Правове регулювання соціального оподаткування в сучасній Україні

Міністерство освіти і науки України

Таврійський національний університет

ім. В. І. Вернадського

На правах рукопису

Кафедра господарського

та екологічного права

Моренберг Василь Анатолійович

Правове регулювання соціального оподаткування в сучасній Україні

8.060101 правознавство

Науковий керівник

Скакун Юлія Володимирівна

кандидат юридичних наук

Сімферополь

2007

Зміст

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ОПОДАТКУВАННЯ. РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ОПОДАТКУВАННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

1.1. Співвідношення категорій податку та збору

1.2. Роль соціального оподаткування в сучасних економічних умовах. Поняття соціального забезпечення

1.3. Світовий досвід щодо соціального оподаткування

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНІ ПОДАТКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

2.1. Збір на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування

2.2. Збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття

2.3. Збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності

2.4. Збір до Фонду з тимчасової втрати працездатності

2.5. Медичне страхування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ скорочень

ЄСП - єдиний соціальний податок

ПФУ Пенсійний фонд України

ПФР - Пенсійний фонд Росії

ФСС - Фонд соціального страхування

ФОМС - Фонд обов'язкового медичного страхування

СМО - страхові медичні організації

ЛПУ - лікувальні медичні установи

ЄТС - єдина тарифна сітка

РФ - Російська Федерація

ВВП - валовий внутрішній продукт

ФФОМС - Федеральний фонд обов'язкового медичного страхування

ТФОМС - Територіальний фонд обов'язкового медичного страхування

СПД - суб'єкти підприємницької діяльності

ФССНВВ - Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві

ФССВУТ - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

ГКРУ-державне контрольно ревізійне управління

ЄП - єдиний податок

ОГМС - обов'язкове державне медичне страхування

СНД - співдружність незалежних держав

ЗМІ - засоби масової інформації

ВСТУП

Актуальність теми магістерської роботи. Державне регулювання - це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних відносин і взаємозв'язків. Регулювання здійснюється за допомогою системи норм і заходів, які регламентують поведінку господарюючих суб'єктів як за допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції і т. д. ).

Податково-бюджетна, або як її ще називають, фіскальна система є найбільш дієвим засобом державного регулювання економіки. Деякі аспекти державного регулювання у сфері оподаткування мають особливий характер. Це оподаткування, пов'язане з реалізацією соціального захисту населення.

Ринок за своїм змістом явище соціальне. В умовах ринкової економіки зростає роль держави для захисту соціально незахищених та малозабезпечених верств населення, а також людей похилого віку, дітей, одиноких матерів, інвалідів і т.д. Система соціального захисту в Україні напряму пов'язана з фіскальним регулюванням механізмів державного соціального страхування. Державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення громадян на випадок хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не залежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (роботодавцем), громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Державне соціальне страхування є, як правило, загальнообов'язкових. Це означає, що йому підлягають всі працівники підприємств незалежно від форми власності та виду діяльності. Управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням здійснюють відповідні цільові страхові фонди, які є некомерційними самоврядними організаціями. Державне соціальне оподаткування на основі створеної системи державного соціального страхування представляє собою фундамент соціального захисту населення.

Державне регулювання в галузі соціального оподаткування в різних країнах здійснюється по-різному. У деяких країнах державою встановлюються соціальні стандарти, тобто сукупність показників, що характеризують стан соціальної сфери та рівень життя окремих груп населення. У кожній країні соціальні стандарти різні і залежать від загального рівня її економічного розвитку. До них відносяться прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості. Відповідно до правового поля тієї чи іншої країни регулювання може бути прямим, тобто держава визначає величини внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування, або може бути визначений інший механізм соціального оподаткування (встановлюється з представництва Уряду і коректується правліннями цільових фондів), можливо субсидіарне участь у питаннях накопичення коштів на соціальних рахунках (позабюджетні цільові соціальні фонди і державні субсидії з бюджету).

Роль соціального оподаткування в національних системах соціального захисту є ключовою. Наприклад, у країнах Європейського Союзу (ЄС) обсяг фінансування соціального страхування складає величину в діапазоні 16-25% ВВП, що є другим за значимістю компонентом у витратах на робочу силу після заробітної плати (частка останньої становить 45-55% ВВП). До кінця ХХ століття в європейських країнах витрати на соціальне забезпечення досягли 25% ВВП, у США - 18%, в країнах з перехідною економікою Центральної Європи - 17% [100, 54].

Практика функціонування систем соціального оподаткування в розвинених країнах свідчить про доцільність відділення коштів соціального страхування від державного бюджету. Їх цільове призначення і висока публічна значимість обумовлюють їх автономний характер і систему законодавчих заходів щодо їх контролю і прозорості.

Мета дослідження. Метою роботи є дослідження правових основ соціального оподаткування в Україні.

Виходячи з цілей були поставлені і вирішувались завдання наступного змісту:

1. провести аналіз базових, т еоретіческіх основ соціального оподаткування та визначити роль останнього в ринковій економіці

2. узагальнити зарубіжний досвід і визначити основних тенденцій у розвитку та вдосконаленні механізмів соціального оподаткування

3. проаналізувати зміст правових механізмів регулювання соціального оподаткування в сучасній Україні за різними напрямками: загальнообов'язкового соціального страхування - пенсійного страхування, страхування від нещасного випадку, на випадок безробіття

4. визначити правові засади та перспективи для реалізації медичного соціального страхування в Україні

5. встановити негативні та позитивні фактори правового регулювання соціального оподаткування в Україні

6. узагальнити результати дослідження і визначити шляхи вдосконалення правового регулювання соціального оподаткування.

Об'єктом дослідження є відносини, пов'язані з формуванням основ соціального оподаткування в Україні та подальшим розвитком даного механізму.

У процесі дослідження використана не тільки юридична література, а й економічні дослідження, присвячені проблемам соціального оподаткування.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти формування та реалізації механізмів соціального оподаткування, а також норми Конституції України, Закон України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», Закон України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування », Закон України« Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності »; Укази і розпорядження Президента України; Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; Постанови і Листа цільових державних фондів України.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставлених у роботі завдань і цілей дослідження, його об'єкта і предмета. Методологічну основу магістерської роботи складає комплекс наукових методів дослідження: статистичного аналізу, групування і синтезу, історичний, порівняльно-правовий, догматичний і т.д.

Центральне місце займає догматичний метод аналізу чинного в Україні законодавства з питань соціального оподаткування.

Метод статистичного аналізу використано для визначення закономірностей розвитку соціального оподаткування у світовій господарській практиці.

Метод групування та синтезу використовувався при визначенні загальних елементів реалізації соціального оподаткування в національному правовому полі.

Історичний метод дав змогу простежити динаміку процесів правового регулювання соціального оподаткування в Україні з моменту проголошення незалежності по сьогоднішній день.

Порівняльно-правовий метод застосовувався при аналізі законодавства держав Близького і Далекого Зарубіжжя, тлумачення базових понять, пов'язаних з соціальним оподаткуванням.

Комплексне використання зазначених методів дозволило під час роботи над темою дослідження вирішувати теоретичні та практичні завдання, які були поставлені в даній роботі.

Теоретична основа дослідження. Дослідження проблематики магістерської роботи, аналіз розвитку наукової думки щодо механізмів соціального оподаткування в реаліях ринкових реформ, а також сформульовані в магістерській роботі теоретичні висновки грунтуються на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень учених фахівців податкового права в країнах Близького зарубіжжя. Найбільш повно ця тема розкрита в роботах таких дослідників, як Бекерська Д.А., Кучерявенко М. П. Мещерякова О. Роїк В.Д. Погребняк А., Севостьянова В.Б. У роботах цих авторів здійснено не тільки дослідження правових механізмів соціального оподаткування, але і дана оцінка ефективності їх застосування на тому чи іншому етапі розвитку соціального суспільства.

Аналіз наукової літератури та практичних досліджень дав можливість зробити загальний огляд різних думок і фактичного матеріалу з питань соціального забезпечення та оподаткування.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у:

1. Постановці проблем правової регулювання соціального оподаткування з боку різних гілок законодавчої та виконавчої влади в України.

2. Висновку зробленому на основі дослідження законодавчої бази про те, що різноманіття підзаконних актів створює певну складність для представників бізнесу, які реально поповнюють цільові соціальні фонди. Часто ці акти у ступають в суперечність один з одним, а кількість цільових фондів та їх письмові розпорядження множаться і простежити зміни у правовому полі регулювання механізмів соціального оподаткування досить складно. Тому потрібно змінити правовий механізм регулювання в цілому. Висновку про необхідність заміни численних соціальних податків і зборів в Україні на єдиний соціальний податок, на аналогічний існуючий наприклад в даний час в Росії.

3. Введення обов'язкового медичного страхування у складі єдиного соціального податку - найбільш прийнятний для умов України механізм переходу від бюджетної до бюджетно-страхової системи фінансування галузі.

4. Подальше необгрунтоване збільшення фондів соціального захисту в загальному обсязі фонду споживання може порушити пропорції в його структурі, призвести до негативних наслідків у функціонуванні всього фінансового механізму.

Практичне значення отриманих результатів магістерської роботи. Сформульовані в магістерській роботі пропозиції і висновки можуть бути використані в:

- Науково-дослідній сфері - для подальших теоретичних розробок з проблем вдосконалення правового регулювання.

- Нормотворчу - як теоретичний матеріал для розробки єдиного та прозорого механізму соціального оподаткування.

Розділ 1

Теоретичні основи соціального оподаткування. Роль соціального оподаткування в ринковій економіці

1. Співвідношення категорій податку та збору

Існування будь-якого сучасного держави нерозривно пов'язане з податками. Поняття податку і збору є базовими поняттями у податковій системі будь-якої правової держави. В умовах високих податкових ставок неправильний або недостатній облік податкового чинника може привести до вельми несприятливих наслідків або навіть викликати банкрутство підприємства. З іншого боку, правильне використання передбачених податковим законодавством пільг і знижок може забезпечити не тільки збереження отриманих фінансових накопичень, але і можливості фінансування розширення діяльності, нових інвестицій за рахунок економії на податках або навіть за рахунок повернення податкових платежів з казни [80, 15].

Податки є формою фінансових відносин між державою і членами суспільства з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних для виконання державою її функцій.

В економічній теорії [80, 15] має місце таке визначення податку - «податки це обов'язкові платежі домашніх господарств і підприємств до бюджету держави». Ці платежі носять законний характер і стягуються на основі діючих у країні правових норм.

Більш сучасне визначення податків наступне: «під податком, збором, митом і іншими платежами розуміється обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або в позабюджетний фонд, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами». Платежі здійснюють основні учасники процесу виробництва: працівники, які своєю працею створюють матеріальні і нематеріальні блага і отримують відповідний дохід і господарюючі суб'єкти - власники капіталів, які діють у сфері підприємництва [75, 25].

Податки і збори це обов'язкові платежі до бюджету і державні цільові фонди, здійснювані платниками в порядку і на умовах, визначених законодавчими актами держави.

Державні цільові фонди - це фонди, створені відповідно до законів України, що формуються за рахунок встановлених законами України податків і соборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб, незалежно від їх форми власності, і внесків фізичних осіб [75, 29].

У сучасному розумінні податки визначають також як «імперативні грошові відносини, в процесі яких утворюється бюджетний фонд, без подання суб'єкту податку будь-якого еквівалента. Перший сутнісна ознака податку - імперативність. Імперативність припускає відношення влади і підпорядкування. Стосовно до податків це означає, що суб'єкт податку не має права відмовитися від покладеного на нього обов'язку внесення окладу податку в бюджетний фонд »[105].

Іншим істотним ознакою податку є зміна власника. Податки «надходять тільки в бюджетний фонд, в якому знеособлюються. Тому податки - відносини не цільові. Цим податки відрізняються від зборів - грошових відносин, в процесі яких утворюються цільові грошові фонди ».

Багато авторів і фахівці підкреслюють, що внески до державних соціальних позабюджетних фондів «не відносяться до податків, тому що не володіють зазначеними ознаками. Внески вносяться на певні цілі, зворотно і при цьому не надходять в бюджетний фонд ». Хоча автори і змушені визнати, що в чинному законодавстві «нерідко використовуються формулювання, відмінні від академічних» [78, 31].

Цікаво й таке визначення: «податок - єдина законна (заснована на законі) форма відчуження власності фізичних та юридичних осіб на засадах обов'язковості, індивідуальної безоплатності, безповоротність, забезпечена державним примусом, що не носить характер покарання або контрибуції, з метою забезпечення платоспроможності суб'єктів публічної влади» [94, 25].

Сукупність стягнутих у державі податків, зборів, мита та інших обов'язкових платежів (далі - податки), а також форм і методів їх побудови утворює податкову систему [91, 56].

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), вартість певних товарів, окремі види діяльності платників податків, операції з цінними паперами, користування природними ресурсами, майно юридичних і фізичних осіб, передача майна, додана вартість вироблених товарів і послуг та інші об'єкти, встановлені законодавчими актами. В Україні основи податкової системи закріплені відповідними правовими та нормативними актами.

Принцип всеобязанності закладено в українському законодавстві: «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом» свідчить стаття 67 Конституції України [1].

У статті 2 Закону України «Про систему оподаткування» визначається поняття податку і збору (обов'язкового платежу), але окремих визначень податку або збору законодавець не дає ні в одному акті, тим самим формально стирає принципові відмінності між податком і збором [2].

Справа в тому, що законодавець, визначаючи дані поняття «податок», «збір», поставив між ними прийменник «і», що має на увазі якусь еквівалентність, ідентичність чи подібність.

Це може бути обумовлено змістом фіскальної функції, що виражається в тому, що і податок, і збір, відповідно до статті 2 Закону України «Про систему оподаткування» [2], слід розуміти як обов'язковий внесок, здійснюваний платниками.

Віднести той чи інший платіж до розряду податків або зборів можна лише виходячи з його назви на підставі статті 14 Закону України «Про систему оподаткування» [2]. У силу «традицій» платіж, що є податком, може бути названий митом, збором, і навпаки, хоча існують певні відмінності.

Так, при сплаті мита або збору платник в тій чи іншій мірі безпосередньо відчуває возмездность платежу, податки ніколи не бувають індивідуально оплатним.

Податки не мають характеру цільового призначення на відміну від внесків у державні цільові фонди, такі, як: збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, збір до Державного інноваційного фонду, збір до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. На практиці питання цільового використання коштів породжує самостійний склад злочину, передбаченого ст. 210 Кримінального кодексу України [76, 26].

Таким чином, з юридичної точки зору, податок - встановлена ​​законом безумовна форма відчуження власності фізичних та юридичних осіб на користь суб'єктів публічної влади. При цьому податок є індивідуально безвідплатним, стягується на умовах безповоротність, законодавчо встановленими методами державного примусу в односторонньому порядку і не носить характер контрибуції або покарання.

Експерти в галузі податкового права пропонують наступну восьмиступінчасту класифікацію податків і зборів за різними критеріями (рис. 1.1.) [75, 163].

Рис.1.1. Підходи до загальної класифікація податків і зборів

Охарактеризуємо види податків, згідно з класифікацією представленої на рис.1.1.

1. Прибутковий-майнові (прямі) - стягуються в процесі придбання та накопичення матеріальних благ. До них відносять: 1) особисті - сплачуються з дійсно отриманого платником податку доходу; 2) реальні - оподатковується не дійсний дохід платника податку, а передбачуваний нормальний середній дохід, отриманий в даних економічних умовах від того чи іншого предмета оподаткування. Реальними податками оподатковується майно.

2. Податки на споживання (непрямі податки) - стягуються в процесі їх витрачання.

3. Залежно від способу справляння: 1) раскладочние (репартіціонние) - існували на ранній стадії розвитку. Розмір їх визначався, виходячи з потреби зробити конкретний витрата - побудувати кріпосну стіну і ін Суми витрати разверстивалісь між
платниками податків. 2) кількісні (пайові, квотатівние) - виходять не з потреби покрити витрати, а з можливості платника податків заплатити податок, його майнового стану.

4. Залежно від суб'єкта оподаткування: 1) податки з юридичних осіб (наприклад, податок на прибуток); 2) податки з громадян (наприклад, прибутковий податок); 3) податки, які сплачують і юридичні особи та фізичні (наприклад, земельний податок).

У залежності від форми стягнення: 1) грошові податки; 2) натуральні податки. Податки в грошовій формі - податки, оплата яких здійснюється в грошовій формі з готівкового або безготівковим розрахунком. Сплата податку майном чинним законодавством за загальним правилом не передбачена. Грошова норма сплати податку визначена самою суттю податку, який є, як вже було сказано, внеском. У зв'язку з цим обов'язок платника податків зі сплати податку є однооб'ектной, оскільки тільки сплата податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядається (при дотриманні інших умов - про терміни, бюджетах і т.д.) як належне виконання його обов'язку. Звернення стягнення на майно платника податків у разі недоплати за податками також не є винятком, оскільки в результаті (після реалізації майна) внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Однак у деяких випадках сплата податків допускається і в негрошовій формі, але все негрошові способи сплати податків є нетиповими й викликані кризою платежів.

6. У залежності від об'єкта оподаткування: 1) на майно (наприклад, податок з власників транспортних засобів), 2) на доходи (наприклад, прибутковий податок з громадян).

7. У залежності від того, закріплений податок на тривале
вальний період за якимось конкретним бюджетом (бюджетами) або щорічно перерозподіляється між бюджетами з метою покрити дефіцит, податки поділяються на закріплені та регульовані відповідно.

8. Залежно від характеру призначення та використання: 1) податки загального призначення - без конкретизації їх призначення; 2) цільові податки (збори) - зараховуються у поза бюджетні цільові фонди і призначені для цільового використання.

Слід зазначити, що дана класифікація не є вичерпною, оскільки ретельна деталізація і аналіз видів податків і зборів формує їх в інші групи та підгрупи. Наприклад, виходячи тільки з об'єкта обкладання, можна виділити наступні види груп: податки з сукупних доходів і з прибутку, податки на власність, внутрішні податки на товари та послуги, платежі за використання природних ресурсів, податки на імпортно-експортні операції, інші податки і збори . В окрему підсистеми можна виділити групу неподаткових надходжень, а також платежів до державних цільових фондів.

Має місце зокрема відмінність понять мита та збору від податків [75, 165], на думку дослідників вони відрізняються:

1. За значенням. Податкові платежі забезпечують до 80% надходжень у дохідну частину бюджету, інші види відрахувань, відповідно, менше.

2. За мети. Мета податків - задоволення потреб держави, мета мит, зборів - задоволення певних потреб чи витрат установ.

3. За обставинами. Податки являють собою безумовні платежі; мито, збір виплачуються у зв'язку з послугою, що надається платнику державною установою, що реалізує державно-владні повноваження.

4. За характером обов'язки. Сплата податку пов'язана з чітко вираженою обов'язком платника; мито, збір характеризуються певною добровільністю дій його і не регулюються іноді відносинами імперативного характеру.

5. За періодичністю. Збори, платежі, мито часто носять разовий характер, і їх сплата здійснюється без певної системи; податки характеризуються певною періодичністю.

Система елементів правового механізму податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи включають дві групи [75, 166]:

1. Основні елементи визначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, які формують основне уявлення про зміст податкового механізму. Відсутність будь-якого з основних елементів правового механізму податку не дозволяє однозначно визначити тип цього платежу і робить податковий механізм невизначеним.

До основних елементів правового механізму податку і збору належать:

а) платник податку або збору;

б) об'єкт оподаткування;

в) ставка податку або збору.

2. Додаткові елементи правового механізму податку деталізують специфіку конкретного платежу, створюють завершену й повну систему податкового механізму. Слід враховувати, що додаткові елементи так само обов'язкові, як і основні, і не мають факультативного характеру. Цілісний правовий механізм податку можливий тільки як сукупність основних і додаткових елементів, і відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодавчо закріпити окремий податок чи збір (наприклад, неможливо представити податок, незрозуміло куди надходить: у який вид бюджету, до бюджету або цільового фонду ?). Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталі-нації податкового механізму). Однак ця сукупність постоїть з двох підгруп:

- Додаткові елементи правового механізму податку, що деталізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, одиниця оподаткування - категорії, прямо залежать від об'єкта оподаткування);

- Додаткові елементи правового механізму податку, що мають самостійне значення (податкові пільги, методи, терміни і способи сплати податку; бюджет або фонд, куди надходять податкові платежі).

Відповідно до статей 14 і 15 Закону України «Про систему оподаткування» [2] основу податкової системи України складають 25 загальнодержавних і 16 місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів).

Визначена в статті 13 Закону України «Про систему оподаткування» [2] класифікація передбачає два види податків, які стягуються на території України: загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).

Для зручності сприйняття пропонується класифікувати систему податків і зборів (обов'язкових платежів) у порядку, передбаченому в законі, але при цьому виділити наступні групи: загальнодержавні податки, загальнодержавні збори (обов'язкові платежі), місцеві податки, місцеві збори (обов'язкові платежі), спеціальний режим оподаткування .

Окрему групу становить система норм, що регламентують порядок здійснення розрахунків платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами.

Механізм справляння соціальних податків тісно пов'язаний з поняттям соціального страхування.

Страхування являє собою відносини по захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні певних страхових випадків за рахунок грошових фондів, що формуються із сплачених ними страхових премій (страхових внесків), а також за рахунок інших коштів [101, 15].

У страхуванні такі відносини встановлюються або у добровільній формі на основі договорів, або здійснюються в обов'язковій формі в силу закону.

Таким чином, в страхуванні передбачається [101, 17]:

- Формування грошових фондів, відокремлених від державного і місцевих бюджетів;

- Сплата страхових внесків в обсязі, достатньому для виконання зобов'язань щодо захисту майнових інтересів;

- Використання інших засобів, якими можуть бути власні кошти страховика, а в соціальному страхуванні - бюджетні кошти.

Найважливішою відмінністю страхових платежів від податків є їх еквівалентний (квазіеквівалентності) і БЕЗОПЛАТНО характер: обсягу прав застрахованих осіб повинен відповідати (еквіваліровать) обсяг зобов'язань. Це означає, що у разі настання для конкретної застрахованої особи страхового випадку йому гарантовані, відповідно до договору чи закону, відповідні страхові виплати зі страхового (грошового) фонду.

Для забезпечення фінансової стійкості системи обов'язкового соціального страхування і найбільш повного і точного відповідності між обсягом соціальних зобов'язань та страховими внесками і використовуються актуарні розрахунки, що дозволяють досягти гнучкої збалансованості між доходами та витратами системи обов'язкового соціального страхування, розрахувати розміри страхових внесків. Більш того, страхування дозволяє реалізувати принцип солідарності і економно витрачати фінансові ресурси, надмірно не обтяжуючи платників страхових внесків.

У багатьох обговореннях, що стосуються відмінностей між податками та страховими внесками, зазвичай вказується на ліберальний та відшкодувальний їх характер, відповідно. І рідко йдеться про найголовніше перевазі обов'язкового соціального страхування перед бюджетним фінансуванням - фінансової стійкості, гнучкості, солідарності та економності у витрачанні фінансових ресурсів.

У чинній податковій системі України основним джерелом доходу є непрямі податки - податок на додану вартість, акцизний збір. Внаслідок того, що фактично матеріальні витрати зі сплати цих податків несе споживач у складі ціни на споживану продукцію, ці податки створюють нову вартість - тому вони мають значний інфляційний потенціал [81, 16].

У структурі податкових надходжень до бюджету повинні переважати прямі податки, які мають більш низький інфляційний потенціал і найбільш адекватно відображають результати господарської діяльності суб'єктів оподаткування.

Таким чином, про тлічітельним ознакою податків є їх «безповоротність, безплатність». Внески (збори) до державні соціальні позабюджетні фонди не відносяться до податків, тому що не володіють зазначеними ознаками. Внески вносяться на певні цілі, зворотно і при цьому не надходять в бюджетний фонд. Соціальне оподаткування має цільовий характер. Механізм справляння соціальних податків тісно пов'язаний з поняттям соціального страхування.

1.2. Роль соціального оподаткування в сучасних економічних умовах. Поняття соціального забезпечення

Згідно з дослідженнями [72, 56] в економічній теорії, податки виконують три найважливіші функції:

- Забезпечення фінансування державних витрат (фіскальна функція);

- Підтримка соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між доходами окремих соціальних груп з метою згладжування нерівності між ними (соціальна функція);

- Державне регулювання економіки (регулююча функція).

У більш широкому аспекті оподаткування в цивілізованій державі реалізується через сукупність наступних функцій (рис.1.2).

Рис.1.2. Функції податків

Коротко охарактеризуємо зміст функцій оподаткування, представлених на рис.1.2.

Фіскальна функція або функція фінансування державних витрат. У держави є традиційні функції - утримання органів державного управління, правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки громадян, національна оборона, охорона навколишнього середовища та природних ресурсів, підтримка транспорту, доріг, зв'язку та інформатики. У двадцятому столітті до них додалися всі зростаючі соціально-культурні функції. На виконання цих традиційних і сучасних функцій і припадає основна частина державних витрат.

У рамках цієї функції можна виділити дві підфункції - контрольну і розподільчу.

Контрольна полягає в можливості кількісного відображення податкових надходжень і їхнього зіставлення з потребами держави у фінансових ресурсах. Розподільна подфункция спочатку носила чисто фіскальний характер, пов'язаний з наповненням державної скарбниці.

Регулююча функція полягає в заходи державного регулювання економіки, перш за все циклічних коливань, структурних змін, цін, капіталовкладень, екології, зовнішньоекономічних зв'язків. Для цього вводяться нові і скасовуються старі податки, змінюються і диференціюються їхні ставки, надаються податкові пільги. Стимулююча подфункция полягає в тому, що за допомогою податків, пільг і санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення числа робочих місць, капітальні вкладення в розширення виробництва та ін

Так як безпосереднім об'єктом дослідження в роботі є соціальне оподаткування, то більш докладно зупинимося на соціальній функції податків.

Соціальна функція. Від величини і кількості податків залежить добробут громадян держави. Виходячи з прагнення рівномірного і справедливого розподілу податкового тягаря виникли різні ставки податків і системи оподаткування.

Систему стягнення податків в залежності від розміру доходу платника податків можна класифікувати як [72, 59]:

1) система пропорційного оподаткування, яка передбачає однакову частку податку в доходах (податковій базі), незалежно від їх величини;

2) система прогресивно-го оподаткування: чим вищий дохід (податкова база), тим непропорційно велика частина вилучається у вигляді податку;

3) система регресивного оподаткування, при якій відбувається зменшення ставки податку в міру зростання доходу (податкової бази). На практиці зустрічаються всі три види оподаткування, соціальні наслідки яких цілком протилежні.

Податки на особисті доходи найчастіше розраховуються за проявляються предметом політичної боротьби. Партії та профспілки лівої орієнтації в багатьох країнах вважають, що шкала прогресії податків по відношенню до високих доходів не достатньо крута, що найбільш забезпечені верстви населення мають ще більше платити до бюджету.

Податок на прибуток підприємстві (фірм), соціальні внески, податок на власність носять пропорційний характер. Найбільш соціально несправедливими є непрямі податки, тобто податок на додану вартість, акцизи так як вони перекладаються через ціни товари в однаковій мірі на осіб з високими митні митами на споживані і низькими доходами, поглинаючи відносно вищу частку доходів низькооплачуваних верств.

У міру вдосконалення і підвищення гнучкості податкової системи державні органи все частіше надають окремим групам населення податкові пільги з метою пом'якшення соціальної нерівності. Широко поширені податкові пільги багатодітним сім'ям, переселенцям з-за кордону на свою історичну батьківщину, студентам і особам, що підвищують свою кваліфікацію. Часто податкові пільги надаються дрібним і середнім підприємцям, особливо вперше початківцям самостійну справу, фермерам, але ці пільги носять уже не тільки соціальний, але і регулюючий характер.

Податки виконує соціальний захист для малозабезпечених верств населення. Соціальний захист - це категорія розподільчих відносин, продукт ринкової економіки. Перехід до ринкової економіки вимагає зміни підходів до соціальних проблем, які виникли в державі, регіоні, трудовому колективі. Виникла зовсім нова галузь економічних відносин між населенням і державою, населенням і місцевими органами влади або суб'єктами господарювання [76, 10].

Соціальний захист населення - це система заходів, спрямованих на попередження соціально-ризикових ситуацій, а також пом'якшення і ліквідацію їх наслідків.

Соціальне забезпечення - це форма розподілу, що гарантує громадянам при настанні несприятливих ситуацій, державну підтримку у вигляді пенсій, допомог та соціальних послуг. Система ж соціального захисту виконує превентивну функцію, яка не властива системі соціального забезпечення. Соціальне забезпечення в СРСР іменувалося державним, тобто для неї характерна моносуб'єктні. Система ж соціального захисту є більш розгорнутої, і тут спостерігається многосуб'ектной, тобто соціальний захист може виходити як від держави, суб'єктів держави, так і від муніципальних утворень, від підприємств і організацій, спеціалізованих структур (недержавні пенсійні фонди), благодійних організацій і т.д.

Система соціального захисту за обсягом значно ширше, ніж система соціального забезпечення. Соціальне забезпечення охоплюється соціальним захистом, яка дозволяє реалізовувати її забезпечувальну функцію, тобто в рамках соціального забезпечення здійснюється захист від тих несприятливих ситуацій, які вже реалізовані. Крім соціального забезпечення в соціальний захист можна включати інші підсистеми: підсистема захист населення від надзвичайних ситуацій, підсистема забезпечення зайнятості, підсистема захисту заощаджень і грошових коштів.

Соціальне забезпечення у вузькому сенсі означає, що держава, яка має метою соціальної політики забезпечення мінімального рівня життя суспільства, гарантує кожну особистість від основних небезпек, що загрожують втрати засобів до існування - таких як хвороба, нещасний випадок на виробництві, похилий вік, безробіття, бідність; в широкому сенсі соціальне забезпечення означає систему, яка через державу і громадські організації надає ресурси на проживання та сервіс нужденним, для того щоб людина жила почеловеческі, і через перерозподіл доходу прагне до соціальної рівності та повного рівноважного розвитку.

Погляди на систему соціального забезпечення в різних країнах відрізняються. Міжнародна Асоціація Соціального Забезпечення (International Social Security Association) класифікує різні форми системи соціального забезпечення наступним чином: соціальне страхування, соціальна допомога та соціальне обслуговування.

Найважливішою функцією системи соціального забезпечення є, безумовно, забезпечення пріємлімоє рівня життя населення. Структура такої системи така: непрацездатним надається соціальна допомога; працездатним надається можливість соціального страхування! потребують соціальної підтримки надається підтримка соціальним обслуговуванням.

Другою найважливішою функцією можна назвати функцію перерозподілу доходів. Типовим прикладом перерозподілу доходу в соціальному забезпеченні є соціальна допомога, яка, можна сказати, здійснює "вертикальне перерозподіл доходів". Ще одним структурним напрямом, який виконує функцію "вертикального перерозподілу", є соціальне обслуговування. Функції "горизонтального розподілу" виконує соціальне страхування.

Третьою основною функцією соціального забезпечення, є функція економічної стабілізації.

У ході дослідження було відзначено вплив соціального забезпечення на економічну стабілізацію. Оскільки, система соціального забезпечення вмілим регулюванням пропорціями соціальних внесків і податків може домогтися економічної стабілізації, запобігаючи тим самим, такі соціальні небезпеки як інфляція і фінансові проблеми держави.

Можна вважати, що основою системи соціального забезпечення є перш за все соціальне страхування. Базу соціального страхування зазвичай складають такі елементи:

а) пенсійне страхування:

б) медичне страхування:

в) страхування нещасних випадків на виробництві:

г) страхування по безробіттю.

Таким чином, гарантії держави щодо соціального захисту полягають у тому, що воно, по-перше, створює умови громадянам для самозабезпечення життєво необхідними благами і для задоволення власне державних потреб, по-друге, стягуючи з громадян частину створеного ними валового продукту, повертає їм ( незалежно від вилученої частини) блага і послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення, по-третє, за рахунок вилучення у громадян частини валового доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за фізичним даними не можуть самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам з дитинства, утримання будинків для інвалідів та людей похилого віку, надання різних видів допомоги). Загальна сума благ і послуг, спожитих населенням за відповідний період, складає фонд споживання. Його величина завжди обмежена розмірами створеного валового внутрішнього продукту і національного доходу, а також витратами, які покликане здійснювати держава (на оборону, наукові дослідження, покриття збитків від стихійних лих) [96, 5].

Для реалізації соціального захисту населення був створений інститут соціального страхування. Соціальне страхування є формою соціального забезпечення населення і включає в себе різні види соціального страхування: пенсійне страхування, на випадок безробіття та тимчасової непрацездатності і т.д.

Соціальне страхування незалежно від сфери його використання базується на наступних загальних принципах [96, 6]:

- Обов'язковості соціального страхування всіх працюючих; забезпечення особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю, фермерам, членам кооперативів права вибору щодо участі в обов'язковому і добровільному або тільки в добровільному страхуванні;

- Добровільності страхування для осіб, які підлягають обов'язковому соціальному страхуванню з метою одержання додаткового чи підвищеного рівня матеріального забезпечення; обов'язковості фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою отримання права на соціальні виплати, їх диференціацію в окремих видах соціального страхування;

- Рівноправності всіх застрахованих осіб щодо обов'язків з фінансування витрат і отриманих в результаті цього прав і гарантій;

- Створення особливого порядку фінансування страхових фондів, що забезпечує автоматичне відтворення коштів на виплати по соціальному страхуванню;

- Забезпечення державних гарантій щодо виплат на соціальне страхування;

- Забезпеченні управління діяльністю фондів соціального страхування через систему соціального партнерства під адміністративним і фінансовим контролем держави.

Система обов'язкового соціального страхування створюється за принципом солідарності, згідно з яким здійснюється перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним, від здорових хворим, від працюючих безробітним. При цьому працівники відраховують частину свого заробітку на пенсії, медичне страхування та на утримання безробітних під зобов'язання держави, яка гарантує їм, що при настанні непрацездатного віку, у разі інвалідності наступні покоління громадян будуть здійснювати відрахування на їх утримання мул »зміст їх сімей. Для захисту громадян на випадок безробіття стягується збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття. Цей збір використовується на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і на виплату допомоги на випадок безробіття, організацію додаткових робочих місць, утримання працівників державної служби зайнятості та їх витрат, пов'язаних із соціальним захистом прав громадян на працю [ 101, 21].

Збори на соціальне страхування - це спеціальні платежі державі, які використовуються на соціальні платежі населенню, за своєю формою податки, і платниками яких є суб'єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи) і громадяни. Відмінною рисою зборів на соціальне страхування є їх цільовий характер.

Збори на соціальне страхування охоплюють відрахування підприємств на соціальне забезпечення і податки на заробітну плату працівників. Вони представляють собою виплати, які здійснюються частково самими працюючими, частково підприємствами, так як об'єктом збору є заробітна плата громадян і фонд оплати праці підприємств.

Збори на соціальне страхування були задумані як головний метод фінансування пенсій по старості на основі принципу, згідно з яким працівники повинні купувати свої власні ануїтети, тобто щорічні ренти. Але з розвитком системи соціального страхування початковий метод їх фінансування поступово застарів. Сьогодні пенсіонери та інші особи отримують пенсії і грошову допомогу в більшому розмірі, ніж сплачені ними податки, оскільки розмір пенсій і допомоги визначається зростанням номінальної заробітної плати. Західні економісти у зв'язку з цим зазначають, що створення довірчих фондів і спеціальних рахунків не забезпечує накопичення податкових коштів, оскільки вони досить часто направляються на фінансування поточних державних витрат. Пенсії та різні види грошової допомоги, по суті, оплачуються не тими податками, які сплачували їх одержувачі, а податками, які сплачують майбутні пенсіонери або особи, які мають право на допомогу. Більшість західних вчених вважає, що тягар податків на соціальне страхування фактично перекладена на працівників - шляхом зменшення приросту заробітної плати або через підвищення цін.

Тобто можна сказати, що фактичним джерелом цих зборів є необхідний продукт і, отже, вони істотно впливають на формування фонду споживання.

Розмір коштів, які спрямовуються на соціальний захист населення, повинен мати спільну науково обгрунтовану величину в загальному обсязі фонду споживання, а будь-яке збільшення ресурсів, які спрямовуються на ці цілі, слід порівнювати з реальними можливостями у кожному конкретному періоді, В іншому випадку необгрунтоване збільшення ресурсів, які спрямовуються на соціальний захист населення, потребуватиме додаткового стягнення податків з фонду оплати праці, що в кінцевому підсумку лише розширить масштаби перерозподілу, але не збільшить обсяг фонду споживання [101, 22].

Якщо ж держава здійснює заходи щодо соціального захисту, не маючи джерел для їх покриття, воно змушене вдаватися до емісії грошей, що, у свою чергу, призведе до знецінення грошей, що виплачуються населенню.

Таким чином, роль податків в соціальному житті суспільства важко переоцінити. Від їх величини і кількості залежить добробут громадян держави. Соціальний захист найважливіша функція податків в умовах ринкової економіки. Для реалізації соціального захисту населення був створений інститут соціального страхування. Соціальне страхування є формою соціального забезпечення населення і включає в себе різні види соціального страхування: пенсійне страхування, на випадок безробіття та тимчасової непрацездатності. Система обов'язкового соціального страхування створюється за принципом солідарності, згідно з яким здійснюється перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним, від здорових хворим, від працюючих безробітним. Збори на соціальне страхування - це спеціальні платежі державі, які використовуються на соціальні платежі населенню, за своєю формою податки, і платниками яких є суб'єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи) і громадяни. Відмінною рисою зборів на соціальне страхування є їх цільовий характер. У сучасних умовах в Україні підвищення матеріального добробуту населення може відбуватися тільки за рахунок зростання оплати праці. Подальше необгрунтоване збільшення фондів соціального захисту в загальному обсязі фонду споживання може порушити пропорції в його структурі, призвести до негативних наслідків у функціонуванні всього фінансового механізму.

1.3. Світовий досвід щодо соціального оподаткування

Міжнародний досвід свідчить про доцільність формування фінансової системи соціального страхування поза системою державного бюджету, що дозволяє досягати автономності фінансових ресурсів і виключити нецільове їх використання.

При всіх національних особливостях є загальні підходи до побудови соціальних систем, так само як спостерігаються і загальні тенденції в їх еволюції. До числа істотних моментів єдності належать [94, 26]:

1) поєднання принципів солідарності та соціального страхування;

2) трирівневе побудова системи соціального забезпечення (базовий, додатковий і спеціальний);

3) активна роль держави, яка створює правову базу соцзабезпечення та соцзахисту і виділяє на ці цілі значні держбюджетні кошти;

4) "трипартизм", що передбачає спільну діяльність усіх суб'єктів соціального партнерства - держави, роботодавців (підприємницьких асоціацій) і працівників профспілок.

Західноєвропейські країни в даний час зайняті реформуванням своїх соціальних систем, вважаючи при цьому головними досягненнями фінансової стабільності останніх, їх демократизацію і посилення їх впливу на економічний розвиток. При цьому ставка робиться на еволюційний характер змін і на неприпустимість радикальної ломки діючих систем (так, в Італії люблять говорити про "м'яку посадку"). Більш строгими стають умови видачі соціальних допомог, посилюється орієнтація на рівень сімейних доходів, але економія досягається аж ніяк не за рахунок загального рівня соціального забезпечення.

У Франції вважається аксіоматичним, що погіршення становища навіть окремої категорії громадян може сприйматися як перший крок у посяганні на права всіх і викликати загальний соціальний протест. Більше того, спостерігається прагнення до стовідсоткового охоплення населення системою соцзабезпечення, а надійна соцзахист розглядається як надійна гарантія демократії.

Соціальне забезпечення та його базовий інститут обов'язкове соціальне страхування у своєму сучасному розвитку перебувають у стані модернізації. Більшість західних аналітиків пов'язують зміни, що відбуваються з чотирма групами факторів [105]:

- Феноменом старіння населення в промислово розвинених країнах, супроводжується якісними змінами демографічного складу населення (працездатної і непрацездатної частини);

- Глобалізацією ринків товарів і робочої сили, що викликає небувалі зміни в міжнародному поділі праці, доходів населення і систем соціального страхування;

- Зростанням неформальної зайнятості (у так званому неформальному секторі) та неповної (часткової) зайнятості, зростанням проблем у працевлаштуванні на роботу (особливо молоді), що істотно знижує можливості до заробляння страхових пенсійних прав на довгостроковій і стабільній основі;

- Відмовою (зниженням мотивації) багатьох молодих працівників до участі в національних або професійних пенсійних системах у зв'язку з гнучкими формами їх зайнятості, і що з цим явищем індивідуалізацією їх переваг, а також зростаючого інтересу до індивідуальних (накопичувальним) пенсійних схем.

При цьому спостерігається ефект одночасного системної зміни ряду елементів економічної, демографічної та соціальної складають соціального забезпечення. Починаючи з 70-х років ХХ століття в більшості європейських країн безперервно скорочувалася народжуваність, що вкрай несприятливо змінило співвідношення між працюючими і пенсіонерами. У Франції частка осіб старше 60 років (пенсіонерів) в загальній чисельності населення в даний час складає приблизно 22%, а до 2020 року передбачається, що ці показники можуть переступити 30% рубіж. Відповідно буде змінюватися і пропорція між особами працездатного і пенсійного віку: 10:4,8; 10:6,4; 10:8,6 [105].

Старіння населення супроводжується не тільки зростанням питомої ваги пенсіонерів та зменшенням частки працюючих, а й зростанням тривалості життя, що подовжує середній термін виплати пенсій.

У кінцевому підсумку це призводить до зміни сформованих страхових механізмів доходів і видатків бюджетів пенсійних систем: постійно збільшується фінансове навантаження на працюючих, питома вага яких неухильно зменшується.

За даними демографічних прогнозів старіння населення в розвинених країнах буде прогресувати протягом наступних чотирьох десятиліть, в кінці яких буде досягнутий пік процесу (таблиця 1.1.) [105].

Таблиця 1.1.

Демографічні тенденції. Прогноз (чисельність населення в 1995 р. = 100%)

Крім того, безробіття скорочує тривалість трудового життя, зменшує число платників пенсійних внесків і звужує базу страхових платежів. До того ж за останні роки все більше число літніх працівників виходять на пенсію достроково. А оскільки в західноєвропейських країнах коефіцієнт заміщення (співвідношення розміру пенсії до колишньої заробітної плати) досить високий (знаходиться в діапазоні 55-85%), то фінансування на основі колишніх страхових методів виявляється під питанням. Ці та ряд інших тенденцій призводять до "подвійного" (за несприятливих наслідків) ефекту: відбувається збільшення фінансових пенсійних навантажень і продовжується зростання страхових тарифів. Тенденція до зростання для роботодавців та працюючих фінансового тягаря соціального оподаткування, пов'язаного з демографічними та структурними зрушеннями на ринку праці
(Таблиця 1.2) [85, 56], становить загрозу для солідарності між поколіннями і вимагає прийняття системних заходів на ринку праці, а також модернізації умов найму.

Таблиця 1.2

Витрати роботодавців на соціальне забезпечення,
у розрахунку на одну відпрацьовану людино-годину

Для того, щоб зберегти розміри пенсій на досягнутому рівні страхові тарифи протягом найближчих 50 років буде потрібно збільшити (у% від заробітної плати): у Франції з 16% до 28%, в Німеччині з 22% до 28%, в Італії з 20% до 46% [105]. У результаті запланованої в Україні пенсійної реформи на зміну знеособленому пенсійного забезпечення повинна прийти персоніфікована багаторівнева система, яка буде об'єднувати солідарні та накопичувальні принципи формування виплат застрахованим особам-пенсіонерам. Це означає, що незабаром кожен українець, який здійснює відрахування на пенсійні рахунки державних і приватних пенсійних фондів, отримуватиме три пенсії замість однієї. І якщо нинішня солідарна система в змозі забезпечити середній розмір пенсійних виплат на рівні 30-35% від середньої зарплати, то введення накопичувального компонента дозволить збільшити його приблизно вдвічі - до 60-70%.

Регулювання соціальних питань ринкової економіки через створення відповідного податкового механізму широко застосовується в різних країнах світу. Розглянемо основні тенденції з цього питання.

У більшості розвинених країн світового співтовариства соціальне оподаткування реалізується через фінансові механізми соціального страхування, які використовують принцип автономності від державного бюджету, а також актуарні методи розрахунки для підтримки збалансованості фінансового забезпечення в довгостроковій перспективі.

При цьому при всьому різноманітті форм фондів їх організація, як правило, зводиться до двох видів [101, 20]:

- Фінансові потоки соціального страхування організовуються за допомогою спеціальних державних централізованих позабюджетних фондів (Бельгія, Греція, Іспанія, Фінляндія);

- Фінансові потоки організуються у вигляді організацій взаємного страхування під контролем держави (Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Японія).

В Україні створена система централізованих позабюджетних фондів.

Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави та органів місцевого самоврядування. Вони завжди формуються за рахунок обов'язкових внесків і відрахувань юридичних і фізичних осіб і призначаються, як правило, для реалізації конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне страхування, охорону здоров'я і в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є державною власністю. Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні. За цільовим призначенням вони мають соціальну спрямованість, за способом утворення - самостійне управління. Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються компетентними органами із суворо цільовою спрямованістю.

Позабюджетні фонди організовують мобілізацію і використання коштів фондів у розмірах та на цілі, передбачені державою в положеннях про ці фонди. Держава визначає рівень страхових платежів, за її рішенням змінюється структура та рівень грошових виплат із соціальних фондів. За допомогою державних позабюджетних фондів вирішуються найважливіші соціальні завдання [101, 21]:

- Соціального захисту населення;

- Підвищення життєвого рівня населення;

- Збереження та поліпшення здоров'я населення;

- Соціальної орієнтації безробітного населення;

- Надання соціальних послуг населенню.

Джерелами формування доходів державних цільових позабюджетних фондів є:

1. обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб, встановлені законодавством;

2. добровільні внески юридичних і фізичних осіб;

3. кошти Державного бюджету;

4. інші доходи.

Статті витрат державних цільових позабюджетних фондів встановлюються в суворій відповідності з їх соціальним призначенням, що регламентуються відповідними законами.

Пенсійний фонд - найбільший позабюджетний фонд, оскільки в Україні близько 14 млн. жителів - пенсіонери [101, 22]. Завданнями Пенсійного фонду є: збір та акумуляція обов'язкових страхових внесків на виплату пенсій та інших виплат; участь у фінансуванні державних та обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів; організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Фонд створений для надання допомоги безробітним. Перехід до ринкової економіки не йде гладко. Багато громадян працездатного віку виявилися безробітними. Їм потрібно перенавчатися, отримувати нову спеціальність, шукати місце роботи, а поки необхідно отримувати допомогу по безробіттю.

Головними джерелами фінансування соціального страхування в країнах з ринковою економікою є страхові внески застрахованих і роботодавців (на користь осіб, що працюють за наймом), а також субсидії держави. У цілому система соціального страхування грунтується на принципах особистої відповідальності, солідарної взаємодопомоги, субсидіарності та реципрокного (виконання зобов'язань суб'єктами правовідносин), спільної відповідальності держави. Виходячи з даних принципів, страхові внески роботодавців і самих застрахованих грають роль основного джерела, що забезпечує виплату пенсій і компенсацій за втрату доходу, пропорційно його величині, а кошти держави, як правило, призначаються для виплат загального характеру та забезпечення мінімального рівня страхових допомог, якщо для цього бракує вступників страхових внесків. Частка кожного з цих джерел сильно коливається по країнах. У багатьох з них - Австрія, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, США, ФРН, Японія і в ряді інших - відрахування роботодавців і працівників (застрахованих) становить приблизно 70-80% всіх надходжень до страхових фондів. Спільним є те, що, витрати зі страхування від нещасних випадків та професійних захворювань несуть всюди тільки роботодавці. Працівники поряд з ними розділяють тягар фінансування страхових посібників з безробіття, хвороби, материнства, а також пенсій по старості, інвалідності та по втраті годувальника. Таким чином, у розвинених країнах розподіл часток фінансування систем соціального страхування складається по-різному, оскільки воно формувалося під впливом конкретної практики, національної традицій та співвідношення суспільних сил.

При цьому очевидно і безперечно одне: величина страхових внесків та пропорції розподілу страхової навантаження між роботодавцями, працівниками та державою є ключовими питаннями організації національних систем обов'язкового соціального страхування.

У всіх країнах наймачі та працівники зобов'язані сплачувати внески на соціальний захист, які збільшують витрати виробництва нанимающей корпорації. У обов'язкові відрахування входять внески на страхування від тимчасової непрацездатності, безробіття, пенсійні внески та внески на медичне обслуговування.

Інституційними характеристиками соціального страхування є [101, 21]:

- Ресурси соціального страхування являють собою частину резервованій заробітної плати, яка повинна бути досить великий за обсягом - близько 30-50% від величини виплачується працівнику і формуватися з урахуванням видів соціальних ризиків і періодів виплат по них (для пенсій це кілька десятиліть), а також рівня заміщення (розміру пенсій та допомог до заробітної плати), який перебуває в діапазоні 50-70% від середньої заробітної плати кваліфікованих робітників;

- Типовими пропорціями розподілу страхової навантаження між роботодавцями та працівниками є наступні співвідношення: 2 / 3 її величини припадає на роботодавців і 1 / 3 - на працівників, в окремих країнах держава дотує деякі види соціального страхування (таблиця 1.3);

- Імперативним вимогам ефективного функціонування соціального страхування виступає відокремленість (автономність) бюджетів фондів соціального страхування від державних бюджетів всіх рівнів;

- Тісна ув'язка розмірів страхових виплат (пенсій, посібників) з розмірами заробітної плати та страхових тарифів, а також страховим періодом (періоди накопичення страхових прав).

У середньому їхня загальна ставка по Західній Європі становить 31%, в тому числі наймача 21,9%, працівника - 9,1%. У ряді країн значна частина соціальних платежів перекладається на працівників - в США - 17,2%, Австрія 15, 1%, Франція - 9%. Розглянемо сучасні величини і пропорції розподілу страхової навантаження в системах соціального страхування країн ЄС в таблиці 1.3. [101, 20]

Таблиця 1.3.

Величини і пропорції розподілу страхової навантаження в системах соціального страхування країн ЄС

Висока ефективність соціального страхування пояснюється його здатністю вирішувати великі соціально-економічні завдання національного масштабу: забезпечувати для працівників, які потрапили у важку життєву ситуацію і позбулися при цьому джерела доходу, компенсаційні виплати у вигляді допомог і пенсій, розміри яких, як правило, сумірні з заробітною платою , а також надавати їм якісну і всебічну медичну допомогу.

Найважливішою умовою, що забезпечує саму можливість функціонування соціального страхування, є наявність ефективних регулятивних механізмів з вирівнювання заробітної плати в межах підприємства, галузі, території і країни, що дозволяє переважній більшості країн ЄС досягати співвідношення за величинами заробітної плати крайніх децильних груп працюють у пропорціях 1:4 (максимум 1:6).

Крім того, для цих же цілей - вирівнювання умов страхування - у багатьох країнах застосовують механізми обмеження страхування заробітної плати тільки в певних розмірах (діапазонах), верхньою межею якої виступає, як правило, 2-3-х кратна середня величина заробітної плати кваліфікованого робітника типового обробного сектора економіки (див. таблицю 1.3).

Фінансовими джерелами медичного страхування за кордоном виступають страхові внески роботодавців і працівників, які в необхідних випадках дотують держава (таблиця 1.4) [101, 23].

Таблиця 1.4

Розподіл фінансового тягаря медичного страхування, у% від загальних обсягів

У більшості розвинених країн системи медичного страхування охоплюють від 70 до 100% населення, тобто практично всіх осіб найманої праці та їх утриманців, пенсіонерів, студентів, дрібних підприємців і т. д. Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на певне коло осіб, які беруть у них участь. Розмір страхового внеску на програму страхування здоров'я приблизно однаковий (Франція - 16%, Італія - 13%. Нідерланди-9%, Японія - 7%) [101, 24]. Обсяг медичних послуг не залежить від суми внеску, яка визначається не тільки рівнем доходу, але і заробітком страховика. У результаті в описаній вище страхової системі діє принцип суспільної солідарності, де більш здоровий платить за хворого і багатший за бідного і т. д.

З часів створення у Німеччині системи обов'язкового медичного страхування (у ФРН) йому підлягають такі категорії населення: робітники і службовці, чий місячний дохід не перевищує 75% від діючої в пенсійному страхуванні кордону обчислення внесків (відповідає річному брутто-доходу понад 40,034 євро), що працюють інваліди, сільськогосподарські працівники і допомагають їм родичі, деякі групи незалежних працівників (наприклад, діячі мистецтва), пенсіонери, якщо протягом трудового життя вони брали участь у пенсійному страхуванні, працівники, що пройшли курс реабілітації після перенесених професійних захворювань, студенти, а також безробітні [101 , 24].

Законодавчі норми багатьох промислово розвинених країн передбачають диференціацію страхових внесків залежно від фактичного рівня виробничого травматизму та професійної захворюваності. Позитивними моментами такої практики є стимулювання адміністрації підприємств до зниження нещасних випадків на виробництві: при високих рівнях травматизму встановлюються каральні (підвищені) тарифи страхових внесків, при тенденції до зниження рівня нещасних випадків - заохочувальні (знижені). Межі диференціації страхових тарифів є досить значними і становлять від 0,6 до 27% від фонду заробітної плати (Іспанія - 0,9-18%; Фінляндія - 0,3-11%; ФРН - 0,6-16%; Японія - 1-15%). При цьому середні розміри тарифів складають на практиці 2-6% (див. таблицю 1.4). Головний критерій - рівень небезпеки на підприємстві або в галузі, розрахунок якого грунтується на даних про кількість нещасних випадків, їх тяжкості та рівень безпеки на підприємстві [101,26].

Причому сам тариф складається з двох частин - постійної, яка вловлює в виробничої небезпеки те, що не залежить від даного підприємства, за що всі підприємці платять спільно, без урахування рівня професійного ризику конкретного підприємства (досягнутий рівень розвитку техніки, неможливість уникнути застосування технологій та матеріалів , небезпечних для здоров'я людини); інша частина тарифу побудована саме на обліку конкретних умов даного підприємства. Класи ризику (класи небезпеки), призначені для обчислення тарифів страхування, регулярно, не рідше одного разу на п'ять років переглядаються (Додаток А 1.1).

Якщо ми звернемося до досвіду нашого найближчого сусіда Росії в питаннях соціального оподаткування, то ми побачимо що, в Росії введено єдиний соціальний податок, призначений для мобілізації коштів, для реалізації права громадян на державне пенсійне і соціальне забезпечення (страхування) і медичну допомогу. З 2001 р. страхові внески, за ініціативою Уряду Російської Федерації, були замінені на єдиний соціальний податок (ЄСП), а Державний фонд зайнятості була ліквідована. Сумарна ставка ЄСП була знижена і встановлена ​​на рівні 35,6% від розміру виплачуваної заробітної плати. Структура ЕСН і розміри платежів, у% від нарахованої заробітної плати [79, 46]:

- 28%-у ПФР

- 4%-до ФСС

- 3,6%-в ФОМС

Крім ЕСН підприємства Росії виплачують страхові внески на обов'язкове соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, ставки яких коливаються в межах від 0,2 до 8,5% від розміру виплачуваної заробітної плати залежно від класу професійного ризику. У результаті для підприємств з високими рівнями професійного ризику фінансове навантаження сягає 44,1%.

За підсумками розгляду різних пропозицій визнано найбільш доцільне зниження як сукупної ставки ЄСП з 35,6% до 26%, так і його зменшення по окремих видах: на пенсійне забезпечення з 28% до 20%; до фондів обов'язкового медичного страхування - з 3,6 до 2,8%, до Фонду соціального страхування - з 4,0 до 3,2% [93, 25].

Існуюче соціальне оподаткування в Росії з різних напрямків представлено у Додатку Б.1.2, а також у Додатку В.1.3 і Додатки Г.1.4.

Для Росії зниження ЕСН зажадає вишукування досить істотних додаткових ресурсів за рахунок федерального і регіональних бюджетів. При цьому тягар фінансової відповідальності, пов'язаної з дотацією випадаючих доходів є досить вагомим (близько 10% від дохідної частини федерального бюджету) і відмовитися від цієї ноші, не підвищуючи страхових тарифів навіть у середньостроковій перспективі, не представляється можливим.

Для системи соціального страхування зниження ЕСН носить в короткостроковій перспективі позитивний, а в довгостроковій перспективі швидше негативний характер. Зниження його рівня та введення системи дотацій за рахунок бюджетних коштів - це міра вимушена, а її застосування обумовлене двома основними причинами: низькою питомою вагою заробітної плати в структурі та в рівнях витрат виробництва та у ВВП, а також украй високим рівнем диференціації в доходах населення.

Фінансування із залученням соціального податку для потреб медицини в Росії реалізується в наступному механізмі: фінансові потоки йдуть за досить довгим ланцюжках. Соціальний податок: 1 (за працююче населення) роботодавці ® казначейство ® фонди обов'язкового медичного страхування (ОМС) ® страхові медичні організації (СМО) ® лікувально-профілактичні установи (ЛПУ), 2 (за не працююче населення) платники податків (регіональні органи виконавчої влади) ® казначейство ® регіональні бюджети ® ФОМС ® СМО ® ЛПУ. У другій ланцюжку існують модифікації: у деяких регіонах відсутні СМО і тоді кошти з фондів йдуть відразу в ЛПЗ або, минаючи і СМО і фонди ОМС, йдуть в ЛПЗ [102, 70].

Бюджетне фінансування: платники податків ® казначейство ® бюджети (федеральний і регіональні) ® ЛПУ.

У зв'язку з цим слід зазначити, що за рахунок соціального податку повинні оплачуватися медичні послуги застрахованим за базовою програмою ОМС (тобто заробітна плата медичного персоналу), за рахунок бюджетних коштів (тобто загальних податків) - розвиток матеріальної бази, лікарське забезпечення , харчування і т. д. Жорсткі, закріплені в законі нормативи є тільки в початковій (фіскальної) стадії ланцюжка - податки, і в кінцевій - єдина тарифна сітка (ЄТС) оплати праці медичних працівників. Все інше рух коштів іде в договірному, тобто адміністративному режимі.

Практично діє розподільний механізм в якому бюджетне фінансування є додатком до страхового фінансування, а не навпаки. Якщо надходження від соціального податку в регіоні достатні, з точки зору розподіляють ресурси чиновників, то за договором регіональної адміністрації з територіальним фондом ОМС подушний норматив платежу за непрацююче населення скорочується. Практично не буває навпаки, більше того - третина регіонів взагалі не вносить свої платежі за непрацююче населення.

Експерти представляють доцільне, визначити такі податки як джерела доходів цільового бюджетного фонду фінансування охорони здоров'я [77, 67]:

1) прямий податок на охорону здоров'я на доходи (зарплату) самозайнятих і перебувають у відносинах по найму за ставкою 1%;

2) непрямий податок на охорону здоров'я, за типом податку з обороту (замість частки ЕСН, що надходить в ФФОМС і ТФОМС) за ставкою 6%;

3) кошти федерального бюджету в обсязі, що забезпечує збалансованість фінансових ресурсів і витрат в охороні здоров'я.

У галузях, що забезпечують високий рівень рентабельності та заробітної плати, зобов'язати роботодавців на великих підприємствах здійснювати медичне страхування своїх працівників в обсязі територіальної програми ОМС (Програми державних гарантій надання громадянам РФ безкоштовної медичної допомоги) за рахунок прямих відрахувань від прибутку і заробітної плати. При цьому надати право сплати внесків до солідарної системи ОМС за зниженою ставкою, але їх необхідно зберегти, оскільки будь-який звільнився повинен мати можливість обміняти поліс обов'язкового корпоративного медичного страхування на державний, так як уряд залишається кінцевим гарантом всіх форм національних систем фінансового забезпечення соціального захисту.

Для підприємств, що мають на балансі ЛПУ, повинні бути передбачені податкові пільги. Механізм функціонування подібного фінансового інституту повинен бути детально розроблений, а його впровадження слід здійснювати поетапно. Прибуток, який спрямовується на фінансування корпоративного охорони здоров'я (фабрично-заводської медицини), можна розглядати як податок на надприбуток галузей чи форму її перерозподілу на користь нужденних членів суспільства.

Світовий досвід функціонування соціального страхування свідчить про те, що його ефективні і життєздатні форми можуть бути забезпечені за допомогою комплексу заходів: ув'язки з системою заробітної плати за мінімальним і максимальним рівнем, оптимізації диференціації заробітної плати в галузях економіки, знаходження оптимальних часткою заробітної плати, соціального страхування у ВВП (Додаток Д.1.5) [89, 56].

Для Росії в середньостроковій перспективі ці величини доцільно підвищити приблизно до 35% і 15% відповідно, розробити і застосувати ретельно продуману нову систему розкладки фінансового тягаря між головними суб'єктами соціального страхування. Існуюча модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування в Росії в% від заробітної плати представлена ​​в таблиці 1.5. [85, 58]

Таблиця 1.5

Існуюча модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування, у% від заробітної плати в Росії

Пропонована Урядом Росії модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування, у% від заробітної плати представлена ​​в таблиці 1.6 [85, 59].

Таблиця 1.6.

Пропонована Урядом Росії модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування, у% від заробітної плати

Альтернативна модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування в Росії в% від заробітної плати виглядає наступним чином (таблиця 1.7) [88, 49].

Таблиця 1.7.

Альтернативна модель розподілу страхових внесків за видами обов'язкового соціального страхування, у% від заробітної плати в Росії

Найважливішим завданням формування нової моделі соціального страхування повинні послужити нормативні (законодавчі) та договірні форми підвищення заробітної плати у працівників з низькими її рівнями, а також вирівнювання її розмірів у крайніх децильних груп, принаймні, до співвідношення 1:10. Для зниження загального фінансового тягаря працівників (податки та страхові внески), буде потрібно трохи знизити (на 2-3 процентних пункту) величину податкових платежів, з тим, щоб сукупна фінансове обтяження працівника не перевищувало 15-18% від його заробітної плати. Запропонована більш диференційована структура системи соціального страхування в більшій мірі забезпечує облік природи ризику, що вкрай важливо для точного розрахунку фінансових коштів, необхідних для страхування і більш високого рівня соціального захисту.

Таким чином, міжнародний досвід свідчить про доцільність формування фінансової системи соціального страхування поза системою державного бюджету. Соціальне забезпечення та його базовий інститут обов'язкове соціальне страхування у своєму сучасному розвитку перебувають у стані модернізації феноменом старіння населення глобалізацією ринків зростанням неформальної зайнятості відмовою (зниженням мотивації) багатьох молодих працівників до участі в національних або професійних пенсійних системах Тенденція до зростання для роботодавців та працюючих фінансового тягаря соціального страхування, пов'язаного з демографічними та структурними зрушеннями на ринку праці, становить загрозу для солідарності між поколіннями і вимагає прийняття системних заходів на ринку праці, а також модернізації умов найму.

Визначено, що головними джерелами фінансування соціального страхування в країнах з ринковою економікою є страхові внески застрахованих і роботодавців (на користь осіб, що працюють за наймом), а також субсидії держави. Величина страхових внесків та пропорції розподілу страхової навантаження між роботодавцями, працівниками та державою є ключовими питаннями організації національних систем обов'язкового соціального страхування. У середньому їхня загальна ставка по Західній Європі становить 31%, в тому числі наймача 21,9%, працівника - 9,1%. У більшості розвинених країн системи медичного страхування охоплюють від 70 до 100% населення, тобто практично всіх осіб найманої праці та їх утриманців, пенсіонерів, студентів, дрібних підприємців і т. д. Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на певне коло осіб, які беруть у них участь. Розмір страхового внеску на програму страхування здоров'я приблизно однаковий (Франція - 16%, Італія - 13%. Нідерланди-9%, Японія - 7%). У Росії введено єдиний соціальний податок, призначений для мобілізації коштів, для реалізації права громадян на державне пенсійне та соціальне забезпечення (страхування) і медичну допомогу. З 2001 р. страхові внески, за ініціативою Уряду Російської Федерації, були замінені на єдиний соціальний податок (ЄСП), а Державний фонд зайнятості була ліквідована. Сумарна ставка ЄСП була знижена і встановлена ​​на рівні 35,6% від розміру виплачуваної заробітної плати. Практично діє розподільний механізм в якому бюджетне фінансування є додатком до страхового фінансування, а не навпаки. Якщо надходження від соціального податку в регіоні достатні, з точки зору розподіляють ресурси чиновників, то за договором регіональної адміністрації з територіальним фондом ОМС подушний норматив платежу за непрацююче населення скорочується. Для зниження загального фінансового тягаря працівників (податки та страхові внески), буде потрібно трохи знизити (на 2-3 процентних пункту) величину податкових платежів, з тим, щоб сукупна фінансове обтяження працівника не перевищувало 15-18% від його заробітної плати.

Україна в плані вдосконалення механізмів соціального оподаткування може прийняти досвід Російської федерації, де встановлено єдиний соціальний податок і таким чином спрощена процедура його справляння та контролю за його сплатою.

Розділ 2

Соціальні податки в сучасній Україні

2.1. Збір на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування

Пенсійний фонд - це найбільш самодостатній державний фонд фінансових ресурсів в Україні. Метою його створення і функціонування є фінансове забезпечення пенсіонерів шляхом виплати різних видів пенсій і допомоги. Одним з основних завдань Пенсійного фонду України є збір, акумулювання та облік страхових внесків.

Соціальна значущість пенсійного забезпечення визначається тим, що воно зачіпає життєво важливі інтереси великої кількості людей похилого віку, інвалідів та їх сімей, які втратили годувальника.

Пенсійна реформа, якої в даний час приділяється досить багато уваги, має не тільки економічний, але і правовий аспект. Навіть за найсприятливішого фінансовому прогнозі невдале правове оформлення запланованих нововведень може призвести до негативних для теперішніх та майбутніх пенсіонерів результатами. Правове регулювання багатьох суспільних відносин, особливо соціальних, викликає тривогу, оскільки не так вже рідко сьогоднішні законодавці ігнорують наявні наукові розробки минулих років, історичні віхи розвитку законодавства про соціальні виплати, апріорі вважаючи, що вони не можуть бути прийняті до уваги, оскільки припали на радянське час. Однак є витримали перевірку часом поняття, принципи, які слід коригувати, доповнювати з урахуванням переходу до ринкових умов господарювання, але ніяк не заперечувати.

Правові механізми соціального оподаткування в Україні закладені Законом України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» [2]. Значення даного правового акту важко переоцінити, тому що цей Закон визначає сутність загальнообов'язкового державного соціального страхування в національному правовому полі.

Проаналізуємо основні - базові положення документа, пов'язані з визначенням принципів та сутності загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Стаття 1 «Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» [3] говорить, що загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються за рахунок сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Залежно від страхового випадку Закон [3] називає такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:

- Пенсійне страхування;

- Страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами зумовленими народженням та похованням;

- Медичне страхування;

- Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання які спричинили втрату працездатності;

- Страхування на випадок безробіття;

- Інші види страхування, передбачені законами України.

Перераховуючи суб'єкти та об'єкти загальнообов'язкового державного соціального страхування Закон [3] вказує на те, що зобов'язання щодо залучення страхових внесків беруть на себе спеціально створені страхові фонди ([ст.6.] «Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»). Страхові фонди є органами, які здійснюють управління окремими видами загальнообов'язкового соціального страхування, проводять збори і акумуляцію страхових внесків, здійснюють контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші види діяльності, згідно Статуту страхові фонди є некомерційними самоврядними організаціями.

Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни - СПД.

Розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування по кожному його виду визначаються з того, що вони повинні забезпечувати і щорічний розмір даних внесків встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб на кожен календарний рік у відсотках одночасно із затвердженням Державного бюджету України.

Таким чином, Законом України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» [3] є правовою основою для розвитку механізмів соціального страхування. Фінансовою основою для здійснення державного соціального страхування є податки, які носять назву зборів і здійснюються ці збори окремо по кожному з видів загальнообов'язкового соціального страхування.

Найбільш вагомим у системі соціального оподаткування є пенсійне страхування. Регулятором правових норм даного виду страхування є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4]. Цей Закон визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку та виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Згідно зі ст. 14. Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4] страхувальниками є:

1) роботодавці;

2) підприємства, установи, організації, військові частини та органи, які виплачують зарплату (винагороди), грошове забезпечення, допомогу;

3) ФССНВВ;

4) застраховані особи.

За статтею 15 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4] взяття на облік у ПФ страхувальників здійснюється на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором. Повідомлення про взяття на облік страхувальника як платника страхових внесків надсилається страхувальнику наступного робочого дня з дня взяття на облік.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4] розмір страхових внесків встановлює Верховна Рада України, а пропозиції про розмір страхових внесків вносить Кабінет Міністрів України разом з проектом закону про Держбюджет на наступний рік. Страхові внески є цільовим загальнообов'язковим платежем, який справляється на всій території України в порядку, встановленому цим Законом. При цьому страхові внески не включаються до складу податків, інших обов'язкових платежів, що складають систему оподаткування. На ці внески не поширюється податкове законодавство.

Стаття 19 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4] уточнює, що страхові внески нараховуються на суми в межах максимальної величини, встановленої законом про розмір страхових внесків. Ця максимальна величина щороку встановлюється на рівні величини семи середніх заробітних плат, яка склалася в попередньому календарному році, і не може бути менше ... максимальної величини фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (прибутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничної суми зарплати ( доходу), з яких справляються страхові внески (збори) до соціальних фондів. При цьому страхові внески нараховуються незалежно від того, чи були зазначені суми фактично виплачені після їх нарахування до сплати.

У статті 20 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4] визначено порядок перерахування страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а саме йдеться у Законі, що страхувальники зобов'язані сплачувати страхові внески не пізніше, ніж через 20 календарних днів з дня закінчення [ базового звітного] періоду. При цьому страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.

Базовим документом для аналізу регулювання соціальних податкових платежів є Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» [4]. Цей документ містить норми здійснення та використання зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Стаття 1 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» [4] перераховує платників збору, а саме:

1. суб'єкти підприємницької діяльності, їх об'єднання, бюджетні, громадські організації, об'єднання громадяни та інші юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників;

2. філії, відділення та інші відокремлені підрозділи вищевказаних платників податків, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на іншій території, ніж, платник зборів;

3. фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, адвокати, приватні нотаріуси, інші особи які не є суб'єктами підприємницької діяльності;

4. фізичні особи, які працюють в умовах трудового договору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (статуту) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок, і т. п.;

1. дія цього пункту зупинено Законом № 3235-15 від 20.12.2005 року;

2. суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння;

3. юридичні та фізичні особи при відчуженні автомобілів, крім легкових якими забезпечуються інваліди та тих які переходять при спадкуванні;

4. виключено на підставі Закону № 849-15 від 22.05.03;

5. підприємства, установи та організації, незалежно від форми власності та фізичні особи, які набувають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, які набувають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, які використовують привілеї відповідно до міжнародних договорами, а також громадянами які отримують житло або набувають його вперше;

6. підприємства, установи та організації, фізичні особи, які використовують послуги супутникового зв'язку, оператори цього зв'язку, які надають ці послуги безкоштовно, крім тих випадків коли ці послуги використовується річковим, морським, повітряним, космічним транспортом (технологічним транспортом - таксі), які мають стаціонарно встановлені системи зв'язку з цим.

Об'єктом оподаткування є:

1) для суб'єктів підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників, - фактичні витрати на оплату праці працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладенню прибутковим податком з громадян.

2. для суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які не використовують працю найманих працівників, адвокатів, приватних нотаріусів - сума оподатковуваного податку на прибуток, доходу (прибутку), обчислена в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України;

3. для фізичних осіб, які виконують роботи (послуги) згідно з трудовим договором (контрактом) або цивільно-правовими договорами, - сукупний оподатковуваний прибутковим податком дохід, обчислений відповідно до законодавства України.

4. для суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння-вартість реалізованих ювелірних виробів

5. для юридичні та фізичні особи при відчуженні автомобілів-вартість легкового автомобіля

6. для підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності та фізичні особи, які набувають нерухоме майно, вартість цього нерухомого майна, згідно з договором купівлі-продажу

7. Для підприємств, установ і організацій, фізичних осіб, які використовують послуги супутникового зв'язку і є операторами зв'язку з цим - вартість послуг цих питань.

Законом України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» [4] в останній редакції встановлюються ставки збору в таких розмірах:

- Для платників збору, визначених пунктами 1 і 2 статті 1 цього Закону: 32,3% від об'єкта оподаткування;

- Для платників ФСП збір на обов'язкове пенсійне страхування визначається окремо за спеціальною ставкою від об'єкта оподаткування. Спеціальна ставка встановлюється у 2005-2006 роках у розмірі 20% від ставки, встановленої абзацом другим цього пункту та підлягає щорічному збільшенню на 20 відсоткових пунктів у кожному з наступних бюджетних років до досягнення загального розміру ставки збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Не тільки Закони України служать підставою для нарахування та сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування. Велику роль у роз'ясненні та регламентації по сплаті цього збору має Інструкція про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до ПФУ [18]. Ця Інструкція включає 14 розділів і 33 додатки.

Інструкція визначає процедуру реєстрації та обліку платників внесків, обчислення та сплати страхових внесків та інших платежів до бюджету ПФУ підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання, а також фізичними особами, нарахування і сплати фінансових санкцій та пені, подання страхувальниками звітності управлінням ПФУ в районах, містах і районах у містах.

Інструкція вказує конкретні терміни збору, а саме нараховані за відповідний базовий звітний період страхові внески сплачуються платниками шляхом перерахування безготівкових сум з їх банківських рахунків не пізніше ніж через 20 календарних днів з дня закінчення цього періоду незалежно від виплати зарплати (доходу), на суми яких нараховуються страхові внески. Базовим звітним періодом є календарний місяць. На суми простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків (недоїмки) та своєчасно не сплачені (не перераховані) фінансові санкції нараховується пеня в розмірі 0,1% суми недоїмки за кожний день прострочення платежу.

Зміна ставок збору відбувається щорічно в залежності від регламентації в Бюджеті країни на той чи інший рік.

Закон України «Про Держбюджет на 2006 рік» [6] визначає такі правові норми.

Встановити, що збір з купівлі-продажу валюти протягом 2006 року справляється з операцій купівлі-продажу безготівкової валюти в розмірі 1,3 відсотка.

Згідно ст.101 Закону України «Про Держбюджет на 2006 рік» [6] у 2006 році розмір збору на обов'язкове державне Пенсійне страхування становить 31,8%. .

Передбачається (ст.105), що в 2006 році платники ФСП збір на обов'язкове пенсійне страхування сплачують за ставкою 6,46% від об'єкта оподаткування.

У статті 106 прописується порядок нарахування пенсії за особливі заслуги перед Україною незалежно від часу нагородження (орденом, медаллю).

Державний бюджет 2007 року [13] передбачає:

- Підвищення прожиткового мінімуму, який для працездатної особи складе з 01.01.2007 р. - 525 грн., З 01.04.2007 р. - 535 грн., З 01.10.2007 р. - 548 грн.;

- Збільшення мінімальної заробітної плати з 01.01.2007 р. - 400 грн., З 01.07.2007 р. - 420 грн., З 01.12.2007 р. - 450 грн.;

- З 01.01.2007 р. максимальна величина витрат на оплату праці, з якої обчислюються внески до соціальних фондів, визначається в розмірі п'ятнадцяти прожитковим мінімумам для працездатної особи;

- Пенсійний збір з операцій купівлі-продажу валюти справляється у розмірі 1 відсоток.

Ці зміни є підставою для нарахування збору на загальнодержавне пенсійне страхування.

Регулювання збору на загальнодержавне пенсійне страхування проводиться згідно з Указами Президента, Листам Пенсійного Фонду України. Розглянемо коротко суть цих правових документів в. Додатку Ж.2.1. Зауважимо, що листи органів державної влади не мають юридичної сили. Так, в листах Держкомпідприємництва виражається виключно позиція Комітету, що грунтується на нормах чинного законодавства.

Таким чином, правові механізми соціального оподаткування в Україні закладені Законом України, який носить назву «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» [3]. Найбільш вагомим у системі соціального оподаткування є оподаткування в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Регулює правові норми соціального оподаткування за цим видом страхування Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [4].

Розмір страхових внесків встановлює Верховна Рада України, а пропозиції про розмір страхових внесків вносить Кабінет Міністрів України разом з проектом закону про Держбюджет на наступний рік. Базовим документом для аналізу регулювання соціальних податкових платежів є Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» [4].

Але не тільки Закони Верховної Ради служать підставою для нарахування та сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування. Велику роль у роз'ясненні та регламентації по сплаті цього збору має Інструкція про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до ПФУ [13]. Регулювання порядку обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до ПФУ проводиться також згідно з Указами Президента і Постановами (Листам) Пенсійного Фонду України.

В даний час державна пенсійна система переживає кризу. Доходи пенсіонерів хронічно відстають від рівня цін. Реальний зміст середнього розміру пенсії по старості значно нижче прожиткового рівня життя.

Пенсія - це результат нашої трудової діяльності, працювати над формуванням майбутньої пенсії потрібно ще з молодих років. Чим швидше суспільство це усвідомить, тим менше буде таких літніх людей, кому необхідна соціальна допомога.

Безумовно, нові правила гри вимагають формування повної пенсійної культури. Якщо раніше механізм розрахунку пенсії майже не залежав від внесків осіб до Пенсійного фонду (виною цьому - верхнє обмеження розміру пенсії), то тепер формування майбутньої пенсії може стати таким же умовою цивілізованого суспільства, як знання правил поведінки людей в колективі або правила особистої гігієни.

Пенсійна культура - це частина економічної культури. Але доводиться констатувати факт, що наші співгромадяни все-таки погано знають основи ринку. Позначаються попередні десятиліття планової економіки, коли людина відмежовувався від прийняття рішень, навіть якщо мова йшла про його особисту долю.

Тому необхідно вивчати особливості пенсійного та соціального страхування у навчальних закладах і, можливо, навіть у старших класах загальноосвітніх шкіл.

Важливим чинником стримуючим надходження до Пенсійного фонду є висока процентна ставка стягується з суб'єкта підприємницької діяльності з фонду заробітної плати, через яку значною мірою практикується таке поняття як «заробітна плата в конверті». Одночасне зниження процентної ставки і збільшення мінімальної заробітної плати, або застосування диференційованого підходу до стягування процентної ставки (чим вище заробітна плата тим нижче процентна ставка, що стягується з фонду заробітної плати) значною мірою допомогло б вивести реальну заробітну плату з тіні. Що на початковому етапі може, і не спричинило б за собою значного поповнення пенсійного фонду, але спочатку прищеплювало культуру сплати податків і зборів. Реальним таким прикладом можна вважати введення, так звані «спрощенки» для ведення підприємницької діяльності, що спричинило масовий вихід підприємців з тіньового бізнесу, і послужило поштовхом для розвитку малого і середнього бізнесу.

Зараз в Україні спостерігається економічне зростання, яке в свою чергу забезпечує збільшення заробітної плати. З часом це суттєво позначиться і на збільшення "старих" і "нових" пенсій - нове законодавство передбачає індексацію пенсійних виплат відповідно збільшенню заробітної плати. Тому населенню Україна без виховання пенсійної культури сподіватися на кардинальні, кращі зміни неможливо.

2.2. Збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття

Правове регулювання соціального оподаткування відбувається і з інших найважливіших напрямках. В Україні введено загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття, призначене для фінансування заходів, пов'язаних з реалізацією державної політики зайнятості населення. Перехід до ринкової економіки не йде гладко, багато громадян працездатного віку опинилися безробітними, яким треба перенавчатися, отримувати нову спеціальність, шукати місце роботи, а поки необхідно отримувати допомогу по безробіттю.

Основними завданнями, які ставить перед собою фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, є:

- Акумуляція коштів для здійснення покладених на нього завдань;

- Виплата матеріального забезпечення особам, які мають статус безробітних;

- Організація роботи центральних і місцевих органів управління фондом;

- Виплата допомоги у зв'язку з частковим безробіттям;

- Виплата допомоги на поховання у разі смерті безробітного;

-Виплата дотації роботодавцю на створення додаткових робочих місць;

- Налагодження контактів з іншими цільовими фондами;

Порядок утворення та витрачання коштів регулюється Законом «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття» [7].

Відповідно до статті 4 Закону [7], страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи проходять альтернативну (невійськову) службу, а також працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень і на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Також як і кошти Пенсійного фонду кошти Фонду кошти на загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття не включаються до складу Держбюджету (ст. 8., Частина 5 Закону України «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття» [7]).

Стаття 16 Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття» [7] вказує, що джерелами формування коштів Фонду є:

- Страхові внески страхувальників-роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами;

- Асигнування Держбюджету;

- Суми фінансових санкцій, адмінштрафів;

- Прибуток, отриманий від тимчасово вільних коштів Фонду, в тому числі резерву коштів Фонду, на депозитному рахунку;

- Благодійні внески;

- Інші надходження відповідно до законодавства.

Розміри страхових внесків встановлюються на календарний рік [7]:

- Для роботодавця - у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

- Для найманих працівників - у відсотках до сум оплати праці;

- Для творчих працівників, фізичних осіб - СПД і осіб, які виконують роботи в соотв. З цивільно-правовими угодами - у відсотках до сум оподатковуваного доходу.

Роботодавці - СПД відносять страхові внески на валові витрати, суми страхових внесків виключаються з доходів працівників, що підлягають обкладенню податком c доходів фізичних осіб.

Даний вид збору відноситься до юрисдикції Міністерства праці України, тому різні інструкції даного Міністерства містять тлумачення закону і порядок здійснення податкових платежів до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Базовим документом для аналізу оподаткування збором на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття є в цьому зв'язку Інструкція про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття [19] .

Платниками страхових внесків є [19]:

- Роботодавці.

- Наймані працівники.

У разі прийняття участі у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття на добровільних засадах:

- Особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок);

- Фізичні особи - СПД, які не використовують найману працю;

- Фізичні особи, які виконують роботи (послуги) в згідно з цивільно-правовими угодами;

- Громадяни України, які працюють за межами України і не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, в якій вони перебувають, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана ВРУ.

Від сплати страхових внесків звільняються [19]:

- Роботодавці підприємств та організацій громадських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50% загальної чисельності працюючих і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25% суми витрат на оплату праці, у частині витрат на оплату праці найманих працівників - інвалідів;

- Роботодавці підприємств та організацій товариств УТОГ і УТОС;

- Застраховані особи на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку за медичним висновком;

- Застраховані особи в частині отримання допомоги по частковому безробіттю.

Не є платниками страхових внесків особи, які не підлягають страхуванню на випадок безробіття (пункт 2.3 Інструкції [19]):

- Працюючі пенсіонери та особи, у яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію;

- Іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

На підставі повідомлення державного реєстратора про здійснення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи - підприємця, відомостей з реєстраційної картки і на підставі заяв і документів, передбачених пунктами 3.3-3.5 Інструкції [19], проводяться відповідні записи в журналах обліку платників страхових внесків. Отримані повідомлення від державного реєстратора з відомостями з реєстраційної картки, заяву та копії документів підшиваються до справи, на якій проставляється персональний номер платника. Взяття на облік відокремлених підрозділів юридичних осіб здійснюється центрами зайнятості в разі наявності в них окремого балансу і самостійного ведення розрахунків із застрахованими особами за місцезнаходженням цього підрозділу на підставі відомостей з Єдиного державного реєстру про відокремлені підрозділи. Повідомлення про взяття на облік з вказаним персональним номером надсилається платникам поштою з повідомленням про вручення наступного робочого дня з дня взяття його на облік у центрі зайнятості за формою згідно з додатком 4. Інструкції [19].

Пункт 4.1. Інструкції [19] про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття вказує, що розмір страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття встановлюється щорічно Верховною Радою Україна за поданням Кабінету Міністрів одночасно із затвердженням Держбюджету на поточний рік.

Згідно з положеннями пункту 4.2. Інструкції [19] страхові внески нараховуються:

- Для роботодавців - у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

- Для найманих працівників - у відсотках до сум оплати праці;

- Для осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому державному обов'язковому страхуванні на добровільних засадах у відсотках до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

Страхові внески сплачуються один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці (пункт 5.6. Інструкції [19]). При цьому Роботодавці - СПД відносять страхові внески на валові витрати.

Роботодавці зобов'язані [19]:

- Зареєструватися в центрах зайнятості;

- Своєчасно і в повному розмірі сплачувати страхові внески;

- Своєчасно надавати центрам зайнятості відомості в установленому порядку про:

- Прийомі на роботу працівників;

- Зарплати працівників, використання робочого часу і т. п.;

- Сплату страхових внесків, у т. ч. Застрахованими особами;

- Ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організацій, зміну місцезнаходження.

Закон України «Про Держбюджет на 2006 рік» [6] встановлював наступні розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття:

- Для роботодавців - 1,3% від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, які включають витрати на виплату основної та додаткової зарплати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовим актам, прийнятим відповідно до Закону «Про оплату праці» [14], і підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб;

- Для осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах, забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичних осіб - СПД, осіб, які виконують роботи (послуги) згідно цивільно-правовими договорами, а також громадян України, які працюють за межами України і не застраховані в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування країни, в якій вони перебувають, - 5,2% суми оподатковуваного доходу (прибутку), у тому числі 1,8 % - на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Положення Закону України «Про Держбюджет на 2006 рік» [6] безпосередньо пов'язані з правовими нормами зі сплати даного виду внеску, що регламентуються Законом України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування» [8]. Зокрема стаття 1 в частині 2 нормативного акта визначає [8], що розмір внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття становить:

- Для роботодавців - 1,6% суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

- Для найманих працівників - 0,5% суми оплати праці;.

У частині 3 статті 1 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування» [8] для осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах, забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичних осіб - СПД, осіб, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами, а також громадян України, які працюють за межами України та не застраховані в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування країни, в якій вони перебувають, - 5, 5%, суми оподатковуваного доходу, у тому числі:

- 3,4% - на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

- 2,1% - на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Стаття 3 Закону «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування» [8] встановлює, що виплати, передбачені частинами другою та четвертою ст. 23, частиною першою ст. 33 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [7], встановлюються в розмірі не нижче 23% прожиткового мінімуму для працездатної особи.

Простежимо правові зміни, внесені різними державними органами, які відповідають за управління в даному виді соціального страхування, за останні кілька років щодо порядку обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Регулювання обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття

Таким чином, в Україні введено загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття. Цей вид соціального страхування регулюється Законом «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття» [7]. Також як і кошти Пенсійного фонду кошти Фонду не включаються до складу Держбюджету. Створений спеціальний Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття не є комерційною організацією, а носить цільовий характер. Розміри страхових внесків на загальнообов'язкове державне страхуванням на випадок безробіття встановлюються згідно статті 19 частини 1 Закону «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття» [7] на кожен календарний рік: для роботодавців, для найманих працівників, для творчих працівників і для фізичних осіб - СПД та осіб, що виконують роботи відповідно до цивільно-правовими угодами. Даний вид збору відноситься до юрисдикції Міністерства праці України, тому різні інструкції даного Міністерства містять тлумачення і роз'яснення Законів у даній області, а також порядок здійснення податкових платежів до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Базовим документом для аналізу оподаткування збором на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття є Інструкція про Порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Щорічно Верховна рада коригує розміри внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття і відбувається це в процесі прийняття державного бюджету на календарний рік.

Сформований правовий механізм регулювання оподаткування у сфері страхування на випадок безробіття дуже складний. Встежити за змінами в різних інстанціях законодавчої і виконавчої влади, що відбуваються у сфері даного виду оподаткування може тільки фахівець, який працює в даній сфері. Тому видається за необхідне значно спростити процедуру даного регулювання.

2.3. Збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності

Базовим документом, який заклав основи соціального оподаткування у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності є Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [9].

Для вирішення завдань загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності в Україну створено відповідний фонд. Основними завданнями фонду є:

- Своєчасно і в повному обсязі компенсувати збитки, заподіяні працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, а в разі його смерті - членам його сім'ї;

- Надавати допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

- Організувати поховання померлого;

- Сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої невідкладної допомоги потерпілому;

- Організувати цілеспрямоване і ефективне лікування потерпілого;

- Застосовувати всі заходи для підтримання та підвищення працездатності потерпілого;

- Надавати реабілітаційну допомогу потерпілому будинку, в санаторно-курортних установах і так далі;

- Організовувати робочі місця для інвалідів самостійно або спільно з органами виконавчої влади;

- Сплачувати за потерпілого внески на медичне та пенсійне страхування.

Дія Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [9] поширюється на осіб, що працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - СПД.

Взяття на облік Фондом юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців здійснюється на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором.

Згідно з нормами ст.15 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [9] «страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням ».

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються (ст. 47) [9]:

- Для роботодавців - у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників ...;

- Для добровільно застрахованих осіб - у відсотках до мінімальної зарплати.

Страхові тарифи на даному етапі запровадження Закону регулює «Порядок визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» [46]. Положення Порядку [20] включають методичні норми визначення величин страхових тарифів, а саме:

- З метою визначення страхових тарифів галузі економіки та види робіт диференціюються за класами професійного ризику виробництва згідно з додатком;

- Сума страхових внесків визначається за спеціально розробленою формулою;

- У разі, якщо роботодавець не представляє Фонду відомості, необхідні для визначення класу професійного ризику виробництва або представляє їх несвоєчасно і не в повному обсязі, Фонд встановлює клас професійного ризику та страховий внесок за власною оцінкою.

Пізніше, правові норми оподаткування в даному виді соціального страхування закладає Закон України «Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [10]. Згідно цього Закону [10] «страхові тарифи встановлені в розмірі від 0,2 до 13,8% до фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, виходячи з одного з 67 класів професійного ризику виробництва або окремих галузей економіки. Для підприємств, створених громадськими організаціями інвалідів, розмір тарифу знижено на 50%. Добровільно застраховані фізичні особи сплачують внесок у розмірі однієї мінімальної зарплати ».

Законодавець встановлює відповідно до класів професійного ризику виробництва такі страхові тарифи для 65 галузей національної економіки.

Важливим робочим документом для подальшого регулювання внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності є Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів ФССНВВ [19], затверджена Постановою Правління.

Зауважимо, що згідно з Листом Мін'юсту України «Про державну реєстрацію актів нормативно-правового характеру» [19] нормативно-правові акти ФССНВВ є чинними і застосовуються без державної реєстрації в Мін'юсті.

Згідно з пунктом 2. Інструкції [19] платниками страхових внесків є:

- Юридичні особи, а також їх відокремлені підрозділи;

- Юридичні особи - об'єднання громадян, релігійні, профспілкові, благодійні організації, які використовують найману працю;

- Розташовані в Україні іноземні підприємства, установи, організації (в тому числі міжнародні), філії або представництва, які використовують найману працю;

- Фізичні особи, які використовують найману працю.

- Священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни - СПД і сплачують внески до Фонду на добровільних засадах.

Згідно з пунктом 3.7. вищеназваної Інструкції [19] після проведення реєстрації робочі органи виконавчої дирекції Фонду протягом 3 робочих днів направляють платнику рекомендованим листом з описом вкладення страхове свідоцтво і повідомлення про віднесення його до класу професійного ризику виробництва, розмір страхового тарифу та розрахунок розміру страхового внеску.

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються (пункт 4.10 Інструкції [19]):

- Для роботодавців - у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

- Для добровільно застрахованих осіб - у відсотках від мінімальної зарплати.

Страхувальники, які виплачують допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, та здійснюють витрати на поховання у разі смерті потерпілого, перераховують до Фонду суму, що дорівнює різниці між нарахованими страховими внесками (з урахуванням пені) і видатками страхувальників (пункт 4.11 Інструкції [19]).

Наступні пункти інструкції визначають порядок звітності юридичних і фізичних осіб і добровільно застрахованих осіб.

Не внесені страхувальниками у встановлений строк страхові внески до Фонду вважаються недоїмкою і стягуються в порядку, передбаченому законодавством, з нарахуванням пені. Юридичні особи повинні щокварталу у двох примірниках складають розрахункову відомість про нарахування і перерахування страхових внесків та витрачання коштів Фонду, один примірник якої подається до робочого органу виконавчої дирекції Фонду ... до 20 квітня, до 20 липня, до 20 жовтня поточного року, до 25 січня року , наступного за звітним.

Фізичні особи - СПД, фізичні особи використовують працю найманих працівників, розрахункову відомість подають до робочих органів виконавчої дирекції Фонду за місцем реєстрації щоквартально до 20 квітня, до 20 липня, до 20 жовтня поточного року, до 25 січня року, наступного за звітним [19] .

Добровільно застраховані особи повинні зберігати квитанції або платіжні доручення про перерахування страхових внесків до Фонду.

Деякі питання, які не отримали свого розгляду в Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів ФССНВВ від 20.04.01 N 12 пропонуються в листі ФССНВВ від 12.12.01 N 05-91, даний документ носить назву «Про деякі питання визначення страхових внесків за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві »[56]. У документі врегульовано, що якщо працівник виконує роботу не на підставі трудового договору, а на інших юридичних підставах, зокрема, за договором підряду, то сума його доходу для нарахування до Фонду не включається до фактичні витрати на оплату праці.

Встановлюються в листі страхові тарифи для окремих видів підприємств, зокрема:

- Для аптечних закладів встановлений страховий тариф у розмірі 1,02% до фактичних витрат на оплату праці найманих працівників.

- Тариф у розмірі 0,2% встановлюється бюджетним установам і організаціям (примітка - бюджетною установою є орган, установа чи організація, створені органами державної влади, які повністю утримуються за рахунок бюджетів).

Правовий аспект страхових тарифів є об'єктом постійної уваги ФССНВВ. Так, у 2003 році Лист Виконавчої дирекції ФССНВВ «Про страховий тариф» [57] встановлює «об'єднанням громадян, легалізованим в установленому порядку з 09.02.02 встановлено страховий тариф на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві в розмірі 0,2% від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників ». У листі ФССНВВ «Про встановлення тарифу страхових внесків» [57] роз'яснюється, що якщо підприємство веде кілька видів економічної діяльності, то «основним для підприємства є вид діяльності, який за підсумками минулого року має найбільшу питому вагу в загальному обсязі реалізованої продукції (виконаних робіт , наданих послуг) ». При цьому «правильність встановлення тарифу страхових внесків повинна бути визначена через річну звітність підприємства за обсягами реалізованої продукції (виконаних робіт, наданих послуг)».

Лист ФССНВВ «Щодо можливості застосування непрямих методів визначення податкових зобов'язань» [59] однозначно визначає, що «до соціальних внесків непрямі методи не застосовуються».

Подальшим важливим кроком у галузі регулювання даного соціального внеску є введення Положення про реєстр страхувальників за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Документ затверджено Постановою Правління ФССНВВ [23]. У документі визначено, що «реєстр - це автоматизована система збору, накопичення і обробки даних».

З розширенням напрямок економічної діяльності та розвитком ринкових механізмів господарювання регулювання розмірів страхових тарифів загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві вимагає постійної корекції і змін. Відповідно до чинного Закону «Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [9] наказом виконавчої дирекції ФССНВВ [31] запропоновано Порядок повідомлення страхувальників про розміри страхових внесків.

Перерахуємо найбільш значущі положення даного документа [31]:

1) дані про основну діяльність за кодом КВЕД містяться у заяві, яка подається страхувальником при його реєстрації (перереєстрації) у робочих органах виконавчої дирекції Фонду

2) страхувальники надають до робочого органу Фонду копію державної статзвітності за формою N 1-підприємництво (річна)

3) робочий орган виконавчої дирекції Фонду видає страхувальнику повідомлення про віднесення його до класу професійного ризику виробництва

4) перерахунок суми страхових внесків з 01.05.03 за новими страховими тарифами здійснюється страхувальником після отримання повідомлення про віднесення страхувальника до класу професійного ризику виробництва про страховий тариф і така перерахувати сума вважається сумою страхових внесків, строк сплати яких не настав протягом 10 календарних днів з дня отримання повідомлення.

«Порядок здійснення контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати страхувальниками страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [28] затверджено Постановою правління ФССВУТ. Порядок [28] регламентує проведення планових і позапланових перевірок. Зокрема, визначено положеннями Постанови, що позапланові перевірки проводяться у разі, якщо страхувальник подав заяву на отримання коштів для відшкодування витрат шляхом перерахування коштів на його рахунок. Перевіряються причини недоїмки та несплачених платежів, термін яких не настав. При перевірці Фонд використовує дані державної статистичної звітності.

Державний нагляд сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності здійснюють Мінпраці, Держпромгірнагляд, ГКРУ. Це положення встановлюється правовим документом, який носить назву «Порядок здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [28].

Пункт 2 порядку свідчить, що Мінпраці є головним органом у системі державного нагляду у цій сфері соціального страхування. Контроль здійснюється шляхом проведення планових і позапланових перевірок, перевірка може бути комплексною або цільовою (пункт 3-4) [28]. За результатами складається акт перевірки (пункт 15) [28].

Розглянемо коротко суть основних правових змін у питаннях соціального оподаткування цієї сфери за 2003-2007 рік у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3.

Правові особливості соціального оподаткування у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності у 2003-2007 роках

Таким чином, базовим документом, який заклав основи соціального оподаткування у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності є Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрати працездатності »[9]. Страхові тарифи на початковому етапі розвитку національної економіки регулював «Порядок визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» [28].

Надалі процес правового регулювання у сфері страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності набуває риси, подібні з питаннями регулювання інших сфер соціального страхування. Кількість документів з регулювання зростає. І основну роз'яснювальну роль щодо тлумачення Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [9] виконує Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів ФССНВВ, що відповідає загальній практиці, що склалася державного регулювання в питаннях соціального оподаткування. Розуміючи роль податкової політики в питаннях соціального забезпечення, держава здійснює нагляд сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності за допомогою таких міністерств і відомств, як Мінпраці, Держпромгірнагляд, ГКРУ. І ці виконавчі органи також видають свої інструкції та листи, які спрямовані на подальше вдосконалення роботи Фонду за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Але ефект виходить зворотний. Інструкції і Листа множаться, що створює істотні проблеми в питаннях тлумачення регуляторної політики держави щодо даного виду соціального страхування.

З введенням єдиного податку в Україні виникає необхідність у додаткових правових механізмах в питаннях сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування суб'єктами малого підприємництва. Роз'яснення з цього важливого питання дає такий робочий документ, як Лист Мінпраці України «Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування суб'єктами малого підприємництва, які сплачують ЄП» [65].

Щорічно з прийняттям Закону «Про держбюджет» встановлюються максимальні величини витрат на оплату праці, з яких обчислюються внески до соціальних фондів. І практично кожен рік відбувається зміна в розмірі ставок на загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, все це ускладнює роботу українського бізнесу, знижує його економічну ефективність і створює бюрократичну тяганину. А питання соціальної захищеності населення у разі нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності вирішуються довго і не завжди об'єктивно стосовно постраждалих.

2.4. Збір до Фонду з тимчасової втрати працездатності

Законодавчі основи запровадження регулювання соціального збору до Фонду з тимчасової втрати працездатності визначено Законом України «Про підвищення соціальних гарантій для трудящих» [10]. Згідно зі статтею 2 цього Закону [11] встановлюється мінімальний розмір допомоги з тимчасової непрацездатності на рівні 90% мінімальної заробітної плати. Пізніше визначено, що дія ст. 2 Закону поширюється також на інших осіб, які сплачують внески на соціальне страхування.

Сфера розповсюдження Закону України «Про підвищення соціальних гарантій для трудящих» [11] це працівники, які перебувають у трудових відносинах на умовах найму з підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також з окремими громадянами (стаття 3).

У 2001 році введено в дію Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12]. Загальні положення даного правового акта визначають, що «матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що надаються за Законом, є окремим видом загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян, здійснюваним Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності».

Стаття 6 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] говорить, що страхуванню підлягають такі особи:

- Особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях;

- Члени колективних підприємств, сільськогосподарських та інших виробничих кооперативів;

- Громадяни України, які працюють за межами території України і не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги відповідно до цього Закону за умови сплати страхових внесків до Фонду;

- Особи, які забезпечують себе роботою самостійно, мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги відповідно до цього Закону за умови сплати страхових внесків до Фонду;

- Особам, які підлягають страхуванню видається свідоцтво. Порядок видачі свідоцтва затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 9 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] дає оцінку правового статусу Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, зокрема Законом визначено, що:

1) фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів

2) всі застраховані особи є членами даного Фонду

3) фонд є некомерційною самоврядною організацією.

Завданнями Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

- Управління загальнодержавним соціальним страхуванням на випадок тимчасової втрати працездатності, а також пов'язаними з народженням дитини та похованням;

- Акумуляція коштів фондом;

- Фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг відповідних осіб;

- Контроль за використанням коштів фонду.

Держава при цьому є гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам Фондом, стабільної діяльності Фонду.

Стаття 19 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] визначає джерела формування коштів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, до таких Закон відносить:

1) страхові внески страхувальників - роботодавців та застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених Законом;

2) суми фінансових санкцій;

3) благодійні внески;

4) асигнування з Держбюджету;

5) прибуток, отриманий від тимчасово вільних коштів Фонду, в тому числі резерву страхових коштів Фонду, на депозитному рахунку;

6) інші надходження відповідно до законодавства.

Стаття 21 пункт 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] визначає порядок встановлення розмірів страхових внесків, а саме розмір щорічно встановлюється ВРУ за поданням Кабінету Міністрів України у відсотках:

1) для роботодавців - до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб;

2) для найманих працівників - до сум оплати праці, що включають основну та додаткову зарплату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб;

3) для громадян України, які працюють за межами території України та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно - до суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Згідно з приписами стаття 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] юридичні особи (відокремлені підрозділи юридичних осіб) та фізичні особи - підприємці - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором беруться на облік, про що страхувальникові (юридичній особі або фізичній особі-підприємцю) на наступний робочий день з дня отримання ним статусу страхувальника направляється відповідне повідомлення.

Якщо через відсутність коштів на своїх банківських рахунках або через арешт страхувальник має заборгованість із виплати матеріального забезпечення, передбаченого Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12], більше, ніж один місяць понад строки, встановлені ст. 52 [12], за заявою застрахованої особи фінансування такого забезпечення здійснюється виконавчою дирекцією Фонду з наступним відшкодуванням страхувальником виплачених Фондом коштів (Ст. 50, частина 4 Україна «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням »[12]).

При обчисленні середньої зарплати (доходу) для забезпечення допомогою по тимчасовій непрацездатності враховуються всі види зарплати в межах граничної суми місячної зарплати, на яку нараховуються страхові внески (частина 1 ст. 53), при цьому порядок обчислення середньої зарплати визначається Кабінетом Міністрів України (частина 2 ст.53 Закону [12]).

У заключні положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12] підкреслюється, що до стабілізації економічного становища в Україні розмір виплат, передбачених статтями 41, 43, 46 Закону [12 ], визначається Верховною Радою України щорічно, виходячи їх рівня забезпечення прожиткового мінімуму одночасно з встановленням розміру страхових внесків з поступовим наближенням виплат до прожиткового мінімуму.

З введенням єдиного податку в Україні виникла необхідність в додаткових правових механізмах в питаннях сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування суб'єктами малого підприємництва. Роз'яснення з цього важливого питання дає такий робочий документ, як Лист Мінпраці України «Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування суб'єктами малого підприємництва, які сплачують ЄП» [63]. Відповідно до цього Листом «суб'єкти малого підприємництва, які сплачують єдиний податок не повинні нараховувати та сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, та на випадок безробіття». Але «наймані працівники повинні сплачувати страхові внески в розмірах і порядку, визначених Законом« Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування »[8]. Крім того, у Листі від Мінпраці України «Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування суб'єктами малого підприємництва, які сплачують ЄП» [63] говориться, що «всі суб'єкти підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування своїх доходів та використовують найману працю, сплачують внески за найманих працівників на страхування від нещасного випадку на виробництві на загальних підставах, а щодо себе внески сплачуються цими суб'єктами на добровільних засадах ».

Дана тема отримує подальший розвиток в Листі ФССВУТ «Про сплату страхових внесків» [65]. У Листі ФССВУТ має місце зміна ставки страхового внеску та визначається, що «суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують найману працю та обрали спрощену систему оподаткування, не повинні додатково сплачувати до ФССВУТ 2,5%, а з 09.02.02 2,9% суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників. Наймані працівники, роботодавцями яких є СПД, які обрали спрощену систему оподаткування, сплачують внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності (0,5% або 0,25% суми оплати праці). І нарешті, суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи, які не використовують найману працю та обрали спрощену систему оподаткування, також до законодавчого врегулювання порядку сплати страхових внесків не повинні додатково сплачувати внески до ФССВУТ. Суб'єкти підприємницької діяльності повинні бути зареєстровані в органах Фонду. Усі суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників, і в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, зобов'язані щоквартально звітувати за встановленою формою перед органами Фонду за місцем реєстрації.

Проаналізуємо подальші зміни правового поля в питаннях даного виду соціального оподаткування в таблиці 2.4.

Таблиця 2.4.

Правові особливості соціального оподаткування у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності у 2003-2007 роках

Таким чином, правові основи державного регулювання соціального страхування в області тимчасової непрацездатності закладені Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» [12]. Створений Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності є цільовим позабюджетним страховим фондам і некомерційною самоврядною організацією. Але при цьому держава виступає гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам Фондом, стабільної діяльності Фонду. Порядок встановлення розмірів страхових внесків у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України у відсотках: 1) для роботодавців - до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб, 2 ) для найманих працівників - до сум оплати праці, що включають основну та додаткову зарплату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб; 3) для громадян України, які працюють за межами території України та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно - до суми оподатковуваного доходу (прибутку).

Величина, страхових внесків коригується законодавчо. Але не тільки Верховна Рада має право змінювати правовий порядок соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Листи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності також мають законодавчу силу. Правове регулювання в питаннях соціального оподаткування здійснюється Листами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України при прийнятті Держбюджету на календарний рік і Листами Міністерства праці України. Зростання законодавчої ініціативи різних органів виконавчої влади часто суперечить рішенням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та потрібен додатковий механізм врегулювання виникаючих правових колізій, що безумовно, впливає на ефективність процесів соціального оподаткування та соціального забезпечення.

2.5. Медичне страхування

З траховая медицина як одна з форм загальнодержавної захисту населення являє собою певну організаційну систему медичної допомоги, засновану на методі страхування. Фінансування охорони здоров'я може здійснюватися державою, підприємствами, приватними особами. Це надзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин, де в якості товару виступає конкретна медична послуга, а покупцем є держава, підприємство, громадянин. Медичне страхування на сучасному етапі в широкому розумінні - це нові економічні відносини в умовах ринку. Їх суть у створенні системи охорони здоров'я і соціального забезпечення, яка гарантує всім громадянам вільно доступну кваліфіковану медичну допомогу незалежно від соціального стану та рівня доходів.

Медичне страхування в процесі свого розвитку стало невід'ємною частиною життя в багатьох країнах, що дозволяє набути впевненості людини у завтрашньому дні. Воно використовується в багатьох країнах в тій чи іншій формі.

Медичне страхування - форма соціального захисту інтересів населення в охороні здоров'я, що має своєю метою гарантувати громадянам при виникненні страхового випадку отримання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансувати профілактичні заходи. При платній медицині даний вид страхування є інструментом для покриття витрат на медичну допомогу, при безкоштовній медицині - це додаткове джерело фінансування медичних витрат.

При медичному страхуванні інтересом застрахованої виступає можливість компенсації витрат на медичне обслуговування за рахунок коштів страховика.

У більшості країн з розвиненим платним охороною здоров'я медичне страхування набуло широкого поширення. Основна його мета - максимальна доступність медичних послуг для широкого кола населення і по можливості, повна компенсація витрат страхувальників.

Медичне страхування в Україні в основному реалізується через механізми добровільного медичного страхування. Область застосування обов'язкового медичного страхування в Україні назріла вже давно, але правові норми не закладені. Необхідність якнайшвидшого впровадження обов'язкового державного медичного страхування пов'язана із загостренням соціальних проблем, пов'язаних з отриманням населенням якісної медичної допомоги. Витрати на охорону здоров'я в більшості країн світу ростуть великими темпами в порівнянні з витратами на інші життєві потреби. Пов'язано це і з тим, що різко зросла технічна оснащеність медичних установ, де стало можливим лікувати складні захворювання, які раніше вважалися невиліковними. З приходом в Україні ринкової економіки необхідно глобальним чином переглянути і законодавство, яке стосується і охорони здоров'я, так як старі підходи не вирішують питання які регулюються в даній галузі. Конституція України досі декларує безоплатну медичну допомогу, а бюджетних коштів виділяється менше 30% від необхідної потреби. Важко зараз знайти країну, яка не має ОГМС. Те, що стало очевидним ще два століття тому, домінує в структурі фінансування охорони здоров'я переважної більшості країн.

У Німеччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та інших країнах Центральної та Східної Європи набула поширення так звана «бісмаркская» модель, при якій ключову роль відіграє фінансова участь підприємців, що виплачують обов'язкові внески у встановлені законом страхові фонди.

Відповідно до домінуючим методом фінансування систем охорони здоров'я їх класифікують наступним чином:

- Системи охорони здоров'я, фінансування яких переважно грунтується на загальному оподаткуванні. Воно використовується у скандинавських країнах, Ірландії, Великобританії та країнах Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія, Португалія), де визнається роль державного сектора як основного джерела фінансування, що дозволяє забезпечити загальний доступ населення до служб охорони здоров'я. Сторону споживачів медичних послуг представляють органи охорони громадського здоров'я;

- Системи охорони здоров'я, основним джерелом фінансування яких є соціальне страхування. У цих системах (Австрія, Бельгія, Німеччина, Люксембург, Франція, Швейцарія) держава регулює і суворо контролює системи охорони здоров'я або з метою стримування витрат (наприклад, шляхом встановлення максимальних страхових внесків), або забезпечення більшою мірою рівності і солідарності. Роль споживачів медичних послуг виконують страхові компанії;

- Системи охорони здоров'я, засновані на соціальне страхування, основним джерелом фінансування яких є податок, що стягується із заробітної плати (більшість країн Центральної та Східної Європи, СНД).

Три вищезгадані моделі охорони здоров'я будувалися або на солідарній ідеології, або на лібертарної. Суть солідарної ідеології полягає в забезпеченні рівного доступу до мінімального набору найбільш важливих медичних послуг, особливо у разі загрози життю пацієнта. Це означає, що витрати на лікування йдуть не з кишені громадян, а завуальовано через податкову систему і загальний бюджет. Соціально незабезпечені люди звільняються від платежів, але мають доступ до отримання мінімальної медичної допомоги. Таким чином, виконується принцип суспільної солідарності, коли багатий платить за бідного, здоровий - за хворого. Однак етичні норми нерідко конфліктують з економічними принципами, тому своє «право на життя» має і лібертарних ідеологія. Медицина в цьому випадку розглядається, як будь-який інший товар. Більше маєш коштів, відповідно, більше і кращої якості можеш отримати медичних послуг. Ця ідеологія добре вписується в умови добровільного медичного страхування, коли застрахований отримує високоякісні та різнобічні послуги, що лімітуються розміром страхового поліса. Останнім часом йде пошук золотої середини - відбувається зближення лібертарної та солідарної ідеологій. Сучасні системи медичного страхування в Європі носять переважно децентралізований характер і наповнюються з трьох джерел фінансування: субсидії держави, цільові внески роботодавців і внески самих працівників. Співвідношення цих вкладів сильно варіює в різних країнах.

Перехід до страхування здоров'я відображає ідеологічні зміни в державі, перехід від адміністративно-командної системи до ринкових відносин. Саме вони сприяють досягненню балансу між попитом і пропозицією, стимулюють ефективність і зацікавленість виробників послуг. Однак вільний ринок - не панацея. Ринкові відносини приводять до позитивного ефекту лише в умовах суворого виконання законів, відсутність чиновницького диктату і корупції, поваги прав на приватну власність і економічної стабільності. Вільний ринок мало придатний для регулювання охорони здоров'я в наших ментальних умовах.

При створенні нормативно-правових документів слід врахувати, що необхідно суттєво змінити надлишкову структуру управління лікувальними установами, інакше дублювання їх функцій страховим фондом вимагає не тільки зайвих витрат на утримання апарату, а й внесе дисонанс у роботу потрійного союзу. Належить визначити мінімум гарантованих медичних послуг, розробити вітчизняні стандарти лікування й тарифи на послуги.

Розробники закону України про обов'язкове медичне державне страхування визнали недоцільним включати приватні страхові компанії в єдину систему ОГМС і, тим більше, виділяти їм частину бюджетних коштів. Досвід Росії, у системі медичного страхування якій задіяні приватні страхові компанії, показав, що це не найкращий крок - покращення надання медичної допомоги не відбулося. Приватні страхові компанії можуть проводити страхування пацієнтів на добровільній основі, як це і прийнято в усьому світі.

Усвідомлення необхідності переходу від принципу загальної доступності безкоштовної медицини до медичної допомоги більш високого рівня та обсягу, а укладеного в строгі фінансові рамки, ще довго буде служити гальмом на шляху реформ. Змінити менталітет українців зможе лише кропітка робота фахівців і ЗМІ. Дивно тільки, що в той час, як вищий законодавчий орган обговорює кроки, що стосуються першорядних потреб народу, ЗМІ висвітлюють цю тему дуже стримано. З думкою самого народу, медичних працівників, так само як і думкою українських роботодавців, як основних наповнювачів бюджету страхових фондів, у нас чомусь не прийнято рахуватися.

Введення ОГМС у складі єдиного соціального податку - найбільш прийнятний для умов України механізм переходу від бюджетної до бюджетно-страхової системи фінансування галузі.

Фінансування соціально значущих медико-санітарних і оздоровчих цільових програм, включаючи установи психіатричної, наркологічної, ендокринологічної, онкологічної, інфекційної і протитуберкульозної служб, пільгове забезпечення громадян лікарськими засобами має взяти на себе держава. Однак справжнє реформування охорони здоров'я стане можливим лише після впровадження ОГМС і буде залежати від цілого комплексу фінансових, управлінських та ментальних змін у суспільстві.

Однак звернімося до реальної правової ситуації у сфері обов'язкового медичного страхування. Сьогодні основним правовим документом, що регулює медичне страхування є прийнятий у 1996 році Закону України «Про страхування» [15]. Цей закон з численними поправками і змінами діє Закон України «Про страхування» у діючій редакції регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян в умовах ринкових перетворень. Важливо, що дія Закону не поширюється на державне пенсійне страхування. Цей Закон зазнав численних змін, зафіксовані документально у Відомостях Верховної Ради України та діє в новій редакції Закону України «Про страхування» у 2002 році [15].

До видів обов'язкового страхування Закон України «Про страхування» [15] відносить:

• медичне страхування;

• особисте страхування медичних працівників державних медичних установ на випадок зараження СНІД;

• особисте страхування працівників пожежної та відомчої охорони;

• страхування спортсменів вищих категорій;

• страхування життя і здоров'я працівників ветеринарної служби;

• особисте страхування від нещасних випадку на транспорті;

• страхування цивільної авіації;

• страхування відповідальності морського перевізника;

• страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів;

• страхування засобів водного транспорту;

• страхування врожаю сільськогосподарських культур;

• страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки;

• страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання, за шкоду, заподіяну у випадку виникнення пожежі або аварії;

• страхування цивільної відповідальності інвесторів;

• страхування майнових ризиків, пов'язаних з розподілом продукції;

• страхування фінансової відповідальності адміністратора фінансової установи;

• страхування медичних та інших працівників державних і комунальних підприємств на випадок захворювань, в період виконання професійних обов'язків.

Всього у чинному Законі України «Про страхування» [15] встановлено 42 види обов'язкового страхування.

Визначено і діють умови обов'язкового медичного страхування для особистого страхування медичних працівників державних медичних установ на випадок зараження СНІД. Ці умови визначено Постановою Кабінету Міністрів України «П орядок і умови обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб у разі інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також у разі настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ -інфекції »[16]. Відповідно до статті 26 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» [16] працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'язковому страхуванню у разі інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.

Обов'язкове страхування працівників у разі інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, здійснюється за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров'я, науково -дослідних установ та виробника біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу.

Обов'язкове страхування працівників бюджетних установ і організацій здійснюється за рахунок коштів, передбачених для цієї мети в кошторисах на їх утримання.

Госпрозрахункові установи і організації, госпрозрахункові підрозділи бюджетних установ і організацій, підприємства здійснюють обов'язкове страхування працівників з віднесенням зазначених витрат на валові витрати.

Страхувальниками цього виду обов'язкового страхування є: для працівників, страхові внески за яких сплачуються за рахунок бюджетних коштів, Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» та інші юридичні особи, які займаються страховою діяльністю і одержали в установленому порядку ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг та у статутному фонді яких є частка державного майна; для інших працівників - юридичні особи, які займаються страховою діяльністю і одержали в установленому порядку ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.

Страхувальниками працівників виступає Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать установи та заклади охорони здоров'я, науково-дослідні установи та підприємства, які уклали із страховиками договори обов'язкового страхування.

Страховими випадками виступають:

- Смерть працівника від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ - інфекції внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків;

- Визнання працівника інвалідом внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків;

- Тимчасова втрата працездатності працівником внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків;

- Інфікування працівника вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків.

Страхові платежі вносяться страхувальниками один раз на рік в строк, передбачений договором страхування.

Страхові платежі вносяться в розмірі 0,01 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожного застрахованого працівника. Загальна сума страхових платежів визначається страхувальником з урахуванням фактичної чисельності працюючих осіб, посади яких віднесені до категорії медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків.

Страхувальники виплачують страхові суми [16]:

а) у разі смерті працівника від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків, - у розмірі десятирічної заробітної плати померлого за останньою займаною ним посадою;

б) у разі визнання працівника інвалідом внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків:

1 групи - у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

ІІ групи - у розмірі 75 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

ІІІ групи - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) у разі тимчасової втрати працездатності працівником внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним службових обов'язків - за кожну добу 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, але не більше ніж 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за весь час тимчасової втрати працездатності протягом дії договору обов'язкового страхування;

г) у разі інфікування працівника вірусом імунодефіциту че ловека під час виконання ним професійних обов'язків - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Страхові суми виплачуються з урахуванням рівня неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день виплати.

Облік надходження страхових платежів і виплат страхових сум з цього виду обов'язкового страхування працівників здійснюється страховиком окремо від обліку надходжень і виплат за іншими видами страхування.

Норматив витрат на ведення справ страховика визначається відповідно до законодавства.

Установи та заклади охорони здоров'я постійно інформують працівників про порядок обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб у разі інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також у разі настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, та про порядок отримання застрахованими (спадкоємцями) страхових сум у разі настання страхового випадку.

Не використані протягом року на страхові виплати страхові платежі, джерелом яких є бюджетний кошт, зараховуються як платежі наступного року з урахуванням нормативу на ведення справ.

Таким чином, медичне страхування в Україні в основному реалізується через механізми добровільного медичного страхування. При створенні нормативно-правових документів слід врахувати, що необхідно суттєво змінити надлишкову структуру управління лікувальними установами, інакше дублювання їх функцій страховим фондом вимагає не тільки зайвих витрат на утримання апарату, а й внесе дисонанс у роботу потрійного союзу. Належить визначити мінімум гарантованих медичних послуг, розробити вітчизняні стандарти лікування й тарифи на послуги.

Сьогодні основним правовим документом, що регулює медичне страхування є прийнятий у 1996 році Закону України «Про страхування» [15]. До видів обов'язкового страхування закон відносить: медичне страхування; особисте страхування медичних працівників державних медичних установ на випадок зараження СНІД. Реально обов'язковим є останній із названих видів страхування. Визначено умови обов'язкового медичного страхування для особистого страхування медичних працівників державних медичних установ на випадок зараження СНІД Постановою Кабінету Міністрів України «П орядок і умови обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб у разі інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також у разі настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції ».

Практичне застосування в даний час знайшло тільки недержавне медичне страхування, яке впровадили для своїх співробітників окремі підприємства. Але це, швидше, виняток, ніж правило. Зараз у країні вже назріла необхідність введення такого виду державного страхування. Недостатнє бюджетне фінансування сфери охорони здоров'я протягом усього періоду незалежності України довело галузь до жалюгідного стану. Основна маса установ охорони здоров'я не має нових медичних технологій та обладнання, в результаті виявити хворобу на ранніх стадіях в більшості випадків здатні тільки до платних клінік. Стати їх пацієнтами по кишені далеко не кожному українцеві, от і збільшується кількість хворих із запущеними формами злоякісних пухлин, серцево-судинних захворювань, туберкульозу.

Як один з можливих напрямків реформування медицини необхідний перехід від системи виключно бюджетного фінансування сфери до нової бюджетно-страхової моделі, що базується на соціальному страхуванні. Фінансуватися така система повинна цільовими страховими внесками роботодавців, фондів соціального страхування, а також за рахунок бюджетних коштів. Але глибоку внутрішню перебудову національної системи охорони здоров'я необхідно робити, зберігаючи існуючі риси, тобто надання безкоштовної медичної допомоги, загальний характер, доступність. На практиці це має виглядати так: має медичну страховку людина буде отримувати певну кількість медичних послуг, передбачених програмою.

Необхідно змінити і систему фінансування та діяльності медичних установ. Вони повинні набути статусу самостійних господарюючих суб'єктів і отримувати гроші на основі підписаних договорів за фактично надані послуги (наприклад, за кожного минулого лікування пацієнта).

Впровадження закону потребуватиме залучення додаткових бюджетних коштів і перегляду страхових внесків за окремими видами соціального страхування. Розмір страхового внеску повинен встановлюватися виходячи зі структури медичної допомоги. За прогнозними розрахунками, при затвердженні його в розмірі 5% фонду оплати праці загальний обсяг страхових внесків складе близько 13,6 млрд. грн.

Дебати з приводу законопроекту, який би визначив базисні умови загальнообов'язкового соціального медичного страхування йдуть з 2003 року, коли на Верховну Раду був винесений Законопроект «Про фінансування охорони здоров'я». Але і сьогодні немає реального документа, який би забезпечив соціальний захист населення в даному питанні. Введення обов'язкового медичного страхування у складі єдиного соціального податку - найбільш прийнятний для умов України механізм переходу від бюджетної до бюджетно-страхової системи фінансування галузі.

Висновки

1. Визначено, що соціальне оподаткування має цільовий характер. У знос (збори) до державних соціальних позабюджетних фондів вносяться на певні цілі, зворотно і при цьому не надходять в бюджетний фонд. Механізм справляння соціальних податків тісно пов'язаний з поняттям соціального страхування. Податки виконує соціальний захист для малозабезпечених верств населення.

2. Соціальний захист - це категорія розподільчих відносин, продукт ринкової економіки. Реалізація ринкових механізмів, яка відбувається в Україну вимагає зміни підходів до соціальних проблем, які виникають в державі, регіоні, трудовому колективі. Необхідність соціального забезпечення у нових економічних умовах всіляко зросла. Соціальне забезпечення - це форма розподілу, що гарантує громадянам при настанні несприятливих ситуацій, державну підтримку у вигляді пенсій, допомог та соціальних послуг. Для реалізації соціального захисту населення України був створений інститут соціального страхування. З оціальное страхування є формою соціального забезпечення населення і включає в себе різні види соціального страхування: пенсійне страхування, на випадок безробіття та тимчасової непрацездатності і т.д. Система обов'язкового соціального страхування створюється за принципом солідарності, згідно з яким здійснюється перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним, від здорових хворим, від працюючих безробітним. Таким чином, в Україні виникла нова галузь економічних відносин між населенням і державою, населенням і місцевими органами влади або суб'єктами господарювання. Введені з бори на соціальне страхування, які можна розглядати як спеціальні платежі державі, які використовуються на соціальні платежі населенню, за своєю формою це все таки податки, і платниками останніх є суб'єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи) і громадяни.

3. Аналіз зарубіжного досвіду соціального забезпечення та соціального оподаткування показав, що головними джерелами фінансування соціального страхування в країнах з ринковою економікою є страхові внески застрахованих і роботодавців (на користь осіб, що працюють за наймом), а також субсидії держави. Величина страхових внесків та пропорції розподілу страхової навантаження між роботодавцями, працівниками та державою є ключовими питаннями організації національних систем обов'язкового соціального страхування. У середньому їхня загальна ставка по Західній Європі становить 31%, в тому числі наймача 21,9%, працівника - 9,1%. У більшості розвинених країн системи медичного страхування охоплюють від 70 до 100% населення, тобто практично всіх осіб найманої праці та їх утриманців, пенсіонерів, студентів, дрібних підприємців і т. д. Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на певне коло осіб, які беруть у них участь. Розмір страхового внеску на програму страхування здоров'я приблизно однаковий (Франція - 16%, Італія - 13%. Нідерланди-9%, Японія - 7%). У Росії пішли дещо по-іншому шляху, був введений єдиний соціальний податок, призначений для мобілізації коштів , для реалізації права громадян на державне пенсійне і соціальне забезпечення (страхування) і медичну допомогу. У сучасних умовах в Україні підвищення матеріального добробуту населення може відбуватися тільки за рахунок зростання оплати праці. Україну в плані вдосконалення механізмів соціального оподаткування може прийняти досвід Російської федерації, де встановлено єдиний соціальний податок і таким чином спрощена процедура його справляння та контролю за його сплатою.

4. Першим за значенням соціальним податком, що виконує головну роль у механізмах пенсійного забезпечення в Україні виступає збір на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Величина цього збору досить часто переглядається, але ставка ніколи не опускається нижче 31%. Висока процентна ставка цього збору стягується з суб'єктів підприємницької діяльності (фонду заробітної плати) засталяло платників податків практикувати таке явище, як «заробітна плата в конверті». Одночасне зниження процентної ставки і збільшення мінімальної заробітної плати, або застосування диференційованого підходу до стягування процентної ставки (чим вище заробітна плата тим нижче процентна ставка, що стягується з фонду заробітної плати) значною мірою допомогло б вивести реальну заробітну плату з тіні. Що на початковому етапі може, і не спричинило б за собою значного поповнення пенсійного фонду, але спочатку прищеплювало культуру сплати податків і зборів. Реальним таким прикладом можна вважати введення, так звані «спрощенки» для ведення підприємницької діяльності, що спричинило масовий вихід підприємців з тіньового бізнесу, і послужило поштовхом для розвитку малого і середнього бізнесу. Зараз в Україні спостерігається економічне зростання, яке в свою чергу забезпечує збільшення заробітної плати. З часом це суттєво позначиться і на збільшення "старих" і "нових" пенсій - нове законодавство передбачає індексацію пенсійних виплат відповідно збільшенню заробітної плати. Тому населенню Україна без виховання пенсійної культури сподіватися на кардинальні, кращі зміни неможливо.

5. Для соціального захисту населення у випадку втрати роботи в Україні введено загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття. Цей вид соціального страхування регулюється Законом «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття». Також як і кошти Пенсійного фонду кошти Фонду не включаються до складу Держбюджету. Створений спеціальний Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття не є комерційною організацією, а носить цільовий характер. Розміри страхових внесків на загальнообов'язкове державне страхуванням на випадок безробіття встановлюються згідно статті 19 частини 1 Закону «Про загальнообов'язковим державним страхуванням на випадок безробіття» на кожен календарний рік: для роботодавців, для найманих працівників, для творчих працівників і для фізичних осіб - СПД та осіб, виконують роботи відповідно до цивільно-правовими угодами. Даний вид збору відноситься до юрисдикції Міністерства праці України, тому різні інструкції даного Міністерства містять тлумачення і роз'яснення Законів у даній області, а також порядок здійснення податкових платежів до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Щорічно Верховна рада коригує розміри внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття і відбувається це в процесі прийняття державного бюджету на календарний рік. Сформований правовий механізм регулювання оподаткування у сфері страхування на випадок безробіття, по суті, а також механізмів реалізації і контролю дуже складний. Встежити за змінами в різних інстанціях законодавчої і виконавчої влади, що відбуваються у сфері даного виду оподаткування може тільки фахівець, що працює в сфері соціального страхування. Тому видається за необхідне значно спростити процедуру даного правового регулювання.

Питаннями соціальної захищеності населення у разі нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання відає Фонд з аналогічною назвою, але незважаючи на всі правові механізми захисту людей потерпілих на виробництві і які втратили працездатність питання страхового відшкодування вирішуються довго і не завжди об'єктивно стосовно постраждалих. Що також вимагає спрощення цієї системи та приведення до єдиного знаменника механізмів соціального захисту реально постраждалих на виробництві людей.

Такий вид соціального страхування, як соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності також демонструє високий рівень правової зарегульованості даного соціального оподаткування. Правове регулювання в питаннях соціального оподаткування здійснюється Листами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України при прийнятті Держбюджету на календарний рік і Листами Міністерства праці України. Зростання законодавчої ініціативи різних органів виконавчої влади часто суперечить рішенням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та часто потрібен додатковий механізм врегулювання виникаючих правових колізій, що безумовно, впливає на ефективність процесів соціального оподаткування та соціального забезпечення в даному виді соціального страхування.

6. В Україні на відміну від країн Євросоюзу, Польщі і Росії до цих пір не створений ефективний і адекватний правовий механізм медичного страхування населення.

У плані реформування даного соціального інституту необхідний перехід від системи виключно бюджетного фінансування медицини до нової бюджетно-страхової моделі, що базується на соціальному страхуванні. Фінансуватися така система повинна цільовими страховими внесками роботодавців, фондів соціального страхування, а також за рахунок бюджетних коштів. Але глибоку внутрішню перебудову національної системи охорони здоров'я необхідно робити, зберігаючи існуючі риси, тобто надання безкоштовної медичної допомоги, загальний характер, доступність. На практиці це має виглядати так: має медичну страховку людина буде отримувати певну кількість медичних послуг, передбачених програмою. Необхідно змінити і систему фінансування та діяльності медичних установ. Вони повинні набути статусу самостійних господарюючих суб'єктів і отримувати гроші на основі підписаних договорів за фактично надані послуги (наприклад, за кожного минулого лікування пацієнта). Впровадження Закону про обов'язкове медичне страхування зажадає залучення додаткових бюджетних коштів і перегляду страхових внесків за окремими видами соціального страхування. Розмір страхового внеску повинен встановлюватися виходячи зі структури медичної допомоги. За прогнозними розрахунками, при затвердженні його в розмірі 5% фонду оплати праці загальний обсяг страхових внесків складе близько 13,6 млрд. грн.

Введення обов'язкового медичного страхування у складі єдиного соціального податку - найбільш прийнятний для умов України механізм переходу від бюджетної до бюджетно-страхової системи фінансування галузі.

Список використаних джерел

I. Нормативно-правові акти

1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ: прийнято 28 червня 1996 року / / Відомості Верховної Ради Україні.-1996 .- № 30.

2. Про систему оподаткування. Закон України від 25 19 червня 1991 / / Відомості Верховної Ради.-1991 .- № 30.

3. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Закон України від 14 19 січня 1998 / / Відомості Верховної Ради.-1998 .- № 24.