Одним з найбільших мовознавців світу, з ім'ям якого пов'язується перш за все затвердження в мовознавстві синхронізму і системно-структурного підходу до мови, є Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Він навчався в младограмматиков А. Лескіна, Г. Остхоф і К. Бругмана (Лайпцігскій університет). У 1879 він публікує підготовлений в студентські роки і відразу ж став всесвітньо відомим "Мемуар про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах", висновки якого, які спираються на дедуктивно-системний аналіз рядів чергувань голосних, щодо наявності "сонантіческіх коефіцієнтів" - ларінгали (особливих фонем, відіграли роль у розвитку індоєвропейського вокалізму і зміну структури коренів) були відкинуті младограмматиками, але отримали підтвердження через півстоліття, після виявлення Є. Куриловичем (1927) рефлексу соссюровского гіпотетичного А в розшифрованому після смерті Ф. де Соссюра хеттськой мовою. У роботах з литовської акцентуації (1894-1896) він сформулював закон про взаємозв'язок в литовському і слов'янських наголоси і інтонації (відкритий ним одночасно з Ф. Ф. Фортунатова, але незалежно від нього). Він читав лекції спершу в Парижі, де його учнями стають Антуан Мейє, Жозеф Вандріес, Моріс грамоніт, а потім (з 1891) в рідній Женеві, де, перейшовши з кафедри санскриту і порівняльного мовознавства на кафедру загального мовознавства, він тричі (1906-1912 ) прочитав курс загальної теорії мови, в якому він звів докупи розрізнені до цього думки про природу і сутність мови, про структуру мовознавства та його методи. Він не залишив навіть начерків лекцій; і встановлені помітні відмінності між трьома циклами лекцій за структурою і авторським акцентів. Найважливішою подією стало видання під ім'ям Ф. де Соссюра курсу лекцій, текст якого був підготовлений до друку і вийшов в світ під назвою "Курс загальної лінгвістики" (1916, тобто після смерті Ф. де Соссюра, перший російський переклад: 1933; в нашій країні нещодавно видано два томи праць Ф. де Соссюра російською мовою: 1977 і 1990). Видавцями "Курсу" були його женевські учні та колеги Альбер Сеше і Шарль Баллі, внесли чимало свого (у тому числі і сумно знамениту фразу: "єдиним і справжнім об'єктом лінгвістики є мова, аналізований у собі і для себе", яка стимулювала впровадження в мовознавство принципу імманентізма). Вони спиралися лише на деякі і не завжди кращі студентські конспекти лекцій. Через великий ряд років були виявлені більш грунтовні конспекти інших студентів, які дозволяють побачити відмінності між трьома циклами лекцій та встановити еволюцію думок автора, який не відразу став на позиції синхронического підходу до мови, хоча про дихотомії мови та мовлення і дихотомії синхронії і діахронії він каже вже в першому циклі. Пізніше з'явилося (1967-1968) критичне видання "Курсу", що показує досить довільну інтерпретацію лекцій Ф. де Соссюра їх першими видавцями.
Ця книга (у канонічному її варіанті) викликала широкий резонанс у світовій науці. Розгорнулася гостра полеміка між послідовниками Ф. де Соссюра та противниками його концепції, послужила кристалізації принципів структурного мовознавства. До ідеям чи навіть просто до імені Ф. де Соссюра зверталися представники самих різних шкіл. Ф. де Соссюр став у 20 ст. найбільш критично читаним лінгвістом. Ф. де Соссюр орієнтується на філософсько-соціологічні системи Огюста Конта й Еміля Дюркгейма. Він виніс на широке обговорення проблеми побудови синхронического мовознавства, вирішення яких вже намічалося в працях У.Д. Уїтні, І.А. Бодуена де Куртене, Н.В. Крушевського, А. Марті.
Він використовує в побудові своєї лінгвістичної теорії методологічний принцип редукціонізму, відповідно до якого в досліджуваному об'єкті виділяються лише суттєві моменти, противопоставляясь моментів несуттєвим, другорядним, не вартим уваги. Проводиться поетапне виділення на дихотомічної основі ознак, що характеризують лінгвістику. Мовознавство в цілому віднесено до відання психології, а саме до ведення соціальної психології. У соціальній психології виділяється особлива суспільна наука - семіологія, покликана вивчати знакові системи, найбільш важливою з яких є мова.
Усередині семіології вичленяються лінгвістика, займається мовою як знаковою системою особливий, найбільш складною по своїй організації. Мова в цілому названий терміном le langage (який часто перекладається на російську мову терміном мовна діяльність). Далі, проводиться розмежування менш істотною для суворого аналізу зовнішньої лінгвістики, яка описує географічні, економічні, історичні та інші зовнішні умови побутування мови, і більш істотною для дослідника внутрішньої лінгвістики, що досліджує будову мовного механізму у відверненні від зовнішніх факторів, тобто в іманентно плані. Вказується на найбільшу близькість листа до мови в колі знакових систем.
Внутрішня лінгвістика розчленовується на лінгвістику мови (la linguistique de la langue) і лінгвістику мовлення (la linguistique de la parole). Мова кваліфікується як система знаків, для якої істотні перш за все відносини між її елементами, їх оппозітівние, релятивних, негативні властивості, відмінності між цими елементами, а не їх позитивні, субстанційні властивості. Елементи мови розуміються як одиниці, що володіють кожна не тільки своїм значенням (le sense), але й своєю значимістю (le valeur), виходячи з її місця в системі відносин. Зізнаються вторинними матеріальні характеристики, в силу чого фонологія (= фонетика) виведений за межі лінгвістики. Оголошується несуттєвим спосіб реалізації мовного знака. Розрізняються два види відносин між мовними елементами - асоціативні і синтагматичні. Цій системі (мови у вузькому сенсі) приписується психічний і соціальний статус. Вона локалізується у свідомості мовців. Об'єкт лінгвістики мови кваліфікується як залишок, що виділяється при вирахуванні мови (la langue) з мовної діяльності (le langage). Цьому об'єкту приписується психофізіологічний та індивідуальний статус. Допускається можливість співвіднести з цим об'єктом окремий мовленнєвий акт і виникає в його результаті поєднання знаків (синтагму), вважати мова реалізацією мови. У "Курсі загальної лінгвістики" дається виклад лише характеристик мови у вузькому сенсі, відсутні намітки лінгвістики мови.
Послідовниками Ф. де Соссюра давалися різні трактування дихотомії мови та мовлення (соціальне - індивідуальне, віртуальне - актуальне, абстрактне - конкретне, парадигматика - синтагматика, синхронія - діахронія, норма - стиль, система - реалізація системи, код - повідомлення, породжує пристрій - породження , (вроджена) здатність (competence) - виконання (performance). Послідовники женевського вченого поширили цю дихотомію на вивчення інших сторін мови (розмежування фонології й фонетики у Н. С. Трубецького). Нарешті, лінгвістика мови була розчленована на менш важливу еволюційну, діахронічно лінгвістику, що спостерігає за ставленням фактів на осі часу, і більше істотну для мовця і для дослідника мови статичну, синхронічний лінгвістику, що досліджує відносини мовних елементів на осі одночасності. Поняття системи було віднесено лише до синхронії. Діахронічний лінгвістика зазнала поділу на проспективному та ретроспективну. Було проведено ототожнення синхронического підходу з граматикою і діахронічного з фонетикою. Різноманітні трактування цієї дихотомії в інших авторів (статика - динаміка, система - асистемність, організоване в систему ціле - одиничний факт, Miteinander - Nacheinander, тобто одночасність - послідовність у часі).
Мовний знак розумівся як цілком психічне утворення, як довільне, умовне, не нав'язане природою причинно-слідче з'єднання двох сторін - акустичного образу, що означає (le signifiant) та ідеї, поняття, означуваного (le signifie). Ф. де Соссюр сфомуліровал ряд законів знака, які стверджують його незмінність і разом з тим мінливість, його лінійність. Дискусії в основному розгорнулися навколо проблеми умовності-мотивованості мовного знака.
Є великий ряд видань "Курсу" французькою мовою і його перекладів на різні мови. Ідеї Ф. до Соссюра справили вплив на діяльність Женевської та французької шкіл соціологічного мовознавства, на формування і розвиток дослідницьких програм формально-структурного та структурно-функціонального течій, шкіл і окремих концепцій. Численні дискусії велися в радянському мовознавстві навколо вчення Ф. де Соссюра про природу і структуру мовного знака та навколо його дихотомій мови-мовлення, синхронії-діахронії.
І.П. Сусов