Агресивна поведінка - один з найважливіших мотивів у житті тварин і людини. Щоправда, великим непорозумінням а уявлення про те, що в природі повсякчасно відбувається боротьба не на життя, а на смерть. Така думка виникла через невірне тлумачення теорії Дарвіна про природний добір та виживання найбільш пристосованих.
Агресивна поведінка самців, бійки між ними відбуваються зовсім не заради самиці, а заради території, оскільки самиці воліють самця з "квартирою", який може охороняти свою територія від конкурентів. Крім того, не завжди перемога дістається самому задирливому самцю. Звичайно перевагу мав той самець, у якого тенденції до атаки і втечі приблизно рівні. Тому дуже агресивні самці, які постійно стукають приводу для бійки, не можуть закріпитись на одній території, знайти собі самицю і тому виключаються з розмноження, і як і слабкі самці. Отже, агресивна поведінка е потужним регулятор-ром чисельності популяції.
У суспільних тварин агресивна поведінка має значення для встановлення ієрархії, як є основною гуртової стабілізації. Агресивна поведінка призводить до того, що на чолі суспільної групи стає найсильніший і найрозумніший (хоча і не завжди) індивід. У павіанів, наприклад, стадом керує своєрідна "рада старійшин" яка складається із старих і досвідчених самців, що "залізною рукою" підтримують спокій і порядок. Тому стара тварина, яка багато чому навчилась за свого життя, грає важливу роль у гурті, охороняючи Його від небезпеки. Після її смерті в стаді часто настає хаос, і воно може стати легкою здобиччю для ворогів. Тому при подоланні небезпечних місць на чолі стада ніколи не йде ватажок-домінант, а виділяється тимчасовий лідер, звичайно з молодших членів гурту, смерть якого не викличе порушення стабільності стадної ієрархії.
Тільки тварини з великим потомством часто вбивають одна одну навіть з’їдають. Але чим грізніша зброя у тварини - гострі зуби, кігті чи роги, тим сильніші ті гальма, які запобігають взаємному знищенню. Поява таких гальм п одним з важливих досягнень еволюції.
При зустрічі двох особин другого виду на території однієї з. них ніколи не відбувається негайна бійка. Першим проявом агресивної поведінки є погрозлива поза (імпонування). Так, погрожуючий шимпанзе висуває вперед нижню щелепу і здиблює шерсть, щоб відповідно вплинути на суперника. Самці шимпанзе і горил б’ють себе в груди, барабанять по стовбурах дерев, і оскільки мавпи дуже бояться галасу /хоча шимпанзе одні з найгаласливіших тварин/, така поведінка залякує інших особин.
Цікаво відзначити, що й у розгніваної людини скорочуються дрібні піломоторні м’язи шкіри на плечах і спині, підсилюється голос. Крім того, положення "руки в боки" у людини в імпонуючій позі нагадує поведінку шимпанзе і має свою метою створити уявлення пре значні розміри тіла.
Самці багатьох виді в мавп показують у імпонуючій позі свої статеві органи (часто яскраво забарвлені). Подібне ритуальне підкреслення чоловічих статевих органів під час танців спостерігається у папуасів, деяких африканських, народів, а також помітне на багатьох середньовічних скульптурах (фалічні символи). Пози імпонування розвинені у всіх тварин і надзвичайно різноманітні. І тільки коли не допомагає імпонування і не лякає суперника гарчання, пирхання (показування зубів), справа доходить до бійки.
Основний сенс внутрівидових бійок полягає не у знищенні суперника, а у вигнані з його власної території. І у кожного виду тварин виникли свої ритуалізовані дії, яких вони сучого дотримуються. Наприклад, барани атакують один одного тільки в лоб, ведмеді нагороджують один одного ляпасами, отруйні змії у поєдинках між собою намагаються притиснути суперника до землі і ніколи не використовують своєї жахливої зброї. Вбивство суперника, буває, як правило, результатом нещасного випадку.
Якщо бійка закінчується перемогою одного з суперників, то у переможеного звичайно спостерігається поза підкорення. Наприклад, собака падає на спину, підставляючи супротивнику найбільш уразливі частини свого тіла - горло й живіт; у гірських горил підлегла особина розпластується біля ніг переможця з підтягнутими під живіт ногами /це ж було й є у людей/. У людини багато жестів, які попереджають бійку чи вбивство - від крику страху до підняття рук.
Природа агресії. У сучасному суспільстві життєво важливе значення мають питання, пов’язані з природою агресії. Тому агресивна поведінка тварин привертає увагу не тільки етологів, а й психологів, соціологів психіатрів. В якій мірі агресивність людини має природжену основу, тобто чи дісталась вона їй у спадок від мавпоподібних предків? Чи прояви агресії неминучі, чи її можна послабити або виключити при особливому вихованні?
Згідно з концепцією Лоренца. агресивність вважається спадковим спонтанним потягом, причому властивості цього потягу схожі з властивостями біологічних потреб - голоду і спраги. Різні досліди свідчать про те, що в розвитку агресивності є генетична основа. Так, в результаті селекції рівень агресивності можна змінити. Тому бойових півнів і риб спеціально відбирають за рівнем агресивності. Відомі досліди на мишах, коли проводили селекцію на високу й низьку агресивність. Дві виведені лінії мишей надзвичайно різнились щодо готовності до нападу на чужинця я інтенсивності бійок.
Отже, у популяціях тварин звичайно є багато генів, які впливають на рівень агресивності, причому шляхом спрямованої селекції цей рівень можна змінити у будь-якому напрямку. Крім того, існують й інші фактори. Так, соціальна ізоляція мишей супроводжується посиленням їхньої агресивності. У ізольованих мишей виявлено збільшення обміну дофаміну й серотоніну.
Агресивні реакції перш за все пов’язані структурами лімбічної системи мозку. За даними польської дослідниці Е.Фонберг, /І985/ хижацька агресивна поведінка має власну мотиваційну систему, яка включає дорзомедіальну частину мигдалини. Пошкодження синьої плями, розташованої у довгастому мозку, посилює агресивні реакції котів і щурів, викликані зовнішніми подразниками. Такий же ефект спостерігається й після видалення нюхових цибулин мозку.
Чи можна запобігти агресії? Відповідно до моделі інстинктивної поведінки Лоренца - ні, оскільки єдиним способом зниження потягу є виконання відповідної поведінки, і відсутність такого "виходу" призводить що надмірного накопичення і посилення "агресивної енергії" тварини.
Отже, якщо у людини існує спадкове прагнення до агресії, то ми чаємо визнати, що запобігти всім проявам агресії неможливо. Проте, хоча агресивність є успадкованою ознакою, зовсім не обов'язково, щоб вона виявилась у конкретній ситуації: це залежить як від досвіду, так й внутрішнього мотиваційного стану. Тому рівень агресивності дорослих тварин можна значно змінити, якщо в ранньому віці застосувати різні впливи психологічного характеру. Так, наприклад, відносно просто навчити одну мишу нападати на чужинця, тоді як інша може в такій ситуації залишатись цілком спокійною, навіть якщо вони походять з однієї лінії. Це наводить на думку, що й агресивність людини не е неминучою, дуже багато залежить від її виховання у дитинстві і впливу суспільства.
Які ж існують ознаки агресивної поведінки людини по відношенню до оточуючих? Це перш за все фізичні дії, які викликаються й підтримуються емоціями ворожнечі: гнівом, презирством, обуренням. Все це нормальні людські відчуття, такі ж необхідні в духовному житті, як радість, смуток, кохання. Адже тільки уміння гніватись, обурюватись чи зневажати надає людині моральний імунітет проти зла, дозволяє активно з ним боротись.
Проте поведінка, що викликана емоціями ворожнечі, буває різною. Розгніваний чимось індивід може звернутись до суду, написати до газети, припинити з кимось будь-які стосунки - інакше кажучи, може здійснити ті чи інші законні, морально припустимі дії. Саме так робить величезна більшість сучасних людей, у мозкові яких ворожі спонуки ніби перебувають під надійним замком.
Іноді з різних причин ці замки виявляються недосидь міцними і тоді емоційний стан ворожнечі виливається у особливу форму поведінки людини - агресію, майже завжди аморальну і переслідувану законом. Метою й результатом агресивних дій може бути, наприклад, скривдження словом чи діями, застосування грубої сили для досягнення своєї мети, спричинення тілесних пошкоджень чи навіть вбивство
Подібні дії можуть бути властиві і звичайним, нормальним людям, які втратили контроль над собою в результаті афекту: класичний приклад - Отело, що вбиває Дездемону, або Іван Грізний - свого сина. Але нерідко агресори виявляються душевнохворими, а це вже патологічна агресивність, тому що зміни в емоційній сфері тут відбуваються паралельно з грубими порушеннями структури особистості, сприймання, мислення тощо. Пошук об’єктивних критеріїв, які б дозволили віднести людину, що здійснила агресивний вчинок, до тієї чи іншої з цих категорій, - найважливіша справа біологічних і соціальних наук. Дослідження в цій галузі необхідні для успішної боротьби із злочинністю та її профілактики.
Генетичні дані свідчать про те, що наявність, зайвої хромосоми у чоловіків (каріотипи, ХХУ чи ХУУ) викликає певні, відхилення у розвитку, зокрема, тенденцію до розумового відставання. І ось ви являється, що люди з такими аномальними каріотипами мають більшу схильність до правопорушень, ніж звичайні. Так, якщо частота каріотипів ХХУ та ХУУ у основної маси людей становить у середньому 0,1 %, то серед психічно нормальних злочинців ці каріотипи зустрічаються у 0,35 % випадків, а серед психічно хворих з антисоціальною поведінкою ця кількість зростає до 0,66 %.
Отже, статистика явно вказує на те, що принаймні два з величезної кількості можливих дефектів генетичного апарату людини можуть якось впливати на її поведінку, штовхаючи до проявів агресивності.
В певних умовах і статеві гормони, крім їх загальної дії на емоційний стан людини, можуть впливати і на її здатність гніватись, хвилюватись, обурюватись. Не виключено, що ці гормони можуть підвищувати або знижувати вираженість агресивних нахилів. Але примусити нормальну здорову людину переступити межу, за якою її поведінка стає протизаконною, чи, навпаки, спонукати закоренілого злочинця поважати закон і своїх рідних такого не може ні один гормон.
Досліди на тваринах свідчать про те, що різниці в емоційній поведінці можуть виникнути й через те, що у окремих індивідів порізному складається баланс активності різних нейромодіаторних систем мозку. Особливо важливу ролі тут відіграють медіатори норадреналін, серотонін і дофамін. Збудження адренергічних та дофамінергічних нейронів посилює вегетативні та рухові прояви агресивності у тварин, а активація серотонінергічних нейронів викликає зворотний ефект. Можна вважати, що саме серотонінергічні нейрони я складовою частиною важливої гальмівної системи мозку у тварин і людини. Цікаво зазначити, що у 1980 р. американський вчений Б.Б"юлак виявив зв’язок між зниженням серотонінового обміну в мозку, каріотипом ХУУ та правопорушеннями агресивного типу. Однак у людей з абсолютно нормальним мозком злочинні нахили можуть, виникати не в результаті фізіолого-біохімічних змін, а на рівні свідомості, морально-етичних цінностей.
Виявляється, наприклад, що лише один з семи хуліганських
вчинків можна назвати агресивним в певному розумінні цього слова. З решті випадків психофізіологу й біохіміку нічого робити, оскільки справа стосується вже соціальної хвороби. Однією з таких соціальних хвороб е проблема футбольного хуліганства.
К.Лоренц вважав футбол ритуалізованою бійкою, Д.Морріс - символічним змаганням між групами мисливців. У нарисі "Футбольне плем"я" Морріс розглядай футбольний матч як ритуалізовані лови, в яких беруть участь дві команди, що намагаються загнати символічну жертву, в даному випадку м’яч, до сітки. Досліджуючи ритуали тих, хто спостерігає за цією битвою, Морріс був вражений аналогією в поведінці тварин і людей. Болільники прагнуть будь-яким чином вирізнитись серед інших і ототожнитися зі своєю групою: манерою поведінки, погрозливими позами, значками, шарфами, прапорами, ритуальними оплесками, лозунгами тощо.
Н.Тінберген в своїй Нобелівській промові "Про війну і мир серед тварин і людей" звернув увагу на те, що наша здатність розділятись на групи зумовлена генетично. Саме тому існують війни та інші вияви жорстокої нетерпимості, а красивий та безкровний ритуал битви, закутий у ігрове поле, виривається на свободу, вибираючи вільніші і жорстокіші шляхи. Проблема виникнення соціальної агресивності у формі болільницького фанатизму не зникне сама по собі. Тут потрібна серйозна допомога кращих сил соціологічної та психологічної науки.
Отже, у людини, подібно до тварин, спостерігається агресивна поведінка. Але чому тільки у людини не спрацьовують механізми, які запобігають взаємному вбивству ? На думку Лоренца, людина завдяки своєму розуму створила зброю, яка забезпечує таке легке й швидке вбивство на відстані, що успадковані гальмівні механізми не встигають спрацювати. Більшість же людей взагалі неспроможна уявити собі вбивство голими руками. Коротше кажучи, швидкий соціальний прогрес людині значно випередив її біологічний розвиток. Наші природжені форми суспільної поведінки були призначені для життя в малих групах знайомих людей, тому гуманістичне ставлення до всіх людей не стало правилом. Це природжений механізм, з’єднання у малі групи приніс людству багато шкоди, особливо коли хитрі демагоги в різні періоди історії цивілізації використовували цю людську властивість для нацьковування одних груп (рас чи націй) людей на інші. Єдина надія для людства - це використання розуму для подолання природженого детермінізму природи.
Угруповання тварин.
Переваги групового способу життя полягають у тому, що скупчення значної кількості особин істотно підвищує вірогідність завчасного виявлення небезпеки. Сигнали небезпеки у багатьох тварин звучать різко і коротко, що, мабуть, утруднює їхню локалізацію для хижака і підвищує безпеку стада.
У різних тварин існують реакції переляку, які часто супроводжуються виділенням "речовин страху" (риби, домові миші, амфібії). Реагування на речовини, що виділяють поранені або вбиті тварини, являють собою реакцію адаптації на популяційному рівні, коли корисний для популяції ефект досягається ціною загибелі однієї чи кількох особин.
Життя в групі пов’язане й з іншими перевагами: підвищенням ефективності активної оборони, можливістю передавання досвіду шляхом імітації або прямого навчання, більш економним типом енерговитрат, відомим як " ефек групи".
Ефект групи виявляється в тому, що швидкість росту й різні показники обміну речовин залежать від життя в групі. У багатьох тварин ефект групи обумовлений обміном кормам /бджоли, мурашки/. Бджоли навіть при достатку їжі гинуть, якщо вони позбавлені можливості обмінюватись речовинами з своїми родичами. Природа цих речовин поки що не встановлена.
Ефект групи існує й у хребетних тварин. Так, розміри пуголовків земноводних залежать від величини акваріума, хоча корм в ньому є завжди в достатку. Пуголовки, що живуть у групі, утворюють якусь активну речовину, яка уповільнює або навіть повністю при-припиняє ріст інших пуголовків. Аналогічні явища спостерігаються у багатьох риб. Наприклад, риби часто починають метати ікру тільки в тому випадку, коли бачать особину свого виду /самця чи самицю/. Золоті рибки при груповому утриманні споживають більше кисню.
Ефект групи спостерігається у голубів, які починають відкладати яйця в присутності інших голубів, причому самиця це робить навіть тоді, коли сама себе бачить у дзеркалі. Ефект групи виявляється у змінах поведінки щурів: ті, які виховані в групі, навчаються інструментальній реакції швидше, ніж ті, які виросли в ізоляції об’єднання в групу впливає й на емоційну поведінку.
Типи скупчень. Будь-яке збіговище тварин, в якому немає ніякого прагнення окремих особин одна до одної, являє собою просте скупчення. Члени таких скупчень не об’єднані ні взаємо-притяганням, ні якоюсь взаємодією /наприклад, збіговище жаб в одній калюжі/. Прості скупчення досить широко розповсюджені серед холоднокровних тварин /молюски, жаби/, а також серед теплокровних, які впадають у зимову сплячку /кажани/.
Розрізняють контактні і дистантні скупчення тварин. Контактні скупчення існують у їжаків, борсуків, черепах, диких кабанів, бегемотів, а дистантні - у північних і благородних оленів, жирафів, білок. Цікаво, що контактний тип скупчення часто спостерігається у таких тварин, які відрізняються малою чутливістю шкіряного покриву або вкриті голками чи панциром /дикобраз, їжак, черепаха/.
Скупчення тварин часто залежить від зовнішніх факторів. Наприклад, при відносній вологості повітря нижче 30% всі таргани збираються разом, а при більш високій вологості вони скупчень не утворюють. Велику роль у скупченнях цих комах відіграє специфічний "тарганячий" запах, що служить основою їхнього взаємо-притягання. у всіх наведених випадках тварини можуть існувати й самотньо, тому такі угруповання є відкритими і будь-яка особина може приєднатися до цієї або подібної групи.
У багатьох тварин існують також сезоні скупчення і скупчення на ночівлю. Наприклад, при настанні холодів коропи зимують на дні ставків групами по 10-50 особин. Жаби також збираються разом у гнилих пнях, незамерзаючих водоймищах, у мулі ставків, щоб пережити там зиму або посушливий сезон. Вони зариваються в мул одна біля одної, і обмін речовин у них майже на 40 % менший, ніж у поодиноких жаб ("ефект групи"). Сплять вони досить чуйно, при несприятливих умовах можуть перебазуватись в інше місце. У дуже холодні зими, коли водойми промерзають до дна, всі жаби гинуть, а в теплі зими не всі жаби впадають у сплячку.
Скупчення на ночівлю добре відомі у метеликів і перетинчастокрилих. Найчастіше комахи групуються за статевими ознаками; звичайно скупчення утворюють самці, рідше самиці. Кількість комах, які збираються на ночівлю, може бути дужа різною: від десятка особин до багатьох тисяч. У деяких випадках комахи протягом всього сезону збираються на ночівлю завжди я одному і тому ж місці (навіть на тій же самій гілці того ж самого куща, як це буває у деяких метеликів). Буває, що в такий скупченнях вони не дотикаються одна одної, але частіше утворюють кити. Ці скупчення також порівняно відкритого типу.
Наступний вид скупчення - це колонії, або поселення, що являють собою лише "тривалі збіговища". Прикладом таких скупчень можуть бути міріади бджіл Дасіпода, нірками яких бувають зриті пісчані схили. Ніяких суспільних зв’язків тут не виявлено, і бджоли селяться разом лише тому, що даний біотоп влаштовує кожну з них. Це ж саме можна сказати й про нориць, які риють нірки поблизу одна від одної і поселення яких займають величезну площу.
Нарешті, спостерігаються скупчення під час годівлі досить розповсюджене явище у копитних, які стадами безладно переміщуються в пошуках їжі.
Для простих координованих скупчень найбільш характерним є координація переміщень без виконання спільної роботи. Такі скупчення відомі у личинок багатьох комах, які збираються у щільну масу і об’їдають біля себе листя, час під часу здійснюючи абсолютно координовані переміщення. Іншим прикладом подібної організації є скупчення "ратних червів" - гусені, яка пересувається у тісному строю, не маючи на чолі групи ніяких ватажків. Найбільш вражаючим прикладом угруповань з координованими переміщеннями є хмари перелітної сарани.
Для чого тварини утворюють скупчення? Справа а тому, що збираючись разом, вони одержують реальні вигоди, наприклад, легше переносять низькі температури (миші, щури, пінгвіни) або спеку (вівці, верблюди).
На думку К.Лоренца, взаємовідносини тварин поділяються на ті. в яких їхні дії адресовані безпосередньо сусіду, й ті дії безособові. Тому існують зграї без лідерів /океанічні риби - сайда, верхівка, копитні на пасовиськах/. У таких скупченнях виникають так звані "хвилі руху". Це або "згасаючі хвилі", які спочатку швидко поширюються по стаду чи зграї, але невдовзі уповільнюють свій рух і згасають. Такі "хвилі" спостерігаються у разі переляку тварин, що знаходяться з краю, але коли тривога виявляється марною чи небезпека незначна, тоді хвилі "згасають".
Але якщо на стадо напали хижаки, то виникають "лавиноподібні хвилі", які збільшують, потужність в міру свого росу. Страх тоді охоплює велику кількість тварин, і всі вони починають рухатись геть від небезпеки. У такій ситуації тварин, не звертають увагу на те, хто злякався раніше: молода чи стара тварина, самець чи самиця.
У скупченнях тварин виникають складні конкурентні взаємовідносини, проявляється ієрархія, територіальність. Однак можливі й явища особистої прихильності між матір’ю і малям, самцем і самицею, потомками однієї самиці. Таке об'єднання прихильних одна до одної тварин називається компанією, а члени об’єднання - компаньйонами (зубасті кити, мавпи).
Крім компаній, бувають також просто групи знайомих тварин,
такі скупчення називаються парцелярним. Парцелярними групи досить характерні для копитних, що мають сталі ділянки проживання. Ці групи пересуваються по ділянці незалежно одна від одної, відпочивають окремо, ритм їхньої активності не співпадає, при тривозі вони часто спасаються на власний розсуд (зубри, лісові бізони, кавказькі тури).
Об’єднання тварин поділяються на кілька типів залежно від індивідуального розпізнавання особин.
Відкрите анонімне угруповання - об’єднані в групу тварини персонально не знають одна одну (наприклад, об’єднання перелітних птахів у підлітаючу зграю).
Закрите анонімне угрупування - окремі особини також персонально не знають одна одну, але відрізняють членів своєї групи від чужих тварин, яких виганяють або навіть убивають. Прикладом такої колонії може бути угруповання пацюків, які пізнають членів своєї групи за специфічним запахом.
Індивідуалізоване угрупування - в ньому особині персонально знають одна одну на підставі індивідуального досвіду. Таке угруповання часто являє собою полігамну родину, в якій є лише один дорослий самець /зубри, лами, горили/. Індивідуалізоване угруповання може бути об’єднанням кількох полігамних родин, у цьому разі "зайві" молоді самці влаштовуються поблизу, хоча й продовжують бути у стаді /тюлені, дикі коні/. Такому угрупованню властиві дві основні ознаки: по-перше, тварина, ізольована від групи, намагається знову до неї приєднатися, її пізнають і признають; по-друге, такі угруповання довговічні і ще більш зміцнюються за рахунок молодняка, що залишається, як правило, в рідній групі.
Організація угруповань ссавців. Поділ ссавців на самітних і суспільних у значній мірі умовний. Строго кажучи, самітними з повним правом можна назвати лише тих тварин, які перебувають наодинці протягом всього свого життя і лише на короткий час вступають у спілкування з особиною іншої статі, щоб залишити потомство. Таких видів відносно небагато. Прикладом може служити звичайна білка. Самці і самиці білок протягом всього року живуть окремо і лише на початку сезону розмноження самець потрапляє на територію самиці, проводить з нею днів десять, а потім перебирається на свою ділянку. Самиця самостійно вирощує малят, а коли вони досить підростуть, виганяй їх зі своєї ділянки. Отже, існування білячої популяції визначається взаємним антагонізмом між особинами. Перехід до суспільного способу життя нерозривно пов’язаний із зменшенням внутрівидової агресивності.
Основою угруповання ссавців є родина. Так, за даними канадського дослідника Ф.Моуета, родина вовків складається з дорослих самця і самиці, сьогорічних вовченят і переярків, що народилися в минулому році, та одного-двох дорослих самців /"дядечки"/. Ця родина об’єднується особистою прихильністю тварин одна до одної і перш за все Ідо домінуючої вовчиці, засновниці групи. У вовчій зграї існує паралельна ієрархія, окрема у самців самиць, яка зачіпає лише статевозрілих тварин. Вовки утворюють мисливські зграї. що складаються з кількох родин, але на якій підставі відбувається це об’єднання - невідомо.
Коли у вовчиці з’являються маленькі вовченята, вона забирається в одне з кількох своїх лігвищ, а "чоловік" та інші дорослі вовки постачають їй і малятам м’ясо. У вовків моногамна родина, подружжя зберігає вірність протягом всього життя. Члени родини часто затівають ігри, між ними існують досить різноманітні суспільні контакти. Дорослі вовки вчать вовченят полювати.
Вовча зграя є своєрідним винятком серед різних форм організації угруповань у хребетних тварин, оскільки в неї, крім домінуючого самця, входять й інші самці, що не беруть участь у розмноженні, всі вони взаємодіють, а не конкурують між собою. Домінування у вовків виражено слабо, бійки дуже рідкі. Самці, які залишаються в групі і не виявляють потягу до розмноження, - явище унікальне, що спостерігається лише у суспільних комах.
У лисиць виявлені чотири внутріпопуляційні одиниці: родинна група, проста родина, поодинокі самиці. Найвищою формою соціальної організації лисиць є родина є родинна група. До неї входить самець (засновник групи), самиця-мати, дві-три однорічні самочки (дочки) та виводок цього року. До кінця осені молоді самці уходять з групи і аукають незайняті іншими лисицями місця.
Тривалий строк перебування дочок у родинній групі виправданий, оскільки вони повинні засвоїти цілий ряд практичних навичок і допомогти матері у вирощуванні нового виводка. Ці "тітоньки" виявляють зворушливе піклування про малят, а самі не беруть участі у розмноженні. Лисиці дотримуються ієрархії, але без агресивних дій.
Подружжя А. та В.Рейнхардт протягом кількох років вивчали в Африці внутрістадні відносини у напівдикої велике рогатої худоби зебру. Спостереження показали, що корови надають переваги своєму чоловічому й жіночому потомству як грумінг-партнерам і сусідам на пасовиську, причому ці родинні зв’язки зберігаються часто протягом чотирьох-п"яти років підряд, коли нащадки стають повністю статевозрілими. Ця родина одиниця є цілком сталою в стаді.
Виявлені також триваючі по кілька років дружні контакти між неродичами, а також між окремими коровами. Отже, в природних умовах лиття соціальна структура стада зебу балується на маріархатних родинах, які в свою чергу підкріплюються дружніми відносинами між знайомими партнерами.
У дельфінів основною одиницею також є материнська родина група, яка складається з самиці та її потомства різного віку. Така група зберігає незмінний склад протягом кількох років.
У багатьох видів африканських антилоп більшість самців об'єднані у так звані "парубоцькі стада", які постійно кочують і не беруть участі у розмноженні.
У деяких ссавців спостерігається таке цікаве явище, як дитяча родина. Так, зайчиха кидає своїх тритижневих зайченят, як і деякий час живуть разом так званою дитячою родиною.
У мавп-гамедрилів основою групи с долина, що складається з великого, самця, однієї-двох дорослих самиць з їхнім потомством, однієї-двох нестатевозрілих самиць та іноді молодого самця. Дорослий самець веде групу, уважно стежить за тим, щоб ніхто не відставав, у випадку неслухняності карає (кусає) членів родини.
Виникнення цієї родинної групи відбувається поступово пси об’єднанні молодого самця з нестатевозрілою самицею. Молодому ватажку потрібно багато зусилля, щоб примусити свою подругу триматися поруч. Він ще не настільки сильний, щоб кусати її безкарно і часте просто притягує її до себе руками. Взаємне обшукування служить певним стимулом їхнього позитивного відношення один до одного, а статева поведінка виникає пізніше, коли обидва підростуть.
Поступово самиця звикає триматися біля самця. Але ще довго самець не спускає з неї очей, примушуючи свою подругу триматися якомога ближче до себе /особливо у небезпечних ситуаціях/. Після народження малят зв’язок між партнерами послаблюється. Самець тоді вже менше уваги звертає на своїх подруг /їх може бути кілька/, дав їм більше волі, а його діти можуть гратися з малятами інших груп. Рік від року родина зростає, підростають молоді самці і самиці старий самець ставиться до них досить байдуже, не перешкоджає їхнім походам у сусідні групи, викраденню молодими самцями інших груп своїх дочок та виходу своїх молодих синів з родини. Цілком імовірно, що подібна родинна організація була властива й первісній людині. Щоправда, існує й інша точка зору.
Так, припускається, що організація суспільства первісних мисливців у австралопітеків і пітекантропів була дуже схожою до організації вовчої зграї, яка являє собою унікальну форму відносин між членами угруповання. Відомі нам примітивні людські суспільства також дуже нагадують зо своєю організацією вовчу зграю. Наприклад, у австралійській аборигенів молодих чоловіків не виганяють із селища, але дуже довго не дозволяють їм брати шлюб. У деяких арабських племен чоловіки живуть окремо до 50 років.
Однією з важливих особливостей стабільності людських суспільств є те, що у жінок відсутній еструс (особливий період для розмноження), внаслідок чого вона увесь час приваблює чоловіка і завдяки чому він тісніше прив’язаний до сім’ї. Крім того, людське дитя тривалий час повністю залежить від батьків. Так, у примітивних народів мати годує дитину груддю до двох-трьох років (у шимпанзе маля смокче матір біля року), Якщо вірити легенді, богатир Ілля Муромець смоктав груди до семи років.
Дуже важливим фактором в еволюції людини, який характеризує настання епохи цивілізації, було створення моногамної родини. Справа в тому, що полігамна родина виконує лише репродуктивну функцію. В такій родині самець, як правило, не звертав уваги на своїх дітей і не бере участі в їхньому вихованні й навчанні, Моногамна родина не порушує ритму суспільного життя, не послаблює групу внутрішніми , чварами, створює стабільний емоційний настрій. Моногамна родина усував протиріччя між статями і цілком відповідає фізіологічним потребам людини з її підвищеною та ациклічною сексуальною активністю, властивою обом статям. Моногамні статеві відносини усувають конфліктні ситуації між поколіннями, зменшують відсоток "парубків" у групі і збільшують тим самим її біологічну продуктивність тобто пристосованість, що виражається кількістю залишеного потомства.
Отже, моногамна родина виявилась більш адаптивною елементарною соціальною структурою в умовах становлення людської цивілізації. Вона сформувала суспільні відносини, які призвели до виникнення родової общини, де пригнічувався зоологічний індивідуалізм і одержували перевагу суспільні властивості чоловіків і жінок, тобто ієрархія змінювалася загальною рівністю і взаємною повагою.
Ще однією перевагою моногамної родини є участь подружжя у вихованні потомства, яке в житті приматів і людини відіграє важливу пристосовану роль. У моногамній родині центральною фігурою стає самець-мисливець, що постачає їжу самиці й малятам. Обмежуючи проміскуїтет (безладні статеві зв’язки), моногамна родина зміцнює у самця інстинкт піклування про потомство. У деяких екологічних умовах (бушмени, австралійські аборигени) моногамна родина є єдино можливою формою існування.
Проте, хоча роль родини у вихованні і навчанні підростаючого покоління дуже велика, все ж основну соціальну роль у цьому процесі виконує суспільство. Культура, яку повинен засвоїти кожен член суспільства, кожна людина, є не індивідуальною, а популяційною властивістю. Навіть найосвіченіші батьки не володіють всім запасом знань і навичок, які повинна засвоїти дитина для успішного життя в суспільстві, в культурній родині.
Кілька десятиріч тому іспанський філософ Ортега-і-Гассет (1883-1955 рр.) писав, що "у людини немає природи, у неї є тільки історія". З цим погодитися не можна. Людина така ж частка природи, як й інші ссавці, і якщо ми будемо це ігнорувати, то вивчення біології людини не зрушить з місця.
Популяції тварин.
Багатьом тваринам властиве групове життя, різні типи скупчень. Але навіть при поодинокому способі життя особини одного виду займають певний ареал і часто поза цим ареалом не зустрічаються. В цьому випадку кажуть, що даний ареал займає популяція такого-то виду.
Популяцією називається угруповання особин одного виду, які заселяють певну територію мають спільний морфбіологічний тип і стійкі функціональні взаємозв’язки. Якщо окремий організм недовговічний, то популяція /при збереженні необхідних умов життя/ може існувати дуже довго. Просторова структура, популяції обумовлена двома факторами: максимальним зниженням вірогідності конкурентних відносин між особами і в той же час забезпеченням необхідно ї кількості контактів між ними. Це вирішується шляхом просторового розмежування особин, формуванням рухливого (кочового) способу життя а також підтриманням стійких інформаційних та функціональних контактів завдяки груповим формам поведінки.
У тварин, що ведуть осілий спосіб життя і відповідно до цього інтенсивно використовують засоби середовища, просторова структура популяцій представлена у вигляді системи індивідуальних /або родинних/ ділянок проживання, межах яких дана особина знаходить всі .необхідні умові для життя. Такий розподіл території знижує внутріпопуляційну конкуренцію і сприяє найбільш ефективному використанню ресурсів середовища всією популяцією в цілому..
Однак просторове розмежування особин в складі популяції повинно мети розумні межі, оскільки при дуже великій дисперсії втрачається можливість підтримання стабільних внутріпопуляційних контактів, на підставі яких підтримується цілісність популяції. Тому в ній існують спеціальні механізми, спрямовані на збереження цієї цілісності, які обмежують дисперсність особин у просторі. Основним механізмом просторової інтеграції популяції с активний потяг до контактів а особинами свого виду. Інформація про присутність особин свого виду в місцях постійного їх проживання створює "біологічне сигнальне поле", яке служить потужним регулятором і стимулом при виборі місця поселення іншими особинами цього ж виду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10