36. Вчення про субстанцію Б. Спінози.
Бенедікт Спіноза (1632 -1677 рр.). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені його основні його ідеї.
Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невідємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом ( вторинною похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода , а свавілля.
Бог (субстанція ) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто , необхідність.
Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого нездатна тут змінити. Спіноза не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини – це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає : «Воля і розум – одне і теж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стає вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє, як на щось невстановлене і тому виникають через не достаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху – вважав Спіноза, - тому , що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть і її мудрість полягає в роздумах не про смерть , а про життя. Адже, все одно, ніщо з того, що людина змогла зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза подібно до Сократа, і Платона,вважає, що всі неправильні дії пов’язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою.
Люди, які живуть підкоряючись розуму,знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646 -1716рр.) - німецький філософ - ідеаліст,математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір – «Монадологія».
Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». . «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке , на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність.
Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність ( є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Кожна монада є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас, будь – яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.
Монади не мають ніяких просторових, ні будь – яких інших характеристик. Їх , таким чином не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо пізнати їх тільки за допомогою розуму, щоб усвідомлювати це. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.
З основними ідеями монадології зв’язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на два види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки за допомогою розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. «Істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належать більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» - тільки ймовірний.
37. Просвітницький ідеал людини.
Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.
Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).
Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:
- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;
- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;
- Проблема договірної теорії суспільства і держави;
- Проблема виховання громадян.
Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління». Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».
Далі. Зясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальними, критеріальними джерелами такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.
«Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, казала: «це моє» і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства».
Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.
Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.
Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:
1. народ – суверенний;
2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;
3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається «загальна воля» народу.
Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добро порядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сімю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.
У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну тематику усіх релігій, які суперечили «суспільному договору», і разом з тим прагнув обґрунтувати свою «громадянську релігію», вимагаючи, щоб «кожний громадянин» мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і могутня сила, котра є «благий бог».
Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він бачив у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: «про розум» (1758), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.
Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.
Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального становища. Гельвеційстверджував, що жодна людина не народжується доброю і що жодна людина не народжується злою. Люди народжуються не лише без ідей, а й без характеру і байдужі до морального добра і зла. Людина в колисці – ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець навіть почуття себелюбства – все в ній нажите.
Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання потрібно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх на корисними для нього. Все суспільне життя, на думку філософа, цілком залежить від законодавства, а останнє повинне враховувати думку людей .
Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».
Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина , на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.
Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.
38. Німецька класична філософія: основні риси та визначальні ідеї.
Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — першої половини 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.
Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».
Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництваосновний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.
Історичні та культурні передумови формування[ред. | ред. код]
Німецька класична філософія — впливовий напрямок філософської думки кінця XVIII — першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов'язана сучасна західна філософія.
Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядних імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістичнамануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха».
Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини XVIII ст. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.
У боротьбі з феодалізмом англійська і французька буржуазія викувала сильну ідеологічну зброю, але, дійшовши влади, вони втратили інтерес до тих ідей, які виробили і використали в антифеодальній боротьбі. У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.
На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства — все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.
В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події XVIII ст., і це визначило сміливу постановку найважливіших теоретичних питань, але оскільки рішення цих питань здійснювалося в умовах економічної і політичної відсталості Німеччини, то відповіді, що давалися німецькими мислителями, носили чисто умоглядний характер. Різною мірою ця суперечність властива всім найбільшим мислителям і письменникам тодішньої Німеччини.
До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:
- Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, «душею» культури;
- Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомості людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму — антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.
- Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг — натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.
- Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика — це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності «Я», взаємодії «Я» і «Не-Я» як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа — це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.
Філософські вчення І.Канта, Й. Г. Фіхте, Ф.Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.
1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 23