РЕФЕРАТ
на тему:
«Поняття і види кримінальних злочинів»
Введення
Наука кримінального права розглядає злочин не як абстрактну категорію, незмінну, раз і назавжди дану, ні від чого не залежну, а як реальну соціальну категорію, тісно пов'язану з іншими, які зумовлюють її появу та існування соціальними явищами.
У кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною категорією, тому що воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів.
Для здійснення стоять перед кримінальним законодавством завдань охорони особистості, прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки, довкілля, конституційного ладу, миру і безпеки людства від злочинних посягань, а також попередження злочинів, наука кримінального права формує і визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинами.
1. Поняття злочину та його сутність
1.1 Поняття злочину та його ознаки
Злочин - це вчинок людини. Йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки, які характеризують поведінку людини. Це фізичні властивості (рух або утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, певної мотивації поведінки, його цілеспрямованість або спонтанність) і т.п.
За соціальну сутність злочин є посяганням на правові відносини, які відображають найбільш важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом. Злочин завжди руйнує охоронювані законом інтереси.
Поняття злочину не може бути незмінним: воно відповідає конкретному етапу розвитку суспільства, змістом потреб та інтересів, властивих саме цьому етапу.
У кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною категорією, тому що воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів.
Злочин - це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння.
Стаття 11 КК України встановлює:
1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не завдала і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину містить вказівку на такі обов'язкові ознаки злочину:
1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);
2) це діяння має бути скоєно суб'єктом злочину;
3) воно має бути винним;
4) діяння повинно бути суспільно небезпечним;
5) воно повинно бути передбачено чинним КК.
Останнє передбачає, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б одного з цих ознак вказує на відсутність злочину.
Не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі-злочини), а також діяння, нейтральні стосовно моралі.
Кримінальна відповідальність настає лише за наявності вини, яка випливає зі ст. 62 Конституції України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК України).
Діяння у кримінально-правовому значенні (ст. 11 КК України) - це вольове, усвідомлене поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямоване на настання бажаних негативних наслідків. Отже, для кожного діяння характерна наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського тіла (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних відносяться інтелектуальний і вольовий ознаки, а також мотивація та цілеспрямованість. У багатьох статтях КК термін «діяння» використовується для характеристики об'єктивної сторони як однієї з ознак складу злочину.
Той факт, що злочином є тільки діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі:
1) якісь почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні або інші переконання людини, навіть проявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику);
2) висловлювання, написання або вираз яким-небудь іншим способом думки, побажання або переконання, якщо цей вислів не посягав на національну безпеку, територіальну цілісність, суспільний порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (ст. 34 Конституції України);
3) належність людини до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої групи, навіть незареєстрованої органами влади в установленому порядку;
4) суб'єктивні якості людини (риси характеру тощо), наявність у нього судимості у минулому, родинні чи інші зв'язки з особою, яка вчинила злочин і т.п. (В деяких випадках право України допускає визнання подібних якостей правопорушенням, наприклад, вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК, якщо вони не досягли віку, при якому настає кримінальна відповідальність, відповідно до ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб, які їх замінюють).
Зміст діяння має свої особливості у випадках закінченого злочину, попередньої злочинної діяльності, вчинення злочину однією особою або співучасті у злочині, посереднього виконання, вчинення злочину і причетності до злочину, вчинення одиничного злочину і множинності злочинів. Всі ці особливості повинні враховуватися при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.
Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якому знаходить зовнішнє вираження його воля і яка спрямована на настання бажаних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якому також знаходить зовнішнє вираження воля особи і яке також направлено на настання бажаних негативних наслідків; крім того, обов'язкова ознака бездіяльності - наявність спеціальної обов'язки і реальної можливості попередити наслідки (наприклад, неповідомлення відповідних державних органів особою, яка згідно чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності (ст. 43), про приготування учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості повідомити).
1.2 Склад злочину
Поняття злочину конкретизується у формі окремих складів злочинів.
Будь-яке конкретне злочин (крадіжка, грабіж, хуліганство) має безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак лише ті, які характеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, які однаково притаманні всім злочинам даного виду (всім крадіжок, грабежів, хуліганства). У новому КК міститься 702 склади злочинів.
Склад злочину - це правове поняття злочину. Склад злочину - це реальна система ознак, що склалася в умовах застосування кримінального законодавства.
Головні риси складу злочину полягають у наступному:
1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, які визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;
2) сукупність таких ознак наводиться тільки в кримінальному законі;
3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;
4) наявність складу злочину веде до кримінальної відповідальності за скоєний злочин.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». В цій нормі визначається найважливіше значення злочину для законності та обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.
Склад злочину утворюють ознаки, що характеризують об'єкт злочину, його об'єктивну сторону, суб'єкт злочину і його суб'єктивну сторону.
Об'єкт злочину відображає те, на що завжди посягає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом.
Такими суспільними відносинами є: суспільний лад, політична та економічна система, відносини власності, політичні, соціальні, трудові, екологічні, майнові та інші права і свободи громадян, а також правопорядок.
Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона діяння, що виражається в дії або бездіяльності, в результаті якого наступають певні суспільно небезпечні наслідки або створюється загроза їх настання.
Ознаки об'єктивної сторони:
1) діяння (дія або бездіяльність);
2) суспільно небезпечні наслідки;
3) причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.
У злочинах з так званим матеріальним складом може бути встановлено причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідком суспільно небезпечним наслідком. Наприклад, при розголошенні комерційної таємниці (ст. 232 КК) обов'язково встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення та заподіянням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між Дією і суспільно небезпечним наслідком не обов'язкова. Наприклад, при згвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'язується лише із застосуванням фізичного насильства і не залежить від того, доведені статеві зносини до закінчення статевого акту чи ні, або від інших наслідків.
До ознак, що характеризує об'єктивну сторону злочину відносяться також місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину
Суб'єктом злочину - особа, яка вчинила злочин. Ним може бути тільки фізична особа. За чинним законодавством суб'єктами злочину можуть бути громадяни України, іноземні громадяни (піддані), які не користуються правом дипломатичної недоторканності, а також особи без громадянства. Проте не кожна фізична особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, може притягуватися до кримінальної відповідальності.
Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювало свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могло віддавати звіт у своїх діях (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто перебувала в стані неосудності (ч. 2 ст. 19 КК України), не підлягає кримінальній відповідальності.
Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК України), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, згвалтування), відповідальність встановлюється з 14 років.
Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси свідомість, волю особи в момент вчинення злочину.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого Кримінальним кодексом України, та наслідків вчинку, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небезпечні наслідки.
Закон передбачає дві форми вини - умисел і необережність. Кожна з них ділиться на два види.
Умисел буває прямим і непрямим. При наявності прямого умислу особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і, не бажаючи їх, свідомо допускає настання таких наслідків.
Кримінальний закон передбачає також два види необережності: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. При злочинній самовпевненості особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно, без достатніх на те підстав, розраховує на їх запобігання. При злочинної недбалості особа, яка вчинила злочин, не передбачає суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була передбачати настання таких надалі і могла їх передбачити.
Бувають випадки, коли особа, здійснюючи те чи інше діяння, не тільки не передбачає його суспільно небезпечних наслідків, але не повинна і не могла їх передбачити. Така ситуація іменується в кримінальному праві випадком, або казусом, і виключає кримінальну відповідальність.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується також мотивом і метою. Мотивом злочину прийнято вважати внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, такий стан психіки, яке штовхає його на вчинення протиправного діяння. Це може бути нице (користь, заздрість тощо) або позбавлене низинній забарвлення спонукання (помилково зрозуміле товариство, інтереси професії).
Метою злочину визнається те, до чого в кінцевому підсумку прагне особа, яка вчиняє злочинне діяння.
1.3 Стадії злочину
Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно відрізняються між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його закінчення. Кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме суспільно небезпечне діяння. Не є стадіями вчинення злочину той або інший факт прояву свідомості особистості (його думки і наміри). Це ще не є діянням, в якому об'єктивується умисел.
Стадії скоєння злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.
Відповідно до статті 13 КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:
1) підготовка до злочину;
2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин;
3) закінчене злочин.
Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А придбав необхідне знаряддя для проникнення у житло (набір відмичок, інші пристосування) і був затриманий до моменту проникнення. А не зміг проникнути в приміщення, так як сусіди почули лай собаки у приміщенні і затримали злодія. У цих і подібних випадках і виникає питання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина проникає в автомобіль з метою його привласнення, але він не в змозі завести двигун і його в цей момент затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі (ст. 15). Замах на злочин має місце, якщо:
на тему:
«Поняття і види кримінальних злочинів»
Введення
Наука кримінального права розглядає злочин не як абстрактну категорію, незмінну, раз і назавжди дану, ні від чого не залежну, а як реальну соціальну категорію, тісно пов'язану з іншими, які зумовлюють її появу та існування соціальними явищами.
У кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною категорією, тому що воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів.
Для здійснення стоять перед кримінальним законодавством завдань охорони особистості, прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки, довкілля, конституційного ладу, миру і безпеки людства від злочинних посягань, а також попередження злочинів, наука кримінального права формує і визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинами.
1. Поняття злочину та його сутність
1.1 Поняття злочину та його ознаки
Злочин - це вчинок людини. Йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки, які характеризують поведінку людини. Це фізичні властивості (рух або утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, певної мотивації поведінки, його цілеспрямованість або спонтанність) і т.п.
За соціальну сутність злочин є посяганням на правові відносини, які відображають найбільш важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом. Злочин завжди руйнує охоронювані законом інтереси.
Поняття злочину не може бути незмінним: воно відповідає конкретному етапу розвитку суспільства, змістом потреб та інтересів, властивих саме цьому етапу.
У кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною категорією, тому що воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів.
Злочин - це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння.
Стаття 11 КК України встановлює:
1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не завдала і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину містить вказівку на такі обов'язкові ознаки злочину:
1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);
2) це діяння має бути скоєно суб'єктом злочину;
3) воно має бути винним;
4) діяння повинно бути суспільно небезпечним;
5) воно повинно бути передбачено чинним КК.
Останнє передбачає, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б одного з цих ознак вказує на відсутність злочину.
Не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі-злочини), а також діяння, нейтральні стосовно моралі.
Кримінальна відповідальність настає лише за наявності вини, яка випливає зі ст. 62 Конституції України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК України).
Діяння у кримінально-правовому значенні (ст. 11 КК України) - це вольове, усвідомлене поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямоване на настання бажаних негативних наслідків. Отже, для кожного діяння характерна наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського тіла (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних відносяться інтелектуальний і вольовий ознаки, а також мотивація та цілеспрямованість. У багатьох статтях КК термін «діяння» використовується для характеристики об'єктивної сторони як однієї з ознак складу злочину.
Той факт, що злочином є тільки діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі:
1) якісь почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні або інші переконання людини, навіть проявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику);
2) висловлювання, написання або вираз яким-небудь іншим способом думки, побажання або переконання, якщо цей вислів не посягав на національну безпеку, територіальну цілісність, суспільний порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (ст. 34 Конституції України);
3) належність людини до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої групи, навіть незареєстрованої органами влади в установленому порядку;
4) суб'єктивні якості людини (риси характеру тощо), наявність у нього судимості у минулому, родинні чи інші зв'язки з особою, яка вчинила злочин і т.п. (В деяких випадках право України допускає визнання подібних якостей правопорушенням, наприклад, вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК, якщо вони не досягли віку, при якому настає кримінальна відповідальність, відповідно до ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб, які їх замінюють).
Зміст діяння має свої особливості у випадках закінченого злочину, попередньої злочинної діяльності, вчинення злочину однією особою або співучасті у злочині, посереднього виконання, вчинення злочину і причетності до злочину, вчинення одиничного злочину і множинності злочинів. Всі ці особливості повинні враховуватися при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.
Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якому знаходить зовнішнє вираження його воля і яка спрямована на настання бажаних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якому також знаходить зовнішнє вираження воля особи і яке також направлено на настання бажаних негативних наслідків; крім того, обов'язкова ознака бездіяльності - наявність спеціальної обов'язки і реальної можливості попередити наслідки (наприклад, неповідомлення відповідних державних органів особою, яка згідно чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності (ст. 43), про приготування учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості повідомити).
1.2 Склад злочину
Поняття злочину конкретизується у формі окремих складів злочинів.
Будь-яке конкретне злочин (крадіжка, грабіж, хуліганство) має безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак лише ті, які характеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, які однаково притаманні всім злочинам даного виду (всім крадіжок, грабежів, хуліганства). У новому КК міститься 702 склади злочинів.
Склад злочину - це правове поняття злочину. Склад злочину - це реальна система ознак, що склалася в умовах застосування кримінального законодавства.
Головні риси складу злочину полягають у наступному:
1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, які визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;
2) сукупність таких ознак наводиться тільки в кримінальному законі;
3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;
4) наявність складу злочину веде до кримінальної відповідальності за скоєний злочин.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». В цій нормі визначається найважливіше значення злочину для законності та обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.
Склад злочину утворюють ознаки, що характеризують об'єкт злочину, його об'єктивну сторону, суб'єкт злочину і його суб'єктивну сторону.
Об'єкт злочину відображає те, на що завжди посягає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом.
Такими суспільними відносинами є: суспільний лад, політична та економічна система, відносини власності, політичні, соціальні, трудові, екологічні, майнові та інші права і свободи громадян, а також правопорядок.
Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона діяння, що виражається в дії або бездіяльності, в результаті якого наступають певні суспільно небезпечні наслідки або створюється загроза їх настання.
Ознаки об'єктивної сторони:
1) діяння (дія або бездіяльність);
2) суспільно небезпечні наслідки;
3) причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.
У злочинах з так званим матеріальним складом може бути встановлено причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідком суспільно небезпечним наслідком. Наприклад, при розголошенні комерційної таємниці (ст. 232 КК) обов'язково встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення та заподіянням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між Дією і суспільно небезпечним наслідком не обов'язкова. Наприклад, при згвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'язується лише із застосуванням фізичного насильства і не залежить від того, доведені статеві зносини до закінчення статевого акту чи ні, або від інших наслідків.
До ознак, що характеризує об'єктивну сторону злочину відносяться також місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину
Суб'єктом злочину - особа, яка вчинила злочин. Ним може бути тільки фізична особа. За чинним законодавством суб'єктами злочину можуть бути громадяни України, іноземні громадяни (піддані), які не користуються правом дипломатичної недоторканності, а також особи без громадянства. Проте не кожна фізична особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, може притягуватися до кримінальної відповідальності.
Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювало свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могло віддавати звіт у своїх діях (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто перебувала в стані неосудності (ч. 2 ст. 19 КК України), не підлягає кримінальній відповідальності.
Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК України), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, згвалтування), відповідальність встановлюється з 14 років.
Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси свідомість, волю особи в момент вчинення злочину.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого Кримінальним кодексом України, та наслідків вчинку, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небезпечні наслідки.
Закон передбачає дві форми вини - умисел і необережність. Кожна з них ділиться на два види.
Умисел буває прямим і непрямим. При наявності прямого умислу особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і, не бажаючи їх, свідомо допускає настання таких наслідків.
Кримінальний закон передбачає також два види необережності: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. При злочинній самовпевненості особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно, без достатніх на те підстав, розраховує на їх запобігання. При злочинної недбалості особа, яка вчинила злочин, не передбачає суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була передбачати настання таких надалі і могла їх передбачити.
Бувають випадки, коли особа, здійснюючи те чи інше діяння, не тільки не передбачає його суспільно небезпечних наслідків, але не повинна і не могла їх передбачити. Така ситуація іменується в кримінальному праві випадком, або казусом, і виключає кримінальну відповідальність.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується також мотивом і метою. Мотивом злочину прийнято вважати внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, такий стан психіки, яке штовхає його на вчинення протиправного діяння. Це може бути нице (користь, заздрість тощо) або позбавлене низинній забарвлення спонукання (помилково зрозуміле товариство, інтереси професії).
Метою злочину визнається те, до чого в кінцевому підсумку прагне особа, яка вчиняє злочинне діяння.
1.3 Стадії злочину
Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно відрізняються між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його закінчення. Кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме суспільно небезпечне діяння. Не є стадіями вчинення злочину той або інший факт прояву свідомості особистості (його думки і наміри). Це ще не є діянням, в якому об'єктивується умисел.
Стадії скоєння злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.
Відповідно до статті 13 КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:
1) підготовка до злочину;
2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин;
3) закінчене злочин.
Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А придбав необхідне знаряддя для проникнення у житло (набір відмичок, інші пристосування) і був затриманий до моменту проникнення. А не зміг проникнути в приміщення, так як сусіди почули лай собаки у приміщенні і затримали злодія. У цих і подібних випадках і виникає питання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина проникає в автомобіль з метою його привласнення, але він не в змозі завести двигун і його в цей момент затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі (ст. 15). Замах на злочин має місце, якщо:
1) скоєно діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення певного злочину,
2) злочин не доведено до кінця;
3) причини закінчення злочину не залежать від волі
винного.
Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але чинять у співучасті.
Об'єктивні ознаки співучасті виражені в наступному формулюванні: «злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно».
З об'єктивної точки зору, злочин при цьому відбувається спільними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії будь-якого з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат їх спільної діяльності.
Розглянемо такий приклад. А до вчинення крадіжки обіцяє Б заховати викрадене Б майно. Тут дії А - заздалегідь дана обіцянка приховати викрадене - знаходяться в причинному зв'язку з крадіжкою, яку зробив Б. Тому А - співучасник, а саме пособник крадіжки. Але якщо Б скоїв крадіжку і, бажаючи приховати викрадене, попросив А заховати викрадене, то в даному випадку співучасті немає. Дії щодо приховування викраденого заздалегідь не обіцяні Б, і тому не знаходяться в причинному зв'язку зі злочином, який вчинив Б. Тому А в цьому випадку не є співучасником.
Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин (ч. 2 ст. 27).
Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) вчиненням або підготовкою (ч. 3 ст. 27). Крім того, організатором є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Воно може очолювати злочинну групу, керувати об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), воно також вважається організатором.
Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Способи підбурювання можуть бути різними (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в результаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість вчинити злочин. Причому волю підбурюваного примус, вмовляння не гнітять.
Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла приховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27).
У кримінальному праві розрізняють форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників по виконуваним ролям і по стійкості зв'язків між ними (просте і складне співучасть).
Просте співучасть (соисполнительство, співвинних) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і таким чином всі вони виконують однакову роль. Наприклад, А. загрожує жертві ножем, Б. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Всі вони є грабіжниками - співвиконавцями.
При складному співучасті (співучасть з розподілом ролей) співучасники виконують різні ролі. В іншому випадку, наприклад, А і В виконують грабіжницькі дії, а С чекає їх в автомобілі і тікає разом з ними. У даному випадку А і В-співвиконавці грабежу, а С - пособник.
За суб'єктивними ознаками (стійкість суб'єктивних зв'язків, стійкість умислу) розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:
1) групою осіб;
2) групою осіб за попередньою змовою;
3) організованою групою;
4) злочинною організацією. Розглянемо ці форми співучасті.
Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину. Змова має місце не до початку, а в ході злочину.
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилося про спільне його вчинення. Головним тут є попередня змова співучасників про спільне вчинення злочину. Цей змова може відбутися як до здійснення злочину, так і безпосередньо перед його вчиненням. Вчинення злочину організованою групою можливо, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які заздалегідь зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана єдиним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учасниками групи.
На відміну від усіх випадків вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо воно вчинене стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організуються для скоєння особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочинними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування. У КК України передбачено заохочувальні норми, що звільняють від відповідальності учасників злочинної організації у разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про її діяльність, сприяння у викритті злочинців.
2. Класифікація злочинів
2.1 Види злочинів за ступенем тяжкості
Стаття 12 КК України встановлює:
1. У залежності від ступеня тяжкості злочину поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.
3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.
4. Важким злочином є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Згідно зі ст. 12 КК критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, яка характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, які посягають на один і той самий об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того ж виду - фізичний, майновий, організаційний, психологічний і т.п.
Роль формального класифікатора за цим критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у вигляді позбавлення волі, що обумовлює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обгрунтування. Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість при цій класифікації злочинів до уваги не береться, але служить критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині КК України по розділах. Не має значення для класифікації злочинів також форма вини: особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності.
У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості важлива для:
1) визначення дії закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які постійно не проживають в Україні (ст. 8); рішення відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); встановлення підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ст. 14), визначення поняття злочинної організації (ст. 28);
2) встановлення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема, у випадку виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі, що виконував спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження або розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила певний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);
3) встановлення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема: у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, умов, за яких перебіг давності зупиняється, а також вирішення питання про застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49) ; визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);
4) застосування покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбавлення волі (ст. 54, 59, 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у вигляді позбавлення волі на певний строк ( ст. 102);
5) призначення покарання, зокрема більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків (ст. 70, 71);
6) встановлення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яка з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також визначення підстав, за яких перебіг давності припиняється (ст. 80) ; умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82); звільнення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі жінок, які завагітніли або народили дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітніх від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); встановлення строків виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-дострокового звільнення неповнолітніх від відбування покарання (ст. 107);
7) встановлення строків погашення судимості (ст. 89), в тому числі у відношенні неповнолітніх (ст. 108);
8) визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної організації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо неправдиве показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (наприклад, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд. Згідно ж із законодавством України такий нагляд встановлюється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).
Згідно п. 18 розд. II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.
У практиці застосування законодавства України вищевказана класифікація злочинів має також значення для вирішення наступних питань:
1) визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якому особа має відбувати покарання;
2) провадження у кримінальних справах, зокрема, про: колегіальному або одноособовому розгляді справи; підсудності справ; порядку провадження дізнання і його терміни; застосуванні застави тощо;
3) застосування амністії;
4) розірвання шлюбу з особами, засудженими до позбавлення волі;
5) встановлення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів;
6) здійснення оперативно-розшукової діяльності, зокрема про: право оперативних підрозділів негласно виявляти та фіксувати сліди злочину, документи та інші предмети, які можуть бути доказами його підготовки, проводити візуальне спостереження; продовження терміну ведення оперативно-розшукової справи і т.п. ;
7) порядок розміщення осіб, взятих під варту;
8) наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі;
9) надання або відмову у наданні допуску до державної таємниці;
10) прийняття до громадянства України, відновлення громадянства України та надання статусу біженця;
11) зняття з військового обліку;
12) особиста недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо
Ступінь тяжкості злочину в КК використовується і як оціночний ознака, що встановлює межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, яка повинна враховуватися судом при:
1) призначення покарання як один з елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, ст. 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінчений злочин (ст. 68), призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) та, зокрема, штрафу, який застосовується щодо неповнолітніх (ст. 99);
2) звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) і звільнення від покарання через хворобу (ст. 84);
3) застосування конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).
Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також підрозділ складів злочинів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані.
Під більш м'яким покаранням, ніж позбавлення волі на певний строк, у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який з передбачених ст. 51 видів покарання, крім довічного позбавлення волі.
Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнається злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, а формулювання 2 понад десяти років »(ч. 5 ст. 12) - що злочин визнається особливо тяжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі на термін, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання.
Норми ч. 3 та 4 ст. 12 КК України мають на увазі, що злочином середньої тяжкості є злочин, верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі за яке перевищує два роки, але не перевищує п'яти років, а тяжким злочином - злочин, верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі за яке перевищує п'ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, який нижня межа цього виду покарання.
2.2 Закінчений та незакінчений злочини
Всі чинені злочини поділяються на закінчені і незакінчені.
Стаття 13 КК України говорить:
1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.
2. Незакінчений злочином є готування до злочину і замах на злочин.
Якщо особа повністю реалізувало злочинний умисел і вчинила закінчений злочин, то немає необхідності виділяти будь-які етапи злочинної діяльності. Така необхідність виникає у разі недоведення умисного злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведено до кінця з двох взаємовиключних причин:
1) за волею особи, поведінка якого свідчить про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст. 17);
2) всупереч волі особи, винної у скоєнні незакінченого злочину, - готування (ст. 14) або замаху (ст. 15).
Як було сказано вище, закон (ст. 13) виділяє три стадії вчинення кримінально караного діяння:
1) готування до злочину;
2) замах на злочин;
3) закінчений злочин.
Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (попередньої злочинної діяльності).
Наявність всіх трьох стадій під час вчинення злочину необов'язково. Воно може бути вчинено без стадій приготування та / або замаху. Незакінчений злочин визначається двома обставинами:
1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину;
2) характеристикою суб'єктивної сторони злочинного діяння.
Закінчений злочин характеризується єдністю об'єктивних і суб'єктивних ознак, повною реалізацією об'єктивної сторони суспільно небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК. Мова йде про юридичну завершеності діяння, про яку може мати неправильне уявлення або взагалі не мати уявлення особа, яка скоїла »Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, незалежно від того, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.
Момент закінчення злочину обумовлюється особливістю конструкції його складі. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з того моменту, коли фактично настали суспільно небезпечні наслідки, передбачені статтею Особливої частини КК як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочину. Наприклад, вбивство вважається закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого, крадіжка - з моменту, коли винний має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися викраденим майном.
У умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки, зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, приготування вважається несумісним з убивством у стані фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116 вказується на раптовість виникнення сильного душевного хвилювання, а тому встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія замаху неможлива, коли законодавець пов'язує кримінальну відповідальність з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, зазначених у диспозиції статті Особливої частини КК, які в конкретній ситуації фактично не настали (наприклад, ч. 4 ст. 152 - згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки).
Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення передбаченого диспозицією норми Особливої частини КК дії (бездіяльності). Фактичний наступ при цьому негативних наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого, воно може враховуватися при призначенні покарання. Злочини з формальним складом можуть мати стадію готування, а багато хто - і стадію замаху (наприклад, замах на контрабанду, давання хабара).
Особливість усічених складів злочину полягає в тому, що момент їх закінчення пов'язується із вчиненням діяння, яке за своїм кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю (зокрема, бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких злочинах можлива стадія готування, але стадія замаху виключається, оскільки саме на етап незакінченого злочину закон переносить момент закінчення кримінально караного посягання.
Умисний характер незакінченого злочину безпосередньо закріплено у ст. 14, 15. Цілеспрямованість, за якої можна встановити відповідність між умисним злочином і реальним втіленням його, притаманна діянням, при здійсненні яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно небезпечних наслідків.
У випадках, коли винний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки і свідомо допускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом, але результату не досяг, відповідальність за замах виключається. Дії суб'єкта кваліфікуються з урахуванням фактично настали. Необережні злочини не мають стадій.
Не визнається видом незакінченого злочину вираз виявлення наміру, під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, але без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Незважаючи на те, що вираз виявлення наміру є зовнішнім проявом внутрішніх психічних процесів, кримінальний закон не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, не здатні заподіяти шкоду охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про некараність вираження наміру грунтується на відомих ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії), cogitations poenam nemo patitur (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Від вираження наміру потрібно відрізняти випадки кримінально караною загрози, передбаченої, наприклад, ст. 129, 195, 258. У цих випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за закінчена суспільно небезпечне посягання на певні соціальні цінності - життя людини, його власність, громадську безпеку і т.д.
Не є вираженням наміру передбачені КК дії у формі публічних закликів (ч. 2 ст. 109, ст. 110, 436). Подібного роду дії являють собою самостійні посягання на об'єкти кримінально-правової охорони.
Висновок
Злочин - це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння.
Можна виділити три головні ознаки злочину:
1) суспільна небезпека дії;
2) винність;
3) передбачення діяння в законі про кримінальну відповідальність.
Перші дві ознаки - суспільна небезпека і винність - є матеріальними, що розкривають соціально-психологічну природу злочину; третій - формальний, який відображає юридичну природу злочину, тобто його протиправність.
Таким чином, злочин - це суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Також в даній роботі були розглянуті види злочинів. По тяжкості злочинів, виділяють:
1) злочини невеликої тяжкості;
2) злочини середньої тяжкості;
3) тяжкі злочини;
4) особливо тяжкі злочини.
Також всі злочини поділяються на закінчені та незакінчені. У даній класифікації виділяє три стадії вчинення кримінально караного діяння:
1) готування до злочину;
2) замах на злочин;
3) закінчений злочин.
Список використаних джерел
1. Кримінальний Кодекс України (Із змінами і доповненнями станом на 1.01.2004 р.) / Ред. В.І. Тютюлін. - Харків: Одіссей, 2004. - 256 с.
2. Мельник М.І. Науково-практичний коментар КК України від 5.04.2001 / Под ред. Н.І. Мельника, Н.І. Хавронюка. - К.: Видавництво А.С.К., 2004. - 1216 с.
3. Ківалов С.В. Основи правознавства України / Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. - Х.: Одіссей, 2003. - 368 с.
4. Копейчиков В.В. Правознавство / За ред. В.В. Копєйчикова. - К.-Х.: Іздастельство Юрінком Інтер-Фоліо, 2002. - 722 с.
5. Конституція України (ст. 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24, 34, 55-68, 92, 111, 140)
2) злочин не доведено до кінця;
3) причини закінчення злочину не залежать від волі
винного.
Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але чинять у співучасті.
Об'єктивні ознаки співучасті виражені в наступному формулюванні: «злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно».
З об'єктивної точки зору, злочин при цьому відбувається спільними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії будь-якого з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат їх спільної діяльності.
Розглянемо такий приклад. А до вчинення крадіжки обіцяє Б заховати викрадене Б майно. Тут дії А - заздалегідь дана обіцянка приховати викрадене - знаходяться в причинному зв'язку з крадіжкою, яку зробив Б. Тому А - співучасник, а саме пособник крадіжки. Але якщо Б скоїв крадіжку і, бажаючи приховати викрадене, попросив А заховати викрадене, то в даному випадку співучасті немає. Дії щодо приховування викраденого заздалегідь не обіцяні Б, і тому не знаходяться в причинному зв'язку зі злочином, який вчинив Б. Тому А в цьому випадку не є співучасником.
Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин (ч. 2 ст. 27).
Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) вчиненням або підготовкою (ч. 3 ст. 27). Крім того, організатором є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Воно може очолювати злочинну групу, керувати об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), воно також вважається організатором.
Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Способи підбурювання можуть бути різними (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в результаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість вчинити злочин. Причому волю підбурюваного примус, вмовляння не гнітять.
Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла приховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27).
У кримінальному праві розрізняють форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників по виконуваним ролям і по стійкості зв'язків між ними (просте і складне співучасть).
Просте співучасть (соисполнительство, співвинних) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і таким чином всі вони виконують однакову роль. Наприклад, А. загрожує жертві ножем, Б. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Всі вони є грабіжниками - співвиконавцями.
При складному співучасті (співучасть з розподілом ролей) співучасники виконують різні ролі. В іншому випадку, наприклад, А і В виконують грабіжницькі дії, а С чекає їх в автомобілі і тікає разом з ними. У даному випадку А і В-співвиконавці грабежу, а С - пособник.
За суб'єктивними ознаками (стійкість суб'єктивних зв'язків, стійкість умислу) розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:
1) групою осіб;
2) групою осіб за попередньою змовою;
3) організованою групою;
4) злочинною організацією. Розглянемо ці форми співучасті.
Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину. Змова має місце не до початку, а в ході злочину.
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилося про спільне його вчинення. Головним тут є попередня змова співучасників про спільне вчинення злочину. Цей змова може відбутися як до здійснення злочину, так і безпосередньо перед його вчиненням. Вчинення злочину організованою групою можливо, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які заздалегідь зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана єдиним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учасниками групи.
На відміну від усіх випадків вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо воно вчинене стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організуються для скоєння особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочинними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування. У КК України передбачено заохочувальні норми, що звільняють від відповідальності учасників злочинної організації у разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про її діяльність, сприяння у викритті злочинців.
2. Класифікація злочинів
2.1 Види злочинів за ступенем тяжкості
Стаття 12 КК України встановлює:
1. У залежності від ступеня тяжкості злочину поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.
3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.
4. Важким злочином є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Згідно зі ст. 12 КК критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, яка характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, які посягають на один і той самий об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того ж виду - фізичний, майновий, організаційний, психологічний і т.п.
Роль формального класифікатора за цим критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у вигляді позбавлення волі, що обумовлює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обгрунтування. Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість при цій класифікації злочинів до уваги не береться, але служить критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині КК України по розділах. Не має значення для класифікації злочинів також форма вини: особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності.
У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості важлива для:
1) визначення дії закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які постійно не проживають в Україні (ст. 8); рішення відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); встановлення підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ст. 14), визначення поняття злочинної організації (ст. 28);
2) встановлення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема, у випадку виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі, що виконував спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження або розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила певний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);
3) встановлення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема: у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, умов, за яких перебіг давності зупиняється, а також вирішення питання про застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49) ; визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);
4) застосування покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбавлення волі (ст. 54, 59, 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у вигляді позбавлення волі на певний строк ( ст. 102);
5) призначення покарання, зокрема більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків (ст. 70, 71);
6) встановлення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яка з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також визначення підстав, за яких перебіг давності припиняється (ст. 80) ; умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82); звільнення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі жінок, які завагітніли або народили дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітніх від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); встановлення строків виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-дострокового звільнення неповнолітніх від відбування покарання (ст. 107);
7) встановлення строків погашення судимості (ст. 89), в тому числі у відношенні неповнолітніх (ст. 108);
8) визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної організації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо неправдиве показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (наприклад, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд. Згідно ж із законодавством України такий нагляд встановлюється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).
Згідно п. 18 розд. II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.
У практиці застосування законодавства України вищевказана класифікація злочинів має також значення для вирішення наступних питань:
1) визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якому особа має відбувати покарання;
2) провадження у кримінальних справах, зокрема, про: колегіальному або одноособовому розгляді справи; підсудності справ; порядку провадження дізнання і його терміни; застосуванні застави тощо;
3) застосування амністії;
4) розірвання шлюбу з особами, засудженими до позбавлення волі;
5) встановлення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів;
6) здійснення оперативно-розшукової діяльності, зокрема про: право оперативних підрозділів негласно виявляти та фіксувати сліди злочину, документи та інші предмети, які можуть бути доказами його підготовки, проводити візуальне спостереження; продовження терміну ведення оперативно-розшукової справи і т.п. ;
7) порядок розміщення осіб, взятих під варту;
8) наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі;
9) надання або відмову у наданні допуску до державної таємниці;
10) прийняття до громадянства України, відновлення громадянства України та надання статусу біженця;
11) зняття з військового обліку;
12) особиста недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо
Ступінь тяжкості злочину в КК використовується і як оціночний ознака, що встановлює межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, яка повинна враховуватися судом при:
1) призначення покарання як один з елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, ст. 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінчений злочин (ст. 68), призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) та, зокрема, штрафу, який застосовується щодо неповнолітніх (ст. 99);
2) звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) і звільнення від покарання через хворобу (ст. 84);
3) застосування конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).
Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також підрозділ складів злочинів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані.
Під більш м'яким покаранням, ніж позбавлення волі на певний строк, у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який з передбачених ст. 51 видів покарання, крім довічного позбавлення волі.
Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнається злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, а формулювання 2 понад десяти років »(ч. 5 ст. 12) - що злочин визнається особливо тяжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі на термін, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання.
Норми ч. 3 та 4 ст. 12 КК України мають на увазі, що злочином середньої тяжкості є злочин, верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі за яке перевищує два роки, але не перевищує п'яти років, а тяжким злочином - злочин, верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі за яке перевищує п'ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, який нижня межа цього виду покарання.
2.2 Закінчений та незакінчений злочини
Всі чинені злочини поділяються на закінчені і незакінчені.
Стаття 13 КК України говорить:
1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.
2. Незакінчений злочином є готування до злочину і замах на злочин.
Якщо особа повністю реалізувало злочинний умисел і вчинила закінчений злочин, то немає необхідності виділяти будь-які етапи злочинної діяльності. Така необхідність виникає у разі недоведення умисного злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведено до кінця з двох взаємовиключних причин:
1) за волею особи, поведінка якого свідчить про добровільну відмову від доведення злочину до кінця (ст. 17);
2) всупереч волі особи, винної у скоєнні незакінченого злочину, - готування (ст. 14) або замаху (ст. 15).
Як було сказано вище, закон (ст. 13) виділяє три стадії вчинення кримінально караного діяння:
1) готування до злочину;
2) замах на злочин;
3) закінчений злочин.
Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (попередньої злочинної діяльності).
Наявність всіх трьох стадій під час вчинення злочину необов'язково. Воно може бути вчинено без стадій приготування та / або замаху. Незакінчений злочин визначається двома обставинами:
1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину;
2) характеристикою суб'єктивної сторони злочинного діяння.
Закінчений злочин характеризується єдністю об'єктивних і суб'єктивних ознак, повною реалізацією об'єктивної сторони суспільно небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК. Мова йде про юридичну завершеності діяння, про яку може мати неправильне уявлення або взагалі не мати уявлення особа, яка скоїла »Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, незалежно від того, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.
Момент закінчення злочину обумовлюється особливістю конструкції його складі. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з того моменту, коли фактично настали суспільно небезпечні наслідки, передбачені статтею Особливої частини КК як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочину. Наприклад, вбивство вважається закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого, крадіжка - з моменту, коли винний має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися викраденим майном.
У умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки, зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, приготування вважається несумісним з убивством у стані фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116 вказується на раптовість виникнення сильного душевного хвилювання, а тому встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія замаху неможлива, коли законодавець пов'язує кримінальну відповідальність з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, зазначених у диспозиції статті Особливої частини КК, які в конкретній ситуації фактично не настали (наприклад, ч. 4 ст. 152 - згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки).
Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення передбаченого диспозицією норми Особливої частини КК дії (бездіяльності). Фактичний наступ при цьому негативних наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого, воно може враховуватися при призначенні покарання. Злочини з формальним складом можуть мати стадію готування, а багато хто - і стадію замаху (наприклад, замах на контрабанду, давання хабара).
Особливість усічених складів злочину полягає в тому, що момент їх закінчення пов'язується із вчиненням діяння, яке за своїм кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю (зокрема, бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких злочинах можлива стадія готування, але стадія замаху виключається, оскільки саме на етап незакінченого злочину закон переносить момент закінчення кримінально караного посягання.
Умисний характер незакінченого злочину безпосередньо закріплено у ст. 14, 15. Цілеспрямованість, за якої можна встановити відповідність між умисним злочином і реальним втіленням його, притаманна діянням, при здійсненні яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно небезпечних наслідків.
У випадках, коли винний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки і свідомо допускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом, але результату не досяг, відповідальність за замах виключається. Дії суб'єкта кваліфікуються з урахуванням фактично настали. Необережні злочини не мають стадій.
Не визнається видом незакінченого злочину вираз виявлення наміру, під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, але без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Незважаючи на те, що вираз виявлення наміру є зовнішнім проявом внутрішніх психічних процесів, кримінальний закон не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, не здатні заподіяти шкоду охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про некараність вираження наміру грунтується на відомих ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії), cogitations poenam nemo patitur (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Від вираження наміру потрібно відрізняти випадки кримінально караною загрози, передбаченої, наприклад, ст. 129, 195, 258. У цих випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за закінчена суспільно небезпечне посягання на певні соціальні цінності - життя людини, його власність, громадську безпеку і т.д.
Не є вираженням наміру передбачені КК дії у формі публічних закликів (ч. 2 ст. 109, ст. 110, 436). Подібного роду дії являють собою самостійні посягання на об'єкти кримінально-правової охорони.
Висновок
Злочин - це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння.
Можна виділити три головні ознаки злочину:
1) суспільна небезпека дії;
2) винність;
3) передбачення діяння в законі про кримінальну відповідальність.
Перші дві ознаки - суспільна небезпека і винність - є матеріальними, що розкривають соціально-психологічну природу злочину; третій - формальний, який відображає юридичну природу злочину, тобто його протиправність.
Таким чином, злочин - це суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Також в даній роботі були розглянуті види злочинів. По тяжкості злочинів, виділяють:
1) злочини невеликої тяжкості;
2) злочини середньої тяжкості;
3) тяжкі злочини;
4) особливо тяжкі злочини.
Також всі злочини поділяються на закінчені та незакінчені. У даній класифікації виділяє три стадії вчинення кримінально караного діяння:
1) готування до злочину;
2) замах на злочин;
3) закінчений злочин.
Список використаних джерел
1. Кримінальний Кодекс України (Із змінами і доповненнями станом на 1.01.2004 р.) / Ред. В.І. Тютюлін. - Харків: Одіссей, 2004. - 256 с.
2. Мельник М.І. Науково-практичний коментар КК України від 5.04.2001 / Под ред. Н.І. Мельника, Н.І. Хавронюка. - К.: Видавництво А.С.К., 2004. - 1216 с.
3. Ківалов С.В. Основи правознавства України / Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. - Х.: Одіссей, 2003. - 368 с.
4. Копейчиков В.В. Правознавство / За ред. В.В. Копєйчикова. - К.-Х.: Іздастельство Юрінком Інтер-Фоліо, 2002. - 722 с.
5. Конституція України (ст. 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24, 34, 55-68, 92, 111, 140)