Дихальна функція. Ця функція крові забезпечує зв’язування і перенесення кисню від легень до тканин і вуглекислого газу від тканин до легень (в оберненому напрямку). У легенях і тканинах обмін газів відбувається за рахунок дифузії. О2 і СО2 містяться в основному в зв’язаному стані і тільки в невеликій кількості у розчиненому.
Трофічна функція. Суть її полягає в тому, що кров переносить речовини від травного тракту до клітин організму. Глюкоза, фруктоза, низькомолекулярні пептиди, амінокислотні залишки, солі, вітаміни, вода всмоктуються в кров безпосередньо в капілярах ворсинок кишківника. Жир і продукти його розпаду всмоктуються в кров і лімфу. Всі речовини, які потрапили, по ворітній вені потрапляють у печінку і тільки потім розносяться по всьому організму. У печінці надлишок глюкози затримується і перетворюється в глікоген, решта – потрапляє до тканин. Амінокислотні залишки, які розносяться по всьому організму, використовуються як пластичний матеріал для білків тканин і енергетичних потреб. Жири, які всмокталися частково в лімфу, потрапляють з неї в кров’яне русло і перероблені в печінці до ліпопротеїнів низької щільності, знов потрапляють у кров. Надлишок жиру відкладається в підшкірній клітковині, сальнику та інших місцях. Звідси він може знов потрапляти в кров і переноситися нею до місця використання.
Екскреторна функція. Суть цієї функції полягає у виділенні непотрібних і навіть шкідливих для організму кінцевих продуктів обміну речовин, надлишку води, мінеральних і органічних речовин, які потрапили з їжею, чи утворилися в організмі в процесі метаболізму. До них відноситься один з продуктів дезамінування амінокислот – аміак. Він є токсичним для організму. Більша частина його знешкоджується, перетворюючись у сечовину. При розпаді пуринових основ утворюється сечова кислота, яку кров переносить до нирок. Жовчні пігменти, які утворюються при розпаді гемоглобіну, кров переносить до печінки і вони виділяються з жовчю. У крові також є отруйні для організму речовини (похідні фенолу, індол тощо), окремі з них є продуктами життєдіяльності гнилісних мікробів товстої кишки.
Гомеостатична функція. Кров бере участь у підтриманні постійності внутрішнього середовища організму: постійного рН, водно-електролітного балансу, рівня глюкози в крові тощо.
Регуляторна функція. У кров виділяються біологічно активні речовини, а кров здійснює зв’язок між різними органами. Завдяки цьому організм функціонує як єдина система, яка забезпечує пристосування до умов середовища, тобто гуморальну єдність і адаптивні реакції.
Терморегуляторна функція. Так як кров безперервно рухається і має велику теплоємкість, то вона сприяє не тільки перерозподілу тепла організмом, а й відповідно підтриманню температури тіла. Кров, яка циркулює, об’єднує органи, в яких виробляється тепло, з органами, які його віддають. Наприклад, під час інтенсивної м’язової роботи в м’язах зростає утворення тепла. Тепло поглинає кров і розносить по тілу, викликає збудження гіпоталамічних центрів регуляції тепла. Це веде до зміни співвідношення між продукцією та віддачею тепла. Як результат підтримання температури на постійному рівні.
Захисна функція. Її здійснюють різні складові частини крові, які забезпечують гуморальний (вироблення антитіл) і клітинний імунітет (фагоцитоз). До захисної функції відноситься також зсідання крові. При будь-якому, навіть найменшому, пошкодженні виникає тромб, який сприяє зупинці кровотечі.
Функція креаторних зв’язків. Вона полягає в перенесенні плазмою і форменними елементами макромолекул, які здійснюють в організмі інформаційні зв’язки. Завдяки цьому регулюються внутрішньоклітинні процеси синтезу білка, диференціювання клітин, підтримання постійності структури клітин.
Осмотичний тиск крові, вплив на еритроцити. Механізми регуляції
Осмотичний тиск плазми в крові в нормі складає 7,3-7,6 атм. Це відповідає температурі замерзання, яка дорівнює – 0,54 ºС. Розчини, осмотичний тиск яких такий же, як плазми, називаються гіпертонічними, а якщо менша – гіпотонічними. 96 % від загального осмотичного тиску крові припадає на частку неорганічних речовин (електролітів) і головним чином хлориду натрію. Молекулярна маса NaCl мала, і тому в одиниці маси цієї речовини є багато молекул. Осмотичний тиск залежить від концентрації осмотично активних частинок у розчині і визначається іхньою кількістю незалежно від маси, заряду чи розміру. У внутрішньоклітинній рідині це К+ (основний катіон), фосфат (основний аніон), у позаклітинній – Nа+, Сl–. Вміст білків у еритроцитах вищий, а низькомолекулярних речовин нижчий, ніж у плазмі. Осмотичний тиск, створений високою концентрацією білків всередині клітини, компенсується малою концентрацією низькомолекулярних речовин, і тому осмотичний тиск в еритроцитах тільки трохи вищий, ніж у плазмі: величина його достатня для забезпечення нормального тургору. Мембрана еритроцитів пропускає з різною проникністю низькомолекулярні речовини. Завдяки цьому при пригніченні активного транспорту іонів (активно переноситься через мембрану Na+ i K+: Na+ – з клітини, а К+ – в клітину) знижується їх трансмембранний концентраційний градієнт. Високий внутрішньоклітинний вміст білків, який при цьому залишається постійним, перестає компенсуватися, і осмотичний тиск у еритроциті зростає. У результаті вода починає поступати в еритроцити. Це триває до того часу, поки мембрана його не трісне і гемоглобін не вийде в плазму. Це так званий осмотичний гемоліз.
Якщо позаклітинна рідина тільки помірно гіпотонічна, еритроцити набрякають і набувають форми близької до сферичної, і, навпаки, в гіпертонічному середовищі вони втрачають воду і зморщуються.
Гемоліз еритроцитів, його види.
Гемоліз – руйнування оболонки еритроцитів, яке супроводжується виходом гемоглобіну в плазму крові. Гемолізована кров стає прозорою і називається лаковою.
Види гемолізу:
1. Механічний гемоліз. Виникає внаслідок механічного руйнування мембран еритроцитів. Це явище спостерігається, наприклад, при роздавлюванні еритроцитів у судинах стопи (у солдат – маршовий гемоліз) або при струшуванні пробірки з кров’ю.
2. Осмотичний гемоліз. Виникає тоді, коли осмотичний тиск в еритроциті більший,ніж осмотичний тиск плазми крові. У такому випадку вода за законами осмоса надходить в еритроцит, його об’єм зростає і відбувається руйнування мембрани. Причиною осмотичного гемолізу може бути : - зменшення осмотичного тиску середовища, в якому знаходиться еритроцит (гіпотонічний розчин); - збільшення осмотичного тиску в самому еритроциті внаслідок збільшення проникності їх мембрани або порушення роботи Na-K-насосів.
3. Хімічний гемоліз – гемоліз, який виникає під впливом речовин, які здатні руйнувати мембрану еритроцитів (ефір, хлороформ, алкоголь, жовчні кислоти, сапонін та ін.)
4. Термічний гемоліз – гемоліз під впливом високих і низьких температур. Наприклад, при заморожуванні крові. 5. Біологічний гемоліз – гемоліз, який розвивається при переливанні несумісної крові, при укусах деяких змій, павуків.
Роль альбумінів плазми крові, їх кількість
У плазмі крові людини в 1 літрі є 65-85 г/л білка. Альбумінів - 35-50г/л.
Альбуміни на 80 % забезпечують онкотичний тиск крові (колоїдно-осмотичний). Це впливає на розподіл води між плазмою та міжклітинною рідиною.
Велика загальна площа поверхні багатьох дрібних молекул альбумінів дуже велика, тому вони добре виконують функцію переносників багатьох транспортованих кров’ю речовин, таких як білірубін, уробілін, жирні кислоти, солі жовчних кислот, солі важких металів, фармакологічні препарати (пеніцілін, сульфаніламіди, антибіотики тощо).
Утворюються альбуміни в печінці; за добу (за умов нормального харчування) виробляється їх майже 17 г; період піврозпаду альбумінів складає 10-15 днів.
Роль глобулінів плазми крові, їх кількість
У плазмі крові людини в 1 літрі є 65-85 г/л білка. Глобулінів - 19-40г/л.
Глобуліни – це група білків, яких електрофоретично розділяють на α1 (альфа1), α2 (альфа2), β (бета) і γ (гама).
До складу фракції α1-глобулінів входять білки, простетичною групою яких є вуглеводи. Ці білки називаються глікопротеїнами. В їх складі циркулює майже 60 % всієї глюкози плазми. До субфракції глікопротеїнів відноситься ще одна група вуглеводовмісних білків – мукопротеїни, які містять мукополісахариди.
Фракція α2-глобулінів включає гаптоглобіни, які за хімічним складом є мукопротеїнами, і мідьвмісний білок церулоплазмін. На кожну білкову молекулу останнього припадає вісім атомів міді, що зумовлює оксидантну активність цього білка. Церулоплазмін зв’язує майже 90 % міді, яка є в плазмі. До інших білків фракції α2-глобулінів належить тироксин-зв’язуючий білок, транскобаламін (вітамін В12-зв’язуючий глобулін), транскортин (кортизолзв’язуючий глобулін).
Бета-глобуліни приймають участь у транспорті фосфоліпідів, холестерину, стероїдних гормонів, катіонів металів. Майже 75 % усіх жирів і ліпоїдів плазми входять до складу ліпопротеїнів. Металовмісний білок трансферин переносить залізо. Саме він забезпечує транспорт цього елементу кров’ю (кожна молекула трансферину містить два атоми трьохвалентного заліза).
До фракції γ-глобулінів входять різні антитіла, багато з яких мають ферментативну активність. Так як потреба в них різна, то розміри і склад фракції гама-глобулінів значно коливається. До γ-глобулінів належать також аглютиніни крові (α- і β).
Утворюються глобуліни в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. За добу синтезується майже 5 г глобулінів. Період їх піврозпаду – 5 днів.
Методика визначення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ)
ШОЕ в нормі становить 2-20 мм / год у жінок і 1-14 мм / год у чоловіків. Визначення ШОЕ проводиться за методом Панченкова. Для дослідження використовують спеціальний градуйований капіляр, названий по імені вченого. Кров набирається в нього самостійно, за принципом капілярності. Він має 100 поділок, ціна розподілу становить 1 мм, ширина капіляра також 1 мм. Для дослідження кров набирають двічі, щоразу до 100 мл, а потім змішують її з розчином 5% -ного цитрату натрію. Обсяг цитрату натрію становить 50 мл. Потім змішують кров з розчином цитрату і знову набирають отриманий розчин (суміш крові і цитрату натрію) в капіляр і ставлять його в штатив, помітивши час. Через 1 год перевіряють результат. Кількість поділок, відповідних відстояною плазмі, і відповідає швидкості осідання еритроцитів, вимірюваної в міліметрах на годину.
Фактори, які впливають на величину швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ).
Агрегація та аглютинація еритроцитів, збільшуючи масу осідаючих часток, прискорюють осідання. Основним фактором, що впливає на утворення монетних стовпчиків з еритроцитів, є білковий склад плазми крові. Усі білкові молекули знижують дзета-потенціал еритроцитів (негативний заряд, що сприяє взаємному відштовхуванню еритроцитів і підтриманню їх у завислому стані), але найбільше впливають асиметричні молекули — фібриноген, імуноглобуліни, а також гаптоглобін. Найбільш виражене прискорення ШОЕ (60–80 мм/год) характерне для парапротеїнемічних гемобластозів (мієломна хвороба, хвороба Вальденстрема). На дзета-потенціал еритроцитів також впливають інші фактори: рН плазми крові (ацидоз знижує ШОЕ, алкалоз підвищує), іонний заряд плазми крові, ліпіди, в’язкість крові, наявність антиеритроцитарних антитіл. Кількість, форма і розмір еритроцитів також впливають на ШОЕ. Еритропенія прискорює ШОЕ, однак при вираженій серпоподібності, сфероцитозі, анізоцитозі вона може бути низькою, оскільки форма клітин перешкоджає утворенню монетних стовпчиків. Поряд із лейкоцитозом і відповідними змінами лейкоцитарної формули підвищення ШОЕ служить достовірною ознакою наявності в організмі інфекційних та запальних процесів. У період загострення при прогресуванні інфекційного процесу ШОЕ підвищується, у період видужання — знижується, але не так швидко, як зниження вираженість лейкоцитарної реакції. Водночас прискорена ШОЕ не є специфічним показником для певного захворювання. Однак нерідко при наявності патології її зміни мають діагностичне і прогностичне значення й можуть бути показником ефективності проведеної терапії
Буферні системи крові, їх роль в підтриманні сталості кислотно-основного стану.
Виділяють чотири буферних системи: карбонатна, фосфатна, білкова, гемоглобінова. Кожна з них включає слабку кислоту і одну з її солей.
Карбонатна буферна система складається з вугільної кислоти (Н2СО3), бікарбонатів натрію і калію (NаНСО3, КНСО3). Це головний буфер крові.
Система функціонує так: при поступанні в плазму крові сильнішої кислоти, ніж вугільна, аніони сильної кислоти взаємодіють з катіонами натрію й утворюють нейтральну сіль. У той же час іони водню з’єднуються з аніонами НСО3–. При цьому виникає малодисоційована вугільна кислота. Під дією ферменту карбоангідрази, який є в еритроцитах, вона розпадається на СО2 і Н2О. Вуглекислий газ виділяється легенями і змін реакції крові не спостерігається.
При попаданні в кров основ вони вступають в реакцію з вугільною кислотою. Утворюються при цьому бікарбонати і вода.
Н2СО3 + ОН– ⇄ НСО3– + Н2О
НСО3– + Н+ ⇄ Н2СО3 ⇄ Н2О + СО2
Фосфатна буферна система є сумішшю одно- і двозаміщеного фосфатнокислого натрію (NаН2РО4 і Nа2НРО4). Перший слабо дисоціює і має властивості слабкої кислоти, другий має властивості слабкої основи.
Н2РО4– + ОН– ⇄ НРО42– + Н2О
НРО42– + Н+ ⇄ Н2РО4–
Білкова буферна система – протеїн/протеїнат нейтралізує кислоти і луги завдяки наявності амфотерних властивостей: з кислотами вони вступають у реакцію як основи, з основами – як кислоти.
РtСООН + ОН– ⇄ РtСОО– + Н2О
РtСОО– + Н+ ⇄ РtСООН
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20