Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів

Обов'язок – припускає певні зобов'язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов'язків по відношенню до Батьківщини – громадський обов'язок, до сім'ї – сімейний обов'язок та ін. Але ці обов'язки повинні бути усвідомлені особистістю і виконуватися за внутрішнім покликом [21,с.104].
Совість – почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку [21,с.104].
Честь – визначення вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляються в шануванні, авторитеті і в той час у прагненні людини до визначення і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності.[21,с. 104].
Гідність – передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність) [21,с.104].
Поняття "щастя" безпосередньо пов'язане з розумінням людиною змісту життя, бо воно визначається як стан морального задоволення, задоволення власним життям. Для одних щастя в тому, щоб кохати і бути коханим, мати сім'ю, дітей, хороших друзів, для інших – мати матеріальний достаток тощо, тобто щастя конкретної людини визначається сенсом її життя, її потребами [21, с.104].
З організацією морального виховання у початковій школі, крім змісту та структури, ще пов'язані форми виховання, а також основні напрями морального виховання.
Поняття "форма" означає "спосіб організації і спосіб існування процесу". Форма в педагогічній науці визначається як "спосіб організації виховного процесу, що відображує внутрішній зв'язок його елементів і характеризує взаємовідносини вихователів і вихованців" [за Філософською енциклопедією].
Форма організації навчання — це зовнішній вигляд організації навчального процесу, який пов'язаний з кількістю учнів, місцем і часом їхнього навчання й порядком його реалізації. В формі організації навчання органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. Основні форми організації навчання у школі:
-         урок;
-         екскурсія;
-         факультатив;
-         домашня робота;
-         заняття в навчальних майстернях;
-         урок-лекція;
-         співбесіда;
-         практикум;
-         консультація;
-         семінар.
Форми позакласної навчальної роботи:
-         предметні гуртки;
-         наукові товариства;
-         олімпіади;
-         конкурси.
Структура кожної з форм навчання включає ті самі елементи, що й процес навчання:
-         цільовий;
-         мотиваційно-стимулюючий;
-         змістовий;
-         операційно-діяльнісний;
-         емоційно-вольовий;
-         оцінювально-результативний [10, с. 240]. Форми та засоби морального виховання дітей:
-         роз'яснення критеріїв моралі;
-         бесіди на морально-етичні теми;
-         обговорення книжок, статей, кінофільмів, радіо- і телепередач, життєвих ситуацій;
-         вчити аналізувати вчинки людей, визначати їхню моральну сутність, давати її оцінку;
-         формувати вміння критично ставитися до своїх вчинків і поведінки;
-         організовувати діяльність дітей [14,с.54].
За допомогою форм виховання вчитель організує процес морального виховання у початковій школі за такими напрямками:
1.     Моральна освіта.
2.     Вироблення навичок і звичок поведінки.
3.     Формування морального досвіду.
4.     Спонукання до морального самовдосконалення.
5.     Приклад учителя.
Моральна вихованість школяра – результат тривалої систематичної роботи педагога. Звичайно, успіх у вихованості залежить не тільки від виховних впливів дорослого, а й від внутрішньої роботи самого вихованця. Власне, виховні заходи вчителя і спрямовуються на те, щоб сформувати в дитині прагнення орієнтуватися на ту чи іншу моральну норму, перетворити її в дійовий регулятор поведінки. Адже часто трапляється так, що дитина знає моральні вимоги, але в своїй поведінці та діяльності не зважає на них. Це означає, що в дитини не сформовані моральні якості, переконання. Бо лише вони визначають її моральну вихованість [19,с.З].
Однією з стрижневих складових формування моральної вихованості учнів є розвиток їх моральної свідомості.
Моральна свідомість визначається як "відображення в свідомості людини принципів моральності, тобто норм поведінки, що регулюють ставлення людей один до одного й до суспільства" [ЗО,с.130].
Особливої значущості набуває формування моральної свідомості в дітей молодшого шкільного віку. Адже саме цей віковий період є найбільш чутливим для її розвитку, саме в цей час дитині притаманна внутрішня готовність до засвоєння моральних вимог.
І хоч моральне виховання дитини починається в сім'ї і в дошкільних закладах, де вона оволодіває першими моральними уявленнями, однак, з початком шкільного віку настає якісно новий етап у її моральному становленні: з одного боку, відбувається збагачення й розвиток наявних уявлень, а з другого – активний процес набування й засвоєння нових моральних уявлень і понять, тобто моральних знань.
Моральні знання становлять основу розвитку моральної свідомості в молодшому шкільному віці і є одним з основних її компонентів. Моральні знання допомагають дитині правильно діяти в тій чи іншій ситуації. Адже для того, щоб вчинки школяра відповідали вимогам моральних норм і правил, він повинен знати, що таке добре і що таке погано.
Слід зазначити, що вплив моральних знань на розвиток духовного світу дитини, звичайно, не обмежується рамками молодшого шкільного віку. Моральні знання є необхідною передумовою становлення у підлітковому та юнацькому віці таких складових утворень моральної свідомості, як переконання [19, с.6].
Своєрідною особливістю процесу засвоєння моральних знань молодшими школярами є те, що поняттєва форма мислення в дошкільників до початку шкільного навчання ще не сформована. Саме на період навчання у початковій школі припадає перший етап активного оволодіння істотними ознаками понять, відбувається перехід від моральних уявлень до моральних понять. Засвоєння школярами цих понять має стати спеціальним завданням виховного впливу з перших днів їх перебування в школі.
Перш ніж характеризувати поняття "ефективність виховання", слід розкрити суть самого поняття "ефективність". Воно широко використовується різними науками – філософією, економікою, педагогікою і т.д. Кожна сфера застосування підтверджує, що ми маємо справу із загальнонауковою категорією. "Ефективність" виступає мірою можливості, але не будь-якою, а тієї, яка виражає мету людини, реалізує її ідею. Ефективність, таким чином, є мірою уявної можливості [2,с.45].
Отже, поняття "ефективність" використовується для оцінки цілеспрямованої діяльності з точки зору здійснення реалізації поставленої мети.
Ефективність виховання це відношення досягнутих результатів до передбаченої мети у процесі формування духовного обличчя, суспільно значущих якостей особистості, соціальних груп, суспільства в цілому. Рівень досягнення мети характеризує ступінь ефективності [17,с.274].
Ефективність (від лат. efekt – те, що дає відповідний результат, дійовий) – відношення досягнутого результату (відповідно до того чи іншого критерію) до максимально досягнутого чи заздалегідь запланованого результату [33,с.471].
Під рівнем вихованості школяра слід розуміти ступінь сформованості в нього відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.
Традиційно ефективність виховання визначають за трьома рівнями вихованості:
-          високий;
-          середній;
-          низький.
Високий рівень тієї чи іншої якості особистості, яка е показником вихованості, характеризується наявністю всіх ознак, властивих цьому показнику.
Середній рівень констатують при наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію.
Низький рівень визначають, коли є менше половини ознак від загального числа, що розкриває критерії, чи у разі їхньої відсутності.
Критерії – це мірило, ознака, на основі якої здійснюється оцінка якої-небудь якості.
Критерії оцінки виховання — ознаки, на основі яких можна робити висновок про рівні вихованості людини, оцінити результати виховного впливу [17,с.274-275].
За якими ж показниками вчитель може визначити ефективність процесу засвоєння моральних знань учнями? Відповідь на це питання ми знаходимо в брошурці за редакцією І.Д.Беха та С.Д.Максименка "Критерії моральної вихованості молодших школярів":
1.     Оперування моральним поняттям при аналізі тієї чи іншої конкретної моральної ситуації, взятої з художнього твору, навколишнього життя чи власного морального досвіду.
2.     Уміння дати визначення понять, що свідчить про усвідомлення школярем істотних ознак.
3.     Кількість моральних понять, якими оперує учень [19,с.7].
Вихованість характеризується показниками, кожен з яких служить узагальненим критерієм оцінки наявності в школяра відповідної якості.
Відомо, що не всі учні володіють у повній мірі загально значущими якостями: в одних такі якості добре розвинуті, виявляються у найрізноманітніших ситуаціях, у інших можна виявити лише окремі ознаки цих якостей, у третіх їх може взагалі не бути. Для педагога ця відмінність має досить важливе значення, так як характеризує ефективність процесу виховання, означає зміст та інтенсивність подальшої виховної роботи з учнівським колективом й окремими учнями. У зв'язку з цим стає явним необхідність кількісної оцінки вихованості школярів.
Зараз все більше дослідників намагаються розробляти методики, які дозволяють більш або менш вірогідно виявляти рівень вихованості школярів до та після експерименту і на цій засаді робити висновки про його доцільність. Однак, подібні методики, як правило, носять приватний характер, потребують багато часу, сил, спеціальної підготовки, що виключає можливість їх використання в масовій шкільній практиці.
Так як вихованість особистості — властивість складна, багато елементна, яка включає цілий ряд різноманітних показників, єдиного критерію для її оцінки явно недостатньо. Оскільки вчитель формує у своїх вихованців комплекс різних якостей, він повинен мати достатньо повне уявлення про кожну якість, про найбільш типові форми її виявлення, тобто керуватися чіткими та змістовними критеріями по кожному показнику окремо.
Критерії оцінки розвитку одних й тих же якостей будуть у певній мірі різні для школярів різних вікових ступенів.
Виступаючи в ролі мірила, норми, критерій служить як би ідеальним зразком, еталоном, виражає вищий, найбільш досконалий рівень явища, що вивчається. Порівнюючи з ним реальні явища, можна встановити ступінь їх відповідності, наближення до норми, ідеалу. Але для цього критерій повинен бути достатньо розгорнутим, тобто включати в себе певні компоненти, якісь одиниці виміру, які дозволяють "заміряти" дійсність, порівнювати її з нормами.
Розгорнутий критерій представляє собою сукупність основних ознак, які розкривають норми, вищий рівень розвитку відповідної якості особистості школяра конкретної вікової ступені. Отже, являючись компонентом критерію, ознака в цьому випадку виступає як конкретне та типове проявлення одного з істотних боків, рис якості особистості, за допомогою якого можна "признати" наявність цієї якості, судити про рівень її розвитку.
Таким чином, щоб відповідати своєму призначенню, ознаки повинні в сукупності по кожному критерію всебічно розкривати сутність відповідної якості, яка застосовується до особливостей і можливостей школярів певного віку; охоплювати всі основні види їх діяльності (навчання, труд, суспільна праця, дозвілля, вільне спілкування); характеризувати поведінку школярів у різних ситуаціях – в школі, дома, на вулиці; відображати достатньо стійкі, прояви якості, яка повторюється; бути порівняно легко спостережливим.
Всяка якість особистості може вважатися такою при умові, якщо вона фактично виявляється у відношення, діях та вчинках. Всебічне вивчення цього питання дає підґрунтя зробити висновок про те, що ознаками, які в сукупності складають критерії оцінки розвитку певних якостей, можуть служити стійкі відношення, які відображають специфіку тієї чи іншої якості особистості, повторюють суттєві дії особистості, а також чітко виражені результати її звичних дій.
Серед ознак показників вихованості важливе місце належить відношенням особистості, які характеризують її зв'язки з яким-небудь боком дійсності.
Велике значення для об'єктивної характеристики рівня вихованості мають мотиви здійснених вчинків і поведінки людини.
Однак, оскільки в даному випадку мова йде про школярів, доводиться зважати, що дітям звичайно скрутно пояснити мотиви своїх вчинків, які часто носять ситуативний характер.
Однак існуючі труднощі з'ясування мотивів дій школярів не повинні служити перешкодою для вивчення ефективності їх виховання: типові вчинки школярів, їх повсякденна поведінка дає достатньо матеріалу для об'єктивного судження про їх вихованість, служить цілком надійними ознаками, які характеризують дійсність виховної роботи.
Критерії оцінки вихованості не тільки мають теоретичне значення, але й призначені головним чином для використання в масовій практиці, кількість ознак повинна бути обмеженою певними розумними межами. Для вирішення цього питання важливо мати на увазі, скільки всього рівнів розвитку кожної якості доцільно виявляти та фіксувати. Чим більша кількість рівнів, тим, детальніше повинні бути критерії, які відображають всі рівні, і тим більшу кількість ознак вони повинні вміщувати.
В принципі рівнів вихованості по кожній якості може бути як мінімум два і максимум необмежена кількість. Цілковито очевидно, що максимум у даному випадку не реально; значить, оптимальним може бути кількість рівнів від двох і більше. Якщо, наприклад, прийняти два рівня, то один з них має смисл вважати вищім, який відповідає критерію, а другий – нижчим, який відображає мінімальний розвиток якості. Однак на практиці часто приходиться зустрічати школярів, для яких є характерним середній рівень вихованості. Таким чином можна казати про три рівні, що відповідає трьом оцінкам поведінки школярів, які використовують в школі.
Використовуючи в процесі вивчення ефективності виховання школярів три рівня, педагог має можливість отримати необхідні відомості для обґрунтованого планування та організації наступної виховної роботи в класі.
Тому, з метою організації морального виховання в початковій школі М.І.Монаховим було розроблено критерії оцінки вихованості молодших школярів:
Патріотизм: інтерес до минулого та теперішнього рідного краю; любов та бережливе відношення до природи; любов до своєї школи.
Товариство: наявність друзів; добровільна участь в колективних заняттях, іграх; прагнення поділитися своїми радощами, прикрощами з товаришами; готовність безкорисно допомогти товаришу; прагнення не підвести свій клас.
Повага до старших: ввічливість; покірність; виявлення посильної допомоги вчителям, батькам, дорослим.
Доброта: дружелюбність; дбайливе відношення до малюків; готовність поділитися іграшками, книгами тощо з товаришами; любов до тварин.
Чесність: щирість; правдивість; звичка не брати без дозволу чужі речі; добровільне зізнання в своїх вчинках; виконання обіцянок.
Працелюбність: сумлінне навчання; сумлінне виконання обов'язків по домашньому господарству; активна участь в колективному самообслуговуванні, в суспільно корисній праці; інтерес до занять по труду.
Бережливість: охайний зовнішній вигляд; утримання в порядку особистих речей; бережливе відношення до шкільного майна.
Дисциплінованість: виконавчість; дотримання правил поведінки в школі, на вулиці, вдома, в суспільних місцях; виконання потреб колективу класу.
Старанність: акуратне відвідування учбових занять; уважність та старанність на уроках; регулярне та сумлінне виконання домашніх завдань.
Допитливість: інтерес до всього нового, невідомого; звертання з питаннями до оточуючих; любов до читання; гарна успішність у навчанні.
Любов до прекрасного: активна участь в художній самодіяльності; інтерес до занять з мистецтва; властивість помічати красу; прагнення все робити гарно.
Прагнення бути сильним, спритним, загартованим: виконання розпорядку дня та правил особистої гігієни; щоденне виконання ранкової гімнастики; інтерес до занять фізкультури; активна участь в спортивних іграх [24,с.65-74].
Проаналізувавши педагогічну літературу ми визначили:
-          сутність поняття "моральне виховання";
-          структуру морального виховання;
-          розкрили значення понять "моральна культура" та "моральні норми";
-          особливість формування моральної культури та моральних норм у початковій формі;
-          критерії оцінки вихованості молодших школярів.
1.2. Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів
Народ і виховання – ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини [42,с. 169].
Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості[3, с. 4].
В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Розглянувши всі визначення поняття "народна педагогіка", ми прийшли до висновку, що народна педагогіка – це сукупність накопичених та перевірених практикою знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу.
Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу.
Поряд з терміном "народна педагогіка" вживається термін "етнопедагогіка". Поняття "народна педагогіка" і "етнопедагогіка" сумісні, оскільки народна педагогіка знаходить конкретний вияв в етнопедагогіці – в педагогічних традиціях того чи іншого народу. Іншими словами кажучи, етнопедагогіка – це народна педагогіка певної етнічної спільності [38, с. 5].
Етнопедагогіка відбиває народний світогляд, ґрунтується на знанні народної психології, вікової психології, цим зумовлюється її надзвичайно великий вплив на молоду душу. Етнопедагогіга кожного народу йде від діда-прадіда, батька-матері, від ясного неба і світлого сонця й матінки-природи, чистого повітря, води, наполегливої праці, від широкого серця й щедрої душі, від доброзичливих людських стосунків. Головна особливість її полягає в тому, що виховання проходить у контексті життя народу, сім'ї невимушене, просто, природно.
Виховання як специфічна діяльність людей виникає порівняно пізно. Однак діяльність пов'язана з передачею соціального досвіду старшими молодим членам первісного людського суспільства, виникає і розвивається одночасно з розвитком людства.
Українська етнопедагогіка склалась на ґрунті давньоруської народної педагогіки, яка втілила в собі багатовіковий виховний досвід східних слов'ян та їхніх предків – праслов'ян.
Примітивне виховання первісного суспільства мало загальний, однаковий для всіх дітей характер. З цим періодом суспільного розвитку пов'язане зародження і поступове складання традицій народної педагогіки як певної галузі знання [38, с. 14-15].
Дослідники вказують, що на стадії розкладу родового суспільства виникає два типи навчально-виховних закладів:
-          будинки молоді для навчання всіх дітей;
-          будинки (школи) для дітей знаті, де вихованців готували до виконання обов'язків жерців і вождів[38, с. 24].
У східних слов'ян виховання у своїй основі є трудовим. Вони також приділяють велику увагу фізичному загартуванню молоді. Вони вчаться володіти списом, луком, щитом.
З часом виховання у східних слов'ян розгалужується і дедалі набуває специфічного характеру. Діти селян, ремісників одержують трудову підготовку, а діти родової знаті – військово-політичну. В умовах княжої Русі діти селян і ремісників могли стати дружинниками, але тільки за якісь особливі звитяги, як це сталось із билинними богатирями Микулою Селяниновичем, Іллею Муромцем.
З переходом до моногамної сім'ї східні слов'яни починають приділяти велику увагу поведінці людини в сім'ї, моральності [38, с. 27].
З об'єднанням Прикарпаття, Волині і середньодніпровського масиву в єдиний етнокультурний масив протягом УІ-УІІІ ст. витворюється нова слов'янська культура.
Племінна єдність закріплювалась не тільки у сфері суспільно-економічних відносин, але й через виховання.
Народна педагогіка того часу намагалась розвинути у молодого покоління певну ціннісну орієнтацію, керуючись при цьому інтересами не одного якогось племені, а всієї спільності. У народній педагогіці починають дедалі чіткіше виявлятися етногенетичні ознаки [38, с. 28].
У побуті нашого народу казки живуть з незапам'ятних часів. Вони були дуже поширені ще до появи писемності. Відголос казок чується в найперших пам'ятках давньоруської літератури, наприклад, у "Повести временных лет".
Відомо, що народ давно усвідомив виховну цінність фольклору. В часи Київської Русі фольклор був дуже великою впливовою силою, і літописи засвідчують, що офіційна давньоруська педагогіка, оплотом якої була християнська церква рішуче боролася з "сказками небылыми", а також з "бесовскими песнями", "игрищами", позначеними слідами "язычества".
Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов'ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові "урок" знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма "одержувати навички" – навикати (праслов'янське "наокати") поступово переростає у східних слов'ян у форму "навчати(сь)".
Отже, основи нашої української народної педагогіки складаються ще в дофеодальний період. Удосконалення військової техніки, розвинений релігійний культ з його обрядами, письмо, лічба, народна творчість – усі ці результати духовної діяльності вже не могли передаватись нащадкам шляхом наслідування. Потрібне було систематичне навчання. Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, – все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов'янській основі [38, с. 31-33].
Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.
Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І.Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури."[З, с. 128].
Традиція (від лат. tradicio – передача) – це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління [3, с. 128]. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей [36, с. 5]. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.
У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.
Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу [3, с. 128].
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:
1)     стереотипність, повторюваність без змін;
2)     символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.
Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.
Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду – частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)
Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом [3, с. 129].
В обрядовості українців розрізняють два види – родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря [39, с. 123].
Пологові обряди і звичаї традиційно складалися з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають повір'я , звичаї, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади, церкви (хрестини, пострижени) [8, с. 165].
З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.
Саме слово "весілля" сприймається як означення радості, веселощів. Це важливий і урочистий момент не лише для двох молодих сердець і їх родин, ще велике свято для всіх: близьких і далеких, званих і незваних, для кожного, хто хоче підняти келих на честь молодого подружжя.
Традиційно українське весілля поділяється на три цикли: предвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен з циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала: сватання, заручини, оглядини, бгання короваю, дівич-вечір. Потім відбувались весілля і повесільні обряди (калачини, сватини, гостина, пропій) [8, с. 169-170].
Деякі з весільних обрядів збереглися і використовуються і зараз, наприклад: напередодні весілля влаштовується дівич-вечір; перед весіллям батьки благословляють молодих; обряд вінчання; молодих з церкви зустрічали хлібом-сіллю і за традицією, хто більше відкусить від караваю, той в сім'ї буде головою та ін.
До вище перелічених обрядів можна додати і ті, які почали використовувати під час весілля зовсім недавно: кидання молодою весільного букета, викрадання молодої та її взуття, обряд викупу молодої дружками молодого та інші.
Найсумніші, найтрагічніші хвилини переживає родина, коли хтось з її членів чи то несподівано, чи після довгої хвороби покидає світ. Тоді слід віддати йому останню шану, гідно поминути душу.
Існувала традиція: після похоронної відправи в церкві, над могилою, крім звичайного плачу жінки ще й голосили.
Голосіння – це народно-поетичні твори, в основі яких лежить уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв'язок з оточенням, в якому перебуває до смерті, триває. Тому в голосіннях до небіжчика зверталися як до живого, відповідаючи йому свої страждання та жалі і благаючи повернутися [8, с. 190-192].
За традицією, зразу після похорону робили в домі померлого поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою – коливом (розварена пшениця або ячмінь з медом) –знак згуртування усіх живих.
Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовувалися громадські колективні поминки – проводи в пам'ять усіх померлих предків [8, с. 194].
Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв'язок з календарними циклами (зимою, весною, літом і осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків [39, с. 123].
Опрацювання методичної літератури дозволяє констатувати, що календарно-побутові звичаї та обряди включають у себе:
- народний календар;
- світський календар;
- церковний календар;
- народні свята, під час яких проводили певні обряди.
Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем.
Плекання зернових злаків вимагало різноманітних знань про атмосферні опади, клімат, стан ґрунту, ботаніку рослин тощо. Тож було важливо усю суму енциклопедичної народної мудрості звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення хліборобів дохристиянської доби.
Основою сільськогосподарських робіт у полі для українського хлібороба залишалися віками набуті знання про ріст рослин та їх догляд. В аграрному календарі акцентувалась увага на визначенні тривалими спостереженнями кліматичних факторів, сприятливих для вдалого початку посіву тих чи інших культур.
Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохли пагорби, засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, і лише після того засівали яровою пшеницею або житом [39, с. 171-173].
За аграрним календарем регламентувалися строки посівну. За народною традицією, льон та коноплі висівали лише у другій половині травня, а потім приступали до обробки ґрунту під гречку, сівба якої нерідко закінчувалась на Івана Купала. Вважалося, якщо цього обряду будеш дотримуватися – восени багатий врожай. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої емпіричної народної мудрості [39, с. 171-173].
Головним для селян був поділ року на чотири пори – зиму, весну, літо, осінь. На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження, ми визначили, що менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, "коли орали", "коли сіяли", "коли жали", "сінокосили" тощо [39, с. 172].
Водночас звикали й до світського календаря, який побутував поряд з народним. Рік ("літо", "гід") мав 12 місяців, кожен з яких – свою власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт.
Якщо поділ місяця на чотири тижні, а тижня на сім діб був загальноприйнятим в Україні, то доба у народі мала свої виміри і означення. Серед них основними були: "рано", "в обід", чи "в полуднє" (12 година), " увечері" (коли смеркається), "опівночі" (12 година ночі), а також "удосвіта", "на зорях" (перед ранком) тощо.
Кожна пора мала свою важливу дату — свято, кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.
Більше третини днів року у наших предків займали свята. Свято – це день, який служив для освячення людини, для очищення її душі, для того, щоб привести себе у відповідність з вищими законами буття, у гармонію зі Всесвітом, з природою [8, с. 9].
Під час кожного свята здійснювалися певні обряди: чи то жертвоприношення богам у вигляді дарів поля, саду, у вигляді танців і заклинань – у давні часи, чи то служба Божа у церкві і молитви – у часи християнські.
Як ми вже зазначали вище, свята поділялися на календарні цикли зими, весни, літа й осені. Тож, ми детальніше розглянемо деякі свята кожного із циклів.
За давньою традицією наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя.
Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.
Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом'яне опудало, яке символізує собою зиму.
Початок зими пов'язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня. У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну.
Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, "щоб птиця водилася" [8, с. 9-10].
Ще під час весняного циклу святкуються: вербна неділя та Великдень. Ці свята – великі і супроводжуються постом, який на Великдень скінчується.
Великдень (день Воскресіння Ісуса Христа) – одне з найсвятіших, найрадісніших і найбільших свят у християн. Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух свята Великодня – Паски, поглянемо на його історію. Слово "паска" походить з єврейського "перехід", що означає перехід Господнього ангела, який однієї ночі вибив усіх єгипетських первінців за те, що фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов мимо домів ізраїльтян, одвірки яких були помазані кров'ю однорічного ягняти (Вихід. 12:12,13,29).
Існує безліч звичаїв, традицій та обрядів святкування Великодня. Десь вони ще збереглися, десь лише тліють, якщо взагалі не згасли.
Готувалися до Великодня протягом усього великого посту. Жінки розписували писанки. Крім писанок, на Великдень готували крашанки – варені яйця, зафарбовані в один колір.
Дуже важливим і традиційним було великоднє печиво. Його пекли кілька днів: у четвер пекли "золоті" паски – для воскреслого Христа, у п'ятницю – білі паски – на пам'ять про покійних, а в суботу – з простішого тіста – паски "для людей".
У суботу ввечері господиня ладнала кошик зі стравами, які несла святити до церкви.
Воскресні торжества починалися обходом довкола церкви в супроводі дзвонів. Після утрені відбувалось освячення, і господарі з освяченим йшли додому. Перш ніж зайти в хату обходили із свяченим тричі есе господарство, щоб усе сповнилося радістю Воскресіння. Зайшовши до хати, вітали всю родину, "христосувалися", а потім сідали "розговлятися".
Здавна вважалося, що українці дуже гостинні та щедрі. Тому, за традицією, пригощали в цей день кожного, хто заходив до хати, влаштовували обіди для бідних, давали щедрі пожерти на добродійні та громадські цілі[8, с. 17-20].
Під час літнього календарного циклу святкують: Зелені свята (День Святої Трійці), Івана Купала (7 липня), Спаса.
Розглянемо детальніше свято Івана Купала. Це свято є одним із найпоетичніших і найдавніших у наших пращурів.
Оскільки наші предки обожнювали природу, поклонялися її стихіям – воді та сонцю, то, очевидно, в давнину це й було свято поклоніння життєдайним силам природи.
Про це свідчать і залишки тих обрядів, які дійшли до нашого часу, – це:
- очищення вогнем;
- обливання водою;
- ігри на березі річок та озер;.
- ворожіння;
- шукання цвіту папороті.
7 липня надвечір збиралася молодь і сплітала вінки з усяких трав. Дівчата прибирали гілку з дерева – Купайлицю (в деякій місцевості Марену) і водили навколо хороводи.
Хлопці робили Купайла – солом'яне опудало, яке потім спалювали на вогні або топили у воді.
Крім Купайла чи Марени дівчата виплітали ще віночки з квітів, які потім пускали на воду і ворожили на них.
Завданням хлопців було розпалити купальське вогнище. Для цього збиралися сухі гілки по всьому селі, особливо у дворах, де були дівчата на видані. Вогонь треба було роздобути живий – тертям палиці обралицю або викресати кресалом.
Коли вогонь розгорявся, починалися ігри та забави навколо вогнища. Кожен вибирав собі дівчину, і стрибали парами, взявшись за руки.
Після такого очищення вогнем дівчата ворожили.
Піч на Івана Купала чарівна і доленосна. За народними переказами вважалося, що в цю ніч діють надприродні сили: Русалки виходили з річок і могли досмерті залоскотати людину, лісовики плутали стежки так, що поодинокий парубок чи дівчина губилися навіть у знайомій їм місцевості.
Ще існувало повір'я, що в цю ніч квітне папороть. Тому, найвідважніші парубки намагалися відшукати цвіт папороті, бо це була чарівна квітка. Вважалося, що хто її знайде, здобуде силу перемагати всяке зло і тому відкриються всі скарби.
Вранці всі йшли, щоб покачатися по росі, тому що роса в цей день мала найбільші лікувальні властивості [8, с. 23-27].
Отже, як бачимо, свято Івана Купала – це свого роду гімн життєдайним силам природи. І хоч ми втратили давні глибинні корені цього свята, проте сама форма, поезія купальських обрядів дійшла до наших часів, і ми повинні її берегти як перлину нашої культури.
Під час зимового календарного циклу святкують: свято Катерини (7 грудня), день Святого Миколая (19 грудня), Різдво Христове (7 січня), Щедрий вечір (13 січня), Водохреща (19 січня).
Розглянемо детальніше свято Різдва Христового. Різдво Христове – одне з найбільших і найвеличніших свят в Україні.
За традицією, напередодні Різдва цілий день господиня порядкувала біля печі, адже на святий вечір на столі повинно було стояти 12 страв. Усі страви – пісні. Найголовніша обрядова страва – кутя, варилася із товченої пшениці, заправлялася медом, інколи тертим маком, горіхами.
Існував обряд на святий вечір застеляти стіл білим обрусом, під який клали запашне зілля та часник – від злих духів.
Урочисто, з молитвами ставили господарі на покуті кутю і узвар – жертву для духів. Запалювали свічку.
Нарешті, коли засяяла на небі перша зірка, вся сім'я сідала за вечерю. Спочатку їли кутю, а потім всі інші страви. Повечерявши, залишали на столі кутю та ще деякі страви і не прибирали ложок, щоб духи могли вночі прийти на вечерю.
За традицією, після вечері господарі не виходили з дому, лише малі діти носили вечерю дідусеві, бабусі та хрещеним батькам, які давали їм за це солодощі. Деякі з дітей ішли колядувати.
Ніч перед Різдвом – свята ніч, тому цілу ніч горіло світло в кожному домі, старші не лягали спати, співали коляд, урочисто зустрічали народження Божого Сина, який прийшов на землю в образі людини, щоб наблизити людей до Бога і відкупити їх від смерті [8, с. 33-34].
Традиції, звичаї та обряди знаходять також вияв у таких засобах народної педагогіки:
1.     рідна мова;
2.     фольклор;
3.     систематична посильна праця;
4.     національні звичаї і культурно-історичні традиції народу;
5.     народне мистецтво;
6.     ремесла і промисли;
7.     народні свята;
8.     обряди;
9.     символи й атрибути;
10.           народний календар;
11.           мудрі заповіді народної моралі;
12.           дитячі ігри та іграшки;
13.           народні знання і проповіді стосовно різних сфер життя людини і суспільства;
14.           народні правила взірцевої поведінки й спілкування між людьми;
15. культура;
16. сімейних родинних відносин тощо.
Розкриємо детальніше деякі з зазначених засобів. Фольклор – це народна творчість, в якій "художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов'язані з їхнім життям та побутом" [11, с. 15].
Фольклору властива така риса, як традиційність. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний взаємозв'язок між минулим і сучасним, він також є скарбницею сталих народних звичаїв і стимулятором їх дальшого розвитку.
Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою проаналізувавши наукові джерела з теми дослідження ми виявили, що весь фольклор умовно поділяють на:
1) прозовий;
2) поетичний [23, с. 169-174].
Прозовий фольклор в сою чергу поділяється на дві великі групи:
- художня проза;
- документальна (неказкова).
До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побутові, кумулятивні казки, небилиці. Документальна проза охоплює легенди, перекази, оповідки, народні оповідання. Провідною функцією неказкової прози є засвідчення та пояснення історично-вірогідних джерел (переказ про заснування міста Києва та ін.).
Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодійну силу впливу на навколишній світ. У народі побутують господарські, лікувальні, громадські, приворотні замовляння.
До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови – приказки, примовки, прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми тощо. Цей вид творчості називається параміографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища суспільних і родинних відносин.
Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння та думи. Українська пісня – це невичерпне джерело національної культури.
Пісня супроводжує все життя і діяльність людини – від народження до останнього проводу з життя. Аналіз використаних джерел дав можливість скласти класифікацію пісень, до якої входять:
-         календарно-обрядові;
-         трудові пісні;
-         колядки;
-         щедрівки;
-         веснянки (гаївки);
-         купальські;
-         перівчані;
-         обжинкові;
-         гребовецькі;
-         весільні;
-         ігрові;
-         хороводні пісні.
Отже, система фольклорних жанрів створена українським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка.
Народні художні промисли та ремесла – одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні ручної праці [3, с. 293].
За традиціями українського народу, декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов'язане з нею.
Україна завжди славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва:
-         вишивка;
-         одяг;
-         декоративне ткацтво;
-         художня кераміка;
-         різьблення;
-         вироби зі шкіри;
-         художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.
Вишивка – це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконуються ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі та інших матеріалах лляними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, перлами, коштовним камінням [43, с. 85].
Цей вид мистецтва виник давно — корені його сягають у глибину віків.
Зразки найдавнішої вишивки в музеях Європи відносять до V ст. н.е., а пам'ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (у музеях найбільше вишивок XIX ст.).
Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору і фауну, в історичну традицію.
За мотивами орнаменти вишивок проділяють на три групи:
-         геометричні (абстрактні);
-         рослинні;
-         зооморфні (тваринні).
Серед народних промислів щільне місце займають різьбярство, кушнірство, мосяжництво, гончарство та плетіння. Різьба по дереву, різьбярство розповсюджені переважно на Гуцульщині.
У гірських районах Карпат, багатих на ліси з різними породами дерев, різьба по дереву та художнє випалювання успішно застосовувались для оздоблення будинків, предметів побутового та мисливського призначення, знарядь праці та предметів господарського інвентарю. Різьбили на всіх породах дерев, але основним матеріалом, який використовували для створення
Стули, ложки, мисники, посуд прикрашали візерунками, різьблених предметів, було дерево явора. Вирізали їх спеціальними різцями, тому і називали так прикрасу різьбою. Відібране для роботи дерево розрізали на куски, а потім кілька років сушили. Виготовлення речі починалося з попередньої обробки сухої деревини. Уже готову виточену посудину починали різьбити.
За традицією з кожним візерунком була пов'язана певна традиція. Наприклад, якщо вирізали з дерева всілякі рослини то, вважалося, що родина буде процвітати і буде мати багато дітей; якщо вирізали сонце, місяць та зорі, казали, що діти будуть такі ж гарні, як ці небесні світила тощо.
Багатовікові традиції та досвід поколінь дозволили майстрам винайти багато способів художнього оздоблення шкіряних виробів. Проте найбільшого поширення серед населення набула техніка гарячого та холодного тиснення. Крім того, народні умільці застосовували гравірування по шкірі, ажурне вирізування, аплікацію кольоровими шкірами, художнє плетиво з тонких барвистих стрічок. В оздобленні своїх виробів майстри користувалися прикрасами з металу та іншими деталями у вигляді геометричних фігур [3, с. 308-309].
Художня обробка металу (мідь, бронза, латунь, нейзильбер) на Гуцульщині – один з найстаріших і найпоширеніших народних промислів. Гуцули називали його мосяжництвом.
Вживання матеріалу для оздоблення одягу, зброї, знарядь праці колись на Гуцульщині мало велике значення. Вважалося, чим краще був оздоблений одяг чи зброя, тим багатше є людина.
З кольорових металів виготовляли предмети побутово-господарського вжитку, прикраси та інші вироби, здебільшого технікою литва за допомогою глиняних форм і дерев'яної моделі. Порубану на куски мідь розтоплювали на вогні і цей метал виливали у випалені глиняні форми. Коли метал застигав, форму розбивали, і гарячий готовий вирід опускали у воду, щоб той загартувався. Після загартування поверхню вигладжували різцем та напилком. Після шліфування приступали до гравірування спеціальними інструментами — пунсонами – орнаменту на металевому виробі [3, с. 310-311].
Українська писанка – найунікальніший витвір української культури. За традицією вона є символом Великодня — свята, коли воскресає природа, коли відроджується все живе для продовження життя на землі.
За традицією, сире розписане яйце у віруваннях наших предків символізувало собою Всесвіт. З образом яйця вони пов'язували закон доцільності і всесвітнього ладу, якому підлягає все в природі.
Обряд розписувати писанки походить з давніх-давен. Кожен хрестик, кожна рисочка на ній не вживалися довільно, а всі вони мали якесь значення, усі вони були знаками-оберегами, які захищали людину від усякого зла. Паші предки вірили, що писанка має магічну силу – вона приносить добро, щастя, достаток, тому закопували її в землю, вважаючи, що сила яйця сприятиме щедрому врожаєві[8, с. 123].
Зараз українці також не цураються старовинних традицій та обрядів, пов'язаних з виготовленням та розписуванням писанок, а навіть придумують нові, наприклад: цокатися крашанками, в кого залишиться ціла – матиме в цьому році достаток в усьому.
За традицією українського народу, ще з періоду родоплемінного ладу наші предки широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше – окремих родин. Найпершими своєрідними гербами були зображення звірів – тотеми родів, цими значками позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з'являються символи небесних світил як перші об'єкти обожнювання та поклоніння родів[18, с. 129].
Проаналізувавши наукову літературу ми визначили, що у сучасній Україні до державних символів належать:
- герб;
- прапор;
-гімн.
Герб – це знак, своєрідний ключ до історії сім'ї, міста, національного утворення держави. Це пам'ятка духовної культури. В гербі у вигляді знаків втілюються реальні події, суспільні явища, ідеологія та світосприймання [3, с. 187].
Серед усіх гербів найуживанішим в історії України був тризуб. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.
Золотий тризуб на блакитному тлі затверджений Верховною Радою України у 1991 р. як державний знак – герб самостійної нзалежної держави України [3, с. 190-191].
Прапор – це символ державності та національної незалежності.
З утворенням Української Народної Республіки Центральна Рада у Києві 22 березня 1918 р. ухвалила Закон про державний прапор України – він був жовто-блакитний.
Нині жовто-блакитний прапор проголошено державним прапором незалежної України [3, с. 191-194].
Гімн – це урочисто музичний твір на вірші програмного характеру. Це символ державної єдності, який виражає ідеологічні устої держави, її принципи, історію та програмні цілі на майбутнє. Гімни можуть бути державними, революційними, військовими, релігійними, хвалебними тощо. Вони виступають засобом масової агітації, згуртування народу. З гімну починають урочисті збори, свята, незвичайні масові події, гімном їх і закінчують.
У 1862 р. П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна". Музику до тексту написав М.Вербицький. вірш набув статусу гімну. Він стверджував волю й свободу українського народу. Саме своїм визвольним пафосом вірш-гімн пустив глибоке коріння в національну свідомість українців. Саме цей гімн є державним гімном України[3, с. 194-195].
Крім державних символів існують ще й народні символи України. Їх ще називають оберегами. Це батьківська хата, материна пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека та інші. Розглянемо детальніше деякі з перелічених народних символів.
Рідна хата – берегиня українського народу. Вона зігріта теплом материнської любові, осяяна мудрим усміхом батька. За традицією, хати на Україні фарбували в білий колір –символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Гарна біленька хата у вишневому садку, мов дівчина у вінку. У цій хаті люди народжувалися, жили і помирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. У ній – корінь нашого роду, все одвічне, як життя, святе, як мамина пісня. Вона – символ добра і надії, її любили, про неї згадували в далекій дорозі разом з матір'ю і батьком, як одне ціле.
Українська хата — це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля.
Інший символ життя українців — це хліб. З давніх-давен він у великій пошані в народу. Недаремно у молитві до Бога "Отче наш..." люди як великої милості просили не позбавляти їх хліба, бо він не просто основа життя, хліб – то саме життя. Його споконвіку називають святим. Він завжди лежав на столі.
Важливу роль відіграє хліб в обрядах та звичаях українців. Він з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на вишитому рушнику сватам, хлібом і зустрічають молоде подружжя.
З хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічають в Україні найпочесніших гостей. Він – ознака гостинності українського народу. З хлібом на вишитому рушнику йшли оглядати поле, сіяти, жати. На його честь складено багато пісень, сповнених відданості й любові.
Наступний символ України – калина – найулюбленіший кущ українського народу.
За традицією, кущ калини садили біля хати — щоб вівся рід. Однак калина це не тільки окраса оселі, а й духовний символ, спадщина українського народу. З давніх-давен вона відіграє неабияку роль у весільних обрядах: з неї плели гірлянди, прикрашали світлиці, весільні столи, коровай. Калинові букети ставили перед молодими, бажаючи їм вічної краси і міцного кохання.
"Без верби і калини нема України", – говорять у народі. Калина – символ нев'янучої краси, кохання, рідної землі, нашої вродливої України.
Ще один народний символ України – лелека. Він символізує семейний затишок, благополуччя, вірність своєму краю.
Тепер уже не скрізь побачиш лелеку, котрого звуть в Україні по-різному: чорногуз, бусол, бузько.
Він споконвіку селився поблизу людей – на хатах, клунях, хлівах. Повір'я було: в кого поселився на хаті лелека – тому щастя буде довіку. І горе тому, хто зруйнує його гніздо. Вірили, що тоді станеться біда – лелека принесе вогню і спалить хату, або накличе грозову хмару.
Особливо українці полюбляли лелек за те, що вони завжди повертаються з вирію до своїх гнізд і приносять на своїх крилах весну.
Лелека – символ любові до рідної землі [25, с. 57-59].
Багато традицій та обрядів пов'язано з народними іграми, які створені народом так само, як казки, приказки, загадки. Вони передаються з покоління в покоління. В їх змісті відбито національну психологію кожного народу.
Ігри та забави становлять чималий розділ народної педагогіки й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний тощо. Народні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов'язані з хліборобською та землеробською працею.
Народні ігри – це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи [3, с. 169-170].
Іграшки – це галузь українського народного мистецтва.
Народні керамічні, дерев'яні та плетені іграшки були переважно побічним промислом у системі основного виробництва - гончарства, художньої деревообробки чи плетіння виробів. За традицією, де виготовляли побутові речі на продаж, там, водночас, створювали їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що масштабом.
Від давніх українських іграшок ХІV-ХVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні й дерев'яні зразки, датовані XIX ст. – "лялька", "кінь", "вершник", "птах" тощо [39, с. 402].
Проаналізувавши педагогічну літературу з теми дослідження, ми визначили:
- сутність понять "народна педагогіка" та "етнопедагогіка";
- з'ясували, як виникло і якого розвитку набуло виховання;
- розкрили сутність понять "традиція" та "обряд";
- що обряди бувають родинними та календарно-побутовими;
- що українські народні та церковні свята тісно пов'язані з календарно-побутовими обрядами;
- виділили засоби народної педагогіки;
- класифікацію українських народних пісень і, взагалі українського фольклору;
- виділили, що відноситься до народних художніх промислів та ремесел;
- визначили, що крім державних символів України існують ще й народні;
- з'ясували, що українські народні традиції та обряди займають почесне місце в історії українського народу і тісно пов'язані з моральною культурою та моральними нормами.
1.3. Організація морального виховання молодших школярів на засадах народної педагогіки
Визначне місце у народній педагогіці займає моральне виховання людини. Як відомо, мораль – це сукупність правил, норм співжиття, поведінки людей, що визначають їхні обов'язки і ставлення один до одного у суспільстві [38, с. 87].
Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів – батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість, ощадність та інші. Розглянемо детальніше деякі з зазначених понять.
Найважливішим вважалося почуття любові до батьків. Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. До батьків, як правило, зверталися на "Ви": до матері – "пані-матко", "мамо", "нене"; до батька – "неню", "пане батьку", "батьку".
Етнографи відзначають у побуті великих сімей своєрідну субординацію. Так, коли всі сідали за стіл і їли з однієї миски, то першим набирав страву найстарший член родини, потім всі інші, віддаючи першість старшому за віком. Коли хтось з дітей намагався порушити це правило, він тут же за столом карався (старша дитина била його ложкою по голові).
Такий лад життя в сім'ї мав величезний позитивний вплив на дітей. Дитина привчалась до думки, що в суспільстві більшу винагороду одержує той, чия участь у суспільне корисній праці більша, хто може більше зробити для інших, у кого більший досвід. На цю особливість етнопедагогіки слід звертати більш уваги в сучасному вихованні, адже сучасні діти дістають усе найкраще, і то в першу чергу. Це розвиває дитячий егоїзм, який у старшому віці іноді дає небажані наслідки.
Високоморальною в народному розумінні може бути тільки та людина, яка живе з своєї праці. Тільки працьовитій людині властиві всі інші якості високоморальної людини: чесність, правдивість, щирість. Ця думка постійно проводиться в творах фольклору. В численних казках про дідову і бабину дочку ("Морозко", "Чарівна сопілка", "Золотий черевичок" та інші) показується, як через лінощі , небажання працювати бабина дочка вдається до хитрощів, обману [38, с. 87-88].
Незважаючи на виняткову гостинність українців, не всіх запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: "Я з нечесним за стіл не сяду". Такі чесноти як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі.
Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: "Ніколи неправди не говори, бо кого ймуть на неправді, тому вже хоча би й божився, не вірять" [39, с. 192].
Надаючи великого значення дисципліні ("Дисципліна – мати перемоги", "Сім'я без дисципліни, як млин без води"), народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійками, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі ("Порядок дому –лад усьому", "Не поможе й ремінець, як син поганець", "То й дрюк не поможе, як з порядком негоже").
Палка любов до вітчизни, мужність у боротьбі за щастя трудящих, повага до інших народів – одна з основних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси з малку, через найрозумніше – любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє ("Як матір покинеш, то й сам загинеш", "Негідником той називається, хто рідної домівки цурається", "Грудка рідної землі дорожча від пуда золота"). Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки та легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини ("Казка про Іллю Муромця та Солов'я-розбійника" та ін.).
Головна особливість народної педагогіки полягає в тому, що вона покликана будувати навчально-виховний процес так, аби кожен вихованець добре знав свій народ, а в народі пізнав самого себе. У таких умовах діти успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації, до якої належать, виростають патріотами й поборниками дружби між народами. А допомагають їм в цьому виховні засоби народної педагогіки (рідна мова, фольклор, систематична посильна праця, національні звичаї та інші, які ми детальніше пояснювали в 1.2).
Вивчаючи народні традиції, діти починають цікавитися історичним минулим як свого народу , та і загалом усіх народів. Вони успадковують від батьків, дідусів, бабусь, інших людей ще не зовсім утрачені фольклорні перлини, поступово поповнюють фонд народних традицій, обрядів, звичаїв.
Відроджується культура рідного народу, входять у життя прадавні ігри дітей. Вивчення фольклору допомагає розвивати творчі нахили учнів, спонукати їх до пізнавальної діяльності. А це і є запорукою виховання любові до рідної української мови [31, с. 20].
Народна педагогіка здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу . байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі.
Функціонування рідної мови – основа духовного життя кожної нації. Рідне слово виховує національну психологію, національний характер, національну самосвідомість [3, с. 8-9].
В перші місяці життя немовляти над колискою схиляється мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдешнього.
Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння культури мовлення триває протягом усього життя [3, с. 9-11].
Мова одним з наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпосередньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мови в початкових класах може бути повноцінним тільки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова [3, с. 16].
До скарбів українського фольклору належать прислів'я і приказки – короткі влучні вислови, в яких виражено повчальний досвід народу.
У народних прислів'ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Прославляючи працелюбність, використовували таке прислів'я – "Без роботи день роком стає". Щоб дитина була сміливою, а не боягузом, їй казали – "На сміливого собака гавкає, а боягуза кусає". Засуджуючи ледачих, в народі казали – "Тяжко тому жить, хто не хоче робить". Застережуючи дітей від брехні, їм казали – "Правда із дна моря виринає, а неправда потопає"[41, с. 19].
Фольклор на Україні був і залишається могутнім фактором патріотичного виховання. Тема святого почуття любові до батьківщини звучить в усіх жанрах усної народної творчості – від великих епічних творів до коротких і влучних прислів'їв і приказок, загадок. "У світі одна всім потрібна вона", – каже народ про батьківщину в одній із загадок.
"За рідний край і життя віддай!" – закликає народне прислів'я, за допомогою якого діти усвідомлюють свої права і обов'язки по відношенню до Батьківщини. Прислів'я "Чия відвага, того й перемога", вчить поважати себе та рідну землю. Народна педагогіка прищеплює ці чудові риси вже з найменшого віку [38, с. 94-95].
До вічних фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська народна казка. Це своєрідний сплав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок, які вчитель використовує у виховній роботі, дитині прищеплюється ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі. Широке використання казок у початковій школі, зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки. Так, вивчаючи правила поведінки в гостях, можна інсценізувати казку "Лисичка та журавель", проілюструвати її прислів'ями [13, с. 55], наприклад:
Вміла готувати, та не вміла подавати.
На язиці медок, а на думку льодок.
Словом, як листом, стеле, а ділом, як голками коле.
Бувало й таке, що дитина починала казати неправду, хитрувати, тоді батьки зверталися до українських казок. У казці "Лисичка-сестричка" головна героїня вдається до хитрощів. Скориставшись гостинністю хазяїв хати, де вона ночувала, лисичка їх обдурює. З'їдає свою курочку, а господарям каже, що то мабуть качки її "єдину радість" затоптали. Тому хазяї змушені віддати лисичці качку. Але руда на досягнутому не зупиняється: "за качку – гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко – невістку". В результаті своєї жадібності вона отримує собаку, який її і покарав.
У казці "Сірко" хазяїн виганяє з дому собаку, бо він був дуже старий. У лісі Сірко зустрічає вовка, який допомагає собаці повернутися до дому. А згодом Сірко віддячує своєму помічнику за повернення — запрошує вовка до себе і пригощає його. Таким чином, ця казка виховує доброзичливість: якщо тобі допомогли, той й ти допоможи тій людині, якщо вона потребує допомоги.
Казка "Цап та баран" допомагає дитині бути більш кмітливішою і винахідливішою. В цій казці цап та баран потрапляють до вовків.
Аби їх на з'їли, вони обдурюють вовків ("– А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Та не цю, а подай більшу!"). Врешті решт вовки лякаються та й тікають самі.
Український народ належить до найпісенніших народів світу. У скарбниці його культурних надбань чільне місце займає пісня, яка відображає визначні історичні події, героїчну боротьбу проти соціального і національного гноблення, розкриває глибину ліричної душі людини, її здоровий гумор, передає впевненість і надію на краще майбутнє.
Українські народні пісні характеризуються внутрішнім багатством змісту. Відтворюючи життя народу, народна пісенність України відзначається правдивістю та реалістичністю відображення дійсності, людських переживань і почуттів[3, с. 113].
До складу обрядових пісень входять:
- зимові (колядки, щедрівки);
- весняні (веснянки, гаївки);
- літні (купальські, петрівочні, жниварські) пісні.
Веснянки та гаївки – це найдавніші містерії весняного пробудження, коли вся природа сповнюється новими животворними силами, щебетом пташок, запашним цвітом, радістю життя.
Найбільш відомий весняний хоровод "Кривий танець", який водили біля церкви, на луці або вели через усе село, приєднуючи по дорозі до себе все нових дівчат. При цьому співали:
Ми кривого танцю йдемо.
Кінця йому не знайдемо,
Треба його вести,
Як віночок плести...
"Кривий танець" – це символ пробудження життєвої енергії, цим танком дівчата вітали весну і запрошували її швидше вступати в свої права.
Гаївки дуже щедро ілюструють дохристиянські магічні культи, ворожіння, любовні чарування. В них розкривається життя народу, його ставлення до всіх життєвих ситуацій. У гаївках багато гумору, жартів, особливо в переспівах дівчат та хлопців. Найбільше кпинів діставалося парубоцькій красі, котра в "болоті випрана, на дощі сушена, під лаву шпурнена" [8, с. 12-14].
Веснянки та гаївки виховують у дітей інтерес до культурної спадщини українського народу, любов до української пісні, слова, до живої природи. Все це складає основу морального виховання.
Колядують та щедрують взимку. Увечері перед Різдвом, коли на небі загоралася перша зірка, кожна родина сідала до святої вечері, а веселі гурти колядників із осяйною зіркою чи вертепом у руках вирушали від хати до хати, сповіщаючи радісну новину. Діва Марія породила сина!..
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Приспів(після кожного рядка):
Радуйся!
Ой радуйся, земле, –
Син Божий народився!
Застеляйте столи та все килимами.
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Бо прийдуть до тебе три празники в гості:
А що перший празник – Рождество Христове,
А що другий празник — святого Василя,
А що третій празник – святе Водохрещя [27, с. 15].
Між колядників були переодягнуті Пастушки, Ангели, цар Ірод, а також славний і відважний Запорізький Козак. У кожній оселі вони показували виставу про народження Ісуса Христа, про те, як злий цар Ірод хотів звести зі світу маленького Ісуса.
На Щедрий вечір хлопці та дівчата знову ходили від хати до хати, бажаючи господарям щедрого вечора і доброго здоров'я на весь рік. На Різдво вони були колядниками, а на Щедрий вечір – щедрівниками.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати,
Господаря викликати.
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару.
Там овечки покотились,
А баранці народились.
А ягнички-клаповушкі,
Скачуть собі кругом грушки.
А баранці-круторіжки,
Скачуть собі край доріжки [27, с. 11].
Щедрівки – це магічні пісні, за допомогою яких намагалися накликати гарний врожай, добробут, багатство. Вони відбили в собі древні вірування і поклоніння наших предків небесним світилам:
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – то їх діти [8, с. 36].
Отже, традиційні різдвяно-новорічні обряди й колядки та щедрівки, що їх супроводжують, - це справжня духовна скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати. Вони покликані розвивати у дітей інтерес та повагу до традицій українського народу, виховувати чуйних та гідних громадян України.
Обрядові пісні виконувались не лише взимку та навесні, а ще й влітку. Серед циклу літніх обрядових пісень найвідомішими є купальські та жнивні.
Купальські пісні виконуються на святі Івана Купала, що зв'язане із прославленням життєдайних сил природи, її найсильніших стихій – сонця (вогню) і води.
На Івана Купала дівчата ворожили. Одним з видів ворожіння було пускання на воду: в який бік попливе – звідти слід чекати судженого. При цьому співали:
Ой пущу віночок
На биструю воду,
На щастя, на долю,
На милого вроду [44, с. 26].
Купальські пісні мало змінилися протягом століть, а томуй сьогодні відлунюють гомоном минувшини наших предків. Вони ніжні, мелодійні, їх навіть можна ототожнити з піснями про кохання. Вони вчать дітей поважати традиції минулого, бути гідними, відповідальними перед своєю Батьківщиною.
Наші предки здавна були хліборобами. Тому. Пора збирання врожаю була найвідповідальнішою у їхньому житті. Для пісень, що виконувались під час жнив, найхарактернішою рисою є прямий зв'язок їх з працею хлібороба. У цих піснях звучить похвала ниві, врожаю, сонцю, господарям, женцям, дарма що доводилось часто важко працювати і збирати хліб на чужому полі. Жнивні пісні оспівували женців, що "золотими серпами "вижали всю ниву і наклали копичок, "скільки на небі зірочок" [44, с. 29].
Всі обрядові пісні виховують у дітей інтерес до культурної спадщини свого народу, любов до української пісні і слова, природи, повагу до традицій та обрядів минулого. Все це складає основу морального виховання молодших школярів.
З перших днів народження дитина ознайомиться з піснею – колисковою. Монотонна колискова пісня своїм простим ритмом заспокоює дитину, що має безсумнівне значення для фізичного розвитку, почуттів, вражень. Це вело до сприйняття людського голосу як сигналу спілкування, до розуміння рідної мови в ранньому віці.
Саме тому в колискових вживаються лагідні, пестливі слова: "котику", "коточку", "кіт-воркіт" та інші.
Коточок, не йди рано в садочок,
Не полохай галочок.
Нехай галки літають,
Руту-м'яту щіпають
Та віночки сплітають –
Та з руточки, та з м'яточки,
З червоного маку.
Та дитині на головку.
Ой ну, ну, коточок,
Не йди рано в лісочок,
Не полохай галочок.
Нехай галки вінки в'ють
З хрещатого барвінку
Та Маринці на квітку.
Однак квітка сонлива,
А другая дрімлива,
А третяя щаслива,
Та щоб спала дитина[8, с. 228].
Через колискові пісні дитина оволодіває первинним мовним словником, без якого пізнання навколишнього світу, розвиток мислення не можливі [3, с. 115-116].
Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших.
Найбільшу частину побутових пісень становлять пісну про кохання. В них оспівується багатогранність людського життя, розкривається світ людських переживань і стосунків.
Пісні про кохання відбивали високі моральні якості молоді: щирість, довір'я, взаємоповагу, радість кохання, гіркоту вимушеної розлуки, тугу за коханою чи коханим, зраду – ось основні мотиви, якими пройняті ці пісні [3, с. 120]. Головні герої цих пісень – дівчина і юнак. Дівчина у таких піснях порівнюється з горлицею, а хлопець – з орлом. Наприклад, у дівчиноньки "біле личко, чорні брови", вона козаченьку "вишила сорочку", "серденьком назвала". Відданим у коханні виступає і юнак, що називає дівчину лагідними та ніжними словами: "моє серденько", "рибонько", "дорогий кришталю", "моє золото". Вони мріють про щасливе подружнє життя. Але воно не завжди складається так, як гадалося. Великим горем для молодої дружини була розлука з любимим чоловіком, який змушений був виїжджати у військові походи:
Ой здається не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, від вітру валюся.
("Болить моя головонька").
Тяжко пережити і зраду коханого:
А я, бідна, гірко плачу –
Зрадив мене милий.
("Ой не світи, мій місяченьку").
А ще тяжче пережити розлуку з коханим, який поїхав на заробітки і невідомо, коли повернеться:
Нема мого миленького,
Плачуть карі очки!
("В кінці греблі шумлять верби") [44, с. 67-69].
До українського народного мистецтва належать:
– вишивка;
– ткацтво;
– писанкарство.
Розглянемо ці види.
Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Прядінням і ткацтвом споконвіку жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади [38, с.359]. Ткацтво виховувало зосередженість на справі, уважність, повагу і любов до традицій свого народу, повагу до української історії.
Аналіз сучасного стану художніх промислів свідчить, що традиції ткання краще засвоюються при надомній формі праці, яка базується на спадковості родинного досвіду.
Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалась з покоління в покоління. Але і в наш час це найбільш розповсюджений вид українського народного мистецтва з вище зазначених і, як і раніше, зараз також вишивають рушники. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. Без нього не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.
Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. "Дім без рушників, як сім'я без дітей", – говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашення оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.
І не випадково рушники вішають над вікнами і дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім [25, с. 57-58 ].Саме тому цей вид українського народного мистецтва виховує любов до рідного краю, адже техніка вишивання різниться в залежності від території її виготовлення. Також виховується любов до мистецтво, до Вітчизни, свого народу, його культурної спадщини.
Традиція розмальовувати навесні яйця у слов'янських народів сягає епохи язичества. Писанки у слов'ян були пов'язані з комплексом весняної обрядовості. Назва "писанки" походить від слова "писати", в розумінні "прикрашати орнаментом". Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки.
Так, наші пращури вірили, що писанка має магічну силу. А старі люди і сьогодні вважають писанку особливою святістю, яка приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого [3, с. 312-317].
Розмальовуючи писанки, діти дістають уявлення про народну символіку, традиції розписування писанок як оберегу, виховується інтерес до декоративно-прикладного мистецтва України, зосередженість, бажання вкласти частину своєї праці в українські традиції.
Ігри та забави становлять чималий розділ народної педагогіки. За допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки.
За результатами аналізу літератури з теми дослідження ми з'ясували, що народні ігри можна класифікувати за такими групами:
-         дидактичні;
-         рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом;
-         рухливі хороводні ігри;
-         ігри мовленнєвої спрямованості;
-         ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу;
-         обрядові та звичаєві ігри;
-         ігри історичної спрямованості.
Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки. Наприклад, гра "Розлилися води" уславлює весну. Під час проведення цієї гри, діти стають у коло, водять хоровод та співають пісню:
Розлилися води на три броди
Приспів:
Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке.
Ку-ку (4 рази).
Що в першому броді зозуленька кує [3, с. 170-174].
Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики, приказуючи:
Печу, печу хлібчик
Дітям на обідчик.
– Цьому дам, цьому дам,
Цьому дам і цьому дам...
А цьому не дам, бо цей буцман,
Він дров не носив,
Він діжі не місив,
Він печі не топив,
Діток гулять не водив
– Справжній лежань.
То я цьому не дам [3, с. 176].
Змістом цієї гри забавлянки мати вчила дитину бути працьовитою, не лінуватись.
Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький за своїм змістом дитині. Вони вчать шанувати традиції минулого, поважати батьків, бути чесними та гідними громадянами своєї держави.
Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, художні і технічні традиції. В Україні вони характеризуються інтернаціональністю, оскільки наша держава досить різноманітна за етнографічним складом. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається також її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.
Народна іграшка народжувалась у зв'язку з природною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислити. Отже, наслідування дорослих в їхній трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійствах є основним змістом іграшки.
Українська народна іграшка несе дітям доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка в дитячих руках є тією ниточкою, яка з'єднує людину з історією її Батьківщини [З, с. 356-358].
Зараз іграшка при всій своїй різноманітності і багатофункціональності залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через спрощення іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами. Вихователь спрямовую свою роботу на те, щоб навчити дітей поважати творців народної іграшки, виховувати інтерес до них.
Таким чином, аналізуючи українські народні традиції та обряди, а саме:
-         за допомогою прислів'їв та приказок здійснюється патріотичне, трудове виховання, вони відбивають такі моральні норми, як честь, гідність, обов'язок, щирість, добро та інші;
-         на основі народних казок виховуються: ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі, розуміння понять "добро" і "зло";
-         застосування українських народних пісень у навчально-виховній роботі призводить до виховання у дитини любові до рідної землі, батьків і праці, поваги до старших, щирості, довір'я, інтересу до культурної спадщини українського народу;
-         за допомогою українського народного мистецтва (ткацтва, вишивання, писанкарства) виховується зосередженість, уважність, повага і любов до традиції свого народу;
-         під час використання українських народних іграшок та ігор у навчально-виховному процесі виховується: шанування традицій минулого, повага до батьків, творців народних іграшок та ігор, інтерес до них, чесність та гідність.
Ми дійшли висновку, що українські народні традиції та обряди є основою формування моральної культури та моральних норм у молодших школярів.

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИКА ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ТА ОБРЯДОВОСТІ У МОРАЛЬНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
2.1. Аналіз наявного досвіду використання народних традицій та обрядів морального виховання у початковій школі
З раннього дитинства дістає уявлення про такі моральні норми як "добро" і "зло", "щастя", "обов'язок", "чесність" тощо. Згодом, батьки та вихователі поширюють вже набуті знання дитини про моральні норми та вчать її розуміти ці норми, впроваджувати в життя, спілкування. На допомогу вихователям приходять українські народні традиції та обряди, на основі яких дитина краще за все розуміє сутність норм моралі та поведінки. Це - українські народні казки, легенди, прислів'я та приказки, народні пісні та свята, народні ігри тощо. Тобто, все те, за допомогою чого здійснюється моральне виховання у початковій школі.
Ми вважаємо доречним зробити аналіз Читанки (Підручник 4(3) кл. поч. шк./ За ред. Н.Ф.Скрипченко, О.Я.Савченко, Н.Й.Волошина. – 4-е вид. – К.: Освіта, 1995. –336 с.) та методичного посібника (Читання в 4 кл. Посібник для вчит./ За ред. Л.К.Балацька, М.М.Миронов, Т.Ю.Горбунцова. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Рад. шк., 1979, 143 с.) для того, щоб більш наочно показати використання українських народних традицій та обрядів у моральному вихованні молодших школярів. Але спочатку ми проаналізуємо шкільну програму (Програми сер. Загальноосвітньої шк. 1-4 (1-3) кл. – К.: Блиц, 1997. – 205 с.), бо саме на ній базуються вимоги до підручника з читання та методичного посібника.
Аналіз змісту шкільної програми з читання і розвитку мовлення дав можливість визначити завдання читання, де крім перелічених зазначено – "сприяти моральному вихованню молодших школярів".
Заслуговує на увагу і орієнтована тематика читання. Серед незначної кількості тематичних розділів, ми виділили ті, які, на нашу думку, сприятимуть вихованню моральної культури та моральних норм за допомогою народних традицій та обрядів.
Так, у розділі "Усна творчість народу мого" учні ознайомлюються з різними жанрами усної народної творчості, у яких розкриваються моральні якості людини (працелюбність, доброзичливість, розважливість, мудрість, милосердя, відповідальність); засуджуються хитрість, жадібність, байдужість, заздрість, жорстокість, грубість; ознайомлюються з народними звичаями та обрядами.
У розділі "Ким станеш ти в житті, дитино" формується становлення дитини як особистості: прагнення удосконалювати себе, розрізняти добре й лихе, висловлювати оцінні судження, наслідувати позитивні риси літературних персонажів; учні прагнуть поглиблювати і розширювати знання про народні звичаї, традиції, обряди свого народу.
У розділі "У світі е одним-одна Вкраїна" учні вивчають твори різних жанрів про нашу рідну землю, край батьків. Учні вчаться аналізувати твори, в яких зображено працю. Доброту українського народу.
У розділі "Давно це діялось" учні вивчають твори різних жанрів про минуле нашого народу, його мрії про покращення життя; про звільнення від внутрішніх і зовнішніх ворогів, про бажання жити в дружбі, взаємодопомозі; ознайомлюються з народними звитяжцями.
У розділі "Свято Матері" учні вивчають легенди, народні перекази, оповідання, казки, вірші, прислів'я, пісні про матір, які відображають схиляння перед красою, скромністю, святістю жінки-матері. Ознайомлення учнів зі Святом Матері та його проведення.
На підставі аналізу шкільної програми з читання та розвитку мовлення в 4(3) кл., ми з'ясували, що на творах різних жанрів з наведених вище розділів можна здійснювати моральне виховання молодших школярів. Тому, буде доречним зробити аналіз Читанки для 4(3) кл. та методичного посібника. Для цього ми дуже стисло передамо зміст твору, питання. Які автори підручника наводять до тексту та зробити аналіз твору з точки зору морального виховання і, якщо є, наведемо питання до цього ж тексту з методичного посібника.
У розділі "Усна народна творчість" на особливу увагу заслуговують такі українські народні казки: "Кирило Кожум'яка", "Казка про липку й зажерливу бабу", "Кривенька качечка", "Кобиляча голова", "Калиточка", "Хитрий півень". Розглянемо деякі з перелічених творів.
У казці "Кирило Кожум'яка" розповідається про те, що біля Києва оселився змій.
Що змій закохався в князівну молоду і виконував всі її бажання. Так князівна дізналась, що є "у Києві над Дніпром" такий чоловік – кожум'яка, який може побороти змія. Вона відіслала додому з голубком цю добру новину і порадила, як краще звернутися до Кожум'яки...
До твору автори підручника наводять такі питання:
1.     У які часи відбувалися події, описані у казці?
2.     Чому Кирило згодився битися із змієм?
3.     Прочитайте рядки казки, в яких показано силу і мужність богатиря.
4.     Перекажіть, як відбувався бій.
5.     До слів поцупить, злинув, благайте доберіть слова, близькі за значенням.
6. Знайдіть уривок із тексту, який стосується змісту малюнка. Таким чином, ми бачимо, що перелічені питання до тексту допомагають нам формувати моральне виховання у молодших школярів. У методичному посібнику ми знаходимо тільки одне запитання, яке відбиває моральність: "Знайти і прочитати в казці ті місця, де Кирило Кожум'яка змальований як людина роботяща, сильна, справедлива, кмітлива. Подати його характеристику." Ми вважаємо, що до цієї казки треба давати більше питань морального змісту, наприклад:
-         Що треба робити, щоб бути таким, як Кирило Кожум'яка?
-         Яким народ змальовує Кожум'яку, а яким – змія? Чому їхні образи такі різні? Та інші.
Наступна казка "Про липку й зажерливу бабу". В ній розповідається про діда та бабу. Одного разу послала баба діда до лісу, щоб той вирубав липку, бо нічим було топити. А липка, яку вибрав дід, виявилась чарівною. "Не рубай мене, – каже, – я тобі в пригоді стану!" От баба і вирішила скористатись такою нагодою та здобути собі конячку з возом, нову хату, худобу й птицю, грошей, охорону для себе та хати. Тільки останню бабину вимогу – "треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками" – липка не виконала, та ще й забрала все, що бажала мати баба.
До твору автори підручника наводять такі питання:
1.    Простежте за тим, як збільшувалися вимоги баби до липки.
2.    Як ви гадаєте, чому баба не зупинялась у своїх вимогах? До яких пір липка потурала бабиним бажанням? Як ви поясните значення слова "зажерлива"?
3.    А яким у казці показано діда? Свої думки підтверджуйте рядка ми казки.
4.    Яка головна думка казки?
Ми вважаємо, що за допомогою всіх перелічених питань можна здійснювати моральне виховання, а перше питання доречно ставити ще перед першим читанням твору.
У розділі "Зростайте справжніми людьми" на особливу увагу заслуговують такі твори: "їжак і лисиця" (Естонська народна казка), "Коваль щастя" (Казка. А.Саксе), "Помічниця" (М.Конончук).
У казці "їжак і лисиця" розповідається про звірів, які потрапили до вовчої ями. Згодом, лисиця захотіла з'їсти їжака, бо почав їй допікати голод. А їжак запропонував не їсти його, а краще вислухати пораду. Лисиця погодилась та ще й поклялась: "Я присягаюсь тобі у вічній вірності і дружбі, обіцяю завжди виручати тебе з біди", їжачок запропонував, коли близько буде проходити мисливець, треба прикинутися мертвими. Тоді людина обох викине з пастки. Так і зробили.
Після цього з їжаком кілька разів траплялися всякі прикрощі, а лисиця не поспішала на допомогу, не згадувала про дану клятву. Тоді їжак вирішив провчити лиходійку. Знайшов в лісі пастку на лиса та хитрощами заманив туди лисицю.
До твору автори підручника наводять такі питання:
1.    Назвіть дійових осіб казки. Які вони?
2.    Що запропонував їжачок лисиці? Чи вдалося їм здійснити свій задум?
3.    Чи справедливо їжак покарав лисицю?
4.    Прочитайте прислів'я, які вживають герої казки. Як ви розумієте їх зміст?
5.    Невдячний, кмітливий, розумний, хитрий, справедливий, сором'язливий, працьовитий. Які з цих слів можна використати, розповідаючи про їжачка?
6.    Як по-іншому передати значення таких слів і виразів: благала, чую дихання смерті, заклякла на кістку, нагода по квитатися.
Таким чином, наведені вище питання допомагають нам формувати моральне виховання у молодших школярів. Можна використовувати і друге питання, але краще його доповнити: "Як це характеризує їжака? А лисицю?". Перше питання доречно ставити дітям ще до читання твору.
У казці "Коваль щастя" розповідається про коваля, який тільки-но відкрив власну кузню.
Але люди до нього не поспішали. Тоді коваль вирішив назвати свою кузню "Коваль щастя".
Першим замовником був селянин. Він попросив зробити коваля такий плуг, за яким би не довелося ходити слідом. Навесні плуг був готовий.
Другим замовником був багатій, який хотів отримати такого ключа, яким би тільки він міг відмикати двері комори. Восени ключ був готовий.
Пройшло немало років, посріблилося чорне ковалеве волосся. Одного разу ковалиха питає в свого чоловіка: "Чому ти іншим викував щастя, а собі ні?". Тому коваль вирішив з'ясувати, як поживає селянин, якому він викував плуга, що сам оре та багатій, який отримав ключ щастя. З'ясувалося, що селянин спився і зовсім перестав працювати, а багатій – з'їхав з глузду.
До твору автори підручника наводять такі питання:
1.     Прочитайте, які замовлення виконав коваль.
2.     Чи здобули замовники коваля щастя? Чому?
3.     Знайдіть в казці слова, що виражають її головну думку?
4.     Знайдіть у казці прислів'я. Поясніть їх зміст.
5.     Поясніть значення вислову "коваль щастя".
Серед перелічених питань на особливу увагу заслуговують друге, третє та четверте питання. Ми вважаємо, що саме ці питання допомагають формувати моральне виховання у молодших школярів. У методичному посібнику до цієї казки наводиться велика кількість питань морального змісту:
-         Про що міркував коваль?
-         Який плуг він викував?
-         Чому незвичним було прохання найбагатшого господаря округи?
-         Кого ж автор казки вважає ковалем щастя?
-         Чому коваль вдався до вигадки? Чи був впевнений молодий коваль, що люди після цього прийдуть до нього?
-         Як він розмірковував над своїм вчинком?
-         Який висновок можна зробити про першого замовника? Чи приніс щастя цей виріб ковалю і селянинові?
-         Що відповіла дружина селянина на запитання коваля про плуг щастя, що сам оре?
-         Дружина селянина в у цьому звинуватила виріб коваля. А ви як гадаєте, хто був справжнім винуватцем?
-         Як допоміг здобути щастя своєму хазяїну інший виріб коваля – "ключ щастя"? Хто його замовив? Для чого йому був потрібний такий ключ?
-         Як випробовував господар своє замовлення на членах родини?
-         Що сказано в казці про долю родини найбагатшого господаря округи?
-         Чи можна вважати, що ключ щастя допоміг господареві стати ще багатшим? Чому?
-         Дружина багача звинуватила коваля в тому, що від "про клятого ключа горе та злидні оселилися в їхній хаті". Ви погоджуєтесь з такою думкою?
-         Назвіть основну причину горя і злиднів багача.
-         Селянин, який замовив плуг щастя, і багач, що тримав своє майно під замком, – це позитивні чи негативні дійові осо би?
-         Як ставиться до них сам автор? З чого це видно?
-         Що схвалюється в казці?
-         Що можна сказати про коваля.
Таким чином, ми лише можемо додати, що перше питання, яке наводиться у методичному посібнику, краще ставити учням ще перед читанням твору.
Цінність даного твору полягає в тому, що за допомогою наведених питань можна певною мірою здійснювати моральне виховання.
В оповіданні "Помічниця" змальовується дівчинка, яку попросили принести свіжої води в поле, щоб комбайнери втамували спрагу. По дорозі до криниці Наталка зустрічає хлопців – Василька та Тараса. Дівчина їм пропонує разом сходити до криниці за водою, адже вони теж хочуть пити. Та хлопці відмовляються, кажуть, що в них важливіші справи. "Он у полі мій дядько косить. Може нас покатає" – каже Василько.