Курсова робота

з правознавства на тему:

«Принципи та функції права»

Вступ

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium — основа, засади). У принципах відоб­ражені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони характеризують здійснен­ня правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивіль­них справ, незалежність суддів ї підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можли­вість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України.

1. Поняття принципів права і їх значення

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб полі­тичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпе­чення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової Діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасно­му етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів ци­вільного процесуального права виступає важливою гарантією зміц­нення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку.

Отже, значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демок­ратичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв'язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефектив­ність перебуває в прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, їх зв'язку з іншими норма­ми і юридичних принципів, які в них відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої пра­ктики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм і їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11 ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя; як основні ідеї, поло­ження, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивіль­них справ; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, норматив­но-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властиво­сті процесуального права і відображають перспективи його розвит­ку. В наведених й інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті і змісту їх та потребують додаткових пояснень¹.

Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють со­бою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхід­ність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин.

Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, пра­вила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосере­дньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних поглядів будуть відносини, які входять до предмета регулювання даної галузі права. Таким чином, принци­пами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), органі­заційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень та процесуально-правового становища уча­сників процесу — громадян, підприємств, установ, організацій² .

2. Система принципів і їх класифікація.

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопо­в'язані між собою і в сукупності становлять систему (грецьке слово означає ціле. складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань циві­льного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуаль­ного права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному. Це викликало заува­ження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інсти­туту. Але такі міркування не відповідають правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-правових категорій.

Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, не­можливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи систе­ми, розкрити їх зміст, роль і значення в функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розви­тку. Цивільному процесуальному праву України притаманні і такі принципи, як публічність, раціональна процесуальна форма, немо­жливість процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи про­куратури, державного управління, інші організації та окремих гро­мадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, держа­вні і громадські інтереси (статті 113, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне право­ве становище суду (статті 15, 30, 143, 179)³.

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативно­го закріплення — закріплені Конституцією України і в законодавс­тві про судочинство; в) за роллю в регулюванні процесуально-пра­вового становища суб'єктів правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду і органу судового виконання та на принципи, які визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у праві, й інших учасників процесу; г) за предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні — принципи процесуа­льної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, які визнають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); д) за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний фо­рмалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Кла­сифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою норматив­ного закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Ко­нституцією України, належать такі принципи: здійснення правосуд­дя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалі­зації побудови системи судів загальної юрисдикції

(ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів і прися­жних (ст. 124); виборність і призначуваність суддів (ст. 128); здійс­нення правосуддя суддею одноособове, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випа­дках народними засідателями і присяжними (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадяни­на (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 32, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32)⁴.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених за­конодавством про судочинство, належать: диспозитивність, об'єкти­вна істина, процесуальна рівноправність сторін, раціональна про­цесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, ус­ність, безпосередність (відповідно статті 99, 103; 15, 30, 99; 103; 104; 160 та ін.)⁵.

3. Принципи, закріплені законодавством про судочинство.

3.1. Диспозитивність.

(Від лат. dispono — розпоряджаюся) поля­гає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтере­сів. Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднознач­не.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменши­ти розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип дис­позитивності характеризується такими положеннями:

1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigila-ntibus jura scripta sunt;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum non fit injuria;

3) нікого не можна приму­шувати пред'явити позов проти своєї волі — nerno inventus cogere cogitur; немає судді без позивача — nemno judex sine actore;

4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками, встановленитми законом;

5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res in judicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК). Органи державного управлін­ня, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі грома­дяни, які захищають права інших осіб, користуються правами сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, держа­вних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспіль­них інтересів, цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності⁶.

3.2. Принцип об'єктивної істини.

Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування зако­ну, яке становить зміст принципу законності. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд поклика­ний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов'язаний не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єк­тивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, але і здобутих іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд про­понує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. 30 ЦПК).

Об'єктивність — це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ні яки докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті 178, 179 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, 30, 162 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обстави­нами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктив­ній істині, яка має бути встановлена по кожній справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встанов­лення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod non est in actis non est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і дока­заних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententia ferri debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. В. рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, дово­ди за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 203 ЦПК). Пору­шення принципу об'єктивної істини є безумовно, підставою для скасування рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК)⁷.

3.3. Процесуальна рівноправність сторін.

Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст цього принципу обумовлюється характером матеріальних правовідносин, підвідомчих судові, і є відображенням загальноправового, закріпле­ного Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед зако­ном і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосу­вання (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143, ст. 30 ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або не вчинення процесуальних дій і подавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). Їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті 55? 90, 93 ЦПК). При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслу­ховує думку сторін.

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозво­лено те, що не дозволяється відповідачу і навпаки (non debet actori licere, guod reo non parmittitur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в цивільно­му судочинстві⁸.

3.4. Раціональна процесуальна форма.

Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочи­нства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний ро­звиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можли­вість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146, 148), по набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті 231, 217), по оска­рженню судових рішень і розгляду справ у касаційній інстанції (статті 291, 291'); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (стаття 47, 48, 53) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать дос­тупність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; набли­женість суду до населення; звільнення позивачів-громадян по най­важливіших для них справа від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним станови­щем суду і можливістю державних і громадських організацій захи­щати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

3.5. Неможливість процесуального сумісництва.

Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуаль­ному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається сто­роною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окре­мої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам заводу за списком, до якого був включений С., який одночасно виступав у цій справі представником відповіда­ча, суд касаційної інстанції скасував прийняте судом першої інста­нції рішення, мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і представником відповідача в справі, суд пер­шої інстанції допустився істотного порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи пови­нен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має розпочинатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд розпочинається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правові­дносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечен­ня проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність забезпечує можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Разом з тим процесуальна безпосередня форма виконуваних дій не завжди процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог швидкості судочинства, в зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33 ЦПК), допитати свідків за місцем їх проживання або перебування (ст. 45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя у невідкладних випадках прова­дить огляд місця (п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним скла­дом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано⁹.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечен­ня, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в цивіль­ній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах судді і всіх присутніх, у процесі його розвитку¹⁰.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Про­цес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, протестів, подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі суспільства, встано­влюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин, які складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, та ін. Зазначені правила характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників процесу, входять до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіо­ми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

4. Функції цивільного права

Характеристику цивільного права як галузі національного права доповнюють перелік його функцій і внутрішня система побудови.

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування останніх. Вони визна­чаються специфікою предмета і методу цивільного права, а також завдань (цілей), поставлених перед ним.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні	Спеціально-соціальні (юридичні)
Загальносоціальні
інформаційна	орієнтацінна	виховна
інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напря­мки регулювання су­спільних відносин, про їхні права, обо­в'язки та відпові­дальність	орієнтування гро­мадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та го­товність діяти відпо­відно до його норм	загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання пова­жання права
(правова інформація)	(правомірна поведінка)	(правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна

	Охоронна
функція упоряд­кування суспільних відносин, визначен­ня лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками	функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства від­носин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична	Регулятивна динамічна
- функція упорядкування сус­пільних відносин шляхом закрі­плення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприк­лад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, кори­стування та розпорядження)	- функція забезпечення актив­ної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'яз­ку сплачувати податки, відбу­вати військову повинність)
Здійснюється за допомогою до­звільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовід­носини пасивного типу		Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:
1)	визначення заборон на вчинення протиправних діянь;
2)	встановлення юридичних санкцій за вчинення таких ді­янь;
3)	безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.
Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охо­рону суб'єктивних прав

Розглянемо детальніше кожну з функцій. До основних функцій цивільного права цивілісти традиційно відносять регулятивну, охоронну.

Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охорон­на, превентивна функції¹¹.

Такий підхід, вірний по суті, водночас, із погляду можливості загальної оцінки функцій цивільного права, може призвести до не­адекватних уявлень про них, оскільки не дає повної картини фун­кціонального механізму цієї галузі.

З таких міркувань доцільно при характеристиці функцій цивіль­ного права вказувати й на ті, що мають загальний характер, а та­кож на ті, що є специфічними у цій сфері.

При такому підході варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовими функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1) інформаційно-орієнтаційна. Здійснюється ознайомлення суб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приват­ної особи), засадами визначення становища приватної особи, за­гальними тенденціями правового регулювання в цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлювати себе суб'єктами приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права та обов'язки;

2) виховна (запобіжно-виховна, превентивна). Полягає у вихо­ванні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопо­рядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання межі між правом і "неправом", до пору­шення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалізації ними цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивіль­ними правами тощо;

3) регулятивна. Полягає в позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків їх учасникам, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права;

4) захисна. Виконує завдання захисту цивільних прав та інте­ресів від порушень. Досягається ця мета шляхом передбачення правових засобів належного виконання цивільних прав та обов'язків, встановлення відповідальності за цивільні правопорушення тощо.

Аналізуючи зазначені функції в цілому, можна дійти висновку, що вони властиві будь-якій галузі права, але набувають специфіч­них властивостей за рахунок предмета (сфера приватних або ж ци­вільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання. Водночас цивільне право виконує специфічні, властиві лише йому функції, що є передумовою, проявом і результатом застосу­вання цивільно-правового методу регулювання.

Специфічними функціями в галузі цивільних від­носин є:

1) уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулю­вання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.

Ця функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки лише в цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для се­бе правила поведінки, фактично створювати нормативні акти ло­кальної дії тощо.

Концептуальною основою зазначеної функції є відома ще рим­ському приватному праву сентенція: "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", яка протиставлялася і протиставляється ни­ні положенню публічного права: "Дозволено лише те, що прямо зазначено в законі";

2) компенсаційна функція. У процесі її виконання забезпечуєть­ся можливість поновлення порушеного цивільного права та інтере­су на еквівалентній основі.

Ця функція також властива лише цивільному праву, оскільки в ін­ших галузях мета поновлення порушеного права на еквівалентній ос­нові, як правило, не ставиться. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у становище, яке існувало до правопорушення. Водночас майнові санкції, котрі застосовуються в цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання або в особи, котра завдала шкоди іншій особі, практично завжди означає відповідне прирощення у майновій сфері потерпілого¹².

Висновок.

Таким чином розглянувши таку об’ємну тему як принципи цивільного процесуального права можна зробити такий висновок, що принципи є основою, основними засадами цивільного процесу та на основі них відбувається розвиток та побудова галузей права сучасної науки. Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь права у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує щільна взаємодія, яка характеризується єдністю мети і завдань цивільного судочинства.

Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Ефективність виконання завдань цивільного судочинства перебуває в прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм процесуального і матеріального права, для чого необхідно пізнати їх зміст, місця в системі права, їх зв’язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них відтворюються.

В своїй роботі я намагався якомога ширше розкрити зміст кожного з принципів за розбиттям їх по напрямкам регулювання ( Конституція України та нормами цивільного процесуального права) та їх взаємозв’язок з самими нормами матеріального права, між собою та роль принципів в сучасному житті.

Вивчення принципів дуже важливе для подальшого розвитку цивільного процесу та для побудови правової держави і громадянського суспільства, без якої неможливо здійснення цивільного правосуддя.

Список використаної літератури.

1. Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

2. Штефан М.Й., Кочер'янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. — К., 1982.

3. Штефан М.Й. Цивільний процес --- К., 1997.

4. Шакарян М.С. Гражданский процесс— М., 1993.

5. Треушникова М.К. Советский гражданский процесс— М. 1989.

6. Советский гражданский процесс. — М., 1975.

7. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982.

8. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского про­цессуального права. — М. 1987.

9. Тараненко В.Ф. Принци­пы диспозитивности й состязательности в советском гражданском процессе. — М., 1990.

10. Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского граж­данского процессуального права. — Л., 1987.