Ім'я файлу: Аристотель.docx
Розширення: docx
Розмір: 30кб.
Дата: 20.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Славич Захар.pptx
14-16.docx
Git-Gitflow.pptx
педіатрія.docx
ФІЗИКА 3.docx
2кур.docx
ТЕХНОЛОГЫЧНЫ КАРТИ.docx
99763.ppt

Міністерство освіти і науки України


доповіДЬ
на тему:
Які ідеї Аристотеля я поділяю, а які для мене не зрозуміли, чому? (за твором Аристотеля «Політика»)
Виконав:

студент групи М 20-3

Дніпро
2022

Аристотель (384–322 рр. до н. е.) – найбільший давньогрецький мислитель-енциклопедист, учень Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник Лікея (в іншій транскрипції – Ліцею, або перипатичної школи), засновник формальної логіки. Саме Аристотель створив понятійний апарат, який досі пронизує філософський лексикон і сам стиль наукового мислення. Біля 20 років Аристотель навчався в Академії Платона, а потім значною мірою відійшов від поглядів вчителя, заявивши: «Платон мені друг, але правді слід віддати перевагу».

Під час написання «Політики» Аристотель проробив гігантський працю, вивчивши разом із своїми учнями конституції 158 грецьких полісів. В основу робіт філософа було покладено порівняння та аналіз доступних йому діючих базових законів міст-держав. До цього часу подібні спроби зіставлення законодавства не те що не робилися, а просто нікому не спадали на думку. Тим самим Аристотель заклав основи майбутньої методології політичної науки.

Оскільки початком політики у Аристотеля виступає етика, тому об’єктами політичної науки є прекрасне та справедливе. Аристотель вважає державу політичною організацією суспільства, продуктом природного розвитку та водночас вищою формою спілкування, а людини – відповідно, істотою політичною. «Держава, – переконує він, – належить до того, що існує за природою ... і людина за своєю природою є істота політична, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, або недорозвинене в моральному сенсі істота, або надлюдина... така людина за своєю природою тільки й прагне війни. У всіх людей природа внесла прагнення державного спілкування, і перший, хто організував це спілкування, надав людині найбільше благо. Людина, знайшов своє завершення, - найдосконаліший з живих істот і, навпаки, людина, яка живе поза законом і правом, - найгірший із усіх».

Політика – наука, знання про те, як найкраще організувати спільне життя людей державі. Політик повинен враховувати, що люди мають не тільки чесноти, а й вади. Тому завданням політики є не виховання морально досконалих людей, а виховання чеснот у громадян. Доброчесність громадянина полягає в умінні виконувати свій громадянський обов’язок і в здатності підкорятися владі та законам. Тому політик має шукати найкращого, тобто, того хто найбільш відповідає зазначеній меті державного устрою.

Аристотель критикує проект ідеальної держави Платона, зокрема за його гіпотетичну «монолітну» єдність. На противагу Платону Аристотель стверджує, що спільність володіння, заснована в комуні, зовсім не знищує основу суспільного розколу, а навпаки, багаторазово його посилює. Звичайно, властивий людині егоїзм, піклування про сім’ю, турбота насамперед про своє, ніж загальне, - об’єктивна реальність державного буття. Комуністичний, утопічний проект Платона, який заперечує сім’ю та приватну власність позбавляє необхідної спонукальної сили політичну активність особистості [1, с. 112]. А запропонована Платоном спільність майна, дружин та дітей призведе до знищення держави. Аристотель був переконаним захисником прав індивіда, приватної власності та моногамної сім’ї, а також прихильником рабства.

Будучи прихильником рабовласницької системи, Аристотель тісно пов’язував рабство з питанням власності: у самій суті речей коріниться порядок, з якого вже з народження деякі істоти призначені до підпорядкування, інші ж – до владарювання. Це загальний закон природи і йому підпорядковані і живі істоти. За Аристотелем, «хто за природі належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, та по своїй природі раб. Людина належить іншому в тому випадку, якщо він, залишаючись людиною, стає власністю; остання є знаряддям активним і окремо існуючим» [5, с. 447]. При цьому рабство у Аристотеля етично виправдане, адже раб позбавлений чесноти. Разом з тим, відносини пана та раба є, на думку Аристотеля, елементом сім’ї, а чи не держави.

Аристотель продовжує вчення Платона про державу як об’єднання людей для взаємодопомоги та співпраці, політики як мистецтва забезпечувати людям найвищу справедливість і про право як найбільш повному та досконалому її вираженні. Право уособлює політичну справедливість. Отже, першочерговим завданням права є охорона життя, власності кожної людини. Закон повинен відповідати, на думку Аристотеля, політичній справедливості та праву. Право – це мірило справедливості, регулююча норма політичного спілкування. Суспільство не може існувати без законів та права: «людина, яка живе поза законом і права, – найгірша з усіх». Аристотель виправдовує правове примус: «більшість людей кориться швидше необхідності, ніж розуму, і страх перед покаранням більш, ніж честі »[2].

«У кожній державі є три складові: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими та іншими. Оскільки, за загальноприйнятою думкою, поміркованість і середина – найкраще, то, зрозуміло, і середній достаток з усіх благ краще. За наявності його найлегше коритися доказам розуму; навпаки, важко дотримуватися цих аргументів людині надпрекрасній, надсильній, надзнатній, надбагатій чи, навпаки, людині надбідній, надслабкій, надприниженій за своїм суспільним становищем. Люди першого типу стають переважно нахабами і великими мерзотниками. Люди другого типу часто робляться лиходіями та дрібними мерзотниками. А зі злочинів одні скоються через нахабство, інші – внаслідок підлості.

Таким чином, одні не здатні панувати і вміють підкорятися лише тій владі, яка з’являється у панів над рабами; інші ж не здатні підкорятися ніякій владі, а панувати вміють тільки так, як панують пани над рабами» [6].

Отже, ясно, що найкраще державне спілкування – те, що досягається за допомогою середніх, і ті держави мають гарний лад, де середні представлені у більшій кількості, де вони – у кращому разі – сильніші за крайнощі. Поєднавшись з тією чи іншою крайністю, вони забезпечують рівновагу і перешкоджають перевагу супротивників. Тому найбільшим благополуччям для держави є те, щоб її громадяни мали власність середню, але достатню, а в тих випадках, коли одні володіють надто більшим, інші ж нічого не мають, виникає або крайня демократія, або олігархія в чистому вигляді, або тиранія, саме під впливом протилежних крайнощів. Адже тиранія утворюється як із надзвичайно розпущеної демократії, так і з олігархії, значно рідше – із середніх видів державного устрою та тих, що схожі з ним.

Формі держави у вченні Аристотеля надається визначальне значення. Вона включає форму державного ладу, вид державного правління, залежить від конкретних умов тієї чи іншої країни чи народу. Ті форми (монархія, аристократія, політія), за яких володарі мають на увазі загальну користь, є правильними. Ті (тиранія, олігархія, демократія), які мають на увазі лише благо правителів, – неправильними. «Правильність» устрою у Аристотеля не залежить від кількості правлячих. І це проявляється ще одна особливість вчення мислителя.

Найправильніша форма – це політія, у якій більшість править на користь загальної користі. Політія – це конституційна помірковано-демократична республіка, керівники якої здатні поєднати свободу з порядком, мужність з мудрістю. Політія – це змішана форма правління держави, що виникає з поєднання двох неправильних форм: олігархії та демократії. Отже, принцип створення ідеальної форми правління – змішання двох неправильних форм. Аристотель так описував політію: вона «зустрічається вкрай рідко і в небагатьох. Зокрема, обговорюючи Можливість встановлення політії у сучасній йому Греції, Аристотель прийшов до висновку, що така можливість невелика.

У політиці править більшість на користь загальної користі. Політія – «середня» форма держави, і «середній» елемент тут домінує у всьому: у звичаях – поміркованість, у майні – середній достаток, у владарюванні – середній шар.

«Тільки там, де в складі населення середні мають перевагу або над обома крайнощами, або над однією з них, державний устрій може розраховувати на стійкість» [2]. Бо олігархія посилює існуюче майнова нерівність, а демократія надмірно зрівнює багатих та бідних. «Відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії – олігархію, відхилення від політії – демократію, відхилення від демократії – охлократію», – так писав Аристотель.

Отже, «Політика» Аристотеля – це цінний трактат як для вивчення політичних поглядів самого філософа, так дослідження давньогрецької політичної історії, а розроблена ним методика стала прогресивною у його часи і залишається актуальною і до сьогодні.


Які ідеї Аристотеля я поділяю?

1. Я підтримую ідею філософа, що в якості головного державного принципу «Політики» є верховенство закону, як ознака доброї держави, а не тільки як неминуча необхідність. Будь-який правитель не може обійтися без закону, тому що закон має ту неупередженість, якої не має жодна людина. Політичні відносини, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільняти громадян від відповідальності, а це можливо коли і чиновники, і громадяни мають легальний статус. Влада та авторитет закону не виключають повноважень певного органу управління, а надають його діяльності таку силу моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати.

2. Щодо форми устрою держави, то, погоджуючись з думкою Аристотеля, – це держава зі змішаною формою устрою, де розумно поєднуються елементи демократії та олігархії, її соціальною основою є існування великого середнього класу – людей не дуже багатих і не дуже бідних. За такого соціального фундаменту можна побудувати політичну структуру, яка базується на інститутах, типових як для демократії, так і для олігархії. Принципом держави середнього класу є збалансованість, рівновага між двома факторами, які обов’язково мають значення у будь-якій політичній системі. Це філософ називає якістю та кількістю влади. Перший чинник - політичний вплив, що виникає з престижу багатства, походження, становища та освіти; другий – це переваги, які гарантує більшість. Якщо домінує перший, то правління стає олігархією, а якщо другий – то демократією. Для того, щоб встановити стабільність, необхідно, щоб держава містила в собі обидва фактори та взаємно регулювала їх. Тому найлегше зробити це там, де існує великий середній клас, і цей тип держави є безпечним і найбільш правовим з тих, що є. Держава, яка здатна об’єднати ці два фактори, може бути впевнена, що вона вирішила основні проблеми стабільного та постійного правління.

3. Не можу не погодитися з філософом щодо політичного ідеалу: основна мета існування держави – етичне призначення. Твердження автора про щасливе життя, заради якого створюються держави, життя відповідно до благодійності, не зустрічає перешкод. Реальна мета існування держави повинна включати і моральне зростання громадян, оскільки держава має бути об’єднанням людей, які живуть разом для досягнення кращого життя. Це ідея чи суть держави. Ці визначення привели Аристотеля до переконання, що держава є самодостатнім, тобто вона сама по собі здатна забезпечити всі умови, за яких можливий її подальший розвиток.

«Закон, структура держави, держава та форма правління мають тенденцію до єднання, тому що з морального погляду вони мають однакове відношення до тих завдань, які спонукають державу до існування. Визначити, яка держава є ідеальною, неважко. У такій державі домінуючим має бути найкращий із можливих способів життя.» Однак якщо почати з вивчення реальних держав, то їхня відмінність від ідеалу буде очевидною. Якщо мета існування держави не найкраща, то її реалізація вимагає способу життя, що також не є найкращим. У реальній державі мають бути різні типи людей та різні види чеснот. Їхня комбінація визначає форму правління.

Отже, значна частина вчення Аристотеля не стала лише теоретичною конструкцією. Воно збагатило практичну політику та державне будівництво, що не могло не позначитися на відповідних правових системах. Цілий ряд ідей великого мислителя в даний час наділений конституційно-правовою формою. Тому і сьогодні необхідно вивчати та аналізувати наукову спадщину філософа, оскільки його концепції мають значущість як у педагогічному та науковому процесах, так і у правотворчій та політичній практиці.

Джерела:



  1. История государственно-правовых учений / отв. ред. В.В. Лазарев. М.: Спарк, 2006. 672 с.

  2. Марченко М.Н., Мачин И.Ф. История политических и правовых учений. М.: Высшее образование, 2005. 495 с.

  3. Мачин И.Ф. История политических и правовых учений. М.: Высшее образование, Юрайт-Издат, 2009. 412 с.

  4. Мухаев Р.Т. История политических и правовых учений. М.: Приор-издат, 2004. 608 с.

  5. Мыслители Греции. От мифа к логике: сочинения / сост. В.В. Шкода. М.: Издво Эксмо-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 1998. 832 с.

  6. Правовая мысль: антология / автор-сост. В.П. Малахов. М.: Акад. проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. 1016 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас