Реферат з історії мовознавства:
Виконав студент 2-го курсу Кирило Сергійович
Міністерство загальної професійної освіти
Ростовський Державний Педагогічний Університет
Лінгвістичний інститут
Перекладацьке відділення
2001
До початку 20 століття невдоволення не тільки младограмматизм, але, і всієї порівняльно-історичної парадигмою стало широко поширеним. Основне завдання мовознавства 19 століття - побудова граматики й фонетики індоєвропейських мов - була в основному вирішена младограмматиками, але для детальних реконструкцій не вистачало первинного матеріалу. Ставало ясно, що одним лише побудовою прамови завдання лінгвістики не вичерпуються. На початку 20 століття виникали думки, що мовознавство відірване від життя і заглиблені в старовину - методи компаративістів, доведені до досконалості младограмматиками, мали обмежену придатність, не могли допомогти у вирішенні практичних завдань.
У першій чверті 20 століття младограмматизм продовжує безроздільно владарювати в Німеччині, але і в Росії (Н. В. Крушевський, І. О. Бодуен де Куртене) і в США (У. Д. Уітні, Ф. Боас) і у Франції починають з'являтися нові й альтернативні течії в лінгвістиці. Особливо сильним цей процес був помітний у Франції, де традиції граматики Пор-Рояля ніколи не зникали, учені зберігали інтерес до вивчення загальних властивостей мови, до універсальних теорій. Тут і виник''Курс загальної лінгвістики Ф. де Соссюра'', який став початком нового етапу у розвитку світової науки про мову.
Фердинанд де Соссюр (1857-1913) - один з видатних мовознавців, якого можна порівняти з Ф. Боппа, В. Гумбольдтом, А. Шлейхера і І. А. Бодуен де Куртене. Вчений народився і виріс в Женеві. Вже в юності основним його інтересом була лінгвістика індоєвропейських мов. У 1876 р. в Лейпцігу він слухав лекції Остгоф, Лескіна, Бругмана - творців младограмматики. У 1878-1880 рр.. Ф. де Соссюр стажується в Берліні, звідки він змушений виїхати з-за конфлікту з Остгоф і Бругманом, які не прийняли новаторських концепцій вченого. У 1880 р. він переїжджає до Парижа, де його учнями стають А. Мейє та М. грамоніт. Там же він знайомиться з Бодуен де Куртене. У 1881 р. Соссюр повертається до Женеви, де до кінця життя був професором. Головний і єдиний виданий за життя праця -''Трактат про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах''- закінчено автором у віці 21 року.
Концепція Соссюра була спрямована проти младограмматиков, у яких не було чіткого розуміння специфіки та системного характеру мови, і які були емпіриками, які боялися загальнотеоретичних побудов. Сила цього вченого була укладена в новому погляді на вже підняті лінгвістичні проблеми. Й. Йордан писав, що''важко уявити собі більш глибокого і більш об'єктивного спостерігача мовних фактів, ніж Соссюр. Тому його пояснення майже чотки, майже математично точні і часто переконують''.
Після смерті вчителя Ш. Баллі і А. Сеше в 1916 р. публікують книгу''Курс загальної лінгвістики'', засновану на записах лекцій Ф. де Соссюра. Ця книга викликала широкий резонанс у світовій науці. Розгорнулася гостра полеміка між послідовниками Ф. де Соссюра та противниками його концепції, послужила кристалізації принципів структурного мовознавства. До ідеям чи навіть просто до імені Ф. де Соссюра зверталися представники самих різних шкіл. Ф. де Соссюр став у 20 ст. найбільш критично читаним лінгвістом. Він орієнтується на філософсько-соціологічні системи Огюста Конта й Еміля Дюркгейма і виніс на широке обговорення проблеми побудови синхронического мовознавства, вирішення яких вже намічалося в працях У.Д. Уїтні, І.А. Бодуена де Куртене, Н.В. Крушевського, А. Марті. Він використовує в побудові своєї лінгвістичної теорії методологічний принцип редукціонізму, відповідно до якого в досліджуваному об'єкті виділяються лише суттєві моменти, противопоставляясь моментів несуттєвим, другорядним, не вартим уваги. Проводиться поетапне виділення на дихотомічної основі ознак, що характеризують лінгвістику. Мовознавство в цілому віднесено до відання психології, а саме до ведення соціальної психології. У соціальній психології виділяється особлива суспільна наука - семіологія, покликана вивчати знакові системи, найбільш важливою з яких є мова.
У цій роботі автори розкривають розуміння Ф. де Соссюром мови в цілому як системи, що складається з трьох частин: власне мова (langue), мова (parole), і мовну діяльність (langage). - Поняття мовної діяльності початково, і йому не дається чіткого визначення. До неї відносяться будь-які явища, традиційно розглядаються лінгвістикою: акустичні, понятійні, індивідуальні, соціальні і т. д. Разом з тим це і система виражальних можливостей даного народу, яка досить різноманітна і стикається з фізикою, фізіологією, психологією.
- Соссюр писав:''Мова - лише частина - щоправда, найважливіша частина - мовленнєвої діяльності. Він є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, прийнятих колективом, щоб забезпечити реалізацію, функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, яка існує у кожного носія мови. Мова являє собою цілісність сам по собі''. Мова - це граматична система і словник, тобто інвентар мовних засобів, без оволодіння якими неможливо мовне спілкування. Мова як граматична і лінгвістична система потенційно існує у свідомості індивідів, що належать до однієї мовної спільності. Як суспільний продукт і як засіб взаєморозуміння людей, мова не залежить від індивіда, який на нього каже. Індивід повинен докладати зусилля, щоб досконало опанувати системою мови. Вивчення мови - чисто психологічний процес. Тим самим вперше реалізується підхід до мови як до явища, зовнішнього по відношенню до дослідника і вивчається з позиції ззовні. Соссюр наводить такий приклад:''... ми не говоримо на мертвих мовах, але можемо опанувати їх механізмом''.
Небезпечним помилкою Соссюра було розуміння мови як абстракції, грою розуму. Нарешті, вчений вважає, що мова - не діяльність мовця, а готовий продукт, пасивно реєстрований мовцем, що повністю суперечить концепції Гумбольдта. Згідно Соссюру, мова - саме ergon.
Мові протиставляється мова. Це все, що мається на мовленнєвої діяльності мінус мову. Причини такого протиставлення в наступному: мова соціальний, це загальне надбання всіх, хто нею говорить, тоді як мова індивідуальна; мова пов'язана з фізичними параметрами, вся акустична сторона мовленнєвої діяльності відноситься до мовлення; мова ж незалежний від способів фізичної реалізації: усна, письмова, жестова мова відображає один і той же мова. Психічна частина мовного акту теж включається Соссюром в мову, але йому не вдається послідовно провести таку точку зору, тому що мова включає в себе лише суттєве, а все випадкове і побічна відноситься до мови. Мова складається з окремих актів говоріння і слухання, здійснюваних у круговерті спілкування. Незважаючи на антитеза мови і мови, Соссюр зауважує, що вони:''тісно пов'язані між собою і один одного взаємно припускають: мова необхідна, щоб мова була зрозуміла; мова, у свою чергу, необхідна для того, щоб встановився мову''. Отже, розвиток мови виявляється в мові, живе мовлення є форма існування і розвитку мови.
Розмежування мови і мови звузило об'єкт лінгвістики, зробило його більш конкретним. Новизна таких міркувань була в розмежуванні мовних фактів, у розгляді кожного з них окремо.
- Важливим і, мабуть, найголовнішим досягненням''Курсу загальної лінгвістики''Соссюра було встановлення специфіки мовознавства як науки і виділення кола її першочергових завдань. До Соссюра мовознавці підходили до вивчення мови з позиції чи логіки, чи психології, або фізіології, або соціології. Тепер же головним стало питання''Як розвивається мова?''Заключна думка''Курсу''говорить, що єдиним і істинним об'єктом лінгвістики є мова, аналізований у собі і для себе. Перша частина цього висновку повністю справедлива, оскільки встановлення об'єкта вивчення і вироблення методів створюють специфіку мовознавства, необхідну для нього як для самостійної науки. Але ми не можемо розглядати мову''в самому собі і для себе'', так як він існує для певної мети - як знаряддя спілкування, засіб вираження думок і людської культури, засіб пізнання навколишнього світу. Не можна відривати його від власних функцій і розглядати ізольовано.
- Розглядаючи фактори, що впливають на розвиток мови, Соссюр прагне''Усунути з поняття мови все, що чуже його організму, його системі''. Тому він різко відокремлює лінгвістику внутрішню (мовну систему) від лінгвістики зовнішньої (зовнішні умови розвитку і функціонування мови, в тому числі, всі зв'язки, які можуть існувати між історією мови та історією цивілізації; відносини, що існують між мовою і політичною системою; історія літературних мов і все, що має стосунок до географічного поширення мов і до їх дроблення на діалекти'').
Однак Соссюр зазначає зв'язок історії мови з історією цивілізації та суспільства. Він також визнає, що''звичаї нації впливають на її мовою, а з іншого боку, значною мірою мова формує націю''. Але екстралінгвістичні чинники не торкаються внутрішню систему мови:''помилково думати, що, минаючи їх, не можна пізнати внутрішній організм мови''.
Вчений підкреслював, що зовнішня лінгвістика не менш важлива і потрібна, ніж внутрішня, але таке розмежування давало можливість зосередитися на внутрішній і виводило її на передній план, тому що''мова є система, що підкоряється своєму власному порядку; внутрішнім є все те, що змінює систему''. Однак ясно, що мова і її розвиток слід вивчати у зв'язку з суспільством, який створив і безперервно його розвивають. Тому таке розмежування і визнання внутрішньої лінгвістики істинної навряд чи правомірно. У свою чергу Соссюр підняв важливу проблему відносини системи мови та історії суспільства.
- Соссюр розрізняв у мові два аспекти, дві осі - синхронно (одноразово існування мови, статичний аспект, мова в його системі) і діахронії (послідовність мовних факторів у часі, історичний або динамічний аспект). Ці два поняття вчений вважав основоположними для всіх наук, що користуються поняттям значущості. Отже, потрібно виділити дві незалежних лінгвістики - синхронічний і діахронічно. Він справедливо зауважує синхронічному характер граматики Пор-Рояля, як і всієї лінгвістики 18 століття. До нього до такого висновку приходив Герман Пауль, але розмежування Соссюра мало методологічне значення.
По-перше, дососсюровская лінгвістика часто змішувала синхронії та діахронії (традиційний опис словотворення, де змішувалися діючі в даний момент і застарілі залишки моделей минулого, в рівній мірі розглядалися реальне коріння і старі опитаних елементи).
По-друге, змінювалася система пріоритетів. Описова лінгвістика, якщо і враховувалася, то тільки як базис мовознавства, більш практична, ніж наукова, дисципліна. Їй належало лише реєструвати мовні факти, пояснення яких може бути, на думку науки 19 століття, тільки історичним. Рівність синхронічеськой лінгвістики з діахронічний висувало першу на передній план.
Соссюр пішов ще далі. Він вважав, що відокремлений від історії синхронічний аспект дозволяє досліднику вивчити відносини між співіснуючими фактами, пізнати систему мови. Діахронічний підхід, на думку Соссюра, руйнує мовну систему і перетворює її на зібрання розрізнених фактів. Системне уявлення синхронії ставить її вище''хаотичної''діахронії. ''Лінгвістика приділяла дуже велике місце історії, тепер їй доведеться повернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже понятий в новому дусі, збагаченої новими прийомами і оновленим історичним методом, який, таким чином, допомагає краще усвідомити стан мови''. Таким чином, народжувалася нова концепція, в якій розмежування мови і мови давало можливість відволіктися від лінгвістики мови, так і розмежування синхронії і діахронії відкривало шлях до зосередження на синхронічеськой лінгвістиці. Такий підхід видавався занадто нетрадиційним навіть для мовознавців, які прагнули вийти за рамки младограмматізма.
Концепція Соссюра не тільки не дозволила питання про причини мовних змін, але просто не включила його до себе. Автор підкреслював''випадковий характер будь-якого стану''. При довільній зв'язку означуваного з означає мовне зміна може бути яким завгодно, лише б воно було прийнято мовним колективом.
Поняття синхронії у Соссюра було двоїстим. З одного боку воно розумілося як існування тих чи інших явищ, як деякий стан мови,''мовної зріз''. Але в один і той же момент в мові можуть існувати разносістемние явища, а так само явища з діахронічний забарвленням: архаїзми, неологізми і т. д. Таким чином, синхронності можна було представити як систему і як стан мови. Обидві концепції в подальшому були сприйняті лінгвістами, але ніхто не зміг розглядати їх в концепції Соссюра.
Також, в аспекті протиставлення, розглядаються лінгвістичні закони. Закон у діахронії розуміється Соссюром майже так само, як і младограмматиками: він императивен,''нав'язаний мови'', не є загальним і має приватний характер. Прямо протилежний характер мають закони синхронічний, не визнані наукою 19 століття, вони спільні, але не імперативні. Втім, Соссюр ставився до поняття закону обережно і підкреслював, що слід говорити про просто синхронічний і діахронічно факти, які не є законами в повному сенсі слова.
- Соссюр всіляко підкреслював системний характер мови і обгрунтував його знакову природу. На його думку, мовні факти як елементи взаємно визначають один одного. Системні відношення характеризують тільки синтетичну лінгвістику, так як''не може бути системи, що охоплює одночасно кілька періодів''. Таким чином, мова є система знаків. Кожен знак має дві сторони: що означає (план вираження) і означається (план змісту). У зв'язку з цим треба пояснити тезу Соссюра, що''мова є форма, а не субстанція''. Оскільки мовний знак двосторонньому і включає в себе як звуковий образ (що означає), так і значення (означається), то цією тезою стверджується, що мова є форма, засіб вираження будь-якого змісту і що мова не слід змішувати з вмістом висловлюваного.
Мовний знак, з одного боку, довільний, умовний (це відноситься до вибору знака), але, з іншого, він обов'язковий для мовного колективу. Соссюр підкреслює, що складові мова знаки є не абстракції, а реальні об'єкти ', що знаходяться в мозку мовців. Однак він говорить, що одиниці мови нам безпосередньо не дані, що не можна вважати такими слова чи речення. У цьому розділі''Курсу''він пориває зі сформованим визначенням мовних одиниць (хоча і не заперечує її див. далі), перш за все слів, як заздалегідь заданих. Соссюр вводить нове поняття - значимість. Для з'ясування цього поняття Соссюр призводить аналогію мови з шахами. Будь-який елемент сам по собі нічого не значить. Він стає реальним і конкретним лише остільки, оскільки він наділений значимістю і нерозривно пов'язаний з нею. Те ж і в мові - не важливо, чи має мовна одиниця звукову або яку-небудь іншу природу, важлива її противопоставленность іншим одиницям.
Поняття значущості для Соссюра було виключно важливим:''Поняття значущості покриває і поняття одиниці, і поняття конкретної мовної сутності, і поняття мовної реальності''. Мова - система чистих значимостей. Мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значимість одного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших''. Таке розуміння мови не узгоджується з ранніми уявленнями Соссюра, згідно з якими мова - що зберігається в мозку система, а позначає -''акустичний образ''. Знак або має власні властивості, або в ньому нічого немає?
Знаки утворюють систему відносин. Двоякий характер цієї системи Соссюр показав у вигляді протиставлення синтагматика (лінійний характер мови, ставлення елементів, які шикуються один за одним у потоці мовлення), і парадигматики (мовні одиниці асоціюються з іншими одиницями в пам'яті). Ф. де Соссюр за будь-якої конкретизації своєї теорії, при виділенні типів відносин, виділяв два види шляхи:''від відносин до одиниць''і''від одиниць до відносин'', вважаючи за краще останній. Залишається неясним, як можна було визначити два типи відносин при послідовному проведенні принципу''в мові немає нічого, крім відмінностей''. Але саме виділення двох типів відносин виявляло 2 основних класу явищ, які описувалися в традиційних граматиках, починаючи з олександрійської. Соссюр пропонує розподіл мови на теорію синтагм і теорію асоціацій.
Розглядаючи мову як систему довільних знаків, Соссюр порівнює його з будь-якої іншої''знаковою системою, що виражає ідеї, а отже його можна порівняти з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами чемності, з військовими сигналами і т. п.''Отже потрібно створити науку про знаки в суспільстві - семіології. Мова в ній повинен займати надзвичайний стан, тому що він - найскладніша і поширена семиологическая система.
Інше основне поняття концепції - поняття форми, протиставила субстанції. Розумова і звукова субстанції самі по собі аморфні й невизначені, але мова служить допомогою ланкою між думкою і звуком, надаючи їх у форму.
Соссюр не заперечував важливості проблеми мовних одиниць, зокрема, слова, він зауважував:''Слово, незважаючи на всі труднощі, пов'язані з визначенням цього поняття, є одиниця, невідступно представляющаяся нашому розуму як щось центральне в механізмі мови''. Подання слова як психолінгвістичні важливого явища суперечить твердженням, що в мові немає нічого, крім відмінностей. Але для вченого в першу чергу була важлива мовна структура - термін, що виник згодом, і соссюровского лінгвістика отримала назву структурної. Одиниці при такому підході - явище похідне. Як і у випадку з синхронії та діахронії, можна було розглядати ці твердження з різних точок зору, відштовхуючись від різних висловлювань Соссюра, або вважаючи мову системою чистих відносин (глоссематика), або визнаючи за одиницями власні властивості (пражцев, Московська школа).
Книга Ф. де Соссюра містить чимало суперечностей. Деякі з них визначалися історією підготовки до друку''Курсу'', складеного з різнорідних і читавшихся в різний час лекцій. Деякі положення своєї теорії автор не встиг довести до кінця, але видання''Курсу''в той час було необхідним і важливим. Багато питань були чітко сформульовані, деякі, перед якими відступали покоління лінгвістів, були більш-менш переконливо дозволені (соціальне і індивідуальне в мові) або просто''закриті''(проблеми природного зв'язку звучання і значення, причини зміни в мові).
Учні і послідовники Соссюра не утворюють єдності, оскільки багато положень його концепції суперечливі і допускають неоднозначне тлумачення. Безпосередньо розвивали погляди свого вчителя Ш. Баллі, А. Сеше, російський мовознавець О. Карцевський (Женевська школа). Вчені, що працювали з методом порівняльно-історичного мовознавства (А. Мейє, А. Соммерсфельт та ін) також взяли деякі соціологічні положення концепції Соссюра. Але головний його внесок у світову лінгвістику полягає в тому, що багато його ідеї стали основою найбільш впливових лінгвістичних навчань теперішнього часу - структуралізму (празька школа, глоссематики - данський структуралізм) і частково дескриптивна лінгвістика США.
Одним з найбільш видатних учених, які продовжували роботу з проблем''Курсу''був фахівець по загальному та романського мовознавства датчанин Вігго Брендаль. До 1939 року структуралізм зайняв міцні позиції у світовому мовознавстві, і стали досить ясні його основні риси, що протистоять лінгвістиці попередньої епохи - младограмматизм. Стаття Брендаля''Структуральний лінгвістика''цікава чітким підсумовуванням основних рис і підходів у вивченні мови.
По-перше, автор зауважує історичний характер науки 19 ст., І історичну необхідність появи ідей Соссюра, в особливості понять синхронії і структури. Він виділяє всередині синхронії ще два елементи - статичний і динамічний. Однак можливе й інше розуміння синхронії, згідно двоякого погляду Соссюра на цю проблему - виділення Ахроні і панхроніі - фактори загальнолюдські, стійко діють на протязі історії і дають про себе знати в ладі мови.
По-друге, наука 19 ст. була чисто позитивістської. Вчені цікавилися тільки фактами, навіть дрібними, забувши про теоретичний підхід. У 20 ст. структуралізм включає в себе поняття структури, уникаючи труднощів вузького позитивізму. Брендаль приходить до висновку, що кожна наука повинна мати структурою і бути системною.
По-третє, наука 19 ст. законополагающий. Закон займає в ній центральне місце, він має абсолютний характер - не має виключень і містить істинні закони лінгвістики, безпосередньо відображає дійсність. У лінгвістиці 20 ст. намагаються не приписувати таку значимість окремих законів:''Ізольований закон має тільки відносну та попередню цінність. Закон, навіть загальний, не що інше як засіб для розуміння, для пояснення досліджуваного предмета.''Центральне місце займає модель, яка як = то відображає дійсність, але не настільки безпосередньо, як вважали младограмматики.
По-четверте, позитивістська лінгвістика вважала, що''єдино цінним методом є метод індукції. ''Досвід та експериментування покояться на гіпотезах, на начаткам аналізу, абстракції і узагальнення, отже, індукція є не щось інше, як замаскована дедукція''. Наука 20 століття це довела і грунтується на дедукції.
По-п'яте, багато в чому під впливом загальнонаукової парадигми свого часу лінгвістика 1919 в. вважала, що''кожен язик постійно змінюється, еволюціонує'', зміни в мові розглядалися як безперервні. Лінгвістика 20 ст. враховує переривчасті зміни і різкі скачки з одного стану в інший. Порівнюючи дві наукові парадигми в мовознавстві, Брендаль віддає перевагу новій, що дозволяє більш правильно і адекватно розуміти природу мови.
Алан Гардінер (1879-1963). Англійський вчений-єгиптолог, також займався роботами Соссюра. Він уточнює і робить точку зору свого попередника більш послідовною. Він не вважав, що мова це система чистих відносин; що протиставлення індивідуального та колективного основне, так як мова може бути і тим, і іншим. Гардінер погоджується, що мова - це об'єктивна реальність, що зберігається в мозку:''... мова-збори лінгвістичних звичок''. Протиставлена мові мова - звичайний текст. Мова міститься в мові і може бути виокремити з неї. Мова - короткочасна, історично неповторна діяльність, яка використовує слова. Гардінер вважав пропозиції самі по собі належать до промови. До мови належать слова, з яких складаються пропозиції і''загальні схеми, лінгвістичні моделі''. Гардінер визнає приналежність мови таких комбінацій слів,''які мова так тісно згуртував разом, що неможливі ніякі варіанти їх'', - тобто фразеологізмів. Однак, згідно з психологічним основам лінгвістичних традицій, саме слова, їх стійкі поєднання і моделі речень зберігаються в мозку, а пропозиції щоразу створюються заново.
Ідеї Гардінера вплинули на ряд мовознавців, на Бренделя і Карла Бюлера, німецького психолога і лінгвіста. Його найвідоміша робота називалася''Теорія мови''. У книзі вчений намагався розглянути дуже широке коло питань, але не створив власної теорії. Наприклад, говорячи про принципи науки про мову, Бюлер висловив лише деякі елементи теорії, проте, безперечно важливі. Зазнавши впливу Соссюра, він прагнув уточнити і зробити більш послідовними ідеї відомого швейцарця.
В основу його ідей Бюлер поклав аксіоматичний метод, який він запозичив у математика Д. Гільберта. Бюлер вперше застосував його до лінгвістики. Бюлер висуває 4 аксіоми. 2 з них грунтуються на думках його попередників, а інші 2 являють собою оригінальний підхід до спадщини Соссюра.
- Перша аксіома. Пропонується''модель мови як Органон (збори правил чи принципів наукового дослідження)''. Бюлер розуміє мову як щось що знаходиться в центрі умовного простору, а з трьох боків від нього знаходяться: предмети і ситуації; відправник, адресат. Отже, є 3 смислових відносини: репрезентація, експресія, апеляція. Складний мовний знак має 3 семантичними функціями: символ в силу своєї співвіднесеності з предметом і станом справ; симптом в силу своєї залежності від відправника, внутрішній стан яке він висловлює, а сигнал в силу свого звернення до слухача, чиїм поведінкою або внутрішнім станом він керує. Репрезентація, експресія, апеляція - семантичні поняття. Різні знаки націлені на різні функції: у наукових текстах - на репрезентацію, у командах - на апеляцію і т.д. Але в кожному знаку можна виділити всі три функції. Це розмежування функцій і типів знаків стало найбільш відомим пунктом концепції Бюлера - раніше знак мав тільки репрезентативну функцію. Виділення двох інших як рівноправних вплинуло на вивчення модальних елементів мови, форм звертання до співрозмовника ...
- Друга аксіома говорить про знакову природу мови.
- Третя аксіома пов'язана з колом питань, які стосуються виділення мови й мови. Концепцію Соссюра, яка протиставляла мова і мова Бюлер вважав недостатньою, пропонуючи виділяти чотири поняття: мовленнєва дія, мовне твір, мовленнєвий акт і мовну структуру. Ці поняття протиставлені по 2 ознаками: мовленнєва дія і мовленнєвий акт співвіднесені з суб'єктом, мовне твір і структура відвернуто від нього; формалізація: мовленнєва дія і мовне твір знаходяться на нижчому щаблі формалізації, мовленнєвий акт і мовна структура - на вищій.
- Четверта аксіома виділяє 2 основні одиниці мови, що не збігаються з властивостями: слово і пропозицію. І, відповідно, два типи мовних структур.
Основна думка книги така - мовна структура в найбільшою мірою відповідає мові в соссюровского сенсі. Все те, що мають на увазі говорячи про мови, співвідноситься з мовними діями. Але ті ж мовні дії, взяті у відверненні від умов проголошення та особистості говорить, відносяться до мовних творам. Незрозуміло, що мається на увазі під терміном''мовленнєвий акт'', але мабуть автор хотів висловити уточнення значення тієї чи іншої мовної одиниці в результаті його співвіднесення з дійсністю. Узагальнене значення знака, не залежне від контексту, відноситься до мовної структурі, а точніше - до мовного акту.
Книга Бюлера, з-за перетину проблем лінгвістики, філософії, психології, справила вплив як на філософів, так і на лінгвістів. Роман Якобсон говорив, що ця книга, мабуть, найцінніший внесок психології в лінгвістику. Проте, з ряду причин, вона залишалася в тіні, в основному через незатребуваність викладених у книзі ідей у той час.
Список літератури
Кондрашов М.О. ''Історія лінгвістичних вчень''.
Алпатов В. М.''Історія лінгвістичних вчень''
Сусов І. П.''Історія мовознавства''Твер Тверській держ. ун-т, 1999.
Березін Ф. М. Історія лінгвістичних вчень.