39. Діалектичне вчення Г. Гегеля.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця XVIII – початку XIX століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його «світовим духом», «абсолютною ідеєю», «світовим розумом». «Абсолютна ідея» - об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. «Абсолютна ідея», маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішьосуперечлива, у своєму русі проходить три етапи:
1. розвиток цієї ідеї на першому етапі своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці «Наука логіки»;
2. ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці «Філософія природи»;
3. на третьому етапі розвиток ідеї завершується повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, «абсолютним знанням». Лише на цьому етапі «абсолютна ідея», як «абсолютне знання», знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку «абсолютної ідеї» завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці «Філософія духу». Схематично це можна відобразити таким чином: «абсолютна ідея» - природа – абсолютне знання (філософія).
Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є:
► вчення про буття, де Гегель вперше обгрунтовує ним створений один з основних законів діалектики – закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;
► вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості і яка міститься у самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. «Принцип усілякого саморуху,- писав Гегель, - є не чимось іншим, як зображенням суперечності». У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення – закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, - найвище досягнення світової філософії XIX століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність всіх речей і явищ дійсності.
► Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом, утворюючи поняття логіки. Гегель розглядає поняття загального, особливого й одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого «знімає» у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття «зняття» у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим вища категорія «знищує» у процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, «знятому» вигляді.
Далі. Поняття загального у свою чергу включає в себе особливе, тобто «знімає» його, і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливог). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод тотожний діалектиці. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості; зв’язку з іншими явищами; плинності категорій; якісних перетворень; утримання, «зняття» старого у новому тощо.
До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини …»
Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного. Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної «абсолютної ідеї» до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.
Грунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи із взаємовідношення суб’єкта й об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяв на три види:
1. першопочаткову;
2. рефлективну;
3. філософську.
Першопочаткова історія – це відношення одночасності в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це вихідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює події вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це коли автор живе в один час, а досліджує інший. «Рефлективний» черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненарроком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.
Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.
Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною - такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософська історія займається не окремими ситуаціями, а їх узагальненням, проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.
Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія – це прогрес у розвитку й усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального історичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.
Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку, його діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.
2. Діалектика як метод, на думку Гегеля,може бути зустосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним пруським філософом. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної пруської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої пруської реакційної державної системи.
3. Хибною в самій основі є «абсолютна ідея» Гегеля, яка нібито породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його «теорії ідей», безпідставність якої показав ще Аристотель.
4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, «історичним народом». Духи ж інших народів – «безправні».
Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель зробив великий внесок у розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять.
Одним із серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейєрбах.
40. Основні ідеї філософії марксизму.
Марксизм як економічна, соціально-політична, філософська теорія, ідеологія пролетаріату виник в 40-і роки XIX століття в Німеччині, у відповідь на суспільну потребу в теоретичному обгрунтуванні нового суспільно-політичного руху -робітничого руху. Основоположники марксизму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс були не тільки теоретиками, але і організаторами боротьби пролетаріату за свої права.
Карл Генріх Маркс (1818-1883) народився в сім'ї адвоката, після закінчення Трірської гімназії вчився на юридичному факультеті Боннського і Берлінського університетів, де займався в основному історією і філософією. Основні роботи Карла Маркса: "До критики Гегелівської філософії права", "Економічно-філософські рукописи", "Святе сімейство", "Тези про Фейєрбаха", "Німецька ідеологія", "Убогість філософії", "Маніфест Комуністичної партії", "Класова боротьба у Франції", "Капітал", "Критика Готської програми".
Фрідріх Енгельс (1820-1895) народився в сім'ї текстильного фабриканта, вчився в школі, потім у гімназії. На настійну вимогу батька змушений був залишити гімназію за рік до закінчення і зайнятися вивченням комерційної справи. В 1838-44 роках працював у торговельній конторі, відбував військову повинність, попутно займаючись самоосвітою. В 1842-44 роках переходить із революційно-демократичних до комуністичних позицій. Після зустрічі з К. Марксом він включається в активну діяльність по поширенню нового світогляду. Разом з Марксом вони пишуть ряд робіт, які обґрунтовують комуністичний рух. Енгельс поєднав наукову працю, революційну діяльність і роботу на підприємствах своєї сім'ї. Завдяки останній він мав можливість допомагати сім'ї Маркса, яка дуже часто терпіла нестатки. Після смерті К. Маркса Енгельс продовжив гігантську працю по підготовці до видання другого і третього томів "Капіталу", написав ряд своїх оригінальних творів, вів активну пропаганду марксизму.
Основні роботи Ф. Енгельса: "Положення робітничого класу в Англії", "Святе сімейство", "Німецька ідеологія", "Маніфест Комуністичної партії", "Анти-Дюринг", "Діалектика природи", "Походження сім'ї, приватної власності і держави", "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" .
Головна ідея марксизму - ідея революційного практичного перетворення людиною світу. Із цієї головної ідеї випливають основні особливості марксистської філософії.
Філософія марксизму - це діалектичний матеріалізм. Революційна теорія взяла на озброєння революційний діалектичний метод, відповідно до якого все у світі піддається зміні і розвитку. В матеріалістичній діалектиці джерелом розвитку світу є не дух, ідея (як було представлено в класичному ідеалізмі), а сам світ, реальні протиріччя, які об'єктивно існують у ньому. Саморозвиток світу є причиною розвитку пізнання, духу, а не навпаки. Таким чином, виключивши ідею творця, деміурга, а також думку про зовнішнє першоджерело розвитку світу Маркс і Енгельс відобразили об'єктивний світ (матерію) як саморухомий процес, перебороли метафізичний, механічний характер матеріалізму і створили нову історичну форму матеріалізму - діалектичний матеріалізм.
Ідея революційної зміни світу дозволила по новому представити процес пізнання. Активність суб'єкта в пізнанні розуміється не як теоретична, а, насамперед, як практична активність. Людина пізнає об'єкт, включаючи його в сферу своєї практичної життєдіяльності і у практиці доводить істинність, об'єктивність свого пізнання. Раніше пізнання і практика розглядалися як два різнопланових, протилежних роду діяльності. Об'єднавши їх, ввівши категорію "практика" у гносеологію Маркс і Енгельс представили нове діалектико-матеріалістичне трактування основних протиріч процесу пізнання (докладніше про це в темі "Гносеологічні проблеми у філософії").
К. Марксом і Ф. Енгельсом уперше було здійснене матеріалістичне пояснення історії, відповідно до якого дійсні причини історичного розвитку лежать не в сфері духу, держави, права, моралі, а в сфері реальної практичної життєдіяльності людей. Якщо у Гегеля історія представлена як процес саморозвитку і самопізнання світового духу, то в марксизмі розвиток суспільства - це природничо-історичний (тобто, той, який відбувається по об'єктивних законах) процес зміни способів виробництва або суспільно-економічних формацій. Ще в одній з ранніх своїх робіт "До критики гегелівської філософії права" К. Маркс доходить висновку; то не держава визначає громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство (тобто сукупність живих людських індивідуумів, їх практична діяльність) визначає державу, тобто економіка в остаточному підсумку визначає політику.
Суспільний прогрес, зміст і мета історії трактується в марксизмі як процес присвоєння людиною власної справжньої людської сутності в результаті приречення всіх форм відчуження1 цієї сутності. Якщо Гегель знищення відчуження трактує як духовний акт, який здійснює філософ (уособлення універсального розуму); Фейербах корінь зла бачить у релігійному відчуженні, то Маркс головним видом відчуження вважає відчуження праці. Комуністичний ідеал в марксизмі - це знищення відчуження, тобто перетворення праці в процес вільної, творчої самореалізації людини. Знищення приватної власності К. Маркс вважав за необхідною, але не достатньою умовою руху до комунізму. Із революційно-практичної позиції трактується і сутність самої філософії. Філософія, згідно Марксу, приходить у цей світ не для чистого споглядання, а для зміни, перетворення його. У знаменитій 11-ій тезі, в "Тезах про Фейербаха" Маркс пише: "Філософи лите різними способами пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його**.
41. Основні аспекти формування та особливості української філософської думки.
Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, сприяв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий індивідуалізм - це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця - це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи - вільнолюбний козак і козаччина в Україні.
Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху створення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися до союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля - не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька - Україна, що переживається глибокими почуттями. В ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі - своєї матері, яка дає. йому непереможну силу.
Антеїзм - важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). Їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократне оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так чи інакше властиві всій історії філософії України.
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 23