«КОМІЧНИЙ ОБРАЗ ГЕРОЯ-обивателя в сатиричних розповідях М. М. Зощенка»

Виконав: Ходячих Сергій, учень 11-А

класу Гімназії № 2 м. Інта

Перевірила: Зеленцова Є.Д.

Інта 2004

Я взяв якщо не типового

обивателя, то в усякому

випадку, людину, якого

можна знайти в множині. ¹

М. Зощенка

I. Вступ.

Витоки сатири лежать у далекій давнині. Сатиру можна знайти в творах санскритської літератури, літератури Китаю. У Древній Греції сатира відбивала напружену політичну боротьбу (уїдливі ямби Архілоха, сатирична комедія Арістофана). Як особлива літературна форма сатира формується вперше в римлян, де виникає і самоназва (лат. satira, від satura-викривальний жанр в давньоримській літературі розважально-дидактичного характеру, що поєднує прозу і вірші). У особливий віршований жанр, що відрізняється від оди, елегії та ін, сатира виділяється Луцілія (р.ок. 180 - розум. 102 до н.е.); цей жанр продовжений в «Сатирах», або «Бесідах» Горація (65 - 8 до н.е.), зразком для якого послужили не тільки твори Луцілія, але й популярні бесіди на різні теми філософів комічного спрямування. Жанр сатири на грунті античного світу досяг високого рівня у Ювенала (р.ок. 65 - розум. Після 127 н.е.), яка намалювала світову картину моралі римського суспільства. Ювенал зробив вирішальний вплив на подальший розвиток сатири, яку й досі називають «Ювеналов бич». Сатиричний характер мали епіграми Марціала (р.ок. 40 - розум. Бл. 102), романи «Сатирикон» Петронія і «Золотий осел» Апулея (р.ок. 135-розум. Бл. 180), а також антирелігійні діалоги Лукіана ( р.ок.120-ум. після 180).

У Росії сатира з'являється спочатку в народному усній творчості (казки, прислів'я, пісні гуслярів, народні драми). Приклади сатири відомі і в древній російській літературі («Моління Данила Заточника»). Загострення соціальної боротьби в 17 столітті висуває сатиру як потужне викривальне зброю проти духовенства («Калязінськие чолобитна»), хабарництва суддів («Шемякін суд», «Повість про ерше Ершовиче») і ін Сатира в Росії 18 століття, як і в Західній Європі , розвивається у рамках класицизму і приймає повчальний характер (сатири А. Д. Кантеміра), розвивається у формі байки (В. В. Капніст, І. І. Хемніцер), комедії («Наталка Полтавка» Д. І. Фонвізіна, «Ябеда» В. В. Капніста). Широкий розвиток одержує сатирична журналістика (Н. І. Новіков, І. А. Крилов та ін.) Найвищого розквіту сатира досягає в 19 столітті, у літературі критичного реалізму. Основний напрямок російської соціальної сатири 19 століття дали А. С. Грибоєдов (1795-1829) у комедії «Лихо з розуму» і М. В. Гоголь (1809-1852) у комедії «Ревізор» і в «Мертвих душах», викривають основні підвалини поміщицької і чиновницької Росії. Сатиричним пафосом пройняті байки І. А. Крилова, деякі вірші і прозові твори О. С. Пушкіна, поезія М. Ю. Лермонтова, М. П. Огарьова, українського поета Т. Г. Шевченка, драматургії А. Н. Островського. Російська сатирична література збагачується новими рисами в другій половині 19 століття у творчості письменників-революційних демократів: Н. А. Некрасова (1821-1877) (вірші «Моральна людина»), Н. А. Добролюбова, а також поетів 60-х рр.. , що групувалися навколо сатиричного журналу «Іскра». Натхненна любов'ю до народу, високими етичними принципами, сатира була могутнім чинником у розвитку російського визвольного руху. Неперевершеною політичної гостроти сатира досягає у творчості великого російського сатирика-революційного демократа М.Е.Салтикова-Щедріна (1826-1889), що викривав буржуазно-поміщицьку Росію і буржуазну Європу, свавілля і тупість влади, бюрократичний апарат, безчинства кріпосників і т.д. («Господа Головльови», «Історія одного міста», «Сучасна ідилія», «Казки» та ін.) У 80-і рр.., В епоху реакцій, сатира досягає великої сили і глибини в оповіданнях А. П. Чехова (1860-1904). Революційна сатира, переслідувана цензурою, пристрасно звучить в памфлетах М. Горького (1868-1936), спрямованих проти імперіалізму і буржуазної лжедемократії («Американські нариси», «Мої інтерв'ю»), в потоці сатиричних листків і журналів 1905-1906, у фейлетонах більшовицької газети «Правда». Після Великої Жовтневої соціалістичної революції радянська сатира спрямована на боротьбу з класовим ворогом, з бюрократизмом, з капіталістичними пережитками в свідомості людей.

Радянська сатира набуває широкого поширення в агітаційних віршах і п'єсах, в «Вікнах сатири РОСТА», частівки і т.п. Блискучі зразки радянської сатири створили В. В. Маяковський (1893-1930) (вірші «Прозасідалися» та інші, п'єси «Клоп», «Баня»), Д. Бідний (1883-1945), І. Ільф (1897-1937 ) та О. Петров (1902-1942).

Від автора.

Серед майстрів радянської сатири і гумору особливе місце належить Михайлу Зощенка (1895-1958). Його твори досі користуються увагою у читача. Після смерті письменника його оповідання, фейлетони, повісті, комедії видавалися близько двадцяти разів тиражем у кілька мільйонів примірників.

Михайло Зощенко довів до досконалості манеру комічного оповіді, що мав багаті традиції в російській літературі. Їм створено оригінальний стиль - лірико-іронічного оповідання в розповідях 20х-30х рр.. і циклі «Сентиментальних повістей».

Рано винесений на вершину літературної слави, що випробував у середині 20х рр.. небачений успіх у найширшої читацької маси, Зощенка потім не зумів встигнути за стрімким ходом історії і, незважаючи на невпинні пошуки і серйозну творчу еволюцію, що припадала саме на 30-рр., так і не втримав завойованих висот.

М. Зощенка разом з такими видатними сатириками та гумористами 20х рр.., Як Вяч.Шішков, В. Катаєв, М. Кольцов, А. Зорич, знаходився біля витоків радянської сатирико-гумористичної прози. Саме він виступив творцем оригінальної комічної новели, продовжила у нових історичних умовах традиції І. Горбунова, Лєскова, раннього Чехова.

У творчості Зощенка можна виділити три основні етапи. Перший припадає на 20ті рр. .- період розквіту таланту письменника, оттачивавшего перо викривача суспільних вад в таких популярних журналах як «Бегемот», «бузотера», «Червоний ворон», «Ревізор», «Дивак», «Сміхача». У цей час відбувається становлення і кристалізація зощенковской новели та повісті.

В 30-ті рр.. Зощенка працює переважно в області великих прозових та драматичних жанрів, намагається знайти шляхи до «Оптимістичної сатирі» («Повернута молодість» - 1933, «Історія одного життя» -1934, «Блакитна книга» -1935). Мистецтво Зощенко-новеліста також зазнає в ці роки значні зміни (цикл дитячих оповідань та оповідань для дітей про Леніна).

Заключний період творчості письменника, зазначений певним спадом у розробці комічних тим, припадає на воєнні та повоєнні роки. Помилки М. Зощенка тих років були піддані критиці в постанові ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »(1946).

Пропонована робота являє собою спробу висвітлити творчий шлях Зощенка на першому «етапі» його літературної діяльності, коли автор перебував у зеніті своєї слави.

Постараємося ж проаналізувати найбільш типові сатиричні оповідання письменника на початку його кар'єри, супроводити їх розбір спостереженнями та висновками щодо характеру еволюції творчості Зощенка, його взаємозв'язків з попередньої і наступної сатиричної традицією, про суперечливі або навіть кризових моментах у світогляді і творчості художника.

Так спробуємо ж описати комічний образ героя-обивателя в сатиричних оповіданнях Зощенка.

II. Основна частина.

Біографія.

Михайло Михайлович Зощенко народився в 1895 році. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Не завершивши навчання, пішов в 1915 році добровольцем в діючу армію, щоб, як згадував він згодом, "з гідністю померти за свою країну, за свою батьківщину". ¹ Після Лютневої революції демобілізований через хворобу командир батальйону Зощенка ("Я брав участь у багатьох боях , був поранений, отруєний газами. Зіпсував серце ...") служив комендантом Головного поштамту в Петрограді. У тривожні дні наступу Юденича на Петроград Зощенка - ад'ютант полку сільської бідноти.
Роки двох воєн та революцій (1914-1921) - період інтенсивного духовного зростання майбутнього письменника, становлення його літературно-естетичних переконань. Цивільне та моральне формування Зощенка як гумориста і сатирика, художника значної громадської теми доводиться пооктябрьский період.

У літературній спадщині, яке потрібно було освоїти і критично переробити радянської сатири, у 20-ті роки виділяються три основні лінії. По-перше, фольклорно-сказовая, що йде від раешника, анекдоту, народної легенди, сатиричної казки, по-друге, класична (від Гоголя до Чехова), і, нарешті, сатіріконская. У творчості більшості письменників-сатириків тієї пори кожна з цих тенденцій може бути простежується досить чітко. Що стосується М. Зощенко, то він, розробляючи оригінальну форму власного оповідання, черпав з усіх цих джерел, хоча найближчої була для нього гоголевско-чеховська традиція.
На 20-ті роки припадає розквіт основних жанрових різновидів у творчості письменника: сатиричного оповідання, комічної новели і сатирико-гумористичної повісті. Вже на самому початку 20-х років письменник створив ряд творів, що отримали високу оцінку М. Горького.

Розповіді ... Вони займають значне місце в літературній діяльності Зощенка. У них автор безпосередньо відгукується на реальні події дня. Найбільш відомі серед них: «Історія хвороби», «Кузня здоров'я», «Аристократка», «Баня», «Каторга», «Стакан», «Монтер», «Нервові люди».

Не був би Зощенка самим собою, якби не його манера письма. Це був невідомий літературі, а тому не мав свого правопису мову. Зощенко був наділений абсолютним слухом і блискучою пам'яттю. За роки, проведені в гущавині бідних людей, він зумів проникнути в таємницю їх розмовної конструкції, з характерними для неї вульгаризмами, неправильними граматичними формами та синтаксичними конструкціями зумів перейняти інтонацію їхні промови, їх вираження, обороти, слівця - він до тонкощів вивчив цю мову і вже з перших кроків у літературі став користуватися ним легко і невимушено. У його мові запросто могли зустрітися такі вирази, як "плитуар", "окрім", "хресь", "етот", "в ем", "брунеточка", "вкапалась", "для скусу", "хучь плач", " ця пудель "," тваринна безсловесна "," у плиті "і т.д.

Але Зощенко - письменник не тільки комічного стилю, але і комічних положень. Кумедний не тільки його мова, а й місце, де розгорталася історія чергового оповідання: поминки, комунальна квартира, лікарня - все таке знайоме, своє, житейськи звичне. І сама історія: бійка у комунальній квартирі через дефіцитного їжачка, скандал на поминках через розбите склянки.

Деякі обороти зощенковские так і залишилися в російській літературі афоризмами: "ніби раптом атмосферою на мене війнуло", "оберут як липку і кинуть за люб'язні, дарма що свої рідні родичі", "поручник нічого собі, але сволота", "порушує заворушення" .

Зощенко, поки писав свої розповіді, сам же і ухохативался. Та так, що потім, коли читав розповіді своїм друзям, не сміявся ніколи. Сидів похмурий, похмурий, ніби не розуміючи, над чим тут можна сміятися. Нареготавшись під час роботи над розповіддю, він потім сприймав його вже з тугою і смутком. Сприймав як інший бік медалі. Якщо уважно вслухатися в його сміх, неважко вловити, що безтурботно-жартівливі нотки є тільки лише фоном для нот болю і гіркоти.

Герой Зощенко - обиватель, людина з убогими мораллю і примітивним поглядом на життя. Цей обиватель уособлював собою цілий людський пласт тодішньої Росії. Зощенко ж у багатьох своїх твори намагався підкреслити, що цей обиватель часто витрачав усі свої сили на боротьбу з різного роду дрібними життєвими негараздами, замість того, щоб щось реально зробити на благо суспільства. Але письменник висміював не самої людини, а обивательські риси в ньому. «Я з'єдную ці характерні, часто затушовані риси в одному герої, і тоді герой ставати нам знайомим і десь баченим», - писав Зощенко. Своїми розповідями Зощенка як би закликав не боротися з людьми, носіями обивательських рис, а допомагати їм від цих рис позбавлятися.

Ну а тепер розглянемо деякі твори письменника.

Першою блискучою перемогою нового Зощенка були «Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова» (1921-1922). З них почався Зощенко-сатирик.

Це була спроба письменника відійти від лірико-психологічних оповідань. Монологічна форма викладу подій у «Оповіданнях Синебрюхова» виступає вже як засіб автохарактеристики героя, тертого і бувалого «воєнного мужичка».

«Я така людина, що все можу ... - представляє себе уявним слухачам сам оповідач .- Хочеш - можу землішку обробити за словом останньої техніки, хочеш - яким ні на є рукомесло займуся, - все у мене в руках кипить і крутиться.

А що до абстрактних предметів, - там, може бути, розповідь розповісти або яке-небудь тоненьке дільце з'ясувати, - будь ласка: це для мене дуже навіть просто і чудово ... ».

Але, відрекомендувавшись таким чином, на практиці Синебрюхов, ця людина, «обдарований якостями», раз у раз опиняється комічної жертвою непередбачуваних життєвих обставин.

Він герой-невдаха, і невдача - основна його риса. Не щастить йому з пошуками скарбу «старого князя вашого сіятельства»; відвертається від нього фортуна, ледь зав'язуються «чарівні відносини» з «прекрасною полячкою» Вікторією Казимирівною; і навіть дружина Мотрона Василівна відмовляється від нього: «Ідіть собі з богом, Назар Ілліч Синебрюхов , не заважайте за заради бога сторонньому щастя ». І до того не везе Синебрюхову в житті, що як не намагається він знайти «своє призначення», нічим, крім конфузу, справа не кінчається.

«Йому, цьому героєві, - помітить автор однієї з книг, присвячених Зощенко, - дуже хочеться вирватися за межі буденного, і, оскільки його біографія дає матеріал для цього, він старанно домальовує кожен її факт, прагнучи за допомогою каламбурів і анекдотів створити ракурс, здатний показати його життя, його самого з найкращого - на його думку - сторони ». ¹

Вже в першій розповідається Синебрюхову історії, про пошуки скарбу, Назар Ілліч сам себе рекомендує людиною, постраждалим безневинно - за чужий інтерес, будучи втягнутим проти своєї волі в «великосвітських історію» ... Посланий ротним командиром, молодим «князем ваше сіятельство» в родовий маєток княже і що допомагає старого князя приховати в тривожні послефевральской дні 1917 року сімейне срібло, Синебрюхов буквально через кілька місяців сам готовий «власноруч пройтися лопатою» на ділянці, де був захований скарб. Але на жаль, скарб, про місцезнаходження якого, крім Синебрюхова і старого князя, не знав ніхто, зник («Це навіть якось образило», - не в силах стримати розчарування оповідач). Так мало цього: довелося герою оповідання ще й відбути рік трудработ (місцеві влади розцінили його вчинок як «приховування дворянських цінностей») ...

Полюбив Синебрюхов «чарівну панянку» Вікторія Казимирівна, та тільки зажадала та «капіталу». Життям ризикував Синебрюхов, щоб роздобути у вбитого ним у нічному пошуку німця гаманець з кабанячої шкіри, через колючий дріт ліз у темряві, повертаючись до своїх, «руки і спину зовсім понівечив», - але ні до чого все це виявилося: воліла Вікторія Казимирівна прапорщика Лапушкіна з обозу ...

Настільки ж несподіваний фінал притаманний і двом іншим розповідями циклу - «Чертовінка» і «згубне місце». Несподіваний для героя розповідей, але не для читача. Тому що цим несподіванок щоразу передує безліч інших, більш «дрібних», що виявляються в системі суджень і в мові Назара Ілліча.

«Мельник такий жив-був. Хвороба у нього, можете собі уявити, - жаба хвороба. Мельника того я лікував. А як лікував? Я, може бути, на нього тільки і глянув. Глянув і кажу: так, кажу, хвороба у тебе жаба, але ти не сумуй і не лякайся - хвороба ця безпечна, і навіть прямо тобі скажу-дитяча хвороба.

І що ж? Став мій мельник з тих пір круглеть і рожевіти, та тільки у подальшому житті вийшов йому перепочинок і сумний випадок ... »

Кожна наступна фраза тут ставить під сумнів, а то й прямо заперечує попередню. Аналогічним шляхом (не буде помилкою сказати також: алогічним шляхом) рухається думку героя (а отже і переказ того, що сталося з ним) і надалі:

«-Тепер, каже, ти, Назар, мені однаково як перша людина в світі. Іди до мене вістовим, ощаслив ».

«Поручник нічого собі, але - сволота».

«Смаку в ній, прямо скажу, ніякого, тільки в роті гидливість».

«Маленька ранка. Не сперечаюся. Але, каже, наука тут абсолютно безсила. Потрібно вести дідка в Париж ... »

Викладаючи «хід розвитку» свого життя, Синебрюхов менше за все дбає про зв'язності розповіді і про точність вираження думок. Звідси - алогічність мислення, звідси ж - множинні, що стали незабаром ходячими виразами в колі «серапіонтов», несподівані поєднання лексично різнорідних слів: «Блідість, блекота і слабкий розвиток техніки», «Сестричка милосердя-бяк, справді непритомна, - мертва падло» , «А вона, жаба, відповідає тихими вустами ...»

У мові Синебрюхова вигадливо переплелися просторіччя («... какой-то, заповнив, радянський комісар так і кричить горлом, так і пре на мене») і «шляхетна» лексика («Я, кажу, безумовно, згоден на цю справу, бо, кажу , якщо саксонське чорнене срібло, то по іноземній культурі абсолютно неможливо його псувати »),« інтелігентські »обертів (« ... німець, безумовно, тихий, і ніби раптом атмосферою на мене війнуло »- це про газову німецької атаки) та вживані речі і не до речі улюблені слівця героя («Я, кажу, людина не освітлений», «А князь ваше сіятельство зі мною все одно як на одній точці»). Зіткнення цих різнорідних елементів створює особливий не конкретизований тон розповіді, особливу, невизначено-сказовую інтонацію, за якої проступає комічний вигляд простуватого невдахи. Незважаючи на зовнішні прикріплення до певної особи, свій загальний, неконкретізірованний характер оповідь ще майже не втратив, прикріплення ж його до обличчя бувалого певною мірою навіть виправдовувало складність, «еклектичність!» Мови Синебрюхова.

До речі, ця «еклектичність», ця підкреслювана письменником «вторинність» мови героя породила одну з перших негативних оцінок як «Рассказов Синебрюхова», так і пошуків Зощенка у сфері мови в цілому.

«Характерно, що у великих художників прийом стилізації, - писав критик М. Асєєв в рецензії на« Розповіді Синебрюхова », - зазвичай покривався загальної високої художністю виконання-розповіді Рудого Панька, повісті Бєлкіна, часткова стилізація у Достоєвського. І навпаки, у другорядних величин метод цей завжди випирають назовні, апелював до постійної специфічної налаштованості читача, до необхідності помічати ті особливі «слівця і вираженьіца», які обумовлювали такий прийом ...

М. Зощенко, стилізуючи свій язик під штабного писаря, йде по другому з вказаних нами шляхів. Тому фактура оповідань досить одноманітна, фабула - анекдотична, а витрачене на прочитання оповідань час не виправдано ні внутрішнім, ні зовнішнім їхньою майстерністю ». ¹

Асєєв звичайно ж був не прав. Не правий, по-перше, поставивши під сумнів якісний рівень «Рассказов Синебрюхова». Не правий, по-друге, побачивши в мові Синебрюхова тільки стилізацію. Бо стилізація-це якесь наслідування, хоча реально існуючого. Зощенка ж поставив перед собою інше завдання («Я майже нічого не перекручую. Я пишу на тій мові, на якому зараз говорить і думає вулиця». ²

І якщо Асєєв побачив у «Оповіданнях Назара Ілліча пана Синебрюхова» в першу чергу «випирання» одного з прийомів стилізації, то інший їх читач, критик А. Воронский, найбільш характерну особливість «Рассказов Синебрюхова» вбачав у відсутності авторської позиції, займаної по відношенню до герою.

«Закриваючи книжку оповідань, читач все-таки залишається в подиві: Синебрюхову-то чимало, але незрозуміло: чи то це накип, не то сама революція ... Те, що потрясло всю Росію від краю до краю і дзвінким гулом прокотилося по всьому світу, змусило одних здійснювати найбільші подвиги, а інших найбільші злочину,-де відгомін всього цього? » ³

Так, дійсно, Синебрюхов соціально пасивний, але з яких це пір не художникові, а друкарській про нього критиці належить право вибору героя та теми? І чому Зощенка зобов'язаний був писати або про «накипу», або про «самої революції»? Чому він не міг писати про накипу на революції, про те рядовому людину, яку треба було ще довгі роки просвіщати і виховувати; щоб він сприйняв завоювання Жовтня не як «чужі», але як свої власні? Чому таку людину, по суті уособлює «вулицю», неодмінно треба було кваліфікувати за ознакою «червоне-біле», «подвиги-злочину»?

Сьогодні в цих перших відгуках про першій книжці оповідань Зощенка чітко проглядаються витоки того самого подиву і нерозуміння, що супроводжуватиме художника протягом практично всього життя: літературного героя стануть ототожнювати з автором.

Пізніше, говорячи про комічному у Чехова і про спотворення його письменницького вигляду критикою тих років, Зощенка напише: «Критика стала змішувати художника з його персонажами. Настрої персонажів чеховських творів ототожнювалися з настроями письменника. Це була кричуща помилка ». ¹

На жаль, це відноситься до Чехова висловлювання Зощенка цілком може бути віднесено до нього самого. У всякому разі, страждати надалі від цієї «кричущою помилки» Зощенка довелося нітрохи не менше, ніж Чехову.

Розглянемо ще деякі оповідання письменника.

Оповідання «Історія хвороби» починається так: «Відверто кажучи, я вважаю за краще хворіти вдома. Звичайно, слів немає, в лікарні, може бути, світліше і культурней. І калорійність їжі, може бути, у них більш передбачена. Але, як кажуть, вдома і солома Едома ».

Хворого з діагнозом «черевний тиф» привозять до лікарні, і перше, що він бачить у приміщенні для реєстрації знову надходять, - величезний плакат на стіні: «Видача трупів від 3-х до 4-х». Ледь оговтавшись від шоку, герой говорить фельдшеру, що «хворим не доставляє інтересу це читати». У відповідь же він чує: «Якщо ... ви видужаєте, що навряд чи, тоді і критикуйте, а не то ми дійсно від трьох до чотирьох видамо вас у вигляді того, що тут написано, ось тоді будете знати». Далі медсестра приводить його у ванну, де вже купається якась стара. Здавалося б, медсестра повинна вибачитися і відкласти на якийсь час процедуру «купання». Але вона звикла бачити перед собою не людей, а пацієнтів. А з пацієнтами чого церемонитися? Вона спокійно пропонує йому залізти у ванну і не звертати на стару уваги: ​​«У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без збентеження ».

На цьому випробування хворого не закінчуються. Спочатку йому видається халат не по росту. Потім, через кілька днів, вже почавши одужувати, він захворює на коклюш. Все та ж медсестра йому повідомляє: «Ви, напевно, необережно їли з приладу, на якому їв коклюшний дитина». Дуже характерно: винен не той, хто відповідає за чистоту приладу, а той, хто з нього «їсть».

Коли ж герой остаточно поправляється, йому ніяк не вдається вирватися з лікарняних стін, так як його то забувають виписати, то «хтось не прийшов, і не можна було відзначити», то весь персонал зайнятий організацією руху дружин хворих. Вдома його чекає останнє випробування: дружина розповідає, як тиждень тому вона отримала з лікарні повідомлення з вимогою: «Після отримання цього терміново з'явіться за тілом вашого чоловіка».

«Історія хвороби» - один з тих розповідей Зощенка, в яких зображення грубості, крайньої неповаги людини, душевної черствості доведено до межі. Людина, виписуючись з лікарні, радіє вже з того, що залишився живий, і, згадуючи лікарняні умови, віддає перевагу «хворіти вдома». Знайома ситуація?

У сатиричних оповіданнях 20-х рр.. Зощенко насамперед підносити завісу над таємницею сімейно-родинних відносин, показуючи закруту дрімотної обивательської душі. У сімейній сфері, найбільш прихованою від стороннього ока, збереглися багато в чому недоторканими колишні обивательські ідеали й устремління. Розвінчування цих уявлень сатирик і робить своєю головною метою ...

У сатиричних новелах Зощенка виступав викривачем духовної окуровщіни, сатириком моралі. Це не політична сатира, якою була викривальна поезія Маяковського і Д. Бєдного. Зощенко обрав об'єктом аналізу міщанина-власника-накопичувача і користолюбця, який з політичного противника став противником у сфері моралі, розсадником вульгарності.

Сатиричні твори Зощенка швидше описові, ніж розповідні. Коло дійових осіб гранично звужений, немає образу натовпу, маси, зримо чи незримо присутнього в гумористичних новелах. Темп розвитку сюжету уповільнений, персонажі позбавлені того динамізму, який відрізняє героїв інших творів зрілого майстра.

У сатиричних оповіданнях герої менш грубий і неотесаний, ніж у гумористичних новелах. Автора цікавить насамперед духовний світ, система мислення зовні культурного, але тим більше огидного по суті міщанина. Як не дивно, але в сатиричних оповіданнях Зощенка майже відсутні снаржірованние, гротескні ситуації, менше комічного і зовсім немає веселого.

Нерідко сатиричний твір письменника будується як проста і невигадлива розповідь про той чи інший епізод в житті героя. Розповідь схожий на нарис, сценку, репортаж, в якому автор нічого не придумав, а просто вихопив із життя той чи інший епізод і повідав про нього з старанністю хронікера.

Однак основну стихію зощенковского творчості 20-х рр.. становить ж гумористичне побутописання. Зощенко пише про пияцтво, про житлові справах, про хуліганство, про невдах, скривджених долею. Словом, вибирає об'єкт, який сам досить повно і точно охарактеризував у повісті «Люди»: «Але, звичайно, автор все-таки віддасть перевагу цілком дрібний фон, цілком малого і незначного героя з його дріб'язковими пристрастями й переживаннями». ¹

Розглянемо докладніше як приклад оповідання «Кузня здоров'я» - один з найбільш характерних для Зощенко 20-х рр..

«Крим-це формений перлина. Звідти народ приїжджає-тільки диву даєшся. Тобто поїде туди який-небудь старий інтеллігентішка, а тому приїжджає-і не впізнати його. Картку роздуло. І взагалі маса бадьорості, світогляду ». ²

Це авторське положення про подяки південного краю сприймається повністю і на віру, оскільки в ньому стверджується всім відома істина. В інших випадках відсутність на початку розповіді такої тези-трюїзму компенсується запевненнями, що всі розшукувана - суща правда, що тут немає ні краплі вимислу («Дрова», «Розписка», «Приємна зустріч» та ін.) Часом початок оповідання будується на точно зафіксованою і чарівно діючої побутової деталі, погружающей читача у світ самого взаправдашнего існування, або на «документально»-інформаційному повідомленні, що стверджує, що днями трапилася якась цікава історія.

З неодноразових ліричних відступів, застережень, попередніх повідомлень і передмов видно, що Зощенка надзвичайно дорожив ілюзією автентичності совершающегося на його очах події. Запевнення в істинності подій необхідні автору для того, щоб у фіналі оповідання особливо різко виявити невідповідність, абсурдність вчинків героя, довівши в процесі розвитку сюжету негативне життєве явище до гротеску.

У «Кузні здоров'я» після розглянутого зачину йде розповідь про те, як з «нашого двору» - вказівку на «справжність» події - поїхав до Криму Серьога Пестриков. Необхідність цього диктувалася тим, що ця «форменно-розхлябана» особистість порушувала звичні для обивателів норми людської поведінки і тому природно зараховувалася ними в розряд хворих людей: «Інші громадяни з дому все-таки по святах веселяться. У пальники грають, п'ють, в козла надуті. Взагалі живуть з цілим серцем ... А цей мракобіс з роботи, наприклад, повернеться, ляже черевом на свій підвіконня і до книги уткнется ... І вже, звичайно, не п'є, не курить, жіночим персоналом не цікавиться.

Ось який це був нездорова людина! »

Але ось Пестриков повернувся з Криму, та визначення добродійного клімату «форменого перлини», дане на початку розповіді, справдилося: «Морда, звичайно, чорна. Лопнути хоче. Очі горять. Волосся дибки стоять. І вся меланхолія пропала ».

У чому ж полягає фізична одужання і моральне відродження Пестрикова? Зрозуміло, якщо б він просто став таким, як усі, тобто почав би заурядно веселитися, грати в горщики, пити і забивати козла, то й оповідання б не було. Тим більш-комічне. І автор це чудово розуміє. Тому його Серьога після повернення з здравниці змінюється в іншу сторону.

«Раніше, бувало, ця людина мухи не зачепить. А тут не приїхати, в перший же день двірнику Федору морду набив ...

Ну, бачимо, не впізнати хлопця. Зовсім одужав. Полагодили людини. Відремонтували капітально.

Пити навіть почав від повноти здоров'я ...

Одне погано-хочуть Серьогу Пестрикова зі служби зняти. Тому прогулювати почав ».

«Велика річ це здоров'я!» - Так невесело, іронічно пролунав фінал «Кузня здоров'я». Цей розповідь примітний насамперед тим, що він розкриває сутність багатогранного таланту Зощенко: за його умінням через «мале» показати щось «велике», більш важливе. І дійсно, твір не відрізняється великим об'ємом: всього 1 сторінка. Та й навіщо більше? І так все ясно.

Метафоричне заголовок «Кузня здоров'я» говорить про авторської позиції, його думці щодо людини-обивателя і, перш за все, його моралі, моральності. «Кузня здоров'я» - це не Крим, це сама людина, яка, перебуваючи нехай навіть у Криму, здатний змінитися, стати більш людяним. Так, після поїздки герой змінився, але він сам зміг осмислити всі свої проблеми, переглянути труднощі і змінити життя. Сподіваємося, що на краще. А що з роботи хочуть звільнити, то це не страшно. Теперішній Серьога знайде двадцять таких робіт.

І дійсно здоров'я-це «велика річ». Це, мабуть, головна цінність людини в житті. І Пестриков не втратив її.

Напевно, можна в якійсь мірі сказати, що Сєрьога наївний і простодушний (зізнатися чесно такі практично всі герої Зощенко: тільки хтось більшою, а хтось у меншій мірі). І ця його відмінна риса, тим не менш, не заважає йому стати схожим на інших людей «людиною» і, навіть набити морду двірнику Федору.

Людина змінився, став краще. Якщо його душа розвивається, то не буде він більше сидіти вдома і «догнивати». Тепер він стане повноцінною особистістю. А це-головне.

Своєю розповіддю «Кузня здоров'я» Зощенка хотів показати нам, що навіть простий, забитий обиватель здатний «відродитися» і стати «незабитий», а відкритим, стати Людиною.

При читанні зощенковских оповідань кидається в очі, що оповідач - будь це просто «середня людина» («Прекрасний відпочинок»), «безпартійний міщанин» («Чоловік»), «просто робоча людина» («Дрібний випадок») або «колишній працівник транспорту »(« Шапка ») - по більшій частині зовсім серйозний. Але зате мимоволі перебільшені, зміщені контури подій, пропущених через його свідомість. Саме в диспропорції, в штабного постійно зіставляються узагальнюючих, широких висновків оповідача і дрібних, приватних посилок укладено сатиричне загострення в оповіданнях Зощенка. Так іронія, встановлюючи дистанцію між автором і оповідачем, руйнує ілюзію ідентичності їх поглядів. При цьому іронія сюжетна щоразу доповнюється іронією мовної.

У спогадах про Зощенко К. Чуковський писав про мову персонажів зощенковских оповідань: «Алогізм, недорікуватість, незграбність, безсилля цього міщанського жаргону позначається також, за спостереженнями Зощенко, в ідіотичних повторах одного і того ж словечка, Загрузлій в убогих мізках.

Потрібно, наприклад, зощенковскому міщанину повідати читачам, що одна жінка їхала в місто Новоросійськ, він веде свою розповідь так:

«... І їде, між іншим, в цьому вагоні серед інших така взагалі (!) Бабешечка. Така молода жінка з дитиною.

У неї дитина на руках. Ось вона з ним і їде.

Вона їде з ним до Новоросійська. У неї чоловік, чи що, там служить на заводі.

Ось вона до нього і їде.

І ось вона їде до чоловіка. Все як треба: на руках у неї малятко, на лавці вузлик і кошик. І ось вона їде в такому вигляді до Новоросійська.

Їде вона до чоловіка в Новоросійськ. А у неї малятко на руках ...

І ось їде ця крихітка зі своєю матусею до Новоросійська. Вони їдуть, звичайно, до Новоросійська ... »

Слово Новоросійськ повторюється п'ять разів, а слово їде (їде)-дев'ять разів, і оповідач ніяк не може розв'язатися зі своєї бідної думка, надовго застрягла у нього в голові ». ¹

Якщо Чуковський, привівши зощенковскую цитату, звертає нашу увагу на недорікуватість оповідача, то автор інший, порівняно недавньої статті вважає за необхідне особливо підкреслити, що за цим недорікуватістю проглядається «система»:

«Смішно? Ще б пак. Поки дочитаєш, луснеш від сміху. Але в цьому долдонящем недорікуватості своя система. Своя динаміка. Свій сюжет ...

Ну, прямо класицистична стрункість!

Таке майстерність. Але воно не те що самоцільно, воно просто надійно сховане від очей. Проте чітко пояснює нам спосіб нечіткого мислення персонажа.

Зощенко зовсім не зайнятий стенографічної (сьогодні сказали б: магнітофонного) записом поїзного словотворенія. Настирливо, до одуріння повторювана фраза про Новоросійськ потрібна герою-оповідачеві потім, навіщо потрібен жердину що йде через незнайоме болото по вузенькій гати. І орудує оповідач цієї опорою точно так само, як діють шостому, - відштовхується нею. Просувається вперед поштовхами.

Зощенківський персонаж не здатний відразу, цільно передати своє відчуття. Нетверда думка його не тупцює на місці, немає, але пробирається вперед з великим трудом і непевністю, зупиняючись для поправок, уточнень і відступів ». ²

Тема зазвичай декламуються ледь чи не з перших рядків. Ось, приміром, як будується оповідання «Каторга».

«Тобто каторжна праця - велосипеди тепер мати. Дійсно вірно, величезне через них задоволення, фізична розвага і таке інше. На собаку знову ж таки можна наїхати. Або куренка полякати. Але тільки, незважаючи на це, від велосипеда я відмовляюся ».

Перший крок зроблено, перший «поштовх шостому» позначений. Наступний крок повинен пояснити читачеві (слухачеві), що змушує героя оповідання позбавити себе на майбутнє задоволення наїхати на собаку і полякати куренка (два різні дієслова з точки зору характеристики оповідача вельми показовими: собака на проїжджій частині вулиці - напевно бродячий, і її можна сміливо тиснути , куренок ж - чиясь власність, за загибель його під колесом велосипеда можна і по шиї заробити ...).

Але продовжимо розповідь зощенковского героя з того місця, на якому його перервали.

«Я надірвався. І тепер лікуюся амбулаторно. Грижа у мене відкрилася. Я тепер, може бути, інвалід. Власна машина мене уела ».

Причина нинішньої холодного ставлення власника велосипеда до свого транспортного засобу ясна. Але що означає - «уела»?

Черговий крок: виявляється, оповідач побоювався навіть на хвилину розлучитися з велосипедом («... впруться»!). «Ну, і доводилося в силу цього машину на собі носити у вільний від катання час».

Далі, природно, в голову лізуть спогади про те, як все це було важко: «Бувало, в магазин з машиною заходиш ...»; «Або до знайомих в різні поверхи піднімаєшся»; «Та й у родичів теж сидиш - за кермо тримаєшся» .

Нарешті, вирішальний крок - безпосередньо до події, що призвів до «грижі»:

«А знадобився мені у терміновому порядку карбованця. На пропій душі.

Треба, думаю, десь щось заробити.

Благо машина є - сів і поїхав ».

Але одного приятеля, що живе на третьому поверсі, немає вдома. Інший, що живе еже на сьомому поверсі, будинки, але у нього немає грошей. Довелося їхати до рідної тітки.

«А вона, зануда, на шостому поверсі живе».

Рідна тітка - остання надія стражденного - і раптом - «зануда»! Чому? Все з'ясовується при «поштовху шостому»:

«Піднявся зі своїм апаратом не шостий поверх. Дивлюся - на дверях записка. Мовляв, прийду через півгодини.

-Шляється, думаю, стара качан ».

На цьому пригоди героя не закінчуються: такі його кроки (не тільки в переносному, а й у буквальному сенсі) - вниз по сходах з шостого поверху на перший («Мені б з машиною нагорі почекати, а я зійшов від розладу почуттів», - засмучується оповідач заднім числом), потім - уже разом з тіткою (і з велосипедом) - знову наверх, знову - вниз, вже з карбованців в кишені (але, виявляється, за цей час закрили парадні двері!), і знову - вгору, до тітки , щоб вона відкрила чорний хід ...

«А тепер виявилися наслідки - хворію через цю каторгу ...

І добре ще, що у нас хмарочосів не спромоглися побудувати. Скільки б народу полягло! »

Рівень мислення оповідача прямо визначає «рівень» всієї розповіді.

III. Узагальнення.

Підводячи підсумок про комічному образі героя-обивателя в сатиричних оповіданнях Зощенко, слід сказати, що герой Зощенка-образ збірний.

Дуже точну оцінку йому дав І. Сац: «... Той химерний світ, який зображує Зощенко, зовсім не складається з одних тільки дрібних честолюбців і користолюбців, грубіянів, ледарів, егоїстів і т.д. - серед його населення є й зовсім інший людський тип . Це гарні, по суті, люди, знеособлені довгим життям в принизливих умовах. Чим добра людина, яка «не любить аристократок», або робочий, що влаштовує скандал тому, що йому привиділося, ніби його зневажають за робочий костюм, і ще багато інших? Всі вони хороші люди, але їх тримають у полоні вузькі, відсталі уявлення і життєві навички, нав'язані їм старим суспільством ». ¹

У тому й полягала особливість зощенковской типізації, що і типовий обиватель, і не зовсім типовий, існуючий «в багатьох» і успішно «переплавляється» епохою, - обидва в рівній мірі виявлялися безпосередніми героями творів Зощенко і дали матеріал для створення образу героя-оповідача. Так серед густонаселеного світу рвачів, склочників, ханжей, грубіянів опинився і просто недалекий, не дуже грамотний і все ще знаходиться в полоні старих звичок, але по суті своїй зовсім не погана людина.

«Я не хочу сказати, у нас всі міщани і всі шахраї і всі власники. Я хочу сказати, що майже в кожному з нас є ще та чи інша риса, той чи інший інстинкт міщанина і власника. І в цьому немає нічого дивного, це абсолютно природно. Це накопичувалося століттями. Відразу не буває переродження, і боротьба з цим, на мою думку, потрібніший і почесніше, ніж, скажімо, акварельними фарбами описувати майже вигаданих людей з майбутнього століття ». ¹

Про свого героя сам Зощенко говорив: «Я вигадую тип. Я наділяю його всіма якостями міщанина, власника, користолюбця, рвача. Я наділяю його тими якостями, які розсіяні в тому чи іншому вигляді в нас самих. І тоді цей ефект виходить правильний. Тоді виходить збірний тип ». ²

... Тип збірний і ... комічний ...

IV. Висновок. Значення творчості.

Завершуючи розмову про Зощенко-сатирика, хотілося б підбити деякі підсумки. За три з лишком десятиліття роботи в літературі (письменник помер 22 липня 1958 року) Зощенка пройшов великий і нелегкий шлях. Були на цьому шляху безперечні, які висунули його в число найбільших майстрів радянської літератури удачі і навіть-не треба боятися цього слова - справжні відкриття. Були й настільки ж безсумнівні прорахунки. Сьогодні дуже добре видно, що розквіт творчості сатирика посідає 20-е - 30-і рр.. Але в рівній мірі очевидно також, що кращі твори Зощенка цих, здавалося б, далеких років як і раніше близькі й дорогі читачеві. Дороги тому, що сміх великого майстра російської літератури і сьогодні залишається вірним нашим союзником у боротьбі за людину, вільного від важкого тягаря минулого, від користі і дріб'язкового розрахунку набувача.

І Зощенко не забутий. Як би не таврували його ганьбою ті ж радянські письменники середини минулого століття, Зощенка досі читають і люблять, його розповіді актуальні й донині, може бути тільки не в такій мірі, як раніше. У чомусь, навіть, значимість будь-якого письменника визначає час. А те, що Зощенка не забули і його розповіді досі читають наші сучасні гумористи-сатирики, такі як Жванецький і Задорнов, говорить багато про що.

Список використаної літератури:

1. М. О. Чудакова. Поетика Михайла Зощенка. Вид-во «Наука», Москва, 1979.

2. Л. Ф. Єршов. З радянської сатири. Вид-во «Наука», Ленінградське відділення, Ленінград, 1979.

3. А. Старков. Михайло Зощенко: Доля митця. Вид-во «Радянський письменник», Москва, 1990.

4. Велика радянська енциклопедія в 51 т. Вид-во «Велика радянська енциклопедія», т. 38, стор 132-134.

5. А. Г. Бармін. Шляхи Зощенка.

6. Ю. Томашевський Сміх Михайла Зощенка / М. Зощенка. Книга для учня і вчителя, М., 1998, с.7-20.

7. М. М. Зощенка Розповіді, фейлетони, комедії. М., Л., 1963

8. М. М. Зощенка. Листи до письменника. Повернута молодість. Перед сходом сонця. Повісті. М., 1989

9. М. М. Зощенка. Собр. соч.: У 3 т-х. Л., 1986-87 (передруковано: М., 1994)

10. М. М. Зощенка. Вибране: У 2 т-х. Л., 1978

11. М.М. Зощенко. Шановні громадяни: Пародії. Розповіді. Фейлетони. Сатиричні замітки. Листи до письменника. Одноактні п'єси. М., 1991

12. І. Сац Герой Михайла Зощенка .- «Літературний критик», 1938, № 3

13. Корній Чуковський. Зі спогадів. -СБ «Михайло Зощенко у спогадах сучасників», с. 36-37.

14. Станіслав Рассадін. Середні люди .- «Вогник», 1987, № 52, с.14.

15. М. Зощенка. Вибрані повісті. ГИХЛ, Л., 1936, стор.74.

16. М. Зощенка. Десять оповідань. Вид. «Червона газета», Л., 1926, стор.18.

17. Міх.Зощенко. Про смішному у творах Чехова .- «Питання літератури», 1967, № 2, с.154.

18. «Друк і революція», 1922, № 7, с.316.

19. М. Зощенка Листи до письменника. Видавництво письменників в Ленінграді, 1929, с.58.

20. «Червона новина», 1922, № 6, с.344.

21. Дм. Молдавський. Михайло Зощенко. Нарис творчості. Л., «Радянський письменник», 1977, с.41.