винаходи неможливі без знання. Тому Бекон і каже, що плоди науки, подібно дарам сонця, приносять користь всьому людському роду і вічні у часі і нескінченні в просторі. Встановивши таким чином місце науки у складі людських справ, Бекон розробив ідеалом науки - подання про призначення науки в житті людського роду згідно з її сутності. Наука повинна приносити користь усім людям без винятку, збільшувати силу і могутність людини, позбавити людину від злиднів, позбавлень та хвороб. Подруге, Бекон встановлює також, що протягом всієї історії людства знання і науки виконували цю свою велику місію тільки іноді тай то випадково. В основному ж науки здебільшого були і залишаються плідними у суперечках і безплідними у справах. Такий їх стан Бекон називає «дитинством науки. Грандіозна реформа, яку задумав Бекон, і була розрахована на подолання цього «дитинства науки і нате, щоб поставити науку нате місце, яке вона повинна займати відповідно до свого ідеалу. Природно, щоб подолати безплідність науки треба встановити причини цього жалюгідного стану. Бекон приходить до висновку, що таких причин принаймні три.
Сформульовані Френсісом Беконом принципи стали загальними методологічними принципами побудови науки Нового часу, в тому числі і психології. Значні зміни в психології були пов'язані і з тим, що Бекон вперше висловив ідею можливості справді наукового дослідження людської психіки. Як прихильник теорії «двоїстості істини», він визнавав дві істини - божественну і наукову, філософську.
Рене Декарт (1596-1650 рр.) розглядав психіку у протиставленні тіла та всього матеріального світу. Психіка – внутрішній світ людини, що відкритий для самоспостереження, має особливе (духовне) буття. Тіло розумів як автомат- систему, що організується за законами механіки. Декарт показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму – його взаємодія з іншими зовнішніми тілами – не потребує душі як принципу організації. Воно є протилежною субстанцією. Душа також є субстанцією, тобто особливою сутністю. Вона складається із непротяжних явищ свідомості – думок. Декарт виходив із того, що взаємодія організмів з оточуючими тілами опосередковано нервовою машиною, що складається із мозку як центру та нервових трубок, що відходять радіусами від нього. Нервовий імпульс уявляється як дещо близьке до складу та способу дії – до процесу переміщення крові посудинах. Найбільш легкі та рухливі частини крові, відфільтровуючись від останніх, піднімаються, відповідно загальним правилам механіки, до мозку. Потоки цих частин Декарт назвав старовинним терміном «тваринні духи. Рефлекс означає відображення. Під ним Декарт розуміє відображення
«тваринних духів» від мозку дом язів за аналогією відображення світлового променя.
Згідно Декартової схеми, зовнішні предмети діють на периферичні закінчення, що розміщенні в середині трубок нервових ниток, останні, натягуючись, відкривають клапани отворів, що йдуть від мозку до нервів, по каналах яких «тваринні духи прямують у відповідні м’язи, які в результаті розширюються (надуваються)

2.8.1. Раціоналізм у психології.
Після Декарта раціоналістична теорія пізнання отримала подальший розвиток у концепціях Готфріда Вільгельма Лейбніца і Бенедикта Спінози.
Якщо в теорії Лейбніца акцент робиться на проблемі об'єктивності людського пізнання, то моральна, етична проблематика стає лейтмотивом творчості
Спінози.
Готфрід Вільгельм Лейбніц сформував ряд нових положень та понять, які здійснили значний вплив на розвиток психології. Запропонував новий погляд надушу та тіло, який відрізнявся від погляду Декарта. Душа і тіло складають не дві окремі субстанції, а два полюси в кожній монаді: один із них характеризується пасивністю, несвідомістю; інший – чіткістю уявлень та діяльним характером (якість, що приписується духу. Згідно Лейбніцу, світ складається із живих духовних одиниць – монад. Монада зовсім проста, не має частин, не займає простору, безтілесна, активна, якісно своєрідна –
індивідуальна. Розрізняв три види монад
1) Прості («голі») відповідають неорганічній природі, мають життєву силу, пізнавальну активність у формі сприймання.
2) Душі, схожі до тваринних, мають чітке сприймання та память.
3) Духи (розумні людські душі), що мають вищі духовні якості.
Замість порівняння душі з чистою дошкою Локка, Лейбніц використовує образ глиби мармуру, прожилки якого вже містять основні контури майбутньої фігури: творець лише відкриває їх, відкидає все, що заважає їм проступати.
Лейбніц визнає вродженні інтелектуальні задатки, а також схильності. Лейбніц вказав на неможливість пояснити тільки із індивідуального досвіду всі знання. За Локком, в пізнанні простих ідей розум пасивний і цілком визначається предметним світом. За Лейбніцом, активність міститься також і у відчуттях, оскільки вони дають нам більш чітке уявлення, а отже привід що-небудь помітити та розвиватися. Це – апперцепція, особлива сила духу, яка разом з діями зовні визначає наше пізнання та поведінку: „спільна дія внутрішніх схильностей та зовнішніх вражень ... детермінує нас до прийняття рішення. Вона дає нам думку про те, що називається Я. Апперцепція – умова людського пізнання, а перцепція - презентація якого-небудь змісту. Апперцепція – усвідомлення змісту перцепції, що включає увагу та память. Лейбніц вперше ввів поняття
«несвідоме». Не одні тільки зрозумілі поняття та уявлення складають область духу його життя поширюється і за межі свідомості. Вчений виступив проти
ідеї прирівняння психіки до свідомості і вперше в історії описав різницю між несвідомими та свідомими станами духу В кожний момент в нас є нескінченне багатство сприймань, але без свідомості та рефлексії, тобто містяться в самій душі зміни, яких мине усвідомлюємо, так як ці уявлення або занадто малі та багато численні, або занадто однорідні, так як не має нічого що б могло їх відрізнити один від одного, але в поєднанні з іншими сприйманнями вони діють та відчуваються”.

Згідно Лейбніцу, все у світі підкоряється закону безперервності. Природа не робить стрибків. Неорганічне та органічне, рослини та тварини, тварини та люди лише здаються протилежностями; при ближчому розгляданні вони є сусідніми сходинками, що пов’язані між собою безперервним прогресом.
Цей загальний закон Лейбніц застосовує і до душевного життя. Воно також безперервне. Поряд з чітко усвідомленими сприйняттями в душі є безліч малопомітних сприймань, „що недостатньо виділяються, для того, щоб їх можна було усвідомити чи пригадати, але вони пізнаються по витікаючим із них наслідкам...ми міркуємо водночас про багато речей, але звертаємо увагу на ті думки, що найбільше виділяються”.
Свідомість не відрізняється від несвідомого якоюсь особливою сутністю: несвідомі уявлення є найменша сутність рефлексивної свідомості, в душі відбуваються постійні переходи свідомих уявлень у несвідомі та навпаки. Бенедикт (Барух) Спiноза у праці «Етика» зазначає, що інтуїція є вищим iнструментом пізнання. Вона виступає способом самовiдображення, зрiзу світу, людською формою iснування, зокрема емоцiйною, охоплює кілька piвнів осягнення світу - вiд несвідомого до cвiдoмого. Спіноза розвиває вчення про афекти - цене просто функцiя емоцiйного життя людини, а такий акт, який захоплює всю її психiку цiлком. Тому афекти й переходять безпосередньо в моральну (аморальну) поведiнку людини. Я постiйно намагався, - зауважує мислитель, - не висмiювати людських учинкiв, не засмучуватись ними i не проклинати їх, а розумiти. І тому я розглядав людськi афекти, а саме любов, ненависть, гнів, заздрiсть, честолюбство, спiвстраждання та iншi порухи душ - не як пороки людської природи, а як властивостi, притаманнi їй так само, як природi властивi тепло, холод, негодa, гм i т. н. У Короткому трактат про Бога, людину та її щастя», а найбiльше - в «Етицi» й «Теолого-полiтичному трактат Спiноза цiкавиться питаннями, якою мiрою людина пiддається пристрастям, поневолюється ними, як собi на благо може користуватися розумом, завдяки яким засобам може досягти спасiння i досконалої свободи. За
Спiнозою, розум, бажання (пристрастi), волiння визначаються зовнiшньою причиною. Ідея пристрастi вказує на людину як на стражденну icтоту, яка причиново цiлком залежить вiд зовнiшнього світу. Свободу людини він пов'язує з iманентною причиновicтю - основою звiльнення вiд згубного впливу пристрастей. Велику увагу вчений приділяє афектам, їхньому походженню та оволодiнню ними він присвячує значну частину «Етики». Пiд афектами Спiноза розумiє стани тiла, як збiльшують або зменшують його здатнiсть до дій, сприяють їй або обмежують її; разом з тим афекти є iдеями cтaнів. Тiло здатне робити багато чого, що людина й не осягне. Тай сама будова людського тiла за своєю довершенiстю набагато переважає все, що тiльки було створено мистецтвом. Тiло може робити складнi дiї, не вдаючись до керiвництва душ.
Спiноза вчить про icнування стiлькох видiв афектiв (вони складаються з простих - задоволення, незадоволення, бажання тощо - та похiдних вiд них - любов, надiя, страх i т. н, скiльки icнyє видiв об'єктiв, з боку яких людина пiддається афектам. Із афектiв Спiноза дослiджує також зажерливiсть, пияцтво, розпусту, скупicть, честолюбство, протиставляючи їм помiрковaнicть,

тверезiсть, цнотливicть. Oстанні втрачають статус афектiв, спрямовуючи поведiнку до iдеальних цiлей та пов'язуючись з моральними нормами. Афекти як негативний бiк моральностi мають бути приборканi. Мислительнi дії, що мають своєю єдиною причиною людську душу, називаються хотiннямu.
Оскiльки людська душа вважається достатньою причиною для спонукання таких дiй, вона виступає в аспект вол. Спiноза не тлумачить волю як просту можливicть робити так або iнакше. Він називає волю необхiдною, а не вiльною причиною. Вона, як i розум, почуття, пристрастi, афекти, складає модус мислення. Змiстом вол виступає благо. Увага у психологiчнiй систем Спiнози виявляється феноменологiчним механiзмом, який здiйснює перед вiд одного афективного феномена до iншого, тому вона є базовою психiчною здатнiстю.
Цей перехiд вiд феномена до феномена в його необхiдностi супровождується ї оцiнкою, порiвнянням, вибором, пiдставою для їх ствердження. На основі уваги здiйснюється прийняття рiшення - квалiфiкацiя феноменів, надання одному з них переваги. Увага дає можливicть людинi поглинутися тим чи iншим змiстом i, по суті, прийняти рiшення, адже будь-який iнший змiст вiдходить убiк. Так, у прийняттi рiшення душа споглядає саму себе, свою здатність до дiї i при цьому вiдчуває задоволення - тим бiльше, чим виразнiше уявляє вона себе i свою здатнicть до дії.
2.8.2. Сенсуалізм в психології.
Розвиваючи ідеї, сформульовані Ф. Беконом, англійський учений Томас
Гоббс (1588-1679) протиставляє свою теорію концепціям раціоналізму, панівним в психологічних теоріях вчених Нового часу. Основні положення емпіричної психології Гоббса представлені вперших розділах його головної праці - «Левіафан» (1651), у творах Про громадянина» (1642), Про тіло»
(1655), Про людину» (Томас Гоббз в основу психологічного вчення покладав рефлекторний характер людської поведiнки. Людина в ycix своїx дiях залежить вiд природи. У державному устрої людина здiйснює наслiдування природи, будуючи великий суспільний організм. н тлумачить поведiнку громадян як рух членiв державного органiзму. Для пiзнання великого i малого людських органiзмiв слiд занурюватись у вир життя. Мудрiсть як психологiчна якiсть набувається не з книжок, а чuтанням людей. Це дaє змогу «пiзнатu самого себе у найглибшiй людськiй суті, а не свої примхи, вередування та зовнiшнi прикмети. Пiзнати самого себе, за Гоббзом, означає пiзнати найглибшi закони не тiльки свого, ай державного механiзму. Самопізнання виступає головним завданням та головним методом психологiї. Те, що принцип «Пiзнай самого себе дiйсно має переваги над iншими методами, Гоббз доводить своїм ученням про людuну.
Починаючи свiй науковий аналiз з простих проявiв психiчного Гоббз пропонує рефлекторне тлумачення природи i функцiонування вiдчуттiв. Продукти вiдчуттiв – привиди, є породженням людського духу при подразненні з боку зовнішнього предмета. Відчуття лежить в основі кожного такого привиду.
Гоббз зазначає: «Heмає жодного поняття в людському розумi, яке б не було

породжене первiсно, цiлком або частково в органах чуття». Причину вiдчуття
Гоббз вiдшукує у зовнiшньому тiлi чи об’єкті.
Закладаючи сенсуалiстичну основу тлумачення психiчного, Гоббз виводить природу уявлень з вiдчуттiв. Якщо об’єкт вiддалити або закрити, образ баченої речi утримується у тьмяних рисах порiвняно з актуальним процесом бачення. Гоббз розглядає уяву як ослаблене відчуття. Минаючи, воно перетворюється на пригадування. З низки пригадувань складається досвід із простими і складними уявленнями. До цієї ж категорії Гоббз відносить і послідовні образи. Сон і сновидіння тлумачаться як уявлення того, хто спить.
Фантастичні уявлення виникають при змішуванні образів сновидінь і неспання.
Зв’язок уявлень, скріплених словами або іншими знаками, Гоббз кваліфікує як розуміння. Матерiальним i водночас духовним її нociєм виступає у Гоббза мова. Вiн розкриває багатоманітні функцiї мови, зокрема реєструючу, повiдомлюючу, позначальну навіть розважальну. На основі мови вся психiка суттєво перебудовується. Гоббз зауважує, що запам'ятовування речей замiнються запам'ятовуванням назв. Слова мають велике значення при лiчбi тощо. м по собi психiчнi процеси, тaкi як відчуття та уявлення, не можуть бути помилковими. Тiльки мова відображає їх або мудрими, або нерозумними. Участь мови розкривається також у процесi здiйснення довiльних в. Тому
Гоббз намагається з'ясувати важливу проблему внутрiшнiх засад довiльних pухів (у той час вони називалися пристрастями) у їхньому зв'язку з функцiями мови, яка, крім того, сприяє вираженню цих пристрастей у рiзного роду рухах.
Гоббз подiляє рухи на органічні (циркуляцiя кв, биття пульсу, дихання, травлення), що не потребують уявлення та анімальні, або довiльнi (ходiння, говорiння тощо). Для свого здiйснення анiмальнi рухи вимагають уявлень, як тлумачаться як середнiй компонент рефлексу. Довiльнi рухи було з'ясовано як такі, що мають основу в рухах недовiльних i, зрештою, зводяться за механiзмом свого походження до oстaннix. Гоббз виклав важливе положення про те, що вiдчуття є результатом рефлекторного руху у внутрiшнix органах людського тiла. Цей рух викликано дією речей, як людина бачить, чує i т. д. У зв'язку з цим Гоббз тлумачить уявлення як залишок одного й того самого руху, який зберігся пiсля зникнення вiдчуття. Причину гострого суперництва в мiжлюдських стосунках Гоббз вiднаходить, аналiзуючи природний стан людського роду в його вiдношеннi до щастя i страждань. н пiдкреслює, що природа створює людей у цiлому рiвними в їxнix фiзичних i розумових здiбностях. Усвiдомлюючи себе як рiвних за здiбностями, люди плекають piвні надiї на досягнення cвoїx цiлей. Ось чому, якщо двi людини бажають безкомпромiсно оволодiти однією й тiєю самою рiччю, вони стають ворогами, намагаючись поневолити або знищити одна одну, щоб зберегти своє життя, iнодi - щоб отримати насолоду. Тому iдея самозбереження стала загальновизнаним принципом у психологiї ХУІІ ст. Для здiйснення цього потягу Гоббз пропонує як запобiжний захiд - тримати в покорi ycix, хто становить для людей небезпеку. Вiн виступає прихильником суворої i сильної влади, адже проти окремих пристрастей - суперництва, недовiр'я, любовi до