Народився 2 лютого 1784 Син небагатих полтавських поміщиків, рано втратив батьків, він тим не менш отримав за своїм часом достатню освіту. Спочатку він навчався в Полтавській семінарії, але тут залишався недовго і перейшов до Харківського колегіуму. Тут Гнєдич пробув близько семи років і в 1800 р. перейшов до Московського університету, попередньо пробувши деякий час в благородному Університетському пансіоні. Звільнившись, як просили з університету 30 грудня 1802, з атестатом, Гнєдич на початку 1803 приїхав до Петербурга і з 1-го березня визначився на службу в Департаменті Народної Освіти, на посаду писаря. У Петербурзі, серед дуже важкої іноді матеріальної обстановки, розгорнулася літературна діяльність Гнєдича, привернувши до нього увагу впливових осіб і здобула до нього заступництво і повагу Олексія Миколайовича Оленіна. Завдяки Оленіну, він у 1811 р. був обраний в члени Російської Академії і призначений до Імператорської Публічну Бібліотеку спочатку помічником бібліотекаря, а 26 квітня 1826 р. - бібліотекарем. Одночасно і звичайно для поповнення своїх матеріальних недоліків, Гнєдич продовжував службу в Департаменті Народної Освіти до 24 травня 1817 р., коли він звільнений був з Департаменту з проханням, і навіть з 10 серпня 1814 визначився письмоводителем до Державної Канцелярію, під начальство свого покровителя А. Н. Оленіна, який керував і Імператорської Публічної Бібліотекою, на посаді директора і Державної Канцелярією, на посаді Державного Секретаря. 26 грудня 1826 Гнєдич був обраний в члени-кореспонденти Імператорської Академії Наук з розряду літератури та історії слов'янських народів. Але до цього часу стан здоров'я Гнєдича вже не дозволяло йому ускладнювати що лежать на ньому обов'язки, і він з 17 червня 1827 р. За хвороби звільнився з відомства Державної Канцелярії, а з 31 січня 1831 р., з тієї ж причини і як просили, він зовсім залишив державну службу і вийшов у відставку з чином статського радника і з пенсією.
Треба зауважити, що хворіти Гнєдич почав ще з 1809 р. і потім постійно лікувався. Перенісши в дитинстві віспу, зовсім спотворив його обличчя і навіть позбавила його правого ока, Гнєдич ніколи не відрізнявся міцним здоров'ям. Але до 1825 р. він не брав особливих заходів і лише в цьому році, за порадою лікарів, їздив на Кавказькі мінеральні води. На жаль, з Кавказу Гнєдич привіз нову хворобу - катар в грудях. Через два роки, в серпні 1827 р., він знову поїхав на південь Росії і пробув там цілий рік.
Здоров'я його на цей раз відновилося, але в 1830 р. до відновилися старі хвороб додалася нова - біль у горлі. Мало допомогло йому від цієї хвороби лікування штучними мінеральними водами в Москві. Це було розширення однієї артерії в грудях, і цю хворобу сам Гнєдич приписував надмірно напруженій роботі голосу при розучуванні трагічних ролей з актрисою Семенової. На початку 1833 Гнєдич захворів на грип, і ця хвороба виявилася для нього фатальною: ослаблений різними хворобами організм не витримав, і Гнєдич 3 лютого 1833 помер, 49-ти років від роду.
Присвятивши всі свої здібності літературі, Гнєдич не належав ні до яких літературним партіям і літературних течій. У молодості він був близький до «Вільному Суспільству», брав участь в ліберальних журналах, але в теж час підтримував добрі стосунки з письменниками та іншого табору. Він не приєднався до Вільному Товариству, ні до Бесіді любителів російського слова. При виникненні Бесіди Гнєдич посилено запрошувався до участі в цьому літературному гуртку. Крім небажання самого Гнєдича стати в ряди Бесіди, відбулася ще одна обставина, яка стала між ними надовго непереборною перешкодою.
У грудні 1810 р. Державін, думаючи, що Гнєдич вже запрошений Шишковим до участі в Бесіді, просив його до себе. Гнєдич відговорився нездоров'ям; Державін повторив своє прохання, запрошував його в свій розряд (Бесіда ділилася на чотири розряди, у другому головою був Державін) і радив не відмовлятися. Гнєдич відповідав, що «нездоров'я позбавляє його задоволення приїхати для переговорів з словесності, йому невідомих, які, створюючи таким кількістю запрошених осіб, ні його відсутністю не турбуватимуться, ні його присутністю не отримають кращого успіху». Державін продовжував умовляти його, уявляв, що брати участь у бесіді йому буде неважко: «Через три місяці раз прочитати що-небудь, не тільки свій твір, але й чуже, здається не важко. Ви спознакомітесь з першими людьми в Імперії і ніде краще талантів своїх відкрити не можете як тут. Коли повиздоровеете, завітаєте до мене; то з'ясується вам весь порядок, як Атеней наш буде діяти. Якщо ви згодні, то підпишіть на прикладеної папері при 9-му No своє ім'я (у списку членів II розряду Бесіди вище стояли: дійсні члени: 1) І. М. Муравйов-Апостол, 2) граф Д. І. Хвостов, 3) А. Ф. Лабзін, 4) Ф. П. Львів, 5) Д. О. Баранов - і члени співробітники: 6) Я. А. Галинковський, 7) Є. І. Станевич і 8) Н. І. Язвіцкій; нижче Гнєдича був тільки один член) і поверніть мені ону з сім ж посланим ».
Цікавий кілкий відповідь ображеного в своєму самолюбстві молодого літератора, 12 грудня 1810: «Я мав честь отримати записку про заняття рр.. членів другого розряду Атенея, писав Гнєдич, але перш ніж прийму їх собі за обов'язок, боргом почитаю порозумітися перед вашим високопревосходительство про деяких моїх непорозуміннях і про те, на що я не можу погодитися. З Записки бачу, що всі рр.. складові відділення іменуються членами; на пакетній написи найменовано я просто: Співробітником? Кожен Член Товариства є співробітник оного; але не будь-якої співробітник може почесться Членом.
Коли Суспільство складається не за жеребом, не за чинами, але з обрання; то й натурально, що будь-якої обраний дивиться на гідність місця, яке дається йому. З порядку, яким написані імена рр.. Членів 2-го розряду, я укладаю, що вони розставляються по чинам. Віддаючи всю справедливість і повага заслугах по службі, я тоді тільки дозволю собі бачити ім'я своє нижче за деякі рр.., Після яких внесено я в список, коли справу буде йти про чини.
Так як ваше високопревосходительство дозволили мені мати честь називатися вашим Співробітником, то я, вміючи цінувати честь Край, і прошу дозволу бачити себе як в списку рр.. Членів, так і в інших випадках за паперами Атенея, під ім'ям: Член-Співробітник його високопревосходительства Державіна. Коли ж це здасться брутальною окремішність, то я прийму на себе обов'язки Атенея просто під ім'ям члена, але не Співробітника. Якщо ж на це чи не дадуть згоди рр.. Члени, чи не буду я в праві на мою чину; то в обох випадках мені нічого не залишається крім заслуговувати ще й краще про себе думку і більший чин ».
Через кілька днів Гнєдич, знущаючись над виникав літературним товариством, писав 2 січня 1811 В. В. Капністу:
«У нас заводиться назване з початку Лікей, потім Афиней, і нарешті Бесіда - або товариство любителів Російської словесності. Це стара Російська Академія, що переходить у нову будову; воно є істинно прекрасна залу, вибудувана Гавриїлом Романовичем при будинку. Вже куплений ним і орган і поставлений на хорах, вже й стільці розставлені де кому сидіти, і для вас є стілець, тільки ви не будете спочатку розуміти мови рр.. Членів. Щоб у разі приїзду вашого і відвідування Бесіди не прийти вам у конфузія, попереджаємо вас, що слово проза називається у них: говір, квиток - значок, номер - число, швейцар - вісник; інших слів ще не витверділ, бо й сам новачок. У залі Бесіди будуть публічні читання, де будуть займатися сексом знатні персони обох статей - справжній вияв однієї статті статуту Бесіди ».
Однак сміливість Гнєдича, виявлена в листі до Державіну, не дозволила йому йти далі новачка і залишила його поза Бесіди. Вона роздратували запально Державіна, і 25 серпня 1811 Гнєдич писав Капністу:
«Тутешня Бесіда відважно змаги; про деяких її подвиги можете читати в« Віснику Європи », а про інших пером не написати. Гаврило Романович, з'їхавшись один раз зі мною у князя Бориса Голіцина, вигнав мене з дому за те, що я виявив небажання бути співробітником Товариства. Не подумайте, що казка, - істотне пригода, яка змусила в ту хвилину думати, що я зайшов в кибитку Скіфів ».
Історія ця мала й інші наслідки. Державін 18 березня 1811 написав дуже грубе лист А. І. Тургенєва з приводу виходу у світ перших двох частин «Збори російських віршів» В. А. Жуковського. Походження цього листа Жуковський так пояснив у своєму листі до А. І. Тургенєва: «Він (Державін) вигнав Гнєдича з дому до Б. Г., а в першому томі мого зборів його« Вельможа »стоїть біля п'єси Гнєдича« Швидкоплинність юності ». Як же бути оді Державіна в одному томі з одою Гнєдича, коли сам Державін не хотів бути в одному будинку з Гнедичем: том і будинок майже одне і те ж ».
Але Гнєдич не відокремилися і в рядах противників Бесіди. У цьому безсумнівно позначилася незвичайна обачність Гнєдича в життєвих стосунках, до якої він прийшов гірким досвідом життя. У ранній молодості він захоплювався всім і кожному незначному нагоди надавав якусь важливість. У Суворова він бачив ідеал героя і вірив, що сам «народжений для підняття зброї». У той час і літературні праці його відрізнялися прагненням ухилитися не тільки від панівного псевдокласичним спрямування, а й від сентименталізму. Скоро проте ці палкі захоплення минули, і в Петербурзі він став шанувальником туманною чутливості Оссіана і перекладачем Дюсісових переробок Шекспіра. Від колишніх захоплень залишилася тільки пишномовність в літературній мові і декламації, до якої Гнєдич був великий мисливець.
Життєва школа і обставини, серед яких він зростав, мали величезний вплив на вироблення його характеру і особистих уподобань. Син небагатого малоросійського поміщика, Гнєдич виріс в бідності і звик твердо переносити її, любив замикатися у собі, з насолодою віддавався праці, був у ньому завзятий і взагалі відзначався стійкістю в характері, переконаннях і уподобаннях. Життєвий досвід рано наклав на нього свою важку руку.
При всьому тому Гнєдич зберіг у собі прихильність до витонченості і вмів у всьому знайти прекрасне. За свідченням Батюшкова, «у Гнєдича є прекрасне і саме рідкісне якість: він з дитячим простодушністю любить шукати краси в тому, що читає; це найкращий спосіб з користю читати, збагачувати себе, насолоджуватися. Він мало читає, але добре ». Інший сучасник і приятель Гнєдича, С. П. Жихарєв, малює його людиною «дуже добрим, миролюбним і розумним». За словами Жихарєва, Гнєдич «чудовий був невтомним своїм старанністю і терпінням, любов'ю до стародавніх мов і пристрастю до деяких трагедій Шекспіра і Шіллера ... Гнєдич, який захоплювався всім, що виходило з звичайного порядку речей, прочитав три рази Телемахіду від дошки до дошки, і навіть знаходив у ній незрівнянні вірші, зробив був твір якийсь драми у 15 діях, але не встиг з нагоди від'їзду свого до Петербурга ».
Уміння тримати себе доступно і з гідністю, приваблива особливість в характері - шукати і знаходити насамперед добрі якості в інших людях і в їхніх діях і творах, мабуть створили для Гнєдича можливість дружити з письменниками самих різних положень і напрямків. Усі сучасники одностайно відзначають у спогадах ці добрі риси в Гнєдич і знаходять щось привабливе у самій зовнішності Гнєдича.
«Гнєдич, - згадує Греч через двадцять років після його смерті, - був зростанню вище середнього, ставний, шляхетний поставою, але жахливо спотворений віспою. Обличчя його було вкрите не тільки ряботинням. але і швами; праве око витекло, але лівий блищав почуттям і розумом; усмішка його була привітна, і вираз обличчя, понівеченого віспою, привабливе. Я впевнений, що без цієї згубної хвороби, він був би красенем. Голос у нього був гучний, виразний і вкрадливий. Він тримав себе і одягався охайно, елегантно, зі смаком, взагалі мав усі прийоми і звичаї світської людини, і від того мав славу гордим і пихатим. Любив світло і велике товариство, охоче говорив про знайомство і зносинах з знатними, любив називати баринь і панночок французькими полуіменамі: princesse Catiche, comtesse Bibi (зрозуміло, не в очі), і чванився властивістю своїм з одним генералом, більш ніж перекладом Гомера. Великою перешкодою в цих стосунках була для нього незвичка говорити по-французьки. Він знав цю мову грунтовно, розумів його краси, передавав їх вдало, але тільки на письмі. Він був дуже чутливий і палкий, сердився за дрібницю, але незабаром вщухав. Мав недрузей і заздрісників, побранівал їх, але не мстив їм, не робив нікому зла. Зрозуміло, авторське самолюбство було в ньому розвинене у високому ступені, і критики засмучували його, але не надовго. Мілонов написав на нього кілочка епіграму: Гнєдич заплатив за неї добром нещасному поетові. Багато молоді письменники радилися з Гнедичем і користувалися уроками, які він давав їм охоче і відверто. Лобанов зобов'язаний кращими віршами своїх перекладів поправкам Гнєдича. Біда, бувало, друзям його не прочитати йому своїх статей або віршів попередньо: надруковані лаяв він тоді нещадно і в очі автору, а за схвалені або принаймні вислухати їм, заступався з ретельністю і жаром. При цих не важливих і іноді дуже забавних і милих слабкостях, він мав великий розум, полум'яну душу і добре серце; був ласкавий і доброзичливий в обігу; жив тихо, бережливо, в будинку своєму спостерігав охайність і витончену простоту ... Гнєдич не був одружений. Кілька разів поривався він скуштувати щастя домашнього життя, але утримувався думкою про неподобство своєму. Він умів любити пристрасно, палко: інакше не був би поетом, але любов його летіла з серця з мріями уяви ... Сімейство йому замінили друзі. Відома тісний, перервана тільки смертю дружба його з Криловим. Не менш любив він Батюшкова, надрукував перше видання його віршів (1817 р.) і глибоко засмучений за тяжкої його хвороби. Коли засмутилися душевні сили Батюшкова, він слухав і слухався одного Гнєдича. Жуковський був рівномірно з близьких його серцю. Пушкіна любив він з якимось батьківським несамовитістю, і щиро радів його успіхів і слави. Смерть Дельвіга оплакав, як втрату рідного сина. Але з такою ж палкістю ненавидів і переслідував він підступність, брехню, двоєдушність, тим більше, що іноді, за сприйнятливості своєї і відбувалося тому поетичному легковажності і довірливість, бував їх жертвою ».
З особливою теплотою згадує про Гнєдич H. В. Сушков через 35 років після його смерті. «Ніхто, говорить Сушков, не був доступніше і уважніше Гнєдича до молодим письменникам. Він з повним участю переглядав їх досліди, підбадьорював їх, давав їм поради, стежив за їх успіхами, і коли визнавав будь-яке твір, або переклад, гідним уваги, то возив своє відкриття всюди, хвалив і читав не тільки у світських і літературних гуртках , але і у вчених, як, наприклад, у А. Н. Оленіна, у графа С. С. Уварова і т. д. Так він особливо опікувався Лобанова, перекладача трагедій: «Іфігенія в Авліді», і Нікольського, видавця «Пантеону Руської Поезії ». І світські і літературні зв'язки його були великі і більшою частиною дружні. Він скрізь був приймаємо радо, як добрий і Простосердий гість-приятель. З пишучої братії він нікого не цурався, і якого б хто не був стягу та напрямки, ні з ким не сварячись за думки і залишаючись при своїх переконаннях, він все-таки, при судженнях про праці чиїх би то не було, завжди виявляв благородне неупередженість ».
І Сушков знаходив у поведінці та зовнішності Гнєдича щось згармонізовувало з його неподобством і навіть привабливе. «Зовнішні, говорить Сушков, він був негарною: сліди жорстокої віспи залишили глибокі горобини і рубці на темно-блідувато особі, яке було, втім, окладу правильного і навіть приємного, якби хвороба в дитинстві не позбавила його одного ока ... Зростанню видного, сухорлявий, стрункий, він тримався дуже прямо, кілька величаво і у всіх рухах був сумірний і плавний, як у своїх гекзаметрах. Читання вголос віршів було йому насолодою. Але він був дуже смішний і пихатість протяжного читання з завиваннями, і витягнутою шиєю, яка з кожним віршем начебто все більш і більш виходила з товсто-широкого жабо, і високо піднятою головою, і до неба підноситься оком. Спів a la Рашель гекзаметрів ще було непогано, іноді навіть і музично, а вже завивання при химерному вимові Олександрійських віршів було часто нестерпно. Гнєдич був чепурун: сукня на ньому завжди було останнього покрою. З ранку до ночі у фраку і з білим жабо, він пристосовуватися колір свого фрака і всього наряду до тієї пори дня, в яку там і сям з'являвся: коричневий або зелений фрак вранці, синій до обіду, чорний ввечері. Білизна як сніг; складки або брижами художні. Взуття, капелюх, тростина, все бездоганно. Кольорові рукавички в обтяжку ... Люблячи великий світ і світські розмови, Микола Іванович любив домішувати до російської балачках до речі й не до речі іноземні слова, дарма що не терпів їх у пресі; він думав, ймовірно, цим показати себе цілком світською людиною. Чи не він перший ввів слова: наївність, граціозність, інтимність і т. п. ".
Про перший своє знайомство з Гнедичем у Хвостова, 10 березня 1807 р., Жихарєв каже: «Гнєдич, здається, людина дуже добра, але вже зовсім непоказний собою: крив і так знівечений віспою, що сумно дивитися ... Гнєдич читав свій переклад сьомої пісні Іліади ... Слухачі були в захопленні. Гнєдич читає добре й виразно, тільки мало не надто театрально й гучно; на таке читання в мене не вистачило б грудях ». Іншим разом Жихарєв, відвідавши Гнєдича, прослухав його декламацію творів Шекспіра і, мабуть, не був у такому ж захопленні. «Вихопивши з Шкапа Шекспірового твори у французькому прозовому перекладі, - розповідає Жихарєв, - він почав декламувати сцену Гамлета з привидом, представляючи поперемінно то одного, то іншого, з такими дивними рухами тіла і таким диким напругою голосу, що пестити до мене собака його, Мальвіна , кинулася під диван і почала прежалобно вити. Гнєдич добре розуміє французьку мову, але говорить на ньому з рук геть погано і в читанні перекручує його без милосердя: такого сміховинного вимови ніколи не траплялося мені чути. Здається, сцена появи привиди - одна з улюблених сцен Гнєдича. По всьому помітно, що перекладач Іліади вивчає і Шекспіра: він говорить про нього до ладу і переконливо, і, незважаючи на свої дивацтва, вселяє довіру до своїх суджень ». Але, треба думати, що це враження було винятковим. Взагалі ж Гнєдич своєю декламацією Іліади залишав зовсім інше враження. «Вчора - розповідає Жихарєв, - слухали ми 8-у пісню Іліади, яку Гнєдич читав з незвичайним одушевлением і напругою голосу. Я, право, боюся за нього: ще кілька таких вечорів, й він того й гляди начитає собі сухоти. У перекладі його є прекрасні вірші ... Взагалі Гнєдич володіє мовою відмінно, і хоча у віршах його є деяка пихатість, але за те вони візьмеш, наголоси в них вірні, вираження точні, рими співзвучні, словом, переклад хоч куди. "Повертаючись до загальної характеристики Гнєдича, Жихарєв каже:« Гнєдича в університеті прозвали ходульніком, l'homme aux echasses, тому що він завжди говорив зверхньо і кожному незначному обставині надавав якусь особливу важливість. Я думаю, що в цьому відношенні він мало змінився, але з усім тим не можна не визнати його людиною розумною, і що ще краще, добрим і добромисним: a tout divndre, c'est une bonne connaissance a cultiver. З ним не нудно, і якщо він любить проповідувати сам, то слухає охоче і інших з живим, непідробним участю, і заперечує без образи чужому самолюбству. Я помітив, що у нього є пристрасть говорити афоризмами, як майже у всіх грекофілов, й інша - похвалитися своїми bonnes fortunes ».
Люб'язно прийнятий у Петербурзькому суспільстві і сам підтримуючи добрі відносини з освіченими людьми всіх станів і напрямів, Гнєдич все-таки як рідну був прийнятий в єдиному гуртку, що збиралися в гостинному будинку археолога і любителя мистецтв Олексія Миколайовича Оленіна.
Гурток Оленіна зовсім не був партійним. Дійсний літературний чи художній талант був єдиним цензом, який відкривав вхід в будинок Оленіна і давали право розраховувати на його заступництво. За свідченням графа С. С. Уварова, «полум'яна любов Оленіна до всього, що хилилося до розвитку вітчизняних талантів, багато сприяла успіхам російських художників». Те саме має сказати і щодо словесності. За вірному зауваженню С. Т. Аксакова, ім'я Оленіна не повинно бути забуте в історії російської літератури: «всі без винятку російські таланти того часу збиралися біля нього, як біля старшого друга». У будинку Оленіна, за словами Уварова, «майже щодня зустрічалося декілька літераторів і художників росіян. Предмети літератури і мистецтв займали і оживляли розмову. Сюди звичайно привозилися всі літературні новини: знову з'явилися вірші, звістки про театри, про книжки, про картини, словом - все, що могло живити цікавість людей, більш-менш рухомих любов'ю до освіти. Незважаючи на грізні події, що відбувалися тоді в Європі, політика не становила головного предмета розмови, вона завжди поступалася місце літературі ».
У Оленинське гуртку з'явилося деякий рух вперед у розумінні питань мистецтва та літератури. Там не було впертих шанувальників нашої штучної літератури XVIII століття: очевидно, зміст її знаходили там занадто фальшивим і пихатим, а форми - занадто грубими. Зате в гуртку цьому з співчуттям зустрічалися нові твори, хоча і написані за старими літературним правилами, але представляли більшу різноманітність і велику природність у зображенні почуття та відрізнялися більшою стрункістю, великою витонченістю віршової форми. У цьому бачили таке бажане наближення нашої поезії до класичних зразків давнини. Але крім того, в гуртку Оленіна помітно було прагнення зробити саму російську життя, нову і особливо давню, предметом поетичної творчості: героїчне, піднесене душу, притаманне не одному класичному - грецькому і римському - світу; воно повинно бути вилучено та з переказів російської старовини і зведено мистецтвом в класичний ідеал. Присутність таких вимог ясно відчувається в літературних симпатіях Оленіна і його друзів. У цьому позначилася і його любов до археології, і його гаряче патріотичне почуття.
Гнєдича дуже полюбили в будинку Оленіна. Гнєдич і Крилов були товаришами по службі Олексія Миколайовича в Публічній Бібліотеці, тому стояли до нього ближче інших його знайомих і були постійними співрозмовниками і гостями в його будинку. Треба зауважити, що Оленіна і Гнєдича зближувало, крім службових інтересів, загальне їм обом захоплення класичними старожитностями та особливо літературою та мистецтвом стародавньої Греції. Між ними був постійний обмін, і письмовий і усний, з приводу особистих занять кожного - одного Іліадою, а іншого пам'ятниками мистецтва Греції. У біографіях Оленіна і Гнєдича відомий ряд листів їх з філології та археології Греції. Переклад Іліади був справою цілого життя Гнєдича. І для Оленіна заняття класичними старожитностями були його улюбленим предметом, якому він з захопленням віддавався на всіх щаблях своєї державної служби і в усі періоди свого життя. Крім того, Оленін володів прекрасними знаннями грецької мови, і ці його. філологічні відомості були так дорогоцінні, що ними намагався користуватися навіть такий знавець грецької мови, яким був сам М. І. Гнєдич. У цій області і Оленін і Гнєдич були взаємно корисними один одному і надзвичайно цінували один одного, постійно потребуючи дружньої допомоги один одного в колі споріднених, а іноді і тотожних вчених, художніх і літературних інтересів. Велика і найголовніша частина їх листування і була викликана саме цими інтересами їхніх постійних занять.
Природно, що Оленінській гурток зробив помітний вплив на вироблення літературних смаків і прийомів Гнєдича. Якщо в ліричних творах Гнєдича вже відчувається настання нового періоду в історії російської словесності, якщо в його творчість в значній мірі вже увірвалося свіже вплив дійсного життя, а в перекладних його працях позначилося в найсильнішому ступені захоплення класичним світом, то у всьому цьому не можна не бачити відображення тих віянь і смаків, якими жили Оленін і його друзі. Зрозуміло, і за освітою, і за природними даруванням Гнєдич і сам був вельми помітною величиною в Оленинське гуртку, але при деякому спорідненості літературних і художніх інтересів, звичайно, він не міг уникнути і благотворного впливу середовища, в якій він завжди відчував себе людиною. A як високо цінували Гнєдича в Оленинське гуртку, кращим показником цього є той факт, що Оленін провів його в постійні відвідувачі та учасники літературних вечорів Імператриці Марії Феодорівна, на яких збиралося завжди саме вибране і дуже обмежене товариство.
Потяг до літературної діяльності позначилося в Гнєдич дуже рано. Майже дитиною Гнєдич висловлював вже деякі проблиски обдарування і на задані теми писав твори у віршах і прозі, непогані для її віку. Перші його твори відносяться до 1795 р., до того часу, коли йому було всього 11 років. У цьому році він написав Мова вітальну і вірші на свято Різдва Христового. Наступна за часом мова збереглася від 1798 року, зміст її також релігійного характеру і, цілком ймовірно, вона сказана була Гнедичем своїм товаришам по закінченні говіння. До того ж раннього періоду відносяться ще кілька юнацьких творів: Мова на Воскресіння Христове і дві промови на Різдво. З цих останніх одна написана віршами і прикрашена в оригіналі малюнком, зробленим і розфарбованим рукою самого автора. Від того часу, який Гнєдич провів в благородному Університетському пансіоні, збереглося ще шкільне твір його, озаглавлена: «Дорослому вихованцю Благородного при Університеті пансіону, для повсякчасного пам'ятання». Твір це розпадається на кілька голів. На першому плані поставлена «Мета виховання»: «Головна мета істинного виховання є та, щоб Млада галузі людства, зростаючи в квітучому здоров'ї і силах тілесних, отримували необхідну просвіта та набували навичок чесноти, щоб досягнувши абсолютно чоловічої зрілості, принести Батьківщині, батькам, собі дорогоцінні плоди правди, чесності, про доброчинність та невід'ємного щастя ». У наступних розділах докладніше розвивається основна думка і розглядається «Посада до Бога, до Государя й Батьківщині, до батьків і до наставників». З інших учнівських творів Гнєдича збереглися його переклади з французької мови. Згодом Гнєдичу неодноразово доводилося тренуватися в складанні літературних творів - промов для виголошення в урочистих зборах за дорученням начальства. При відкритті Імператорської Публічної Бібліотеки 2 січня 1814 Гнєдич виголосив промову «Про причини уповільнюють успіхи вітчизняної словесності» і написав вірші на відкриття Бібліотеки. У міркуванні Гнєдича «Про причини уповільнюють успіхи вітчизняної словесності» виражені думки його про значення вивчення класичних мов для успіхів рідної словесності і рідною мовою. Докладно розвинувши їх, він сам зробив до них загальний висновок і висновок: «одним словом, від часів Риму і до наших, у всіх країнах Європи і в нас, освіта мови тоді тільки починалося, коли письменники знайомилися з мовами древніх, а успіхи там тільки швидше зростали і словесність народну піднесли до досконалості, де письменники грунтовно вивчали твори древніх, визнані зразками чудового смаку ». В урочистих зборах у 1816 і 1817 Гнєдич читав міркування «Про смак, його властивості та вплив на мову і звичаї народів» та поему «Народження Омера».
Дуже рано у Гнєдича виявилося пристрасть до драматичних творів. Він любив читати їх вголос і, мабуть, не тільки сам цінував свої декламаційні обдарування. Згодом він керував навіть відомою актрисою Семенової при розучуванні нею своїх ролей. Ця любов до драматичних творів була панівною пристрастю і тішила його протягом всього життя. Першими дослідами Гнєдича в прозі і віршах були переклади деяких трагедій. Їм переведені чотири трагедії: 1. Абюфар або Арабська сім'я, Дюсі, М., 1802, шестистопним ямбом з римами; 2. Змова Фієскі, Шіллера, прозою, М., 1803; цей переклад, судячи з заголовному листу, зроблений Гнедичем в товаристві якогось А. З. Король Лір, прозова переробка переробки Дюсі одного з кращих творінь Шекспіра, СПб., 1808; в Вперше вона представлена на Петербурзькому придворному театрі 28 листопада 1807; 4. Танкред, Вольтера, віршами, СПб., 1816; ця трагедія була представлена в 1810 р. Крім цих чотирьох трагедій, Гнєдич переклав і кілька уривків драматичних: 1. Два дії з Вольтерова Заїр, в 1809 р.; 2. Три дії з Медеї Лонженьерра, в 1819 р.; 3. З Андромахи Расіна 5-е явище 4-го дії і 3-е явище 5-го дії, у Сині Вітчизни, 1820, ч. 66, No 41, стор 31-38.
Літературні достоїнства драматичних дослідів Гнєдича не викликали особливих захоплень і у сучасників. «Треба сказати правду, говорить Сушков: мова у всіх цих перекладах застарів; проза їх, навіть і свого часу пихата, не розмовна, не подобалася чуйному вуха знавців чистого російської мови, а вірші, особливо в першій трагедії, незрівнянно нижче віршів Озерова, який часто досягав простоти і природності у своїй звучною й текучої майже завжди мови. Втім, в Танкред зустрічаються прекрасні рядки ».
Величезні заслуги Гнєдича в драматичному творчості було прагнення до реалізму і перший досвід реальної комедії. Ще в молоді роки Гнєдич пред'являв до драм вимога відповідати сучасності і бути відображенням побуту і звичаїв. До нашого часу збереглася комедія Гнєдича, що є єдиним зразком його драматичної творчості, оригінальною п'єсою, самостійно задуманої і написаної Гнедичем. Сюжет її взято з сучасної Гнєдичу життя, і вона таким чином є до певної міри комедією вдач. Сюжет для комедії Гнєдича дала середу сучасних йому поетів. За таких сходили іноді абсолютно бездарні, неосвічені і п'яні чиновники, що займаються на дозвіллі ріфмоплетством, та й то за допомогою Письмовник, а іноді і просто торгували чужими віршами серед таких же літературних невігласів, як і вони самі. Дія комедії розгортається близько одного випадку з життя такого «ріфмача», якого Гнєдич вдало назвав Стіхоплеткіним. Багатий провінційний відкупник замовляє йому вірші на іменини своєї дружини. Стіхоплеткін бере замовлення, зобов'язавшись ще раніше двома задатками - від купця за вірші до весілля і від іншого, такого ж, як він сам, поета, Хлистова, або графа свистячі, як назвав Оленін та ж сама особа. Зрозуміло, жоден з трьох замовлень не встигає в термін, тим більше що відкупник занадто рано прислав дві пляшки вина. Зрештою Стіхоплеткін збуває відкупнику якісь незакінчені вірші, мабуть, зі старих, що призначалися племінниці. Біля цього нехитрого сюжету намальована досить яскрава картина убозтва домашнього життя і обстановки дрібного канцелярського чиновника, що вважалися серед купців і прикажчиків на Щукіної дворі за віршотворця. Бідність, що межує з бідністю, невігластво і пияцтво, - ось відмінні риси Стіхоплеткіна, возомнившего про себе занадто багато, як про поета дійсному, що прославив своє ім'я та гідно здобув собі популярність. Це зарозумілість Стіхоплеткіна вельми кумедно і дуже переконливо для відкупника Дубініна. Середа, де він живе, навіть його домашні, мабуть всі навіть нижче його у всіх відносинах, особливо по грубості, неосвіченості і невихованості у взаємних відносинах і зверненнях один з одним. Досить яскраво окреслені на цьому тлі убогості і невігластва відкупник і його дві дочки, які здобули освіту, яка однією з них лише додало романтизму і наївності. Загальну картину некультурності доповнює і досить рельєфно окреслена постать відкупника Дубініна.
Картиною цих негативних сторін життя дрібного чиновника, котрий придумав для поповнення свого убогого заробітку оригінальний кустарний промисел і спеціалізованого на стіхоплетстве, і вичерпуються позитивні якості драматичної творчості Гнєдича. Але і з цього боку його комедія не чужа штучності і шаржу. І в цьому відношенні вона ще дуже далека від того, щоб її можна було визнати побутової комедією. Вузько задумана, вона не широко і виконана. Дрібні інтереси принижених людей не поставлені в ній в перспективу суспільного життя або хоча б життя одного певного кола або класу сучасників, не розроблені в широку картину побуту одного з класів столичного населення, не продумані художньою свідомістю і не зведені в типове явище сучасності. Втім, випадковість сюжету повинна була виключити можливість такого узагальнення. У літературному відношенні комедія не позбавлена деяких достоїнств, як і мову її. Вона не розтягнуто, в ній є рух, написана вона гарною мовою. Проте штучність її закінчення нічим не компенсується і відсуває комедію далеко назад від нової епохи в драматичному творчості, яка відчувалася в деякій частці реалізму її змісту, в оброблена її літературної форми і мови. Втім, Гнєдич не призначав своїй комедії для театру і широкої публіки. Походження і завдання комедії вельми скромні: вона призначалася для розваги обмеженого кола друзів Гнєдича на домашньому спектаклі у Оленіних, в Підгородне їх дачі Пріютіне, в день іменин Єлизавети Марківни, дружини О. Н. Оленіна, 5 вересня 1815 Випадковість і спішність складання комедії позбавили її назви.
Набагато ширше і різноманітніше проявилося поетична творчість Гнєдича. Він писав і самостійні вірші, і перекладні, і запозичені з Феокріта, Байрона, Мільтона, Шеньє, Анакреона, Оссіана. Його поетичний талант і витончений смак, розвиненою солідним освітою, вилилися у щирих, іноді струнких і зворушливих віршах. Форми їх були так само різноманітні, як різноманітні були мотиви, що викликали Гнєдича на поетичну творчість. Він вправлявся у всіх родах і видах поезії, від лірики до сатири. Але майже в усіх творах Гнєдича помітні відзвуки його особистості. Сумний, хворий і самотній, він обрав для своєї музи такі сюжети, які відповідали б її внутрішнього настрою, де він міг би висловити то «таємне нарікання», яке до кінця життя не залишало його разом з фізичною недугою. І ці твори Гнєдича дихають чрезвичайною теплотою. Завжди, майже все своє життя самотній, він чудово висловив цей стан в одному зі своїх віршів:
Сумний мій жереб, доля мій жорстокий!
Нічиєї не пестимо рукою,
Від дитинства я ріс самотній сиротою,
У шлях життя пішов самотній,
Пройшов самотній його худе полі,
На жодному, як у спаленій Лівійської юдолі,
Не зустрілися погляду ні тінь, ні квітка;
Мій шлях самотній я кінчаю,
І кволу старість зустрічаю
У домашньому побуті самотній;
Сумний мій жереб, доля мій жорстокий!
Під впливом глибоких особистих переживань Гнєдич написав зворушливу і сильне вірш «До Провидінню». Невдаваної сумом дихають у ньому такі вірші:
Я серце чисте, як жертву для небес,
Зберігав любові у грудях суворої;
І за роки туги, страждання і сліз
Я чекав любові, як життя нової;
І що ж? Промовляючи обітницю її святою,
Підступно в груди мені ніж втикали;
І відштовхнувши мене, убитого тугою,
На труну з посмішкою вказали.
Особисті переживання дали Гнєдичу привід присвятити деякі свої вірші мотивами суспільного значення. У цьому випадку Гнєдич лише розширював значення дослідів власного життя і, виходячи за рамки індивідуальних горизонтів, ставав ліриком «громадянських мотивів». І в цих віршах Гнєдич виявив багато спостережливості, щирості і натхнення. В одному з них читаються такі пристрасні рядки:
Загинь же цей світ, в якому безперестанку
Невинність понівечене, злодійство увінчане;
Де слабкість є порок, а сила - всі права!
Де посивіла в лиходійствах голова
Безсилого гнітить, невинність вражає
І кров їх на собі порфірів прикриває!
У числі таких творів особливо можна назвати «Гуртожиток», «Перуанець до Іспанцеві», «Військовий гімн греків».
Поетичні твори свої Гнєдич друкував у всіх сучасних йому журналах та альманахах. Його із задоволенням скрізь приймали, а багато з його творів з задоволенням і читали. «Тепер рідко хто заглядає у твори Гнєдича, говорить Сушков, хоча і зустрічаються в його віршах місця чудові за думки, почуття або обробці. Деякі з них дуже подобалися в свій час. Так, наприклад, «Послання Перуанці до Іспанцеві» наробила багато шуму. Помічені були і його «простонародні пісні Греків». Тепер він відомий лише як перекладач Гомерових Іліади, яку також дуже не багато читають і яка залишається ніби навчальною книжкою ».
Сам Гнєдич намічав широкі завдання своєї музи і не ставив їй жодних обмежень будь-якими упередженими поглядами, яких не мав. У зверненні «До моїх віршів», торкаючись їх тим і присвячуючи їх Дружбі, він говорить:
І якщо вона не знайде в вас ні принад слова,
Якими нас Музи з вуст їхніх улюбленців полонять,
Ні полум'яних почуттів, ні дум тих могутніх, які
Киплять на вустах натхненних і душі народів хвилюють:
То - ніжна у почуттях, знайде хоч мене в моїх піснях,
Душі моєї слабкість, бути може, її доброчесність;
Дізнається з них, що в грудях моїх б'ється, бути може,
Не загальне серце; що з юності ніжною воно тремтіло
При відчутті прекрасному, при помислі важливому иль сміливому,
Тремтіло при імені слави і гордою волі;
Що, з юності ніжною любов'ю до муз палаючи,
Воно зберігало, у всіх коловратностях життя,
Цей жар, хоч не полум'яний; але постійний і частий;
Що не було видів, що не було мзди, для яких
Душею торгував я; що, бувши не раз спокушав
Могутністю гордим, з дослідів вийшов я чистим;
Що жертв не курів, розпалює ідолам світу,
Ні словом одним я безсмертної душі не принизив;
Але якщо Дружба знайде в моїх піснях неструнких
Хоч слово для серця, хоч вірш, зігріває почуттям;
Але якщо в цих природність звуках дозвілля
Почує той голос, серцевий мову той всесвітній,
Яким говорить до нас безсмертна матір-Природа,
Бути може, вірші мої, вас я зберіг не до забуттю.
Цю сповідь Гнєдич визнавав для себе обов'язковою і ще раз повторив її в промові, виголошеній у зборах Вільного товариства любителів російської словесності. Він говорив: «Серцем добрий, духом піднесений і вільний, та не зраджує собі служитель муз ні в яких випадках життя, щоб не був раб перед фортуною і не страшиться бідності! Бідність - поскільки училище людей. Якщо вона усеваемого шлях життя тернами жорстокими, то на кожному кроці відкриває такі досліди, такі істини, які не видимі з висоти палат. На цьому шляху людина дізнається людини і навчається любити його, бо бачить, що більша частина людей - нещасні; на тій дорозі, звикаючи чекати всього лише від себе, убогий набуває мужність і силу душі, перші властивості геніїв благородних, властивості, чужі синів щастя, які зростають, як гілки на опорах, слабкі щоб виносити удари бурі. Я не кажу, що багатство марно для розуму, але що розум не повинен раболіпствувати фортуні. Якщо ж письменнику таке зречення обтяжливо, та залишить він терені письмен, та шукає іншого шляху: їх багато, щоб приносити користь батьківщині і заслуговувати добре ім'я. Фортуна ж і меценати, яких він буде шукати, продають прихильності свої за такі жертви, яких майже не можна принести не на рахунок своєї честі ». Підлість для Гнєдича була презирством пороком. Хоча він глибоко поважав Ломоносова, але вірш: «Нас рабство під твоєю державою піднімає», змусив його ще більш цінувати особисту свободу. Гнєдич любив і цінував свободу, але волелюбність його чуже було крайнощів вільнодумства і не стосувалося предметів священних для людини. Гнєдич був глибоко релігійний. Внутрішнє відчуття він ставив вище за всякі розмірковувань. «Так як ми відчуваємо Бога і совість, - міркує він, - то і повинні їм вірити: всі доводи будуть завжди нижче переконань цього відчуття ... У бурі лих світильник філософії набагато менше заспокоює, ніж маленька лампада перед образом Святої Діви ... Суворі, чисті звичаї і благочестива думка ще більше потрібні в союзі з музами, ніж геній ». Гнєдич склав навіть особливу для себе молитву, так як відчував потребу в такій, «в якій би душа його знаходилася у власних стосунках до Бога». Разом з тим він любив свою батьківщину - Росію і так характеризував себе в посланні «Іноземцям - гостям моїм»:
... До поезії любов'ю він дихав,
Їй найкращі дні життя присвячував;
Розмовляв з Гомером і природою,
Любив батьківщину, але жив у ньому не рабом,
І у себе під тісним куренем
Дихав святий свободою.
Всі ці особливості особистого характеру Гнєдича служили сприятливими обставинами, завдяки яким з'явилися на світ найкращі твори його Музи - елегійні. Їх особливо вітали сучасні йому письменники і серед них Пушкін. Поети присвячували Гнєдичу свої вірші. Посилаючи йому «Кавказького бранця», Пушкін писав: «Поетові піднесеного, освіченому цінителю поетів, вам віддаю мого Кавказького бранця». В іншому листі Пушкін питав Гнєдича: «Ви, якого Геній і праці занадто високі для цієї дитячої публіки, що ви робите, що робить Гомер?» Йому ж Пушкін присвятив послання, в якому читаємо про Гнєдич:
Ти, якому доля дала
І сміливий дух і розум високий,
І важливим пісням прирекла -
Відраді життя самотньої;
О ти, який воскресив
Ахілла привид величавий,
Гомера музу нам явив
І сміливу співачку слави
Від дзвінких уз звільнив -
Твій голос досяг самоти,
Де я сховайся від гоніння
Ханжі і гордого дурня,
І знову він оживив співака,
Як солодкий голос натхнення.
Обранець Феба! Твій привіт,
Твої хвали мені дорогоцінні ...
У суворій і сумною долю Гнєдича відрадою і втіхою йому служила любов до поезії і наукам. Він сам зізнавався у відповіді на послання графа Хвостова:
Мій дух лише запалений любов'ю до наук,
До священної істини, золоті ліри до звуків,
І щасливий, відчуваючи чарівну солодкість їх.
Вони відрада мені в сумних днями моїх:
Захопленої душею при голосі лір священних,
Живий я йду на бенкет богів блаженних.
У сукупності всіх умов освіти, обдарувань, дружби і життєвої обстановки Гнєдич виробив високе розуміння покликання письменника і вимог і очікувань від його творів. «Якщо б я шукав слави, каже він, я б догоджав так званим вимогам часу і новим ідеям, але я жив у світі своїх ідей, хоча не зовсім класичних, але абсолютно протилежних новим, щодо словесності». Детальніше свій погляд Гнєдич висловив у промові, виголошеній у зборах Вільного товариства любителів російської словесності: «Як у давнину полум'я ігор священних швидко переходив з рук в руки, переходить тепер від народу до народу полум'я мистецтв і знань. У такий час перо письменника може бути в руках його знаряддям більш могутнім, більш дійсним, ніж меч в руці воїна ... Письменник своїми думками діє на думку суспільства, і чим вона багатша даруванням, тим наслідки неизбежнее. Думка є володар світу. А тепер щоб було перо в руках письменника те, що скіпетр в руках царя: твердий, благородний, величний. Перо пише, що накреслювала на серцях сучасників і нащадків. Їм письменник бореться з невіглаством нахабним, з пороком могутнім, і сильних землі закликає з безмовних трун на суд потомства. Щоб володіти з честю пером, повинно мати більше мужності, ніж володіти мечем. Але якщо письменник благородне свою зброю схиляє перед своїми ворогами, якщо він принижує його, щоб лестити могутності, або якщо красою квітів покриває розпуста і вади; якщо, замість вогню благотворного, він розпалює в душах руйнівна пожежа, і їжу сердець чутливих перетворює на отруту: перо його - скіпетр, що впав у порох, або зброю вбивства! .. Письменник, кажуть, є вираз часу, друк духу і моралі століття свого. Як? Співак, син натхнення небесного, повинен бути тільки відлунням людей? Він, вільний, повинен рабськи слідувати за століттям і, сам захоплюючись вадами його, повинен живити їх, обсипати квітами і муз перетворювати на сирен, спокусниць людини? Вдалися, думка, негідна розуму! У царство жаху, коли закони заборонили сповідання Творця, в дні безвір'я та безбожжя народного, Деліль на руїнах вівтарів співав буття Бога і безсмертя душі. Ось подвиги письменника! Пробудити, вдихнути, запалити пристрасті благородні, почуття високі, любов до віри і вітчизні, до істини і чесноти, - ось що потрібно в такий час, коли благороднейшими властивостями душі жертвують егоїзму, або так званого світла розуму, коли холодний розум цього спустошує серце, а ницість духу пригнічує в ньому все, що підносить буття людини. У такий час потрібніше надмірний велич людини, ніж принижувати його; краще наслідувати тим скульптора давнини, які творам своїм дали зразки благородні і величність, що перевершує природу земну, ніж поезію уподібнювати Цирцеї, що перетворила супутників Одіссея у тварин ».
Цей пристрасний тон видає в Гнєдич живий інтерес та гаряче участь в напрямку рідної літератури. Гнєдич знаходив, очевидно, що сучасне йому направлення помилково і шкідливо, що воно догоджає вимогам часу і новим ідеям, анітрохи не схожим на його власні поняття про літературу, покликаної благотворно діяти на просвітництво та звичаї народу. Гнєдич і насправді несхвально дивився на сучасну йому вітчизняну літературу. Він негативно ставився до сентименталізму, від якого можна було очікувати не підйому та зміцнення духу, а його зниження і ослаблення. Гнєдич не схвалював і романтизму, і був противником балад, хоча і визнавав прекрасне дарування Жуковського, «людини істинно доброго і благородного». Це суворе ставлення Гнєдича до рідної словесності і до вітчизняних письменникам не заважало загальній повазі Гнєдича і вірі в щирість і правоту його прагнень. Чудово висловив цю думку князь Вяземський у своїй «Записній книжці»: «Гнєдич в гуртожитку був чесний чоловік; в літературі був він чесний літератор. Так, і в літературі є своя чесність, своє праводушіе. Гнєдич в ній трималася завжди без страху і без докору. Він високо цінував своїм званням літератора і носив його з благородною незалежністю. Він був далеким від всіх витівок, всіх дрібних пристрастей і промисловостей, які іноді знижують рівень, з якого письменник ніколи не повинен би сходити ».
Літературна творчість Гнєдича як у поезії, так і в прозі не мало такого значення в історії російської літератури, яке отримав його перекладацьку працю. Переклад Іліади Гомера обезсмертив його ім'я і приніс йому заслужену славу. Це був не тільки праця, а й подвиг всього життя Гнєдича, якому він присвятив усі свої сили і всього себе цілком.
До Іліаді Гнєдич плекав любов ще в університеті. Гомер був його улюбленим поетом, якого він ретельно вивчав ще на шкільній лаві, і після того він ніколи не переривав своїх занять грецькою мовою і грецькими письменниками, особливо Гомером, «глибоко вникаючи в кожен вірш, в кожен звук Іліади». «Вона була співбесідницею, слухали всього його життя, - говорить Лобанов, один Гнєдича. - Ні хвороби, ні страждання не остудили в ньому цієї любові: Гомер був постійним предметом палких бесід його ». До переведення Іліади Гнєдич приступив, однак, не раптом, і самий переклад її гекзаметром з'явився значно пізніше перших його дослідів в цьому роді. З 1807 р. Гнєдич розпочав переклад Іліади, і, будучи двадцятитрирічним молодою людиною, прирік себе на серйозний, довгий і тяжкий подвиг. Спочатку він перекладав Іліаду олександрійськими віршами і в 1809 р. видав у світ сьомий пісня, даючи право думати, що його праця є продовженням перекладу Кострова, обіймає перші шість піснею Іліади й виконаного теж олександрійськими віршами. Заохочуваний до праці подальшому Гнєдич був невтомний у роботі. Але вміючи відчувати у всій силі краси оригіналу і бажаючи передати його на вітчизняний мову з найсуворішим точністю, він нарікав, що александрійський вірш не представляє до того можливості. Не були задоволені таким перекладом і деякі освічені сучасники Гнєдича, і серед них Пушкін. Відомий випадок читання Гнедичем уривків зі свого перекладу Іліади олександрійським віршем у суспільстві Зеленої Лампи, коли Пушкін кривився і позіхав. Гнєдич наполегливо просив його вказати вірші, які йому не подобалися. Пушкін відповів чотиривірш:
З тобою в суперечку я не вступаю,
Що жорстке у віршах твоїх зустрічаю;
Я руку наклав,
Погладив - скалка.
Бути може, саме цим першим перекладом Гнєдича викликана була і та епіграма Пушкіна, яку він так ретельно закреслив у своєму зошиті і яку так старанно відновили редактори Академічного видання віршів Пушкіна. Пушкін знищив її, очевидно, тому, що вона зовсім не вдалася йому в метричному відношенні і вірш її вийшов дуже тяжкий. (Див. Твори Пушкіна, видання І. А. Наук, том другий СПб., 1905, приміт. Стор 174-175, і «Пушкін і його сучасники», випуск XIII, СПб., 1910, 13-17 стор) .
У 1813 р., коли Гнєдич дописував вже 11-ю пісня, С. С. Уваров звернувся до нього з листом, що мали вирішальний вплив на подальший працю Гнєдича і переконав його перевести Іліаду гекзаметром. «Одна з найбільших красот грецької поезії, - писав Уваров, - є багате і систематичне її стопосложеніе. Тут кожен рід поезії має свій розмір, і кожен розмір не лише свої закони і правила, але, так би мовити, свій геній. і свою мову. Гекзаметр (шестистопний героїчний вірш) надано епопеї. Цей розмір вельми здатний до такого роду поезії. При найбільшою ясності, він має дивну достаток в оборотах, важливу і чарівну гармонію ». Вказавши на недостатність олександрійського вірша, який ми запозичили у французів, Уваров продовжував: «Пристойно нам, Російським, які мають, на щастя, рясний, метричний, просодії наповнений мову, слідувати настільки сліпому забобону? Пристойно нам, що мають в мові ці чудові якості, запозичувати у іноземців бідну частину мови їх, просодию, абсолютно нам не властиву? .. Чи можливо дізнатися гекзаметр Гомера, коли, зіщулившись його в олександрійський вірш і залишаючи одну думку, ви відкидаєте розмір, оборот, розташування слів, епітети, одним словом, все, що становить красу оригіналу? Коли замість плавного, величного гекзаметра я чую убогий і сухий олександрійський вірш, римою прикрашені, то мені здається, що я бачу божественного Ахіллеса у французькому сукню ». Гнєдич цілком погодився з Уваровим і, при листі до нього, представив у «Розмову любителів російського слова» майже всю другу пісню Іліади, перекладену гекзаметрами. Нова праця Гнєдича отримав схвалення, але не спільне. Капніст і Воєйков представили свої заперечення, блискуче спростовані Уваровим. Ця суперечка привів Гнєдича до непохитної рішучості перевести Іліаду розміром оригіналу. Гнєдич, з величезною силою волі і самовідданою любов'ю до праці, цілком віддався подвигу. Він вивчав до найдрібніших подробиць кожен вірш Іліади, кожне слово, і терпляче і наполегливо перекладав слово за словом, поступово удосконалить та вірші й мова. Плодом наполегливої, копіткої праці, через двадцять років після надрукування першого досвіду перекладу в 1829 р. стало повне видання Іліади, перекладеної розміром оригіналу. У передмові до видання Гнєдич так пояснив причини, що змусили його обрати гекзаметр для перекладу Іліади і те почуття задоволення, яке він пережив: «Для працюючих в якому б то ні було роді мистецтва нічого немає сумніше, як бачити, що праця свій можна зробити краще, і не мати до того способу. Такі були мої думки при перекладі Іліади римованому. Скінчивши шість пісень, я переконався досвідом, що переклад Гомера, як я його розумію, у віршах олександрійських неможливий, принаймні для мене, а що залишається для цього один спосіб, кращий і найвірніший - гекзаметр. Полонений чином розповіді Гомерових, якого принадність нероздільна з формою вірша, я почав відчувати, чи немає можливості зробити російським гекзаметром враження, яке отримував я, читаючи грецький. Люди освічені схвалили мій досвід, і ось що дало мені сміливість відв'язати від ганебного стовпа вірш Гомера і Вергілія, прикутий до нього Тредьяковским ... Вірний своїм переконанням, що гекзаметр і без спондеями має в мові російській рясні стихії для свого складу, я не переймався ні розмовами, ні пересудами. Але праця, в якому все було для мене нове: вірш, який не мав зразків і який, яке б не було його гідність, з перекладом поеми чуженародной не міг раптом стати рідним, живим для слуху народу, і сама поема, якої предмет так віддалений від нас, якої краси так чужі, так незнайомі нашому смаку, але у якій між часом 17 тисяч віршів ... Ось що повинно було лякати мене. Часто думав я: вірш, яким я внутрішньо пишаюся, може бути зникне у величезній поемі; може бути, ніхто не зверне на нього нового уваги після того, як я прочитав його з почуттям задоволення ... Але не хочу бути невдячним: найчистішими задоволеннями в житті зобов'язаний я Гомеру; забував праці, які накладала на мене любов до нього, і пошту себе найщасливішою, якщо хоча іскра вогню небесного, в його вічних творах палаючого, і мої труди одушевити ». Лише деяку тінь невдоволення Гнєдич висловлює в наступних рядках передмови: «Пізніше, ніж би міг, і не в тому вигляді, як би бажав, видаю переклад Іліади. Довготривала хвороба перешкодила мені раніше надрукувати його й додати Введення і Примітка ». Як багато працював Гнєдич над вивченням грецького тексту Іліади і над підбором відповідних російських слів і виразів - доводить листування його з Оленіним і Лобановим. Відомі листи Оленіна і Гнєдича з філології та археології Греції. І Лобанова Гнєдич нерідко просив допомогти в нелегкій справі перекладу. Мабуть, саме в цій праці лежав для Гнєдича великий камінь спотикання, збільшував труднощі внаслідок крайніх недосконалостей сучасного Гнєдичу літературної мови. Гнєдичу доводилося не тільки з працею вишукувати відповідні слова і вираження в російській мові, але навіть і винаходити нові. Природно, що праця цілого життя, працю зовсім новий, не полегшений попередниками, повинен був мати деякі недосконалості, і вони дуже скоро були помічені сучасниками Гнєдича і їм самим, звичайно, перш за все. Критика відзначила, що «Гнєдич повідомив гомерівським пісням якусь урочистість, налаштував їх на | риторичне тон, чому особливо сприяло зайве і не завжди розбірливе вживання слов'янських слів та зворотів». Першим на це вказав, мабуть, Погодінській «Московський Вісник» (1830, ч. 1, стор 372-408). Тут, здається, вперше відзначена «невдача у складанні новостворених слів». І треба зауважити, що критика праці Гнєдича від першого дня появи його у світлі і до наших днів не пішла далі зауважень про мову перекладу, які справедливіше було б віднести не до самого Гнєдичу, а до сучасного йому літературної мови та побудові російської літературної мови. І незважаючи на це, поява перекладу Гнєдича було одностайно вітатиметься всіма літературними сучасниками Гнєдича і у всіх почасових виданнях. Той же «Московський Вісник» писав: «Слава Богу! Нарешті ми дочекалися Іліади Гомера! Вітаємо, від усього серця вітаємо нову, давно Жданов бажаним гостем! »Цей же журнал визнавав і заслугу перекладача:« наш перекладач мав також про свою справу здорове поняття, що приносить справжню честь його естетичному розумінню ». Самий працю Гнєдича Погодінській журнал назвав «благородним мужністю» і «за обрання для перекладу Іліади гекзаметра» віддав «повну честь поважному прелагатель». «Північна Пчола» в першому номері 1830 також привітала видання Іліади: «І російська словесність прикрасилася сим віковим надбанням поезії всього людства. Микола Іванович Гнєдич збагатив нашу літературу, нашу мову безсмертним співом, прешедшая тисячоліття. Ми отримуємо в цьому перекладі не бліду копію, не боязке наслідування прозою або віршами олександрійськими, але вірний, живий, полум'яний список, в якому збережені всі риси, всі фарби оригіналу; нам переданий вірш Гомера з тим же розміром, з тою ж гармонія, які полонили Солона і Олександра: ми бачимо давній світ в дитячої його простоті, бачимо ветхий Олімп, бачимо стан грецький і твердині Троянські в точній їх вигляді; чуємо і голос богів і бесіди героїв давнини, у вірних відлунні ». Свою статтю газета патетично закінчує: «Нехай виставляє отруйне жало своє пожовкла з заздрості єхидна! Справжні любителі словесності вітчизняної та чтітелі обдарувань і заслуг захистять співця, який передав нам солодкі вірші батька поезії! »І такі привітання були загальними з боку письменників і шанувальників витонченого при виході Іліади. Попереду інших захоплених голосів був голос Пушкіна. У «Літературній Газеті (1830, No 2) Пушкін писав:« Нарешті вийшов у св ет так давно і так нетерпляче чекав переклад Іліади! Коли письменники, розпещені хвилинними успіхами, здебільшого кинулися на блискучі дрібнички, коли талант цурається праці, а мода нехтує зразками давнини, коли поезія не є побожне служіння, але тільки легковажне заняття: з почуттям глибокої поваги і вдячності дивимося на поета, який присвятив гордо найкращі роки життя винятковому праці, безкорисливим натхнення і здійснення єдиного, високого подвигу. Російська Іліада перед нами. Приступаємо до її вивчення, щоб з часом віддати звіт нашим читачам про книгу, що повинна мати настільки важливий вплив на вітчизняну словесність ». Висока гідність перекладу Гнєдича Пушкін чудово охарактеризував у своєму прекрасному двовірш, присвяченому праці Гнєдича і виражає ті враження, які збуджує в читачі переклад Гнєдича:
Чую змовклої звук божественної, Еллінської мовлення;
Старця великого тінь чую збентеженою душею.
Високо цінував працю Гнєдича і Бєлінський. Він ставив гекзаметри Гнєдича вище гекзаметрів Жуковського і визнавав, що «осягнути дух, божественну простоту і пластичну красу стародавніх Греків судилося на Русі поки тільки одному Гнєдичу».
І до нашого часу переклад Іліади, досконалий Гнедичем, зберігає все своє значення, і високі достоїнства його анітрохи не зменшуються кількома словами і виразами, в яких критики бачать слов'янізми і неологізми, від яких, однак, і особливо від слов'янізмів не вільні і самі критичні статті , принаймні, сучасників Гнєдича.
Завершивши свій великий і чудовий працю з перекладу Іліади, Гнєдич незабаром і зовсім спочив від усіх праць земних. На могилі його в Олександро-Невській Лаврі, загальними зусиллями вдячних друзів, споруджений пам'ятник, на якому зроблено напис: «Гнєдичу, що збагатив Руську Словесність перекладом Омира», і вірш 249 з I пісні Іліади:
«Речі з вуст його віщих солодшою меду ліліся».
Крім зазначених вище творів Гнєдича, його перу належать:
1. Роман «Дон Коррадо де Герреро, чи Дух помсти і варварства гішпанці», - роман жахливих злодійств і пригод, - «російське твір», у двох частинах, М., 1803; твір це написано Гнедичем, безперечно, під впливом романів французьких і німецьких і не має художніх достоїнств.
2. «Лист до Б. про статую Миру, окреслене для графа Миколи Петровича Румянцева скульптора Канови в Римі»; після докладного опису статуй Гнєдич висловлює свої думки про достоїнства і недоліки її та укладає свій лист: «може бути, оне (думки) не є справедливими; може бути, в ній є і краси більш тонкі, і вади більш Відчутних, але перші не для мого погляду, а останні не для моїх почуттів: я бачив статую кілька разів, але все ще мало, щоб дивитися на неї з холоднокровністю ».
3. «Зауваження на досвід про російською віршуванні Востокова і про просодії древніх».
4. «Мова, виголошена в зборах вільного товариства любителів російської словесності».
5. Ідилія у віршах «Рибалки», в якій знаходиться класичний опис петербурзьких білих ночей, зазначене Пушкіним у примітках до «Євгенія Онєгіна».
6. «Простонародні пісні нинішніх Греків» з оригіналом видані та переведені у віршах, з додатком вступу, порівняння їх з простонародними піснями російськими і приміток М. Гнедичем », СПб., 1825.
Багато віршів і статей написав Гнєдич і крім згаданих, і твори свої він друкував у журналах: «Північний вісник», «Квітник», «Драматичний Вісник», «Вісник Європи», «Син Вітчизни», «Український Вісник», «Північний Спостерігач »,« Журнал витончених мистецтв »,« Московський Телеграф »,« Північна Бджола », і в альманахах:« Північні Квіти »,« Літературний Музеум »,« Нові Аоніди »,« Альціона »,« Талія »,« Полярна Зірка », «Листок грацій», «Новоcелье», «Раут». За життя свого Гнєдич встиг надрукувати в окремому виданні свої вірші в книзі: «Вірші М. Гнєдича, СПб., 1832». Крім віршів тут же надруковані «Пісні нинішніх Греків» і «Трагедія Танкред». З деякими пропусками це видання повторене було в серії «Повне зібрання творів російських авторів» під заголовком: «Твори Гнєдича. Видання Олександра Смирдина. СПб., 1854 ». Згодом було ще три видання творів Гнєдича:
1. «Твори М. І. Гнєдича. Томи 1 і 2. Перше повне видання. Видання Товариства М. О. Вольф. 1884 ».
2. «Зібрання творів H. І. Гнєдича в шести томах. Друге видання, з портретом автора і критико-біографічним нарисом, складеним М. Мінським (Н. М. Віленкін). Видання Товариства M. О. Вольф. 1903. Безкоштовний додаток до журналу Новий Світ ».
3. «Н. І. Гнєдич. Повне зібрання творів. Бібліотека «Півночі». Безкоштовний додаток. Вид. Н. Ф. Мертц. СПб., 1905 ». У цьому виданні, крім цього загального заголовка, на кожному томі надруковано ще: «Повне зібрання поетичних творів і перекладів М. І. Гнєдича».
Про всі ці виданнях треба сказати, що вони лише називають себе «повними», а насправді вони далекі від повноти: у них немає прозових творів Гнєдича, та й у поезії його є прогалини. Не самостійна і біографія Гнєдича, написана Мінським: він користувався тільки друкованими матеріалами, та й то не всіма.
Найбільш повний бібліографічний покажчик друкованих матеріалів про Гнєдич надрукований у книзі: «Джерела Словника Російських Письменників. Зібрав С. А. Венгеров. Т. I. СПб., 1900 »... Але і цей покажчик слід поповнити одною брошури: «Мова викладача російської словесності М. П. Ізволенского: Гнєдич, як оратор, філолог і патріот». Полтава. 1883. Крім того покажчик страждає досить великими пробілами в тій частині, яка повинна була б повідомити про Гнєдич: «Що він надрукував у періодичних виданнях».
Останнім виданням, за часом, матеріалів про Гнєдич є стаття Г. П. Георгієвського: «А. М. Оленін і Н. І. Гнєдич. Нові матеріали з Оленинське Архіву », - надрукована в« Збірнику Відділення російської мови та словесності Імператорської Академії Наук »тому ХС ², No 1, СПб., 1914. У ній надруковані невидані твори і листування Гнєдича.