Закони діалектики.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає ту особливість об’єктивної дійсності, за якою всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі людей.
Цей закон розкривається такими категоріями як якість, кількість, міра, стрибок, властивість.
Якість – тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то і втрачає якість Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуттів і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість розкривається через властивості предмета. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет втрачає свою визначеність. Тобто свою якість.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища, процесу як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температуру. Кількість виступає як протилежність якості. До певного часу кількість, її зміни не чіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Перехід кількості в якість розкривається через «більше» і «менше». Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін.
Єдність, взаємозв’язок і взаємообумовленість кількості і якості виражається в понятті міра. Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. В мірі якісно кількісне. Міра у своїй безпосередності є звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін в якісні є стрибок. Стрибок означає мить переходу від старої якості до нової. Виникнення нової якості завжди пов’язується із стрибком. Стрибок дає уявлення про момент переходу до нової якості.
Наприклад, стани води: рідкий, твердий і газоподібний виступають як якості, кількісними змінами є їх температура.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності.
Закон єдності і боротьби протилежностей відображає ту особливість об’єктивної дійсності, що всі предмети, явища, процеси мають суперечливі моменти, сторони, тенденції, які борються і взаємодіють між собою.
Цей закон розкривають категорії тотожність, відмінність, суперечність, протилежність. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Йде мова про реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність.
Відмінність визначається як нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії і взаємозв’язку. Нерівним, відмінним є те, що прагне за межі тотожності.
Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія протилежностей є суперечність. Протилежності – це сторони того чи іншого предмету, явища чи процесу. Взаємодія протилежностей і є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху, розвитку. Джерелом розвитку є суперечності, вона ж є рушійною силою розвитку.
Отже, закон єдності і боротьби протилежностей є джерелом і рушійною силою розвитку.
Наприклад, класи в рабовласницькому суспільстві: раби і рабовласники. Єдність їх полягає в тому, що вони визначають існування один одного, а борються через різні антагоністичні інтереси.
Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв'язок спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення старого і утвердження елементів нового, тобто в новому є старе, але в перетвореній формі. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідно для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, критика, самокритика, реформа, соціальна революція.
Діалектичне заперечує включає у себе три моменти:
1) руйнацію, подолання старого;
2) збереження елементів старого;
3) утворення нового.
При діалектичному запереченні рух має спіралеподібний характер, першопоштовхом виступає суперечність.
Метафізичне заперечення акцентує увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Між старим і новим відсутній діалектичний зв’язок, розвиток задається першопоштовхом, зміни мають циклічний характер.
Цей закон визначає процес розвитку.
30. Філософське вчення І. Канта.
Значним і-вагомим етапом у розвитку світової філософії є німецька класична філософія, яка представлена такими мислителями як І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейєрбах. Кожний із вказаних мислителів створив оригінальну філософську систему. В даній темі філософію Й.Фіхте і Ф.Шеллінга розглянемо луже коротко, схематично, більш детально з'ясуємо суть філософських поглядів І. Канта, Г.Регеля, Л.Фейєрбаха,
Родоначальником німецької класичної філософії вважається /. Кант (1724 -1804 рр.). У своєму філософському розвитку І. Кант пройшов два періоди — до критичний (до 1770 р.)і критичний (після 1770 р.). У першому періоді Кант глибоко вивчає природознавство, розроблена ним концепція походження сонячної системи із гігантської газопилової туманності до цих пір є однією із фундаментальних наукових ідей в астрономії. Та зрештою Кант приходить до необхідності зайнятись філософським дослідженням ряду принципових проблем теорії пізнання. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його межі. Необхідні умови пізнання, закладені, згідно Канта, в самому розумі і є підґрунтям знання. Вони надають знанню характеру необхідності і всезагальності. Разом з тим вони є і межами достовірності знання.
Приступаючи до аналізу процесу пізнання, Кант виходить із визнання існування незалежного від свідомості людей зовнішнього світу. Він розрізняє поняття «річ в собі» і «річ для нас. «Речі в собі» (йоумени) — це речі як вони існують самі ііо собі, незалежно від нас; «речі для нас» (феномени) — це речі як вони сприймаються нами, являються нам. Кант стверджував, що людина має справу тільки з явищами, феноменами, які повністю відірвані від «речей в собі». Причому термін «річ в собі» має кілька значень: 1) «річ в собі» вказує на наявність зовнішнього збудника наших відчуттів і уявлень; 2) це всякий в принципі непізнаванний предмет; 3) це все те, що лежить поза досвідом; 4) це царина недосяжних ідеалів. Проголошуючи непізнаванність «речі в собі», Кант стає на шлях агностицизму.
З точки зору Канта знання є судженням, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження бувають аналітичними та синтетичними. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом, а виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорні, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом і предикатом не Засновується на досвіді. Таким чином, Кант виділяє два типи знання: досвідне та незалежне від досвіду. Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Сам процес пізнання включає в себе три етапи: етап чуттєвості, розсудку та розуму. На першому етапі відчуття не впорядковані, не систематизовані, Але людині, вважає Кант, притаманні дві апріорні (додосвідні) форми систематизації наших відчуттів. Це простір ї час. Отже, з точки зору Канта, простір і час є не об'єктивними характеристиками буття, а суб'єктивними формами сприйняття.
Другим етапом пізнавального процесу є розсудок. На думку Канта, упорядковані при допомозі простору і часу відчуття самі по собі не дають знань, а явл-яють собою лише необхідний підготовчий матеріал, який осмислюється розсудком. Останньому притаманні апріорні форми мислення — категорії. Знання і є результатом синтезу відчуттів і категорій. Третім етапом процесу пізнання, за Кантом, виступає розум, який продукує трансцендентальні ідеї. Останні Кант поділяє на три види: 1) психологічні; 2) космологічні; 3) теологічні. Ідеї уособлюють знання абсолютно безумовного. Розум ставить перед розсудком завдання досягти абсолютно безумовного знання. Але тут виникають нерозв'язні суперечності, які виражаються протилежними судженнями — так званими ан-тиноміями. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютно безумовного, застосовані до світу речей в собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
Кант вважав, що антиномії як суперечності між двома взаємовиключаючими твердженнями однаково переконливо доводяться (і заперечуються) логічно. Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то можна довести справедливість двох суперечливих один одному положень, які характеризують властивості світу. Так, теза про те, що світ обмежений в просторі і має початок в часі, так же доводиться, як і протилежна теза, згідно якої світ нескінченний в просторі і не має початку. Згідно Канта, антиномії свідчать про непізнаванність світу речей в собі. А це і є агностицизм.
Кант широко відомий як творець вчення про абстрактну, незалежну від умов життя мораль. Основою моралі, згідно Канта, є так званий категоричний імператив — існуючий у свідомості людей вічний, незмінний закон та ідеал поведінки людей. Категоричний імператив вимагає від людини таких дій і вчинків, щоб вони могли стати основою всезагального законодавства. Дотримання цього імперативу вимагає від людини доброї волі. В цьому проявляється свобода. Адже істота, яка може діяти відповідно з всезагальною метою, є вільною істотою. Свобода, вказує Кант, це незалежність від визначальних причин чуттєвого світу. Якщо в природному світі всяке явище обумовлене попереднім як своєю причиною, то в світі свободи розумна істота може діяти згідно із поняттям розуму, зовсім не детермінованим, на думку Канта, природною необхідністю. Таким чином , людина є жителем двох світів: чуттєвого, матеріального, в якому вона як чуттєва істота підпорядкована законам природи, і умоглядного, де вона підпорядковує себе моральному законові, тобто категоричному імперативу. Принцип чуттєвого світу стверджує: всяке явище не може бути причиною самого себе, його причиною завжди є інше явище. Принцип свободи стверджує: розумна істота є метою сама собі, до неї не можна відноситись як до засобу для досягнення чогось іншого.
Слід відмітити, що, вказавши на непізнаванність речей в собі, на межу можливостей людського розуму, Кант обмежив знання, щоб дати місце вірі,— саме віра в безсмертя душі, свободу і Бога повинна освятити звернену до людини вимогу бути моральною істотою.
Отже, Кант поставив важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу та моралі, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні.
31. Філософська система Й. Фіхте та Ф. Шеллінга.
Й. Фіхте(1762-1814) продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб'єктивного ідеалізму. Намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світ сутностей» і «світ явищ», Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб'єкта. У центрі його філософії - поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Якщо Кант акцентував увагу на активності людини як суб'єкта пізнання, то для Фіхте людина є суб'єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії.
Основними проблемами філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя, історії, свободи та призначення людини. «Моя система - стверджував Фіхте, - від початку і до кінця є аналізом поняття свободи». З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини виводить Фіхте всі основні положення свого «Науковчення».
«Науковчення» - головний філософський твір Фіхте. Як і всі представники класичної німецької філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію. Для того вона повинна, на його думку, бути строго логічною і послідовною. Вся повнота реальності повинна бути виведена з єдиного принципу. Уся система «Науковчення» ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях,трьох основних твердженнях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов'язані діалектичною схемою: теза - антитеза - синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе»; «Я обумовлює не-Я»; «Я обумовлює самого себе і не-Я».
Перше основоположеннярозкриває діяльну сутність людини. Вона полягає в тому, що людина здатна повністю визначати своє буття власною волею, здатна бути вільною, суверенною істотою. Людина виступає суб'єктом власного життя та історії, тобто сама створює себе, свою особисту та історичну долю. Фіхте відкидає кантівську «річ у собі», об'єктивний, незалежний від людини світ, який, врешті-решт, обумовлює існування людини. Для Фіхте абсолютно нічого не може обмежити людську незалежність. Діяльність повинна бути визнана первинною і єдиною реальністю для людини. «Діяти! Діяти! Ось для чого ми існуємо»/ - так визначає Фіхте своє філософське кредо.
Друге основоположенняфілософії Фіхте підкреслює, що весь навколишній світ, природа повинні розумітися як продукт людської діяльності. Природа не є самоцінною для Фіхте, вона розглядається ним як сфера реалізації людської творчості, як матеріал для людини, який вона перетворює. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває свої власні можливості, реалізує себе.
Трете основоположеннялежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте, на які вплинули ідеї Французької революції, ідеали громадянських прав і свобод. Діяльний суб'єкт (Я) перетворює предметний світ (не-Я), освоює його. Внаслідок власної творчої діяльності, за логікою Фіхте, суб'єкт повинен «повернутися до себе», тобто вдосконалити і розвити власну родову, суспільну сутність. Цей процес не може бути остаточно завершеним. Вся історія людства - нескінченний процес наближення до ідеалу людини. «Я» у Фіхте розуміється не тільки як індивідуальне «Я», але як уособлене людство, як втілення здібностей і потенцій людства в особистості. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві. Але для того людська спільнота повинна бути спільнотою вільних і незалежних особистостей, вона повинна бути такою, щоб у ній не «розчинилася» людська індивідуальність. Суспільство, вважає Фіхте, повинно бути побудованим не на примусі, а на принципі рівності.
Ф. Шеллінг(1775-1854) піддав критиці Фіхте за те, що в його філософії не залишилося місця для природи, вона втратила самостійну цінність і перетворилася на матеріал і продукт людської діяльності. Від суб'єктивного ідеалізму Фіхте, від його філософії автономного суб'єкта німецька філософія переходить до об'єктивно-ідеалістичного вчення про універсум Шеллінга.
Філософія Шеллінга зазнала значного впливу німецьких романтиків(Лессінга, Гете, Шіллера, Гердера та ін.). Романтизм пов'язаний з ідеями одухотворення природи, визнання за нею творчих потенцій, з піднесенням безпосереднього народного життя та його культури, з ідеєю наближення до природи і осягнення її таємниць художньо-інтуїтивними, а не науковими засобами. В основі Філософської системи раннього Шеллінга - поняття Абсолюту, духовного унівєрсуму як єдності природи і духу.
Філософська позиція Шеллінга суттєво змінювалася протягом його життя (можна виокремити принаймні п'ять різних філософських систем, що він створює в різні періоди своєї творчості). Тим не менше у нього зберігається єдина «романтична» тенденція розглядати природу як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежить в основі світового унівєрсуму. Лише в людині природа підноситься до власного самоусвідомлення.
Проблема співвідношення свідомого і несвідомогозавжди була в центрі уваги філософії Шеллінга, але з часом саме безсвідоме викликає його особливий інтерес. Починав Шеллінг як спадкоємець раціоналістичної традиції європейської філософії, проте пізніше він переходить на позиції ірраціоналізму і містичної філософії, створюючи «філософію одкровення», в основі якої - поняття ірраціональної волі.
Протягом усієї творчості Шеллінг особливу увагу приділяв художньому освоєнню дійсності, мистецтву, а також міфологіїяк вічній основі мистецтва. Міфологічне осягнення світу він вважав універсальною формою мислення. Філософія Шеллінга вплинула на гегелівську філософію, на ірраціоналістичні вчення XX ст.
32. Філософія абсолютної ідеї Г. Гегеля.
Систему своєї філософії, викладену в таких роботах, як "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812-1816), "Енциклопедія філософських наук" (1817) та ін., Гегель називав абсолютним ідеалізмом.
Як філософ Гегель був об'єктивним ідеалістом, тобто виходив з первинності духу, свідомості і розглядає матерію, природу як щось вторинне, похідне. Але чому він назвав свій ідеалізм абсолютним?
Основною категорією гегелівської філософії є поняття "абсолютна ідея". Що таке абсолютна ідея, яка, за його думки, є єдиним предметом і змістом філософії?
У працях Гегеля зустрічаються різні визначення абсолютної ідеї, які з точки зору формальної логіки навіть важко назвати визначеннями, але така властивість всіх фундаментальних понять. Великий раціоналіст Гегель при характеристиці абсолютної ідеї піднімається до поетичних висот: "Єдино лише абсолютна ідея є буття, непроминуща життя, що знає себе істина і вся істина" [1]. Він зауважує, що визначення абсолютної ідеї не розкривають її сутності: "Можна, звичайно, розтікатися в беззмістовних декламації про абсолютну ідею; істинним змістом ідеї є не що інше, як вся система ..." [2]
Тому, щоб зрозуміти зміст абсолютної ідеї, потрібно звернутися до гегелівської системі, цілісне і закінчений виклад якої представлено в "Енциклопедії філософських наук".
Перше і основне визначення абсолютної ідеї, за Гегелем, є розум [3]. Абсолютна ідея є розум, мислення, розумне мислення, яке виступає як субстанціальна першооснова і сутність всього існуючого. В якості субстанції абсолютна ідея наділяється атрибутом загальності.[3]
За абсолютна ідея не тільки мислення. Вона, як вказує Гегель, є "єдність практичної і теоретичної ідеї і, отже, разом з тим єдність ідеї життя та ідеї пізнання" [4].[4]
Процес осягнення істини абсолютною ідеєю є в той же час процес її самопізнання. Ідея пізнає себе, ставлячи себе ж перед собою в якості об'єкта, тобто вона творить світ і людину в цілях самопізнання.
У процесі самопізнання абсолютна ідея проходить три етапи, відповідно до яких філософська система Гегеля підрозділяється на логіку, філософію природи і філософію духу.
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 23