Соколов Е.В.
Було б дивно вважати, що проблеми культури не досліджувалися наукою, поки не було сказано слово "культурологія". Шаманізм в етнографії, лицарство в історії, вплив Байрона і Пушкіна в літературознавстві, конфлікт "життя" і "культури" в соціології Зіммеля - що це все, як не проблеми культури? Але здається, що об'єднання подібних тем в рамках єдиної науки - навряд чи можливо і доцільно. Що ж у такому випадку є "виправданням" культурології, багато представленої сьогодні у вигляді освітніх програм, підручників, лекційних курсів, журнальних публікацій?
Виправдання знаходиться досить просте. Після краху радянського марксизму утворився "ідейний вакуум" і саме культурологія в силу своєї всеосяжності і розпливчастості є найбільш підходящим кандидатом на заміщення "вакантного місця". Але не тільки Росія - все світове співтовариство, яке, хоче воно того чи ні, рухається по шляху глобалізації, потребує сьогодні загальноосвітньої дисципліни, яка давала б уявлення про множинність культур і створювала б основу для широкого гуманітарного спілкування людей різних рас, класів і конфесій . Ця дисципліна повинна формувати у молоді образ загальнолюдської культури, який потім конкретизується відповідно до національної системою цінностей. Ця дисципліна, очевидно, не може мати чітко окресленого "корпусу знань", їй повинні бути властиві ліберальність, плюралізм оцінок і думок, етико-педагогічна орієнтація і разом з тим - зв'язність, образність, опора на яскраві факти світової культури. Цим вимогам задовольняє культурологія.
Тенденція до формування культурології як особливої галузі в гуманістики має місце і на Заході. Мабуть, самі нові умови вироблення і синтезу знань за допомогою "Інтернет", виникнення світового співтовариства вчених призводять до стирання дисциплінарних меж у соціо-гуманітарній сфері, до вироблення широкого погляду на культуру, компенсаторного по відношенню до процесу дроблення і спеціалізації наук.
Ми не "будуємо" культурологію, а просто фіксуємо факти "соціологізації" і "психологізації" історії, популяризації "комплексного підходу", при якому театр, скажімо, вивчається не тільки у мистецтвознавчому плані, але і в планах національного менталітету, групової психології, розвитку масових комунікацій, форм суспільного діалогу з політичної, етичної, педагогічної точок зору. Такий підхід зручно назвати "культурологічним". Його кидається в очі особливість - усвідомлення "контекстуальності" наукових і філософських теорій, всякого знання. Якщо в недавньому минулому філософію, як і хімію, вивчали незалежно від того, де, в якій країні вони розвивалися, то сьогодні ми все ясніше усвідомлюємо, що філософія і наука, так само як і інші форми свідомості, не є продуктами "голого", " неукоріненість "інтелекту. Вони суть одухотворені "голоси" - країни, епохи, мислячої еліти. Філософія Канта - це не черговий продукт "філософського виробництва", а симптом трансформацій колективного розуму, обумовлених його внутрішніми інтенціями та соціо-культурним контекстом. Як не парадоксально, але саме глобалізація науки, вироблення єдиних світових стандартів дослідження призводить до "культурологізаціі" - не тільки соціо-гуманітарних, але і природничих наук. Фізика, астрономія, хімія набувають культурологічну спрямованість, коли їх розглядають в якості елементів "національного образу світу".
Проблеми культури вивчалися у всіх країнах відповідно до їх науковими традиціями, особливими проблемами й ідеями. У Німеччині вони ставилися в широкому філософському контексті. Найбільше німецьких філософів цікавив людський розум і те, як він виявляється в природі, історії, науці, мистецтві, релігії. Німці хотіли, можна сказати, "зрозуміти розум - розумом", але не досягли успіху в цьому. Адже саме в Німеччині Кантом були вперше проголошені "кордону чистого розуму". Німецькі філософи особливо різко заперечували проти використання природно-наукової методології в історичних науках, саме вони провели чітку грань між науками про природу і науками про культуру - на тій підставі, що розуміння природи пов'язане з пізнанням законів, а розуміння культури - з віднесенням культурних явищ до цінностям. В Англії "чистий розум" ніколи не мав таких високих домагань, як у Німеччині, звично відступаючи перед звичаєм, "політичним розумом" і здоровим глуздом. Емпірична, практична спрямованість розуму характерна для британських вчених. Завдання управління колоніями, народами, душу яких англійці ніколи не прагнули глибоко зрозуміти, ("Захід є Захід - Схід є Схід"), звертали увагу англійських суспільствознавців на вивчення регулятивних принципів, інститутів, які є основою соціального порядку та управління.
У США з їх строкатим національним складом, що загострилася класовою проблемою, а також у зв'язку з їх посилилася світової емансипацією багато досліджень придбали етнопсихологічних спрямованість. Американські етнологи і антропологи виступали проти расизму, на захист свободи особи і прав малих народів. Їх цікавили своєрідність етнічних культур, контакти між ними, становище людини "на рубежі культур". У центрі уваги виявлялися, з одного боку, стійке несвідоме "ядро" культури, вкорінене в особистості, а з іншого - технологічність і адаптивність культури, як соціальної системи, її зв'язок з природним середовищем, господарством і вітальними потребами людини.
Про осмисленні проблем культури в Росії слід говорити окремо. В кінці минулого століття у нас з'явилося чимало філософських та соціологічних робіт, присвячених спеціально цим проблемам. Для російської соціології особливо характерно етико-суб'єктивне, культурологічний напрям, в якому аналіз соціальних відносин поєднуються з літературною критикою, езопівською тлумаченням вітчизняної злоби дня, гострими випадами проти політиків і письменників, невимушеною бесідою з читачем. Вивчати історію соціології та культурології в Росії навряд чи можна, ігноруючи роботи Чернишевського, Лаврова, Михайлівського, Плеханова, Леніна. Але хто вони такі? Вчені, морализирующий публіцисти або філософствують політики? Російським людям властиві синкретизм, конкретність, образність, діалогічність мислення, а також "всеотзивчівості", цікавість, любов до таємниць і забороненим знанням. Тому російські хотіли зрозуміти життя, та й самих себе - не розумом, а серцем. ("Розумом Росію не зрозуміти ...") Та й взагалі, нічого не можна зрозуміти тільки розумом.
Питання культури обговорювалися в Росії не так вченими - фахівцями, скільки поетами, письменниками та літературними критиками. Пушкін, Лермонтов, Достоєвський, Толстой, Салтиков-Щедрін, Бєлінський, Герцен, Блок, Бунін, Булгаков, Платонов - ось наші найкращі культурологи, філософи, соціологи, психологи. Вже багатьма на Заході визнано, що глибина проникнення російських письменників у душевні пориви, в суть людських відносин, в сенс історії, в феномен вселюдського єдності - нітрохи не менше, ніж професійних вчених - соціологів та гуманітаріїв. Література в Росії ніколи не була просто белетристикою, вона постійно оперувала політико-релігійними, етико-філософськими ідеями і, якщо вже говорити про вплив на соціальні процеси, то російська класична література була в багато разів більш дієва, ніж соціологія і філософія. Досить згадати В.І. Леніна: "Чернишевський всього мене" переорав ". Він мав на увазі роман" Що робити "? Та й у наші дні написаний у художньо-публіцистичній манері" Архіпелаг ГУЛАГ "зробив більше для краху комуністичної системи, ніж сотні книжок західних вчених-радянологів.
Втім, у Росії були спеціалізовані, витримані в науковому жанрі роздуми про культуру. Можна згадати тут Страхова, Леонтьєва, але на перше місце треба поставити Н.Я. Данилевського, його фундаментальна праця - "Росія і Європа". Незважаючи на відсутність методологічної суворості, ця робота відрізняється величезним багатством ідей, багато з яких вперше висловлені. Саме Данилевського і Шпенглера слід вважати класиками, зачинателями культурології, розробниками "культурологічного дискурсу", незважаючи на багато справедливі зауваження з приводу логічної невитриманості і фактичної необгрунтованість багатьох їхніх суджень.
Людина, яка мало знайомий з наукознавство, може вважати, що якась концепція чи ідея є або науковими, або ненауковими, і що сама культурологія, якщо вона хоче мати хоч якусь цінність, повинна обов'язково бути наукою. Такій людині наука представляється у вигляді закінченої ідеальної схеми, в якій немає ніяких протиріч: об'єктивно-неупереджене дослідження світу, універсальний для всіх учених чисто познавательской мотив діяльності, чітка домовленість про значення всіх термінів і понять, фактична обгрунтованість і логічна строгість суджень, визнання єдиної для всіх істини і т.п. При такому баченні науки не беруть до уваги, що вона є культурно-історичним, комунікативним феноменом, коїться в процесі діалогу, схильна до впливу багатьох "позанаукових" суб'єктивних і об'єктивних чинників. Уявлення про "чистої" науки, що розвивається поза політикою, етики, економіки - є міфом. Повчально простежити долі науки в тоталітарних, політизованих і ідеологізованих суспільствах, де загострюється протиріччя між пізнавальним інтересом і соціальним замовленням, прагненням до істини - і ідеологічним імперативом, комунікацією з приводу істини - і тієї, яка має на меті довести правоту партії чи доктрини.
У такому суспільстві вчений перебуває у скрутному становищі. Він розривається між бажанням продовжити вільний рух своєї думки і необхідністю рахуватися з "правилами гри", прийнятими в його країні. Вчений хоче вижити як людина і громадянин, зберегти право працювати в науці, не відштовхнути учнів, не здатних ще сприймати наукові ідеї інакше, ніж в ідеологічному обрамленні. Але при цьому він хоче зберегти розум вільним, залишатися вченим, шукачем істини. Прагнучи дозволити подібні протиріччя, думка вибирає іноді заплутані, компромісні шляхи, а нерідко виривається за рамки науки - у мистецтво, публіцистику. У Радянському Союзі ідеологія панувала в гуманітарних науках і підбиралася навіть до того, щоб "підім'яти" під себе фізику, біологію, хімію. Централізоване управління, інтелектуальний рівень партійних керівників, статусні відмінності в співтоваристві вчених багато в чому визначали пріоритети, рівень, темпи розвитку науки, її соціо-гуманітарної сфери. У колах партійних ідеологів, та й у масах, було поширене повсякденне розуміння культури, яка трактувалася як "культурність", творчість в галузі літератури і мистецтва, організоване просвітництво народу і чітко відмежовувати від політики, економіки, релігії.
Терміни "культурологія" і "соціологія" вважалися ідеологічно неприйнятними. Поняття "культура" не вписувалося в систему понять радянського марксизму. Філософи говорили про "культурної надбудові", "формах суспільної свідомості", але не про саморозвивається системі цінностей і значень, не про "просторі смислів", яке з матеріалістичної точки зору представляється фіктивним. Якщо і допускалася "теорія культури", то, як щось на зразок науки про хороші манери, яка не має прямого відношення до ідеології. Такий погляд на культуру був, в якійсь мірі "на руку" радянським культурологам, які, не привертаючи до себе уваги "начальства" могли відносно вільно працювати, не обов'язково при цьому прикриваючись жанром "критики буржуазної філософії".
Загальні філософсько-соціологічні проблеми культури та пов'язані з ними проблеми особистості стали раніше і глибше розроблятися радянськими філософами, етнографами, істориками, ніж, скажімо, проблеми економіки, політики, права і навіть моралі, де мертвуще вплив ідеології було максимальним. Труднощі були, однак у тому, що теоретична культурологія спиралася на еволюціонізм, структурно-функціональний, психоаналітичний та екзистенціалістської методи, які вважалися формально несумісними з марксистським історизмом. Насправді, за певної спритності автора і доброзичливості колег не так вже важко було в роки застою замаскувати ці "буржуазні" методи "під марксизм", що не без успіху займався автор цих рядків у книзі "Культура і особистість" (Лг, Наука, 1972). Однак, був "спійманий на місці злочину" ("Методологічні проблеми вивчення культури". З приводу книги Є. В. Соколова "Культура і особистість", Журн. "Соціологічні дослідження" N1, 1974).
Рецензенти звинуватили автора книги в тому, що він "некритично запозичує буржуазну термінологію", "згладжує різницю між марксизмом і немарксистських підходами", інтерпретує класову боротьбу в культурі як гру, а саму культуру ставить "над суспільством", не обумовлюючи, чи є воно буржуазним або соціалістичним, "заплутує те, що всім ясно", і т.п. Рецензія могла б послужити початком корисної дискусії, але вона була написана "на замовлення" авторитетних органів і обговоренню не підлягала. "Боротьба за чистоту теорії" в науці є антинауковим прийомом. Ні "чистих" і "не чистих" теорій. Будь-яка теорія - неповна, "не чиста", і, намагаючись розширити свою предметну область, неминуче асимілює елементи інших теорій. І марксизм, будучи багатою і життєздатною теорією, цілком міг би асимілювати елементи фундаменталізму, психоаналізу, семіотики, що і відбувалося на Заході не без користі для справи.