - М., 1977. - С. 72.

6 Реріх Н.К. Культура і цивілізація. - М., 1994. - С. 41.

7 Арнольдов А.І. Введення в культурологію. - М., 1993. - С. 10.

8 Фрейд 3. Незадоволеність культурою / / Фрейд 3. Вибране. - М.,

1990. - Кн. 2. - С. 31.

9 Фрейд 3. Незадоволеність культурою / / Вибране. - М., 1990. - Кн. 2. - С. 37.

10 Белль Г. Франкфуртські читання / / Самосвідомість європейської культури XX століття: мислителі і письменники Заходу про місце культури в сучасному суспільстві. - М., 1991. - С. 303.

11 Ортега-і-Гассет X. Естетика. Філософія культури. - М., 1991. - С. 322.

12 Зіньківський В. Основи християнської філософії. - М., 1992. - С. 163.

13 Фінкелmкраут А. Ідентичність, культурну самосвідомість. - С. 69; Берар Е. Діалог культур / / Досвід словника нового мислення. - С. 35-38,20-21.

14 Робін Р. Культура / / Там же. - С. 234.

15 КертманЛ.Е. Історія культури країн Європи і Америки. - М, 1987. - С. 26.

16 Див про це: там же.

17 Леві-Строс К. Структурна антропологія. - М., 1985. - С. 263-264.

18 Орлова ЕА. Введення в соціальну та культурну антропологію. - М., 1994. - С. 18.

19 Добриніна В.І. Культура і цивілізація. - М., 1992. - С. 14.

20 Соколов Е.В. Культурологія: Нариси теорій культури. - М., 1994. - С. 10.

21 Бекон Ф. Про мудрість древніх / / Твори. - М., 1978. - Т. 2. - С. 241,291.

22 Шеллінг Ф.В. Філософія мистецтва. - М., 1966. - С. 105.

23 Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. - М., 1991. - С. 40.

24 Там же. - С. 25.

25 Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. - М., 1991. - С. 65.

26 Шеллінг Ф.В. Філософія мистецтва. - С. 113.

27 Там же.

28 Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. - С. 160.

29 Там же.

30 Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. - М., 1991. - С. 134.

31 Барт Р. Міфології. - М., 1996. - С. 249.

32 Шеллінг Ф.В. Філософія мистецтва. - С. 114.

33 Барт Р. Міфології - С. 247.34 Див, наприклад: Михайлов АТ. Артуровскіх легенди та їх еволюція / / Мелорі Т. Смерть Артура. - М., 1974. - С. 793.

35 Шкунаев С.В. Перекази і міфи середньовічної Ірландії. - М., 1991. С. 12.

36 Шкунаев С.В. Перекази і міфи середньовічної Ірландії. -М., 1991. - С. 13.

37 У світі міфів і легенд. - Спб., 1995. - С. 272.

38 Михайлов АТ. Артуровскіх легенди та їх еволюція / / Мелорі Т. Смерть

Артура. - М., 1974. - С. 799.

39 Ісландські саги. Ірландський епос. - М., 1973. - С. 587.

40 Михайлов АТ. Артуровскіх легенди та їх еволюція. - С. 796.

41 У світі міфів і легенд. - С. 288.

42 Там же. - С. 258.

43 Adolf H. The Concept of Original Sin as Reflected in Arthurian Romance / / Studies in Language and Literature in Honour of Margaret Schlauch. -Warzawa, 1966. - P. 27.

44 У світі міфів і легенд. - С. 261.

45 VinaverE. Malory. - Oxford, 1929. - P. 73.

46 Алексєєв МЛ. Література сучасної Англії і Шотландії. - М., 1984. - С. 61.

47 Див про це: Михайлов АТ. Артуровскіх легенди та їх еволюція. - С. 806.

48 Див про це: там же.

49 Гальфрид Монмутский. Історія бриттів. Життя Мерліна - М., 1984. - С. 5.

50 Михайлов АТ. Книга Гальфріда Монмутского / / Гальфрид Монмутский. Історія бриттів. Життя Мерліна. - М., 1984. - С. 210.

51 Гальфрид Монмутский. Історія бриттів. Життя Мерліна. - С. 96-97.

52 Михайлов АТ. Книга Гальфріда Монмутского. - С. 211.

53 Хоктс Дж., УайтДж. Розгадка таємниці Стоунхенджа. - М., 1984. - С. 19.

54 Grebanier BDN The Essentials of English Literature. - NY, 1953. - P. 14.

55 Конрад Н.І. Проблема реалізму в літературі Сходу / / Вибрані праці. - М., 1978. - С. 56 Шервуд ЕЛ. Від англосаксів до англійців. - М., 1988. - С. 112.

57 Там же. - С. 158.

58 Там же.-С. 232.

59 Історія англійської літератури. - М., 1943. - Т. 1. - С. 86.

60 Там же.

61 Brereton G. A History of French Literature. - L., 1961.-Р.18.

62 Культурологія. Теорія та історія культури. - М., 1996. - С. 146.

63 Brereton G. A History of French Literature. - L, 1961. - P. 19.

64 Grebanier BDN The Essentials of English Literature. - NY, 1953. - P. 14.

65 Самарін PM, Михайлов АТ. Лицарський роман / / Історія світової літератури. - М., 1984. - Т. 2. - С. 570.

66 Шерер В. Історія німецької літератури. - Спб., 1893. - С. 148.

67 Там же. - С. 163.

68 Самарін PM, Михайлов АТ. Лицарський роман / / Історія світової літератури. - С. 564.

69 Там же. - С. 565.

70 Шерер В. Історія німецької літератури. - С. 153.

71 Оссовская М. Лицар і буржуа. - М., 1987. -, С. 87.

72 Gosse ЕЛ. Short History of Modern English Literature. - L., 1903. - P. 53.

73 Moody WV, Lavett RM A History of English Literature from Beowulf to 1926.-NY, 1926.-P.68.

74 Мортон АЛ. Від Мелорі до Еліота. - М., 1970. - С. 49-50.

75 Плавскін З.І. Література раннього загальноіспанський Відродження / / Історія світової літератури. - М., 1985. - Т. 3. - С. 345.

76 DunlopJ.C. History of Prose Fiction. - L, 1888. - P. 354.

77 Міхал'чіД. Лудовіко Аріосто / / Історія світової літератури. - М., 1985. - Т. 3. -С. 127

78 Аріосто Л. Несамовитий Роланд. - М, 1993. - Т. 1. - С. 53.

79 Лосєв А.Ф. Проблема символу і реалістичне мистецтво. - М., 1976. - С. 17.

80 Михайлов АТ. Смерть Артура. - С. 827. 51

Бретонська народні балади. - Спб., 1995.

Вольфрам фон Ешенбах. Парцифаль / / Середньовічний роман і повість. - М., 1974.

Гальфрид Монмутский. Історія бриттів. Життя Мерліна. - М., 1974.

Ісландські саги. Ірландський епос. - М., 1973.

Кретьєн де Труа. Ивейн, чи Лицар Лева / / Середньовічний роман і повість. - М., 1974.

Кретьєн де Труа. Ерек і Енід. Кліжес. - М., 1980.

Аріосто Лудовіко. Несамовитий Роланд. - М., 1993.

Пайен де Мезіер. Мул без вуздечки / / Дві старофранцузькі повісті. - М., 1956.

Перекази і міфи середньовічної Ірландії. - М., 1991.

Роман про Трістана та Ізольду / / Середньовічний роман і повість. - М., 1974.

Томас Мелорі. Смерть Артура. - М., 1974.

Алексєєв МЛ. Література сучасної Англії і Шотландії. - М., 1984.

Арнольдов АЛ. Введення в культурологію. - М., 1993.

Барт Р. Міфології. - М., 1996.

Берар Е. Діалог культур / / Досвід словника нового мислення. - М., 1989.

Белль Г. Франкфуртські читання / / Самосвідомість європейської культури XX століття. - М., 1991.

Біблер В. Культура / / Досвід словника нового мислення. - М., 1989.

Бур М. Соціальне значення середньовічних укріплень Мотт і Бейлі / / У світі науки. - М., 1983. - № 7.

Бекон Ф. Про мудрість древніх / / Твори. - М., 1978. - Т. 2.

У міфів і легенд. - Спб., 1995.

Гуревич АЯ. Категорії середньовічної культури. - М., 1984.

Гуревич П.С. Культурологія. - М., 1996.

Добриніна В.І. Культура і цивілізація. - М., 1992.

Євсюков В.В. Міфи про всесвіт. - Новосибірськ, 1988.

Введення в культурологію. - М., 1996.

Історія англійської літератури. - М., 1943. - Т. 1.

Історія зарубіжної літератури. Середні століття і Відродження. - М., 1987.

Історія французької літератури. - М., 1946. - Т. 1

Історія культури країн Європи і Америки. - М., 1987.

Конрад Н.І. Проблема реалізму та літератури Сходу / / Вибрані праці. - М., 1978.

Культурологія. Теорія та історія культури. - М., 1996.

Ладигін М.Б. Англійська лицарський роман і проблема розвитку романтичного роману в Англії в XVIII-XIX ст. / / Проблеми методу і жанру в зарубіжній літературі. - М., 1984. - Вип. 9.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. - М., 1985.

Лосєв А.Ф. Проблема символу і реалістичне мистецтво. - М., 1976.

Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. - М., 1991.

Лучицька СМ. Культура і суспільство західно-європейського середньовіччя. - М., 1994.

Матузова В.І. Англійські середньовічні джерела IX-XIII ст. - М., 1979.

Межуєв В.М. Культура та історія. - М., 1977.

Мелетинський Є.М. Введення в історичну поетику епосу й роману. -М., 1986.

Мелетинський Є.М. Середньовічний роман. - М., 1983.

Мельникова ЕЛ. Меч і ліра. - М., 1987.

Михайлов АТ. Артуровскіх легенди та їх еволюція / / Томас Мелорі. Смерть Артура. - М., 1974.

Михайлов АТ. Книга Гальфріда Монмутского / / Гальфрид Монмутский. Історія бриттів. Життя Мерліна. - М., 1984.

Михайлов АТ. Французький рицарський роман. - М., 1976.

МіхальчіД.Е. Лудовіко Аріосто / / Історія світової літератури. -М., 1985. - Т. 3.

Мортон АЛ. Від Мелорі до Еліота. - М., 1970.

Орлова ЕА. Введення в соціальну та культурну антропологію. - М., 1994.

Ортега-і-Гассет X. Естетика. Філософія культури. - М., 1991.

Оссовская М. Лицар і буржуа - М., 1987.

Плавскін З.І. Література раннього загальноіспанський Відродження / / Історія світової літератури. - М., 1985. - Т. 3.

Реріх Н.К. Культура і цивілізація. - М., 1994.

Робін Р. Культура / / Досвід словника нового мислення. - М., 1989.

Рудзітіс РЯ. Братство Грааля. - Рига, 1994.

Самарін PM, Михайлов АЛ. Лицарський роман / / Історія світової літератури. - М., 1984. - Т. 2.

СентсбернД. Коротка історія французької літератури. - Спб., 1884.

Сєров Н.В. Хроматизм міфу. - Л., 1990.

Соколов Е.В. Культурологія: Нариси теорій культури. - М., 1994.

Стеблін-Каменський ММ. Міф. - Л., 1976.

Топоров В.Н. Міф. Ритуал. Символ. Образ. Дослідження в області міфопоетичної: Вибране. - М., 1995.

Фінкелькраут А. Ідентичність культурної самосвідомості / / Досвід словника нового мислення. - М., 1989.

Фрейд 3. Незадоволеність культурою / / Вибране. - М., 1990. - Кн. 2.

Хокінс Дж., УайтДж. Розгадка таємниці Стоунхенджа. - М., 1984.

Шеллінг Ф?. Філософія мистецтва. - М., 1966.

Шервуд ЕЛ. Від англосаксів до англійців. - М., 1988.

Шерер В. Історія німецької літератури. - Спб., 1893.

Adolf H. The Concept of Original Sin as Reflected in Arthurian Romance / /

Studies in Language and Literature in Honour of Margaret Schlauch. - Warzawa, 1966. 2.

Brereton G. A Short History of French Literature. - L, 1961.

DunlopJ.C. History of Prose Fiction. - L, 1888.

Gosse E. A Short History of Modem English Literature. - L, 1903.

GrebanierB.DN The Essentials of English Literature. - NY, 1953.

KmeberA.L., Clackhohn C. A Critical Review of Concepts and Definitions. - Cambridge, 1952.

Moody WV, Lovett RM. A History of English Literature from Beowulf to 1926.-NY, 1926.

VinaverE. Malory. - Oxford, 1929.