знаходиться в ряду найголовніших досягнень європейського єврейства (ашкеназі). Її історія підрозділяється на два головні періоди: традиційний, що почався в Німеччині ок. 1100 і тривав до 1800; і змінив його сучасний, що включив міграцію за океан і продовжується по цю пору.
Найдавніша зі збережених записів на мові ідиш датується 1272 - це благословення, вписані у святковий молитовник. До нашого часу дійшли також глоси на полях рукописних Біблій з перекладом окремих давньоєврейських слів на ідиш. Власне література на ідиш виникла в 14 ст., Коли з'явилися віршовані перекладання деяких книг Письма. Основні жанри старовинної літератури на ідиш повторювали давньоєврейські зразки і зберігали свою спадкоємність з ними: в 17-18 ст. були популярні драми на біблійні сюжети (наприклад, п'єси про Агасфері); раббі Яків бен Іцхак Ашкеназі в 1622, додавши до переказу богослужбових читань з П'ятикнижжя проповіді, притчі і сказання, створив нев'янучий шедевр Підіть і побачите; складалися молитви «на випадок» (Тхінь ), з'явилося безліч повчальних творів (притчі, казки, правила поведінки і т.п.). Виникли і жанри, які не мали аналога в літературі давньоєврейською мовою, - історичні пісні та віршовані романи, в т.ч. роман про Бове з Антон (1507), варіант загальноєвропейського лицарського роману Бевіс Хемптонскій (у російській перекладенні - Бова Королевич), італійську версію якого вільно переклав на ідиш Еліяху Бахур Левіта.
Емансипація (1800-1880)
З кінця 18 ст. після Французької революції євреї Західної Європи були поступово зрівняні в цивільних правах з іншим населенням. Але в той час як емансипація на Заході вела до стрімкого в'янення ідишу, на сході континенту тривало суперництво двох стратегій єврейського виживання: благочестя і ізоляціонізм хасидів проти культурно-політичної асиміляції, що знайшло відображення і в літературі на ідиші.
Раббі Нахман з Брацлава (Вінницька обл. На Україну) (1772-1810), правнук засновника хасидизму Баал Шем Това, прикрасив свої Сказання (1815) скарбами фольклору та народної фантазії. Просвітителі ж, зокрема Йосеф Перл (1773-1839), борючись впливу творів Нахмана та інших більш поширених хасидських оповідань, вдавалися до сатири і пародії. Цензура царського уряду, видавничі труднощі і ворожість хасидів змушували просвітителів маскуватися, і тому їхні твори, які проповідували світську освіту, науку, цивільні чесноти, часто оформлялися у стилі молитовників та іншої благочестивої літератури.
Поступово Хаскала освоювала нові жанри - комедію, роман і т.зв. «Анатомію». Шлойме Етінгер (1801-1856) мелодрамою Серкеле (бл. 1830), Ісраель Аксенфельда (1787-1866) романом Головний убір (1861), автори сатиричних «анатомії» єврейських звичаїв і забобонів Айзік (Іцхак) Меїр Дік (1814-1893) і Мордхе-Арн Шацкес (1825-1899), І. І. Лінецький (1839-1915; роман Польський хлопчик, 1867), не кажучи вже про Менделе Мохер Сфорима (справж. ім'я Шалом Яків Абрамович, 1836-1917), безперечно відвернули чимало юних хасидів від слідування переказами батьків.
Самовизначення (1880-1920)
Хаскала не встигла розвернутися, як слідом за вбивством в 1881 царя Олександра II по південному сході Росії прокотилася хвиля єврейських погромів, що змусило єврейських інтелектуалів зайнятися пошуком нових шляхів до національного самовизначення. Абрамович створив епос про життя євреїв у Росії Завітне кільце (1888-1889), розповів про Менделе-книгоноша, що розривається між блюзнірством і чуйністю, про любов каліки (Фішка кульгавий, 1869; 1888), склав гумористичний містечковий шахрайський роман Поневіряння Веніаміна Третього (1878 ), повстав проти всюдисущого гніту в розгорнутій алегорії шкапа (1871). Шолом-Алейхем (псевд., наст. Ім'я - Шолом Нохумович Рабинович, 1859-1916) живописав побут єврейських артистів і художників з народу (Стемпеню, 1888), з'єднував міф з реальністю, розповідаючи про простих людей (Менахем-Мендл, 1892-1910 ; Тев'є-молочник, 1894-1916; Хлопчик Мотл, 1907-1916) або описуючи уявну Касріловку, узагальнений образ єврейського містечка.
Оформлення сіоністського і єврейського робочих рухів в 1897 розкололо культуру на ідиш. Сіонізм живив національну ідею і відроджене релігійне почуття, соціалісти повернулися до світському критицизму Хаскали. Втім, деякі письменники, як, наприклад, Аврагам Рейзен (Рейзіна) (1876-1953), ухитрялися поєднувати обидві тенденції.
Масова імміграція східноєвропейських євреїв у США в 1880-1924 привела до того, що на перших порах обидві головні ідеології розвивалися на новому грунті, не зустрічаючи опору. Не забарилася виникнути поезія «потогінного праці» - Моріц Вінчевскій (1856-1932), Давид Едельштат (1886-1892), Йосеф Бовшовер (1872-1915); найзнаменитішим пролетарським поетом став Моріс Розенфельд (1862-1922). Проти соціалістичного впливу повстали поборники «мистецтва для мистецтва», т.зв. «Молоді»: Мані Лейб (псевд., наст ім'я - Мані Лейб Брагінський; 1884-1953), Рейбен Айзланд (1884-1955), Давид Ігнатов (Ігнатовський; 1885-1954), Ціше Ландау (1889-1937), Йосеф Рольник (1879-1955), Лейвік Г. (псевд.; наст. ім'я - Лейвік Гальперн; 1888-1962). Ця група в свою чергу зазнала внутрішні розбіжності і посварилася з більш молодим поколінням. Засудивши відхід від громадської діяльності, Лейвік Г. (у романі Голем, 1920) та І. Шварц (1885-1971; поема Кентуккі, 1918-1922) звернулися до соціальної і національної проблематики, а Моше Лейб Гальперн (1886-1932) воював, здається, з усім світом.
З початком Першої світової війни і після більшовицької революції воспрял модернізм, що спирався на З. Фрейда. Яків Глатштейн (1896-1971), Аарон Гланц-Лейелес (1889-1966), Н. Б. Мінков (1873-1958), Михля Ліхт (1893-1953) очолили «інтроспективне» перебіг. Злиття класичних і експериментальних почав здійснював Йегоаш (Шлойме Блюмгартен, 1871-1927).
У той час як у США процвітала ідиш поезія, в Європі успішно створювалася ідиш проза. На початку століття виникло імпресіоністської протягом: Ламед Шапіро (1879-1948), Іцхак Меїр Вайсенберг (1881-1938), Давид Бергельсон (1884-1952; роман Після всього, 1910-1912). З Бергельсон порівняння витримує, мабуть, лише Шалом Аш (1882-1957; Три міста: Петербург, Москва, Варшава, 1921-1931; Спасіння, 1934; Іст-Рівер, 1946). У драмі мовою ідиш панував натуралізм: Перець Гіршбейн (1880-1948), Давид Пінський (1872-1959), Іцхак Лейбуш Перець (1852-1915); саму знамениту п'єсу (Гадібук, 1920) написав С.Ан-ський (псевд. ; наст. ім'я - Семен (Шломо) Рапопорт; 1863-1920).
Слідом за ліричним романом Іоше Калб (1933) Ісраель Иехошуа Зінгер (1893-1944) звертається до сімейній сазі Брати Ашкеназі (1936); його приклад наслідує молодший брат, Іцхак Башевис-Зінгер (1904-1991): після роману про кохання Сатана в Гора (1935) виходить епос Сім'я Мушкат (1950). Досягнення Башевис-Зінгера в прозі (Фокусник з Любліна, 1960; Шоша, 1978, і ін) були відзначені Нобелівською премією з літератури (1978). З-за океану Йосеф Опатошу (псевд.; наст. Ім'я - Йосип Меїр Опатовскій; 1887-1954) романтизировала Європу в романах Любов конокрада (1912), У польських лісах (1921), навпаки, картини іммігрантської життя в Нью-Йорку виконані жорсткого натуралізму. Свої месіанські сподівання Моше (Мойсей Соломонович) Кульбак (1896-1940?) Висловив у фольклорно-гротесковій фантазії Месія, син Ефраїма (1924), але варто було йому перетнути кордон Радянського Союзу (1928), як з'ясувалося, що навіть сімейна сага Зелменяне (1929 -1935) не задовольняє запити соціалістичного реалізму. Драматично склалася творча біографія Дер Ністера (псевд.; наст. Ім'я - Пінхос Менделевич Каганович, 1884-1950), також переїхав до СРСР (1926). Сталіністський тоталітаризм змусив його залишити колишню манеру письма. Після болісних спроб пристосуватися Дер Ністер опублікував багатотомний епос Сім'я Машбер (1939-1948).
Після Голокосту
Ніякі географічні переміщення не вплинули так на ідиш літературу, як масове винищення європейського єврейства, відоме як Голокост (Катастрофа). Дивним чином нацистська окупація призвела навіть до короткочасного пожвавленню літератури на мові євреїв-ашкеназі: двотисячолітньої існування на межі катастрофи давало урок протистояння поету і драматургу Іцхаку Кацнельсона (1886-1944) з Варшави, прозаїку Ісайю Шпігелю (р. 1906) з Лодзі, поетові Аврагама Суцкеверу (р. 1913) з Вільни, Перецу Маркіш (1895-1952), Дер Ністеру в СРСР, Г. Лейвік і Якову Глатштейну в США. Повоєнна література на ідиші відчайдушно шукала наступності. Виїхали до США Хаїм Граді (р. 1910) і Аарон Цейтлін (1898-1973) не могли писати ні про що, крім як про ту Європі, якій більше не було. Інші, наприклад поет-лірик Іцик Мангер (1901-1969), не зумівши оправитися від потрясінь, взагалі залишили літературу. Нарешті, вихід радянських євреїв возз'єднав в 1970-і роки на землі Ізраїлю дві громади говорять на ідиш євреїв після півстолітньої розлуки. Елі Шехтман (р. 1908) в романі Напередодні, розпочатому ще у 1953, намагався подолати, нехай хоча б в художній творчості, прірву, разверзшуюся в новітній історії єврейства.
Список літератури
Амусин І.Д. Рукописи Мертвого моря. М., 1960
Поети Ізраїлю. М., 1963
Розповіді ізраїльських письменників. М., 1965
Шукач перлів: Новели ізраїльських письменників. М., 1966
Поезія та проза Стародавнього Сходу. М., 1973
Бєлєнький М.С. Про міфології та філософії Біблії. М., 1977
Прірва терпіння: Публіцистика. Проза. Поезія. М., 1981
Фрезер Дж.Дж. Фольклор в Старому Завіті. М., 1985
У серцевині морів. М., 1991
Шляхи вітру: Сучасна новела Ізраїлю. М., 1993
Агада: Сказання, притчі, вислову талмуду і мідрашів. М., 1993