«Моя письменницька життя,-згадував Іван Олексійович Бунін ,-... почалася, мабуть, у той нескінченно давній день в нашій сільській садибі в Орловській губернії, коли я, хлопчик років восьми, раптом відчув гаряче, неспокійне бажання негайно створити що- щось на зразок віршів чи казки ». Таке бажання викликала у нього випадкова картинка в книжці, яка зображала гори, водоспад і дивного карлика-виродка на першому плані, - і маленького Ваню «охопило раптом поетичним хвилюванням».
Це поетичне хвилювання приходило до Буніну протягом всієї його письменницької житті завжди несподівано; приводом зазвичай служило яке-небудь промайнуло спогад, образ, слово ...
Коли почалася бунінська проза? Дуже рано, з дитячих дневнічков, де хлопчик записував свої переживання, враження і в першу чергу намагався висловити своє підвищене відчуття природи і життя, яким був наділений від народження. Ось одна така запис;
Буніну п'ятнадцять років:
«... Я погасив свічку й ліг. Повна місяць світив у вікно, ніч була морозна, судячи по візерунках вікна. М'який бліде світло місяця заглядав у вікно і лягав блідою смугою на підлозі. Тиша була німа. Я все ще не спав ... Часом на місяць, має бути, набігали хмарки, і в кімнаті ставало темніше. У пам'яті у мене пробігало минуле. Чомусь мені раптом згадалася давно, давно, коли я ще був років п'яти, ніч річна, свіжа і місячна ... Я був тоді в саду ... І знову все перемішалося ... Я дивився в куток. Місяць, як і раніше кидала свій м'яке світло ... Раптом все змінилося, я встав і озирнувся: я лежу на траві в саду у нас в Озерка. Вечір. Ставок димить ... Сонце протягає Поміж листям останніми променями. Прохолодно. Тиша. На селі тільки десь чутно плаче дитина і далеко несеться по зорі, мов дзвіночок, голос його ... »
Бунін виріс у тиші-та глушині російського глушини,-і ця обставина чимало вплинуло на склад його характеру і таланту. Дитинство його пройшло в збіднілій маєток Орловської губернії. Не провчившись в Єлецької гімназії і чотирьох років, Ваня був узятий додому, де його освіту здійснив старший брат Юлій; особливу увагу він приділив літератури, мов та історії, а з точними науками ознайомив лише в загальних рисах. Розум Івана Буніна погано сприймав абстрактні науки; Іван Олексійович належав до тих натур, в які талант був вкладений, кажучи його ж словами, «божою милістю, а не людським бажанням, вигадкою або виучкою».
У характері Вані Буніна злилися протилежні одна одній батьківські риси. Еге-шецг-Олексій Миколайович, був людина відкрита, широкий, з рисами талановитої, артистичної натури, безтурботний, привабливий у своїй запальності і відхідливість. Пам'ятай, немає більшої біди, ніж печаль »,-говорив він синові. І ще:
«Все на світі проходить і не варто сліз». Розоряється, а під кінець промотавший останнє, «дрібнопомісний» Олексій Миколайович Бунін уособлював собою »тип сходив нанівець російського поміщика. представника спливає в минуле Росії. Мати Буніна, Людмила Олександрівна, уроджена Чубарова, теж була типова для свого часу й середовища. Це була жінка тиха і сумна, з «сумної поетичною душею» і з загостреною чутливістю; її увергав в страждання відбувається навколо,-а до того підстави були. Іван Олексійович палко її любив і після її смерті так глибоко заховав пам'ять про неї, що до кінця свого життя ні з ким не говорив про неї вголос.
«Я ріс самотньо ... без однолітків, в юності їх теж не мав, та й не міг мати: проходження звичайних шляхів юності-гімназії, університету,-мені було не дано ... я ніде не вчився, ніякої середовища не знав »,-с. сумом згадував письменник.
«Середовище», звичайно, була, тільки особлива, не «своя», не людей його кола. Середовище було сільська: дітлахи-пастушата; «з усіма він був на рівній нозі», «буваючи запросто в їх хатах», як пише В.Н.Муромцева-Буніна. Сільські хлопці, молодь, люди похилого віку-всіх спостерігав майбутній письменник, і коли приймався зображувати їх, то кожному дарував частинку самого себе, до кожного підходив «зсередини». У двадцять років він написав пронизливий розповідь про стару, нікому не потрібною Федосевне, яку виганяє з дому рідна дочка, і нещасна стара вмирає на дорозі. Нічого мелодраматичного, перебільшеного тут немає, все просто, навіть буденно • у своєму кошмарі. Всі буденно, звичайно і в не менш страшному оповіданні «Танька»-про маленьку дівчинку, яка йде на вулицю «погуляти», щоб не просити у матері «картошек», яких немає в порожній, голодної хаті. І знову про старих пише юний Бунін, оце Караульщик Зозуля, що став зовсім нікчемним, безсилим і замерзлий в лісі; або Кастрюк, що страждає від того, що опинився не при справах, а йому так хочеться спілкуватися, допомагати своїм ... Можна тільки дивуватися, звідки у Буніна, молодого, спраглого життя людини, бралося таке розуміння, таке співпереживання старості. Але не тільки це: з дивовижною точністю він вже тоді, в перших оповіданнях, зумів відтворити живу, образну селянську мову, не вигадуючи, не винаходячи її, а списавши «з натури», наприклад: «У мене, брат, ні даху, ні будинку, пробираюся бережком і лужками, рубежами і межами, та по задвірках-і нічого собі ». Так говорить мандрівник в оповіданні «Танька».
«Будь-яка натура« входила »в мене, звичайно, все життя і дуже сильно,-згадував Бунін багато років спустя.-Зрозуміло, я іноді щось записував у свої щоденники-і погоду, і пейзажі, і людей, і народний та усілякий іншу мову ... »Проте він наполягав при цьому, що всі його твори, за рідкісним винятком, -« суцільна вигадка »і що це-головне. І так було завжди. Мова, зрозуміло, не йде про безсюжетних ліричних нарисах. Але там, де Бунін дає вигаданих осіб, сюжет завжди «вигаданий».
У своїй прозі Бунін уже замолоду дуже різноманітний. Його оповідання написані на найрізноманітніші теми і «населені» самими різними людьми. Ось провінційний вчитель Турбін, близький одночасно і до чеховським і до купринских персонажам,-людина, що гине в глушині і безлюддя. Або самовдоволені і вульгарні «дачники», серед яких схожий на людину лише один, прямодушний і дивакуватий «толстовец» Каменський («На дачі »)... Бунін повертається думкою до вражень дитинства («У селі», «Далеке»), пише про любов нерозділеного і болісним («Без роду-племені») та взаємний і прекрасною («Восени»), трагічної («Маленький роман»).
Таке різноманіття породжене багатими життєвими враженнями, які змінили монотонність і одноманітність перших двох десятиліть життя Буніна. Юнаком він залишає «отчий дім», і починається його мандрівного життя. Немов якийсь неспокій штовхає його в дев'яності-девятісогие роки до нескінченних переміщенням. Орел-м Харків-Єлець - Харків - Смоленськ - Москва і т. д. Робота в газеті «Орловський вісник»; вихід першої книги віршів;
зустріч з Л. Н. Толстим; захоплення толстовством; любов до В. В. Пащенко, що тривала чотири роки; знову поневіряння; одруження; народження сина; через два роки розрив; в тридцять років першу подорож за кордон (до Європи); дружба з Чеховим; знову подорож за кордон;
і знову калейдоскоп: Москва - Одеса-Москва - село - Петербург-Москва ... Смерть сина; зустріч з майбутньою дружиною. Вірою Миколаївною Муромцева; участь у горьковському видавництві «Знання», знайомство, потім дружба з Горьким; літературні «середовища» М. Д. Телешова, третє, потім четверте подорож за кордон. (Але село не забував ніколи: хоча б раз на рік, але неодмінно бував у своїх старих краях.)
Бунін тепер справді «і жити квапиться, і почувати поспішає». Він не виносить сірих, одноманітних, виснажливих буднів «незв'язної і безглуздої життя», які судилося тягнути російському «мелкопоместному» мешканцеві розоряється «дворянського гнізда». Бунін досліджує російську дійсність, селянську та поміщицьку життя; він бачить те, чого ніхто, по суті, до нього не помічав:
подібності як способу життя, так і характерів мужика і пана. «Мене займає ... душа російської людини в глибокому сенсі, зображення рис психіки слов'янина»,-говорить він.
У своїй знаменитій повісті «Село», що здобула йому славу письменника,-творі, підготовленому багатьма попередніми розповідями, Бунін малює божевільну російську дійсність, що породжує настільки химерну у своїх контрастах російську душу;
письменник мучиться питанням: звідки в людині два начала-добра і зла? «Є два типи в народі,-пише він трохи позднее.-В одному переважає Русь, в іншому є страшна мінливість настроїв, образів,« хиткість », як казали у давнину. Народ сам сказав про себе: «з нас, як з дерева,-і дубина, і ікона,-в залежності від обставин, від того, хто це дерево обробляє ...» У «Містечку» Бунін дає страшну хроніку безглуздою і занапащене життя братів Красова та їх оточення. Винні, на його думку, все, все разом: і вікова відсталість Росії, і російська непрохідна лінь, звичка до дикості. «Яка це стара російська хвороба, це ловлення, ця нудьга, ця разбалованность, - вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і всі за тебе зробить: варто тільки вийти на ганок і перекинути з руки на руку кільце! Це рід нервової хвороби ...»- напише він пізніше. З видимістю безпристрасності, так би мовити, згущене-реалістично, в карбованої, суворої мови живописує він божевільну, похмуру, невідбутну російську дійсність. Пристрасність його повісті не в міркуваннях, не в спробах щось пояснити, а в болю, звучала в кожному слові, болю за селянську Росію, яка дійшла до крайнього ступеня падіння ^ _ матеріального і морального.
Розпочате в «Містечку» дослідження каліцтв російського життя і безодень російської душі продовжено було в повісті «Суходіл». У ній показані кровні і таємні узи, «незаконно» зв'язують дворових і панів: адже все, по суті, родичі в Суходолі. Бунін говорить про занепад, виродження, здичавінні поміщицького життя, ненормальності її. Побут Суходіл, потворний, дикий, пусте і розхлябаний, міг мати у своєму розпорядженні тільки до божевілля, - і в тій чи в іншій мірі кожен герой повісті душевно неповноцінний. Бунін не нав'язує цю думку, вона напрошується сама. Росія хвора, стверджує автор, бо один такий Суходіл-вже гнійна виразка. За словами Горького, високо оцінив повість, «Суходіл» - «це одна з найжахливіших російських книг». Це твір про нищівні пристрасті, прихованих і явних, безгрішних і порочних, ніколи не піддаються розуму і завжди розбивають життя-дворової дівчини Наталії, «панночки» тітки Тоні, незаконного панського нащадка-Герваські, дідуся Петра Кіріллича. «Любов у Суходолі незвичайна була. Незвична була і ненависть ».
«Село» і «Суходіл» відкрили собою ряд найсильніших творів Буніна десятих років, «різко малювали, - як він висловився пізніше,-російську душу, її своєрідні сплетення, її світлі й темні, але майже завжди трагічні основи». Людина-загадковий, переконаний письменник, характер його-незбагненний.
По-різному ставиться Бунін до своїх героїв, але безперечно одне: до слабких, знедоленим, неприкаяним він відчуває велике співчуття і розташування-будь то маленька голодна Танька (однойменне оповідання) або красивий і сильний сільський «молодець» Захар Воробйов, який загинув через власну вини, «на спір» з дурними мужиками («Захар Воробйов»). Звідси двояке почуття Буніна, що пронизує багато його розповіді: жалість і симпатія до безвинно страждають і ненависть до безглуздостей і потворності російського життя, яка ці страждання породжує («Веселий двір», «Цвіркун»).
Цікаво, що Буніна, людини від природи дуже ясного і гармонійного, в десяті роки-час розквіту його сил і таланту, до того ж самі, мабуть, щасливі,-що саме в ці роки його тягнуть людські і життєві аномалії. Його любові, жадібності і цікавості до життя вистачає і на те, щоб зазирнути в найстрашніші її закутки. Він слідує за Караульщик Єрмілов в дику зимову лісову глушину і в нетрі його зацькованою і жорстокою душі («Єрмил»). Він запрошує читача помилуватися жахливої сирої напівземлянки, битком набитій велелюдним сімейством Лук'яна Степанова-фантастично багатого й не менш фантастично скупого сільського мужика. А поряд, тут же,-розоряються поміщики зі слідами колишньої розкоші або зовсім без них-нежиттєздатні, пасивні, сметанні новими господарями, типу Лопахина з чеховського «Вишневого саду» («Князь під князів»). Єдине, що може зробити такий «колишній»,-злобно розорити дотла покидають гніздо і навіть перевішати всіх собак, щоб тільки не дісталися новому господареві («Останній день»). Притому бунинские пильність і спостережливість вражаючі, так само, як і його вміння втілити побачене в ємні, точні слова, які зливаються в распевние, ритмічні фрази; у бунінської прози завжди є мелодія, вона тяжіє до поезії. Ці якості, рік від року все більше виявляється, обумовлені були внутрішніми причинами. До сорока років Бунін встиг. Стільки пережити, перечути, перечитати і побачити, що цього вистачило б на кілька життів. Він не втомлювався від нових вражень, від зустрічей, від книг та подорожей; його вабили краси світу, мудрість століть, культура людства. Ця активна життя, при споконвічної споглядальності натури, спонукала до створення характерною його прози тієї пори: безсюжетної, філософсько-ліричної і в той же час розпеченій драматизмом. Такий розповідь «Брати», його стиль і настрій пронизані враженнями від подорожі на Цейлон і несуть на собі печатку прочитаних книг про буддійському вченні; такий же оповідання «Сни Чанга» і, нарешті, знаменитий «Пан із Сан-Франциско», багато сторінок якого близькі до прози останнього Л. Толстого. З дрібними подробицями, так природно поєднуються в його таланті з пристрастю, схвильованістю, не шкодує Бунін фарб на зображення світу зовнішнього, у якому існує суспільство сильних світу цього. Він презирливо перераховує кожну дрібницю, всі ці, відведені рукою світу речовинного, порції пароплавної, готельної та іншої розкоші, що являють собою справжню життя, у поминанні цих «панів з Сан-Франциско», у яких, втім, настільки атрофовані почуття і відчуття, що їм ніщо вже задоволення доставити не може. Самого ж героя своєї розповіді письменник майже не наділяє зовнішніми прикметами, а імені його не повідомляє взагалі; він не гідний називатися людиною. Кожен з Бунінська мужиків - людина зі своєю індивідуальністю, а ось пан з Сан-Франциско - загальне місце ...
«Я з істинним страхом дивився завжди на всяке благополуччя, придбання якого і володіння яким поглинало людини, а надмірність і звичайна ницість цього благополуччя викликали в мені ненависть»,-писав Бунін багато років по тому. Благополуччя, вважає він,-це не буття, а існування, тобто обернене істинної життя, природи, любові. У бунінському творчості середини і кінця десятих років проходять перед читачем герої, раз і назавжди обпалені сильної і болісною любов'ю, яка ламає їх життя, якщо тільки вони взагалі залишаються в живих, а не накладають на себе руки через те, що інакше не можна, як пані Маро і її юний друг Еміль («Син»). Так, заціпенівши після смерті покоївки Лушки, поміщик Хвощінскій більше двадцяти років просидів на її ліжку, нікуди не з'являючись і безупинно перечитуючи старовинні книги про кохання. Чуттям художника прагнув Бунін проникнути в цю «прірву», збагнути: чи просто божевільний його герой, чи це «якась приголомшена, на одному зосереджена душа»? («Граматика любові»).
У ці роки Бунінська творча уява не спрямоване ще на те, щоб більш-менш відчутно змалювати жіночі характери. Всі вони лише намічені: Оля Мещерська («Легкий подих») або не прокинулася ще для життя і невинна у своїй чарівності Клаше Смирнова («Клаше»). Жіночі типи, в усьому розмаїтті, прийдуть на бунинские сторінки в двадцяті роки («Іда», «Мітіна любов», «Дело корнета Єлагіна») і далі-у тридцяті і сорокові («Темні алеї»). Поки що письменник майже повністю зайнятий їм, героєм, вірніше, персонажем. Галерея чоловічих портретів (скоріше саме портретів, ніж характерів) вибудовується в Бунінська оповіданнях, написаних, як правило, в 1916 році. Далеко не всі пізнали солодку отруту любові,-хіба що капітан з «Снів Чанга» і ще, мабуть, дивний Казимир Станіславович в однойменному оповіданні, прагне вбити себе, після того як останнім поглядом проводив під вінець прекрасную''девушку, - може бути, свою дочку, - яка навіть не підозрювала про його існування і яку він, очевидно, безмежно любив, подібно Желткову з «Гранатовий браслет» Купріна ... Старий же архіваріус з оповідання «Архівна справа» не тільки ні про яку любов не відав-він взагалі не підозрював про існування іншого світу, крім свого архівного підвалу та ще довгої дороги на службу і назад, машинально і щодня їм проробляється. Треба уявити собі у всій повноті пристрасне життєлюбність самого Буніна, його прагнення подорожувати, бачити і випробувати як можна більше, щоб зрозуміти, до якої міри для нього чужий і незрозумілий цей живий мрець. Але, з іншого боку, він з співчутливим цікавістю і навіть співчуттям описує цього старого російського дивака, що живе не в теперішньому, а в минулому, давно отшумевших, але завжди милому серцю Бунінська світі.
Набагато менше співчуття викликає у Буніна Зотов-ще не старий, у розквіті сил, вчорашній брянський мужик, зробився завдяки своїй феноменальній напористості і удачливості процвітаючим ділком. Його буквально розриває від бурхливої в ньому енергії, киданої на все нові і нові афери: «і урядову службу, і пароплавну агентуру, і чайні справи». До того ж він перебуває «завжди в хмелю-від нервування, від спеки, від тютюну, від віскі» і сам спалює себе. Він недурний і відчуває, що попереду у нього лише порожнеча. І тільки там, в індійських тропіках, куди закинула його доля, за часами починає його охоплювати «туга якогось нескінченно далекого спогади» про свою «прабатьківщині» ...
Але Зотов, цей дивний і страшний тип з зачатками виродження, все ж не рівня Адаму Соколовича-жорстокому виродкові, для якого спланована і холоднокровне вбивство жінки складає розвага, приємно лоскоче нерви. Чи не тому, як би питає Бунін читача, що не перевелися поки на землі виродки з «петельна вухами», все ще здригається вона від воєн, насильств, страт? Поява на Бунінська сторінках саме в 1916 році, в розпал імперіалістичної війни, жахливого Соколовича так само не випадково, як і молодого самовпевненого німця, майбутнього вченого, який теж страшний, бо для нього не існує нічого, крім власної кар'єри, заради якої він спокійно пройде по трупах («Отто Штейн»).
У 1916 році дозрів перелом в світовідчутті Буніна, назрілий ще восени 1915 року, коли Бунін писав своєму другу, художнику П. А. Нілус: «Села спорожніли так, що моторошно часом. Війна і томить, і мучить, і тривожить ». Письменник розумів увесь жах і безглуздість війни, бачив, що народу війна не потрібна, що вона тільки нівечить країну і забирає безліч життів. «Народ воювати не хоче, йому війна набридла, він не розуміє, за що ми воюємо, йому немає справи до війни. А в газетах триває все та ж брехня ... Всі несуть своє, не рахуючись з тим, що народ війни не хоче і лютішає з кожним днем ... Війна все змінила. У мені щось тріснуло, тріснуло, настала, як кажуть, переоцінка всіх цінностей »- ці слова Буніна записав його племінник, Н.А. Пушешніков.
Щоденник письменника за 1916 рік повний безнадії і жовчі. Повідомлення газет про події на фронті і в тилу, розмови, нові твори літератури-все викликає в нього непереборне роздратування, песимізм і відчуття жаху від думки, що старого життя приходить кінець. «У газетах та ж брехня-вихваляння доблестей російського народу, його здібностей до організації. Всі ЕТВ дуже схвилювало «народ, народ»! А самі поняття не мають (та й не хочуть мати) про нього. І що вони зробили для нього, цього дійсно нещасного народу? »« Душевна і розумова тупість, слабкість, літературне безпліддя все триває ... Смертельно втомився,-знов-таки вже дуже давно,-і все не здаюся. Повинно бути, велику роль зіграла тут війна-яке велике душевне розчарування принесла вона мені! ».
Так, наприкінці 1916 року підкрався до Буніну творча криза, продовжиться декілька років. Задуми, рідкісні та випадкові, обмірковуються їм і покидаются. «Зовсім отупіла, порожня душа, нічого сказати, не пишу нічого; намагаюся-ремесло і навіть жалюгідне, мертве». Досить сказати, що з кінця 1916 року до січня 1920-го-року втечі з Одеси за кордон - у Буніна насилу набереться десяток дрібних творів. Деякі представляють собою етюди, перероблені з щоденникових записів («Остання весна», «Остання осінь», «Лайка»). Інші-переказ легенд, історичних подій, тобто побудовані на книжковому матеріалі: «Готами», «Андре Шеньє». В оповіданні «Вихід»-про смерть князя, якого все життя безнадійно пролюбила сільська каліка Анюта, чується переспів «Суходолу» з фатальними пристрастями його персонажів ...
Далі слід німий 1920-перший рік на чужині. Лише у грудні Бунін пише маленьку незначний оповідання «Метеор»-про кохання гімназистки і ліцеїста ...
Наступні два роки зберегли бунинские записи, що свідчать про роз'їдає його тузі, безнадійності написати що-небудь значне і якийсь солодкої смутку по залишеній батьківщині:
«Нині чарівний день, теплий-весна, хвилююча, який розчулює радістю і печаллю ... Всі згадувалася молодість. Все нібито ховав я-все колишнє життя, Росію »-8 травня 1921« Ночами читаю біографію Толстого, довго не засинаю. Цей годинник важкі й моторошні. Всі думка: «А я ось пропадаю, нічого не роблю». І потім: «А навіщо? Все одно-смерть всіх улюблених і самотність велике-і моя смерть! "- 10/23 січня 1922« Сонце, хмари, весна, хоча ще прохолодно. Вийшов на балкон-5-а година-в чистому, углубляющемся небі одне кругле хмара висить. Згадав гори, ^ авказ, небо синє, яскраве і в ньому таке, що хмара, тільки яскравіше, біліше-згГчте-позбавив мене бог молодості, того, тепер уже далекого часу, коли я їздив на південь, до Криму, молодий, безтурботний, людей , батьківщини, близьких? Юлій, наша поїздка на Кавказ ... Ах, як нескінченно боляче і шкода того щастя! »-7/20 Лютого.
До творчості Бунін починає повертатися дуже повільно. Настрої його песимістичні, нестійкі. Найбільше йому хотілося б забути про дійсність. Він занурюється в свої старі записи про поїздку на Цейлон, пише оповідання «Третій клас», «Ніч зречення». Глибоким відчаєм викликаний розповідь про художника, який, пристрасно бажаючи втілити на своєму полотні божественну світову гармонію, незалежно від своєї волі знімає картину страхітливого руйнування і загибелі («Божевільний художник»). А слідом Бунін створює надзвичайно яскраву у своїй правдивості, нещадності і художньою силою сцену власного втечі за кордон з Одеси на кволому французькою суденці «Патрас» («Кінець»).
Поступово все ж у творчості письменника починає звучати і нова нота: «Ні розлук і втрат, аж поки жива моя душа, моя Любов, Пам'ять! У живу воду серця, в чисту вологу любові, смутку і ніжності занурюю я коріння і стебла мого минулого ... »(« Роза Єрихону »). Ці слова-щось на зразок бунинского художнього девізу. Тепер Любов і Пам'ять все частіше починають надихати його на відтворення Минулого, Яке бачиться письменнику в іншому, перетвореному вигляді. Часом Бунін як переживає те, що відчув селянин Гаврило, побачивши, як змінилася, з'явилася в іншому світлі його тільки що померла мати («Преображення»). В оповіданні «Косарі» головна принада для нього не тільки в селянах і їх чудовому співі: «Чарівність була в тому, що всі ми були діти своєї батьківщини і були всі разом і всім нам було добре, спокійно і любовно без ясного розуміння своїх почуттів, бо їх і не треба, не повинно розуміти, коли вони є. І ще в тому була (вже не зізнаватися нами тоді) принадність, що ця батьківщина, цей наш спільний дім була-Росія, і що тільки її душа могла співати так, як співали косарі в цьому відгукується на кожен їх зітхання березовому лісі ».
Однак батьківщина аж ніяк не завжди є творчому погляду письменника в рожевому світлі. Пам'ять дарує йому і іншу Росію-теж перетворену творчою фантазією, але в протилежному сенсі. Бунін чудово пам'ятає і загострено відтворює те, що можна позначити словом «суходолиціна»-в особі якогось неохайного поміщика, сина згубленою дворової дівки і пана («Сусід»). Його мова недоречно й рясно заповнена французькими виразами; його «садиба» являє собою попелище від колись розкішного маєтку, а його майно складається з балалайки, «стопудово» шкіряного драного дивана, «міщанського ковдри з різнобарвних клаптиків» і тому подібного мотлоху. Дуже цікавий в плані соціально-історичному (хоча сам автор навряд чи думав про те) оповідання «Слава»-про російських шахраїв, плутах і жуликів, які видавали себе за юродивих і навіть святих, переможно простують по темній, дрімучої Росії, одурачівая народ. Кілька таких типів Бунін виводить у своєму оповіданні з надзвичайною яскравістю, гранично згущуючи фарби.
У першій половині двадцятих років як ніколи сильна в творчості Буніна боротьба двох начал: темряви і світла. Так, в оповіданнях «Місто царя царів» (про стертою з лиця землі древнецейлонской столиці), «Вогонь пожирає» (про смерть прекрасної жінки, від якої залишилася лише жменька попелу) письменник переможений почуттям безнадійності. А оповідання «термінове весна», що не знає собі рівних за пристрасності вираженої в ньому любові і туги, являє собою переломний момент у світогляді автора. Це, мабуть, єдиний оповідання, написане Буніним як би з якогось далека і висока, майже сновидінь, де описується не відтворено з натури, а воображе. Бо, при всій удаваній конкретності деталей (пасажири в брудному вагоні, чай в якомусь шинку і т. п.), все тут, по суті, абстрактно, умовно, все-страшний сон, а не реальність. Втім, реальність є, єдина і сильна:
це-самотність автора, смертельне, безнадійне, неминуще. Болем самотності пронизаний весь Бунінська розповідь-болем людини, не тільки втратив батьківщину, але й знає, що ніякої другої батьківщини або хоча б подоби домашнього «гнізда» йому не знайти, що йому просто немає місця у сучасності. «Талант талантом, а все-таки будь-яка сосна своєму бору шумить. А де мій бор? З ким і кому мені шуміти? »-Ці трагічні слова читаємо в записах Буніна тієї пори. І ці слова були підхоплені одним з критиків російського зарубіжжя, який назвав творчість Буніна «плачем останньої сосни своєму зведеному бору». Але Бунін не був би Буніним, дуже великим російським письменником, якби справа йшла настільки просто. Повертаючись же до «термінове весна»: простіше і легше всього побачити тут реквієм по прекрасному зруйнованому минулого і анафему лиховісному і незатишно справжньому. Нехай і так, але головне, однак, в іншому: у пориві з темряви до світла, від руйнування - до життя, пошуки людиною опори в світі, спочатку схильному катастроф, насильства, жорстокості. Така опора, такий вихід-природа, не підвладна жодному злу; така опора-прекрасне, створене на землі руками і духом людини, починаючи від дивовижних палаців і кінчаючи чарівними віршами; все та ж краса, яка врятує світ,-цю «формулу» Достоєвського Бунін, сам того не відаючи (бо Достоєвського не любив і не приймав), як би підхоплює і стверджує. А у фіналі оповідання «Богиня розуму» (1924) прямо доказати те, що не домовлено в «термінове весна»: «... від життя людства, від віків, поколінь залишається на землі тільки високе, добре і прекрасне, тільки це. Все зле, підле і низьке, дурне, зрештою, не залишає сліду: його немає, не видно. А що залишилося, що є? Кращі сторінки кращих книг, переказ про честь, про совість, про самопожертву, про благородних подвиги, чудові пісні і статуї, великі і святі могили, грецькі храми, готичні собори ... і «Смертю смерть подолав ...»
В оповіданні «Скарабеї», написаному в тому ж 1924 році, природне Бунінська життєствердження перемагає остаточно. Письменник вже не «гірко посміхається» з приводу того, що від п'ятитисячного історії Єгипту залишилася лише жменька царських скарабеїв, а, навпаки, радіє-тому, що його серце, серце живої людини, пов'язане з померлим багато століть тому серцем єгиптянина,-пов'язано вірою в життя, а не в смерть.
У творчості Буніна тепер посилюється мотив доброти. «Всі ми по суті своїй ласкаві,-пише він у маленькому етюді« Сліпий »(1924) .- Я йду, дихаю, бачу, відчуваю,-я несу в собі життя, її повноту і радість. Що це означає? Це значить, що я сприймають сприймаю все, що оточує мене, що воно мило, приємно, родинно мені, викликає в мені любов. Так що життя є, безсумнівно, любов, доброта, і зменшення любові, доброти є завжди зменшення життя, є вже смерть »- слова, немов виписані зі сторінок пізнього Л. Толстого. Так природне життєлюбство художника намагається подолати здавна мучила його проблему життя і смерті.
Протиставлення смерті Бунін бачить у любові. Починаючи з середини 20-х років тема любові владно входить в його творчість, щоб згодом, наприкінці 30-х-40-ті роки, стати головною.
Найбільший розповідь Буніна двадцятих років - «Справа корнета Єлагіна». Герой, закоханий в актрису, переживає болісну й нищівну любов-ту першу любов, яка, за словами письменника, «супроводжується драмами, трагедіями, але зовсім ніхто не думає про те, що саме в цей час переживають люди щось набагато глибше, складне , ніж хвилювання, страждання, зазвичай звані обожнюванням милого істоти; переживають, самі того не відаючи, моторошний розквіт, болісне розкриття, першу месу статі ». Ця «перша меса статі», в понятті. Буніна,-явище космічного масштабу, бо в людині, в цьому мікросвіті, частці природи, відбуваються катаклізми, які потрясають дощенту його тендітну тілесну основу, коли у відчуттях людини перетворюється і весь світ, коли до межі загострена чутливість до всього навколо. У «Справі корнета Єлагіна» Бунін, безсумнівно, відтворює болісні переживання своєї юнацької любові до В. В. Пащенко, дочки єлецького лікаря. Пащенко перший пояснювалася Буніну в любові, однак у своєму почутті ніколи не була впевнена, дорікала, навпаки, його в тому, що він недостатньо її любить; на листи відповідала рідко і неохоче і, нарешті, безсила розібратися в плутанині почуттів, багато в чому нею ж і вигаданих, залишила його і пішла до іншого. Бунін був близький до самогубства, довго мучився, переходив від відчаю до вибухів ніжності, від люті до прощення,-і знову до муках ревнощів. Відносини Єлагіна і Сосновської, гаряче почуття його й мінливе, примхливе-її, переходи її від байдужості до розпачу і до раптових проявів ніжності автобіографічні (та ж ситуація в повісті «Мітіна любов», у романі «Життя Арсен-єва»). Ревнощі героя не тільки природна, вона неминуча, бо «героїня» постійно дає привід до неї. Жорстоку ревнощі (як і пристрасну любов), розвиває свою давню думку Бунін, найчастіше викликають саме такі типи жінок, які являють собою уособлення «типового жіночого єства». Вони завжди здаються «загадковими», їх неможливо зрозуміти,-так вони і самі себе не розуміють, вони бентежні, нестійкі, невизначені, «недолепленние» природою душевно і духовно, вони, як правило, страждають самі і змушують страждати інших. Люди ж з особливо загостреною чутливістю, з підвищеним уявою тягнуться до таких жінок, як тягнеться корнет Єлагін до зламаним і істеричної Сосновської.
В оповіданні «Сонячний удар» Бунін продовжує розвивати свою філософію любові. Якщо у творах, написаних раніше, любов була трагедійна тому, що вона була неразделена, самотня, то тут її трагедійність саме в тому, що вона занадто сильна для того, щоб продовжитися. Обрив зустрічі закономірний і неминучий. Більше того: обидва люблять знають, що, продовжити їх зустріч, з'єднати їх життя-і диво, осяяння, «сонячний удар», який вразив їх, знищиться. У «Справі корнета Єлагіна» автор зауважує:
«Невже невідомо, що є дивне властивість будь-якої сильної і взагалі не зовсім звичайної любові навіть як би уникати шлюбу?»
На переконання Буніна, любов-якийсь вищий, напружений момент буття, так же само зірниця в ночі, вона осяє все життя людини. Ця думка особливо важлива для Буніна, з його підвищеним, загостреним почуттям життя. У свої найкращі хвилини, коли його не мучили похмурі думки, безнадійність і недуги, письменник створював лірико-філософські есе (як би тепер сказали), щось на кшталт віршів у прозі. Знову і знову переробляв він на власний лад мудрість древніх, вибираючи з неї все, що служило утвердженню життя, говорило про її принади і чарівності, і відкидаючи те, що закликало до заперечення її радості і сенсу. У такі світлі дні були написані «Ніч», «Води багато»-справжні гімни краси, гармонії та загадковості світобудови, нескінченного в часі та просторі, пронизливо передано відчуття самого себе як крихітної частинки всесвіту. Справедливо зараховуючи себе до людей «мрії, споглядання, подиву собі і світу, людям розумування», Бунін не втомлюється відчувати це здивування і запитувати: що ж все-таки є земне життя крихкого людського організму? «Щохвилини думаю: що за дивна і страшна річ наше існування-кожну секунду висиш на волоску! Ось я живий, здоровий,, а хто знає, що буде через секунду з моїм серцем, яке, як і будь-яке людське серце, є щось таке, чого немає рівного в усьому творінні по таємничості і тонкощі? »(« Води багато »). Герой оповідання «Олексій Олексійович», відчувши недобре в цьому своєму серці, встиг зайти до лікаря і почути від нього недбале висновок, після чого сів на візника і раптово помер,-ймовірно, не без вини бездушного ескулапа. Мова йде в даному випадку зовсім не про песимізм письменника, а знову все про той його безмірному і невичерпному подиві перед життям, тобто зворотному боці його незгасимої закоханості в неї ...
З липня 1927 Бунін цілком поглинений роботою над романом «Життя Арсеньєва» та оповідань пише мало. У 1930 році він друкує під рубрикою «Короткі оповідання» і «Далеке» безліч (понад сорока) мініатюрних ескізів, сценок, пейзажів. Змістом цих мініатюр послужило те чи інше спогад, що приходило письменникові в голову під час роботи над романом, але не потрапило туди. У відточеною, досконалою формою Бунін вмів буквально в декількох рядках явити якусь виразну картину-найчастіше старої Росії. Ці його «рісочки»-абсолютно особливий жанр:
маленькі вірші у прозі. Теми та форми їх самі різні. Це замальовки баченого («Ландо», «Приречений будинку,« Ідол »,« Червоні ліхтарі »,« Ущелина »); живі сценки (« Слон », ^ Теляча голівка»); діалоги («Сльози», «Капітал», « Корінний »); портрети (« Убивця »,« Небо над стіною »,« Марія »,« Стара »,« Дідусь »);
монолог ("Постоялець»); анекдоти, гостросюжетні новели, які письменник ухитряється вмістити в обсяг однієї-двох сторінок («Грибок», «Роман горбаня», «Молодість»). Є мініатюри розміром не більше восьми-десяти рядків: «Півні», «Полудень», «Бродяга» та ін •
«Короткі оповідання» утворюють своєрідну мозаїку, з якої складається широка і яскрава панорама старої Росії, у фарбах, контрастах, багатоголоссі.
З 1930 року протягом декількох років Бунін працює над своїм знаменитим автобіографічним романом «Життя Арсеньєва». Ця книга-своєрідний сплав художньої автобіографії, мемуарів, лірико-філософської прози. Написано було п'ять частин роману, а герой доведений до двадцятиріччя; на цьому автор його залишив і більше до задуму не повертався, як не переконували його це зробити ...
Серед творів, що належать до так званих художнім автобиографиям, «Життя Арсеньєва» займає місце, єдиний у своєму роді. Коли деякі сучасники розглядали цю книгу як біографію самого автора, Бунін обурювався, гаряче заперечував і стверджував, що «Життя Арсеньєва»-це автобіографія вигаданого особи. Задум книги про Олексія Арсеньеве був написати «життя артиста» - поета, в чиїй душі вже з дитинства переплавляються «все враження зробила буття», щоб згодом бути втіленні в слові. Тому «Життя Арсеньєва», з одного боку, є дійсно автобіографія вигаданого особи: якогось збірного «народженого віршотворця», а не конкретного Івана Олексійовича Буніна. З іншого ж боку, ця книга-сама сповідальна з Бунінська творінь - така її діалектика, двуединство реальності і вигадки, злиття правди і поезії, відтворення і перетворення. Звідси ж і двоплановість книги, постійна присутність автора, що пройшов вже чималий життєвий шлях, його теперішня думка, його сьогоднішнє світовідчуття, як би вливаються в те, давнє; взаємопроникнення минулого і сьогодення; повернення в дитинство, в юність-і тут же «стрибок »в сьогоднішній день, у власне шістдесятиріччя; то розчинення в минулому, то ретроспективна його відтворення. Все це створює певний ллється «потік свідомості», втілений у такий же текучої, непреривающейся, неспішної і плавною, з довгими періодами, ліричної прози.
«Життя Арсеньєва» писалася в той період життя письменника, коли властиве Буніну підвищений відчуття буття не тільки не слабшав із роками, а, навпаки, все більш і більш зміцнювалося, набуваючи нових відтінків. Загострене почуття «таємниць і безодень» життя, її кожної миті мало зворотною стороною настільки ж підвищений відчуття кінця, такий же нерозгаданості його, як і початку будь-якого існування. Людина не знає свого початку, не пам'ятає і не може пам'ятати його, і точно так само не знає і не осягає того, що буде, коли обірветься його життя. Ця думка Буніна, народжена ще у його подорожніх щоденниках десятих років, кочує по багатьом зрілим і пізнім його творам. Невідступно присутня вона і в «Житті Арсеньєва», не завжди висловлена прямо, але мається на увазі постійно. Як художника дуже великого творчого та особистісного масштабу, Буніна млоїло, кажучи словами Л. М. Толстого, «споглядання двох кінців життя кожної людини». Притому характерно, що так зване моментальне існування набувало з роками для Буніна все більшу цінність; хотілося вберегти його від ударів долі, кожен з яких міг виявитися фатальним, продовжити його, часом болісне, чарівність ...
Головна правда книги-правда сповіді поета. У цю сповідь, творчу і людську, втягнутий весь підвладний свідомості Арсеньєва світ. Саме народження у світ, усвідомлення цієї події йде до скарбниці душевних вражень Олексія Арсеньєва, щоб на все життя залишитися там.
Люди-рідні, близькі, знайомі-були тільки частиною величезного світу, який входив до хлопчика безліччю своїх втілень, і в першу чергу, звичайно, природою. Бунін «подарував» Арсеньєву свою пристрасну закоханість у природу, надчутливість до неї. Філософсько-споглядальне ставлення до природи спонукало Арсеньєва до роздумів (не за віком зрілим) про загадки і сенс самого буття, світобудови, про нескінченність часу і простору, осягнути які не в силах людський мозок ... Будь-яке життєве враження «переплавлялось» в свідомості хлопчика, його душа не «лінувалася», а, навпаки, невпинно вела свою «таємну роботу».
Кожна з п'яти книг «Життя Арсеньєва» містить в собі етапи, віхи цієї духовної роботи, яка відбувається в герої. Будинок, батьки;
навколишня природа, перша побачена смерть; релігія; читання Пушкіна й Гоголя; схиляння перед братом Георгієм; казенщини і сірість гімназії; перші закоханості; прагнення пізнати світ і перші подорожі. І-вже зі шкільних років (а може бути, і ще раніше?)-Невиразне бажання висловити, сказати себе, ловлення від неможливості це зробити,-перші мрії про творчість. Арсеньєву хочеться «що-небудь вигадати і розповісти у віршах», «зрозуміти і висловити щось відбувається» в ньому самому.
Найважливіша частина «Життя Арсеньєва»-книга п'ята. У ній йдеться про остаточне виростання Арсеньєва в поета. Бунін опускає важкі роки свого життя, роки потреби, випадкової і нецікавою роботи, душевної депресії. Арсеньєв як би переступає весь цей період. Залишившись наодинці з самим собою після розставання з коханою, він весь віддається боротьбі з «нездійсненність»: із самим собою і зі світом,-з тим, що він прагне виразити в слові і що не дається йому. І ця боротьба за саме головне щастя-навчитися «утворити в собі з дається життям щось істинно гідне писання»-заступає всі інші почуття і прагнення. І в один прекрасний день щастя творчості раптом відкривається йому, коли на місце душевних терзань і болісних пошуків приходить спокій і дуже просте рішення: «без усяких домагань, дещо коротенько записувати-всякі думки, почуття, спостереження». Так народжується художник-лірик, поет, який повинен писати про все, що спостерігає і відчуває. Так народжується почуття обов'язку митця, настільки ж органічне, як і сама потреба творчості.
У 1937 році Бунін написав філософську, публіцистичну та мемуарну книгу «Звільнення Толстого». У ній, крім спогадів та міркувань про творчість, життя і особистості великого письменника, він висловив здавна виношені думки про людське життя і смерті, про сенс буття в нескінченному і загадковому світі. Він категорично не згоден з толстовської ідеєю догляду, «визволення» від життя. Не відхід, не припинення існування, а Життя, дорогоцінні її миті, які треба протиставити смерті, увічнити все прекрасне, що пережила людина на землі,-ось його переконання. Цікаво, що з сказаних колись Толстим слів Буніну запам'яталися саме ці: «Щастя у житті, є тільки зірниці його-цінуєте їх, живіть ними».
Такими блискавицями щастя, такими прекрасними миттєвостями, осяває життя людини, Бунін, як відомо, вважав любов. • Кохання не розуміє смерті. Любов є життя »,-виписує Бунін слова Андрія Болконського з« Війни і миру ». І підспудно, поступово, неусвідомлено, однак і в якійсь підсвідомої Полем-хе з Толстим у нього народжується задум написати про сам вищому і повному, з його точки зору, земне щастя, про «Зірниця» його. «Блаженні годинники проходять, і треба, необхідно ... хоч що-небудь зберегти, тобто протиставити смерті, відцвітання шипшини »,-написав він ще в 1924 році (оповідання« Написи »). Вірш М. П. Огарьова «Звичайна повість», звідки взято ці слова, знову повертається в його свідомість через майже два десятиліття і дає назву книзі оповідань про кохання, над якою Бунін працює в наступні роки, «Темні алеї».
«Темні алеї» справді можна назвати «енциклопедією любові». Найрізноманітніші моменти і відтінки у відносинах двох тягнуть письменника. Це поетично, піднесені переживання («Руся», «Наталі»); суперечливі і дивні почуття («Муза»); цілком пересічні потяги і емоції («Кума», «Початок»), аж до низького, тваринного прояви пристрасті, інстинкту ( «Панночка Клара», «Гість»). Але в першу чергу і головним чином Буніна привертає справжня земна любов, гармонія «землі» та «неба». Така любов-величезне щастя, але щастя саме як блискавиця: спалахну-• ла-і зникло. Бо любов у «Темних алеях» завжди дуже коротка;
більше того: чим вона сильніша, досконаліше, тим швидше судилося їй обірватися. Обірватися-но не загинути, а висвітлити всю пам'ять і життя людини. Так, через все життя пронесла свою любов до «нього», колись звабив її. Надія, власниця заїжджий «світлиці» («Темні алеї»). «Молодість у всіх проходить, а любов-інша справа»,-говорить вона. Двадцять років не може забути Русю «він», що колись молодий репетитор в її родині. А героїня оповідання «Холодна осінь», що проводила на війну свого нареченого (його вбили через місяць), не тільки тридцять років зберігає в серці любов до нього, але і взагалі вважає, що в її житті тільки й був «той холодний осінній вечір», коли вона попрощалася з ним, а «решта непотрібний сон».
Зі «щасливою», що триває, що з'єднує людей любов'ю Буніну просто нічого робити: він ніколи про неї не пише. Недарма він одного разу схвильовано і цілком серйозно процитував чужі жартівливі слова: «Часто буває легше померти за жінку, ніж жити з нею». З'єднання люблячих-вже зовсім інші відносини, коли немає болю, а значить, немає і млосно-щемливого блаженства,-його не цікавить. «Нехай буде тільки те, що є ... Краще вже не буде »,-говорить молода дівчина в оповіданні« Гойдалки », відкидаючи саму думку про можливий шлюб з людиною, у якого закохана. Герой оповідання «Таня» з жахом думає, що він буде робити, якщо візьме Таню в дружини,-адже саме її він по-справжньому тільки й любить. Якщо ж закохані прагнуть поєднати свої життя, то в останній момент, коли, здається, все йде до щасливого завершення, неодмінно вибухає несподівана катастрофа або з'являються непередбачені обставини, аж до смерті героїв,-для того, щоб «зупинити мить» на вищому зльоті почуттів . Гине від пострілу ревнивого коханця єдина з сонму жінок, яку по-справжньому полюбив «поет», герой оповідання «Генріх». Раптова поява божевільної матері Русі під час її побачення з коханим навіки розлучає закоханих. Якщо ж аж до останньої сторінки розповіді все йде благополучно, то у фіналі Бунін приголомшує читача такими фразами: «На третій день Великодня він помер у вагоні метро,-читаючи газету, раптом відкинув до спійке крісла голову, завів очі ...» (« У Парижі »),« У грудні вона померла на Женевському озері в передчасних пологах »(« Наталі »).
Така напружена фабульностью оповідань не виключає і не суперечить цілковитої психологічної переконливості характерів і ситуацій-до того переконливих, що багато хто стверджував, ніби Бунін писав по прекрасної пам'яті випадки з власного життя. Він дійсно не проти був згадати деякі «пригоди» своєї молодості, але мова йшла, як правило, про характери героїнь (та й то, зрозуміло, лише частково). Обставини ж, ситуації письменник винаходив повністю, що доставляло йому велике творче задоволення.
Сила впливу бунинского листи воістину неперевершена. Гранично відверто і детально вміє говорити він про найінтимніших людських відносинах, але завжди на тій межі, де велике мистецтво ні на йоту не знижується навіть до натяків на натуралізм. Але це «диво» досягнуте ціною великих творчих мук, як, втім, і все написане Буніним - істинним подвижником Слова. Ось одна з багатьох записів, що свідчить про ці «муках»: «... то дивне, невимовно-прекрасне, щось зовсім особливе за всій земній, що є тіло жінки, ніколи не написано ніким. Треба знайти якісь інші слова »(3 лютого 1941 р.). І він завжди вмів знайти ці інші-єдино потрібні, насущні слова. Подібно «художнику і скульпторові» живописав і ліпив він Красу, що втілилася в жінці у всій грації та гармонії даної їй природою форм, ліній, фарб. Жінки взагалі грають у «Темних алеях» головну роль. Чоловіки, як правило, - лише фон, відтіняє характери і вчинки героїнь; чоловічих характерів немає, є лише їхні почуття і переживання, передані надзвичайно загострено і переконливо. Наголос завжди зроблений на устремління його-до неї, на найгострішому бажанні осягнути магію і таємницю чарівного жіночого «єства». «Жінки здаються мені чимось загадковим. Чим більше вивчаю їх, тим менше розумію »,-виписує Бунін з щоденника Флобера 13 вересня 1940. Жіночих типів у книзі «Темні алеї», можна сказати, ціла низка. Тут і віддані улюбленому до труни «прості душі»-Стьопа і Таня (в однойменних розповідях); і зламані, екстравагантні, по-сучасному сміливі «дочки століття» («Муза», «Антігона»); рано дозрілі, не в силах впоратися з власною «природою» дівчинки в оповіданнях «Зойка і Валерія», «Наталі», жінки надзвичайної душевної краси, здатні обдарувати несказанним щастям і самі полюбили на все життя (Руся, Генріх, Наталі в однойменних розповідях); повії-нахабна і вульгарна ( «Панночка Клара»), наївна і ребячлівой («Мадрид») і безліч інших типів і характерів, і кожен-живий, відразу відображаються у свідомості. І всі ці характери-дуже русскш, та й дію майже завжди відбувається в старій Росії, а якщо і поза нею («У Парижі», «Помста»), батьківщина все одно залишається в душах героїв. «Росію, наше російське єство, ми забрали з собою, і де б ми не були, ми не можемо не відчувати її», - говорив Бунін.
Робота над книгою «Темні алеї», в яку автор, можна сказати, був закоханий, служила письменнику в якійсь мірі відходом, порятунком від жаху, що коїться в світі. Більше того: творчість була протистоянням художника кошмару другої світової війни. У цьому сенсі можна сказати, що в старості Бунін став сильними та мужніми, ніж був у зрілі роки, коли перша світова війна втягнула його у. Стан глибокої і тривалої депресії, і що робота над книгою була безумовним письменницьким подвигом.
Бунинские «Темні алеї» стали тією невід'ємною частиною російської та світової літератури, яка, поки живі люди на землі, варіює на різні лади «пісня пісень» людського серця.
Після книги «Темні алеї» Бунін написав ще кілька оповідань (так само, як трохи і до неї). Вони створені з тою ж художньою силою, що і книга («Ловчий», «Пам'ятний бал» та ін.) Бунін не припиняв праці; ось лист від 23 серпня 1947, року, в якому він ніби підводить підсумки написаному і пережитому:
«Що іноді, та навіть і частенько я« похмурий », це правда, але ж ие завжди, не завжди. Я зараз ... став перечитувати своє «збори» (вид. Петрополисі), дещо виправляю (трохи) і, поправивши книжку, надписував по-дурному на неї: «Для нового видання»-бо по-дурному, що не бачити мені як своїх вух цього нового видання за життя (та й після-то смерті чи буде воно таке, яке мені було б потрібно: адже де ж видадуть, крім Москви ...)
Так, так от я і хотів сказати: поряд з «похмурим» скільки я написав доброго, самого мене часом до сліз чіпайте! .. Щодо народної мови ... Як я все це пам'ятаю? Та це не пам'ять ... це ... в моєму єстві-і пейзаж, і мова, і все інше-мову і мужицький, і міщанський, і дворянський, і охотницький, і дурників, і юрод, і жебраків ... І клянуся Вам-ніколи я нічого не записував; останні пологи чимало записав дечого в записниках, але не для себе, а для «потомства» - шкода, що багато чого з народного і взагалі колишнього і втраченого вже забуто, забувається; є у мене і багато інших записів,-особи, пейзажі, дівчата, жінки, погода, сюжети і риси оповідань,-які, звичайно, вже ніколи не будуть написані,-я, вірно, «вже відкуповувався», як говорив Толстой у свої останні роки про своє «художнє »...»
Залишок сил-уже в самому кінці життя-Бунін присвятив роботі над книгою про Чехова, приведення в порядок свого архіву, а також «позовів» з видавцями, що затримують друкування його книг. Незважаючи на те, що матеріально він повністю залежав від видань своїх творів, гордий письменник не бажав схилити голову перед жодними обставинами. Він з обуренням відкинув «умова» американського видавництва забезпечити його книги передмовою. «Я шістдесят п'ять років видавався в Росії і по всьому світу без будь-яких посвідчень, що я гідний друкуватися. І ось дожив! »- Писав він.
До самого останнього дня працювала творча думка Буніна; ще в день своєї смерті він займався книгою про Чехова ...