Сукупна пристосованість - це сума індивідуальної пристосованості особини плюс ті зміни у пристосованості родичів, які викликані її впливом. У основі цієї концепції лежить такий принцип. Пристосованість пов’язана з відносним представництвом генів певної особини у генофонді наступного покоління. Але у цієї особини та її близьких родичів спільне походження, тому у них існують і спільні гени. Так, половина генів диплоїдної хребетної тварини однакова з генами її матері, батька, братів і сестер. Тому розмноження близьких родичів веде до більшого представництва генів даної особини у наступному поколінні. Отже, збільшуючи пристосованість близьких родичів, можна підвищити й власну пристосованість. Таке явище називається відбором родичів, воно й лежить а основі сукупної пристосованості
Отже, пристосування будь-якого організму вимірюється внеском конкретної особини у загальний генофонд наступних поколінь. З цієї точки зору, найбільш пристосовані особини залишають найбільше потомство, яке досягає статевої зрілості. Тому боротьба за існування, здавалося б, вимагає максимальної активізації всіх "егоїстичних" прагнень індивіда. Але так буває далеко не завжди. Інакше як у такому разі можна поясними значне поширення серед різних видів тварин таких форм поведінки, які можуть бути названі "альтруїстичними"?
Альтруїзм у тварин - це поведінка, внаслідок якої підвищується індивідуальна пристосованість особин, які не є прямими нащадками альтруїста, а його індивідуальна пристосованість при цьому знижується. На перший погляд, альтруїстична поведінка суперечить теорії природного добору. Однак це не так. У 1964 р. У.Гамільтон висловив припущення, що зниження індивідуальної пристосованості може бути виправдане у тому випадку, якщо альтруїстична поведінка спрямована на родичів і компенсується збільшенням їхньої пристосованості.
Прикладом альтруїстичної поведінки може бути реакція "окрикування" хижака - поведінка, при якій зграйні птахи сигналізують своєму угрупованню про наближення ворога. Але попереджаючи Інших птахів, альтруїст наражає на небезпеку в першу чергу себе. На думку соціобіологів, особина, яка "жертвує" собою заради свого угруповання, не зникає безслідно, оскільки наявні у генотипі родичів спільні гени передаються наступним поколінням.
Так звичайно й буває у пташиних зграях. У таких зграях птах, що видає сигнал тривоги, буде частіше гинути і, природно, такі птахи залишать менше нащадків. Але своєю альтруїстичною поведінкою вони збільшать ймовірність виживання птахів своєї зграї, серед яких їхні родичі мають такі ж гени альтруїзму, але у гетерозиготній формі. Завдяки підвищенню виживання, ці птахи залишать загалом більше нащадків, ніж птахи з інших зграї, де таких альруїстів немає. Нащадки також будуть нести гени альтруїзму.
Отже, від покоління до покоління частота появи альтруїстичних генів зростатиме, незважаючи на те, що самі птахи-альтруїсти залишать менше нащадків. Це й є відбір родичів що сприяє генам альтруїзму. Інакше кажучи, сукупна пристосованість особини повинна збільшуватися внаслідок прояву нею альтруїзму.
Виходить, що альтруїзм не така вже безкорислива самопожертва, якою вона видається на перший погляд. Фактично це своєрідний спосіб збільшення власної пристосованості і підвищення особистого репродуктивного успіху. Це означає, що поведінка тварини-альтруїста спрямовується певними егоїстичними спонуканнями. Проте треба пам'ятати, що від альтруїзму виграє вся група споріднених тварин. Ось чому він і підтримується природним добором.
На думку соціобіологів, співвідношення альтруїзму та егоїзму у поведінці залежить від "коефіцієнта спорідненості": альтруїзм по відношенню до рідних братів і сестер виявляється тоді, коли вигода від нього удвічі перевищує можливі витрати, а по відношенню до двоюрідних - у чотири рази.
Однією із форм альтруїзму е піклування про потомство, оскільки, витрачаючи час і енергію на догляд за малятами, батьки збільшують їхню пристосованість за рахунок своєї власної і оберігають нинішніх молодих на кошт можливого майбутнього потомства.
Альтруїзм по відношенню до родичів ("родинний альтруїзм") можна розглядати як певну форму егоїзму, що визначається відповідними генами, оскільки копії цих генів, мабуть, існують у родичів. Щоб природний добір сприяв взаємному альтруїзму, всі особини повинні мати досить ефективні можливості для обміну "послугами", потінні пізнавати одна одну, пам’ятати свої обов’язки і мати мотиви для взаємного альтруїзму. Ці фактори властиві також примітивним людським суспільствам. Вважається, що взаємний альтруїзм відіграв важливу роль в еволюції людини.
Неродинний альтруїзм, як вважають соціобіологи, базується на "впевненості" особини у тому, що в аналогічній ситуації їй також подадуть допомогу. Тому соціобіологи вірять у переважання альтруїстичної поведінки над егоїстичною, в наявність взаємного альтруїзму протягом всього існування людства. Цей взаємний альтруїзм виявляється у допомозі людей один одному під час небезпечних ситуацій, катастроф, пограбувань, агресії, а також при догляді за хворими, пораненими, старими, тобто у милосерді.
Проте це питання надзвичайно складне, оскільки в таких ситуаціях виявляються як альтруїзм і самопожертва, так і випадки найяскравішого егоїзму. Як приклади з останніх років можна навести чорнобильську трагедію, землетрус у Вірменії, загибель теплоходу "Адмірал Нахімов" тощо.
Альтруїзм може бути неусвідомленим , коли суб’єкт не чекає за нього ніякої винагороди ("альтруїзм з твердою серцевиною"), а також усвідомленим ("альтруїзм з м’якою серцевиною"), тобто фактично егоїстичним.
Академік П.В.Сімонов у вивченні проблеми альтруїзму використав екологічно адекватне для щурів намагання знаходитися у обмеженому просторі. Дослід ставили так: підлога щурячої "хатинки" являла собою педаль, натискання на яку автоматично вимикало больове подразнення іншої особини, яка знаходилася за тонкою прозорою перегородкою у більшому приміщенні. Виявилось, що 27% щурів порівняно швидко відмовились від перебування у маленькій "хатинці", 41% навчилися цьому лише після того, як самі зазнали подразнень струмом, а 32% тварин продовжували заходити у "хатинку", хоча це постійно викликало больове подразнення іншої особини.
Отже, в популяції щурів в три типи тварин: "природжені альтруїсти, "вимушені альтруїсти" (за досвідом) і байдужі. Щури-альт-руїсти мали вищий індекс дослідницької активності, низький показник страху, слабку агресивність і здатність реагувати на емоційний стан іншої тварини" ("емоційний резонанс"). Ця здатність, як вважає П.В.Симонов, являв собою самостійну лінію еволюції, що пронизує увесь тваринний світ.
На думку Е.Уїлсона, альтруїзм відіграв важливу роль в еволюції, оскільки популяції, в яких індивіди виявляють самопожертву на користь інших, опиняються у вигідніших умовах, ніж ті, члени яких стурбовані перш за все власним благополуччям. І це відноситься не тільки до окремої особини чи групи. Добір на рівні цілої популяції колоній може генерувати "альтруїстичну" поведінку однієї чи кількох колоній загалом.
Звичайно, не слід думати, що тварини свідомо обчисляють відносні переваги альтруїстичної поведінки. Просто особини, які поводять себе певним чином, залишають більше нащадків, і це призводить до поширення генів альтруїзму.
Важливим питанням соціобіології є вивчення стратегії розмноження Як ми вже знаємо, при шлюбній поведінці самці й самиці; демонструють різні стратегії поведінки, які в цілому набагато більше детерміновані генетичне, ніж будь-які інші поведінкові реакції. Як вважають соціобіологи, основне завдання репродуктивної поведінки полягає в тому, щоб досягти максимального репродуктивного успіху.
Для цього самець повинен додержуватися такої стратегії, при якій залишить найбільшу кількість життєздатних нащадків. Досягненню цієї мети сприяють кілька шляхів, одним з яких є домінування, що забезпечує більшу доступність всіх ресурсів, у тому числі й переваг у розмноженні. У деяких видів максимальний репродуктивний успіх одержують самці, що володіють кращою територією (наприклад, тетереви). Важливим фактором у окремих видів є конкуренція сперми при множинному заплідненні та зниження ймовірності чи успішності наступного парування (утворення вагінальних корків, тривала копуляція, наявність пасивних фаз при і.т.п.).
Вибір, який здійснюють самиці, в багатьох випадках дійсно забезпечує для потомства відбір "адаптивних" генів. При паруванні з самцями, які продемонстрували свою високу пристосованість, самиця тим самим підвищує пристосованість свого потомства і свою власну. Самиці можуть-вибирати самця не тільки заради кращих генів, але й у розрахунку на переважний доступ до харчових ресурсів, необхідних для виживання самця, самиці та їхнього потомства.
Існує спеціальне "правило Бейтмана", згідно з яким у полігамних видів різниці в успішності розмноження серед самців більші, ніж у самиць. Інакше кажучи, деякі самці вносять непропорційно великий внесок у генофонд наступного покоління, тоді як інші самці не вносять нічого. Самиці майже всі беруть участь у розмноженні, даючи приблизно однакову кількість нащадків. Це правило Бейтмана було експериментальне доведено в дослідах на дрозофілах. Виявилося, що серед самців не брали участі у розмноженні 21% особин, а у самиць - лише 4%.
Проте особливості репродуктивної поведінки тварин остаточно не з’ясовані, а соціобіологи намагаються на підставі одержаних даних визначати не лише особливості сексуальної поведінки людини, а й такі чисто людські поняття, як кохання. Соціальна поведінка людини не може бути об’єктом повної аналогії з тваринною "соціальністю", оскільки, завдяки свідомості, праці, творчості, ця поведінка перш за все спрямована на самореалізацію людини і створення необхідних для цього суспільних умов.
Великого значення надають соціобіологи агресивній поведінці як одній з рушійних сил розвитку суспільних істот. Як відомо, К.Лоренц вважав агресію сталим станом живого організму, який присутній у формі "войовничого ентузіазму" - такої інстинктивної реакції, що сформувалася у філогенезі і модернізувалася протягом культурного розвитку. "Войовничий ентузіазм," - це своєрідна "життєва сила" будь-якого індивіда, яка е підставою як соціальне цінних (наукові, художні та ін.), так і соціальне небезпечних (вічна, бійка) явищ.
К.Лоренц вважав, що схильність до вбивства притаманна людям у значно більшій мірі, ніж тваринам, у яких існують біологічні гальма проти вбивства собі подібних. У той же час соціобіологи вражають, що людина все ж таки не є суперагресором у нашому світі. Проте вони не заперечують, що ця форма суспільної поведінки - одна з найхарактерніших рис природи людини. Соціобіологи розглядають агресивність як певну сутність людського інтелекту, основну причину розвитку культурної еволюції.
Незалежно від соціальних умов людина має свою природа , що дісталася їй у спадок від тваринних предків, і власне людські характеристики з’являються внаслідок дії природою законів. Американський філософ Р.Селарс вважає, що мислення виникає з самого життя, оскільки організми стають складнішими у своїй структурі й пристосуваннях. Виходить, що соціальні закони виникають на підставі вдосконалення біологічних.
Біологія не може бути використана для розуміння загального призначення й мети діяльності розуму. Однак соціобіологи вважають, що вже сьогодні можна виводити певні характеристики, притаманні тому чи іншому суспільству чи історії в цілому, базуючись на теорії генно-культурної коеволюцї, під якою розуміють тривалий шлях формування людства, те, що в нашій літературі прийнято позначати терміном „антропосоціогенез”. Поняття „коеволюція”, яке підкреслив взаємодію біологічного та соціального, само по собі плідне, воно спрямовує дослідницьку думку на розробку багатьох невирішених проблем.
У людини немає чистої "біології", яка абсолютно адекватна біології інших видів. Провідну роль у людському житті відіграє соціальний фактор, він обумовлює прояви всіх процесів, у тому числі генетичних, які залежать від численних факторів реального суспільного буття людини. Суспільне середовище взаємодіє з людиною не за загальнобіологічною схемою „організм-середовище” і не є чимось абсолютно зовнішнім, оскільки створюється активною перетворюючою діяльністю людей. Всією своєю предметною життєдіяльністю і спілкуванням з іншими індивідами людина становить невід’ємний компонент соціального середовища.
Яким же чином можуть біологи брати участь у пізнанні людини? Перш за все, це можливо шляхом дослідження соціальних форм поведінки угруповань тварин. В основі цих досліджень лежить упевненість у тому, що всім ходом біологічної еволюції створювалися передумови тих складних форм соціальної поведінки, які властиві людині.
Вивчення поведінки та психіки тварин є передумовою розуміння поведінки й психіки людини. Філософи-матеріалісти вважають людину продуктом суспільно-історичного розвитку. Проте ніхто не заперечує її біологічної природи та тісного зв’язку з тваринним світом. На думку радянського філософа І.Т.Фролова, „людина – суб’єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але яка виділилася з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці і яка мав членороздільну мову та свідомість, творчу активність та моральну самосвідомість”.
Список літератури
1. Большой толковый психологический словарь. Т. 1,2. Пер. с англ./ Ребер Артур.- М., 2001.
2.Брем А. Жизнь животных.- СПб., 1901.
Бродель Ф. Игры обмена. - М., 1988.
4. Буреш Я., Бурешова О., Хьюстон Д. Методики и основные эксперименты по изуче-
нию мозга и поведения: Пер. с англ. - М., 1991.
Видлли К., Детье В. Биология. - М., 1974.
Воронин Л.Г. Єволюция высшей нервной деятельности /очерки/. - М., 1977.
Гальтон Ф. Наследственность таланта. - М., 1996.
Геодокян В.А. Системный подход и закономерности в биологии //Системные иссле
дования. - М., 1974.
Гумелёв Л.Н. Этногенез и биосфера земли. - М., 1994.
Дарвин Ч. О выражении ощущений у человека и животных // Собр. Соч.- М., 1953.
Дарвин Ч. Происхождение человека и половой подбор // Соч. - СПб., 1896. Т.2.
Дольник В. Непослушное дитя биосферы.- М., 1994.
Дьюсбери Д. Поведение животных: Сравнительние аспекты. - М., 1981.
Зорина З.А., Полетаева И.И. Поведение животных. М., 2000.
Зорина З.А.. Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Основы этологии и генетики пове
дения.-М., 1999.
Зорина З.А., Полетаева И.И. Элементарное мышление животных: Учебное посо-
бие.-М.,2001.
Карпинская Р.С., Никольский С.А. Критический анализ социобиологии.-М, 1985.
Келлер В. Исследование интеллекта человекообразных обезьян. - М., 1930.
Крушинский Л.В. Биологические основы рассудочной деятельности.- М., 1986.
Крушинский Л.В., Зорина З.А., Полетаева И.И., Романова Л.Г. Введение в этоло
гию и генетику поведения. - М., 1983.
Ладыгина-Коте Н.Н. Конструктивная и орудийная деятельность высших обезьян.-
М., 1959.
Линден Ю. Обезьяны, человек и язык. - М., 1981.
Лоренц К. Агрессия. - М., Агрессия. - М., 1995
Лурия А.Р. Язык и сознание. - Ростов-на-Дону, 1998.
Мак-Фарленд Д. Поведение животньх: Психобиология, этология и эволюция. - М.,
1988.
Меннинг О. Поведение животных: Вводный курс. - М., 1982.
Милнер П. Физиологическая психология. - М., 1973.
Милн Л.Дж., Милн М. Чувства животных и человека. - М., 1966.
Панов Е.П. Общение в мире животных. Сигнализация и "язык" животных. - М.,
1980.
30. Пирс Дж. Символы, сигналы, шумы. – М., 1967.
Психологический словарь / Под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова.- 2-е изд.,
перераб. и доп. - 1997.
32. Правоторов Г.В. Зоопсихология для гуманитариев. Учебное пособие.- Новосибирск,
Новосибирск, 2001.
Прибрам К. Языки мозга. - М., 1975.
Равич-Щербо И.В., Марютина Т.А., ГригоренкоЕ.Л. Психогенетика. М., 1999.
Резникова Ж.И. Интеллект и язык: Животные и человек в зеркале экспериментов.
М.2000.
Роуз С. Устройство памяти. - М., 1995.
Сергеев Б.Ф. Парадоксы мозга. - Л., 1985.
Сергеев Б.Ф. Ступени эволюции интеллекта. - Л., 1986.
Сифарт Р.М., Чини Д.Л. Разум и мышление обезьян // В мире науки. - 1993. -
№2-3.
Словарь практического психолога/Сост. С.Ю. Головин.- Минск, 1997.
Словарь физиологически терминов. - М., 1987.
Слоним А.Д. Инстинкт. Загадки вродженного поведения организмов.-Л., 1967.
Современный словарь по психологии /Автор-составитель В.В. Юрчук.- Минск,
1998.
Сравнительная психология и зоопсихология: Хрестоматия. /Сост. и общая ред.
Г.В. Калягиной.- СПб., 2001.
Тейлор Э.Б. Первобытная культура. - М., 1989.
Тенденции развития психологической науки / Под ред. Б.Ф. Ломова, Л.И. Анцыферова. -
М., 1989.
Тинберген Н. Поведение животных. - М., 1978.
Трут Л.Н. Очерки по генетике поведения. - Новосибирск, 1978.
Фабри К.Э. Орудийная деятельность животных.- М., 1980.
Фабри К.Э. Основи зоопсихологии. - М., 1976. / 2-е изд. 1993/.
Физиология поведения: Нейрофизиологические закономерности / Под ред.
А.С. Батуева.-Л., 1987.
Филиппова В.П. Славарь- справочник по зоопсихологии.- Херсон, 1998.
Фишель В. Думают ли животные? - М., 1972.
Хайнд Р. Поведение жывотннх. Синтез этологии й сравнительной психологии. -
М., 1975.
Харченко П.Д., Чайченко Г.М. Фізіологія вищої нервової діяльності.- К., 1977.
Хейзинга Й. Ноmо ludens. - М., 1992.
Чайченко Г.М. Основи физиологии высшей нервной деятельности. -К.,1987.
Чайченко Г.М. Зоопсихологія та порівняльна психологія: Тексти лекцій для сту
дентів факультету соціології та психології.- К., 1992.
Чуприкова Н.И. Психика й сознание как функция мозга. - М., 1985.
Шовен Р. Поведение животных. - М., 1972.
Шовен Р. От пчелы до гориллы. - М., 1965.
Экологическая физиология животных. Ч. I. Общая экологическая физиология адаптаций.
- Л., 1979.
Зміст
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10