Пізнавальна сфера включає знання, мислення, пам'ять. Знання є ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Вони поділяються на емпіричні та теоретичні.
Мислення – психічний пізнавальний процес направлений на встановлення зв’язків між предметами, явищами, процесами та їх властивостями. Мислення забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.
Пам'ять – психічний пізнавальний процес направлений на збереження, утримання і відтворення інформації. Важливе значення має увага, як здатність сконцентровувати свідомість на об’єкті пізнання.
Емоційна сфера свідомості - включає емоції, почуття, афекти, пристрасті та самопочуття. Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання смислу явищ чи ситуацій.
Почуття - це вищий рівень емоційного переживання, який має предметно – ціннісний характер. Афекти – це бурхливо протікаючи емоції, які можуть спричинити звуження свідомості.
В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їх потреб, інтересів.
Мотиваційно-вольову сферу свідомості представляють мотиви, інтереси, потреби. Вони спонукають людину сконцентровувати свідомість на певних об’єктах. Поряд із свідомістю існує рівень несвідомого. Несвідоме включає психічні стани, явища і дії, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та за порогові почуття. До структури несвідомого відносяться автоматизми й інтуїція. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт несвідомого, до якого включаються психічні явища, пов’язані з переходом з рівня свідомості на рівень автоматизму. В підсвідомості зберігається інформація, яка забута або втратила чіткість.
Вперше в історії науки проблему співвідношення свідомого і несвідомого намагався розв’язати австрійський психолог і психіатр З.Фрейд. Він вказав на особливість несвідомого в психіці людини.
В суб’єктивній реальності людини має місце й така підструктура, як самосвідомість. Вона орієнтована на усвідомлення, аналіз, цілісну оцінку людиною власних знань, думок почуттів, інтересів, мотивів, ідеалів, дій. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до себе, здійснює самооцінку, самопізнання, самовиховання, і всі інші внутрішні характеристики себе. Людина оцінюючи себе спів ставляє її з соціальними нормами, правилами, ідеалами.
Людина формує власний образ «Я».
Таким чином, самосвідомість – важлива умова постійного самовдосконалення людини.
Основними функціями свідомості є: інформаційна – забезпечує людину інформацією про стан та процеси дійсності; пізнавальну – отримання знань у вигляді предметних характеристик дійсності; цілепокладання – формує образ результату діяльності; організаційно-вольова – зосереджує духовні та фізичні сили у напрямку досягнення мети; контрольно-регулятивна – здійснює свідоме спостереження за діями людини та їх коригування.
Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких забезпечує людині особливий спосіб буття.
59.Свідомість і самосвідомість.
Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.
Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.
Свідомості властива об´єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об´єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.
Для свідомості характерний нерозривний зв´язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв´язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).
Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.
Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб´єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.
Активність як невід´ємна риса свідомості тісно пов´язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об´єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об´єктивним законам цієї реальності.
Вже зазначалося, що людина активно ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб´єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.
Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь – самопочуття. Самопочуття – це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб´єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.
Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим рівнем самосвідомості.
Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь унікального, неповторного – це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.
У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.
Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості.
Об´єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про рефлексію.
Рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб´єкта.
Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.
Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відповідає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.
60. Сутність пізнання у філософській традиції.
Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно – історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ власне до самого світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання дійсності, дістало назву агностицизм. Агностицизм як такий повністю не заперечує пізнання. Він лише стверджує, що людина може пізнати лише явища, а не сутність дійсності.
В історії філософії проблема пізнання трактується неоднозначно.
Ідеалізм, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність самої свідомості. Свій зміст знання отримує не з об’єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.
Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об’єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання є результат відображення, суб’єктивний образ об’єктивного світу. Тривалий час матеріалістична теорія пізнання розглядала ізольовано від суспільно – історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб’єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об’єктом – така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.
Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів, створенні діалектики як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення, пізнання, а також у введенні практики як основного і вирішального для з’ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення.
Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно – історичний характер, що виявляється у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею. Людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно – історичного досвіду, нагромадження попередніми поколіннями, а сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі і те, що людина пізнає визначається рівнем суспільно – історичної розвитку людства, всесвітньо – історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної і духовної культури.
61. Основні форми та способи пізнання.
У теорії пізнання прийнято розрізняти чуттєві і раціональні Форми пізнання.Пізнання починається з чуттів. Людина має органи чуття (зір, дотик, слух, нюх, смак). Завдяки ним вона отримує чуттєве знання про світ. Чуттєве пізнання має три основні Форми:відчуття, сприйняття і уявлення.
Відчуття- первинний елемент чуттєвого пізнання. Відчуття є даними про окремі властивості предметів.
Сприйняття- цілісний наочний образ предмета.
Уявлення- цілісний образ предмета, що зберігається в пам'яті або в уяві.
Раціональне пізнання - це процес мислення, логічне пізнання.Воно теж має свої форми - поняття, судження, умовивід.
Поняття- узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.
Судження- це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв'язок між предметом та його ознаками, відношення між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.
Умовивід- форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.
Акт пізнання - це завжди єдність його чуттєвої і раціональної форми.Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які недоступні чуттєвому пізнанню. Раціональне пізнання не зводиться до простої суми даних органів відчуття та їх комбінування (як вважали емпіристи XVII ст., стверджуючи, що немає нічого в розумі, чого до того не було б у відчуттях). Результати мислення дають нове знання, але, крім того, ще й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмета. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють у собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. Та сама людська чуттєвість не є природним даром, не є виключно фізіологічною або психічною властивістю людини, а є результатом суспільно-історичного життя. «Формування п'яти зовнішніх чуттів - це справа всієї попередньої історії» (К. Маркс).
Здатність, наприклад, естетично сприймати предмет не задається анатомо-фізіологічними особливостями вуха чи ока. Музично чутливе вухо і сприйнятливе до краси око породжуються людською історією і культурою. Відомо, що художньо «невиховане» око сприймає декілька десятків відтінків, а око художника - сотні, хоча фізіологічної різниці в їх органах немає. Тільки музика пробуджує музикальні почуття, для немузи-кального вуха найкраща музика позбавлена сенсу.
У філософії визначають ще одну форму пізнання- інтуїцію, інтуїція є безпосереднім осягненням справжньої сутності реальності, Інтуїція є раптовим осяянням і проникненням у суть речей. Розрізняють інтелектуальну і містичну інтуїцію. Результатом інтелектуальної інтуїції є, наприклад, очевидність математичних аксіом. Інтуїтивне прозріння є завершальним шляхом наполегливої розумової праці (легенди та оповідання про Архімеда, Ньютона, Менделєєва, Ейнштейна та інших великих мислителів свідчать, що інтуїція до -будь-кого не приходить і дурну голову раптом і дарма не просвітлює). Містична інтуїція є результатом напруженого душевного життя, духовних зусиль, емоційних переживань. Шляхом містичної інтуїції відкривається світ вищої реальності.
Способи пізнання розрізняють за сферою їх застосування,адже різні предметні галузі потребують і різних підходів.
Так, предметом пізнання може бути природна реальність,а може бути світ людської історії та культури,або - внутрішній світ людини.Вони потребують різних способів пізнання.
Причому чим більш складним і розвиненим є предметна реальність, яка пізнається, тим більшу активність набуває об'єкт пізнання, з якою суб'єкту потрібно рахуватися. Наука, що досліджує природну сферу, спирається на експериментальні дані про предмет пізнання.
Експеримент є своєрідним насиллям над природою. Як дитина, що хоче дізнатися, що там, всередині іграшки, і для того ламає її, так і вчений-експериментатор безцеремонно втручається у зв'язки природного цілого. Не випадково, один із засновників європейської науки Г. Галілей порівнював експеримент з «іспанським чоботом» (різновид страти в епоху Середньовіччя), в який затискується природа, щоб вона вимушена була б розкрити людині свої таємниці.
Основна настанова наукового підходу - володіння (за зразком володіння мертвими речами). Але вже експеримент з живою матерією потребує від людини обережності, уваги до внутрішньої активності і самостійності живого (живе - небайдуже до себе, його існування вибіркове).
Експерименти з людиною взагалі неможливі, якщо є мета впізнати її душу, її саму, а не особливості її психіки. Тому розрізняють такі способи пізнання, як пояснення, розуміння і рефлексію.
Пояснення - настанова наукового знання, що потребує розкриття причинно-наслідкового зв'язку явищ, доведення, обґрунтування. Пояснення - це позиція суб'єкта в ролі стороннього, коли суб'єкт не розглядає те, що відбувається в світі як таке, що відбувається і з ним. Це позиція чужого, судді над світом речей.
Розуміння і рефлексія- два способи осягнення людського світу, світу людської культури, історії, людської суб'єктивності. Культурно-історичні, явища є результатом людської діяльності, в них втілені мотиви, цілі, цінності людини.
Розуміння і є розкриттям суб'єктивного, смислового плану соціально-культурної реальності, життєвого світу людини, світу її душі. У XX ст. виникає спеціальне філософське вчення - герменевтика, що досліджує процеси розуміння. Рефлексія- самопізнання, самоусвідомлення.
Рефлексія як розуміння людиною себе безпосередньо пов'язана з розумінням іншої людини. Як можна зрозуміти іншу людину і чи є прозорим для себе власне «Я»? Розмірковуючи над цією проблемою, філософи пропонували такі шляхи, як пізнання іншого «Я» за аналогією з собою, через «вчування» в світ іншої людини, через співпереживання.
Але проблема полягає в тому, що людина не народжується зі знанням власного «Я», розвиток самосвідомості здійснюється через спілкування з іншими, через інтерсуб'єктивний простір. Людина спочатку дивиться в дзеркало іншої людини, щоб зрозуміти себе.Тому людина сприймає іншого за аналогією з собою, але себе розуміє через аналогію з іншим. Явище зустрічі з «Ти» і є тим місцем, де виникає саме «Я».
Пізнати іншу людину можна тільки через її активне саморозкриття, через її готовність до діалогу, через її одкровення. За словами одного з філософів, одкровення є там, де реальність сама, своєю активністю, відкриває свій сенс і свою присутність. І щоб це одкровення здійснилося, потрібна співучасть «Я» і «Ти». Не змінившись сама, не зазирнувши у власне серце, людина не може розраховувати на одкровення іншої людини.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23