46. Кордоноцентризм філософії П. Юркевича.
Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.
Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.
«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.
Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.
Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».
Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.
Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.
З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.
До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)
Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.
47. Сучасна українська філософія.
Після Жовтневої революції та поразки українських визвольних змагань українська філософська думка продовжує існувати у двох незалежних, розділених «залізною завісою», просторах – українській діаспорі і Радянському Союзі.
Представниками української діаспори розробляються філософські підстави інтегрального націоналізму (Д. Донцов, Ю. Липа, М. Сціборський), проблеми історіософії та політичної філософії (В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький), філософсько-антропологічні ідеї (І. Мірчук, О. Кульчицький, М. Шлемкевич). В еміграції розвиває ідеї конкордизму (згоди, рівності) і колектократії (влади колективу, соціалізації) Володимир Винниченко (1880–1951). Видатним істориком філософії світового рівня зарекомендував себе Дмитро Чижевський (1894–1977).
Натомість на теренах Радянської України утверджується марксистсько-ленінська ідеологія та тоталітарний політичний режим, який зводить майже нанівець свободу філософської творчості. Не витримали гонінь ідеологи українського культурного відродження 1920-х років М. Скрипник та М. Хвильовий; були репресовані відомі філософи С. Семковський, В. Юринець та багато інших; зазнала руйнації система філософської освіти. Лише в 1944 р. був відкритий філософський факультет Київського університету, а в 1946 р. – Інститут філософії АН УРСР.
Істотне пожвавлення філософського життя у 1960-ті роки і своєрідний екзистенційно-антропологічний поворот пов’язаний з київським періодом діяльності Павла Васильовича Копніна (1922–1971). Під панциром офіційної ідеології починають розвиватися феномени, які дістали назву «червоного позитивізму» і «червоного екзистенціалізму». Особливу роль у розвитку Київської філософської школи відіграли Володимир Шинкарук (1928–2002), Мирослав Попович (нар. 1930), Сергій Кримський (1930–2010), Ігор Бичко (нар. 1931), Вілен Горський (1931–2007), Віталій Табачковський (1944–2006) та інші сучасні українські філософи. Становлення незалежної України сприяло значному поглибленню та урізноманітненню філософських досліджень.
48. Виникнення сучасної філософії та її особливості.
Початок філософської свідомості нашого часу дослідники датують по-різному, найчастіше називають або кінець XIX, або 20-ті pp. XX ст. Вже з другої половини XIX ст, у філософській думці Європи зростають «некласичні» тенденції.
На перший план поступово виступають ірраціоналістичні концепції, але і в межах класичного раціоналізму з'являються вчення (марксизм, позитивізм О. Конта), які проголошують розрив з попередньою філософською традицією.
Що ж саме відрізняє сучасну, некласичну філософію XX ст. від новоєвропейської класики XVІІ-XIX ст.? Які культурні та соціально-історичні події вплинули на її появу та подальший розвиток?
XX століття стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь, ось деякі з них:
– наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст. (створення некласичної науки з принципово новою картиною світу);
– дві світових війни;
– поява фашизму і численних тоталітарних режимів;
–технологічна та інформаційна революція;
криза культури;
поява глобальних проблем;
зростання могутності державного апарату та інформаційно-пропагандистської машини;
дегуманізація людини, її часткове нівелювання, перетворення на «придаток» суспільства і держави.
Людство XX століття спинилося в ситуації зламу усталених, «класичних» підвалин життя.
Не виправдали себе уявлення про розумність людини, про гармонійну впорядкованість та жорстко визначену закономірність світу, марною виявилася віра в прогресивний поступ людства, в спроможність науки вирішити найскладніші проблеми людського існування, в абсолютність моральних та релігійних цінностей.
Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу «природного» доброго початку в людині, реальність «світлого майбутнього» для людства.
Некласична філософія стала спробою прояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейського суспільства. Разом з тим, вона була покликана окреслити нову ситуацію, обґрунтувати принципи нового світорозуміння.
Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з'явилися нові проблеми, зв'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними.
Це зумовило надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків XX століття.
Попри усе розмаїття сучасної філософії існує одне фундаментальне питання, навколо якого точаться суперечки: чи варто беззастережно відмовлятися від традицій класичної філософії, або ж має йтися про їхній подальший розвиток у нових формах?
Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму.
Критика цієї традиції здійснюється з двох боків: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму і став більш скромним і обачливим.
Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови.
На перший план виходять проблеми людської суб'єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми, проблеми мови та спілкування (комунікації).
1.2. При всій множинності філософських течій XX століття, їх можна розділити на два основних опозиційних напрямки.До того чи іншого з них тяжіє більшість сучасних філософських систем.
Це - ірраціоналістичний. екзистениійно-антропологічний напрям(«філософія життя», екзистенціалізм, філософія франкфуртської школи, психоаналітична філософія, персоналізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія та ін.) і раціоналістичний, позитивістськи орієнтований напоям, так звана «Філософія науки»(неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм тощо).
Найбільш поширеними і впливовими вченнями у XX столітті стають ірраціоналістичні вчення.Саме вони здійснили так званий «бунт проти розуму», відверто зреклися від раціоналізму та сцієнтизму. У центрі їхньої уваги - проблеми людського існування.
Розум, згідно концепції ірраціоналізму, відіграє другорядну роль. Усі форми раціонального, свідомого у людини проголошуються вторинними, похідними, а вирішальне значення у людському житті відводиться таким чинникам, як інстинкт, воля, підсвідоме, переживання, інтуїція, віра тощо.
Своє завдання ірраціоналістична філософія XX ст. вбачає не в пізнанні об'єктивних законів світу (існування яких вона не визнає), не в пошуку об'єктивної істини, а у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського існування постає тут особливо гостро, у зв'язку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.
49. «Філософія життя» (ф. Ніцше).
Ірраціоналізм XX століття починається з «Філософії життя»,що формується у другій половині XIX ст. Основними представниками цієї філософії стали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, О. Шпенглер та ін. «Філософія життя» відверто відмовляється від раціоналістичної традиції, проголошує себе принципово іншим типом філософування, пропонує нове бачення світу і людини.
Центральним поняттям стає поняття життя.
Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», тобто щось таке, що неможливо осягнути «холодним» розумом, «мертвими», застиглими раціоналістичними схемами та принципами.
Життя несе у собі творчий імпульс, воно є вічним потоком, рухомим, мінливим, невизначеним, хаотичним процесом. Тому і людину потрібно розуміти як живу істоту, а не просто як «втілений інтелект», тільки як суб'єкт мислення і пізнання.
Зовсім не розум визначає специфіку людини, є більш глибинні основи її суб'єктивності - воля, життєвий порив, прагнення до життя, жадоба могутності тощо.
Як вважають представники цього напрямку, життя неможливо пізнати, визначити в поняттях розуму. Життєву реальність можна збагнути тільки через інтуїцію, переживання. Тому філософія повинна свідомо відмежуватися від науки, перетворитися з філософії пізнання на філософію «переживання повноти життя». Основним її предметом повинна стати людина, історія, культура. Своє призначення філософія життя вбачає у тому, щоб бути пізнанням «про спасіння», відповідати на питання: «як жити?».
Започатковує «філософію життя» А. Шопенгауер, але по-справжньому відомим і популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844 - 1900)
Свою філософську концепцію Ф. Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомими його творами стали «По той бік добра і зла», «Переоцінка цінностей», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади». Головним своїм завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально-практичній проблематиці.
Провідною ідеєю ніишеанської концепції стає вчення про волю як першооснову всього існуючого, а основним поняттям -«воля до влади».
Світ, за Ніцше, не є впорядкованим космосом, він є хаосом, перехрестям боротьби різних життєвих сил і воль. Усе в ньому спрямоване на «вперте існування», усе пронизано інстинктом самозбереження, «волею до влади». «Воля до влади» - поняття-символ, яким Ніцше позначає основний чинник людського духу. «Воля до влади» є прагненням до могутності, проявом життєздатності людини, здатністю до виживання і боротьби, жадобою самореалізації в житті. Воля до влади і життя загалом протилежні розуму. Там, де домінує інтелект, вважає Ніцше, там паралізується воля, розсудливість і міркування підміняють собою діяльність.
Бурхливий потік життя, в якому точиться боротьба за існування, вимагає від людини напруження сил і волі, активності, творчості. Людина - істота, що сама створює власний життєвий світ, саме вона вносить у нього певний сенс, якого світ сам по собі позбавлений. «Істина - це не те, що потрібно довести або спростувати, істина - це те, що потрібно створити», - говорить Ніцше.
Ніцше був першим, хто помітив початок кризи європейської культури XX століття. Зміни у духовній ситуації європейського суспільства він визначив як симптоми хвороби і дав їй назву - нігілізм. «Нігілізм»походить від латинського слова «ніщо» і означає заперечення загальновизнаних цінностей, ідеалів, моральних норм, культури.
Ознаками кризи культури, на думку Ніцше, стало поширення настроїв розчарування і зневіри у науку і прогрес, невпевненість у майбутньому, песимізм, відчуження людей, падіння рівня моральності у суспільстві, відсутність сильних характерів, яскравих особистостей, високих ідеалів.
Воля до влади перетворюється на волю до небуття, до «ніщо». Активна, динамічна, творча сила вироджується в апатію і повне безсилля.
Причина нігілізму і кризи культури, робить висновок Ніцше, - в ілюзорності тих цінностей та ідеалів, на яких побудована вся європейська культура. Занепад культури свідчить про нежиттєздатність класичної духовної традиції, заснованої на «тиранії розуму».
Цей мотив ніцшеанської філософії пізніше буде продовжений його послідовниками: О. Шпенглером у його «Занепаді Європи», Ортегою-І-Гассетом у «Бунті мас», екзистенційною філософією і так званою «філософією постмодерну».
Ніцше розпочинає викривання всіх цінностей та ідеалів старого суспільства, проголошуючи необхідність активного нігілізму, «зривання масок» з «вічних Абсолютів», з того, що вже «дозріло до загибелі». Стара культура «зжила» себе, потрібно допомогти їй загинути.
Гасла своєї «нової моралі» -«хай гине все слабке», «падаючого - підштовхни» - Ніцше здійснює в критиці традиційних цінностей та ідеалів.
Так, істина, на пошук якої була орієнтована класична філософія і наука, є завжди певною ілюзією, вважає Ніцше. Все людське знання є відбитком не дійсності самої по собі, а наших потреб, уподобань, смаків. Процес пізнання виступає створенням корисних для суб'єкта фікцій, «корисних заблуджень». Не існує об'єктивної точки зору на предмет, будь-яке знання завжди є результатом інтерпретації, витлумачення, суб'єктивної оцінки.
Не тільки істина, але й всі релігійні заповіді, моральні норми та ідеали цілком відносні, всі вони виявляються лише засобом у боротьбі людських інтересів. З цієї позиції підходить Ніцше до створення своєї етичної концепції.
Уся європейська культура, відзначає Ніцше, є продуктом християнських ідей. Загальноприйнята мораль тотожна моралі християнській - «рабській моралі». Вона культивує цінності покори, самозречення, співчуття до слабких, зневажає діяльне життя і проповідує життя спотворене. Християнська мораль, стверджує Ніцше у своєму «Антихристиянині», захищає усе «слабке, потворне, хворе», обіцяє одужання найслабшим і найхворобливішим формам життя, підтримує життя у тому, що вже «дозріло до загибелі». Цінності та ідеали моралі є мертвими цінностями, вважав Ніцше. При перевірці виявляється, що вони є лише виправданням людської слабкості, нікчемності, убогості.
«Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади», У будь-якій людській спільноті таких - більшість. Вони є тією «сірою» масою, «натовпом», тими пересічними людьми, які не здатні на культурну та історичну творчість. Саме цей тип людей Ніцше називає «расою рабів».
Інша частина - невелика меншість ліпших людей, «духовних аристократів», «раси панів» - це ті, хто фактично створює історію і збагачує культуру. Від цієї меншості сильних, обдарованих, творчих людей залежить майбутнє людства, поява нового типу людини - «надлюдини»
Ніцше шукав прообраз майбутньої «надлюдини» у минулому, яке було «прекрасним і величним», в якому були героїчні народи (римляни, стародавні арії, вікінги, арабські завойовники) і героїчні особистості (Цезар, Макіавеллі, Кромвель, Наполеон тощо). Відсутність у сучасності великих, сильних і яскравих особистостей є свідоцтвом деградації людства, згасання у ньому волі до влади.
Симптоми цієї хвороби Ніцше знаходить у поширенні ідей рівності і рівноправ'я. Для нього є неприйнятними не тільки релігія і мораль, але й ідеї соціалізму, ліберальної демократії, емансипації жінок, - усе, що спрямоване на зрівняння у правах «сильних» і «слабких». Не всім рівною мірою притаманна воля до влади. Існує природна нерівність людей, народів, культур, зумовлена рівнем «життєвих сил». Право сильного стає наріжним каменем ніцшеанської «моралі панів». «Що добре? - Усе, що підвищує почуття могутності, волю до влади, саму владу в людині. Що погане? - Усе, що походить від слабкості».
Позбавити людину, що відважується на вільну побудову власного життя, «химери совісті», сприяти розквіту її життєвих сил заради свободи і творчості, заради майбутньої «надлюдини», заради «любові до дальнього» є метою нової моралі. Але етика «любові до дальнього» неминуче буде суперечити християнській етиці «любові до ближнього».
Людина, що відважується бути господарем власної долі, повинна відважитися переступити через перепони релігійних, моральних, соціальних цінностей, не зв'язувати себе нормами «рабської моралі», бути «по той бік добра і зла».
1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 23