75. Суспільство і особистість.
Крім типології суспільства, в соціальній філософії є і типологія історичного взаємозв'язку людини і суспільства або типів соціальності. Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його «людяності».
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визнача188 ється його соціально-історичними і культурними обставинами. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість» передбачає наявність само-детермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає спроможність людини бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її само-реалізації залежить від двох взаємозумовлених факторів: внутрішнього -від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього від типу і характеру суспільних відносин.
Саме типом і характером суспільних відносин зумовлені історичні типи взаємозв'язку людини і суспільства (або типи соціальності). Історія знає три основних типи соціальності: відносини особистої залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів. Всі вони є не тільки історичними ступенями соціалізації індивідів, але й певними типами соціальності, в які включена сучасна людина, зокрема через власний вибір.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти тощо. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього це «ми», певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід у традиційних суспільствах не особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».
Із розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовеш не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. І часто вона йде на зречення свободи, на втечу від неї. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до «своїх», до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною до неї за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїм і не своїм. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Відносини речової залежності виникають разом з формуванням буржуазних відносин, які Грунтуються на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дало змогу індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула са-моцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід сам по собі, соціально і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаючись використати інших у своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших, як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, людина опинилася у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише, як товар. >
Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надіндивідуального (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередені бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосовувався до сучасного соціуму, (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистого початку), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, самотні нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоиіаиій індивідів творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях Нові форми комунікації створюються на основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені насамперед існуючим суспільством, зумовлені не його масовою культурою, а особистісним вибором. Відносини вільних асоціацій індивідів - такі, в основі яких ставлення до іншої людини як до самоцінності, як до «альтер его», це визнання її безумовної гідності.
76. Індивід, індивідуальність, особистість.
Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.
Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.
Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.
По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.
Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
77. Типологія історичного взаємозв’язку людини і суспільства.
Багатство і складність соціального змісту особистості обумовлені різномаїттям її зв'язків із суспільним цілим, ступенем перетворення в її свідомості і діяльності різних сфер життя суспільства. Ось чому, рівень розвитку особистості є показником рівня розвитку суспільства і навпаки. Але особистість не розчиняється в суспільстві. Вона зберігає значення неповторної і самостійної індивідуальності, що формує суспільне ціле.
У кожну історичну епоху формується сукупність умов – матеріальних, соціальних, духовних, -- які визначають соціальний тип людини і характер її взаємин із суспільством, що у соціальній філософії називається історичним типом соціальності. Основи вчення про історичні типи соціальності були закладені ще Карлом Марксом, який на основі формаційного підходу до історії виділив три основних типи соціальності: відносини особистої залежності, відносини речової залежності при особистій незалежності і відносини вільних індивідуальностей. Пізніше ідеї Маркса розвинули і доповнили у своїх роботах соціологи Чейз Рейч, Еріх Фромм, Джон Рісмен.
Так, на думку американського соціолога Чейза Рісмена (1909 – 1950) можна виокремити такі соціальні характери особистості на різних історичних етапах розвитку суспільства:
1)особистість “традиційно орієнтована” (архаїчне суспільство);
2)особистість, “орієнтовану зсередини” (активний суб'єкт конкурентної боротьби епохи вільного підприємництва);
3)особистість, “орієнтована ззовні” (суб’єкт підлеглий бюрократичній організації, пов’язаний з ускладненням промислового виробництва й урбанізацією суспільства);
4)автономну особистість, (суб’єкт відкидає конформізм в ім'я незалежності своїх суджень, свого покликання й усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством).
За основу своєї типології відносин між особистістю і суспільством Еріх Фромм (1900 – 1980) бере різні історичні типи самовідчуження людини. Відповідно до цього підходу він вирізняє чотири типи соціального характеру: накопичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасивний), ринковий.
Першим історичним типом відносин між особистістю і суспільствомє відносини особистої залежності.Такий тип характерний для всіх доіндустріальних видів суспільств, як докласових, так і класових. Для індивідів цього типу притаманна повна залежність від жорстко регламентованої системи суспільних зв'язків, що може приймати вид роду, громади, стану, касти і т.д. Розходження ж між докласовими і класовими суспільствами знаходять свій вияв у тому, що в докласових суспільствах ще відсутні експлуатація людини людиною, а особиста залежність виявляється як безпосередня залежність людини від первісного роду, який був у ті часи єдиним суб'єктом права. Через скупченість суспільних функцій інтереси особисті ще не були відокремлені від інтересів колективу. Людина, становлячи одне ціле з родом, не вирізняє себе з нього. Усі її права й обов'язки є не особистими, а родовими.
Отже, особистості в архаїчному суспільстві не існувало.
У процесі розвитку праці і збагачення на її основі суспільних відносин відбувається диференціація соціальних функцій людей. Здобуваючи особисті права й обов'язки, усвідомлюючи певну ступінь особистої відповідальності, людина все більше починає відокремлюватися від роду і розвиває в собі якості суб'єкта. Так поступово людина стає особистістю.
Другий історичний тип відносин між особистістю і суспільствомпов’язаний з розвитком капіталістичного товарного виробництва і ліквідацією системи позаекономічного примусу до праці (цей період у сучасному суспільствознавстві називають індустріальним суспільством). Наслідком цього стала руйнація відсталих соціальних структур, станових і інших перешкод між людьми. Це у свою чергу приводить до своєрідної атомізації суспільства, тобто його поділу на безліч незалежних індивідів, вже не пов'язаних відносинами особистої залежності. Формальна рівність між людьми, у яких різний майновий статок, приводить до того, що одні з них змушені продавати, а другі зацікавлені купувати робочу силу. У зв’язку з цим відносини між людьми у своїй основі стають відносинами товаровиробників, приватних власників, тобто речовими відносинами. Виникає зовсім новий тип соціальних відносин, у яких головною формою соціальних зв’язків виступає мінова вартість і капітал. Це відносини речової залежності людей при їхній особистій незалежності.
Розвиток особистості і її відносини із суспільством у цей період являють собою суперечливий процес. З одного боку, індустріалізація суспільства сприяє подоланню містечкової замкнутості, людина звільняється від станових зв’язків і перед нею відкриваються небачені раніше можливості спілкування і саморозвитку. З другого боку, усі ці можливості визнає приватна власність, що робить людей нерівними, різні форми відчуження особистостей від суспільства і один від одного.
Перехід розвинених країн у стадію постіндустріального суспільства створив умови для формування ще одного типу відносин між особистістю і суспільством. Це – відносини вільної особистості.
Характерними рисами постіндустріального суспільства є те, що в ньому визначальними стають знання й інформація, класовий розподіл поступається місцем професійній диференціації, сфера послуг поступово починає переважати над сферою виробництва. Розвиваючи могутні продуктивні сили і всесвітні суспільні зв'язки, ця епоха формує матеріальні і духовні передумови для використання всіх надбань культури, набутих людством упродовж усієї історії, в інтересах розвитку особистості. Таке відкрите, вільне суспільство вперше в історії створює умови для появи справді вільної особистості, яка має право і, головне, економічні і правові можливості вільно вибирати відповідно до своїх здібностей і покликання професію, місце і спосіб життя.
Отже, особистість може бути вільною тільки у вільному суспільстві. Тільки високоорганізоване суспільство створює умови для формування активної, всебічно розвиненої, самостійної особистості, і саме ці якості робить мірою оцінки людських чеснот. Прикладом такого суспільства є правове суспільство, де кожна людина являє собою самоціль і вищу цінність. Саме в такому суспільстві переборюється відчуження людини від власності і влади, повною мірою реалізуються принципи демократизації і гуманізму у взаєминах між його суб'єктами, забезпечується чіткий баланс між волею і відповідальністю особистості.
78. Поняття культури в історії філософії. Основні ознаки культури.
Культуру досліджує ціла низка наук. Серед них можна назвати етнографію і культурну антропологію, які зайняті описом і аналізом культур різних народів, окремих елементів культури (побуту, звичаїв, традицій, вірувань), соціологію з її специфічним розглядом культури як засобу стабільного існування і розвитку суспільства, історію, що досліджує динаміку культури в межах історичного процесу людства. Особлива роль у вивченні культури належить культурології, яка є інтегративною галуззю наукового знання, що розглядає культуру як загальнолюдське надбання.
Філософія, на відміну від усіх названих конкретних наук, покликана розкрити проблему людини в культурі, сутність і сенс культури як вияву людського духу, як історичного процесу самостворення, вдосконалення людини, розвитку її суто людських якостей.
Проблема культури виникла в історії філософії в період Нового часу, коли здійснилися значні зміни у соціально-економічному становищі людей, в їх взаємозв'язках з природою, коли з'являється ідея людини - володаря природи. Культура - латинський термін, спочатку він означав цілеспрямоване перетворення природи - культивування, обробку землі, а пізніше і перетворення природи самої людини - її виховання, освіту. Є й інша версія терміну «культура»: культура починається з релігійного культу і історично, і термінологічно.
Історія дослідження феномену (тобто явища) культури - це процес пошуку її суттєвих характеристик, уточнення і поглиблення самого поняття культури. Які ж саме ознаки є суттєвими для культури?
Перша ознака культури, (яка і стала історично першим її визначенням): культура є штучною, вторинною сферою реальності, «другою природою», що створюється діяльністю людини. Якщо тварина у своєму житті приречена існувати у досить вузькій екологічній ніші природного середовища, внаслідок власної генетично запрограмованої організації, то спосіб існування людини вже не визначається її природно-фізіологічними особливостями. Людина змінює природу «під себе», за власними людськими мірками. Тим самим людство отримує можливість в принципі необмежено змінювати і вдосконалювати себе, свої духовні і фізичні сили через створення і розвиток «другої природи» - культури і цивілізації (техніка, наприклад, є своєрідним «штучним тілом» людини, що збільшує, посилює наші фізичні можливості, роботу наших рук, органів чуття, мозку).
У такому гранично широкому аспекті - як штучна сфера всього створеного людиною - культура фактично ототожнюється з соціальним життям загалом, включаючи в себе засоби і результати людської праці, технологію, вірування, науку, мову, цінності тощо. Але цей перелік емпіричних проявів культури ще не дає можливості зрозуміти її сутність, саму основу породження культури. Тому дослідники культури звернули свою увагу на той спосіб діяльності, що один тільки і здатний породити «другу природу».
Друга ознака культури: культура є способом суто людської діяльності, що здійснюється за надбіологічними програмами. Культура є своєрідним механізмом, системою інформаційних кодів, за допомогою яких здійснюється, зберігається і передається суспільний досвід. Тільки людина має «традицію», вбирає в себе культурні досягнення попередників і збагачує їх власною діяльністю.
Якщо життєдіяльність тварин біологічно визначається сферою інстинктів, генетичною програмою, людська культура виявляє себе суспільним механізмом приборкання спонтанних, інстинктивних бажань. Культура починається там, де людина навчається обмежувати себе заради інших, заради зростання над самою собою, над власною «тваринністю». Таке самообмеження є дійсним проявом свободи як сутнісної риси людини (не свободою від будь-яких обмежень, це було би свавіллям, а свободою самопанування).
Отже, поряд з генетичним кодом, що задає біологічну програму організму, людина має і культурний код, код соціального досвіду. Елементами цього культурного коду є вміння, навички, знання, цілі і цінності, ідеали, переконання, зразки поведінки, ідеї, норми, - тобто уся сукупність програм поведінки, спілкування і діяльності, яка регулює людську життєдіяльність і передається від покоління до покоління. Тому узвичаєний поділ культури на матеріальну (знаряддя праці, техніка, предмети побуту) і духовну (витвори мистецтва, релігійні ідеї, моральні норми, філософські теорії) не розкриває суті самої культури. Культура - це не предмети самі по собі, не самі продукти матеріальної або духовної творчості, а той закодований в них людський досвід (спосіб і можливості діяти по-людськи).
Третя ознака культури: культура має знаково-символічну природу. Універсальною мовою культури є мова символів - специфічна знакова система, що має умовний сенс (тобто завжди має «підтекст», вказує на щось інше). Це не тільки звичайна мова, але й мова міфа, мистецтва, релігії, науки, мова людських жестів, міміки, і дій. Символічною умовністю просякнуті міжлюдські стосунки. Речі, що нас оточують, є не тільки символами сконцентрованої в них духовної і матеріальної діяльності, але й символами наших смаків, ціннісних пріоритетів, соціального статусу, матеріального положення. Феномен моди, наприклад, зміна її тенденцій є символом зміни настроїв, самопочуття людини в світі, її ціннісних орієнтацій. Жити в культурі означає жити в світі символів, певних умовностей, де елементи зовнішнього світу є лише знаком, символом внутрішнього світу людини, символом її душі і розуму, її ідеалів та цінностей. Вся культура є символічним відбитком людини. Німецький філософ Е. Кассирер навіть визначив людину як «істоту символічну».
Четверта ознака культури: культура є сукупністю цінностей та ідеалів, породжених людською творчістю. Цінності культури спрямовують, орієнтують закодований в знаково-символічній формі людський досвід на цілі розвитку людини. Цей універсальний ціннісний сенс притаманний всій культурі людства, хоча кожна культура (певної епохи, певного народу, індивіда) має свою шкалу цінностей, притаманні їй уявлення про життя і смерть, добро і зло, відношення до природи, до праці, до особистості.
Особливе місце в системі культурних цінностей належить ідеалам. Ідеал - вища мета прагнень, уявлення про належне, певний образ досконалості. Основна функція ідеалу - бути орієнтиром і еталоном, за яким перевіряється саме життя, вчинки і помисли. Культурні цінності - це цінності того, що свято зберігається, (не випадково слово «культура» зв'язують з шануванням «культу»). Цінності та ідеали культури мають переважно релігійне походження. Європейська культура, наприклад, безпосередньо пов'язана з цінностями християнства.
Отже, культура - це спосіб і технологія створення, збереження і передачі нащадкам «людськості» в людині суто людських способів діяльності.
Культура не є сукупністю готових цінностей, що очікують використання або споживання. Скарбниця культури людства ще не є гарантією високої культури людини чи суспільства. Реальна культура знаходиться не в музеях і не полягає в їх відвідуванні. Культура - це ті людські здатності і можливості, що закодовані у витворах мистецтва, у всіх продуктах духовної і матеріальної творчості. I ті можливості потребують привласнення, продовження в духовному досвіді особистості, щоб бути дійсно культурою. Культура потребує від людини власних зусиль, повноти душевної участі. Культура полягає в живому процесі її засвоєння, в здійсненні людиною себе. Адже людина завжди є лише спробою стати людиною. Головний імпульс суто людського буття - бути, виповниться, здійснитися. Людина не створена природою і еволюцією, вона створюється безперервно в історії, з участю її власних зусиль. Культура - це зусилля людини бути, володіти собою, відтворювати і розширювати свої здібності. Культура є живим духовним життям, а не мертвою буквою. Культура є живим актом її здійснення, відтворенням і розкриттям її смислів і значень, реальним спілкуванням індивіда з культурними цінностями. Тому культура розкриває себе як самореалізація особистості.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23