44. Оперативний епідеміологічний аналіз сторінка 5

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Ім'я файлу: модуль епідемка.docx
Розширення: docx
Розмір: 805кб.
Дата: 10.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
kursova_robota (2).docx
78869.rtf
Міністерство освіти і науки України.docx
Міжпредметні зв'язки педагогіки.docx
Соц.-правове забезпечення.docx
Горбик Катерина (1).pdf
клінічна імунологія.pptx
ДИПЛОМ Бойко.pdf
практика.pdf
Лекція 3 Основні етапи становлення і розвитку етнографії України
сімя 3.doc
Лабораторна робота 21 Бот ІІ курс 1 сем.pdf
проект.docx
76 (1).docx
4.18.7_Лекция 9 Инновационные технологии операционного менеджмен
СТАТТЯ ВВС.doc
Лантух Стаття.docx
колос.docx
Товарознавча характеристика нарізної батона в московській торгов
upload-1277755-1695793753502188044.docx
Біологія Реферат.docx
Вплив американської революції на вестфальську систему міжнародни
СМ 342 Завдання для папки з ресурсами в кризових ситуаціях (1).d
СМ 342 Завдання для папки з ресурсами в кризових ситуаціях (1).d

Оцінка ефективності імунопрофілактики

На ефективність вакцинації впливають:

фізико-хімічна структура АГ;

доза препарату;

час між вакцинаціями;

ад’юванти; вік пацієнта;

спосіб введення (п/ш і д/м введення дають більш виражену імунологічну в-дь);

харчування (сприяє формуванню імунітету білково-вітамінна їжа);

наявність вроджених дефектів імунної системи, генетичні вади;

інтенсивність основного обміну;

супутні захворювання (імунодефіцит, діабет);

вживання антибіотиків, кортикостероїдів, опромінення та інші чинники, що спричиняють імуносупресію.

Оцінка ефективності проведених щеплень передбачає визначення трьох показників: клінічної, імунологічної та епідеміологічної.

Клінічна ефективність – це зафіксовані зміни у клінічному перебігу інфекційного процесу у щеплених на відміну від не щеплених із розвитком більш легких форм, відсутністю ускладнень, зменшенням (попередженням) летальності.

Оцінка епідеміологічної ефективності базується на: порівнянні показників захворюваності й смертності в до- і післящепний період; вивченні якісних показників ЕП (періодичність, сезонність, віковий розподіл, тощо); визначенні індексу ефективності імунопрофілактики, що показує, у скільки разів захворюваність щеплених (a) нижча від захворюваності не щеплених (b) або щеплених плацебо за формулою:

К=

;

визначенні коефіцієнту ефективності (Е), що показує на скільки відсотків захворюваність імунізованих (a) нижча від захворюваності неімунізованих (b) за формулою:

Е=

;

Про імунологічну ефективність судять за часткою осіб, які мали позитивні серологічні реакції після щеплення (РПГА, РГГА, РН, ІФА, тощо). Для цього вираховується індекс імунологічної ефективності (Е) за формулою:

Е = а×100/А або Е = (а×100/А) – (в×100/В), де

а – кількість щеплених осіб, які мали позитивні імунологічні реакції;

в – кількість не щеплених, або щеплених плацебо, які мали позитивні імунологічні реакції;

А – кількість щеплених;

В – кількість не щеплених.

57. Аналіз просторового розподілу хвороби.

Просторова епідеміологія - це підспект епідеміології, орієнтований на вивчення просторового розподілу результатів здоров’я; це тісно пов’язано з географією охорони здоров’я.

Зокрема, просторова епідеміологія займається описом та дослідженням хвороби та її географічними варіаціями. Це робиться з урахуванням "демографічних, екологічних, поведінкових, соціально-економічних, генетичних та факторів ризику зараження"

Картографування захворювань

Карти хвороб - це візуальні зображення складних географічних даних, які забезпечують швидкий огляд згаданої інформації. \

Географічні кореляційні дослідження намагаються вивчити географічні фактори та їх вплив на географічно диференційовані результати охорони здоров’я. Виміряні в екологічному масштабі, ці фактори включають змінні середовища (якість навколишнього простору), соціально-економічну та демографічну статистику (доходи та раси) або навіть вибір способу життя (харчування чи харчування) досліджуваних груп населення. Цей підхід відрізняється зручністю можливості використовувати вже наявні дані з різних геодезичних джерел.

Кластеризація, кластери хвороб та спостереження.

Кластери хвороб, або просторові угруповання близькості та характерні епідемії. Хоча сам термін є відносно погано визначеним, він, як правило, "передбачає надлишок випадків, що перевищують деяку фонову швидкість, обмежену часом і простором" [1].

Оскільки статистичні моделі, що використовуються для проведення таких досліджень, є складними, аналіз даних та інтерпретація результатів повинні проводитися кваліфікованими статистиками. Іноді поширення помилок у картографуванні хвороб призводило до неефективного прийняття рішень, реалізації невідповідної політики охорони здоров’я та негативного впливу на просування наукових знань. Наявність та якість даних

Оскільки просторова епідеміологія майже повністю базується на аналізі даних та їх різноманітних візуальних уявленнях, методи збору даних повинні бути рутинними, точними та загальнодоступними. З появою спеціалізованого та точного медичного обладнання та глобальних інформаційних мереж ці методи можна відносно та легко вдосконалити. Компіляція та стандартизація даних також може бути здійснена ефективно та корисно за допомогою відповідних інструментів та процесів.

  Оцінка впливу та картографування

Як правило, завжди розглядається як аналітична слабкість, якість даних про опромінення або точність просторового охоплення епідемій особливо важлива для просторової епідеміології. Завдяки більш масовому використанню геоінформаційних систем, можливості просторової інтерполяції та картографування були надзвичайно вдосконалені, проте вони все ще в значній мірі залежать від точності та законності введених джерел даних.

Геоінформаційна система (ГІС) охорони здоров’я – це спеціалізований медичний картографо-аналітичний ресурс, призначений для збору, збереження, накопичення, аналізу та відображення інформації про поширення хвороб, інфраструктуру об’єктів охорони здоров’я, показників навколишнього природного та соціально-економічного середовища, які впливають на стан здоров’я населення певного регіону.

Функціональні можливості геоінформаційної системи реалізуються саме в просторовому аналізі (ПА). Через аналіз географічної інформації ГІС здатна відповісти на будь-яке питання щодо взаємодії просторових відносин між наборами даних, а також підтримувати достатньо широкий спектр операцій аналізу – від простого відображення до складних багатокрокових аналітичних геоінформаційних моделей. Відмінною рисою ГІС-аналізу є та, що результат однієї операції аналізу чи процедури можна використовувати в іншій. Основними функціями геоінформаційної системи, пов’язаними з аналізом просторово-атрибутивної інформації, можна вважати ті, що поділяються на дві групи – атрибутивного аналізу і просторового аналізу.

Можливості непросторового (атрибутивного) аналізу полягають у наступному: запит за атрибутами та їхніми відображеннями; пошук цифрових карт та їхня візуалізація; класифікація непросторових даних; картографічні виміри (відстань, напрям, площа); статистичні функції.

Можливості просторового аналізу: «оверлейні» операції; аналіз близькості; мережевий аналіз; пошук об’єктів; аналіз видимості-невидимості; прогнозування; картометричні функції; інтерполяція та інші геостатистичні методи. Таким чином, маються на увазі майже всі базові ГІС-операції, які детально розглядалися у відповідному розділі посібника. Вказаним операціям відповідають такі функціональні можливості переважної більшості ГІС-платформ, які стисло характеризувалися в монографії зі структурно-неотектонічного аналізу (Костріков, Черваньов, Спиця, 2013
58. Показники епідемічного процесу в річній динаміці захворюваності та причини,

що їх викликають.

Інфекційна захворюваність за рік, яка кількісно виражена в показниках захворюваності за місяцями, називається річною динамікою захворюваності.

Коливання рівня захворюваності протягом року подібні до тих, які ми маємо в багаторічній динаміці, виникають в результаті спільної дії причин, які діють постійно, які час від часу активізуються, та тих, що діють епізодично.

Причини, які діють постійно протягом року, формують цілорічну, або міжсезонну, захворюваність. Цілорічна захворюваність характеризується мінімальною інтенсивністю епідемічного процесу або повною відсутністю захворювань (при виключенні дії періодичних та тимчасових причин). Цю захворюваність називають міжсезонною.

Причини, які діють в один і той самий період року, визначають сезонне збільшення захворювань відносно рівня цілорічної захворюваності. Сезонність — це регулярні коливання (підвищення) рівня інфекційної захворюваності в певні періоди року. Ознакою сезонності є концентрація захворюваності на короткому відрізку року (декілька місяців), протягом якого реєструється від 50% і більше випадків інфекційної захворюваності. В роки циклічних підйомів захворюваності сезонність вища, ніж в роки циклічного спаду.

Результатом дії випадкових причин на епідемічний процес є епізодичні спалахи або навпаки — зниження захворюваності. Епідемічні спалахи чи епідемії поділяються на групи відповідно до певних ознак: часу, території, інтенсивності та механізму розвитку епідемічного процесу.

За часовою ознакою епідемії поділяють на гострі (вибуховоподібні) та хронічні (тривають певний час). Найбільш типовими гострими епідеміями є епідемії, які розвиваються після одномоментного зараження певної групи людей. При цьому перший випадок з'являється після мінімального інкубаційного періоду, а останній — після максимального. Найбільша кількість випадків при гострих епідеміях припадає на випадки з середнім інкубаційним періодом.

За територіальною ознакою виділяють епідемії локальні, які пов'язані з певною територією і групою населення, і поширені, які охоплюють суміжні території та значні групи населення.

За механізмом розвитку розрізняють епідемії з віялоподібною передачею збудника від одного джерела або чинника передачі збудника одночасно великій кількості людей (кишкові інфекції, зоонози) та ланцюговою передачею збудника від джерел збудника до здорових людей (інфекції дихальних шляхів, кишкові інфекції та інфекції зовнішніх покривів).

При конкретних нозологічних формах (кишкові інфекції) епідемії також можуть поділятися на групи за чинником передачі, водні, харчові, побутові.

Аналіз річної динаміки захворюваності відображає кількісну характеристику особливостей розподілу захворюваності протягом року, визначаючи тривалість сезонного підвищення захворюваності і його питому вагу. Для аналізу сезонності використовують екстенсивні показники, визначаючи питому вагу захворювань у кожному місяці відносно кількості захворювань за рік. При рівномірному розподілі захворюваності за місяцями протягом року середньомісячний показник захворюваності становить 8,33% (100% :12 міс). Місяці, в які питома вага захворюваності перевищує цей показник, вважаються місяцями сезонного підйому.

Для оцінювання значущості захворюваності в період сезонного підйому в загальній сумі захворюваності за рік обчислюються коефіцієнт та індекс сезонності.

Коефіцієнт сезонності — відношення кількості захворювань, які зареєстровані в період підвищення захворюваності, до загальної кількості захворювань за рік, виражене у відсотках.

Індекс сезонності — відношення кількості захворювань у місяці сезонного підйому до кількості захворювань, які зареєстровані в інші місяці; він показує, у скільки разів сезонне підвищення захворюваності перевищує міжсезонний рівень.
59. Структура та рівень захворюваності для колективів, груп та нозологічних форм.

Аналіз захворюваності за групами населення та колективами

Інфекційна захворюваність характеризується нерівномірністю розподілу не тільки на територіях, а і серед різних груп населення та колективів. Для різних нозологічних форм характерні певні показники захворюваності в різних групах населення (вікових, професійних, соціальних та ін.) та колективах (дитячі дошкільні заклади, школи, школи-інтернати, дитячі будинки тощо).

Для аналізу захворюваності за групами населення використовують такі ознаки:

1. Типові, на основі яких проводиться виділення епідеміологічно значущих соціально-вікових груп населення (вік, професія, стать, належність до колективу).

2. Групові, які вказують на ризик зараження (щільність населення, скупченість, людність, ступінь комунального благоустрою, водопостачання).

3. Індивідуальні, які вказують на ризик захворюваності (загальна резистентність та імунітет).

Аналіз захворюваності за групами населення і колективах проводиться за інтенсивними показниками на 1 тис, 10 тис. або 100 тис. осіб певного віку, професії тощо.

Найбільш значущою ознакою населення, з якою пов'язують можливість захворювання, є віковий склад. Вікові групи виділяють відповідно до програми дослідження, метою якої є виявлення причин переважної захворюваності осіб певного віку (групи ризику).

У межах соціально-побутових груп виділяють епідеміологічно значущі групи: діти дошкільних закладів, учні шкіл, шкіл-інтернатів, професійно-технічних училищ, студенти, робітники, службовці, медичні працівники, працівники дитячих дошкільних закладів, підприємств громадського харчування, водопостачання тощо.

Під час аналізу захворюваності значну увагу приділяють розподілу захворюваності за колективами, порівнюючи її з захворюваністю серед осіб, які не перебувають у колективах. У колективах можуть створюватися сприятливі умови для зростання захворюваності у зв'язку зі скупченістю та недотриманням протиепідемічного режиму. Епідеміологічно значущими колективами вважаються дитячі дошкільні заклади, школи, школи-інтернати, дитячі будинки тощо.

Під час аналізу захворюваності за колективами розраховують такі показники:

1.         Показник ураженості колективів — питома вага колективів, в яких є випадки захворювань (осередки), серед загальної кількості колективів певного профілю і сумарно серед усіх колективів.

2.         Показники осередковості — середня кількість випадків в одному осередку (колективі).

3.         Питома вага осередків (колективів) з різною кількістю випадків (з 1, 2, 3 тощо) серед загальної кількості осередків (колективів).

4.    Середня тривалість осередку – середній інтервал від першого до останнього захворювання.

5.    Інтенсивність захворюваності в епідосередку – відношення числа захворілих до кількості наявних осіб в осередку.

Отримані дані дають змогу зробити висновки про колективи ризику — колективи з високим рівнем захворюваності та їх питому вагу серед всіх колективів.

Виявлення груп і колективів ризику дає підстави для встановлення епідеміологічних причинно-наслідкових зв'язків захворюваності в цих групах і колективах з чинниками ризику, тобто з дією тих причин і умов, які призводять до зростання захворюваності. Отримані результати такого аналізу є основою для проведення цілеспрямованих профілактичних і протиепідемічних заходів.

60. Поняття території, груп, часу та факторів ризику

Територія ризику, час ризику, групи ризику, чинники ризику

Час ризику – пора року, коли є підйом захворюваності. Територія ризику – територія з постійно високими показниками захворюваності. Чинники ризику – елементи природного і соціального середовища, особливості праці та поведінки, стан внутрішніх органів та систем, які збільшують можливість виникнення захворювання. Групи ризику – це постійно проживаюче на даній території ризику група населення, яка піддається впливам чинників ризику.
61. Значення соціальних факторів у розвитку епідемічного процесу.

62. Значення природних факторів у розвитку епідемічного процесу.

Природні умови – розмноження гризунів, переносників сприяють розповсюдженню і виживанню збудника як біологічного виду Змiни бiологiчних властивостей рiзних видiв мiкроорганiзмiв, генетично зумовлена мiнливiсть їх реалiзусться за умови змiни умов iснування. Зрозумiло, що в суспiльствi цi змiни умов iснування визначаються соцiальними чинниками. Широке використання антибiотикiв у сiльському господарствi та медицинi, эростання культури населения, яке забезпечус ускладневня умов для їх поширення — все це призводить до формування популядiй мiкробiв iз новими властивостями. Цi вiдмiнностi виявляються у зростаннi резистентностi до антибактерiальних препаратiв, до антропогенних чинникiв забруднення навколишнього середовища (ооверхневоактивних речовин, пестицидiв, дезiнфектантiв тощо), у звиженнi ступеня патогенностi, шо загалом забезпечує такiй погiуляцiє перевагу щодо поширевня порiвняно з iншими популяцiями виду. В практицi такi змiни можна виявити, бо вони вiдбиваюгься на егiологiчнiй структурi захворювань та на особливостях епiдемiчного процесу. Вiдтак епiдемiчний процес деяких iнфекцiйних хвороб з однаковим (наприклад, фекально-оральним) механiзмом передачi эбудника i в однакових соцiально-економiчних умовах має рiзний перебiг. Так, при загальнiй тенденцiї до эменшення поширення кишкових хвороб захворюванiсть на деякi з них (черевний тиф) знижується, на iншi (зоонознi сальмонельози) збiльшується. Те ж саме вiдзначасться при рiзних видах шигельозу. Це, безумовно, великою мiрою повязане з бiологiчними властивостями збудника. Образно кажучи, якщо механізм передачi зумовлює загальнi параметри поширення («стратегiчнi» явища) епiдемiчного процесу, то бiологiчнi властивостi эбудника визначають його дегалi («тактичнi» змiни).
Таким чином, роль бiологiчних властивостей збудника в епiдемiчному процесi пiдпорядкована регулюючому впливу механiзму передачi, активнiсть якого визначасться соцiальними умовами. Полiошення санiтарно-комунальних умов житгя, збiльшення можливостей для виявлення та iзоляцiї хворих (джерел эбудника), удосконалення щеплень, лiкувально-профiлактичної допомоги населенню та iншi подiбнi соцiальнообумовленi дiї призводять до звиження захворюваностi. Роль эбудника тут виявляється як другорядна детермiнанта, яка пов’язана з його патогеннiстю та здатнiстю до адаптацiї у нових умовах. Соцiальнi умови, впливаючи на активнiсть механiзму передачi, на всю епiдемiологiчну трiаду, з одного боку, спрямованi на пригнiчення чи припинення епiдсмiчного процесу, з iншого призводять до формуваиня популяцiй збудникiв, якi мають селективнi переваги над iншими популяцiями i намагаються вижити в екстремальних умовах. У цьому полягає суть регулюючого впливу соцiальних чинникiв та пов’язаної з ними активностi механiзму передачi на епiдемiчний процес та бiологiчнi властивостi збудникiв. Що бiльше ускладнюється можливiсть зараження, то довше популяцiя эбудника повинна жити в навколишньому середовищi, а з цим пов’язапi змiпи його бiологiчних властивостей, особливостей метаболiзму, эменшення специфiчностi эбудника, а також його вiрулентностi. Популяції, якi не здатнi до адаптивних змiн, пиреченi на загибель.

63. Аналітичні та експериментальні методи дослідження епідеміологічного методу.
АНАЛІТИЧНА ЕПІДЕМІОЛОГІЯ

Мета аналітичних епідеміологічних досліджень в охороні здоров'я полягає в оцінюванні гіпотез про умови (чинники ризику), які висуваються в ході описово-оціночного дослідження, і визначенні напрямів профілактики відповідно не тільки до територій, груп і часу ризику, а й можливих (гіпотетичних) чинників ризику. У медичній науці, покликаній збагачувати "наявне знання", аналітичні епідеміологічні дослідження спрямовані на обґрунтування й перевірку нових наукових гіпотез про причини й умови виникнення та поширення окремих захворювань, а також обґрунтування й перевірку нових напрямів профілактики.

Гіпотези (наукові, практичні) формулюються не тільки на основі даних дескриптивної епідеміології, а й у процесі теоретичних і клінічних досліджень. Характер гіпотез визначається рівнем знань і світоглядом як суспільства в цілому, так і конкретного дослідника або наукового колективу. Не завжди вдається чітко розмежувати етапи формулювання й перевірки гіпотез. У ході перевірки вихідних гіпотез формулюються нові гіпотези, що також підлягають перевірці.

Виділяють два основних аналітичних епідеміологічних методи дослідження: 1) когортне дослідження; 2) дослідження типу "випадок—контроль".
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ЕПІДЕМІОЛОГІЯ

Експеримент, на відміну від спостереження, припускає штучне відтворення явища (його частин) або штучне втручання в природний хід процесу. Під експериментом в епідеміології розуміють штучне втручання у процес шляхом усунення чинників, які, ймовірно, викликають хвороби або сприяють їх виникненню. У природних умовах саме життя визначає, хто піддається впливу чинника, а хто ні. Завдання дослідника полягає в тому, щоб побачити розходження за ознакою впливу й порівняти результат. При експериментальних дослідженнях дослідник визначає, хто піддається впливу чинника, а хто ні, а також перевіряє результат. Спостережні (обсерваційні) дослідження демонструють взаємозв'язок, а експериментальні (інтервенційні) дослідження доводять причинно-наслідкові зв'язки.
64. Суть аналітичного дослідження "випадок-контроль".

У дослідженнях випадок – контроль в сьогоденні виділяються групи з наявністю і відсутністю певного клінічного результату, але схожі за іншими ознаками, а потім за архівними даними вивчається наявність гіпотетичних факторів ризику в обох групах. Цей дизайн доцільно застосовувати для досліджень факторів ризику в разі рідкого захворювання з тривалим продромальним періодом, при нестачі фінансування для проведення проспективного дослідження і коли невеликий розмір вибірки.

Дослідження "випадок-контроль"

Для того щоб вияснити, чи дійсно відповідна ознака, чи можлива причина частіше зустрічається в осіб на захворювання, що вивчається, необхідно дотримуватись наступних умов. По- перше, і це найголовніше, крім групи захворювань, що вивчаються, повинна бути контрольна група пацієнтів без цього захворювання. По-друге, кількість спостережень повинна бути досить великою, щоб звести до мінімуму ймовірність випадкового результату. По-третє, для забезпечення надійного порівняння групи повинні бути схожими за всіма ознаками, за виключенням наявності захворювання, що вивчається. І ще: для того щоб доказати, що фактор ризику не залежить від інших факторів і тому може вважатись незалежною причиною, при аналізі даних слід контролювати всі інші суттєві відмінності між групами.

Все це не можуть забезпечити описання випадків чи дослідження серій випадків. Ці умови у багатьох ситуаціях не задовольняють і когортні дослідження, оскільки не дозволяють накопичити достатню кількість спостережень для усунення випадковості. Подібним вимогам відповідають дослідження випадок-контроль, в яких порівнюється розповсюдженість передбачуваного фактора ризику в експериментальній і контрольній групах.

Методика дослідження випадок-контроль передбачає створення групи пацієнтів із захворюванням, що вивчається, і подібної за ознаками групи осіб без цього захворювання. Після цього дослідники ретроспективно визначають частоту фактора, що вивчається, в обох групах. Отримані результати дозволяють розрахувати відносний ризик розвитку захворювання у зв'язку з фактором, що вивчається.

Дослідження випадок-контроль стали досить розповсюдженими і важливими для вивчення етіології і клінічного перебігу захворювань. їх перевага полягає передовсім в тому, що дослідники можуть виявляти окремі випадки і порівнювати їх, незалежно від поширюваності захворювання. Когортні дослідження для такої мети менш доцільні. Наприклад, для отримання інформації щодо ризику застосування НПЗЗ у 100 пацієнтів з хронічною недостатністю нирок, необхідно прослідкувати когорту із 1 млн осіб, які б приймали ці препарати протягом 2,5 років. Зрозуміло, що через величезні затрати та організаційні ускладнення провести таке дослідження неможливо, тим більше в Україні. В той же час відносно нескладно і недорого набрати в клініках та інших лікувальних установах 100 або більше випадків ниркової недостатності, відібрати пацієнтів без цього захворювання, за іншими параметрами (вік, стать тощо) і порівняти частоту їх побічних ефектів від препаратів НПЗЗ в минулому. При такому підході можна опитати декілька сотень пацієнтів впродовж декількох тижнів або місяців, витративши набагато менше ресурсів, ніж при когорному дослідженні.

Проведення когортних досліджень може виявитись недоцільним, бо клінічний ефект, який вивчається, зустрічається дуже рідко і розвивається повільно. У таких випадках проводиться дослідження типу випадок-контроль. Для цього спочатку формується група осіб з окремих випадків відповідного захворювання чи клінічного ефекту, а вже потім підбирається група контролю із осіб без такого захворювання чи стану, але схожа за важливими прогностичними характеристиками (вік, стать, наявність супутніх захворювань та ін.). У дослідженнях випадок-контроль можна розрахувати в обох групах кількість пацієнтів, які потрапили під ті чи інші несприятливі впливи, й провести кореляцію результатів з урахуванням відомих і вимірюваних прогностичних факторів.

65. Суть аналітичного когортного дослідження.
Когортне дослідження. В епідеміологічних дослідженнях когорта — це група осіб з епідеміологічною ознакою. У когортному дослідженні визначають інтенсивні показники захворюваності в когортах, які наражаються та не наражаються на дію чинника ризику. Прикладом такого дослідження може бути спостереження протягом 44 міс за особами 50—69-річного віку, коли було встановлено, що показник захворюваності на рак легенів (на 100 тис. населення) становив серед когорти курців 127,2 на 100 тис. населення, а в когорті осіб, що не курять, — 12,8 на 100 тис. населення. Під час оцінювання статистичної значущості виявилося, що різниця в інтенсивних показниках свідчить про невипадковість розходжень показників.

Якщо показник є статистично значущим, це свідчить про те, що результат дослідження не можна пояснити варіаціями вибірки. Однак не можна стверджувати, що виявлений невипадковий зв'язок є причинно-наслідковим зв'язком. Це одне з можливих пояснень. Насправді ж може мати значення і якась інша особливість, властива і хворим, і нехворим на рак підшлункової залози (вік, професія, генотип, особливості психічного стану, наявність стресових ситуацій тощо). Вірогідність дослідження залежить від підбору груп порівняння, рівноцінності їх за всіма ознаками, крім досліджуваної.

Одне й те ж саме епідеміологічне дослідження, наприклад вивчення епідемії, може містити елементи когортного дослідження і дослідження типу "випадок—контроль". Вони доповнюють одне одного як у науковій, так і в практичній роботі.

66. Визначення епідеміологічного експерименту (контрольований,

неконтрольований, природний).

Контрольований експеримент. Гіпотетичні припущення про причинно-наслідковий характер зв'язку, які встановлюються в дескриптивних та аналітичних епідеміологічних дослідженнях, доводяться в контрольованому експерименті.

Епідеміологічний контрольований експеримент, як правило, організовується у вигляді когортного дослідження з рандомізованою (випадково підібраною) вибіркою. Рандомізація має на меті такий підбір учасників за групами, щоб кожен із них мав рівні шанси опинитися в одній із груп. Після формування одна з груп піддається впливу профілактичного (лікувального) препарату або одержує рекомендації (наприклад, не курити), а інша, рівноцінна за всіма ознаками група цьому впливу не піддається (контрольна група). Потім вираховується захворюваність в обох групах. Залежно від характеру чинника ризику, дія якого вивчається, використовується індивідуальна або кущова вибірка.

Загальноприйнятим стандартом добросовісного (належного) експериментального дослідження, як вже було згадано вище, є РКД.

Підсумком епідеміологічного контрольованого експерименту є не тільки доказ гіпотези про чинник ризику, а й кількісне оцінювання дії профілактичного засобу (заходу), тобто його потенційна ефективність.

Неконтрольований експеримент. Під неконтрольованим експериментом в епідеміології розуміють штучне втручання в природний хід виникнення й поширення захворювань за рахунок профілактичної діяльності органів охорони здоров'я. Наукова цінність неконтрольованого експерименту обмежена, оскільки в ході профілактики не передбачаються контрольні групи. У зв'язку із цим для одержання обґрунтованих висновків неконтрольовані експерименти (поточну профілактику) необхідно доповнювати спостережними когортними епідеміологічними дослідженнями.

Доведений результат зниження захворюваності або попередження захворювань в ході неконтрольованого експерименту характеризує фактичну ефективність заходу. У неконтрольованому експерименті у поєднанні із когортним епідеміологічним спостереженням оцінюється й потенційна його ефективність, якщо вона не була раніше визначена в контрольованому епідеміологічному дослідженні. При цьому застосовуються два основних підходи до оцінювання результатів: 1) аналіз рівня, структури й динаміки захворюваності в різних місцях (колективах), що розрізняються за застосуванням (незастосування) або за якістю проведення заходу; 2) аналіз рівня, структури й динаміки захворюваності в тому самому місці (колективі) у різні періоди часу, що розрізняються застосуванням (незастосуван-ням) або якістю проведення заходу.

"Природний експеримент". Різного роду події, що супроводжуються масовою захворюваністю або її припиненням, можуть стати за умови їх цілеспрямованого аналізу основою для побудови нових наукових гіпотез. Прикладом можуть слугувати висновки про зв'язок між опроміненням і лейкемією на основі даних, зібраних після атомного вибуху в Хіросимі й Нагасакі.

"Фізичне" моделювання епідемічного процесу використовують для виявлення окремих сторін його розвитку. Так, розповсюдження збудників кишкових інфекцій іноді вивчають, вводячи в організм людини кишкову паличку М-17 або бактеріофаг. Це дає змогу відслідкувати шляхи поширення і джерела інфікування харчових продуктів, води й інших об'єктів навколишнього середовища.

Експериментальна епізоотологія. У цьому випадку експериментатор відслідковує особливості поширення збудника в штучно створеній групі тварин та екстраполює отримані результати на популяцію людей.
67. Прогнозування проявів епідемічного процесу.

математичне моделювання — мета: прогнозування проявів епідемічного процесу

+69 питання

68. Мета та особливість організації скринінгу населення.
Скри́нінг (від англ. screening — «відбір, сортування») — стратегія в організації охорони здоров'я, спрямована на виявлення захворювань у клінічно безсимптомних осіб в популяції.

Мета скринінгу — по можливості раннє виявлення захворювань, що дозволяє забезпечити ранній початок лікування з розрахунку на полегшення стану пацієнтів і зниження смертності. Попри те, що скринінг сприяє ранній діагностиці, не усі скринінгові методи демонструють однозначну користь. Серед небажаних ефектів скринінгу — можливість гіпердіагностики або помилкової діагностики, створення неправдивого почуття упевненості у відсутності хвороби. З цих причин скринінгові дослідження повинні мати достатню чутливість і допустимий рівень специфічності^[1].

Розрізняють масовий(універсальний) скринінг, до якого притягуються усі особи з певної категорії (наприклад, усі діти одного віку) і селективний скринінг, вживаний в групах ризику (наприклад, скринінг членів сім'ї у разі виявлення спадкового захворювання). У державах пострадянського простору для позначення скринінгу, помилково також використовується термін диспансеризація.

Переваги

Скринінг дозволяє виявляти захворювання в їх ранніх, безсимптомних стадіях, на яких лікування ефективніше.

Недоліки

Як і будь-які інші медичні дослідження, скринінгові методи не є досконалими. Результати скринінгу можуть бути як неправдиво-позитивними, вказуючи на наявність насправді відсутньої хвороби, так і неправдиво-негативними, не виявляючи існуючу хворобу.

Скринінг потребує витрат на медичні ресурси на тлі того, що більшість обстежених осіб виявляються здоровими;
Наявність небажаних ефектів скринінгу (тривога, дискомфорт, дія іонізуючого випромінювання або хімічних агентів);
Стрес і тривога, викликані неправдиво-позитивним результатом скринінгу;
Непотрібні додаткові дослідження і лікування осіб з неправдиво-позитивним результатом;
Психологічний дискомфорт, обумовлений більш раннім знанням про власне захворювання, особливо у разі неможливості лікування;
Неправдиве почуття безпеки, викликане неправдиво-негативним результатом, яке може відстрочити постановку діагнозу.

1 2 3 4 5 6 7 8 9

скачати