Концепція конвенціалізму виходить з того, що поняття істини має умовний характер, істина може інтерпретуватися вченими по-різному. В основі наукових теорій лежать умовні і довільні домовленості й угоди (конвенції), прийняті на даний час у науковому співтоваристві.
Концепція відповідності (кореспонденції) має два варіанти. Одні філософи визнають можливість об'єктивної істини як такого знання, що відповідає об'єктивній реальності в її сутності. Інші філософи обмежуються уявленням про відносність істини, істина для них - таке знання, що відповідає всього лише чуттєвому досвіду або емпіричним фактам.
Який же критерій істини? Як можна відрізнити істинне знання від хибного, від помилки? Єдиного критерію, абсолютного і безперечного, як універсального ключа до істини, не існує. Але певні критерії все ж таки є. Розрізняють практичний, логічний і естетичний критерії істини.
Основним у даному випадку є критерій практики. Знання є істинним, якщо воно отримало підтвердження - прямо або опосередковано - на практиці. Якщо фізики відкрили певні закономірності і, виходячи з того знання, було зроблено літак, або - відкрили формулу гена і відтворили живий організм, - знання вважається перевіреним на істинність. З іншого боку, знання часто набагато випереджають можливості практики. Практична неперевіреність знання на даний момент ще не означає, що воно не є істинним. Тому критерій практики не є абсолютним.
Інший критерій - логічний: нове знання, принаймні, не повинно суперечити фундаментальним законам, що вже перевірені практикою, або основним положенням певної теорії. Хоча і тут ми маємо справу з досить відносним критерієм: народження нової теорії часто йшло врозріз із загальноприйнятим знанням.
Логічний критерій передбачає лише внутрішню несуперечливість теорії, це необхідна, але недостатня ознака істинного знання.
Одним із критеріїв істини в науці є естетичний критерій - краса ідеї, теорії, гіпотез (їх гармонія, досконалість форми, внутрішня співмірність) є запорукою їх істинності.
Результатом наукового пізнання є знання-інформація.
Інформація - сума фрагментарних даних про об'єкт пізнання.
Тому інформованість, обізнаність людини в чомусь ще не означає її справжньої освіченості. Освічена людина - та, яка володіє системним і універсальним знанням. Але ще Геракліт вважав, що «багатознання розуму не навчає» (знання багато чого у відриві від цілого). Або як про це з сумом писав один з англійських поетів: «Де наша мудрість, втрачена заради знання, де наші знання, втрачені заради інформації?».
Інформація - мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок із мудрістю, з людським сенсом знання. Крім знання- інформації. є знання-мудрість. Мудрість вже не є результатом виключно пізнавальної діяльності. Мудрість - вміння застосувати знання в особистому житті, наповнити їх людським сенсом. Мудрість - у вмінні перетворити знання із засобу «досягнення і володіння» на засіб відповіді на питання: «Як жити?». Мудрість - це вміння жити згідно з цінностями істини, добра і краси, неруйнуючи їх єдності.
Істина - це не тільки відображення в наших знаннях об'єктивної сутності реальності (гносеологічний аспект істини). Істина в філософії розуміеться в більш глибокому значенні. Істина є відкритість, одкровення буття для людського серця і через нього. Не випадково в українській філософії з часів Г. Сковороди утвердилася традиція «філософії серця»: пізнання сутностібуття можливе тільки через «сердечне пізнання»: пізнання Бога, світу, людини можливе тільки через любов до Бога, до світу, до людини. Буття відкриває себе, висвітлює свою сутність і сенс через людське життя, через духовні зусилля людини бути людиною. Знайти істину означає бути істинним. Істина здобувається не тільки інтелектом, але й волею, всією повнотою людського духу. За словами одного з філософів, «істина не дається морально деградованій людині».
Сутність істини - це мудрість життя, це вміння жити «по істині». Істина - це шлях і життя («Я є шлях, і істина, і життя», - було сказано Ісусом). Мудрість, життя «по істині», - це мужність жити в Бозі.
65. Людина як предмет філософського осмислення.
Людина — "найдивніше з дивних див" — з її неповторністю, із багатоманітними біологічними, соціальними, культурними, моральними, психологічними рисами є об'єктом різних наук. Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з якоюсь ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арістотель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізується тільки в державі. Фома Аквінський наполягав на органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень підкреслював рівність усіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю - отже, існую». Кант підкреслював моральний характер природи людини. За К. Марксом сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. Отже, мислителі підкреслювали, що людина:
частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі;
діяльна істота, адже виготовляє засоби для існування;
предметна істота, оскільки втілює в результати своєї діяльності свій розум, інтереси, потреби, почуття;
мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві;
суспільна істота, яка спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття.
Таким чином, вдалося виявити основні ознаки людини: людина - природна, діяльна, предметна, мисляча (духовна), соціальна (суспільна) істота. Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина - жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це - біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.
Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Поняттям «індивід»позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.
Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими. Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї ж групи виявлені в різних її представниках.
Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивідуальність»як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «особистість» як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.
Особистість - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід'ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо.
Поняття «особистість» стоїть поряд з такими категоріями, як людина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачиться як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсальну причетність, то індивід - це одиничний, конкретний, унікальний суб'єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльнісний, розумовий, життєвий потенціал). Особистість у такому разі виступає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивідуальність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи).
Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність людини під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок.
66. Проблема походження людини.
Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничо-наукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.
Назвемо основні з них.
Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.
Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.
Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.
За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з'явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші І клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання 1 сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється І кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система – біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на Землі умов, необхідних для його збереження і розвитку. Живі організми на Землі еволюціонували в тваринний світ у сучасних зразках, в тому числі й у людину, внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. "Походження видів шляхом природного добору").
В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність. Але незважаючи на те, що цей підхід і концепції, які розробляються на його основі, претендують на науковість, проблема походження людини багато в чому залишається загадковою. Ці концепції нерідко поєднуються з релігійними та інопланетними підходами, що передбачають вторгнення розуму із Космосу.
Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини. Широковідомий її марксистський варіант, але не зводиться до нього. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка започатковується з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв'язок між людьми і виникає потреба щось сказати один одному.
Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування в суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами перетворення мавпи на людину. Згодом додається регулювання шлюбних відносин, моральність та інші аспекти формування та існування людини.
Прибічники трудової гіпотези походження людини, згідно з якою "праця створила людину", стверджують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чуттєве сприйняття світу тощо.
Людська праця цілком відрізняється від діяльності тварин. Можна виділити такі основні відмінності:
– людина використовує знаряддя праці,
– універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують греблю, бджоли – стільники, добувають мед. Але вони не здатні робити те, що не закладено в них природою. Людина діє універсально: будує і греблю, і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;
– людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає її природа. Людина "планує", моделює результат в голові, потім за допомогою праці переносить модель у реальність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов, нових уявлень і втілює її в життя;
– людина творить не лише на засадах доцільності, а й за законами краси. Наївшись, тварина спить, людина – співає, малює. В праці, знаряддях людина прагне творити красиво, естетично.
Слід зауважити, що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої в багатьох аспектах проблеми.
67. Проблема антропосоціогенезу.
Антропосоціогенез – це історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків. Антропосоціогенезом називають історично тривалий процес перетворення людини з біологічної істоти в соціальну, з мавпи в людину. В цьому процесі наявна нерозривна єдність двох паралельно триваючих процесів: антропогенезу (формування людини) і соціогенезу (розвитку суспільства), і їх вважають двома сторонами єдиного процесу: спочатку почався антропогенез, а потім, коли людина сформувалася в своїх основних біологічних рисах, починається власне процес соціогенезу.
Тому можна назвати основні концепції трактування людини:
1. Біологічна теорія. Людина це частина природи, окремий біологічний вид. Практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко вирізняла людину з-поміж інших живих істот, оскільки у багатьох тварин присутні елементи розумової поведінки, соціальної організації, виробництва знарядь праці, елементарні комунікації, прояви організації особистої гігієни.
2. Соціологічна теорія намагається звести сутність людини до її приналежності до соціальної структури суспільства. Людина зводиться лише до певних соціально-виробничих функцій, з яких неможливо повною мірою вивести усе різноманіття проявів людського життя.
Отже, людина є цілісною єдністю всіх своїх проявів природного та соціального. Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.
Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини. Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного. У процесі з'ясування ролі біологічного та соціального в становленні та розвитку людини інколи спостерігається перебільшення значення того чи іншого фактора, в результаті чого з'явилися різноманітні концепції. Одна із них – це так звана біологізаторська, прибічники якої абсолютизують роль природних, біологічних начал у людині. До цієї концепції належать, зокрема, расизм та соціал-дарвінізм. Протилежною біологізаторській є соціологізаторська концепція. Вона принижує біологічне в людині, зневажливо ставиться до людської індивідуальності, як до чогось другорядного, надає абсолютний пріоритет соціальному. Прихильники цієї концепції вважають, що людиною можна безмежно маніпулювати задля досягнення певного соціального ідеалу.
68. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Смерть - природний кінець усього живого. Життя - форма існування матерії, що виникає при певних умовах в момент її утворення. Від усіх інших живих істот людина відрізняється більш за все тим, що протягом усієї свого індивідуального життя він ніколи не досягає "цілей" життя родової, історичної; в цьому сенсі він постійно не реалізоване адекватне істота. Людина не задовольняється ситуацією. І ця незадоволеність містить в собі причини творчої діяльності, не укладені в безпосередніх її мотивах. Тому покликання, завдання кожної людини - всебічно розвивати всі свої здібності і в міру можливостей вносити свій особистий внесок в історію, у прогрес суспільства, його культури. У цьому і полягає сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але такий же і сенс життя суспільства і людства в цілому.
Буддизм: людина живе для того, щоб перервати ланцюг перероджень і ніколи більше не відроджуватися. Християнство - сходженням людини до Бога. Основна місія людини характеризується як рятівна, випробувальна, і повчальна. Іслам: людина живе для того, щоб потім воскреснути. Середньовічна Ф. - теоцентризм, в біблії одна з головних проблем життя після смерті. Життя людини мука.Потім епоха раціоналізму - людина механізм - смертна.Завдання не померти раніше часу, виробити максимально свій ресурс; а потім епоха просвіти - смертна - керуйся усіма цінностями (!) - Спонукає до активності. Ф. існування головна проблема смерті та безсмертя. Практичний сенс проблеми: визначає систему цінностей та напрямки поведінки.
У житті кожної нормальної людини рано чи пізно настане момент, коли він перейматиметься питанням про кінцівку свого індивідуального існування. (А якщо краще про це не думати?). Людина єдина істота яка усвідомлює свою смертність (так?). Першою реакцією, наступного за усвідомленням своєї смертності, може бути відчуття безнадійності і розгубленості. Долаючи це почуття людина існує обтяжений знанням про прийдешню смерть, який стає основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в духовному досвіді людини і пояснюється гострота, з якою перед ним постає питання про сенс і мету життя. У зв'язку з цим на сторінках філософської літератури часто фігурують питання: чи має життя людини будь який сенс і цінність? Чи варто життя того щоб жити?При позитивній відповіді битую наступні точки зору: сенс життя - у згоді з власною природою і задоволенні потреб, в отриманні насолоди і радості, у розвитку творчих здібностей і працю на благо суспільства. І нарешті можна зустріти погляд, згідно з яким сенс життя - в самому існуванні. Це різноманіття поглядів свідчить про те, на скільки суперечливі оцінки мети життя.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23