Ю. С. Рассказов
До моделі російської розмовної мови (РРЯ) відносяться всі усні та письмові варіанти, ізводи, спотворення, наслідування, імітації російської мови будь-якого ступеня його кодифікації (від побутового до літературного). Точніше, сама модель РРЯ є схемою побудови всіх цих варіантів, ізводів і т.д. Цей момент конституювання будь-якої промови як мови на розмовному російською грунтується на двох принципових моделюючих установках мовлення: на представленні мовця про те, що є російська мова і на володінні говорять матеріалом російської мови. Дві цих боку можна відповідно до традиції, що бере початок від В. Гумбольдта, назвати формою і матерією мови.
У природному мовної практиці вони не розрізняються носіями мови, засвоюючи стихійно і одночасно в силу народження і життя в нормальному мовному середовищі. Це процес порівняно довгий, випадковий і неконтрольований навчаються носієм мови. Взяти його під контроль, тим самим вловивши його необхідність і скоротивши час засвоєння мови, означає ось що: треба усвідомити, уявити собі мінімум, моделює ядро форми РРЯ і запам'ятати (аж до вміння відтворити) моделюючий мінімум матеріалу. При рівнозначності двох цих сторін для володіння мовою першорядної для усвідомлення мови є все-таки форма, уявлення про його духовної суті. "Внутрішня і чисто інтелектуальна сторона мови і становить власне мова" (Гумбольдт), це означає, що для людини, вже володіє свідомістю, говорінню мовою передує до певної міри мислення на цій мові [1], що не потребує актуалізації всього російськомовного матеріалу. У принципі, говорити по моделі РРЯ можна, зовсім не володіючи російською матеріалом, вживаючи, наприклад, англійська і пристосовуючи його під російську, - досить мати уявлення, що ти говориш по-російськи, і ти вже будеш говорити по моделі РРЯ. Так діти, за умовою своєї гри, легко ламають рідну мову і говорять на будь-якому бажаному мовою. Так іноземець, навіть непогано говорить по-російськи, все одно несе у своєму "російською" друк рідної мови, як мінімум, у вигляді акценту. Діти, рідну форму і матеріал спотворюючи, представляють чужими, іноземець, розуміючи і підроблюючи чужу форму і матеріал, все одно представляють рідне.
Звідси випливають дві важливі речі: 1) рідна мова можна уявити будь-яким іншим мовою, в тому числі - рідним, 2) рідну мову вже представлений в будь-якому іншому мовою, в тому числі і в рідному [2]. Тобто модель РРЯ вже в російській мові дана як факт матеріалу. Вся проблема в тому, щоб усвідомити це подання.
Дитяче ставлення до мови показує, що в ньому можливо абсолютно все. У загальному значенні форма мови і є ця абсолютна можливість. "Мова є цілковите творчість, яке тільки можливо людині, і тільки тому має для нього значення" (О. Потебня). Як чиста форма мова - це відсутність правил, як чистий матеріал - абсолютна пластичність - знову термін Потебні - мови. На цьому загальному рівні: що хочеш, те й скажеш, як хочеш, так і скажеш: трансцендентальний, пуфф, сикамбр. Це - вихідна підставу РРЯ. Носій цієї мови прав у всьому. Правильна, допустимо будь-який спосіб розуміння форми, будь-яке уявлення про мову. Проте, допускаючи все, ми чомусь вибираємо не все відразу. Можливо все, але необхідно щось одне. Маючи повну можливість говорити все, в силу особливостей будови свого організму і органів мови ми говоримо завжди щось одне. Особливості дихання і мовного апарату - це перша необхідність матеріалу в РРЯ, яка усвідомлюється у вигляді такої необхідної форми. Системообразующее правило: вимова будь-якої одиниці мови на метрі і силі видиху, розтягнутого перешкодами мови з підвищенням тону від шуму до голосу; системоутворюючі виключення (тобто виключення, які утворюються в результаті накладання різних рівнів системи мови і які виглядають безсистемними [3]): резонанс губ і носа. У цю формулу входить занадто багато, щоб намагатися проілюструвати її: і інтонація, і членування на пропозиції, на склади і т.д. - Все те, що можна зрозуміти з неї при достатньому зусиллі розуму. Однак розуміти цю формулу - ще не значить мати російською вимовою. Для цього потрібно ще й представляти цей сенс конкретно, предметно, і вміти вимовляти будь-яку одиницю мовлення відповідно поданням, і, нарешті, натренувати свою м'язової-голосову систему до автоматизму. Як бачимо, вже тут спостерігаються чотири ступені володіння російською вимовою. Я, наприклад, не володію англійською, а проте, якщо я чую цю промову, я розумію, що говорять по-англійськи; я можу уявити, зімітувати англійську мову; нарешті, я можу вимовити слідом за ким-то будь-яку одиницю англійської мови, навіть не розуміючи її, та я не можу автоматично видавати ту чи іншу англійську мову, розуміючи її і розуміючи, навіщо я її видаю. Очевидно, що стимулом відтворення мови є аж ніяк не матеріал мовлення, вимова, а моя потреба говорити по-російськи або по-англійськи. А вже якщо говорити про вимові за моделлю РР-мови, то вибір правильного або виняткового вимови точно так само пов'язаний з потребою мови, з моєю метою. На рівні вимови РРЯ мета може диктувати як пряме вимова, так і зворотне: пряме як форма є спосіб мислення, яке здійснює якась мета, зворотне - націлювання мислення. Мова є те, що мені потрібно як мова. Це означає, що моделей мови може і повинно бути незліченну кількість; те, якою мірою і в якому обсязі його вивчати, залежить від нашої особистої мети.
У рамках цього дослідження нас цікавить мінімум: мета застосування мови збігається з матеріалом вживання. Побудувати модель РРЯ - звести уявлення про мову до його матеріалу - допустити самий зручний, утилітарний компакт матеріалу. Весь матеріал мови потрібно звести до його форми, до подання про матеріал, а всю форму представити в мінімумі матеріалу. Якщо я хочу зробити таку модель РРЯ, в якій би на основі подання про матеріал можна його вільно вигадувати, то все ж, щоб вигадка залишаючись вигадкою російського матеріалу, потрібно вигадувати на підставі якого-то мінімально даного російського матеріалу.
На стадії вимови це буде звучання російської мови: системне (приголосні - голосні, глухі - дзвінкі, тверді - м'які, виключне (сонорні, губні), - 1) тотожне собі з метою смисловираженія, але вільно редукується в потоці особистої мови, 2) тотожне собі як система звукоразліченія і рухоме як система певного смислоразліченія. Тобто говорити з легкою особистою акцентом, поки не плутаються різні слова - нормально для РРЯ.
Отже, певний стійкий порядок вічно мінливого звучання, необхідний для смисловираженія, так само як і постійну систему сенсу, на тлі якої різниться будь-який конкретний потік мови, потрібно просто знати як непереборні обгрунтування звучання і як нерухому з-образність звучання з типовою схемою сенсу. Обгрунтування мови, як смислова завдання, підкорює, підпорядковує конкретний зміст говоримо вираження. Робити мовлення - це, перш за все, робити її обгрунтовує конструкцію. Згідність мови із заздалегідь відомою схемою сенсу звільняє звучання від нав'язливості, надмірності звуку, по-справжньому робить його осмисленим промовою. Доробляти мова, сприймаючи її, - це означає пов'язувати звуки згідно з типовою схемою сенсу в певні, наявні в нас поняття - в поняття мови перш за все.
Механізм обгрунтування і сообразованія мови і є в своїй єдності незмінне поняття мови, яке дозволяє кожному з нас легко відрізняти чужу мову від рідної, дозволяє зрозуміти навіть саму невиразно вимовлену і саму шалено сформульовану мова. Неважливо, що саме нам говорять, - ми приймаємо як сказане те, що ми змогли вловити і доробити на основі поняття мови до якогось осмисленого висловлювання. Сила поняття мови настільки велика, що ми, навіть чітко не розбираючи звуковираженія, можемо з легкістю чути те, що хочемо, і - що ще показовіша - навіть чуючи, все одно чуємо те, що хочемо. Подібно до цього неважливо і те, що ми самі говоримо: обгрунтоване звучання мови, воно все одно втрачає конкретну одиничність заданого глузду і набуває розпливчастість і відсталість вимовного нами звуку. Сила поняття мови настільки велика, що раз у раз збиває нас на загальні фрази, загальні місця, мораль, приказки та банальності. У двох цих відчутних моментах поняття мови проявляється кік речова сила нашої мови, з якою не так-то просто впоратися.
Зауважимо: з одного боку, звучання мови за її поняттю є породження якогось обсягу сказаного (загальних звуків, які все ж таки не зовсім порожні і спільні) і якогось змісту сказаного (не зовсім тільки нами придуманого, але і внесеного у нас промовою , хоча те й інше абсолютно нерозрізнення; невіддільне); нас, звичайно, зараз найбільше цікавить чистий, обгрунтовує обсяг мовлення і та схема змісту, на основі якої мова узгоджується зі змістом. Іншими словами, потрібно позначити межі обсягу і змісту промови.
Обсяг мовлення, з одного боку, є єдиними однорідними відрізками мови, цілісно пов'язаним падінням мовлення з вуст говорить, з іншого - однорідної слиянность фрагментів у цієї цілісності, зворотним впливом фрагментів один на одного, сполученої мови.
Цілісність в падіннях мови визначається її нахилом, тим, що називають метою звуковираженія або - неточно - метою висловлювання. Нахил в РРЯ буває імовірнісний (спонукальний і гаданий) і реальний (зі знаком запитання і з'ясувальних) [4]. Підпорядкованість кожного моменту промови її цілому є в падіннях промови її схилом. РРЯ має два яскраво виражених схилу (тобто два типи підпорядкованості слів у реченні цілому пропозиції або, як кажуть, два типи зв'язку слів у словосполученні): відмінковий схил (погоджувальну і сильно-управитель) і смисловий, (прімикательний та слабо-керуючий).
Сполучення мови, просто кажучи, є постійна, незмінна сполучуваність одних форм слів з іншими словами, сполучуваність, яка абстрактно спостерігається у вигляді парадигми словозміни тих чи інших частин мови: відмінювання у дієслова, відмінювання у імен.
Єдність сполучення мови задається безособовістю мовних одиниць, тобто такою формою слів, яка не має ніяких значень певної особистості. Безособове сполучення може бути сполученням невизначеного числа (парадигми неопр. Форми дієслова, відмінювання мн. Числа в іменників, ступінь порівняння прикметників і т.д.) і родового числа (парадигма минулого часу, 3 скл,, жіночий рід прикметників, короткі прикметники, означальні займенники і т.д.). Розрізненні характеризує особисте сполучення мовних одиниць. Розрізняються недосконале особа (парадигма теперішнього часу, 2 скл., Чоловічий і середній рід дод., Запитально-відносні, вказівні і привабливі займенники) і зроблене особа (парадигма майбутнього часу, 1 скл., Присвійні докладаючи., Особисті займенники).
Як єдина система сполучень мови російська мова проявляється у парадигмах всіх мовних одиниць: у мінімальному і наочному обсязі - у основополагющіх категоріях (особистих займенниках, дієсловах, іменників), в дуже диференційований і розпливчастому вигляді - в похідних категоріях (особливо вироблених пізніше, типу числівників) . Проілюструємо це у порівнянні дієвідміни і відмінювання.
Форми невизначеного числа - неозначена форма дієслова, парадигма, множини - по-перше, завжди проявляють свої видові ознаки: дієслово - досконалий чи недосконалий вид (спрощено кажучи, змінюючись за видами), іменники - натхненність-неодушевленность (з великим числом варіантів в рід . та вин. відмінках всіх відмін). По-друге, вони так чи інакше виявляють свою словесну форму, яка потім диктує більш визначене сполучення (типу того, що дієслова з кінцівкою на-ать або-ить встановлюють парадигму ненаголошених закінчень особистого дієвідміни).
Форми певного числа - парадигми минулого часу і 3 скл. - Нараховують завжди тільки по три словозмінних види, що розрізняються родом (дієслова: сказав - сказала - сказало, іменники: ніч - ночі - вночі), і мають яскраво виражений зовнішня ознака єдності (в дієсловах "л", в іменників - укладає м'який приголосний) .
Крім того правилом безособового сполучення в цілому є нанизування афіксів: основа + приставка або суфікс (робити - з-робити - слела-л-а, ноч'-ю). На противагу йому приватне сполучення будується у зміні афіксів.
Форми недосконалого особи - парадигма теперішнього часу і друге схиляння - включають в парадигму по шість варіантів (займенникову або відмінкову парадигму, диференційованих за родом (за типом дієвідміни у дієслів, по чоловічому або середнього роду у іменників), але єдиних за видом (дієслова тільки недосконалого виду, іменники - не особистості).
Форми довершеної особи - парадигма майбутнього часу і 1 скл. - Знову ж таки складається з шести варіантів, завдяки яким різняться пологи (тип відмінювання, дружин. І чоловік. Пологи), види (досконалий - недосконалий, особи - не особи), але зберігається єдність форми слова, єдність закінчень.
Це короткий зіставлення дано тут тільки як ілюстрація єдності дієвідміни мови, що стосується ще більш глибинних явище мови. Однак для моделі РРЯ якраз глибинні явища абсолютно несуттєві. Тут набагато важливіше саме зовнішню подібність і зовнішня уніфікованість, що дозволяє розуміти мову, не розуміючи, чому ми його розуміємо. У цьому сенсі, якщо навіть моє тлумачення сполучення помилково, воно все одно необхідно як можливість мови і необхідність поняття мови.
Однак для пояснення обсягу мовлення мені довелося залучити до обговорення і матеріал змісту промови, принаймні, в тій частині, яка стосується абстрактності мови, її абстрактно виділених одиниць. У абстрактно влаштованої мови одні одиниці мають суб'єктну, інші - предикатних функцію, тобто в змісті ми легко абстрагуємо насамперед судження, підмет є присудок, або - на іншому рівні - корінь є отака закінчення (приставление). Суб'єктними одиницями є індивіди та види, предикативними - пологи і категорії. Так, якщо позначити іменник як категорію, то родом її буде чоловік., Дружин., І порівн. пологи, видами - натхненність-неодушевленность, індивідного - власність-загального. Але такий розподіл не є єдино можливим і необхідним: наприклад, іменник можна зрозуміти як різновид категорії імен, як категорії афіксів, коренів, пропозицій і т.д. (До речі, всі ці, точніше, необхідно знайдені, категорії в своїй плоті, в мінімальному обсязі повинні входити в поняття мови). Все залежить від цілей розподілу і самотождества діленого предмета. У будь-якому випадку, слід пам'ятати, що пару мови як абстрактний механізм описується саме в системі координат абстрактності мови.
Але наша мова не тільки абстрактна, а й конкретна: не тільки вічно порожня загальна структура сенсу, в досвіді закріплена за виразно сполученими падіннями мови, але й наше особисте, тільки в нас знаходиться зміст, який цієї абстрактної структурою компонується, інакше упорядковується внаслідок ззовні виголошеній промови. Ясно, що цим конкретним змістом можуть бути наші особисті емоції, уявлення, життєвий досвід і т.д. Однак на загальному рівні, якщо говорити про абстрактну структурі конкретного змісту, воно представляється у вигляді відомих логічних типів судження. Конкретність мовлення може бути суб'єктивною (думка - "мені холодно", твердження - "курити не можна") і об'єктивної (вислів - "всі люди безсмертні", міркування - "якщо піде дощ, то стане сиро") [5]. Кожен тип судження має свій власний статус вкоріненості змісту в бутті, так би мовити, ступінь онтологічності, інтуїтивно цілком зрозумілу носіям мови, але яку в інших випадках обов'язково потрібно тлумачити. Так, наприклад, думка є сприйняття будь-якого факту реальності, твердження - усвідомлення порядку цієї реальності, висловлювання - або істинне, або хибне стан (знання о) реальності (пор. з попереднім: "усі люди смертні"), міркування - або правильна , або неправильна зв'язок знання. У перших двох на передньому плані знаходиться активність пізнає і творить реальність суб'єкта, по-друге - практичний і теоретичний предмети, тобто "сама реальність" або знання як особлива реальність. Таким чином, почути якусь із цих форм судження - вже зрозуміти досить багато.
Отже, володіючи загальним для всіх поняттям мови, ми і no-імаем, ловимо сказане, і розуміємо, як би вбираємо його всередину себе, справедливість, одночасно ми обгрунтовуємо почуте як мова своїм поняттям мови (конструюючи на його основі звуковий потік) і узгоджуючи абстрактні членороздільні сенси з конкретикою (виділяємо з себе свої поняття на реконструкцію їх як не своїх) [6].
Однак, володіючи цим, порівняно невеликим поняттям мови, ми володіємо лише абстракцією мови, його поняттям, а не предметом. Наскільки цього мало і наскільки безглуздо подібне поняття саме по собі, можна судити хоча б по звичайному (правда, ще більш абстрактного) прийому, методикою вивчення іноземних мов: заучується величезний запас рідних понять, відповідних словесних форм чужої мови. Але й самі поняття при такому підході постають у звуженому, ссохшиеся значенні, без усього гнізда односмисленних понять, і чужі форми - поодинокими, мертвими, без всієї своєї можливої парадигми. Голова забивається одиничними словоформами і поодинокими абстракціями, Хоча мова роблять мовою саме загальні зв'язку одиничних. А в такій мові слово позначає один-єдиний предмет; вивчений "понятійний мова" є одноразовим, разговорніцкім: окремі фрази, як з розмовника, означають тільки одну предметну ситуацію. Мова номіналізіруется, стає частиною предметної реальності. Природно, такої мови, що складається з каменів, стільців, трамваїв, гір, морів, зірок, багато в собі не понесеш.
По-перше, замість окремих необов'язкових словесних понять мови потрібно вчити обов'язкове поняття мови, тобто ту систему мови, в нашому випадку - російського, про яку було сказано вище. Але вчити її потрібно знову-таки не як чисте, абстрактне поняття, а як загальну систему значень не уникаємо ні в якому разі предмета мовлення. Треба знайти такі предмети мовлення, які б одні і єдино, безваріантність або показували (сигналізатори мови), або вимагали (оператори мови) відповідні моменти поняття мови.
За нормою правил у російській мові спонукальний нахил передається операторами "на!", "Нехай!", "Давай", "так!" (І дієслівними утвореннями на кшталт "давай" з суфіксом "і" або з нульовим), гаданий - оператором "б". Питальний нахил - це, перш за все, інтонація і рівнозначні їй заміни: частка "чи", обстоятельственная парадигма простих прислівників місця, часу, процесу (де? Коли? Як?) І обставинні-суб'єктна (відмінкова) парадигма займенникових слів (хто? Що ?). З'ясувальних нахил передається необмеженим числом операторів, будь-яким поєднанням слів, яке може бути аналогічно словами-пропозицій "так", "ні" з невопросітельной інтонацією.
У відмінковому схилі при узгодженні операторами і сигналізаторами є однакові відмінкові форми узгоджених слів (тобто збіг питальній парадигми хто? Що?) (Так узгоджуються прикметники та іменники й однорідні члени речення); при сильному управлінні сигналізує: а) перехідність дії - вин. пад. або рід. пад. - При запереченні, при спрямованості дії на частину предмета: не відкрив вікно / вікна, випив воду / води, у решті: випадках - обов'язковий в цьому відмінку прийменник (в рід пад. - Без, до, для, з, у, від; в дат. пад. - к; в вин. пад. - про, через; твор. п. - над, перед, навпроти. пад. - прі) або зв'язаність поєднання слів (добиватися успіху, треба у відпочинку, володіти мовою і т . д. - це випадки на рівні винятків).
При слабкому управлінні сигналізаторами багатозначності, варіативності зв'язку є: - а) прийменники, які вживаються в багатьох відмінках (з, по - в трьох; в, о, па, на, під - у двох відмінках) і б) особиста необхідність схилити слово так чи інакше (будинок брата, будинок брата, будинок з братом, будинок (тримається) на браті). При примиканні смислова, логічна необхідність мови настільки сильна, що вона вимагає незмінної форми слова (їхати верхи, старші діти, дуже юний).
Сполучення невизначеного числа сигналізується так званої початковою формою, в якій визначено не розрізняючи кількість явищ (дій, предметів, ознак і т.д.), є видова парність (досконалий - недосконалий вигляд, варіантність відмінювання одушевлених - неживих іменників, порівняльна - чудова ступінь порівняння у прикметників і т.д.). Сполучення родового числа постає як чотирьохчленні родові парадигми (у дієслів - словосполучення займенників 3 особи з формами минулого часу з родовим закінченням, 3 скл.), Пару невизначеного і певної особи - як шестичленних парадигма (займенник і відмінювання дієслів теперішнього і майбутнього часу, 1 і 2 скл.).
У сфері абстрактності мови звичайними сигналізаторами категорій є категоріальні афікси (закінчення, суфікси, корені), сигналізаторами пологів - закінчення і коріння, видів - приставки, суфікси або коріння, індивідів - коріння і здатність вести себе як інші категорії. Понад формально виражених сигналів діють ще смислові відносини "суб'єкт-предикат".
Сигналізаторами думок виступають перш за все прислівникові слова, що виражають стан, оцінку і т.д. (Добре, погано, нудно, шкода), дієслівні форми (подобається, здається) і будь-які обороти з відповідним змістом. Твердження сигналізується модальними словами і подібними до них сполученнями (треба, не можна, можна, повинен, мабуть, звичайно), висловлювання - просторово-часовими, уточнююче, порівняльними і рівними їм оборотами (високо - низько, праворуч - ліворуч, давно - зараз, рано - пізно, тут - там, тоді - тепер, вище - нижче), міркування - спілками (або, або, якщо, але, і, так, так як) або зяянням, який передбачає спілки.
Вже просте і далеко не повне перерахування предметів мови показує, наскільки вони багатоваріантних, особливо сполучення й суб'єктно-предикатні комплекси. У необхідності безваріантність і в її неможливості й полягає головна складність формулювання предмета мовлення. У російській мові на чинне правило завжди покладається виключення або контрправіло розмовного, індивідуального вживання форми. Злегка абсолютизуючи, можна сказати, що будь-який вид нахилу може бути переданий іншим видом, будь пару можна продублювати будь-яким іншим, будь-який суб'єкт може бути предикатом, предикат - суб'єктом, і будь-який вид судження може бути переданий іншим. Лише вільна і доречна гра правилами і контрправіламі і дає володіння поняттям і предметом промови, власне - і робить людину носієм живої мови.
У свою чергу доречність цієї гри залежить від ступеня поняття мови і володіння предметом мовлення (не тільки говорять, а й сприймає цю промову, який або допускає, або не допускає таку гру). Звідси можна зробити висновок, що і у володінні мовою необхідно чітко відрізняти різні ступені поняття і володіння - різні ступені доречності мови. Доречність тій чи іншій мірі залежить від мети мовця і місцевих обставин вчинення мови. Якщо мовець бере за російську тільки свою англо-російську суміш, то він з трудом, але дасть пояснення в автобусі, але, боюся, ніколи не знічується лаврів на терені словесності. Якщо мовець вважає за правило говорити тільки на літературній російській мові, то, мабуть, в пивниці де-небудь на околиці Львова він ризикує заробити у вухо, будь він хоч доктором-лінгвістом. Ясно, принаймні, що в реальному житті ми не настільки самовпевнені у своїй впевненості знання мови і бажаємо підійметься до місцевого ідеалу, а разом з тим і з легкістю готові піти на компроміс, поступитися місцем, принизити свій високий стиль до повного штилю (якщо , звичайно, в нас є хоч крапля розуму).
Звичайні методики вивчення мов абсолютно ігнорують реальність мовної життя і мучать вивчати найбільш різноманітний, розвинений механізм мови - літературна мова [7]. Передбачається, що якщо ми дізнаємося літературну мову, то дізнаємося і мова підворіття, нo це так тільки при природному мовному досвіді, коли від мови підворіття ми йдемо до літературної. Насправді літературна мова - це кількісне ускладнення, диференційоване на нюансах, звичайної розмовної мови за рахунок, по моделі будь-якого іншого - авторитетного (древнього, іноземного, придуманого і т.д.). Тобто літературна мова - це професійно придумане ускладнення рідної мови. Я вважаю, що можна зробити і зворотний хід - професійно придумане спрощення рідної мови, ту чи іншу модель РРЯ. Разом з тим мене мало цікавить псевдоросійський воляпюк або есперанто. Мова про те, щоб професійно придумати модель, виходячи з самої мови, тобто вичленувати його понятійний і предметне ядро, яке б легко дозволяло у разі потреби перейти до більш складним моделям мови, - домовитися про межі мови як достатніх для мінімуму вільного розмови.
Цією мовою, особливим вислів, прислівником, як ми бачили в російській мові виявляється переважно наріччя - все незмінні частини мови, що задають основні параметри мовлення: крім власне прислівників, що є операторами всіх видів конкретної мови, питального і з'ясувальних нахилу і смислового схилу, діють спілки ( оператори міркувань), частки (імовірнісний нахил), прийменники (всі види схилу). Це - службові частини мови, які по суті важливі, роблячи мова. Навпаки, головні частини мови другорядними для створення мовлення, але важливі для створення абстрактного змісту промови. У принципі, володіти російською мовою як особливим наріччям - це володіти порядком падіння і сполучення всіх незмінних частин мови, для чого, звичайно, потрібно якийсь обсяг знання і про сполученні, тобто про змінюваних частинах мови і про зміну.
У певному, прислівникові, мінімумі понятті і предмета промови ми можемо, звичайно, звести кожну форму падіння і конкретності мови до одного односмислового варіанту (як можливий нахил - тільки "б"), а форми сполучення і абстрактності мови до двох-трьох головних (дієслівних і субстантивних), неминуче вводячи як їх вилучення. Однак при цьому все одно залишається відкритим питання вже не загальною предметно-понятійної моделі, короткою сукупності операторів-сигналізаторів, а всією приватною і одиничною сукупності пластичної, текучої маси уявлень та імен російської мови, вільно живе, що народжується і перероджуються у свідомості й на вустах. Грубо кажучи, крім граматичної моделі, крім абстрактного знання категорій, сполучення, аффиксального комплекту, нам необхідно ще володіти словниково-словотвірної породжує парадигмою, яка, хоч і грунтується на граматичної, але будується не на знанні, понятті, а на інтуїції, поданні про спорідненість , однотипності поведінки і породження слів. Звідси здається, що вивчити мову можна тільки інтуїтивно, багато в чому досвіді уточнення значень слів поступово починаючи представляти всю жвавість смислових та формальних зв'язків мови. Чи немає способу усвідомити цей процес стихійного інтуїтивного розуміння і зробити його логічним?
Як носії рідної мови ми говоримо не понятійно, не понятійними смислами слів (так говорити не тільки важко, але й неможливо: тільки дуже гарна, послідовна наука, чітко окресливши свій предмет може так говорити), побудованими за допомогою понятійно абстрактних правил, - ми говоримо перш за все образним змістом, пластичністю слів і мови, системою одного слова, що позначає не систему реальних предметів (як понятійний мова), а реальне слово, ім'я реальної предметної ситуації. А як відомо, будь-який предмет в залежності від: 1) цілі мовця, 2) предметної (мовної) ситуації, 3) її поняття носієм мови (тобто від рівня володіння мовою) - може бути названий яким ім'ям. Л.В. Щерба, хоч і на основі абстрактного, понятійного мови, побудував, здавалося б, порожню фразу: "Глок куздра штеко будланула бокра ...", - яка насправді, поміщена в якусь предметну ситуацію (наприклад, розмова пастухів, що спостерігають коров'яче стадо , буде нести не тільки веселеньку оцінку того, що відбувається, а й повне, предметно точне повідомлення про ситуацію. Але Л. В. Щерба вжив багато номиналистская слів. анекдотична, тому й постійно-життєве, говоріння куди більш послідовно виявляє однослівних РРЯ; "na huya do huya nahuyaril - rashuyarivay ".
Словесне наповнення, то, які саме слова вжиті, грає для мови як системи імені цілком другорядну роль. Головне - представлення мови, зв'язний комплекс чуттєвої пам'яті, в якому доцільно виділяється той або інший момент; система імені і є спосіб вираження живого, рухомого подання мови. Так будь-кому, який сказав "я хочу їсти", представляється їжа, але кожному по-своєму, в силу особистих асоціацій: одному як сир, іншому - ковбаса, третьому - живий баранчик. При одній доцільності, потреби цих експонованих комплексів пам'яті, вони з'являються як майже різні уяви, однаково все ж вгамовують загальну потребу. Уява як жива реальність представленческого апарату мовлення може бути життєвим (досвід, знання) і мовним (слово, образ). Мовне уяву все грунтується на природному і соціальному досвіді, на конкретних і абстрактних знаннях кожної людини. Перш за все, наш життєвий досвід і знання завжди є предметом подання мови - спілкування, повідомлення і т.д. Крім того, носій рідної мови на основі життєвого уяви в нормі більш-менш чітко уявляє, де доречно його пряме, а де ухильне слово, де потрібен точний образ, де - приблизний. Але наскільки в нормі ми це знаємо і вміємо, настільки постійно і помиляємося, тому що в будь-якому випадку кожен з нас уявляє щось своє і уявляє реально кожної людини не зовсім так, як кожен веде себе насправді.
Особливості нашого особистого мовного уяви і здатність створити доречну мова, хоч я залежать від життєвого, як предмета мовлення, але залежать тим саме чином, як добре ми усвідомлюємо доцільність мови, систему реальних потреб і систему її нормального імені, що використовується як можливість і привід для мовної гри з цією нормою. Перш за все, слід усвідомити цю систему реальних потреб, які може задовольнити - передбачаючи, предначертивая - тільки мовне уяву, а потім усвідомити принциповіше смислоречевие дії, що здійснюються цим уявою і тільки потім репрезентувати їх у вигляді нормальної імясловной конструкції.
Предметна потреба в яких-небудь речі мовним уявою задовольняється по-різному, в залежності від того, як далеко ці речі відстоять від нас. Близьких речей ми так чи інакше торкаємося своїм тілом і мовою, далекі - тільки споглядаємо. Але і тих, і інших речей торкаємося і споглядаємо їх у поточному місці. Тому і мова про різні речі ведеться інакше: близьке є прямо, відомо точно - необхідні прямі слова і точні образи (1), далеке - бажане, але незвіданого - потрібні ухильні слова і приблизні образи (2),
Потреба в явищах, в силу їх текучої природи, - це потреба в тимчасовій фіксації явища: про майбутнє явище ми попереджаємо, про минуле - можемо тільки повідомити, так як за хвіст його вже не вхопиш. Попередження вимагає прямого, але приблизного словотвірна (3), про минуле повідомляємо ухильно, але точно (4).
Умоглядні потреби можуть бути особистими і загальними. Приватні: фізичні потреби уявляються промовою як вимога, необхідність у чому-небудь (прямо і точно - пристойне, ухильно і приблизно - непристойне) (5). Духовні потреби уявляються як пропозиція, віддача чогось із себе іншого (прямо і точно - ясне самої особистості пропозицію, ухильно і приблизно - неясне). Загальні необхідні, ділові потреби уявляються як оцінка, прікідиваніе цінності справи (прямо і точно оцінка потреб третіх осіб, ухильно і приблизно - перших і других) (7). Загальні цікаві, цікаві для всіх потреби уявляються як пристрій, системна конструкція або організації і т.п. (Прямо і точно про цікаву першого або другого особі, ухильно і приблизно - про цікавий третій особі) (8).
Отже, ці вісім смислових конструкцій є схемою всіх реальних потреб промови, які так чи інакше продукуються мовним уявою на грунті нашого життєвого досвіду і знання - природного, соціального, конкретного і абстрактного. Природний досвід вимагає ухильно або прямого слова, але точного образу, соціальний - прямого слова, але точного або ухильно образу. Конкретне знання - прямого слова, але точного або приблизного образу, абстрактне знання - ухильно слова, але точного або приблизного образу (на цій основі, між іншим, і проводиться різницю точних і неточних наук).
Зрозуміло, що в поєднанні такого числа предметів і такої кількості конструкцій можливо необмежену варіювання; але для того, щоб вільно варіювати мова, не потрібно заздалегідь знати, пам'ятати і представляти всі варіанти, досить знати і пам'ятати основні схеми і представляти правило необмеженій можливості їх варіювання.
Остання складність на шляху конструювання таких схем полягає в тому, що, володіючи поняттям мови і її основними предметами, маючи абстрактне уявлення про мови, про її схемою, можна не мати конкретного знання і досвіду володіти цією мовою як автоматичної іменний системою. Не знаючи спорідненості всіх слів однієї мови за досвідом кровного споріднення, ми не володіємо мовою як одним живим словом. Потрібно виявити наявну в нас здатність так знати рідну мову і поширити її на всі можливі мови. Виявити - означає закріпити, довести до автоматизму, що робиться в досвіді педагогіки, детовожденія, розігруючого предметні ситуації і словесну орієнтування в них. А для цього потрібно передусім представити мову як щось просте, як одне ім'я - замінити цим одним іменем всі конкретні імена російської мови (іменники, прикметники, дієслова), щоб на грунті тотожного по всіх ситуаціях слoва відмінності його ситуаційного вживання кидалися в очі і пам'ять . Цим вместоіменним замінником у російській мові за його природній природі є саме займенник. Конкретні схеми основних мовних конструкцій повинні бути займенниковими схемами, де займенник доповнює природну незмінну прислівникові частина мови.
Умовою розуміння повноти цих схем є наступне: вони допускають вільний, а не тільки записаний порядок слів, припускають необмеженість кількості перестановок будь-якого блоку (можливого пропозиції, яким може бути будь-яке слово), схеми в будь-яку іншу схему при дотриманні, звичайно, рівнозначних сполучень, а також - припускають заміни однокатегоріальних слів усередині категорії (якщо дається, наприклад, конструкція типу "мені нездужає", то мається на увазі, що замість "мені" можна поставити потрібну відмінкову форму будь-якого особистого займенники - тобі, йому, нам, їй, їм) , нарешті, ці схеми допускають будь-яку прислівникові заміну.
Як можна зрозуміти, наявність подібних конструкцій є лише правилом, нормою системи, неправильне використання якої - це невичерпне джерело варіювання. Доречність використання залежить вже не тільки від поняття мови і знання її предметів, але і від уявлення про образності мови і ступеня оволодіння її іменами. Використання чисто местоименного мови (хоч і вище по розрізненню, ніж ступінь вигукові або наречное, а потім понімательного), все ж таки позначається можливим насамперед у вузьких предметних ситуаціях, де займенник, заміщаючи предмети, дозволяє жестикуляції досягти максимального ступеня озвученность і свідомості. У російській мові ніж офіційне, інтелектуальніший і книжковій сфері, тим менш займенникової за словами є мова. Проте за структурою своєї вона залишається такою самою, як займенник. Тому опанувавши в досвіді педагогічного спілкування, в модельованих предметних ситуаціях автоматизмом мови (немовля, що не має інтелекту, справляється з цим за рік життя, то чого ж ми заважаємо собі вчити мови!), Ми з легкістю зможемо засвоювати потрібний нам обсяг мови, обертаючись у ньому як у рідній стихії. Риторична модель мови (яка включає в себе вимова, звучання, поняття і предмети мовлення, подання та займенникові схеми [8]), будучи базою мови і мови, може бути представлена за необхідності в більш загальному і в більш приватних варіантах.
Наступний крок у моделюванні мови пов'язаний з аналізом почуття мови, яке виникає в процесі розширення словникового запасу і мовного досвіду, і яке може і повинно бути представлено для свідомості у вигляді цілісної системи мовних приводів для виникнення цих почуттів (словотворчі та інш. Парадигми, алітерації, асонанси і т.д.). Потім потрібно проникнення в механізм мови як обставини багатьох факторів і причин мови, як в особливий характер особистості та тип буття (будинок буття, за словами Гайдеггера), нарешті, необхідно зрозуміти мову як вчинок особистості і народу (тут не можна не згадати Бахтіна), провідний до певної зміни будинків буття.
До того ж цьому величезному пізнання хиткою, але міцною опорою є те мовне ядро, яке я посильно намагався вичленити.
Само собою зрозуміло, що повнота цієї моделі можлива тільки в тому випадку, якщо вона надасть всю конкретну прислівникові, займенникову, прийменниково, союзну, афіксальних систему мови. Хоча така повнота чинності розвиненою синонімії мови абсолютно зайва саме для такої образної, пластичної мови,
Величезна синонімічність - є результат пізнання, розрізнення людиною себе і світу, варіативність смисловираженія - наслідок того процесу, який Потебня називав прозаїзація мови, згущенням думки, збільшенням числа без-образних слів. Дійсно, чим більше мова розвивається, тим більше він політизується, прозаізіруется. Його споконвічна пластичність забувається, чому всі живі мови на 90% є мертвими мовами. Опір процесу прозаизации надає тільки поезія, яка в нових прозових матерії і матеріалі знаходить нову образність, придумує образ там, де його, здається, і не могло бути. Але поезія не просто придумує, а, придумуючи, пригадує і відновлює, прімислівая нове, стару образну матерію - оживляє мертву частину рідної мови, вільно чи мимоволі рухаючись в глибину віків, до первісної пластичності. Поезія актуалізує споконвічну пластичність мови кожної мови і означає зближує мови один з одним, з натхнення рухаючись до того можливої межі, де мови можуть бути взаімопронікнутимі, вільно розуміють один одного і вільно говорять один про інше.
Абсолютно незрозуміло з риторичною моделі РРЯ, як це можливо. Крім очевидно вузького, спеціального значення ця модель сама не має ніякого іншого значення. Сама по собі вона марна: ми володіємо своєї розмовною мовою з народження (в школі нас вчать літературної, правда, марно і безуспішно), і вчити нас володіти нею з ще більшою правильної неправильністю абсолютно нікуди. Як практична система модель РРЯ має сенс тільки в парі з моделлю якогось іншої мови. Запаралеленими дві мови пуповиною єдиної моделі [9], ми дамо ключ кожному з них в іншому. Одна мова знайде в іншому ті виключення, які є закономірностями його моделі, і заговорить хоч і винятковості іншої мови, але виключно його, цього іншої мови, засобами.
Список літератури
1. Ж. Піаже: "Мова є особливий продукт інтелекту, а не інтелект є продукт мови". Хоч і дуже схожа ця думка на мою, тим не менш відмінна від неї і неправильна своєї сформульованої абсолютністю.
2. Поки я свідомо опускаю той бік, що рідна мова є в усіх інших мовах так, що носіям цих інших мов достатньо лише усвідомити їх рідний, наприклад, англо-російський або китайсько-російський, як, втім, і нам достатньо для оволодіння будь-якою мовою світу усвідомити наше рідне російсько-будь іншу мову. Як не виглядає ця думка дико, я нітрохи не претендую на її авторство. В. Гумбольдт: тому що "кожен повинен носити в собі ключ до розуміння інших мов, то ... форма всіх мов однакова".
3. Оскільки виключення мають у російській мові дуже багато місця, але в живій практиці постійно ігноруються, то слід визнати системним ознакою РРЯ вільне ставлення до системи, допускає і вимагає вільного індивідуального перекручування в процесі мовлення. Частина цих спотворень, системно повторювана, сама систематизувалася як правила виключення з правил. Саме тому конкретного матеріалу винятків я стосуватися не буду.
4. Немає сенсу корегувати шкільне розведення понять способу (наказовий, умовний і з'ясувальних) та видів речення за метою висловлювання (розповідне, питальне, спонукальне) абстрактний підхід мимоволі будує безліч типологій одного і того ж явища з різних підстав.
5. У логіці такий розподіл суджень далеко не є загальноприйнятим: різниця виникає через надмірну увагу до мовної формі судження, а не до його розумової (особливо це наочно у іншомовних логіків). Див обгрунтування в моїй книзі "Введення в логіку" (Краснодар, 1991, с.33-35 ,97-98).
6. Потебня: "За допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в чому його власну".
7. Гумбольдт: "Неправильно методика навчання мови, при якій зусилля спрямовують на те, щоб розуміти твори письменників". Мінливість її очевидна, хоча б з того, що далеко не кожен російський розуміє твори письменників російської літератури, не кажучи вже про науку та філософії.
8. Тепер можна пояснити, чому я заперечував проти абсолютності того, що "мова - продукт інтелекту". Мова у своїй мінімальної повноті - це риторична, займенники мова. Їй передує поняття мови (інтелект). Але він сам випливає із звучання (вигукові мова - доінтеллектуальная), яка сама є наслідком вимови єдиного акту породження мовлення і мислення.
9. Гумбольдт: потрібно "Порівняти на одних і тих же підставах всі мови", "Тепер намагаються вивчати кожна мова ізольовано ... Цей недолік могла б заповнити систематично складена енциклопедія мов. Вона повинна, виходячи з метафізичного аналізу мовної здатності, надати всі випадкові обставини, що впливають на мовну будова, і розглянути мову з точки зору різнобічних зв'язків людини ".