42. Філософська думка часів Київської Русі.
Київська Русь – перша східноукраїнська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філософської думки. Але визначити «момент» виникнення філософії, як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення – це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ.
Можна лише з певністю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки мавпроцес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці Х століття мала своїм наслідком проникнення античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком розвитку філософської думки у стародавній Русі.
Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Історики вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворення слов’янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку Х століття, а набуває розвитку і поширення з середини Х століття. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та Ігорем у 907, 911, 944 роках. Їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писалися руською.
Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли, у зв’язку з введенням християнства, почався масовий переклад книг.
У давньоруській літературі XI–XII столітті можна виокремити такі напрямки: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Біблія перекладалася частинами. У ХІІІ – ХIV столітті був перекладений Новий завіт та кілька книг Ветхого завіту. Повний же переклад Біблії здійснили лише наприкінці XV століття.
Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Широко був відомий у Давній Русі слов’янський просвітник Іоан Болгарський (864–927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов’янський «Шестиднев», тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).
Поширення у Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких збірок була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилась з філософською думкою середньовічного Сходу.
У ХІ-ХІІ століттях з’являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значенням слід поставити «Слово про Закон і Благодать», написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як «Послання до Фоми» Климента Смолятича (сер. ХІІ ст.), «Слово про терпіння та любов» Феодосія Печерського (близько 1036–1074рр.), «Златоуст» і «Торжественник», а також «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського (близько 1130–1182рр.), «Слово» та «Моління» Данила Заточника (кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літописне зведення, що називається «Повість минулих літ». Не можна не згадати і твір ''Слово о полку Ігоревім'' (1187). Це не тільки видатний літературний пам’ятник, але й джерело філософських поглядів етапу становлення державності східних слов’ян.
Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб духовного звання, хоча саме вони переважують у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнівно, є князь Київський, Володимир Мономах, автор «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.
Ми перелічили основні пам’ятки писемної культури Київської Русі, хоч далеко і не всі. До нас дійшло 424 рукописи ХІ–ХІІІ століття. А загальна кількість рукописних книг, часів Київської Русі може становити від 31,5 до 130–140 тисяч томів.
У всіх цих роботах знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі (схема 4.1.). Які ж це особливості?
По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.
По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різноманітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.
По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?
Річ у тім, що древньоруські книжники здебільшого були не теологами, не релігійними проповідниками, а політиками. Їх непокоїли передусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці створювалися під великим впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною.
По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.
По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіофічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.
Які ж філософські питання були в центрі уваги київських «книжників»?
Насампереддавні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? Їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світобудови. Вони прагнули з’ясувати глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання: «Звідки пішла земля Руська?». Їх захоплювали загадки людського буття. Напружений пошук відповідей на ці та подібні ним питання становив зміст філософської думки Київської Русі.
Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульовані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.
Подальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесення шляхом обману в 1169 році єпископом Федором митропольної кафедри в місті Володимир, негативно вплинули на розвиток духовної культури та філософської думки на Русі. Та Русь чекали ще більші випробування, а саме – татаро-монгольське іго, що відкинуло її розвиток на сотні років. Мине час і Києво-Печерський «патерик» у XV столітті зі співчуттям та гордістю пригадає колишню міць Київської Русі, духовну стійкість русичів в роки монолітної країни.
Завершуючи розгляд цього питання, зробимо такі висновки.
1. Древньоруський народ разом з іншими народами Європи стояв біля колиски європейської цивілізації. Київська Русь була однією із спадкоємиць і берегинь ідейної спадщини античного світу.
2. Головними джерелами поширення освіченості, а, отже, і філософії в Древній Русі, як і в Західній Європі, були монастирі, в яких навчали грамоті, переписували і зберігали рукописи. З стін монастирів вийшли видатні представники древньоруської філософської думки.
43. Філософія українського Відродження та бароко.
З розпадом Київської Русі державницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинське князівство, а в XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського. Ці суттєві суспільно-політичні зміни вплинули на зміст духовного життя тогочасної України.
Особлива роль у формуванні засад професійної української філософії належала гуртку київських книжників, зусиллями яких у другій половині XV ст. в українське культурне оточення вперше були включені твори «філософського змісту», із «суто філософськими інтересами».
Світоглядна установка свідомості в епоху Відродження все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ. Активно сприяли цьому й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кириличні друкарні для випуску східнослов'янських книг. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем К. Острозьким (1526 – 1608). У своїй структурі центр мав академію, друкарню і літературний гурток. Острозька академія об'єднала плеяду визначних представників української культури, які зробили вагомий внесок і в історію вітчизняної філософської думки. Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. (Г. Смотрицький,
К. Лукарис, К. Острозький, Х. Філарет, І. Вишенський, С. Пекалід та ін.).
У розвиток української філософії вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI – на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Одним із перших і найавторитетніших з-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діяла школа. З її діяльністю пов'язані такі видатні постаті: М. Смотрицький, І. Копинський, К. Транквіліон-Ставровецький.
Значного авторитету і впливу набуло Київське братство, при якому 15 жовтня 1615 р. було відкрито школу. З її діяльністю пов'язані імена І. Борецького, Ф. Ієвлевича, І. Трофимовича-Козловського, К. Саковича.
Поступовий вихід філософської думки на професійний рівень пов'язаний з Києво-Могилянською академією (колегіумом), яка була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи – « гімназійну», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою.
Академія мала дев'ять класів. Філософський клас вважався одним із найвищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленної (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фізики, що зосереджувалась на вивченні природи, космології, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття. Першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.
Філософську традицію Києво-Могилянської академії репрезентує когорта мислителів: Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Георгій Щербицький, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та інші.
44. Філософські погляди Г. Сковороди.
Григорій Сковорода (1722 – 1794) – найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Він є творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки, він прагнув створити філософію життя, тяжіючи до ідей Платона. Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані – людина і духовне начало в ній.
Сковорода створив універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.
Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.
Антитетика– метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.
Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного тощо.
Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Він поділяв усе суще на три специфічні види буття – «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.
Основний об'єкт його філософування – духовний світ людини, проблема її щасливого буття. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом.
45. Філософія Просвітництва і романтизму в Україні.
Традиції філософії романтизму отримали свій розвиток у спадщині Якова Павловича Козельського (1728-1794). Найбільш відомими його творами є «Філософські пропозиції» (1768), «Міркування двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання» (1778). Вивчаючи положення філософії, він вважав, що з одного боку від філософії розташовується релігія, а з іншої – науки. На його думку відмінність філософії від теології в тому, що вона розглядає природні тіла. Він пропонує оригінальну класифікацію наук на основі своєрідності тіл (рідинні, тверді, стан вогню, газообразні та ін.). Призначення філософії – загальне знання про природу і суспільство. Вона ділиться на теоретичну (логіка і метафізика) і практичну (юриспруденція і право). П. Козельський в своїх поглядах на метафізику в основному дотримується поглядів Вольфа. Відповідно розрізняються речі, які можуть бути простими і складними. До простих відносяться вежи, які мають суть і існування, наприклад, душу і дух. До складних речей відносяться матеріальні, які володіють різноманітними якостями. Головна якість матеріальних речей – простір і час необхідність і випадковість, кількість і якість, причина і наслідок. Душа характеризується наявністю волі і розуму, як і дух, який буває кінцевим, тобто людським і нескінченним, тобто божественним. У соціальній філософії П. Козельський дотримується концепції природного права.
Найбільш відомий твір Петра Дмитровича Лодія «Логічні настанови, спрямовані на пізнання і відрізнення істинного від хибного» було заборонене. З погляду П. Лодія філософія є способом освіти розуму і серця. Згідно І. Канта він розрізняє її на теоретичну і практичну частини, які не можуть існувати самостійно. Він виділяє філософію, яка ґрунтується на даних зовнішніх відчуттів («фізика») і розуму («метафізика»). Філософія, яка вивчає людину, – антропологія, при цьому такий її розділ як «фізіономіка» вивчає відношення людини і тіла, а «педагогіка» - поведінка людини. У свою чергу, розділ, який вивчає тіло називається «соматологією», а душу – «пневматологія». Цінність філософії, по П. Лодію, в тому, що вона допомагає людині пізнавати самого себе. У гносеології визначальне значення надається плотському пізнанню. При цьому підкреслюється важливість абстрактного пізнання, яке ґрунтується на точному визначенні і використанні логіки.
Філософські погляди Іоганна Батиста Шада (1758-1834) сформувалися під впливом І. Фіхте, і відповідно, його роботи присвячені до критики кантівської філософії, і особливо розмежуванню суб’єкта і об’єкту. Надалі він захоплюється ідеями Ф. Шеллінга. З точки зору Й. Шада, розум спочатку єдиний, тому він заперечує розмежування Канта на розум теоретичний і практичний. Розвиваючи ідеї Ф. Шеллінга, він вважає, що природа знаходиться в стані динамічного розвитку в процесі подолання суперечностей. До суперечностей неживої природи він відносить тяжіння і відштовхування, а до розумної – мислення і бажання. Єдність протилежностей живої природи забезпечує любов як верховна сила. У соціальному житті примирення досягається в результаті виникнення єдності між абсолютною свободою і необхідністю. Основою єдності виступає закон, який повинен відповідати розуму і необхідності прояву волі людини. Й. Шад критикує рабство тому, що закон принижує волю людини. Людина сама повинна прагнути до самовдосконалення за допомогою дозволу суперечностей, слідуючи законам природи, якими повинне визначатися соціальне життя.
У західноєвропейській філософії романтизм виникає як зіставлення Освіті. Він ґрунтується на запереченні ролі розуму і виділенні пріоритету ірраціональних пластів людського існування. Найбільш яскраві його представники – йєнські романтики і Ф. Шеллінг, потім його окремі риси виявляються в творчості Ф. Ніцше, В. Дільтея, О. Шпенглера, а також у філософії екзистенціалізму.
Світобачення М.В. Гоголь (1809-1852) звернено до вивчення прояву людини в недосконалому суспільстві. Він створює дивовижну галерею негативних образів, в яких утілилися людські пороки. За допомогою їх виявлення Гоголь припускав виправити людину як істоти соціальної. Вихідною позицією максимуму є закон даний Христом, якого кожен повинен виконувати на своєму місці і на своєму посаді. Таке відношенні до людини декілька нагадує філософську позицію Р. Сковороди, з тією тільки різницею, що Гоголь акцентує всю увагу тільки на негативному. Як з Г. Сковороди, та і з М.Гоголю, людина повинна виконати своє божественне призначення і бути готовим прощати чужі гріхи. Він застерігає від уявної величі, що досягається за допомогою високих посад. Закликає любити ближнього, оскільки тільки тоді може виявитися милість Божія. Проте в цьому зануренні в недосконалість людини полягає ризик, якого не уникнув и М. Гоголь. Викриття зла за допомогою його тотального заперечення і є власне зло. Він не залишає фактично ніякої надії людині, що викривається, і в цьому полягає трагедія М. Гоголя. Вже за гранню творів Гоголя намітився вихід з безвиході недосконалості – це освіта, яку він розуміє як здатність використовувати розум. Але знову ж таки на шляху розуму встають лінощі і боязкість, оскільки саме вони заважають утілити виводи розуму. М. Гоголь ставить питання: у чому полягає причина розумності тих, хто від природи не отримав ніяких дарувань. Відповідь на питання він бачить в бажанні християнського подвигу, «бажання бути краще і заслужити овації на небесах». Не випадково він заперечує те, що розум є вищою здатністю, більш того, він наділяє його «поліцейською посадою». У цьому полягає фактично повне розчарування в можливостях освіти. Він вважає, що розум може бути вищою здатністю, якщо він не залежить від пристрасті. Якщо ж він охоплений пристрастю, то стає страшною руйнівною силою. Тому він вважає, що вищою здатністю можна вважати тільки мудрість, яку дає Христос. Для нього освіта стає не здатність оволодіти яким-небудь знанням, а можливість очиститися Христом, оскільки «Світло Христове освітлює всіх».
1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 23