Образ Чічікова - так званого "наскрізного героя" - найбільш складний і багатоплановий в поемі. Перш за все, Чичиков виділяється на загальному тлі діяльністю, активністю. Це фігура підприємця - нова в російській літературі.
Композиційно цей образ будується так, що спочатку, познайомившись з ним, склавши про нього свою думку, ми отримуємо можливість дізнатися, як формувався його характер. Цю композиційну особливість поеми та її значення дуже точно коментує Ю.В. Манн: "Хоча ми з самого початку розуміємо, що є свідками афери, але в чому полягає її конкретна мета і механізм, стає повністю" ясним лише в останній главі. З цієї ж глави стає зрозумілою й інша, не оголошена спочатку, але не менш важлива "таємниця": які біографічні, особисті причини підвели Чичикова до цієї афери. Історія справи обертається історією характеру ".
Образ Чічікова нарочито ускладнений: у ньому раз у раз виявляються риси, здавалося б, йому чужі. Авторські роздуми часто виявляються не тільки авторськими, а й чічіковской, як, наприклад, про бали, про Собакевич, про губернаторської доньці ... У Чичикова найбільш сильно явлена непередбачуваність і невичерпність живої душі - нехай і не бозна-якою багатою, нехай і скудеющей, але живий.
Одинадцята глава присвячена історії душі Чичикова. Починається його життєпис з моменту народження, коли життя відразу глянула не з'являвся на світ людини "кисло-неприємно, крізь якесь каламутне, занесене снігом віконце: ні одного, ні товариша в дитинстві!" І далі коротко описана бідна матеріальна і злиденна духовно життя хлопчика, приреченого повторити непомітний, безглуздий шлях батька і канути в безвість. Не від цієї чи ущербності гнівний протест Чичикова, його бажання будь-що-будь скласти матеріальне благополуччя своїх майбутніх дітей, щоб не зневажали вони батька, щоб згадували його з вдячністю?!
Єдине, що міг дати Павлуші його батько, - полтина міді і карність, піднесені як духовний заповіт: "Гляди ж, Павлушо, вчися, не дурій і не байдикувати, а найбільше потурати вчителям і начальникам. Колі будеш догоджати начальнику, то хоч і в науці не встигнеш, і таланту Бог не дав, все підеш в хід і всіх випередила. З товаришами не водися, вони тебе добра не навчать, а якщо вже на те пішло, так водися з тими, що багатший, а найбільше бережи і копальні копійку: це річ надійніше за все на світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе видасть, а копійка не видасть, в якій би біді ти не був. Все зробиш, все проб'єш на світі копійкою ".
Ось так - коротко і ясно. І щось же нагадують нам міркування Чичикова-старшого? Ну звичайно! - Молчаліна:
Мені заповів батько:
По-перше, догоджати всім людям без вилучень -
Господарю, де доведеться жити,
Начальнику, з ким я буду служити,
Слузі його, який чистить сукні,
Щвейцарія, двірнику, для уникнення зла,
Собаці двірника, щоб ласкава була.
Так само, як тюрмі ", Чичиков активно домагається матеріального благополуччя, прагнучи сподобатися всім начальникам" помірністю і акуратністю ". А як відгукуються на ці таланти "начальники"! Згадайте, наприклад, вчителя Павлуші: "Треба зауважити, що вчитель був великий любитель тиші і хорошої поведінки і терпіти не міг розумних і гострих хлопчиків ..."
Але при всій близькості "молчалінскому" типу, Чичиков набагато глибше і складніше свого попередника: "Не можна, проте ж, сказати, щоб природа героя нашого була так сувора і черства і почуття його були до того притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття, він відчував і те й інше, він би навіть хотів допомогти, але тільки, щоб не полягало це в значній сумі, щоб не чіпати вже тих грошей, яких покладено було не чіпати; словом, батьківське повчання: бережи і копальні копійку - пішло про запас ".
Особливість Молчаліна в тому, що він геть-чисто позбавлений моральних принципів. Гоголь поглиблює аналіз "молчалінского типу". Чічіков не безпринципна, по-своєму здатний до співчуття, по-своєму переживає, що торжествують дурість і несправедливість. Але основа трагізму і, одночасно, комізму цього образу в тому, що всі людські почуття Чичикова існують остільки оскільки, а сенс життя він вбачає у придбанні, накопительстве. Це ще не плюшкінское манія збагачення заради збагачення. Для Чичикова гроші - засіб, а не мета. Він прагне благополуччя, гідною вільного життя. Але в цьому-то й полягає пастка: при моральної нерозбірливості гроші дуже скоро звертаються в самоціль, і людина лише обманює себе, вважаючи їх засобом. Їх ніколи не буде вистачати, треба накопичити ще і ще - це прямий шлях до Плюшкіна ...
Наведемо ще одне судження про головного героя поеми, в якому, як нам здається, глибоко розкрито природу чічіковской феномена. Це роздуми В. Набокова з його есе "Микола Гоголь" (Новий світ. 1987. № 4.)
"" Мертві душі "постачають уважного читача набором роздулися мертвих душ, які належали пошляка і пошлячкам і описаних з чисто гоголівським смаком і багатством моторошнуватих подробиць, які піднімають це твір до рівня гігантської епічної поеми, - недарма Гоголь дав" Мертвих душ "такий влучний підзаголовок. У вульгарності є якийсь лиск, якась пухлість, і її глянець, її плавні обриси залучали Гоголя як художника. Колосальний кулястий пошляк Павло Чичиков, який витягує пальцями фігу з молока, щоб пом'якшити глотку, або танцює в нічній сорочці, чому речі на полицях здригаються в такт цієї спартанської жіге (а під кінець в екстазі б'є себе по пухкого заду, тобто за свого справжнього обличчя, босий рожевої п'ятою, тим самим наче проштовхуючи себе в справжній рай мертвих душ), - ці бачення панують над більш дрібними вульгарностей убогого провінційного побуту чи маленьких подленькие чиновників. Але пошляк навіть такого гігантського калібру, як Чичиков, неодмінно має якусь ваду, діру, через яку видно черв'як, мізерний ссохшиеся дурник, який лежить, скорчившись, в глибині просоченого вульгарністю вакууму. Із самого початку було щось дурне в ідеї скупки мертвих душ - душ кріпаків, які померли після чергового перепису: поміщики продовжували платити за них подушний податок, тим самим наділяючи їх чимось на зразок абстрактного існування, яке, проте, цілком конкретно посягав на кишеню їх власників і могло бути настільки ж "конкретно" використано Чичикова, покупцем цих фантомів. Дрібна, але досить противна дурість якийсь час таїлася в плутанині складних маніпуляцій. Намагаючись купувати мерців у країні, де 295законно купували і закладали живих людей, Чичиков навряд чи серйозно грішив з точки зору моралі. Незважаючи на безумовну ірраціональність Чичикова в безумовно ірраціональному світі, дурень в ньому видно тому, що він з самого початку робить промах за промахом. Дурістю було торгувати мертві душі у старої, яка боялася привидів, непрощенним безглуздям - пропонувати таку сумнівну угоду хвалько і хамові Ноздревой. <...> Так як вина Чичикова є суто умовною, його доля навряд чи кого-небудь зачепить за живе. Це зайвий раз доводить, як сміхотворно помилялися російські читачі і критики, які бачили в "Мертвих душах" фактичне зображення життя тієї пори. Але якщо підійти до легендарного пошляк Чичикову так, як він того заслуговує, тобто бачити в ньому особина, створену Гоголем, яка рухається в особливій, гоголівської круговерті, то абстрактне уявлення про шахрайської торгівлі кріпаками наповниться дивною реальністю і буде означати значно більше того , що ми побачили б, розглядаючи її в світлі соціальних умов, що панували в Росії сто років тому. Мертві душі, які він скуповує, це не просто перелік імен на листку паперу. Це мертві душі, наповнюють повітря, в якому живе Гоголь, своїм поскрипуванням і борсання, безглузді animuli (душонки (лат.)) Манілова або Коробочки, дам з міста NN, незліченних гномиків, вискакують із сторінок цієї книги. Та й сам Чичиков - всього лише низько оплачувана агент диявола, пекельний комівояжер <...> Пошлость, яку уособлює Чичиков, - одне з головних відмітних властивостей диявола, в чиє існування, треба додати, Гоголь вірив куди більше, ніж в існування Бога. Тріщина в обладунках Чичикова, ця іржава діра, звідки несе брудної смородом (як з пробитою банки крабів, яку покалічив і забув у комірчині який-небудь роззяви), - неодмінна щілину в забралі диявола. Це споконвічний ідіотизм всесвітньої вульгарності.
Чичиков з самого початку приречений і котиться до своєї загибелі, трохи Вихло задом, - ходою, яка тільки пошляка і пошлячкам міста NN могла здатися чарівно світської. У вирішальні хвилини, коли він вибухає однієї зі своїх повчальних тирад (з легкої перебивки в сладкогласной мови - тремоло на словах "любі брати"), маючи намір втопити свої справжні наміри в пишномовної патоці, він називає себе жалюгідним хробаком світу цього. Як не дивно, нутро його та правда точить черв'як, і якщо трішки примружитися, розглядаючи його округлості, хробака цього можна розрізнити. Пригадується довоєнний європейський плакат, рекламували шини; на ньому було зображено щось на зразок людської істоти, цілком складеного з гумових кілець; так і округлий Чичиков здається мені тугим, кільчастим, тілесного кольору черв'яком ".
Благополуччя Чичиков будує на чужих бідах: образив старого вмираючого вчителя, обдурив повитчіком і його дочка, тягне хабара, користується казенним, пускається в афери на митниці ... Нам не вселяє симпатії вчитель, неприємний старий-повитчіком, ми розуміємо, що держава не збідніло особливо від чічіковской митних "негоцій". Але справа ж не в цьому, важливо, що суть його дій одна і та ж - обман, зрада, шахрайство. І не можна ні уявити Чичикова Робін Гудом-, отбирающим награбоване, ні вибачити його дії несимпатичного жертв. Мета не виправдовує засоби - а Чичиков переступає цей основний моральний закон, дозволяє собі робити підлості, виправдовуючись: "Нещасним я не зробив нікого: я не пограбував вдову, я не пустив нікого по світу, користувався від надлишку, брав там, де всякий брав би ... "
Зрозуміло, що це дуже зручна філософія: вона так спрощує життя! Пограбував вдову - злочинець. А пограбував скарбницю, взяв "від надлишків", так ти спритний ділова людина. Чичиков створює собі особливу систему моральних цінностей, яка протистоїть християнської моралі, створює систему самовиправдань - все це і є деградація, шлях духовного зубожіння, бо людина постійно полегшує собі бесіду з власною совістю і врешті-решт виправдовує свій злочин. Це шлях у прірву - від нього і застерігає Гоголь.
Хто живе плітками місто вважає Чичикова і викрадачем губернаторської доньки, і Наполеоном, і антихристом, і капітаном Копєйкін. Це характеризує життя міста, образ думки чиновників і їхніх дружин. По-своєму ці проекції характеризують і Чичикова. Це дрібний, маленький, вульгарний Наполеон, що добивається свого будь-якими засобами; це деромантізіровать розбійник "на зразок Рінальда Рінальдіні"; це не Антихрист, а дрібний біс ...
Особливо треба сказати про проекції образу Чічікова на образ капітана Копєйкіна. На самому початку ми говорили, що цензура заборонила "повість". Для Гоголя це було страшним ударом: "... зізнаюся, знищення Копєйкіна мене багато збентежило. Це одне з кращих місць. І я не в силах нічим залатати цю діру, яку видно в моїй поемі". І Гоголь вирішується переробити "повість". У цензурному варіанті Копєйкін отримує невелику суму, щоб прожити, поки не буде вирішено питання про допомоги. Але серед спокус столиці він миттю витрачає ці гроші і є вимагати нових. Тоді-то його і висилають з Петербурга, і він йде розбійничати. Як бачите, Гоголь зовсім зняв мотив вимушеного вмирати з голоду людини: у новий редакції Копейкіна гроші потрібні не на хліб насущний: "мені потрібно, каже, з'їсти і котлетку, пляшку французького вина, розважити теж себе, в театр, розумієте". Тобто немає прямого викриття, герой опиняється вже мало не нахабним здирником. Навіщо ж Гоголь все ж таки залишив "повість"?
Перш за все, звернемо увагу на стиль "повісті". Вона розказана поштмейстером, а цей герой пояснюється своїм складом. І ось у його викладі все набуває особливий вид. Блискуче аналізує цей аспект Ю.В. Манн: "Незграбно-комічна манера оповіді ... кидає відблиск і на те, про що йдеться, - на предмет розповіді. Не вища комісія, а" в деякому роді вища комісія ". Не правління, а" правління, розумієте, таке собі " . Різниця між вельможею і капітана Копєйкіна переведена на грошовий рахунок: "дев'яносто рублів і нуль!" Крізь таку-то густу мережу слівець "у деякому роді", "така собі", "можете уявити собі" і т. д. побачена царська столиця. І на її монументальний образ (та й на все, що відбувається в "повісті") падає якась строката, що коливається брижі. Змушуючи читача сміятися, Гоголь позбавляв священного сану царські інститути та встановлення.
Виникає запитання: хіба що-небудь подібне могло бути в думках поштмейстера, оповідача "повісті"? Але в цьому-то й річ: його недорікуваті манера оповіді так наївна, так щиросердно, що захоплення в ній невіддільне від злої глузування. А раз так, то ця манера здатна передати уїдливу насмішку самого автора "Мертвих душ".
Цією-то манерою і нейтралізуються, зводяться нанівець ті зміни в характеристиці "начальника" і капітана Копєйкіна, які письменник змушений був внести "(Манн Ю. Сміливість винаходи. М.," Дитяча література ", 1979, с. 110-111) .
Отже, "Повість про капітана Копєйкіна" вводить у поему тему столиці та вищих кіл влади. Дослідники відзначали, що вона є однією з петербурзьких повістей Гоголя, як би "вставленої" в "Мертві душі". Це вірно, але з'являється відчуття чужорідність повісті в тканині поеми. Чи дійсно вона потрібна лише для "теми Петербурга"? Ні, звичайно, не тільки для цього, хоча сама установка Гоголя - "показати всю Русь" - вимагала залучення цієї теми.
І все ж повість головним чином пов'язана з глибинними пластами поеми.
Подивіться, як відповідає версія поштмейстера всім іншим версіям: вона так само безглузда, як і вони. Це нагнітає загальну атмосферу безумства, невідповідності всього всьому, тотального засліплення і одурманювання. І, нарешті, найголовніше. У повісті звучить один з основних мотивів гоголівського творчості: мотив помсти, вірніше, мотив аморальності помсти.
"Повість про капітана Копєйкіна" написана приблизно в той же час, що і "Шинель" - одна з найважливіших повістей Гоголя, одна з центральних у російській літературі. Згадайте слова Достоєвського: "Ми всі вийшли з гоголівської" Шинелі "! Маленький чиновник Акакій Акакійович урізувати себе у всьому, щоб зшити нову шинель. Для нього ця шинель щось незмірно більше, ніж просто тепла зручний одяг. Це - символ її людської гідності, його "самостояння". І в перші ж дні на вулиці шинель з нього зняли грабіжники! Не добившись справедливості, Акакій Акакійович впадає у відчай і вмирає. І ось на околиці Петербурга з'являється страшний привид, зривала з людей пальто, особливо шинелі. Про що ця повість? Вдумаймося , адже Акакій Акакійович міг помститися саме грабіжникам, відняли у нього шинель. Чому ж він не обмежується цим? У тому-то і справа - і це одна з основоположних ідей Гоголя, - що міра помсти завжди перевищить міру нанесеної образи. У помсту ніколи не торжествує справедливість - помста засліплює, змушує бачити ворогів у всіх оточуючих. Протест - теж пробудження живої душі, міра терпіння якої не безмежна. Але протест, що штовхає до помсти, що спонукає до насильства, - це страшний шлях пробудження, що веде до прірви, до погибелі.
І в першому, і в другому варіантах "Повісті про капітана Копєйкіна" зберігається головне: влада завжди спізнюється із справедливістю. Захисник батьківщини (адже капітан Копєйкін герой війни 1812 року) перетворюється на ворога батьківщини.
Зрозуміло, Чичиков не капітан Копєйкін. Але їх зближує те, що Росія не дасть своїм громадянам стати доброчесними, самовдосконалюватися. Всі здібності направляються в погане русло, звертаються у зло в цій країні абсурду, перекручених моральних цінностей, торжествуючої дурості і вульгарності.
"Повість про капітана Копєйкіна" страшна картиною швидкого перетворення захисника Русі, проливав за ніс кров, в її супостата. Це - попередження Гоголя сучасникам, заклик прокинутися, прокинутися від сонного ходи у прірву.
Список літератури
Монахова О.П., Малхазова М.В. Російська література XIX століття. Ч.1. - М., 1994.
Набоков В.В. Микола Гоголь / / Новий світ. 1987. № 4