тобто вони завжди будуть намагатись бачити "модель батька" під тим самим кутом зору.
У птахів взаємне розпізнавання пташенят і батьків також основане на своєрідних релізерах. Наприклад, через кілька годин після вилуплення з яєць чаєнята починають вимагати їжу, і чайки їх годують, простягаючи у дзьобі напівперетравлений харч. Пташенята спочатку незграбно, а потім все вправніше хапають їжу з дзьоба батьків. Ця реакція у чаєнят природжена, оскільки вони тягнуться до дзьоба батьків без попереднього навчання. Які ж релізери її викликають?
Виявляється, що у новонароджених пташенят цю характерну реакцію можна викликати, показуючи їм муляж голови і дзьоба дорослого птаха. Дзьоб повинен бути жовтого кольору з помітною червоною плямою на кінці. На модель без червоної плями пташенята будуть реагувати значно слабше, ніж на муляж з плямою. В тому випадку, якщо пляма буде не червоного, а будь-якого іншого кольору, частота реакції залежатиме від контрасту між кольором плями і дзьоба, причому, як виявилось, сам колір дзьоба особливого значення не має. Виняток становить суцільно червоний дзьоб /супероптимальний подразник/, який викликає максимальну реакцію. Ні форма голови, ні її забарвлення не мають значення хоча голову батьків пташенята чудово бачать і навіть іноді тицяють своїми дзьобиками у червоні повіки очей, але коли вони голодні, їх приваблює тільки тонкий довгастий предмет з червоною плямою на кінці, що присувається до них впритул.
Цікаве спостереження зробив над кваквою К.Лоренц. Голова у неї синьо-чорна, з егреткою з трьох білих пір'їнок. Наближаючись до гнізда, де знаходяться її "чоловік" і пташенята, вона низько вклоняється, і тоді з гнізда помітні тільки верхня частина її голови і білі пір’їнки - розпізнавальний знак для її родичів. Але одного разу Лоренц, щоб краще бачити, як все це відбувається, заліз на дерево, і доросла кваква, перелякана його присутністю, забула вклонитися на неї одразу ж напали власні пташенята. Виявляється, що ці малята розпізнають своїх батьків по тому, як вони, наближаючись до гнізда, приймають особливу позу або виконують певні ритуальні рухи тілом, властиві тільки їм і відмінні від рухів решти птахів цього ж виду.
Курчата розпізнають голос своєї матері лише тоді, коли вони спілкувалися з нею в перший тиждень свого життя. Якщо їх одразу ж після вилуплення ізолювати від курки, то пізніше вони не можуть навчитись відрізняти голос своєї матері від голосів інших курей. Отже, у курчат розпізнавання звукових сигналів матері здійснюється за механізмом імпринтинга. Самі ж курки не відрізняють одне курча від іншого.
У ссавців можна виділити дві групи самиць: тих, які вже при першх пологах повністю виявляють материнську поведінку 1. миші, щури, морські свинки, хом’яки/, 2. і тих, у яких поведінка самиць при перших пологах значно відрізняється від їхньої поведінки при наступних /мавпи/. Типовим прикладом тварин другої групи можуть бути шимпанзе, самиці яких, в перший раз народивши дитину, часто тримають її вниз головою або кусають за ноги, бояться її. Ця поведінка молодої самиці різко контрастує з поведінкою такої, що вже має відповідний досвід.
У мавп ставлення матері і до своїх дітей проходить три стадії:
стадія прихильності і захисту, перехідна стадія і стадія віддалення. У самих же малят ставлення до матері проходить чотири стадії: а) рефлекторна стадія, коли маля смокче все, що попадається, і міцно чіпляється за будь-який предмет; б) стадія прихильності, коли воно чіпляється за матір і значний час знаходиться у неї на грудях; в) стадія пошуків захисту, коли маля рятується у матері від незнайомих предметів чи інших тварин; г) стадія відділення, коли воно починає жити самостійно.
Малята мавп не весь час проводять з матір’ю, вони спілкуються з іншими дітьми всієї громади. Відносини між ними проходять також чотири стадії: а) рефлекторна стадія, коли малі тримаються разом; б) дослідницька стадія, коли вони руками і губами досліджують найближчі предмети і особливо тіла своїх сусідів; в) стадія мирних ігор, коли тварини штовхаються, кусаються не по-справжньому, бігають одна за одною, причому переслідуванні може перетворитись у переслідувача г) агресивні ігри, коли тварини кусаються вже по-справжньому і коли відбувається формування ієрархічних відносин.
Навіть у людини ставлення батьків до дітей обумовлене природженим механізмом. Як показав Лоренц, основними релізерами у немовляти, що викликають у дорослої людини "батьківську" реакцію, є велика голова, круглі щічки, ніс-ґудзик, товсті, короткі рученята і незграбні рухи. Цікаво відзначити, що запас жиру у грудних дітей зоседжені саме у щоках, що, без всякого сумніву, мас чіткий пристосований характер.
Ці релізери батьківської поведінки люди переносять на ляльок та звірів. Якщо яка-небудь тварина має круглу голову, коротку морду, короткі кінцівки і великі очі, то вона вважається симпатичною /наприклад, Чебурашка/. В зв’язку з цим у зоопарках найбільшою симпатією користуються тварини, які нагадують /хоча б приблизно/ людину: з круглою головою, хапальними кінцівками, що приймають /хоча б зрідка!/ вертикальне положення тіла і т. ін. Серед ссавців це перш за все мавпи і ведмеді, а серед птахів - пінгвіни. Особливо люди люблять ведмедів, цих "холериків з нерухомим обличчям", хоча ведмеді дуже небезпечні. Всім відомо, що плюшевий ведмедик зробив величезну Кар’єру у всьому світі.
Територіальна поведінка.
Території різних видів тварин можуть частково чи повністю співпадати, але тварини одного виду звичайно мають свою власну територію. Територіальна поведінка властива і людям: якщо на стріху вашого будинку сяде голуб чи ворона, це нас мало хвилює, але якщо ми в своєму домі, під’їзді або в саду зустрінемо непроханого гостя, то це викличе негативне відчуття. Територіальна поведінка є причиною появи різних сфер впливу серед міського населення, особливо у молодіжних груп, що досить часто призводить до трагічних наслідків.
Дрібні тварини /миші, ящірки, маленькі рибки/ мають територію близько одного-кількох квадратних метрів, а леву чи тигру потрібна територія до 20 км2 і навіть більше. Хижаки взагалі мають більшу територію, ніж їхні рослиноїдні жертви. Так, на лисячій території мусить бути багато територій мишей, на території лева - багато територій антилоп і зебр. Загальна площа залежить, від двох факторів: від потреб у їжі її хазяїна і від продуктивності ґрунту.
Територія тварини звичайно поділяється на різні ділянки а якими пов’язані цілком певні види діяльності, тобто існує внутрішній поділ території. Для багатьох видів тварин територія звичайно включає: домівку першого порядку (місце найбільшої безпеки), домівки другого і третього порядків, перешкоди, туалет, комфортне місце (наприклад, дерво, яке використовується для чухання ),місце купання, місце харчування (їдальня), комору, місце водопою і т.п. На території існують основні і другорядні стежки.
Отже, тварина живе в організованій просторово-часовій системі, тобто прив’язана до окремих точок, де в певний час відбуваються певні дії. Люди також поділяють своє житло на спальню, вітальню, їдальню, кухню, туалет, ванну.
Стежки тварин мають аналоги і у людей, причому не тільки в сільській місцевості, а навіть у сучасних великих містах: адже в більшості випадків люди ходять першим маршрутом, переходять вулицю в певному місці, воліють ходити певною частиною тротуару і т.п. У дітей, що йдуть у школу, спостерігається навіть своєрідний ритуал, коли дитина проходить лише по певних місцях, здійснює на своєму шляху певні маніпуляції (наприклад, торкається телефонної, будки чи стовпа). Якщо ж цей ритуал з якихось причин порушується, то це викликне неспокій, передчуття нещастя (наприклад, незадовільної оцінки тощо).
Стрес підсилює у людей відчуття "свого" житлового простору, бажання забитись у свій власний куток. Потяг до свого кутка, до особистої території, нехай навіть крихітної, уникання "чужих" просторів спостерігається у підводників, космонавтів. Такі ж психологічні корені й у деяких дитячих ігор коли діти ховаються під столом. у непомітних куточках квартири і т.д. Взагалі домівка людини і тварин займає одне з найважливіших місць у психологічному стереотипі, і відсутність її може призвести до істотного порушення функцій.
Як і людська дитина, так і маля тварин в значній мірі ототожнюють себе з своєю домівкою. Деякі тварини навіть зростаються із своїм домом /черевоногі та двостулкові молюски, черепахи/. У чужих незвичних місцях людина почуває себе погано. Наприклад, європейцю якось не по собі у тропічному лісі, а пігмеї відчувають себе пригніченими, якщо довгий час перебувають у відкритому просторі, оскільки їх психологічний стереотип - це первісний незайманий ліс. Отже, для кожного виду існує свій специфічний психотоп - психобіологічний і поведінковий комплекс, найкраще пристосований до життя.
Домінування та ієрархія.
Однією з найсильніших потреб живих істот е необхідність займати певне місце у стадній ієрархії. Під ієрархією розуміють порядок підпорядкування тварин у групі. При цьому зовсім необов’язково, щоб домінуючою особиною була найсильніша і найагресивніша тварина.
Ранжування за силою звичайно існує, але тільки у тих видів, де це виправдано інтересами популяції в цілому. З інших випадках критеріями, що визначають ранг тварини, служать цілком інші, часто психологічні ознаки. Так, у деяких птахів домінуюча особина здатна до розв’язання таких завдань, які неспроможні вирішити інші члени гурту.
Ієрархічні відносини в групі є дуже стійкими. Життя гурту тварин менш за все схоже на постійну боротьбу всіх з усіма. Високорангові тварини агресивні тільки до найближчих за рангом особин. Часто ці тварини втручаються у бійку на боці слабшого, тобто більш низького за рангом учасника конфлікту. Навіть при штучному /переданому по радіо/ електричному подразненні центру люті мавпа атакує не будь-яку тварину, що виявилась поруч, а особину, що стоїть на одну ступінь нижче у мавпячій ієрархії. У той же час подразнення центрів люті у мавп низького рангу не викликає у них агресивної поведінки.
В основі ієрархії часто лежить агресивна поведінка. На думку Лоренца, у тварин існує внутрішня непереборна потреба до агресії, яка обов’язково вимагає свого виходу назовні. Тому тварина низького рангу, яка не може ні на кого спрямовувати свою агресію, часто спрямовує її на себе /наприклад, мавпи кусають свої кінцівки/.
Найбільш чітка ієрархія існує у комах і птахів. Так, у курей домінуюча курка сміливо дзьобає підлеглу, яка не може відповісти їй тим же. Така ієрархія встановлюється звичайно надовго. Але в групі ссавців домінування одних тварин над іншими може іноді змінюватись протягом кількох годин в залежності від того, хто з суперників більш голодний чи сердитий, а хто воліє заради свого спокою поступитись, оскільки в даний момент його не дуже цікавить предмет конкуренції /їжа, житло, самиця тощо/. Роль заспокійливих факторів у ссавців відіграє грумінг /чищення хутра/, а у птахів - алопрининг /запрошення до чищення пір’я/.
Відносини домінування-підпорядкування у своїй основі "особисті", вони неможливі, якщо тварини не пізнають одна одну. Наприклад, бійки між свинями вдалось припинити, обприскавши їх парфумами, оскільки в цьому випадку свині перестали розрізняти одна одну і порушилась ієрархія.
Підлеглий стан викликає у тварин певні психофізіологічні зміни. Так, в одному експеримнті свиням вживляли під шкіру датчики, що дозволяли реєструвати на відстані частоту серцевих скорочень. Виявилось, що коли домінуюча тварина відганяла підлеглу від ночов з їжею, то у останньої різко зростала частота серцевих скорочень, хоча зовні вона була практично спокійною. В іншому досліді у підлеглих свиней знімали "гальма" шляхом додавання, до їжі алкоголю. В цьому випадку ієрархія одразу порушувалась, але знову відновлювалась після "протвереження" тварин. Наступного разу тварини-домінанти, покуштувавши їжу з додатком алкоголю, перевертали ночви, не дозволяючи їсти підлеглим тваринам і зберігаючи тим самим ієрархічні відносини.
Домінують звичайно сильніші, крупніші й важчі тварини. Як правило, ці якості перш за все пов’язані з віком. Важливу роль також відіграє агресивність, яка у самців тісно пов’язана з їхньою статевою активністю. Розрізняють кілька основних типів домінування:
1 / лінійна ієрархія, коли найсильніша тварина погрожує тварині, яка стоїть на ступінь нижче, а та - іншій підлеглій особині і т.д. Тварину-домінанта звичайно позначають літерою "альфа" грецького алфавіту, підлеглих - "бета", "гама" і т.д. Найнижче ієрархічне положення займає тварина "омега". Отже, лінійну ієрархію можна схематично зобразити так:
а ß λ ...ωТварина-альфа фактично підтримує дисципліну в гурті, а тварина-омега існує для психологічної розрядки всіх інших членів групи, які відганяють її від їжі, а іноді навіть забивають до смерті. Часто самці-омега не можуть паруватись, оскільки самиці їх не приймають;
2/ трикутне ієрархія спостерігається іноді в невеликій групі курей чи молодих півників, коли встановлюється такий ієрархічний порядок дзьобання:
а
ß γЦя ієрархія може зберігатися досить довгий час, хоча пояснити її. дуже важко;
3/ двоступенева ієрархія, при якій одна особина домінує над рештою індивідів, які мають, однаковий ранг, Домінування однієї тварини над усіма іншими членами групи називається деспотією. Цей тип ієрархічних відносин зустрічається досить часто, особливо серед мишей і щурів ;
4/ змінне домінування, коли то один, то інший член гурту бере гору. Часто не залежить від того, на чиїй території знаходиться тварина. У переслідуваної тварини на власній території посилюються домінантні властивості, і вона починає активно виганяти переслідувача, запал якого на чужій території помітно згасає;
5/ паралельна ієрархія спостерігається в тому разі, коли у самців вона одна, а у самиць - інша. Це буває у шимпанзе, пацюків, мишей, птахів. Так, у каліфорнійської стелерової сойки існує паралельна соціальна ієрархія серед самців і самиць. Але наприкінці зими ранг самиць починає падати і соціальне домінування змінються домінуванням сексуальним коли самець стає "батьком родини" і вимагає" від самиці і повного підкорення. У початковий період утворення пари самець дуже агресивний, а заспокійлива поведінка самиці спрямована на те, щоб якнайшвидше звести агресивність самця до мінімуму, інакше пара розпадеться. Увесь цей складний процес стабілізації відносин двох особин йде за типом ланцюгової реакції із зворотним зв’язком.
Як вже згадувалось, ієрархічні відносини залежать від багатьох причин і можуть змінюватися. Наприклад, після того, як у десяти курей у клітці повністю склались ієрархічні відносини /для цього потрібна лише одна година /, частину курей пересадили в інші клітки, а потім через кілька днів повернули назад. Виявилось, що одна й та ж курка в різних групах може мати різний ранг. Описано випадок, коли курка, побувавши в п’яти групах, займала в них /відповідно/ 2-, 6-, 2-, 4- і 7-ме місця; інша курка в тих же групах займала І-, 5-, І-, 5- і 6-те місця.
Зміну ієрархічного статусу можна викликати лише одними психологічними факторами. Це Суло продемонстровано на півнях. Для цього спочатку ізолювали всіх членів групи на Місяць, щоб вони "забули" про свої ранги. Після того випустили півня, який займав у попередній ієрархії найнижче положення /омега/, і підсадили до нього курку, що швидко йому підкорилась. Далі в цей вольєр випустили півня, який раніше стояв лише на одну ступінь вище, він також підкорився. Поступово досягли того, що півень-омега став домінантом причому , ця нова ієрархія виявилась дуже стійкою.
З’ясування фізіологічних механізмів домінування у тварин показало, що. в мозку існують спеціальні структури, які мають відношення до агресивної поведінки і встановлення ієрархії. Так, двостороннє руйнування мигдалевидного комплексу ядер у висковій ділянці мозку мавп часто не впливає на їхню індивідуальну поведінку, але порушує контакти в гурті й змінює ієрархічні відносини домінування і підкоряння. Руйнування прозорої перетинки мозку робить з домінуючих щурів підлеглих, хоча агресивність тварин ніби-то не змінюється, оскільки вона зростає при появі миші або подразненні електричним струмом. Мавпи я видаленими передніми відділами вискової кори мозку втрачають своє місце у стадній ієрархії. Здорові особини уникають контактів з мавпами, у яких оперативним шляхом видалені лобні долі мозку, оскільки такі тварини апатичні й малорухливі, з порушеною емоційною сферою.
Введення у медіальну про оптичну ділянку гіпоталамусу хом’ячків вазопресину /гормону задньої долі гіпофіза/ викликало домінуючу поведінку у підлеглих особин, а введення антагоніста вазопресин ну домінуючим особинам значно знижувало їхні домінантні реакції в присутності підлеглих партнерів. Після припинення ін’єкцій (на наступний день) відновлювався нормальний ієрархічний статус особин.
Досліди показали, що пошкодження латерального гіпоталамусу у котів-домінантів значно зменшує у них агресивну поведінку, але не завжди це корелює з втратою домінантного статусу. Отже, домінування базується не тільки на агресивних механізмах, але й обумовлено якимось соціальним контекстом.
Як вже згадувалось, найбільш жорстка ієрархія існує у безхребетних тварин /комахи/. У вищих тварин, завдяки зростанню ролі індивідуального досвіду в поведінці кожного члена громади, виникає порівняно м’яка ієрархія /дельфіни, шимпанзе, гієнові собаки/.
Сучасна етологія розрізняє кілька типів високо рангових особин. Ватажок-домінант забезпечує стабільність групової організації, уважно стежить за розподілом їжі, самиць і території, одразу атакуючи порушників. Підтримуючи порядок у групі, він сам є полонеником цього порядку і неспроможний до поведінки, що відрізняється від поведінки групи. Ось чому при зустрічі з непевною ситуацією з групи виділяються особини, здатні до самостійної нетривіальної поведінки. Для таких ватажків-лідерів однаково, чи прямує за ними група, чи ні, вони "роблять свою справу".
Так, у оленів і вовків у моменти небезпеки домінуючий самець перестає бути ватажком і зграю веде стара самиця. Після подолання небезпеки /перешкоди/ ватажком знову стає самець-домінант. Такий лідер незалежний, від решти гурту, він діє переважно діє у власних інтересах/перш за все/. Він цілком самостійний у своїй поведінці. а інші тварини вільні вести себе на власний розсуд. Поведінка ватажка домінанта основана переважно на агресивних реакціях, на захисті своєї території. Але у випадку небезпеки він або покірно йде у групі разом з усіма, або взагалі втікає, і тоді справжнім лідером групи стає інша тварина.
Ватажки-лідери мають величезне значення в житті копитних, слонів, деяких видів хижих і мавп. Ватажки в закритих угрупуваннях, де всі тварини знають одна одну "в обличчя", звичайно бувають постійними, наприклад, в групах зубрів, гірських баранів, слонів, вовків. У відкритих угрупованнях (північні олені, сайгаки, степові бізони) існує багато потенціальних ватажків-лідерів.
Ватажки-керівники бувають у коней, слонів, гамадрилів. Ці тварини поєднують у собі особливості ватажка-лідера і ватажка-домінанта, здатні до інших складних форм поведінки. Наприклад, у коней відомі такі функції ватажка-керівника: керування табуном і утримання його на певній території, виявлення і сигналізація про небезпеку, захист від хижаків, підтримання свого домінування в табуні, припинення бійок між підлеглими тваринами, піклування про лошат, відшукування водоймищ тощо.
Ієрархічні відносини в стаді е основою поведінки тварин і стабілізують групову організацію, що має велике значення для виживання особини і виду в цілому.
Ігрова поведінка.
Приклади ігрової поведінки можна знайти у більшості ссавців і багатьох нижчих тварин. Так, дельфіни супроводжують кораблі й гойдаються на хвилях, морські леви і тюлені пірнають у воду, дістають з морського дна камені, підкидають їх уверх і ловлять. Ігрова діяльність спостерігається й у птахів, особливо хижих: соколи розігрують "лови", використовуючи у вигляди "здобичі" соснові шишки.
У хатніх тварин спостерігається незвична ігрова поведінка. Описано випадок, коли цуценя вкладало передні лапи, в хатні капці й їздило по підлозі. Одного разу домашній борсук випадково зробив сальто через голову, і це йому так сподобалось, що він довго самостійно тренувався, а потім виконував .цей трюк до повної знемога.
Звичайно ті рухи, які входять до ігрової поведінки, не відрізняються від тих. що зустрічаються у тварин в інших випадках, наприклад, при полюванні, бійках, статевій і маніпуляційній активності, при галопуванні тощо. Але в ігрових ситуаціях послідовність рухів часто буває незавершеною, наприклад, короткочасний галоп і повернення назад у лошат.
У тварини можуть випадково з’являтися рухи, специфічні нові для ігрової ситуації, які не мають поза нею функціонального значення /наприклад, той же борсук, що робив сальто/. Крім того, оскільки ігрова поведінка часто складається з комплексів рухів, властивих іншим типам поведінки, то ці рухи, як правило, змішуються у грі, наприклад, елементи агресивної і статевої поведінки, і як вже згадувалось, послідовність рухів при ігровій поведінці часто залишається незавершеною, тому у макак-резусів щелепи при укусах не стискаються, агресивні кидки не доводяться до кінця. У той же час деякі рухи можуть бути значно перебільшеними порівняно з нормою. Це особливо помітно при стрибках і скоках тварин. Нарешті, слід сказати, що у деяких видів тварин грі передує особливий сигнал. який вказує на специфічний характер цієї поведінки, наприклад, припадання на груди і передні лапи у собак і котів, "ігрова міміка" у макак-резусів.
Ігрова поведінка може викликатись різноманітними подразниками. У вищих тварин гру може почати доросла тварина. Наприклад, левиця заохочує левенят гратись, рухаючи хвостом; самки шимпанзе лоскочуть малят, перевертають їх, покусують. Ігрова поведінка легко переривається іншими видами активності, якщо, наприклад, тварина перелякалась або захотіла їсти.
Ігрова діяльність спостерігається й у безхребетних тварин, зокрема, мурашок. Звичайно у грі беруть участь дві мурашки, які переслідують одна одну, борються, а потім довго чистяться поруч. Запрошенням до гри /ігровим релізером/ є дрижання всього тіла на витягнутих кінцівках.
Фактори, що контролюють ігрову поведінку, повністю не з’ясовані. Але наявність ігрової поведінки ігнорувати неможливо. Існують дві точки зору на ігрову діяльність тварин, які були висунуті ще в минулому сторіччі Г.Спенсером та К.Гроссом.
І ) На думну Спенсера, ігрова активність тварин являє собою витрачання певної "надлишкової енергії", певний сурогат "природного" використання енергії " в справжніх діях". Ігрова діяльність нагадує "реакції в порожнечі". коли інстинктивні рухи виконуються при відсутності ключових подразників. Проте ця концепція не може пояснити конкретних функцій гри в житті тварин, хоча й виявляє значення ендогенної /внутрішньої/ мотивації для ігрової поведінки.
ІІ ) З точки зору Гросса ігрова поведінка виконує чисто функціональну роль і являє собою "тренування" молодої тварини в особливо важливих сферах життєдіяльності, своєрідну "практику" для дорослої поведінки. Гра дозволяє молодій тварині без особливого ризику засвоїти життєво важливі дії, тому що в цих умовах помилки ще не мають згубних наслідків, оскільки в ході гри можливе вдосконалення природжених форм поведінки.. Ці погляди поділяє більшість сучасних дослідників.
Ігрова активність, яка здійснюється на природженій інстинктивній основі, сама служить розвитку і збагаченню інстинктивних компонентів поведінки і містить елементи різних, видів навчання. Поряд з цим, гра виконує дуже важливу пізнавальну роль, особливо завдяки притаманним їй компонентам навчання і дослідницької поведінки Ця функція гри полягає у накопиченні значного індивідуального досвіду, який запасається "на майбутнє" , "на потім".
Групова поведінка вищих тварин також формується переважно в процесі гри, особливо при спільних іграх, коли існують узгоджені дії мінімум двох партнерів. Спільні ігри зустрічаються тільки у тих тварин, яким властиві розвинені форми групової поведінки.
Іноді тварини включають у свої спільні ігри які-небудь предмети, тому спілкування між партнерами при таких іграх має до певної міри опосередкований характер. Так, описані спільні дії трьох молодих тхорів з порожньою консервною банкою, яку вони весь час скидали у залізний таз і "з насолодою" слухали виникаючий гуркіт. Описана також спільна гра поросят з монетою, яку вони притискували своїми рийками до землі, підштовхували і підкидали угору. Поросятка намагались відібрати один у одного монету і погратись нею самому.
Узгодженість дій ігрових партнерів базується на взаємній природженій сигналізації, яка виконує функцію ключових подразників ігрової поведінки. Це специфічні пози, рухи, звуки, що оповіщають партнера про готовність до гри і запрошують його узяти в ній участь. Наприклад, у бурого ведмедя запрошення до гри полягає в тому, що ведмежатко повільно наближається до можливого ігрового партнера, погойдуючи вправо-вліво головою, потім припадає до землі і дуже обережно обіймає партнера передніми лапа.
Не менш важливими є сигнали, які дозволяють тваринам відрізнити гру від "негри", зрозуміти ігровий характер поведінки. Без "подібного попередження про те, що агресія є "несправжньою", ігрова поведінка може легко перейти у справжню бійку. Ці сигнали схожі з позами і рухами підкоряння при справжніх конфліктах у дорослих . тварин, вони переважно й створюють "ігрову ситуацію".
Спільні ігри мають дуже велике значення для майбутньої дорослої поведінки. Особливо виразно це виявляється у мавп. Ізоляція мавп призводить до того, що у дорослому стані вони, нездатні до нормального спілкування із статевими партнерами, у них порушується і материнська поведінка. Без гри у мавп неможливий розвиток нормальних форм спілкування і групової поведінки в цілому.
Ігрова активність виконує й важливу пізнавальну функцію. У процесі гри молода тварина одержує різноманітну інформацію про властивості та якості предметів навколишнього середовища.. Це дозволяє конкретизувати й доповнити накопичений в процесі еволюції видовий досвід стосовно до певних умов життя особини.
Спільними у різноманітних формах гри е велика загальна рухливість тварини, широкий репертуар рухів та інтенсивне переміщення у просторі. Ігрова поведінка спрямовується ключовими подразниками незалежно від їх носіїв, але одночасно тварина набуває життєво важливу інформацію про цих носіїв, їхній зовнішній вигляд та деякі фізичні властивості /вага, міцність, рухливість і т. ін/.
У молодих мавп зустрічаються ігри вищого типу, яким притаманні склади і форми взаємодії з предметами при незначній і й загальній рухливості тварини, особливо при маніпуляцій них іграх з предметами, які підлягають різноманітним(найчастіше деструктивним) змінам. В цьому випадку іноді виконуються маніпуляції, схожі на дії із знаряддями у дорослих тварин.
Звичайно, ігри вищого типу мавпи виконують на самоті. Наявність таких ігор, безсумнівно, пов’язана з відмінними (порівняно з іншими тваринами) психічними якостями мавп, зокрема з "ручним мисленням", чи "мисленням в дії" - підставою для майбутнього людського мислення (І.П.Павлов).
При складних іграх з предметами вдосконалюються ефекторні можливості пальців і розвивається комплекс шкірно-м’язової чутливості і зору. Пізнавальний компонент тут особливо важливий: тварина ретельно й поглиблено знайомиться із властивостями предметних компонентів середовища, причому особливого значення набуває дослідження внутрішньої будови об’єктів маніпулювання в процесі їх руйнування.
Важливу роль відіграє також та обставина, що об’єктами маніпуляції найчастіше бувають "біологічно нейтральні" предмети, завдяки чому розширюється сфера отриманої інформації: тварини знайомляться з дуже різними за своїми властивостями компонентами зовнішнього середовища і набувають при цьому значного запасу різноманітних потенціально корисних "знань".
Дослідницька поведінка.
Дослідницька поведінка полягає у прагненні тварин пересуватись і аналізувати навколишнє середовище при відсутності явних мотивів голоду, спраги, статевого потягу. Особливо значною є дослідницька поведінка при появі нового предмета, тому її вивчення безпосередньо пов’язане з проблемою сприйняття. Сама ж по собі дослідницька поведінка є природженою, але вона обов’язково передує навчанню й тому вадлива для набування тваринами досвіду.
Розрізняють декілька видів дослідницької поведінки:
орієнтовна реакція, яка полягає у зміні положення та орієнтації органів чуття для найкращого приймання подразника;
власне дослідницька поведінка, яка пов’язана з переміщеннями тварини;
маніпуляційно-дослідницька поведінка, коли тварина не тільки переміщується, але й якимось чином впливає на оточуюче середовище, наприклад, маніпулює предметами цього середовища.
Для зоопсихології особливо важливе значення мають два останні види дослідницької поведінки. Багато етологів схильні вважати власне дослідницьку поведінку фундаментом всієї поведінки, оскільки в її основі лежать більш складні фізіологічні механізми, ніж ті, які властиві простій реакції уваги, тобто звичайному орієнтовному рефлексу.
У дослідницькій поведінці велику роль грає новизна подразників. Наприклад, в одному з дослідів щурів тричі на день вміщували у Т-подібний лабіринт, де в кінці кожного з відгалужень знаходився порожній ящик, стінки якого були розмальовані зображеннями різних геометричних фігур /квадратів, трикутників тощо/. В одному ящику фігури були завжди однакові, а в іншому - кожний раз змінювались. Виявилось, що щури проводять значно більше часу в тому ящику, де фігури постійно змінювались.
Дослідницька поведінка залежить не тільки від новизни подразника, а й від того, наскільки нова ситуація схожа на вже відому тварині. Наприклад, щури, які добре ознайомились з лабіринтом, пофарбованим у білий колір, будуть знову уважно обстежувати темно-сірий лабіринт такої ж форми.
Для кількісного визначення дослідницької активності тварин, зокрема щурів і мишей, використовується методика "відкритого, поля". В наших дослідах це був металевий ящик 80 х 80 см з висотою стінок 30 см, дно якого було розкреслено на 16 квадратів. Якщо тварину посадити в центр цього "відкритого поля" і спостерігати за її поведінкою, то за кількістю перетятих квадратів за одиницю часу (так "звана "горизонтальна" активність) і кількістю вставань на задні лапи ("вертикальна" активність) можна визначити рівень дослідницької поведінки тварини. Звичайно виділяють дві групи тварин: активних, які мають великі значення обох показників у "відкритому полі", і пасивних, малорухливих тварин.
Дослідницька активність може досить успішно конкурувати з прагненнями утамувати голод і спрагу. Так ,якщо щурів на певний час висадити з їхніх кліток, поставити в них їжу й воду, а також покласти якісь нові предмети, то щупи, опинившись знов у своїх клітках, перш ніж приступити до їжі, уважно обстежують свого домівку, причому чим більше був змінений внутрішній "інтер’єр", тим сильніше виявиться дослідницька поведінка і тим менше з’їдатиметься їжі за одиницю часу.
Велику роль у дослідницькій поведінці відіграє страх. Ось чому тварини переважно, хоча й не завжди, уникають нових й незвичайних подразників, При цьому в поведінці тварин стикаються дві протилежні тенденції - побоювання нового і тягає до нього ("і хочеться, і колеться"). Така ж тенденція характерна й для людини.
Часто можна спостерігати, як тварина у складній для неї ситуації раптом зовсім невчасно починає чиститися чи облизуватися. Таку форму поведінки Н.Тінберген та інші етологи назвали зміщеною активністю.
Слід також зауважити, що реакції на нові подразники будуть відмінні у різних популяцій тварин. Так, дикі пацюки уникають наближення до незнайомих предметів, і домінантний самець цей предмет (якщо він не дуже великий) закопує в землю, а білі лабораторні щури майже одразу починають досліджувати нові предмети. У диких пацюків значно більші, ніж у біли щурів, наднирники, що корелює із значною емоційною напруженістю та агресивністю пацюків.
Поведінці тварин загалом властивий активний пошук нових подразників. Якщо, наприклад, щур може дістатися їжі двома шляхами, причому один з них незмінний /припустімо чергові повороти наліво й направо/, а інший кожний раз змінюється, то тварина, як правило, обере другий шлях.
Для щурів характерна природжена реакція "чергування добіжок". Якщо тварину вмістити у Т-подібний лабіринт, то вона, звичайно, по черзі буде обирати то один, то другий відсік лабіринту, коли буде знаходити в обох однакове підкріплення. Ця особливість властива й іншим тваринам, а також людині. Отже, тварини і люди, опиняючись у нових обставинах, досліджують навколишню ситуацію не навмання, а користуючись певними ідеями, правилами, що носять назву "гіпотезно поведінки".
В природних умовах тварині для того, щоб вижити, треба виконувати безліч різних дій у відповідь на певні подразники, тобто робити різні маніпуляції. Ці маніпуляційно-дослідницькій реакції тісно пов"язані з інформацією, яку здобуває тварина в ході дослідження. Так, якщо голуба навчити клювати червоний диск, щоб одержати їжу, а після клювання зеленого диску не давати нічого, то він досить швидко навчиться розрізняти ці сигнали. В той же час клювання білого диску призводило до одержання їжі тільки у 50 % випадків. Якщо ж одночасно з клюванням білого диску голуб натискав на педаль і диск ставав червоним або зеленим /тобто інформував голуба про те, чи одержить він цього разу їжу, чи ні/, то голуб дуже швидко навчився натискати на педаль, хоча єдиним підкріпленням у цьому разі. була лише додаткова інформація про майбутню подію.
Маніпуляційно-дослідницька діяльність чудово розвинена у тварин, що мають кінцівки а рухливими пальцями, зокрема приматів. Всім відома звичка мавп обмацувати з усіх боків всі незвичні предмети, які привертають їхню увагу. Для шимпанзе дуже важлива не тільки новизна, але й конструкція предмета. Так, строкаті дерев’яні кубики їх цікавлять більше, ніж однокольорові. Молоді тварини більш схильні до тривалого обстеження нових предметі в, ніж дорослі. Це ж властиве й дітям.
У мавп можна виробити різні інструментальні навички використовуючи як підкріплення нові подразники. Так, мавпа буде натискати на важіль у відповідь на певний сигнал, якщо нагородою для неї буде можливість визирнути з клітки крізь маленьке віконце. Тут слід відзначити, що мавпи взагалі люблять зазирати у двері різних кімнат і ця реакція триває в залежності від того, що мавпа бачить у кімнаті. Так, мавпа рідко відкриває двері у порожню кімнату і значно частіше зазирає туди, де стіни розмальовані зображеннями фруктів, або у ту, де рухається іграшковий поїзд. Ще частіше мавпи відчиняють двері в кімнату, де знаходиться інша мавпа. Мавпи люблять дивитись кінофільми і телепрограми про мавп, особливо кольорові.
У людини цікавість також грає величезну роль у повсякденному житті й є важливим психологічним явищем. Наприклад, будь-яка подія, хоч трохи варта уваги збирає на вулиці гав.
Агресивна поведінка та агресивність.
Агресивність - це адресована іншій особині поведінка, яка може призвести до нанесення їй пошкоджень, і часто пов’язана з встановленням певного ієрархічного статусу, з одержанням доступу до певного об’єкта чи права на якусь територію. Отже, агресивна поведінка нормі повинна бути спрямована на іншу особину, що знаходиться поруч, і цю поведінку звичайно викликають властиві іншій особині подразники, які можуть бути зоровими, слуховими чи нюховими.
В.Мак-Дугол припускає, що агресія може виникнути також в результаті конфлікту між різними видами активності. Наприклад, Дж.Гудолл сповіщає, що шимпанзе виявляли агресивність, коли закінчувалися запаси їжі (бананів). Вона також неодноразово бачила, як одна з мавп погрожувала іншій, котра переставала її обшукувати /знищувати бліх і кліщів/. Шимпанзе іноді стають агресивними, коли відчувають страх. Наприклад, дикі шимпанзе спочатку лякались особини, частково паралізованої внаслідок полімієліту, а потім нападали на неї. Дж.Гудолл описала одного дорослого самця, у якого з’явилася підвищена агресивність при пошкодженні власної кінцівки або поранення.
Проте більшість випадків агресії, які виникають в природних умовах, є прямою реакцією на близькість іншої тварини, коли та наближається до гнізда, до самої тварини, її території та т. ін У багатьох видів тварин, наприклад газелі Томпсона, бійка а невід’ємною частиною територіальних конфліктів.
Чи прагнуть тварини до бійки? Відповісти на це питання нелегко. Щоправда, відомо, що агресивна поведінка може служити підкріпленим. Наприклад, у самців мишей можна виробити інструментальну реакцію, якщо підкріпленням буде служити можливість нападу на підлеглу мишу. Можне, навести й такий приклад. Одночасне пред'явлення бойцовій рибці індиферентного подразника і безумовного подразника, що викликає погрозливу поведінку, призводить до того, що індиферентний подразник стає умовним сигналом, який викликає демонстрацію пози погрози.
Отже, в лабораторних умовах різні тварини можуть активно шукати привід для агресії. Цілком можливо, що таке явище відбувається і в природі, в натуральних умовах життя тварин.
Слід сказати, що втеча від ворога є нормальною реакцією живого організму на небезпеку, на агресивну поведінку іншої тварини, але, звичайно, не тому, що тварина уявляє собі заздалегідь тортури й смерть у кігтях хижака. Спостерігаючи за тваринами при їхній втечі від небезпека, можна помітити, що у них немає особливого страху. Але при неможливості втеч виникають агресивні реакції, спрямовані на ворога. Наприклад, у безвихідному становищі хом’яки чи бродячі пси атакують собаку і навіть людину.
Іноді в разі смертельної небезпеки у тварин спостерігається акінезія - своєрідний кататонічний стан ("тваринний гіпноз" за І.П.Павловим, або, як зараз прийнято казати, "іммобілізаційний рефлекс"), що рятує їм життя. Страх супроводжується вегетативними змінами: сечовипусканням (слони, щури), дефекацією (ведмеді, щури), блюванням, дрижанням, збільшенням частоти серцевих скорочень і дихання, можлива навіть зупинка серця.
Ще один спосіб захисту від ворога - імітація пораненого, яка особливо часто зустрічається у птахів, що гніздяться на землі. Цей спосіб виник як результат конфлікту двох мотивацій втечі й охорони гнізда. У такій критичній ситуації тварина, імітуючи пораненого, відвертає увагу ворога від гнізда, спрямовуючи її на себе. Ящірки з цією метою відкидають хвіст, птахи - велике перо (звичайно від хвоста), на яке й нападає нерозбірливий хижак. Деякі ссавці, якщо схопити їх за хвіст, скидають з нього шкіру (хом’яки, лісові миші).
У тварин, які живуть групами, захисна поведінка виявляться у тісному скупченні /риби, шпаки/, оскільки хижак нападає тільки на окрему тварину, для чого фальшивими атаками намагається розполохати зграю. У зграйних тварин існує своєрідна реакція "окрикування хижака", яка віднаджує його.
Реакція втечі виникає не тільки перед ворогом але й перед сильнішою особою свого виду , а також при незвичних змінах навколишнього середовища. Втеча типова інстинктивна поведінка, і якщо енергія нього інстинкту довго не використовується, то реакція втечі може виникнути самовільно /спонтанно/. Щоправда, в природних умовах існування тварин це буває досить рідко, оскільки подразників для реакції втечі вистачає.
Треба сказати, що людина також любить “боятися”, хоча й єцарем природи. Люди охоче слухають "страшні" оповідання, читають детективні романи, дивляться "фільми жахів" тощо. У дітей найбільшою популярність користуються ігри, в основі яких лежить реакція втнчі: гра у третього зайвого, у хованки. Діти дуже люблять слухати "страшні" казки. Як писав О.С.Пушкін,
Все, все, что гибелью грозит,
Для сердца смертного таит
Неиз"яснимы наслажденья...
Але людина, на підміну від тварин, може уявити собі небезпеку з усіма подробицями і наслідками. Перед обличчям смерті людина переживає відчуття тривоги, страху і навіть жаху. Завдяки розуму люди краще, ніж тварини, протистоять небезпеці, але також майстерно створюють для себе пізні небезпечні ситуації.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10