с.ш. № 99
Реферат з літератури
на випускному іспиті
на атестат зрілості
Майстерність Чехова-сатирика
(На прикладі оповідань)
Виконала:
учениця 11А класу
Пріхожаева Світлана
Вчитель:
Наборщікова Н.А.
м. Ростов-на-Дону
2001
ПЛАН
Короткі біографічні відомості про А.П. Чехові.
Гумор у перший період творчості. Різноманітність жанрів письменника.
Творчість Чехова в другий період. Перехід до суспільних тем.
Особливості чеховської сатири.
Зв'язок оповідання «Студент» з романом Толстого «Війна і мир».
Толстовство і теорія «малих справ» в зображенні Чехова.
«Палата № 6» - чеховський «фаталіст».
Висновок.
XIX століття - століття розвитку різних напрямків у літературі. Він подарував нам багатьох прекрасних письменників, які прославили російську літературу. Одним з них є Чехов, що вийшов на дорогу творчості у 80-ті роки того століття; його попередниками були Тургенєв, Гончаров, Достоєвський, Толстой. З цими іменами пов'язаний швидке зростання російської прози, розквіт російського роману. Чехов теж писав прозу, але серед написаного ним немає романів, немає великих за обсягом творів. Область його діяльності - нероманние жанри: повість, оповідання.
Антон Павлович Чехов народився в 1860 році в місті Таганрозі, в сім'ї дрібного торговця. Майбутній письменник ще в дитинстві й отроцтві захищався від насильства, брехні й вульгарності тими засобами, які були йому доступні, - невичерпної життєрадісністю, іскрометним гумором, насмішкою над завзятістю життя.
Антон мав безсумнівним акторським обдаруванням і з дитинства любив театр.
У 1876 році, коли Антону було 16 років, життя його круто змінилася: він залишився в Таганрозі один і повинен був сам заробляти. Батько його розорився і переїхав з родиною до Москви. Чехов навчався в гімназії, там виявився його письменницький талант. Чехов осінь потребував, але не сумував. Закінчуючи курс гімназії, він став давати уроки.
У ці роки Чехов дуже багато писав: водевілі і драми, нариси для гімназичного журналу, і навіть видавав, спеціально для братів, власний журнал «Зайчик», який відправляв до Москви.
З дев'ятнадцяти років Чехов вступив на медичний факультет Московського університету. У цьому віці він стає годувальником і, по суті, главою сім'ї. Він виступає в ролі вихователя своїх братів.
Через п'ять років він закінчує університет і отримує звання лікаря. Ще студентом письменник починає співпрацювати з гумористичними виданнями «Стрекоза», «Осколки», «Будильник». Перше оповідання Чехова був надрукований у 1880 році («Лист до вченого сусіда»). Чехов вступає на письменницький шлях в епоху, яка відома як пора лихоліття.
Його твори друкуються під псевдонімами Антоша Чехонте, Людина без селезінки й інші - відомо понад 50 чеховських псевдонімів.
У квітні 1890 А.П. Чехов вирушає на Сахалін в тривале й важке подорож з метою зрозуміти народ і його роботи, його прагнення. На зворотному шляху Чехов побував в Індії, Сінгапурі, на Цейлоні, в Порт-Саїді, Константинополі.
Враження від поїздки були багатими, складними, суперечливими.
У 90-і роки Чехов вже став письменником з європейською популярністю. У цей час він друкує такі шедеври, як «Палата № 6», «Стрибуха», «Розповідь невідомої людини», «Людина у футлярі», «Про любов», «Агрус», «Іонич» та ін
Основна тема оповідань цього періоду - це життя звичайних людей сучасників письменника. Чехов пише про помилки, про помилкові уявленнях долі, обраної героями.
Чехов був реформатором театру. Всі його п'єси були поставлені - це і «Чайка» (1895), і «Дядя Ваня» (1896), і «Вишневий сад» (). П'єса «Вишневий сад» була останньою.
Навесні 1904 року здоров'я Чехова погіршився і за порадами лікарів Чехов відправився на лікування в німецький курортне містечко Баденвейлегр, але там він помер.
Чехов залишив своєю творчістю незгладимий слід в російській літературі.
Чехов увійшов у літературу пародіями і гумористичними оповіданнями - весело, але не можна сказати, щоб легко. Він дебютував на сторінках тогочасних журналів, яким були потрібні, в першу чергу, оповідання-мініатюри, оповідання-«сценки», розраховані на миттєвий комічний ефект. Чеховські гуморески подібні зарисовкам з натури, його «сценки», кажучи сучасною мовою, ніби зняті прихованою камерою.
Автор «Палати № 6», «Дами з собачкою», наполегливо прагнув до стислості, до стиснутого, щільному розповіді. Стислість форми і талановитість для нього були синонімами. Звичайно, стислість сама по собі аж ніяк не безумовне гідність і не завжди «сестра таланту», похвала стислості передбачає вміння небагатьма словами сказати про багато що, наситити скупу мова багатим внутрішнім змістом. Ось цим умінням як раз і мав Чехов. Він міг витягти головне з якоїсь ситуації і представити цю частину так, щоб читачеві була зрозуміла суть справи. Стислості форм Чехов досягає за рахунок уникнення великої кількості персонажів. Це кількість обмежується двома-трьома особами. Коли тема і сюжет вимагає декількох персонажів, Чехов зазвичай вибирає центральне особа, яка і малює докладно, розкидаючи інших, по фону, як дрібну монету. Цей прийом дозволяє сфокусувати увагу читача на основній частині оповідання.
Випадок у театрі («Смерть чиновника»), зустріч на вокзалі («Товстий і тонкий»), бесіда у вагоні поїзда («Загадкова натура»), розмова за обіднім столом («Торжество переможця») - ось типові для Чехова-гумориста ситуації . У яких він описує повсякденне життя, самі елементарні і звичайні побутові ситуації, які можна побачити щодня, і, які ми часто не помічаємо. У них він розкриває різноманітні сюжети, що представляють різних героїв. А типовий чеховський персонаж - це людина з натовпу, один з багатьох. Сміх він викликає не якимись дивацтвами або примхами, а навпаки, своїми загалом пересічними вчинками. Ці вчинки: хабарництво, обжерливість, амбіції «маленької людини», улесливість, - часом доходять до крайнощів, і викликають не тільки сміх, а відразу - намагаємося ніколи не робити їх.
Його твори показують воістину вульгарну життя вульгарної людини. Найменше впізнають себе читачі в таких твори, коли вульгарність торкалася до високих явищам людського духу. А адже саме тут його сміх був особливо отруйний і колючий. Люттю автора, надійно прихованого від масового читача гумористичної формою викладу, народжені багато рядки цілячи прямо в мішень, і чим менше в людині людського, тим жорсткіше почерк гумориста.
Коли Чехов хоче вказати на бездушність героя він надає йому властивості манекена, і в гумористичному оповіданні виникають грізні обриси сатири. Такий герой живе в полоні декількох закостенілу уявлень, вони, як панцир стягують його живе почуття, глушать думку. Звичка прислужувати, доведена до крайності у таких людей, може прийняти і небезпечну форму; так виникає постать добровільного наглядача і донощика («Унтер Пришибєєв»). Унтер діє всупереч здоровому глузду, він виглядає посміховиськом, ходячою карикатурою, але від його тупого старанності виходить реальна загроза. Пришибєєв зі своїм безглуздим поведінкою не оплачуваної поліцією добровільного шпигуна, живе з думкою як би чого поганого не сталося. Предмет, що вселяє страх тут не має меж: адже не для політичних сходок збираються ввечері селяни, імена яких він вносить у свій список. Як би себе жителі не вели він знайде привід взяти їх під варту. Він псує життя не собі, а іншим - і цим страшний. Але за іронією долі людина, завзято захищає закон («Хіба в законі сказано ...» - головний його аргумент), законом же і карається. Вже в цій безглуздості - своєрідність чеховської сатири; на відміну від Щедріна у Чехова немає чистої сатири; вона в нього виблискує гумористичними блискітками. У кінцевому рахунку Пришибєєв не стільки страшний скільки смішний. І коли, заарештований, всупереч здоровому глузду, знову кричить своє: «Наррод розходься!» - Ясно, що ця людина - якийсь психологічний курйоз, фігура, близька до гротеску. У Пришибеева, як у кривому дзеркалі, потворно відбилася сама суть поліцейсько-бюрократичного режиму, то як халатно ставляться до своєї роботи службовці: вони витрачають час на дріб'язкові справи, що не мають ніякого значення, коли, між тим, важливіше забувається, залишаючись у незавершеному вигляді. Тільки Чехову було під силу створити таку різнобічну і разом з тим цілісну картину морального збитку, нанесеного епохою 80-х років середньому обивателю. Те, що сталося з Пришибеева типовий, але не поширений сюжет. Найчастіше, як видно із сотень чеховських творів, страх перед владою і сильними світу цього змушує обивателя пристосовуватися до обстановки. Так народилася грунт для типу хамелеона - одного з художніх відкриттів Чехова-гумориста.
Дуже важливу роль в оповіданні Чехова грає діалог. Він, власне, і рухає дію. Портрети героїв даються звичайно тільки кількома словами і основними штрихами. Згадаймо, наприклад, портрети героїв у «Іонич» або портрет «злочинця» в «Зловмисник». Часто те, що входить у читача у звичне поняття про портрет (очі героя, колір волосся і т.д.), у Чехова абсолютно відсутній.
Пейзаж, як правило, скупий, реалістично точним і в той же час максимально виразний. Чехов вимагав від твору, щоб читач міг, «прочитавши і закривши очі, відразу уявити собі зображуваний пейзаж». Тому ось як Чехов малює картину заходу сонця: «За бугром догорала вечірня зоря. Залишилася одна тільки блідо-червона смужка, та й та стала смикати дрібними хмарками, як вугілля попелом »(« Агафія »).
Композиційною особливістю чеховського оповідання є також прийом «розповіді в оповіданні», до якого автор часто вдається. Так побудовані, наприклад, оповідання «Агрус» і «Людина у футлярі». Цей прийом дозволяє автору домогтися в один і той же час і об'єктивності викладу, і економії форми.
Чехов намагається писати мовою простим і легким для нас, зрозумілим будь-якому шару читачів. Простота мови - результат величезної, напруженої роботи автора. Це розкриває сам Чехов, кажучи: «Мистецтво писати, складається, власне, в мистецтві викреслювати погано написане». Автор нещадно бореться зі штампами мови і побитими виразами. З іншого боку, Чехов прагне до створення простих синтаксичних форм. Його порівняння та метафори завжди нові, несподівані і повні свіжості: письменник вміє звернути увагу на якусь нову сторону предмета, відому всім, але помічену як художній засіб лише особливим зором художника. Ось приклад образного порівняння, взятий із записної книжки Чехова: «Грунт така хороша, що якщо посадити в землю голоблю, виросте тарантас». Словникове багатство Чехова колосально. Він знавець професійного жаргону, і читач безпомилково, навіть не попереджений автором, дізнається з мови професію і соціальне становище персонажа оповідання: солдата, прикажчика, моряка, ченця чи лікаря.
Чехов яскраво зобразив образ Унтер Пришибеева і по силі сатиричної виразності, за широтою узагальнення цей герой може бути поставлений поруч з кращими сатиричними образами Гоголя і Салтикова-Щедріна. Ім'я унтера стало прозивним.
Взагалі, персонажі чеховських гуморесок міцно запам'ятовуються, а інші, на зразок Червякова і Пришибеева, увійшли до основного фонду нашого душевного досвіду. При осмисленні життя, життєвих процесів на «сценки» Чехова посилаються менш охоче, ніж на романи Достоєвського, Толстого. І не випадково: у «сценці» перед нами - повнокровний характер, завершений образ. Зовні - замальовка з натури, а по суті - глибоке художнє узагальнення. Тим Чехов і відрізняється від своїх численних побратимів. Їх імена сьогодні відомі вузьким фахівцям, а вони ж були письменниками небесталантлівимі і колись користувалися популярністю. Але, вміючи смішити, вони не вміли узагальнювати, не вміли говорити з читачем мовою образів-характерів, і тому їхні твори не витримали найголовнішого випробування - випробування часу, який витримали чеховські твори, що читаються зараз з таким же інтересом.
Чехов почав з гумору і разом з тим не тільки з гумору. До складу його ранньої творчості (1880-1887 рр..) Входять і розповіді драматичного характеру, причому питома вага цих оповідань рік від року зростає. Правда, різкої межі між драматичними і гумористичними творами провести не можна, оскільки перші часом не вільні від комізму, від комічних моментів. І все ж риса відчувається, і вона суттєва. Жанр пародій прижився в ранній творчості письменника. Шаблон, в яку б форму він не виряджався, зустрічав отруйну насмішку Чехова. Ось як, наприклад, він висміював у 1884 році композиційні стандарти белетристики у циклі своїх заміток «Осколки московського життя» (вони друкувалися в петербурзькому гумористичному журналі «Осколки», з яким Чехов активно співпрацював, починаючи з осені 1882 року): «Читаєш і острах бере <...> Вбивства, людоїдства, мільйонні програші, привиди, лжеграфи, руїни замків, сови, скелети, сомнамбули <...> У зав'язці кровопролиття, у розв'язці тітка з Тамбова, кузина із Саратова, закладене маєток на півдні і доктор з кризою ». Ці рядки, що мали на увазі модний тоді жанр кримінального роману, - точно продовження пародії «Що найчастіше зустрічається в романах, повістях і т.п.?» Ті ж немислимі ситуації з надуманим ходом подій і розв'язкою, ті ж герої (аж до « тітки з Тамбова ») і та ж форма - у вигляді перерахування ознак« літературної зарази ».
Серед пародій Чехова на кримінальні романи - одна з вершин його гумористичного творчості: розповідь «Шведська сірник» (1884 р.). У ньому виведений старанний начитався Габоріо слідчий, який діє за всіма правилами науки - і саме тому потрапляє в халепу. Розшуки «трупа» колишнього корнета Кляузова за допомогою ряду доказів і вирішальною з них - згорілої сірники, яку зронив «вбивця» в спальні «убитого», - зразок трафаретного мислення. І тут, як завжди, гумористичний ефект виникає з невідповідності: серйозні зусилля - і нікчемний до скандальності (у буквальному сенсі) результат: Кляузова знайшли цілим в затишній лазні у прекрасної володарки шведських сірників.
Близькі до пародіям іронічні стилізації іноземних романів. Це величезний «розповідь» «Непотрібна перемога», в якому Чехов, не маючи на увазі висміяти певний твір, вловив риси романів модного тоді в Росії угорського письменника романічного складу Мавра (Мора) Іокая, і так захопився драматичною історією вуличної співачки-циганки, що ввів в оману деяких своїх читачів, дійсно взяли чеховську річ за роман Іокая.
Всі ці «стилізації», видаючи в Чехові талант пародиста, блискуче доводять, що імунітет до наслідування у нього був природжений. І почуття гумору - теж.
Гумористичне початок дня Чехова-письменника не було випадковим. У художньому відношенні гумористичні розповіді дозріли раніше інших його жанрів. До шедеврів його гумористики, крім «Листи до вченого сусіда» і «Шведської сірники», відносяться широко відомі оповідання: «Смерть чиновника», «Товстий і тонкий», «У цірульке», «Хамелеон», «Хірургія», «Жалобна книга »,« Бродіння умів »,« Минь »,« Беззаконня »,« Пересолила »та ін У цьому ж ряду повинна бути названо кілька чудових оповідань про дітей, що стоять осібно в спадщині Чехова-гумориста:« Дітвора »,« Гриша », «Кухарка одружується», «Хлопчик» - нехитрі історії, розказані автором з доброю посмішкою. Хоча гумористичні оповідання Чехова відносяться в основному до першого періоду, так було б весь цей період назвати гумористичним. У ті ж роки, коли Чехов писав веселі розповіді, становив смішні підписи до малюнків, складав каламбури і т.д. Він писав великі повісті, де було місце і ліриці і смутку (наприклад, «Квіти запізнілі», 1882 р.), оповідання про важку долю різних людей міста і села («Хорістіка», «Лихо», «Туга»). У таких оповіданнях є чому посміхнутися, над чим засміятися, але в цілому вони освітлені думкою автора про несправджених надіях і не відбувся людське щастя.
А взагалі, багато творів Чехова націлене педагогічно - в кращому сенсі цього слова. Переконливо показати травмуючу дію безтактності, нестриманості, безсоромності, моральний шкоду, в'ївся в повсякденне спілкування, фальші - хіба це не педагогіка? І тим вона результативніше, що укладена, як правило, в об'ємних образах-картинах, дуже далеких від прямого повчання. Чехов завжди шукав можливості «воспітивающе впливати» на читача. «Вплив» це ми відчуваємо і сьогодні.
Сміх Чехова спрямований проти людських вад незалежно від чину, культури і стани героя. Чехов виходив з уявлення про абсолютну цінності людської гідності, і ніщо в його очах не виправдовувало «відхилення норми», тобто морально неповноцінного, негідної поведінки. Ніщо - значить, ні положення людини, ні рівень його розвитку, ні тиск обставин. У Чехова ні для кого не робиться виключень: з усіх однаковий попит.
Дрібність душі і ницість спонукань він зневажав і в «маленьку людину», пригніченому чиновника. Звернувши погляд до того дурному, що в «маленьку людину» пробуджувало жорстокий час, молодий Чехов сміявся над ним. Цим визначався велике суспільне значення його гумористичного творчості, і з висоти нашого часу це видно особливо ясно. Такі оповідання, як «Дрібнота», «Орден», «Скасували», написані художником, нещадним до тих, хто жалюгідний по суті, та ще й принижує сам себе. Нікчемність людини Чехов підкреслював тим, що показував величезне значення в його житті дрібниць, дрібниць.
«Як-то й поваги до себе більше відчуваєш» - думає вчитель Дрібниць, начепивши на себе чужий орден, щоб йти на бал до купця Спічкін («Орден», 1884 р.). І коли «дрібниці» загрожує небезпека, життя втрачає сенс.
Дрібниць на балу зустрічає товариша по службі, це дає привід для мук моральних (сором) та фізичних (як прикрити правою рукою орден, сидячи за бенкетним столом?). Але, коли виявляється, що і той його боїться - з тієї ж причини! - Герой перестає мучитися, а авторський голос стає різкіше: як, по суті, жалюгідні ці добродушні, нікому не роблять шкоди люди!
І безглузді випадки, і психологічні казуси носять загальнолюдський характер: з ким не може такого статися? Згадаймо хоча б, як п'ятеро чоловіків ловили і упустили знову у воду миня («Минь», 1885 р.). Тут все смішно. Навіть горб тесляра Андрія обігрується як гумористична деталь: як не боявся він при своїй «низькою комплекції» лізти у воду, пристрасть рибалки взяла верх, але при першій же спробі стати у воді на ноги він занурився в неї з головою, пускаючи бульки. Досить зухвалий літературний прийом. Але, що в іншого письменника могло прозвучати знущанням над потворністю «маленької людини», тут нас веселить самим невимушеним чином. І як колоритні обидва тесляра, не поспішають будувати купальню для пана, і кучер Василь («Який тут Минь? Я його січас ...»), і старий пастух, від нетерпенья не встиг роздягнутися до кінця і що лізуть у річку «прямо в портах», і сам пан, який, навпаки, дає спочатку охолонути своєму пещеному тілу. Як вони точно окреслені у своїй соціальній психології та індивідуальної неповторності.
Налаштовуючи на веселий лад читачів своїх оповідань, Чехов запрошував їх посміятися над пригодами, подібними нагоди з миня. І вони сміялися, не помічаючи підступності автора. Сміялися над дурним Черв'яковим, тремтячими від страху перед дідком генералом, на лисину якого він чхнув («Смерть чиновника»), над поліцейським наглядачем Очумелова («Хамелеон»), над божевільними з оповідання «Випадки mania grandiosa» (один з цих хворих, наприклад , боявся обідати разом з сім'єю і не ходив на вибори, тому що знав: «збіговиська заборонені»). Сміялися і над членами санітарної комісії в крамниці, закушують гнилими яблуками, які вони конфіскували зважаючи на небезпеку зараження холерою ("Належні заходи»), над героєм оповідання «Про дамі», який перериває розмову про Шекспіра, щоб висікти племінника, і каже потім про процвітання мистецтва та гуманності. Сміялися і не помічали, що, по суті, сміються над собою. Тому що всім цим була обплутана життя старанного читача гумористичної преси.
Особлива властивість чеховського сміху - так звана внутрішня іронія чи об'єктивна, не висловлена автором прямо, тобто іронія самого життя, - проявилася вже в ранніх оповіданнях. Хіба не посміялася життя над унтером Пришибеева та іншими героями.
Сміх Чехова - то веселий, то з відтінком ліричної смутку, то легкий і світлий, то межує з сатирою, - воістину невичерпний.
У другій його період (1888-1904 рр.). Сміх не зникає, але перетворюється - з самостійної художньої величини в доданок багатопланового зображення. Перебудову зазнає і сам жанр, його межі хоч і коливаються, але не в значних межах; пізній чеховський розповідь за розмірами більше ранньої «сценки», та все ж це розміри підкреслено малої прози. Але інший стає внутрішня ліра твори - ліра його змісту. Другий період відмінний розмиканням кордонів: явна перевага отримує розповідь, що представляє собою життєпис. Змальовується вже не момент з біографії героя, а сама біографія, у її більш-менш тривалої протяжності, про такій розповіді говорять: «маленький роман». У чому художньо вагоме поєднання протилежного: скромні розміри, але широко розгорнутий, многоохвативающій сюжет. Зразки такої розповіді - «Вчитель словесності», «Дама з собачкою», «Душка», «Іонич», «Наречена», «Студент». Епізод вбирає в себе оглядові, підсумовуючі характеристики, висвічуються весь уклад життя, що з'єднує сьогодення з минулим. Життєписи як такого немає, але видно біографічна перспектива, видно напрям життєвого шляху.
У пізніх оповіданнях головує проблема сенсу життя, її наповненості, її стриманості. Тепер розглядаються різні форми «відхиляється» життєустрою, різні прояви повсякденного життя. Над людиною з «боязкою кров'ю» молодий Чехов відверто сміявся, тепер же переважає інший тон, інший підхід, продиктований прагненням пояснити втрати, знайти зв'язок причин і наслідків, встановити міру біди і міру провини. Пізні чеховські оповідання одночасно іронічні і ліричні, приховують у собі і посмішку, і печаль, і гіркота.
«Маленький роман», зрозуміло, не є зменшену подобу великого роману. У тому-то й суть, що розповідь, наближений до розповіді, з особливою наполегливістю і енергією реалізує свої власні ресурси - образотворчі і виразні. Розповідь поглиблено виявляє свою жанрову специфіку. Неважко помітити: завдяки стислості життєпису рельєфно проступає схема біографії, її «креслення»; різко позначаються раптові або стадіальні зміни в зовнішності, в долі героя, в його стані. Можливість створити ступінчастість, стадіальність біографічного сюжету, - єдиним поглядом охопить життя людини як ціле і як процес - і складе привілей малого жанру. Чехов, у своєму зрілій творчості, дав тому неоспоренние докази.
У другій половині є яскрава гумористична сторінка - це одноактні жарту, або водевілі: «Ведмідь» (1887 р.); «Пропозиція» (1888 р.); «Весілля» (1890 р.); «Ювілей» (1891 р.) . Водевіль Чехова не має відповідності в російській літературі. У ньому немає танців та куплетів, він сповнений іншого руху: це діалог в одному акті, що розвивається з іскрометною силою. Тут життя схоплена в гострі моменти: святкове торжество, переміжне бурхливими скандалами. У «Ювілеї» скандал піднімається до рівня буфонади. Все відбувається одночасно: жінконенависник Хірін готує доповідь для ювілею банку, Мерчуткіна виклянчувати у глави банку Шіпучіна гроші, дружина Шіпучіна дуже детально і нудно розповідає про те, що вона пережила у матері, і йде словесна перепалка між Мерчуткіной та чоловіками. Кожен говорить своє, ніхто нікого не хоче навіть слухати. І виходить те, що Чехов сам собі ставив умовою для хорошого водевілю: «суцільна плутанина» (або «дурниця»), «кожна пика повинна бути характером і говорити своєю мовою», «відсутність розтягнутості»; «безперервний рух».
Плутанина і безглуздість в «Ювілеї» досягає найвищої точки в хвилину, коли розлючений Хірін накидається, не розібравшись, на дружину Шіпучіна (замість Мерчуткіной), та верещить, помилка з'ясовується, всі стогнуть - і входять службовці: починається ювілей, ретельно ними підготовлений. Знесилений ювіляр перестає що-небудь говорити, розуміє, перериває мова депутатів, бурмоче нескладні слова, і дія переривається: п'єса скінчилася.
Не здійснений ювілей, фактичне топтання на місці при метушливому рух основних і мельтешеніє випадкових осіб (а за лаштунками, як з'ясувалося, йде справжнє дія - підробки, казнокрадство і т.д.) - це образ тієї ж життя, яку ми знаємо по чеховським розповідями 1880 -х років, але в гуморі його тепер більше жорсткості. Тому що за спиною автора «Ювілею» був вантаж свіжих спогадів про сахалінському «пеклі» (поїздка на Сахалін відбулася в 1890 р.).
Іронія характерна для зрілої чеховської прози, і особливо Чехов дорожить потаємним, прихованої іронічністю - дорожить тим, без чого йому не обійтися при зображенні життя начебто звичайної, нормальної, але по суті уявної, фіктивною. В оповіданні Чехов здійснює поглиблений психологічний аналіз, оголює протиріччя між звичним і бажаним, між бажаним і здійсненним, розкриває явища внутрішньої несвободи. Тонко передані настрою, стану, зсередини заповнюють сюжет оповідання. Героїв таких творів наздоганяють не одні лише гіркі думки, він приходить не тільки до сумних висновків, йому відкриваються й інші узагальнені думки, різноякісних висновки.
Після «Ювілею» ні водевілів, ні інших веселих творів Чехов більше не писав. Три «осколкових» оповідання 1892 (перерва у гумористики був п'ятирічний - з 1887 р.) - «уривок», «Із записок старого педагога», «Риб'яча любов» - не повернули прозі Чехова її колишнього гумористичного тону. Але навряд чи знайдеться твір Чехова 1890-1900 років, у тому числі й драматичне, в якому не блиснули б усмішка автора, смішний епізод, каламбур.
За свідченням близьких, улюблених розповіддю самого Чехова є «Студент» (Ялта, 1894 р.). «Студент» - один з найкоротших, але і найбільш досконалих за формою оповідань Чехова. Сюжет його простий і чіткий. Іван Великопольський, студент духовної академії, ввечері у страсну п'ятницю тримає шлях додому. По дорозі замислюється про сенс життя, про сумісність минулого і сьогодення, про те, що за всі ці роки також є і біднота, і голод, і т.д. По дорозі він зустрічає двох вдів, мати і дочка. Гріється з ними біля багаття, при цьому розповідає їм євангельську історію. Слухаючи цю розповідь, одна з селянських жінок заплакала, а в іншої на обличчі з'явився вираз сильної стримуваної болю. Потім, продовжуючи свій шлях, студент думав про те, що не тільки жахи життя, як тільки що йому думалось, а й правда, і краса, направляли людське життя, завжди становили головне в ній і взагалі в землі, і мало-помалу, життя здавалася йому чудовою.
«Студент» досить виразно асоціюється з одним відомим уривком епопеї «Війна і мир», тим епізодом, де відбуваються дві знаменні зустрічі Андрія Болконського зі старим дубом.
Епізод з дубом увійшов в ідейно-художню тканину роману-епопеї як вставна новела про набуття толстовським героєм втраченого сенсу життя, про повернення його до почуття молодості, надіям про щастя і віри у власні сили. Він сприймається як прообраз новели про набуття студентом Іваном Великопольським того, що буде визначено Чеховим, як «головне в людському житті». В душі толстовського героя переворот був здійснений «красою і любов'ю», в душі чеховського - «правдою і красою», незмінних протягом багатьох століть людських почуттів, які стали доступними юнакові, тільки стоїть на порозі життя. Але дотик до «головного» - правді, краси і любові - подарувало і князю Андрію та Чеховському студенту, людям з таким непорівнянним життєвим досвідом, абсолютно схожі почуття: силу, молодість, віру в можливість щастя. Навіть структура чеховського «Студента» слідує основним моментом толстовського епізоду: спочатку - коло безнадійних думок героїв; потім - непередбачена зустріч, що розриває його і дає новий напрямок думок; виникає інше відчуття безперервності, вічності кращих людських спонукань, а в підсумку - вічності життєвої правди і краси, нарешті, утверджується почуття оновлення та просвітлення в душах героїв, причому в обох випадках воно супроводжується оновленням і проясненням самої природи: у романі з'являються блиск сонця і молодість листя, в оповіданні серед вечірньої темряви несподівано відкривається погляду яскрава смуга зорі.
Ідейно-композиційні переклички між «Студентом» і епізодом роману «Війна і мир» свідчать, що до середини 1890-х років Чехов відмовився саме від «моралі Толстого», а не від усього «толстовського». Оскільки художнє вплив знаменитої епопеї виявляється в чеховському творчості аж до самих останніх років, навіть у творах, що відносяться до іншого літературного роду.
Вписавшись в класичну традицію XIX століття, «Студент», у свою чергу, склав літературну традицію XX століття. Через багато десятиліть він відгукнувся на сторінках письменника, для якого була безумовно важлива як російська класична традиція в цілому, так і її чеховська струмінь - у К.Г. Паустовського.
У Паустовського є такі слова: «Є чотири місця в Росії, які повні величезної ліричної сили і пов'язані зі справжньою народною любов'ю - будинок Чехова в Ялті, будинок Толстого в Ясній Поляні, могила Пушкіна в Святих горах і могила Лермонтова в Тарканій. У цих місцях - наше серце, наші надії; в них як би зосереджена вся принадність життя ».
Вдумуємося до переліку цих славних вітчизняних імен, дорогих близьких і далеких місць ... Всі вони - теж ланки тієї самої єдиної безперервного ланцюга, яка одного разу привиділася герою перший ялтинського оповідання Чехова, написаного холодним березнем 1894 року.
Багато інтелігентів в 90-ті роки проповідують відмову від великих ідей, від «героїзму». Вони зводять в ідеал «середньої людини», який прагне виконувати «малі справи» - поширювати культуру, влаштовуючи аптечки і бібліотечки, допомагаючи бідним селянам, відстаючим учням. Тим самим відволікали від великих суспільних проблем, від завдань докорінної зміни російського життя.
А.П. Чехов засуджував цю проповідь «малих справ». В оповіданні «Дім з мезоніном» поєднані дві теми - тема праці і тема народу. Художник, від імені якого ведеться розповідь, зустрічає у дворовій садибі двох сестер-красунь. Старша сестра, Лідія Волчанікова, вирішила для себе бути діяльною і доброю, допомагати бідним і хворим, поширювати знання серед селян. Ліда відмахується від почуттів, мистецтва, адже на її думку, вони не приносять користі народові. Вона навіть втручається в особисте щастя Жені і художника.
Заперечення все тієї ж проповіді «малих справ», засудження застою, присвячені оповідання «Людина у футлярі», «Агрус», «Про любов», створені в 1898 році.
В окремих оповіданнях письменник сперечається з аскептіческой ідеєю толстовської «Крейлеровьей сонатою» (товстої засуджує «чуттєву» любов, негативно ставиться до ідеї рівноправності жінок). У знаменитому оповіданні «Дама з собачкою» показав людей повсякденних (Турів і Ганна Сергіївна), але в той же час це люди з багатим душевним світом. Ця розповідь викликав у читачів відраза до сірої повсякденного життя.
Образом Полознева з оповідання «Моє життя» Чехов засуджував теорію толстовства і «малих справ». Мало змінити своє життя, мало ходіння в народ, а потрібні докорінні зміни в житті суспільства. Чехов не тільки сперечається з Толстим, а й кличе до соціальної боротьби.
Ще одна характерна особливість Чехова: його проза по досконалості обробки порівнянна з прозою поетів. Така проза неодмінно несе в собі поезію. Чехов, не будучи поетом, вчився майстерності саме на прозі поетів і є послідовником не своїх старших знаменитих сучасників - Л. Толстого і Достоєвського, а своїх «дідів» - Пушкіна і Лермонтова. Свідчення тому - явне продовження їх традицій в його зрілій творчості: філософська основа творів; лаконізм, зосередженість розповіді на головному, відсутність «балакучості" (вельми характерною для белетристів XIX-XX століть); увагу до обсягу, не перетворює читання одного твори, написані часом під тиском критиків, будується «блоками», що дають читачеві можливість відпочити, на якийсь час перервати читання («Степ», «Людина у футлярі», «Про любов»); нарешті, досконалість в обробці форми (лексика, ритм, єдина методика твори) .
По суті, «Палата № 6» - це чеховський «фаталіст», «фаталіст» кінця XIX століття. Полеміка з Левом Толстовим в делікатній, непрямій формі проходить через багато творів Чехова, а найбільш різкі його виступи проти «толстовства» містяться саме в «Палату № 6», та ще й у «Агрус».
У «Палату № 6» та «Фаталисте» перевіряється одна і та ж філософська теорія; при цьому не тільки способи її перевірки життям прямо протилежні (підвищена активність Печоріна і повна пасивність доктора Рагіна) - прямо протилежні і результати: герой «Фаталиста» виграє вкрай небезпечну сутичку - герой «Палати № 6» повністю програє життєву битву, в яку і не вступав: її вели інші, вміло й нахабно, користуючись його пасивністю. Чехов, звичайно ж, творчо відштовхується від лермонтовського «Фаталиста» і зайвий раз показував своїм сучасникам, як низько вони попадали в самому підході до філософських систем в порівнянні з діячами золотого століття.
Багато говорилося в минулі роки про атеїзм Чехова-лікаря, «матеріаліста» вже в силу своєї першої професії. Твори Чехова спростовують цю грубу натяжку. Так, в уста художника в «Будинку з мезоніном» письменник вклав найгарячіші свої мрії про загальну захопленості релігією: «Раз людина усвідомлює своє справжнє покликання, то задовольняти його можуть тільки релігія, наука, мистецтво, а не дрібниці» - не «книжки з жалюгідними настановами та примовками ». Обмежені для Чехова і перехід від суто земних проблем до загадок всесвіту, і сприйняття Землі як частини неосяжного космосу, і серцево-тепле ставлення до євангельських образів (все це - у пушкінсько-лермонтовською традиції). Ось, наприклад, оповідання «Студент», з його яскравим переживанням подій у Гетсиманському саду. Або репліка Петі Трофимова про безсмертя - репліку, пройняту гарячим авторським почуттям (Чехов неодноразово віддавав свої заповітні думки героям, до яких ставився критично; та в нього, власне, і немає героїв бездоганних). У його творах звучать періодично думки про безсмертя душі, напевно, так думав і Чехов.
Для Чехова щоб бути фаталістом діяльним, треба бачити в людському житті більш високі цілі і завдання, ніж матеріальний добробут, безпека, спокій, ніж мистецтво "жити, щоб жити» і як можна довше. «Для якої мети я народився?». Це питання хвилювало і Чехова. Відсутність високих цілей в інтелігенції його часу пригнічувало його, як і Лермонтова. Шукати шляхи для соціального прогресу, не забуваючи за земними турботами про Бога, про вищу правді - ось заклик звучить у творах Чехова. І, мабуть, найбільш безпосередньо, щиро висловлює себе письменник у монолозі Івана Івановича («Агрус»): «- Павло Константінич, - промовив він благальним голосом, - не заспокоюється, не давайте присипляти себе: поки молоді, сильні, добрі, не втомлюйтеся робити добро! Щастя немає, і не повинно його бути, а якщо в житті є сенс і щастя, а в чомусь більш розумному і великому. Робіть добро! »Іван Іванич говорив це,« начебто просив особисто для себе ». Те ж хочеться сказати і про самого Чехова: його заповіт нам, його гаряча прохання «особисто для себе»: «Не втомлюйтеся робити добро!»
При перечитуванні творів А.П. Чехова завжди виявляєш, що його міркування про моральних, соціальних, релігійно-філософських питаннях вплітаються в нинішні злободенні дискусії настільки органічно, як ніби Чехов - буквально нам сучасник. Спочатку це викликає радісне здивування, але дуже скоро усвідомлюєш, що радіти нічому: російське суспільство протягом цілого століття не вирішило жодного з тих кардинальних соціальних питань, які займали уми на рубежі XIX-XX століть. Тоді, як і зараз, переважна більшість чесних мислячих людей були переконані: далі так жити не можна, потрібні зміни, що призвело б до більшої соціальної справедливості, до більшої гармонії у відносинах між державою та особою, позначило б почалося, нарешті, рух вперед.
Чехов зробив могутній вплив на розвиток оповідання XX століття. І сьогодні чеховська традиція - одна з найбільш продуктивних. Вона простежується в творчості багатьох радянських прозаїків. За спостереженням Віри послове: «Чехов - це зерно, з якого виростають різні за художнім прийомам і манері паростки письменницької творчості».
«Якщо б він навіть нічого не писав, - говорив І.А. Бунін, - крім «раптово кінської смерті» або «Романа з контрабасом», то й тоді можна було б сказати, що в російській літературі блиснув і зник дивовижний розум, бо ж вигадати і вміти сказати хорошу жарт можуть тільки дуже розумні люди, ті у яких розум «за всіма жілушкам переливається» ».
Список літератури: