Серед сукупності різних комунікацій, підтримують будь-яку спільність людей, вербальні комунікації, що проходять на природній мові, займають найважливіше місце. Відповідно в загальному масиві етнічної традиції мовна традиція грає дуже велику роль. Тут ми хочемо обговорити декілька питань з приводу того, як саме передається й еволюціонує ця етномовні традиція.
Хоча нам можуть бути відомі, завдяки письмовим пам'ятників, окремі аспекти цієї традиції, в деяких випадках протягом тисячоліть, все одно, аналізуючи будь-який її відрізок, ми виходимо з умовною, а не абсолютної точки. Витоки глоттогенеза настільки далекі від нас, настільки фатально позбавлені прямого документування, що ми можемо лише гадати про те, наприклад, походять чи всі нині існуючі мови до якогось єдиного прамови початкового людства, або ж витоки різних мовних сімей виникали в різних групах людства, незалежно один від одного на тлі якогось загального без'язикового існування. Та це й несуттєво для цілей конкретного аналізу мовних традицій. У будь-якому випадку, аналізуючи групу близько чи віддалено споріднених мов або діалектів, ми починаємо аналіз від деякої умовної точки початку традиції, прийнятої за вихідний прамова. Однак цій точці передує інший відрізок традиції, що лежить вже поза рамками нашого аналізу, І сама точка насправді не крапка, а хмарка з невизначеного числа синхронних, нехай дуже близьких, але все ж у чомусь відрізняються діалектів. Навіть якщо ми маємо справу з дуже малим ідіоми, наприклад з ізольованим племінним мовою, він тим не менш представлений деяким досить великим числом ідіолект, рівним конкретного числа носіїв мови в даний момент.
Кожен носій володіє своїм власним ідіолект, в якому відображаються його індивідуальні особливості, так як мови кожної людини притаманні свої індивідуальні улюблені слівця, вирази, приказки, інтонація, фразеологічні сполучення та інші мовні явища. Частина з них залишається його суто особистим надбанням, інша частина входить в розмовну практику членів його сім'ї, його дружній компанії або будь-якої іншої соціальної мікрогнізда. Таким чином, в соціальному просторі формується безліч перекривають один одного кіл мікроізоглосс, що утворюють досить розмиті плями мікродіалектов, і лише найбільш важливі, значущі і загальновживані ізоглоси охоплюють весь аналізований ідіом і служать критерієм для його виділення. У більш складних випадках, при більшому числі говорять, виникає хмара мовної та діалектної безперервності, що охоплює великі простори і маси людей, причому мова, характерна для віддалених ділянок цієї безперервності, може бути навіть взаімонепонятна або принаймні малозрозуміла на перших порах спілкування. При цьому для кожного носія мови існує свій малий коло мовних форм, які він активно вживає, і набагато ширше коло форм, які він сам не вживає, але здатний пасивно сприймати і правильно розуміти. Само собою зрозуміло, що обсяги того й іншого кола різні для різних індивідів і в кожному суспільстві є індивіди з відносно бідною чи багатою промовою.
Такі індивіди, причому кожен зі своєю особливою роллю в передачі мовної традиції, є в кожному малому колективі, в якому в основному і зосереджена мовна активність індивідів. Чисельність таких малих колективів можна приблизно визначити в межах від 50 до 500 осіб. Це невелике плем'я або община, невелике або середнє село (у великих вже виділяються квартали, слободи, кінці), а в сучасному міському товаристві ця установа, підприємство (або цех великого підприємства) і т.д. У цьому переліку на одну дошку поставлені соціальні мікрогнізда як безписемних, так і письмових товариств, що, зрозуміло, допустимо лише як крайній узагальнення, лише остільки, оскільки і в письмовому суспільстві продовжують діяти загальнолюдські закони передачі усно-мовної традиції. Але для більшої коректності тимчасово обмежимося осередками переважно або умовно неписьменній суспільства, так як фактор писемності вносить до мовну традицію абсолютно особливі (і нові) передумови.
За мовної активності населення такого осередку розпадається за різними параметрами на ряд категорій. Нас цікавить один параметр, а саме традиційність (наступність) у мові одних і розмивання традицій, новаційних в мові інших. Ми будемо називати ці категорії відповідно централями і маргіналами, маючи на увазі наявність і проміжних категорій.
Безпосереднім матеріалом для наших суджень послужили прямі спостереження за мовним поведінкою у вірменських і грузинських селах та оцінки мовної поведінки при роботі в чукотських, ескімоським, ненецьких селищах на території колишнього СРСР і айнських і японських селищах в Японії.
Централи, як показують спостереження, бувають більш-менш інституціоналізоване. У ескімосів це перш за все сім'ї нуналіхтаков ("господарів землі"), де зосереджена передача значної частини духовної, в тому числі езотеричної, традиції кожного селища. В інших випадках це родини давніх поселенців, сім'ї "Хонка" у японській патроніму системі, сім'ї, традиційно шановані за зв'язок з художньою творчістю (різьбленням), і взагалі сім'ї особливо шанованих прізвищ. Дуже цікаво, що з усіх видів художньої діяльності централи в самих різних суспільствах (народи Кавказу, ескімоси, айни) зайняті саме різьбленням (по дереву і кості), а не куванням, ліпленням, розписом в іншими прикладними мистецтвами. Очевидно, саме різьблений орнамент несе сакральну функцію "предпісьма" в неписьменній суспільстві. Щоправда, нам не вдалося спостерігати суспільства, де ще жива традиція розписної кераміки.
У Вірменії в минулому централи - це перш за все сільські священики, вчителі, в Грузії - родини, в яких зберігається поема Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" і підтримується глибоке знання цієї поеми (тут вже відзначається вплив писемної культури), а в наші дні взагалі вся група сільської інтелігенції - лікарі, вчителі.
Для централів-чоловіків нерідко характерно двомовність, причому це зазвичай досить добре володіння другою мовою при дуже хорошому володінні рідною. Централ тяжіє до установок мовного пуризму, він не схильний привносити слова рідної мови в другій мову і навпаки. У першому випадку він прагне підшукати найбільш точний описовий переклад, у другому - до того ж часто схильний до вживання архаїзмів. В особистості централу поєднується зазвичай кілька високо-престижних соціальних ролей, він користується високим авторитетом, його поведінку, в тому числі і мовне, є моделлю для наслідування, тому роль його як зберігача і передавача етномовної традиції досить велика. Але централ, як зайнятої чоловік, порівняно мало спілкується з дітьми (у ряді етносів, особливо на Кавказі, цьому сприяють і звичаї уникнення внутрісімейного спілкування). Тому в межпоколенние трансмісії особливо велику роль відіграють жінки сімей централів, що говорять рідною мовою не гірше за них самих, але мало залучені до двомовність. Роль жінок, особливо тісно контактують з дітьми на початку їх соціалізації, у передачі етномовної традиції надзвичайно велика. Це добре помітив А.С. Пушкін, що закликав вчитися російської мови у московських проскури - типових "централок" в осередках слобідського типу. Жінки усвідомлено і наполегливо стежать за правильним засвоєнням дітьми основного словникового фонду і граматичних норм. Від чоловіків же діти засвоюють складну фразеологію, найбільшу частину паремій і спеціальну лексику, що виходить за рамки основного фонду.
Ведучий централ може виконувати функції тамади, рітуаліста, оповідача, проте ще частіше ці функції розподілені в колі людей, тісно примикають до провідних централу, але не володіють таким високим престижем. Це люди, яких цінують за їх вербальну або напівпрофесійну функцію, але необов'язково поважають їх особистісні чи ділові якості. Це записної тамада, знавець пережиточних анималістський обрядовості, відомий дотепник та балагур, заспівувач-пісняр, імпровізатор-версифікатор, дрібний шаман і тому подібні персонажі, яких можна назвати субцентраламі. Їх повсякденна мова не завжди настільки ж багата й гарна, як у провідних централів, але саме в ній актуалізуються деякі категорії лексики, які рештою лише розуміються пасивно і без субцентралов випали б з загальнонародного тезауруса. Це спеціальна лексика, прив'язана до тостів, обрядовим формулами, фольклорним творам і т.д. Певний рівень напівпрофесійної зумовлює те, що ці персонажі більш активно, ніж інші односельці, спілкуються зі своїми "колегами" - такими ж рітуалістамі, балагуром, піснярами з інших громад і тим самим створюють як би основу в загальній тканині мовних комунікацій етносу.
Централь протистоять маргінали. Маргінали - це в основному чоловіки, хоча почасти серед них представлені й жінки, найчастіше самотні або вдови, це - свахи, повитухи, знахарки (не дуже високої компетентності), торговки і т.д. Чоловіки-маргінали - найбільш рухлива частина мікрогнізда, це - люди, зайняті торгівлею, отхожими промислами, перевезенням. Їх престиж не дуже високий або зовсім невисокий (наприклад, в індійських селах значна частина цих персонажів - нізкокастовие або "недоторкані" общинники). Вони відносно мало задіяні у внутрішніх комунікаціях громади, особливо на рівні прийняття рішення. Зате на їх частку припадає значна частина зовнішніх контактів громади. Подібно щупальцям, скерований у зовнішній світ, вони захоплюють і приносять у мікрогнізда спілкування всілякі чутки, новини, нововведення. Вони, як правило, є дво-, але двомовність їх не дуже високого рівня. Рідна мова їх небагатий, але у високому ступені схильний ідіолектним варіацій аж до значних спотворень. На другому мовою вони зазвичай говорять побіжно, але з високим ступенем інтерференції. Напевно, момент первинного породження піджинів має місце саме в цьому середовищі. Фото та маргінали дуже схильні до запозичення мовних інновацій. Вони заносять у свою мікрогнізда (село, плем'я, громаду) і поживний матеріал для подальшого розвитку мови, і одночасно безліч мовного "сміття". Однак те, що буде впитано і увійде в загальну мовну традицію, а що буде відкинуто і викинуто, залежить в кінцевому рахунку від стихійної санкції централів.
Таким чином, навіть у суспільствах, що представляють собою конгломерат осередків (громад) неписьменній культури і не мають що втручається в культурне життя державної надбудови, етномовні процеси протікають складно і суперечливо, в боротьбі нейтралістскіх і маргіналістскіх тенденцій.
Багаторазово ускладнюється ситуація етномовної традиції в суспільстві, де є писемність і державно оформлені надбудовні інститути. Тут ми можемо навести лише вибіркові приклади з окремих аспектів такого ускладнення. Так, у дореволюційному вірменському селі, формально одномовному, фактично діяло тримовність: селяни говорили на Барбарі (діалекті), сільська інтелігенція (священик, фельдшер, вчитель), знаючи Барбар, користувалися у спілкуванні між собою ашхарабар (літературно-розмовною мовою), священик володів Грабаря (церковно-письмовою мовою) і використовував його елементи в спілкуванні з колегами, в проповідях, не кажучи вже про богослужінні. Всі три мови так чи інакше перебували у відносинах взаємовпливу, і різні рольові персонажі і соціальні групи займали в цьому взаємовпливі різні позиції. Можна зіставити цей рівень відмінностей, наприклад, з відмінностями між латиною, літературним італійським та розмовною Сардінським, які почасти виконують на Сардинії, судячи з літературними даними, більш-менш аналогічні функції.
Протягом усього періоду розвитку феодальної народності йде боротьба за створення письмовій норми, паралельно виникають наддіалектні розмовні койне, але вплив діалектів простежується у всіх письмових пам'ятках. Позиції централів посилюються в міру зростання числа професійних церковних і світських словесників, а й маргінали отримують підтримку, особливо в міру виникнення і зростання торговельно-ремісничої буржуазії, майже скрізь досить строкатою за етнічним складом. Та й у рамках церкви єретичні руху неминуче сприяють маргінальним тенденціям у мові. У переддень народження нації, в момент, коли на порядок денний ставиться питання створення національної літературної мови, національної преси, національної шкільної системи, боротьба стає особливо запеклої і ухвалює вже характер протистояння не центрального і маргінального, а архаистов з прогресистами.
Можна навести конкретні приклади з історії грузинського, вірменського та ряду інших мов XVIII-XIX ст., Коли одні кола створювали неймовірно ускладнені, витончені, витіюваті літературні норми, а інші протиставляли їм настільки ж екстремальні установки на спрощенство і реформізм. У наші дні прикладом подібного становища може бути ситуація навколо хінді. Коли період протиборства закінчений, норми національної мови устоялися, він загальноприйнято в національній пресі та школі, починається новий етап етномовного розвитку, найбільш характерний для сучасності. Національна мова досить швидко згладжує через школу локальні діалектні відмінності, якщо тільки їм (як, наприклад, у Швейцарії) не надається особлива самостійна цінність.
Однак протистояння централів і маргіналів не припиняється. Воно тільки переноситься для більшості говорять на сторінки творів художньої літератури, диски, телеекрани, де нейтралістскім консервативним тенденціям культури офіціозу та істеблішменту протистоять екстремально-маргіналістскіе зусилля всіляких опозиційних субкультур, що створюють свої, зазвичай досить ефемерні, жаргон і сленг. Новації вносяться в мову і в результаті створення численних професійних жаргонів, і в процесі художньої творчості неортодоксальних письменників і поетів. Інтенсивність журналістської діяльності веде до невисокої мовній культурі більшості пересічних журналістів, так що мовні спотворення, просторіччя і вульгаризми неминуче проникають на сторінки навіть центральній пресі, і частина їх з часом стає звичною. Навряд чи потрібно жахатися цього. Мова - це живий організм, він шукає і знаходить свої шляхи розвитку і зміни. Але для розуміння цих шляхів, а може бути, і для пошуку можливостей управління ними, як нам здається, концепція діалектичної боротьби мовного централізму і маргіналізма може бути корисно.
Традиційні суспільства (переважно феодальної формації), що відрізняються стійкими традиціями писемності і книжності, мають, зрозуміло, більш складну структуру передачі мовної традиції, ніж ті суспільства, які складаються майже цілком з громад безписемних або мають дуже вузький і станово відокремлений шар, що володіє писемністю (як це було в Європі у ранньому середньовіччі). Проте у ряді випадків книжність, навіть при її поширенні в досить вузькому елітарному шарі, набуває великого значення для підтримки загальноетнічних традицій. Ми знаємо чимало прикладів в історії, коли книжність, писемність і все, що з нею пов'язано, оточується особливим ореолом пошани і святості. Такий стан справ вже в давнину в Китаї, де мораль і мудрість, викладені в конфуціанської каноні, чинили вирішальний вплив на формування та підтримку загальнонародної, перш за все селянською, системи цінностей. Хоча селяни і не читали конфуціанських книг, але принципи, викладені в них, і не тільки принципи, але навіть конкретні приписи, що стосуються, наприклад, норм жалоби, внутрішньосімейних відносин, їм були відомі та зрозумілі. Оскільки книга мислилася кінцевим джерелом всіх суспільних цінностей, остільки будь-який документ, будь-який клаптик списаного паперу набував певну святість, його не можна було просто викинути, навіть знищення його обставлялося церемоніально. Саме письмовий текст найчастіше виступав у вигляді оберега, талісмана, виконував безліч суспільних функцій, не обов'язково пов'язаних з його масовим прочитанням і розумінням.
Не випадково багато китаїсти-історики вважають, що саме наявність загальної писемності, загальною книжкової традиції було одним з найважливіших факторів, що обумовили єдність китайського народу, незважаючи на те що діалекти різних регіонів в усному мовленні розійшлися до рівня взаімонепонімаемих мов і незважаючи на періоди політичної роздробленості, коли всі інші передумови, здавалося, складалися сприятливо для формування локально відокремлених етносів.
Досить значну роль зіграли писемність і книжність в історії вірменського народу. До IV століття. н.е. у вірменському суспільстві, безсумнівно, були освічені люди, які користувалися грецьким і арамейською листом. Але своєю писемної традиції на рідній мові суспільство не мало. У IV ст. у зв'язку з цілою низкою чинників, і насамперед з прийняттям християнства як державної релігії, потреба у створенні писемності для вірменського народу стала відчуватися особливо гостро, і до кінця IV ст., після низки спроб, ця писемність була створена, причому в настільки скоєному вигляді, що використовується і до цього часу практично без змін. Майже одночасно і з тих самих причин з'явилася і грузинська писемність. Ми не будемо торкатися тут літописної версії про те, що обидві писемності зобов'язані своїм створенням одному і тій же особі, вченому і церковному діячеві Месропа Маштоца, і аргументів за і проти достовірності цієї версії. Важливо, що обидві писемності типологічно дуже близькі, в рівній мірі досконалі і пристосовані до фонетичного ладу своїх мов, але долі їх виявилися досить різні.
У середньовічній Грузії, як і у Вірменії, була створена різноманітна і велика оригінальна і перекладна література як світського, так і церковного змісту. Але релігійна і світська книжність користувалася різко відрізняються формами писемності: перша використала лапідарну писемність "асомтаврулі" та її скорописних дериват "хуцурі", тобто "Церковний" почерк, друга ж мала виключно листом "мхедрулі", тобто "Всаднических", або цивільним, що має з "хуцурі" дуже мало спільного, крім витоків походження.
Церковні та світські структури суспільства існували в Грузії в основному окремо, власна державність у тій чи іншій формі була наявна практично завжди. Тому справді загальнонародне значення з усієї грузинської книжності придбала лише одна книга - створена на рубежі XII-XIII ст., В епоху вищого розквіту грузинської культури і державності, поема Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі". Саме її знання було, як ми вказували вище, важливим знаком соціального престижу і однієї з осей, навколо яких формувалася культурна традиція. Відповідно саме "мхедрулі" стала писемністю нації; "хуцурі" ж, хоча і використовувалася церквою ще в XIX ст., Нині напівзабутті. Графіка була не настільки істотна для народної свідомості і могла дуже широко змінюватись в почерках. Важливий був текст поеми, у вигляді безлічі пареміческіх афоризмів постійно вплітається в розмовну мову.
У Вірменії існування своєї державності було переривчастим і нестабільним. Середньовічна державність припинила своє існування остаточно в Х ст., Не рахуючи Кілікійської Вірменії, де вона зберігалася до середини XIV ст. Феодальна верхівка суспільства несла в ході нескінченних політичних потрясінь величезні втрати і в кінцевому рахунку також практично перестала існувати.
Можна сказати, що протягом усього середньовіччя звичайним для вірменського етносу станом було таке положення, коли він весь або частково перебував в рамках чужої йому державності, а феодальна верхівка, що експлуатували селянські маси, була в значній мірі або навіть повністю іноетнічних. У цих умовах замінником політичної структури як станового хребта існування етнонаціонального організму виступала церква, і не стільки сама церковна організація, хоча і її роль була дуже значна, скільки усвідомлення народом приналежності до особливого, етнічно специфічному віросповіданням. Це віросповідання в середньовічних умовах виступало як би чохлом для всього масиву ідеологічної культурної традиції, яка сама по собі могла і не мати ніякого релігійного змісту, Це положення характерно для більшості етносів епохи феодалізму, але для вірмен - найвищою мірою.
У цій ситуації будь-яка книга, написана вірменською мовою, - і часом навіть не на вірменському, а, як в ситуації з вірменами в Польщі, на іншому (вірмено-кипчацької) мовою, але знаками вірменської, етнічно специфічною, писемності, притому саме церковним канонічним по черк, - набувала ореол святості. Ті, в чиїх руках вона перебувала, берегли її, як святиню, і це відносилося до будь-якої вірменської книзі незалежно від її змісту. Люди грамотні читали її, і сама магія слів старовинного і в той же час рідної мови сприяла їх самоствердження, усвідомлення своєї неподільності з національною культурною традицією. Люди більш освічені усвідомлювали її змістове значення. Але навіть для людей неписьменних книга, а часом навіть її фрагмент, окремі сторінки письмового тексту служили талісманом, магічним охоронцем і матеріальним підтвердженням духовного зв'язку з усім народом і його культурною традицією. І на відміну від Грузії старовинний, пристосований до тростинному Каламу, церковний почерк не змінився у віках і ліг в основу сучасного шрифту.
Само собою зрозуміло, що наявність книг, причетність до них, можливість підтримувати фонд словотворення їх періодичним читанням або слуханням набували особливої цінності у діаспорі, де за межами сімейного кола кожен виявляється зануреним в океан іноземної мови, зовсім інший і по мовній, і з поведінкової традиції . Не тільки в діаспорі, але й у районах споконвічного компактного розселення вірмен під ярмом чужої державності наявність книжності відігравало величезну роль. Чужа державність мала свою власну писемність на іншій релігійній традиції, на інший графічної (в більшості випадків арабської) основі. Саме зовнішнє відмінність графічних основ вірменського і арабського шрифтів навіть для неписьменних людей служило постійним індикатором етнічної диференціації, нагадуванням про різницю культурних традицій, тоді як в усному мовленні багато вірменські діалекти ввібрали в себе величезну кількість іншомовних, в основному тюркських, запозичень. Треба думати, що саме наявність книжності вберегло більшість вірменських популяцій, які жили в азербайджанською та іншому мовному оточенні, від повної мовної асиміляції, так само як і від етнічного розколу між григоріанами і католиками. Там же, де асиміляція все ж відбувалася, наявність етнічно специфічної графіки заважало, разом з власне релігійним фактором, переходу мовної асиміляції в асиміляцію етнокультурну.
Список літератури
С.А. Арутюнов. Народні механізми мовної традиції.