основу розвитку душі. Саме активність, спрямовуючи та трансформуючи пізнання і поведінку людини, є основою її волі. Надалі ця ідея Августина реалізувалася в концепції саморозвитку психіки, в якій стверджувалося, що генезис психіки не залежить від зовнішнього впливу і направляється власною, вродженою активністю, спрямованою на розвиток.
Значний вплив на розвиток науки того часу надав і відомий французький вчений П'єр Абеляр (1079-1142). Він вчився і викладав у Паризькому університеті, а згодом у силу особистих причин став абатом великого монастиря, з'єднавши, таким чином у своїй теорії концептуалізму досягнення та обмеженість як світської, так і релігійної думки свого часу. У теорії концептуалізму Абеляр повернувся до забутої у той час ідеї про значення слова, вказавши, що в слові необхідно розрізняти його фізичну сутність (звук) і значення, яке, на відміну від звуку, не пропадає, не є подувом, але зберігається в думках людей . Інтерес представляє і концепція розвитку моральності й самопізнання людини, в якій Абеляр доводив, що критерій моральності - це згода з власною совістю. Значить, цей критерій суб'єктивний, атому зовнішньої оцінки дій людини бути не може, у всякому разі, вона не є важливішою за її оцінку самої себе. У цих питаннях позиція Абеляра подібна з поглядами Епікура і Лукреція, які також відстоювали суб'єктивний, особистісний критерій моральності. Різниця в їх позиціях в тому, що Абеляр, згідно з поглядами того часу вважав совість божественним даром, а її зміст неістотно відрізняється від біблійних заповідей.
2.5.3. Арабська психологія.
Після об’єднання в VІІ ст. арабських племен виникла держава, що мала нову релігію – іслам.
Ібн-Рушд (Аверроес) (1126-1198 рр.) стоїть у витоків розумового руху, що руйнував європейську схоластику і призвів до створення нової картини світу та людини. Вчений висунув ідеї про те, що природа вічна, що її закони не міняються вимушено, що існування душі обумовлене діяльністю тіла, а її безсмертя в якості індивідуальної сутності не можливе та ряд інших ідей, що були несумісними з догматами ісламу. Аверроес відстоював права розуму і пізнання. Абстрактний світовий розум (Нус) розумів як єдину без особистісну субстанцію, загальну для всіх людей і діючу на окремі душі зовні.
Ібн-Сіна
(Авіцена)
(980-1037 рр.) сформував вчення про психофізіологічні функції, що відокремлювалися від філософської теорії душі. У нього було дві психології – природньонаукова та метафізична. Він розмежовував їх, говорячи про дві точки зору, що не співпадали одна з одною, надушу медичну (природньонаукову) та філософську. Він вважав, що для лікаря точка зору „пошукача істини” (філософа) необов’язкова. Відповідно до психологічних проблем Ібн-Сіна розробив своєрідну концепцію „подвійної
істини” у розумінні відокремлення філософського знання від природньонаукового всередині самої світської науки. Виходячи із двох психологій, Ібн-Сіна розробив і два вчення про душу. Вчення, що виражало точку зору лікаря, було викладене у „Каноні”. За своїм направленням було

матеріалістичним. Виражалася ідея про залежність психіки в цілому від мозку.
Афективна сторона душевного життя також безпосередньо пов’язувалася з тілесними змінами. Він також був засновником вікової психофізіології, детально вивчав поряд з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей. Вирішальне значення надавав вихованню. Саме засобами виховання здійснюється вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють протікання фізіологічних процесів, виникають не спонтанно, а в результаті впливу на дитину оточуючих людей.
Викликаючи у неї ті чи інші почуття, дорослі формують її натуру.
Арабський вчений Ібн аль-Хайсам (Альгазен) (965-1039 рр.) вивчав закони відображення та переломлення світла. Підійшов до органу зору як до оптичного приладу, прийнявши за основу зорового сприймання побудованого в оці за законами оптики образу зовнішнього об’єкту. Те, що в подальшому стали називати проекцією цього образу, тобто його відносністю до зовнішнього об’єкту, Ібн аль-Хайсам вважав результатом додаткової розумової діяльності більш високого порядку. У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект фіксування зовнішнього впливу, аз іншого – роботу розуму, що приєднується до цього афекту, завдяки якій встановлюється схожість та відмінність видимих об’єктів. „Здатність (зорового) розрізнення – писав він, - породжується судженням”. Ібн аль-Хайсам вважав, що така переробка відбувається несвідомо. Це твердження дозволило вважати вченого далеким попередником вчення про роль „несвідомих умозаключень” у побудові зорового сприймання. Ібн аль-Хасайм розділив безпосередній ефект світлових променів на око і додаткові психічні процеси, завдяки яким виникає зорове сприйняття форми предмету, його об’єму. Вченим були також вивчені такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст. Він вказував, що для повного сприймання об’єктів необхідний рух очей – переміщення зорових осей. Проаналізував залежність зорового сприймання від його тривалості, ввів таким чином в якості істотного фактору час. При короткочасній демонстрації можуть бути сприйняті тільки знайомі об’єкти. Це вчений пов’язував з тим, що умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередній вплив світлових подразників, але й сліди, що збереглися у нервовій системі, попередніх вражень.
2.6.1. Психологія у пізньому Середньовіччі (12 - 15 століття).
Найбільш значні психологічні дослідження в пізньому Середньовіччі пов'язані з іменами Ф. Аквінського, Р. Бекона, Д. Скота і У. Оккама. Фома Аквінський (1226-1274) був, по суті, останнім богословом, що приділяв увагу і психолого-філософській проблематиці. У своїй системі, що отримала назву томізм, він прагнув не тільки систематизувати накопичені в той час наукові знання, але і примирити богослов'я з наукою, в тому числі і з наукою античності, перш за все з теорією Арістотеля, послідовником якого він був.
Виходячи з цього, Ф. Аквінський переробив теорію двох істин Ібн Сіни, він вважав, що у випадку суперечностей істина знання все ж поступається вірі.

Доводячи необмежені можливості розуму в пізнанні світу, в тому числі і в розумінні найскладніших його законів, божественного Логосу, Ф. Аквінський виступав проти тези Ібн Рушда про відділення душі від розуму. Він доводив, що мислення-це іманентне, головна властивість душі, без нього душа не існує, атому неможливо говорити про смерть душі і безсмертя розуму. Таким чином, він відстоював ідею вічності душі, а також неможливість пояснити всі її закони без опори на теологію. З точки зору Ф. Аквінського, душа людини непросто розумна, але свідома і цим відрізняється від несвідомої душі тварин. Роджер Бекон (1214-1292) схоластичним методам протиставляв науки, які приносять людям безпосередню користь на відміну від безплідних міркувань. У своїх працях він підкреслював, що найбільш небезпечні для людства не помилки, але невігластво, що занурює світ у морок, прогнати який може лише знання. Спираючись на погляди Арістотеля, Р. Бекон доводив, що відчуття є провідним психічним процесом, матеріалом, з якого народжується знання, атому чисто вербальні методи, схоластичні міркування не відповідають завданню розвитку інтелекту. Йому ж належить відома теза «Знання - сила, доводив безмежність здібностей і можливостей людського розуму.
Йому належать кілька «божевільних ідей», на основі яких у Новий час були зроблені винаходи, які вплинули на подальший розвиток європейської науки. Це ідея підводного човна, літального апарату, автомобіля. Незалежність суджень призвели до того, що його посадили у в'язницю, а його роботи були спалені.
Однією з останніх концепцій середньовічної психології була теорія У.
Оккама (1285-1349), який продовжив вивчення співвідношення загального і особистого в предметах. Розвиваючи ідеї номіналізму, У. Оккама стверджував, що в основі понять лежать знаки речей, тобто загальне - це знак багатьох об'єктів, в реальності його не існує. Поняття не довільне, воно розглядається ним як результат абстракції, причому ця логична операція відбувається на підставі подібності між предметами. Оккама також писав про існування понять різного рівня - одні з них є знаками речей, а інші - знаками понять, тобто знаками знаків. Звідси і знання він ділив на наочне і абстрактне. Таким чином, знання про психіку і шляхи її вивчення збагатилися в
Середні століття багатьма важливими даними, зокрема методами експериментального дослідження та регуляції емоційних станів, у тому числі і афективних реакцій. У той же час отримані результати вимагали осмислення в нових категоріях, без звернення до схоластичних проблем (зокрема, до проблеми універсалій) і до віри.
2.6.2. Розвиток психології в епоху Відродження.
Перехідний період від феодальної культури до капіталістичної отримав назву епохи Відродження (ХІУ ст, що розпочалася з Італії. Розвиток психологічних думок почався із дискусій про „Вчення про душу Аристотеля.
Почалося переосмислення античних ідей та цінностей.
Представник епохи Відродження Бернардінно Телезіо (1509-1588 рр.) очолив відродження природничо-наукового напрямку, вільного від релігійного

впливу. Все пізнання, за Телезіо, базується на відтворенні тонкої матерії душі зовнішніх впливів. Із порівняння та зв’язку чуттєвих вражень складається розум. Матерія, що рухається силами розрядження та конденсації, діє цілеспрямовано, маючи одну ціль – збереження досягнутого стану. Оскільки психічне також є певним станом матерії, то і розум, і почуття підкоряються закону самозбереження. Виходячи із цього, Телезіо розробив теорію афектів. У позитивних афектах проявляється сила, що прагне до самозбереження душі, в негативних – її слабкість. Разом з тим, Телезіо вважав, що сам по собі рух матерії не може пояснити особливого положення людини, і схиляється до того, щоб визнати душу безсмертною. В епоху Відродження виникає ідеологічний напрямок – титанізм, що відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами.
Цікавими в епоху Відродження були погляди Леонардо да Вінчі (1452-
1519 рр.), в яких містився новий етап відношення до дійсності. Великий митець вважав, що посередником між свідомістю та реальністю виступали не слова, а творіння живопису, що побудовані на основі наслідування природі, й здатні відтворити все багатство дійсності. Вони є знаряддям пізнання людини, причому не тільки чуттєво сприймаючого образу, але й внутрішньої сутності.
Він зробив спробу детально описати феномен зорового сприймання людини. В його „Трактаті про живопис” зберігається багато положень, що прийняті сучасною психофізіологією, митець характеризує залежність сприймання величини предмету від відстані, освітленості, густини середовища.
Леонардо да Вінчі розробив правила тренування уяви, вказавши, що навіть плями на старих стінах дозволяють художнику розгледіти контури свого майбутнього твору, дають поштовх до самостійної творчої роботи душі, не прив’язуючи її до певних речей.
Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) розпочинає нову лінію дослідження душі.
Він відмовляється від вивчення найбільш загальних питань, що стосувалися природи душі, і переходить до емпіричного описання її процесів
(властивостей). Вчення про людину, за Беконом, складається з 2 частин: 1 – філософія людини; 2 – громадська філософія. У відповідності із частинами з яких складається людина (тіло і душа, виділяється наука про тіло і наука про душу. Але Бекон також виділяє загальні питання, що охоплюють як і душу, так і тіло. Вони складають вчення про особистість та вчення про зв’язок душі і тіла.
Вчення Бекона здійснило великий вплив на всі науки і зробило його творцем емпіричної науки. Саме логіка разом з експериментом виступають у нього зброєю методу наукового дослідження.
Цінними є погляди нате, що світ та людину в ньому краще вивчати за допомогою досліду, експерименту. Не споглядання і спостереження, а зміна явищ засобом дії з використанням інструментів, приладів. Людина набуває влади над природою, вміло задаючи їй питання та вириваючи у неї таємниці за допомогою спеціально виготовлених приладів. Природа постає як величезний механізм, безмежно відкритий для обрахунків, спостережень, експериментів за допомогою різних приладів (термометрів, барометрів, мікроскопів, маятників).