Тетяна Бек
Що таке книга віршів - просто збірка, хронологічна низка або ліричний роман у розділах зі своїми сюжетом, композицією, ліричним героєм і наскрізний мелодією, на якій тримається строкатість ритмів, інтонацій, строфіки і того, що Борис Пастернак називав "теми і варіації" (так він назвав свою книгу 1923 року, де чергувалися окремі вірші та цикли 1916-1922 років)? Спробуємо на це питання відповісти - зрозуміло, не вичерпавши величезну і з кожною новою книгою розширюється проблему. . . Той же Пастернак сказав: "Книга є кубічний шматок гарячої, димлячої совісті - і більше нічого". При всій експресії тут важливий епітет "кубічний", вказуючий на те, що хаос духу в книзі віршів - при всій стихійності (вірш і стихійність, слова-то однокореневі!) - Неодмінно структурується.
Олександр Кушнер, автор першого серйозного дослідження з цікавого для нас питання (його стаття «Книга віршів» була опублікована в журналі «Питання літератури» в 1975 році - при перевиданнях поет доповнює її), пише: "Така вже в принципі головна особливість книги лірики, що деякі вірші з ослабленою можливістю самостійного існування саме в ній опиняються необхідними і повноцінно живуть. Вірші виручають одне одного, простягають один одному руки, перегукуються, перешіптуються, утворюють ланцюг, хоровод, який важко розірвати. Виникає та спільність, то єдність, реалізується та надзавдання, що ледь просвічувала при створенні кожного з віршів. . . "Зразки віршованій книги як свідомої композиції, що те саме музичної симфонії, на Заході були створені Гете і Гейне. У російській же словесності такою першою книгою віршів, що представляє собою єдність, стали «Сутінки» Євгенія Баратинського, що вийшли в світ у 1842 році, тобто за два роки до смерті поета. Спочатку автор мав намір назвати книгу «Сон зимової ночі», але потім зупинився на більш символічному: сутінки як захід життя. Єдністю цю книгу робить і загальне присвячення П. Вяземському, предваряющее збірник, і те, що відкриває його вірш «Останній поет», що звучить як маніфест, і інтенсивна циклічність, з якою поет підійшов до 26 віршів, що склав «Сутінки». Цікаве спостереження А. Кушнера: будинок Баратинського в Муранова відрізняється чудовим просторовим рішенням, і навіть меблі, виконана за особистим кресленням поета, розставлена тут з чітко вивіреної архітектурної фантазією.
Складання книги взагалі близько не тільки музичного мистецтва, але й архітектури. Візьмемо «Вечірні вогні» Фета (1891): у їх композиції брав участь поет і філософ Володимир Соловйов, якому автор з вдячністю надписав своє видання як "архітектору цієї книги". І справді «Вечірні вогні» з небувалим ретельністю розбиті на розділи (зауважимо: принцип поділу то жанровий, то тематичний) - «Елегії і думи», «Море», «Сніги», «Весна», «Мелодії», «Різні вірші» , «Послання», «Переклади». До речі, серед перекладів ми знайдемо дивовижні фетовскіе перекладання з уже згаданого нами Гете, Шіллера, Катулла, Овідія, Сааді і захоплено зустрінуті Львом Толстим "пісні кавказьких горців" - саме включення розділу переказів до книги оригінальних віршів на рівних з ними права було знаменним для затвердження поетичного перекладу як високого мистецтва. Це до того, як розділи і цикли всередині поетичної книги взаимообогащают один одного. Найважливішим моментом для зміцнення книги віршів як цілісності є і загальне передмова - чи від автора, або від його сучасника (перелетівши на століття вперед, відзначимо, що передмова І. Бродського до однієї з книг Є. Рейна стало ключем до поетики "елегійного урбаніста", як назвав нобелівський лауреат свого вчителя-метра). . . А якщо - назад, то Фет четвертий випуск «Вечірніх вогнів» відкрив зверненням до читача. "Розкриваючи невелике віконце четвертого випуску у вкрай обмеженому числі примірників, - пише поет у кінці преамбули, - ми тільки бажаємо сказати друзям, що завжди раді їх зустріти і що за нашим вікном вечірні вогні ще не згасли остаточно". Як бачимо, паралель між книгою віршів і будинком (з вікнами - розумій: з виходом до читача) невипадкова і може проводитися постійно. І знову - до речі: якщо знову дозволити собі переліт через майже століття, то образ виходу книги до читача немов би через вікно ми виявимо в Олега Чухонцева. Другу книгу віршів (М., 1983) він назвав «Слухове вікно», випередивши її не без гіркої іронії епіграфом з Володимира Даля, з його «Тлумачного словника»: "Слух у покрівлі, слухове вікно, хоча тут нічого слухати". . . Наскільки це вікно, крізь яке нічого слухати, песимістичніше фетовского "невеликого віконця", за яким вечірні вогні не згасли остаточно! Як тут не порівняти віддалені дати виходу книг: 1891-й. . . 1983-й. . .
З архітектурою будинку порівнянна концепція багатьох книг в російській поезії. Наприклад, Євген Рейн свій недавній томик назвав «Балкон» (1998): символ і урбаністичний, і елегійно повітряний, і екстравертний - людина виходить на балкон, не покидаючи свого приватного житла, але і при цьому розсовуючи рамки-стіни, - до простору, на вулицю, у двір, до читача. У нашій розмові з Рейном (читайте «Питання літератури», № 5, 2002) я запитала, чим він керується, складаючи черговий збірник, і взагалі, що таке віршована книга. Рейн відповів: "По-моєму, книга віршів - це не поліграфічне і не книготорговое поняття. Це великий цикл. Цикли в російській поезії повелися давно, з ХIХ століття. Фет, Блок, В'ячеслав Іванов, але перш за все Анненський. Вони всі мислили і писали циклами, книгами. Втім, так було не тільки у російських поетів. Коли Мандельштам написав свої вірменські вірші, він їх прочитав Єгіше Чаренца (був такий чудовий вірменський поет, якого застрелив особисто Берія), і той сказав Мандельштама: «З вас лізе книга. . . »"
Тут ми перервемо Рейну (щоб потім повернутися до нього ще) і затримаємося на його застереження: "але перш за все Анненський". І справді, розмірковуючи про книгу віршів як про унікальний - нарівні з поемою або з ліричним романом - жанрі, ніяк не можна поминути «Кипарисовий скринька» Інокентія Анненського. Вперше в основному складений самим поетом, але доведений до видання його сином збірка вийшла в світ в 1910 році, після передчасної кончини автора. Про те, наскільки відповідально підходив батько до конструювання книги саме як цілісного тексту, В. Кривич розповів в пізніших спогадах: "Зібравши свою книгу для« Грифа »начорно, Анненський передав мені весь рукописний матеріал« скриньки ». . . разом із зазначенням щодо розподілу та плану збірки, просячи підготувати книгу для остаточного її перегляду, і. . . помер у той самий вечір, майже в той самий час, коли я почав доручену мені роботу ". Далі читаємо: "начорно книга віршів ця планувалася вже не раз, але остаточне конструювання збірки все якось затягувалося. Деякі вірші треба було наново переписати, деякі звірити, дещо перерозподілити, на цей рахунок ми говорили з батьком багато, і я мав усі потрібні вказівки ". Планування, конструювання, перерозподіл - саме ці, пов'язані з архітектонікою слова є найбільш суттєвими для В. Кривича, виконував творчу волю батька. Назва книги належало самому І. Анненському: зошити з автографами віршів поет зберігав в кипарисовій скриньці. Сучасники описують її так: "Це полірована, замикається скринька з кипарисового дерева з вензелем на кришці, де зберігалися (і зберігаються нині) кольорові шкіряні зошити віршів останніх років". Крім того, назва книги Анненського, безумовно, перегукується з віршем «Сандалова шкатулка» французького поета Шарля Кро, якого Анненський перекладав. Вся книга «Кипарисовий скринька» ділиться на "трилисники" («Трилисник спокуси», «Трилисник сентиментальний» та інше), до яких примикають як поетичних глав «складного» і «розметані листи», і, мабуть, не було і немає в російській ліриці іншого - настільки міцною - книги віршів, як ця.
Хочеться підкреслити, що подібна - по "трилисник" чи, по розділам чи, по головкомам або циклів - композиція зовсім не є універсальною для книги віршів. Є поети, які, складаючи книгу, керуються перепадами ритму, прагнучи до того, щоб вірші, написані в одному розмірі, не були сусідами. Інші (наприклад, Є. Винокуров, який колись ділився з нами, молодими поетами, своїми "таємницями ремесла") орієнтуються тільки на послідовну хронологію, одне за іншим, як воно писалося. . . Зустрічаються і книги зі зворотним хронологією: наприклад, сучасний поет Олег Хлєбніков випустив нещодавно збірник «Жорсткий диск», де вірші йдуть від останніх до найраніших, і це нагадує фотоальбом, чий господар на перших сторінках - неюний чоловік, а до кінця альбому - немовля . Я знала літературного редактора, який по-радянськи тиснув на авторів: "Вірші повинні йти поза логікою, як попало, лише б не злипалися. . . "А ще в радянські, підцензурні часи існував видавничий термін" паровоз "(коли я запитала студентів Літінстітута, що це таке, ні один, слава Богу, цього нині не знав): книгу самих що ні на є ліричних віршів рекомендувалося почати з правовірними патріотичного вірші-маніфесту. Але це обставини кон'юнктурні. . . Якщо ж про підхід творчому, то знову ж таки Євген Рейн зізнається: "Я складаю книгу як пасьянс - з якихось асоціаціям, інтуїтивно". А поет Дмитро Сухарєв сказав мені, що складання книги віршів - процес для нього тяжкий, якщо не протиприродний. "Я дуже високо ставлю незалежність окремого вірша, - заявив він, - у якого є своя самостійна і замкнена в себе поетика, свої закони і своя завершеність. Я - поет антікнігі ". При цьому той же Сухарєв свою останню книгу «Пагорби» (Єрусалим, 2001) вибудував, розвівши вірші різних років з чотирьох розділів: перший - вірші минулих десяти-дванадцяти років, другий - вірші, що опинилися піснями, третій - вірші, які не ввійшли в попередні збірники, четвертий - "добірка прикладних штучок, пісень і пісеньок, які складалися для вистав". Словом, кожен вірш - незалежно, але й вони можуть бути зібрані компаніями, як мовиться, за інтересами.
Буває, що в підході поета до книги як феномену різні ракурси співіснують: і смисловий, і містичний, і хронологічний. . . Саме книгами мислив свою поетичну творчість Олександр Блок. У передмові до «Зборам віршів» він писав: "Тим, хто співчуває моєї поезії, не здасться зайвим включення в цю та наступні книги напівдитячих або слабких за формою віршів, чимало їх, взяті окремо, не мають ціни, але кожен вірш необхідно для освіти глави; з кількох розділів складається книга, кожна книга є частина трилогії; всю трилогію я можу назвати «романом у віршах»: вона присвячена одному колу почуттів і думок. . . "Цікаво, що лише за спорудженні єдності, названого« Вірші про Прекрасну Даму », Блок зупинився на строго хронологічному принципі, пояснюючи це" самотністю "і" однострунний душі ", які супроводжували створення книжкового циклу:" Тут глави визначаються роками, в таких книгах - поняттями, але ці числа і слова для мене однаково живі і закінчені образи. . . "
Яким би не був підхід до роботи над книгою віршів, її підготовка в будь-якому випадку за напругою завжди дорівнює створенню окремого тексту. Вже думаючи над цією статтею, я виявила, що в неопублікованих паперах мого батька, прозаїка А. А. Бека, є лист до нього Твардовського (до війни вони були найближчими друзями) від 27 березня 1937 року з визнанням: "Підготовка книги віршів - це для мене майже що писання їх. Переробляю все наскрізь, доповнюю, викидаю і т. д., і видно вже, що в строк не здам ". Мова, по всій видимості, йшла про збірку Твардовського «Дорога» (1938).
Книга віршів як єдність залежить і від виразності загальної назви, в якому переплетені найважливіші мотиви збірки. Той же Блок у передмові до збірки «Несподівана радість» так пояснював його ім'я: ". . . Це мій образ прийдешнього світу. У семи відділах я розкриваю сім країн душі моєї книги ". Часом назва є відкритою або потаємним цитатою з улюбленого попередника. Про збірку «За межею минулих років» Блок писав: "Заглавие книжки запозичено з віршів Фета, які колись були для мене провідною зіркою. Ось вони: «Коли мої мрії за межею минулих днів / / Знайдуть тебе знову за поволокою туманною. . . »" А за іншими назвами стоять загадки, каверзи і навіть анекдоти. Згідно дружньому міфу, перша мандельштамівська книга «Камінь» (1913), яку сам поет мав намір назвати «Мушля» (метафора: поет, як раковина, доносить до читача гул стихії), своєю назвою зобов'язана Гумільову: він вважав "камінь" головним символом мандельштамовской книги, де ряд віршів пов'язаний з архітектурною темою. Але до того ж назву "камінь" є анаграмою слова "акме" (від грецького: пік, вістря): під цією друкарською маркою книга вийшла в передбачуваних серії поетів-акмеїстів. . . Інша справа - егофутурістіческіе «Ананаси в шампанському» Ігоря Северяніна: вони завжди сприймалися як зухвалий символ святкової розкоші, але підгрунтя у назви северянінской книги куди буденно: це просто страву з меню в кафе, де збиралися егофутуристів. А ось і зовсім смішна історія. Імажиніст Вадим Шершеневич був взагалі майстер яскравих назв: в 16-му році вже минулого століття у нього вийшла книга, хвацько пойменована «Вічний жид» (з підзаголовком «Трагедія чудового відчаю»), а в 20-му - «Кінь як кінь»: її на книжковій виставці зазначив сам В. І. Ленін, похваливши видавців за те, що вони приділяють увагу соціалістичному тваринництву. . . Але частіше справді виразні назви книг назавжди закріплювалися за поетом як метафора його творчості: «Шляхом зерна» (назва вказує на біблійну генеалогію) В. Ходасевича, «Четки» (прообраз ритму) А. Ахматової, «Будемо як сонце» К. Бальмонта. На останній зупинимося трохи докладніше. Назву цієї книги, закінченої в 1902 році, стало крилатою ідіомою, найважливішої для осмислення "старшого символізму". І невипадково в бальмонтовской чернетках вона мала присвяту: "Присвячую цю книгу, виткану з променів, моїм друзям, чиїм душам завжди відкрита моя душа. . . "- Далі перераховуються з індивідуальними епітетами Брюсов, Балтрушайтіс, Лохвицька та інші. . . Хоча книга «Будемо як сонце» і вийшла у світ без цього розгорнутого посвяти, орієнтація на найближчий творчий коло є її внутрішнім стрижнем. Зміцнює її і підзаголовок «Книга символів», і епіграф з Анаксагора: "Я в цей світ прийшов, щоб бачити сонце" (епіграф розгорнуто у вступному вірші). Все це - опори, на яких надзвичайно строката і жанрово (псалми, відозви, фантасмагорії, пейзажі), і ритмічно книга тримається. Розділи її такі: «Четверогласіе стихій», «Зміїний очей», «Чумацький шлях» та інше, - і в кожного з них є власний ліричний сюжет. У книзі ми знайдемо ряд циклів: «Гімн вогню», «Вихваляння місяця», «Трилисник» (чи не звідси - "трилисники" Анненського, або поети прийшли до цього паралельно?), Що відображає пошук Бальмонта-новатора, якому тісні були рамки окремої піеси - і він створював химерні шедеври на шляху від вірша до поеми.
Грандіозна книга Пастернака "Сестра моя - життя» (у ранніх редакціях назва друкувалося без тире), що має підзаголовок «Літо 1917 року», - такий же унікальний шедевр між віршем і поемою. З усіх пастернаковских збірників цей найбільш вивірене продуманий саме як єдність. Син поета Євген Пастернак пише про «Сестрі моїй - життя»: "На її досвіді Пастернак зрозумів« диво становлення книги », коли вірші писалися одне за іншим день за днем, складаючись у цикли і глави єдиного по духу і настрою ліричного цілого". Невипадково книга складена з циклів: «Не час ль птахам співати», «Книга степу», «Розваги коханої», «Заняття філософією» - і так далі аж до «Післямови». Є й присвята (рідкісний випадок - класичного предтечу): Лермонтова. І відкривається книга віршем «Пам'яті Демона», яке єдине стоїть поза циклів і концентрує образи і мотиви лермонтовською поезії, особливо близькі в ту пору Пастернаку, при цьому перегукуючись і з ілюстраціями до «Демону» Врубеля. . . Загальний епіграф до всієї книги взято з австрійського поета-романтика Н. Ленау - він даний на німецькій мові; підрядковий переклад: "Вирує ліс, по небу пролітають грозові хмари, коли в русі бурі мені бачаться твої дівочі риси. . . "При цьому назва книги, що стало ключовою формулою для всього пастернаковского творчості, не прямо, але апелює до рядку Верлена:" Життя некрасива, але вона твоя сестра ". Ото сплеск асоціативних хвиль висвітлює цю книгу! Суттєва деталь: багато вірші, написані в тому ж 1917 році, але дисонували з основним тоном «Сестри моєї - життя» (сам поет лукаво назвав їх "висів і тирсу"), залишилися за межами єдності і були пізніше винесені в книгу «Теми і варіації ». Про «Сестру. . . »Ю. Тинянов сказав, що в ній Пастернак бродить і змушує бродити інших. "Він не тільки бродить, але він і бродило, дріжджі". Читач-неофіт вигукне в подиві: "Ну, як же - дріжджі, бродило, а розкладені в книзі як у перегородчастої тарі!" Відповім: натхненний парадокс віршованого мистецтва.
Як ми вже відзначили, багато книг віршів мають в якості ключа-камертона епіграф. Ось ще кілька прикладів. Пастернак до своїй останній книзі віршів «Коли розгуляється» поставив епіграф з Пруста: "У пошуках втраченого часу" - тут і метафізичне ставлення до минулого як до вічно майбутнього, і скасування кордону між поезією і прозою (паралель - у романі «Доктор Живаго», де ліричні рядки "передані" герою, чия своєрідна книга «Вірші з роману» вкраплена у прозу). Андрій Білий епіграфом до «попелу» вибирає рядок з Некрасова: "Що не рік, зменшуються сили. . . ", А Ахматова книгу« Очерет »(як і у Ходасевича, назва відсилає книгу до Книги - до Біблії) передує тютчевською:" Нам не дано передбачити, / / Як слово наше відгукнеться. . . "Отже, поети через епіграф" підключають "книгу до дорогої ним традиції, дають читачеві знак, звідки вести їх родовід. . .
Багато про що ще хотілося б поміркувати в цих сумбурних нотатках. Часом поетична книга будується на манер шляхового щоденника: згадаймо «Вірші про Кахетії» М. Тихонова, «Сни про Грузію» Б. Ахмадуліної, «Чобіток. (Книга італійських віршів) »Є. Рейна. Часом поет відбирає з усього написаного вірші, пов'язані тематично, і сам, як вже посмертний упорядник, створює з них спеціальну книгу - такі «Різдвяні вірші» Йосипа Бродського (М., 1992), де зібрані всі його 15 віршів, які поет писав майже кожен рік як привітання собі і світу з біблійним Днем Народження, - тут же йде бесіда з П. Вайлем «Різдво: точка відліку». Зізнаюся, що я не дуже люблю такі календарні книги-збірки (це скоріше - для колективних антологій), але є свій сенс і в них: розрізнені віршовані нитки переплітаються в несподіваний візерунок, виникає ніби свіжий танець зі свіжою музикою. . .
Окремої розмови заслуговує проблема оформлення книги і перекличка поета з художником: суперобкладинка, марка, заставки, шрифт. Художньо оформлена книга стає синтетичним твором мистецтва. Такий «Чарівний ліхтар» Марини Цвєтаєвої (М.: Оле-Лукойє, 1912), любовно перевиданий студією «Ять» в серії «Повернення книги» в 1991 році. На лацкані суперобкладинки наведено відгук цвєтаєвський сучасника - критика Ікара, який сьогодні цікавий для нас апеляцією до книги саме як до єдності, і внутрішньому, і зовнішньому: "З картонного палітурки ви виймаєте маленьку витончену книжечку в оксамитовому темно-червоній палітурці. Дуже дрібна, але чіткий друк, більше сотні мініатюрних віршів. . . Ви перевертає сторінку за сторінкою і відриваєтеся тільки тоді, коли всі півтораста сторінок прочитані. І ніжно закриваєте книжку, схожу на молитовник ". . . Проте стоп: на цій сверхромантіческой ноті (книга віршів як молитовник!) Ми вчасно завершимо свої скромні замітки. Лише підкреслимо наостанок, що саме прагнення сучасних видавців відтворювати книгу віршів улюбленого поета як нероз'ємний шедевр свідчить про те, що цей самий жанр поезії - не випадковість, а даність. І він звернений вперед - у дальню, непередбачену перспективу.