Сутність права

Міністерство внутрішніх справ Російської Федерації
Бєлгородський юридичний інститут
кафедра державно-правових дисциплін
Курсова робота
з теорії держави і права
Тема: «Проблеми визначення сутності права»
Виконав:
курсант 113 взводу
рядовий міліції
Протаповіч Р, Ю,
Науковий керівник:
викладач кафедри ГосПД
кандидат юридичних наук
капітан міліції
Крамськой І.С.
Білгород-2008.

Зміст
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3
1. Основні ознаки права ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 6
2. Сутність права: еволюція уявлень ... ... ... ... ... ... ... ... ... .9
3. Основні сучасні вчення про сутність права і пошуки нового а розуміння права ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 14
4. Поняття права у вітчизняній юридичній науці ... ... ... ... ... 21
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 25
Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 27

Введення
Право - це система загальних правил поведінки, санкціонованих державою і охоронюваних від порушення державою.
Будь-яке держава пов'язано з правом. Без видання законів та інших НПА держава не могла б керувати поведінкою громадян, діяльністю підприємств. Державна воля знаходить вище вираження у праві. Держава контролює виконання законодавства, застосовує примус до тих, хто його порушує. Право закріплює устрій держави, визначає компетенцію його органів.
Кожному типу держави відповідає свій тип права. Існують наступні типи держави і права.
· Рабовласницьке
· Феодальне
· Буржуазне
· Соціалістичне
Розрізняє їх між собою дві основні ознаки: тип власності та соціальне призначення державної машини.
Правова держава не знайшло повної реалізації ні в минулому, ні в середні віки, ні в новітній час, що вказує на актуальність, і необхідність вивчення даної теми.
Ідея про можливість побудови правової держави виникла за часів античності. Філософ Платон розрізняв два типи державного устрою: у першому треба всім височіли правителі, а в другому - закони. І потрібно прагнути до цього. Держава буде процвітати, "якщо закон владика над правителями, а вони його раби".
В основі сучасних концепцій правової держави лежали ідеї французького правознавця Монтеск'є і німецького філософа Канта. Кант висунув "категоричний імператив", згідно з яким кожна людина має абсолютною цінністю і не повинен бути інструментом у чиїхось наміри. Держава повинна спиратися на право і погоджувати з ним всі свої дії. За визначенням Канта "право є сукупність умов, при якому свавілля однієї особи сумісний зі свавіллям іншого з точки зору загального закону свободи. До таких умов відносяться: наявність примусового здійснення законом, гарантоване статус власності та особистих прав індивіда, рівність членів суспільство перед законом, вирішення спорів у судовому порядку ".
Він виділяє при цьому 3 гілки влади як ідеальну організацію держави.
Зараз державні діячі і правознавці говорять про побудову правової держави, як про мету, до якої треба прагнути. Найбільш економічно розвинені країни як США, Франція, Англія ближче всіх до побудови правової держави. Але й там не вирішено багато проблем: існують порушення прав особистості, дискримінація окремих соціальних груп. У цих країнах різний принцип державного устрою, своя модель поділу влади. Тому, правова держава - це тільки ідея, концепція, стимул, до якого треба прагнути.
На підставі ідей політико-правової лінії можна сформулювати основні ознаки правової держави:
· Панування права в усіх сферах суспільного життя, зв'язаність законом самої держави, всіх її органів, посадових осіб, громадян;
· "Поділ влади", наявність ефективних форм контролю за здійсненням закону;
· Непорушність свободи особи, її прав, честі і гідності, їх охорона і гарантії;
· Взаємна відповідальність держави й особистості.
Таким чином, правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство законів, рівність всіх громадян перед законом і судом, де признаються і гарантуються права і свободи особистості, і де в основу організації державної влади покладений принцип "поділу влади".
Серед досліджують цей напрям виділяють таких: Алексєєв СС, Хропанюв В.М., Венгерова А.Б., Малько А.В. і деякі інші.
Мета даної курсової роботи - розкрити внутрішню природу права.
Для виконання поставленої мети необхідне рішення наступних завдань: визначити поняття права, виділити її існуючі ознаки, з'ясувати елементи і функції права.
Структура курсової роботи складається з: вступу, питань теми, висновків та списку використаної літератури.

1. Основні ознаки права
В епоху періоду від первісного ладу до цивілізації явно проявилася необхідність встановлення та підтримання єдиного порядку відносин із зовнішнім світом.
Такими потребами, породили право, є:
· Необхідність встановлення єдиного порядку відносин нової спільності людей - народу, що населяє ту чи іншу територію;
· Необхідність підтримання єдиного порядку в умовах розшарування суспільства на соціальні верстви (касти, стани, класи), майнове і соціальне становище яких стало істотно різним, викликало непереборні протиріччя і конфлікти;
· Необхідність обмеження і пом'якшення ворожого військового протистояння народів, які потребували розвитку постійного обміну та сусідських взаємин і захисту своїх інтересів мирними засобами. [1]
Засобом задоволення цих нагальних потреб стало позитивне право як особливий вид соціальних норм. Під позитивним правом тут розуміється система правових норм, встановлених або санкціонованих державою.
Чим же відрізняється право від звичаїв родового ладу та інших видів соціальної і технічної регуляції?
Зовнішнім, найбільш очевидним з таких відмінних властивостей права є його тісний зв'язок з державою.
Держава встановлює в суспільстві єдиний порядок шляхом видання суспільних законів або санкціонування усталених звичаїв, створення судових прецедентів. Через свої органи воно забезпечує виконання норм права та їх охорону від порушень.
Правові норми не можуть виникнути і придбати загальнообов'язкове значення без офіційного рішення держави. Застосування, реалізація правових норм у випадку необхідності забезпечується державним примусом. Для цього існує спеціальний апарат нагляду і контролю, припинення порушень, судового розгляду спорів, покарання винних і т.п.
Зв'язок права з державою виражається також і в системі виховання населення в дусі поваги до законів, у різних державних заохочення за успіхи у виконанні законів і т.п.
Поряд з правом у суспільстві діють інші соціальні норми: мораль, звичаї, традиції, релігійні ритуали, заповіді і приписи. Вони відіграють важливу роль також у регулюванні суспільних відносин. На їх основі виникають моральні, традиційні, корпоративні, релігійні права та обов'язки людей. Однак право, виступаючи загальнообов'язковим державним регулятором суспільних відносин, суттєво відрізняється від інших соціальних норм.
По-перше, право являє собою єдину систему норм, обов'язкових для всіх членів суспільства. Інші норми, як правило, поширюються на окремі соціальні групи.
По-друге, право забезпечується і захищається державою, а всі інші соціальні норми можуть лише підтримуватися державою, і тільки якщо вони не суперечать праву. Їх дотримання не забезпечено державним примусом.
По-третє, право встановлюється або санкціонується державою, а всі інші соціальні норми або виникають спонтанно й існують у вигляді стабільних переконань людей, громадської думки (мораль, звичаї, традиції), або виробляються громадськими організаціями.
По-четверте, норми права обов'язково виражені в офіційній формі: закріплені в законах, судових рішеннях і т.п. Вони мають найбільшу формальною визначеністю, чіткістю закріплення прав і обов'язків. Право утворює розгалужену і деталізовану систему, що відрізняється внутрішньою єдністю, логічної взаємозв'язком між окремими нормами. Звичаї і мораль закріплюють, головним чином, загальні принципи або еталони поведінки. [2]
Оскільки кожна держава має самостійність і вищою владою на своїй території (суверенітетом), то право виступає, передусім, як індивідуальна система права кожної держави. Відмінності між національними правовими системами можуть бути дуже значними. Наприклад, право Франції, найбільш передової країни капіталізму в XIX ст., Значно відрізнялося від права Австрії, Німеччини, Росії, де зберігалися феодальні пережитки, консервативні традиції.
Проте правові системи окремих держав, відчуваючи вплив спільних економічних та культурних закономірностей, утворюють в ході тривалого історичного розвитку певні групи, або "родини", правових систем. Прикладом можуть служити англосаксонська та романо-германська групи правових систем в Європі, традиційні системи мусульманського, індуського права, що склалися в країнах Азії.
Таким чином, позитивне право у кожному суспільстві виступає, перш за все, у вигляді системи норм, встановлених або санкціонованих державою.

2. Сутність права: еволюція уявлень
Зв'язком позитивного права як особливого регулятора відносин між людьми і державою, офіційне вираження такого права в законах та інших юридичних джерелах права, захист права державою - всі ці ознаки характеризують позитивне права як явище, тобто його зовнішні риси. Говорячи ж про сутність права, ми повинні розкрити його внутрішні, глибинні якості, які цілі досягаються за допомогою права, і чиїм інтересам воно служить.
Право - одне із складних, тонких, багатоаспектних наукових понять. Саме слово "право" в російській мові використовується в різних значеннях. Ми говоримо "право", коли маємо на увазі систему норм, причому не тільки юридичних, а й вкорінені у звичаї або моралі (моральне право). Ми вживаємо слово "право" в сенсі допустимої (законом, звичаєм чи моральністю) заходи поведінки. Корінь "прав" міститься в словах "правильний", "справедливий", "правий", а також "правда".
У Стародавньому Китаї моральні і правові норми як би зливалися воєдино. Приблизно те ж саме спостерігалося в Стародавній Індії. У праві Стародавньої Греції важливе місце займало поняття "дике" (справедливість), в римському праві - "Еквітас" (справедливість) і "Натураліс ратіо" (природний розум). Дигести римського імператора Юстиніана починаються з чудового визначення Цельса: "Право є наука про добре і справедливий". Найдавніші джерела феодального права іменувалися правдами.
У сучасній Конституції Іспанії (1978 р.) бажання "встановити справедливість" названо в числі головних прагнень народу, який стверджує Конституцію. Конституція Індії (1949 р.) серед цілей народу на перше місце також ставить забезпечення соціальної, економічної і політичної справедливості. Подібні твердження можна знайти в конституціях і законах багатьох сучасних держав. Не було винятком і соціалістичне право, хоча справедливість тут розумілася дуже однобоко, суто класово, а на практиці часто зневажалися.
Таким чином, прагнення втілити в законах та інших юридичних джерелах справедливість властиво позитивному праву, створеному багатьма державами минулого і сучасності. І, незважаючи на всі відмінності в розумінні справедливості царем Хаммурапі і законодавцями наших днів, ототожнення права зі справедливістю ніколи не було абсолютною істиною, ні абсолютною брехнею. Позитивне право мало сприйматися як щось справедливе, як якийсь офіційний еталон справедливості, визнаний у даному суспільстві. Саме поняття справедливості завжди передбачало захист інтересів всіх членів даного суспільства. Таким воно виступало при первісному ладі, таким пройшло через тисячоліття історії цивілізації, таким залишається і сьогодні. Це найбільш стійка категорія, що виражає загальнолюдські інтереси, "правду" і "право" для кожного з людей.
Однак справедливість розумілася в історії людства по-різному. Її коріння сягало ще більш глибокі основи існування суспільства. Тому зі зміною уявлень про ці основи змінювалося і помилкове уявлення про сутність права.
У далекій давнині джерело, з якого випливає позитивне право, бачили, перш за все у волі богів. Їх найближчими правовестнікамі проголошувалися священнослужителі (наприклад, брахмани в Індії) і обожнюваний правителі (ван - у Китаї, фараон - в Єгипті і т.п.). У поданні древніх право обумовлювалося волею богів і їх "помазаників" - правителів держав.
Проте вже в Стародавній Греції джерелом права, поряд з божественною волею, визнається розум людини: "правління кращих" (в Сократа і Платона), "правління середніх" (у розділі "Політика" Арістотеля). За Арістотелем, право являє собою політичну справедливість, норму політичного спілкування і служить загальній користі громадян. За походженням Аристотель ділив право на природне і умовне (людське).
Вплив релігії на зміст законів і права в середні століття привело до майже тисячолітнього панування теологічних поглядів, які стверджували божественне походження права і законів. Найбільш послідовним їх виразом є вчення Фоми Аквінського.
Проте вже з XVII ст. теологічне напрям починає поступатися першість гуманістичним і світським теоріям. До них відноситься, перш за все теорія природного права. Її засновник Гуго Гроцій (1583-1645) стверджував, що поряд з мінливим позитивним (позитивним) правом, створюваним волею Бога або людей, існує незмінне природне право, тобто "Те, що згідно з природою суспільства розумних істот". Воно не обумовлене ані часом, ні місцем, ніким не може бути змінено. Теорія природного права відіграла величезну роль у звільненні праворозуміння від релігійних догм. Вона отримала широкий розвиток в працях французьких просвітителів XVIII ст. - Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Дідро, М.Ф. Вольтера та ін [3] Римські юристи розуміли природне право в практичному аспекті, вони бачили його вираження в шлюб, народження дітей, їх вихованні і т.п. [4]
У кінці XVIII - початку XIX ст. виникла історична школа права (Г. Гуго, К. Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Її прихильники заперечували існування природного права. Але позитивне право, на їхню думку, не твориться свавіллям законодавця, а є закономірним історичним продуктом народного життя. Згідно історичній школі право завжди "національно" і в різні епохи має різний зміст.
У XIX ст. найбільш широкий філософський підхід до сутності права був представлений у працях Гегеля. Він прагнув філософськи пояснити сутність позитивного права. Для юриста, писав Гегель, право є те, що законно, а філософ повинен розкрити, що є право за своєю суттю. І цю суть він бачив у міру свободи, її діалектичному розвитку в різних системах права. Зокрема, вищої своєї форми ідея свободи, за Гегелем, досягається в законі держави.
У другій половині XIX ст. склалася позитивна теорія права. Її засновником можна вважати І. Бентама. Міру належної поведінки людини він шукає в практичній користі. Однак на відміну від історичної школи права Бентам стверджував принципи свідомого творення права законодавцем. Право для нього - це норми держави, спрямовані на задоволення інтересів людини.
У XIX ст. позитивізм став одним з основних напрямів теорії права. Його представниками в Німеччині були П. Лабанд, К. Бергбом, в Росії - Г.Ф. Шершеневич, в Англії - Д. Остін. Позитивізм зберігся до сьогоднішнього дня. Він відповідає прагненню "середнього класу", що становить більшість суспільства в розвинених країнах, до стабільності і порядку. Головна теза юридичного позитивізму - визнання правом лише норм, створюваних державою для загального блага, або для задоволення інтересів людини. [5]

У другій половині XIX ст. склалися соціалістичні і комуністичні вчення (в тому числі марксизм), що виходили з класової природи держави і права. Вони відбивали оголилися протиріччя раннього капіталізму: жорстоке придушення перших виступів пролетаріату, заборона профспілок, цензовий характер політичної демократії. Все це послужило причиною виведення К. Маркса про класову природу держави і права. У системі марксистського вчення закономірним було і розуміння права як зведеної в закон волі пануючого класу, що визначається матеріальними умовами життя цього класу.
Соціалістичні вчення не зводилися лише до марксизму і ленінізму. Так звані праві соціалісти, анархісти проповідували інші державно-правові погляди. Вони розглядали право як засіб забезпечення демократичного режиму, яке робітничий клас повинен використовувати в своїх цілях.
Сьогодні класове поняття права на наших очах сходить з історичної сцени. Це тривалий процес, але напрямок розвитку до загальнолюдських цінностей, демократичним, гуманним нормам і порядкам представляється вже ясним. Причому відбувається зустрічний рух буржуазно-ліберальних і соціал-демократичних правових ідей. Прикладом може служити визнання необхідності державної підтримки соціально слабких верств населення, закріплення широкого спектру соціальних прав у конституціях західних країн. З іншого боку, держави колишнього соціалістичного табору відмовляються від тоталітарних порядків і звертаються до досягнень світової цивілізації.
На мою думку, з розглянутих вище ознак права, що утворюють серцевину його нормативного розуміння, можна запропонувати таке загальне визначення поняття права.
Право є система загальнообов'язкових, формально-визначених. Норм, які виражають державну волю суспільства, її загальнолюдський і класовий характер; видаються або санкціонуються державою і охороняються від порушень, поряд із заходами виховання і переконання, можливістю державного примусу; є владно-офіційним регулятором суспільних відносин .
По-друге - право, що існує в реальному житті, необхідно розглядати з урахуванням конкретизації його державно-вольового, нормативного і владно-регулятивного ознак стосовно певному щаблі історичного розвитку і особливостям тієї чи іншої країни.

3. Основні сучасні вчення про сутність права І ПОШУКИ НОВОГО РОЗУМІННЯ ПРАВА
Питання про сутність права залишається в центрі уваги і сучасної правової та політичної думки, а поняття права і сьогодні - одна з основних категорій загальної теорії права.
Сучасні вчення про сутність права являють собою не якусь універсальну, єдину правову доктрину, а скоріше набір, конгломерат окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні.
У психологічній теорії право трактується, головним чином, як сукупність елементів суб'єктивної людської психіки. Об'єктивно в галузі права існують тільки психічні переживання, пов'язані з поданням однієї людини, що користується будь-яким правом вимагати виконання певних обов'язків, що лежать на іншій людині. При цьому все ж таки різниться офіційне і неофіційне право. Офіційне - встановлене державою і підтримуване їм, неофіційно - позбавлене цього, але все ж діє в якості права. Таким чином, у психологічній теорії поряд з писаними законами, тобто поряд з реально існуючою системою правових норм (приписів), встановлених державою, правом визнаються також психологічні переживання людей. Це означає, що правові норми можуть створюватися і крім держави, у результаті певних емоцій і переживань людини з приводу права. Право розглядається не як суспільне явище, пов'язане з державою, а як щось інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус тут не виступає в якості істотного ознаки права. На перший план висуваються особистісно-психологічні установки індивіда.
Однак, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення по суті розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тим самим реальну об'єктивну природу права як складного явища соціального життя, недооцінюючи право як об'єктивно складається систему норм, спотворюючи його зв'язок з економікою і державою. [6]
Соціологічний напрямок у теорії права грунтується, головним чином, на емпіричних дослідженнях, що стосуються функціонування правових інститутів, їх динаміки. Прихильники цього напряму звертаються, перш за все до процесу реалізації права, висувають гасло "право в дії". Правові норми держави, на їхню думку, - це лише частина права. Поряд з ними існує "живе право", яке є не що інше, як сформовані у суспільстві фактичні відносини. Головне, стверджують вони, - вивчення реального порядку, тобто не тих приписів, які зафіксовані в правовій нормі, а самого процесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників правовідносин. У зв'язку з цим обгрунтовується ідея "гнучкості права", іншими словами, можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси - відмова від незаперечного авторитету закону, вимога свободи суддівського розсуду. Ця теорія веде до фактичного розширення "правотворчих" функцій судді і приниження ролі закону, оскільки суддя не зв'язаний юридичними нормами і може на свій розсуд, грунтуючись на власній інтуїції, вирішити ту чи іншу справу.
На відміну від формально-догматичного трактування права як системи нормативних приписів, встановлених державою, право розуміється як хоч і відносно самостійний, але все ж лише один з багатьох факторів соціальної дійсності. [7]
Саме право розглядається як інструмент соціальних перетворень, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Це зближує соціологічну теорію права з так званої солідарницької (соціальної) концепцією права.
В основі солідарності напряму, або соціальної концепції права лежить ідея солідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальних шарів і груп, що беруть участь у політичному житті. Відповідно до цієї теорії, кожен член суспільства має усвідомлювати свою соціальну функцію, встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, що забезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразник цієї солідарності, інструмент, що охороняє "спільні інтереси" всіх груп.
Таким чином, соціальна концепція права, розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення соціальної гармонії. Вона спрямована на пошук правових засобів, які допомагають усунути можливі соціальні конфлікти, забезпечити порядок у суспільстві, стабільність і стійкість самої суспільної системи. Це передбачає розгляд права не відокремлено, а поряд з іншими елементами соціальної дійсності - економікою, політикою, мораллю в їх функціональної взаємозумовленості і взаємозалежності. [8]
Відповідно до теорії "відродженого природного права" (сучасна модифікація природно-правової теорії), то право, яке створюється державою, є похідним по відношенню до вищого, "природному праву", що випливає з людської природи. Позитивне право, тобто норми, встановлені державою, визнається правом тільки в тому випадку, якщо воно не суперечить "природному праву". Як і в природно-правовій доктрині, тут проводиться ідея, що позитивне право має відповідати вищої справедливості, "природному праву".
У рамках теорії "відродження природного права" виділяються два основних напрямки - неотомістская теорія права і "світські" концепції природного права.
Розглядаючи питання про природу, сутність права, неотомістская теорія намагається знайти основні права у світовому порядку, погодилися з релігійними догматами, вічним законом, вищим божественним розумом, керуючим світом.
Неотомізм - по суті новітня інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усувати недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом. Прихильники неотомізму підкреслюють перевагу природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленими державою. При цьому вони відзначають, що право приватної власності, хоча і має державне походження, не суперечить природному праву.
"Світська" доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, заснованого на стандартах справедливого поведінки. Для теорії природного права характерним є визнання в якості основи "правильного", "законного" права якоїсь природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом. [9]
Неопозитивізм - напрям сучасної юриспруденції, яке, фетишизуємо словесно-символічну форму існування права, фіксує в основному лише результати правотворчої діяльності, відкриваючи тим самим нормативні встановлення від існуючих правових норм з формальної точки зору, тобто з точки зору їх зовнішньої форми. Іншими словами, акцент робиться на формальній характеристиці права. Не випадково, тому позитивізм нерідко залишається на рівні описової соціології.
Прихильники нормативистского напрямки стверджують, що держава є лише результат дії норм права, а саме право розглядають як сукупність норм, що містять правила "належної поведінки". Норматівісти обмежують завдання юридичної науки формально-догматичним аналізом правової норми, вивченням лише зовнішнього її будови (структури). Тим самим у відомому сенсі ігнорується зміст правової норми, її зв'язок з дійсністю, з матеріальними умовами життя та інтересами її індивідів. [10]
Не варто зупинятися на вивчених сучасних навчаннях про сутність права, необхідно шукати нові підходи до розуміння її сутності. Тому юридичний позитивізм з його яскраво вираженою філософією досвіду надав праву цілком певний практичний ухил. Звільнене від зайвої, а часто і необхідною, духовно-моральної навантаження, право вільно покотилося по шляху все більшої і більшої прагматизації. До цих пір ніхто не перевершив юристів-позитивістів за частиною цинічного звеличення сили в праві, а сила завжди на боці тих, хто має владу і багатство. Але, як правило, люди прагнуть не просто до права, але справедливому праву з моральним потенціалом. Нічого необхідного для пошуку такого права юридичний позитивізм запропонувати не може. Юрист-позитивіст працює тільки з чинним правом, а їм він, подібно бюрократу, визнає лише писаний закон, документ, завірений підписом і печаткою законодавця. Займатися зазначеними проблемами юридичний позитивізм не тільки не може, але й не хоче. Законодавчі реформи, пов'язані з пошуком справедливого права, багато позитивісти не визнають в якості предмета юриспруденції.
У сучасній Росії юридичний позитивізм переживає очевидні труднощі, втрачає значення, яке придбав у радянський період, але і можливість нового його зльоту не виключена. Позитивізм здатний підказати державі найлегші і доступні способи стати сильним. Всі інші філософії та ідеології рекомендують для цього більш складні і трудомісткі кошти.
На даному етапі розвитку суспільства, людство поставлено перед необхідністю зробити глобальний поворот у своєму розвитку: вона повинна привчити себе до життя в умовах миру, співробітництва, справедливості, доброзичливості, свободи. У контексті оновлення людської цивілізації право як нормативний феномен культури прийме вигляд, повністю сумісний з вільним соціальним творчістю людей. У правовому розвитку акцент стоїть на свободі, а це вимагає його орієнтації на цінності самовизначення, саморозвитку, саморегулювання, самоврядування у всіх сферах людського життя.
На питання про те, яким має бути право майбутнього, є чимало відповідей, але вони зазвичай виходять не з установок юридичного позитивізму. Останній усе частіше пов'язується з відомими симптомами інституційної кризи держави і права - сверхцентрализацией і бюрократизмом в державному управлінні, сверхрегуляціей, деспотизмом законів, відривом політико-правових форм від соціального змісту, перетворення народу в об'єкт державного управління та правового регулювання. Майбутнє, як вважають деякі вчені на Заході, призведе до радикальної структурної перебудови суспільства в умовах постіндустріальної, інформаційної стадії його розвитку. Попереду, вважають вони, захід сонця класичних форм держави, розпадання величезних централізованих державних єдностей, заміна ієрархічного пірамідального побудови суспільства, яке перешкоджає вільному циркулювання потоків інформації, мережевою структурою незліченних самостійних осередків, різноманітно пов'язаних між собою без будь-якого диктату і субординації. У сфері права розпадання централізованих єдностей, великих цілісних структур має покласти край "панування закону", воно поступиться місцем саморегулювання, нормативної імпровізації членів незалежних соціальних осередків. [11]
Даний підхід в принципі нічим не відрізняється від юридико-позитивістського, він залишає без відповіді головні питання - про зміст та якість майбутнього права.
Залишається один вихід - звернутися до духовного досвіду людства і спробувати знайти синтез позитивних і непозитивного правових знань. Плоске, одномірне, спрощене "технічне" право, придатне для вирішення вузькопрагматичний завдань, повинно поступитися місцем живого людського права для вільного і справедливого спілкування людей. Вже перші критики юридичного позитивізму чудово розуміли необхідність пошуків правового ідеалу, без якого технічно високорозвинене право втрачає душу, стає автоматичним монстром. Врятувати сучасне право від порожнечі і бездушності можуть філософія, етика, релігійні вірування людей, глибоке осмислення становища людини у світі, космосі.
Зараз важко передбачити детально, яким стане право в XXI ст., Але ясно, що розуміння права буде зовсім іншим у порівнянні з тим, яке сьогодні володіє нашими умами. Воно буде засновано на інтеграції суспільного і природничо-наукового знання, на істотному переосмисленні звичних для нас уявлень про зв'язки суспільства, природи, космосу, біологічного і соціального, матеріального і духовного, раціонального та ірраціонального. [12]

4. Поняття права у вітчизняній юридичній науці
Свій шлях до права Росія шукала разом з іншими країнами, в першу чергу європейськими, на загальному полі, в єдиному просторі.
До Жовтневої революції 1917 р. Росія входила в романо-германську правову сім'ю. Ось що пише відомий французький юрист Рене Давид: "Категорія російського права - це категорія романської системи. Концепція права, прийнятої в університетах і юристами, - була романська концепція. Російське право відійшло від казуїстичної типу права; російський юрист не вважав право продуктом судової практики; норму права він, так само як німецький і французький юристи, розглядав як норму поведінки, яке пропонується індивідам, формулювати яку слід доктрині або законодавцю, а не судді ". [ 13]
Основні риси російської юриспруденції другої половини XIX ст. сформувалися під визначальним впливом правового позитивізму. Юридичний позитивізм визначив профіль російського правового розвитку. Але саме тут, в Росії на зламі двох століть виникли численні і різноманітні його альтернативи.
Почалося з того, що етатіческій позитивізм, як і в Німеччині, розпався на два напрямки - формально-догматичне і социологизировать, сфокусоване на проблемі інтересу в праві. Формально-догматичної методології до початку XX ст. дотримувалися Є.В. Васьковський, Д.Д. Грімм, А.А. Різдвяний і ін, тоді як, наприклад, С.А. Муромцев і Н.М. Коркунов виступали з позицій, близьких до юриспруденції інтересів. Коркунов бачив у праві засіб розмежування соціальних інтересів.
На початку століття велика і краща частина російських теоретиків права відійшла від позитивізму, утворивши кілька шкіл, які залишили глибокий слід в новітній історії правової думки. Звільнити право від його авторитарної політичної оболонки і узгодити з абсолютними цінностями моральної свідомості особистості - ось, мабуть, дві основні задачі, які ставили перед собою прихильники ідеї "відродженого природного права" (П. І. Новгородцев, Б. А. Кістяківський, Є. М. Трубецькой, В. М. Гессен, М. І. Палієнко та ін) [14]
У принципово іншій площині, але в тих же цілях працювала "психологічна школа права" Л.І. Петражицького. Право виходить від індивіда, вона народжується в глибинах людської психології як інтуїтивне право.
Подібно природно-правовим доктринам, психологічна теорія права виходила з того, що право не дано нам як єдина сфера, але існує у вічному безперервному роздвоєнні. П.А. Сорокін писав: "Будь-яке право, як це показано професором Л.І. Петражицький, полягає: 1) з певних психологічних переживань, 2) з певних символів, правових установ, будівель суду і т.д. "[15]
Натиск, якому в кінці XIX - початку XX ст. правовий позитивізм піддався в Росії з боку відродженого природного права, не поставив, звичайно, крапку в його розвитку. Останнє слово в історії дореволюційної правової думки залишилося все-таки за позитивістами. Правова теорія Г.Ф. Шерешеневіча була ностальгічно позитивістської і зухвало етатіческой. "Право, - заявляв він, - є функція держави, і тому логічно воно немислимо без держави і до держави". [16]
Всі ці тенденції, протистояння старих і нових напрямів правової думки створювали відому невизначеність правового майбутнього Росії. Такою була ситуація, що склалася на 1917 р., ознаменувався двома революціями.
Перша з них - Лютнева - знову піднесла дух антіетатізма, посилила бродіння демократичної думки, прагнення утвердити пріоритет ідеального права над державою.
Друга - Жовтнева - перевела всі проблеми державного будівництва і права Росії в абсолютно іншу площину. Ті, що прийшли до влади марксисти-ортодокси зайняли в більшості своїй чітко нігілістичні позиції у ставленні держави і права. Використовую аргументи, які К. Маркс висував проти ілюзорних ідеологій взагалі, деякі радянські марксисти поспішили оголосити і право ілюзорним освітою, порожній ідеологічною формою, позбавленої будь-якої матеріальності, будь-якого соціального содержанія.Ідеологіческій заборону на пошуки нових визначень права порушили юристи-практики, серед яких був і П.І. Стучка. Йому належить перше радянське визначення права: "Право - це система (порядок) суспільних відносин, відповідна інтересам панівного класу і охороною організованою його силою". [17] Розуміння права, запропоноване П.І. Стучка, лежить, швидше за все, в руслі соціологічної юриспруденції, відрізняючись акцентом на класових засадах права і закону.
Крім основних марксистських напрямків в теорії права з'явилися полумарксістскіе і зовсім немарксистські концепції. Деякі юристи намагалися відродити традиції психологічної школи права (М. А. Рейснер, Є. А. Енгель, І. Д. Іллінський та ін), застосувати теорію соціальних функцій Л. Дюгі до радянської правової дійсності (А. Г. Гойхбарг, Я . А. Канторович, С. І. Асканазій та ін); пожвавилися юридико-позитивістські настрою (С. А. Котляревський, Е. Е. Понтовіч, В. М. Дурденевскій, Л. В. Успенський та ін.) "Все-таки право є сукупність норм" [18], - писав Котляревський. Такої точки зору дотримувався і юрист нової формації Н.В. Криленко. Право, вважав він, це не система суспільних відносин, а лише віддзеркалення в писаної або неписаної формі відносин людей один до одного. За своїм змістом право є система норм, що має завданням спочатку охоронити (за допомогою в'язниць і військ), потім виправдати (за допомогою університетів) існуючий порядок. [19]
У цей час А.Я. Вишинський затвердив догматичну теорію права, пристосовану до потреб адміністративно-репресивної активності органів держави. Нова "філософія права" була, по суті, грубо спрацьованої версією етатіческого позитивізму. "Радянське соціалістичне право є сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих соціалістичною державою і виражають волю робітничого класу і всіх трудящих, правил поведінки, застосування яких забезпечується примусовою силою соціалістичної держави ..." [20]
З деякою лібералізацією в суспільному житті в постсталінський період, пов'язані спроби похитнути панування праворозуміння, що зводить право до сукупності встановлених державою норм. Починаючи з середини 50-х рр.. в теорії радянського права розгорнулася полеміка між прихильниками офіційного праворозуміння (С. С. Алексєєв, наприклад) і прихильниками його розширення або перегляду (А. А. Піонковскій, С. Ф. Кечекьян, Д. А. Керімов, В. С. Нерсесянц, Є. А. Лукашева та ін.)
Дискусія про поняття права в радянській юридичній літературі практично не виходила за рамки правового позитивізму. С.С. Алексєєв так формулює поняття права: "Право - це система норм, виражених у законах, інших визнаних державою джерелах і є загальнообов'язковим, нормативно-державним критерієм правомірно-дозволеного (а також забороненого і запропонованого) поведінки". [21]

Висновок
Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Воно виникає в державно-організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного суспільства відходять на другий план, поступаючись місцем правового регулювання суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль в системі нормативного регулювання змінювалися в міру розвитку самого суспільства, зрілості наукової правової думки, всіляких об'єктивних і суб'єктивних факторів.
Незважаючи на суперечливість і відмінність наукових уявлень про право, всі ці навчання мають ряд загальних положень:
· Право, є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;
· Право у нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його класів або соціальних груп, враховувати індивідуальні інтереси і потреби особистості як першооснови суспільства;
· Право приватної власності є основою всіх прав людини;
· Право є міра поведінки, встановлена ​​і охороняється державою.
На підставі курсової роботи, ми зробили наступний висновок, право - це система норм, виражених у законах, інших визнаних державою джерелах і є загальнообов'язковим, нормативно-державним критерієм правомірно-дозволеного (а також забороненого і запропонованого) поведінки.
Функція права - поняття збірне в тому сенсі, що відображає не тільки сьогодення і майбутнє (цілі та завдання) у праві, то «функціонування» відображає дію права в сьогоденні, якщо інше спеціально не обумовлено.
Сьогодні людство, поставлено перед необхідністю зробити глобальний поворот у своєму розвитку: вона повинна привчити себе до життя в умовах миру, співробітництва, справедливості, доброзичливості, свободи. У контексті оновлення людської цивілізації право як нормативний феномен культури прийме вигляд, повністю сумісний з вільним соціальним творчістю людей. У правовому розвитку акцент стоїть на свободі, а це вимагає його орієнтації на цінності самовизначення, саморозвитку, саморегулювання, самоврядування у всіх сферах людського життя.

Список літератури
1. Алексєєв С.С. Теорія права - М.: Изд-во БЕК, 2004 .- 224с.
2. Загальна теорія права: Учеб. посіб. для вузів. / Под ред. А.С. Піголкіна - М.: Манускрипт, 1999 .- 396с.
3. Теорія права і держави: Підручник для вузів. / Под ред. проф. Г.Н. Манова - М.: Изд-во БЕК, 1995 .- 336с.
4. Теорія права і держави: Підручник для вузів. М., 2000.
5. Хропанюк В.Н. Теорія держави і права: Учеб. посіб. для вузів. / Под ред. проф. В.Г. Стрекозова - М.: ІПП "Вітчизна", 1993 .- 344с.
6. Байтін М.І. Про принципи та функції права: нові моменти / / Правознавство. 2000. № 3.
7. Байтін М.І. Про сучасний нормативному розумінні права / / Журнал російського права. 1999. № 1.
8. Берченко А.І. Ще раз про проблему права і закону / / Журнал російського права. 1999. № 3 / 4.
9. Ведяхін В.М., Ведяхін К.В. Поняття і класифікація принципів права / / Право і політика. 2002. № 4.
10. Нерсесянц BC Типологія праворозуміння / / Право і політика. 2001.
11. Новицький І.Б. Римське право. М., 1998.
12. Право як нормативно-діяльнісна система / / Журнал російського права. 2002. № 4.
13.Основи держави і права: Навчальний посібник. / Під загальною ред.
С.А. Камарова. - М.: Манускрипт, 2001
14. Лівшиць Р.З. Сучасна теорія права: Короткий нарис. - М.: МАУП, 2002.
15.Емельянов С.А. Право: визначення поняття. - М.: Юридична література, 2002.
16. Алексєєв Л.І. До питання про загальне поняття права / / Держава і право. - 1994.
17. Піголкін О.С. Загальна теорія права. - М.: Изд. МГТУ. 2000.