В. Узин
Сервантес де Сааведра Мігель (Miguel de Cervantes Saavedra, 1547-1616) - видатний письменник Іспанії. Р. в кастільському університетському містечку Алкала де Енарес в сім'ї незаможні лікаря. Нам нічого не відомо про дитинство і юність С. Дуже мало документальних даних і про подальші роки життя письменника. У 1568 у збірнику, виданому ректором латинської школи в Мадриді Хуаном Лопес де Ойос в пам'ять померлої дружини Філіпа II Ізабелли Валуа, був надрукований сонет С. «Soneto de Mig. de Cervantes ». Може бути завдяки появі цього сонета він був помічений у вищих колах, результатом чого було запрошення його на службу до папського легату кардиналу Аквавіва. Через деякий час С. однак залишив службу у Аквавіва і вступив до армії. Восени 1570 він служив у флоті, на чолі якого стояв Хуан Австрійський, і 7 жовтня 1571 взяв участь у знаменитій битві при Лепанто, в якій з'єднаними іспансько-італійськими силами був нанесений удар морського могутності турків. У цій битві С. отримав два поранення: у груди й ліву руку - «до більшої слави правої руки», як про це згодом любив говорити сам С. 31 жовтня Хуан Австрійський повернувся до Мессіни, а С. разом з іншими пораненими залишився в госпіталі , звідки виписався в квітні 1572 і удруге відправився з Палермо в туніську експедицію. З кінця 1573 до перших чисел травня 1574 С. залишався зі своїм загоном на острові Сицилія, звідки потім відправився в Геную, а потім в Ломбардію, де в цей час знаходилася армія Хуана Австрійського. Під командуванням останнього він взяв участь у туніської морської експедиції (1573). У 1575 отримав дозвіл повернутися на батьківщину.
Перебування в Італії зробило сильний вплив на розвиток творчості С. Відвідуючи італійські міста, найбільші центри літератури, мистецтва і науки, він знайомився з творами італійських письменників і ввібрав в себе дух Ренесансу, сліди якого все ще сильно відчувалися на кожному кроці, незважаючи на те, що італійські міста в цей час йшли до занепаду.
У 1575 С. залишив Італію, заручившись рекомендаційними листами Хуана Австрійського, цінив у ньому хороброго солдата, і відплив разом з своїм братом, Родріго, з Неаполя. 26 вересня 1575 галера, на якій він плив з братом, була захоплена поблизу Болеарскіх островів африканськими корсарами. Весь екіпаж разом з, С. незважаючи на мужній опір, був захоплений у полон і в Алжирі проданий в рабство Далі-Мамі. С. був закутий у кайдани, але до уваги до знайдених при ньому рекомендаційними листами Хуана Австрійського, з яких корсари вивели висновок про багатство і знатності бранця, з них зверталися не надто жорстоко. З першого ж дня полону С. жодного разу не покидала думка про свободу. Перша спроба до втечі зазнала невдачі внаслідок зради одного араба, який повинен був служити провідником для втікачів, які мали намір дістатися до Орана, але який покинув їх напризволяще в перший же день. У 1576, скориставшись тим, що один з викуплених бранців повертався на батьківщину, С. відправив першу звістку про своє рабстві. Батько С. при першому ж звістці мобілізував для викупу синів всі свої мізерні кошти аж до приданого обох дочок. Проте отриманих коштів виявилося замало, і С. вжив їх на викуп свого брата (у серпні 1577). Новий план звільнення, розроблений спільно з братом, виявився також невдалим. У момент, коли втікачі збиралися зануритися на що очікувало судно, їх притулок було виявлено турками. Положення полонених сильно погіршився і всім їм погрожували найжорстокіші кари, але С. оголосив, що він один є винуватцем організації втечі. Над ним було встановлено ретельне спостереження, але спрага свободи, відвага і розум С. знову перемогли. Через деякий час він знайшов спосіб повідомити правителю Орана про тяжке становище полонених і виклав можливий план їхнього порятунку. Проте мавр, якому доручено було відвезти цей лист, був схоплений по дорозі і посаджений на палю. Невдачею закінчилася і ще одна спроба. Втікачі повинні були відплисти на фрегаті, спорядженому двома валенсійською купцями, але були віддані колишнім домініканським ченцем, що донесли про це алжирському Маю. Деякий час С. переховувався в одного зі своїх друзів, але дізнавшись про те, що дей розшукує його всюди і загрожує смертю приховувачів, він добровільно віддався в руки своїх ворогів. Йому накинули на шию мотузку й скрутили руки, але він залишався непохитним. Він заявив, що план втечі замислив він один за участю чотирьох товаришів, які вже перебували на волі, і що жоден з полонених не знав про план до самого моменту відплиття фрегата. Дей уклав С. у в'язницю, в якій він пробув п'ять місяців. У той час як С. шукав шляхів до порятунку від рабства, його батько не припиняв клопоту на батьківщині про викуп сина. З величезними труднощами і жертвами його родині вдалося сколотити 300 дукатів, які були вручені «братам спокути», особливої громадської організації, яка займалася викупом полонених. Однак за Сервантеса його власник зажадав суму, значно перевищувала надіслані рідними гроші. Тільки за допомогою одного з «братів», який вніс за С. бракувало суму, С. отримав нарешті свободу. Це було 19 вересня 1580. Він прибув до Іспанії, везучи з собою прекрасні атестації, але без яких би то не було засобів до існування. С. знову вступив до армії на території Португалії, де пробув з 1581 по 1583.
Після закінчення португальської кампанії С. абсолютно пішов від військової служби, яка не забезпечувала його існування. До цього періоду відносять перший великий твір, С. пасторальний роман «Галатея» (Primera parte de la Galatea, dividida en seys libros, 1585), який мав певний успіх. Роман цей повинен був складатися з двох частин, але друга частина так і не побачила світу, хоча С. неодноразово давав обіцянку опублікувати її. Пасторальний роман відкрив С. доступ в літературні кола. У цей час він намагався виступити і з драматичними творами. Між 1585 і 1587 він поставив на мадридських театрах 20-30 п'єс, які, за його власним визнанням, користувалися успіхом, але вони не приносили йому доходів, достатніх для безбідного існування. С. був змушений шукати іншої роботи. Він відправився до Севільї на посаді комісара з поставки харчів для «Непереможної армади». Труднощі цієї служби поглиблювалися загальним невдоволенням селянства, у якого С. змушений був реквізувати останні крихти. На цій службі йому довелося об'їздити значну частину Андалусії і Ламанчі. Під час перебування С. у Есіха у справах служби його спіткало звинувачення в привласненні деякої кількості вівса. С. був ув'язнений, після виходу з якої змушений був знову піти на службу. Але і на службі збирача податків С. переслідували невдачі. Севільський купець, якому він довірив деякі зібрані ним суми, збанкрутував і С. був знову поміщений у в'язницю (1597), звідки чарез три місяці був випущений на поруки. Але так як скарбниця вимагала від нього відшкодування втрат, а в нього не було можливості їх сплатити, його в 1602 знову кинули у в'язницю.
Як плід пильної вивчення життя іспанського народу на величезній території країни, яку С. виходив вздовж і впоперек як збирачі податків, стикаючись з найрізноманітнішими верствами населення, і з'явився геніальний «Дон Кіхот», перша частина якого побачила світ у січні 1605 («El ingenioso hidalgo Don Quijote de la Mancha »). Роман відразу став настільки популярним що одночасно були опубліковані два видання в Лісабоні і два в Валенсії. Образи ламанчського лицаря, Санчо і Дульсінеї, а також Росинанта і осла отримали незабаром таку популярність, що на святах в Іспанії виступали маски, які імітували ці образи роману.
Цей небувалий успіх «Дон Кіхота», одним з компонентів якого був мотив осміяння зовнішніх форм лицарських традицій, які продовжували в рудиментарному вигляді панувати в широких колах дворянства, кореняться в тім, що в ньому висунуті були найважливіші проблеми, що хвилювали маси дрібного дворянства, поставленого обличчям до віч з кричущими протиріччями перехідного часу в своєрідних умовах Іспанії кінця XVI і першої чверті XVII ст.
Незважаючи на успіх «Дон Кіхота», матеріальне становище письменника анітрохи не поліпшилося. У 1609 С. вступив в Мадриді в «Братство святійшого таїнства» (Hermandad de Esclavos del Santissimo Sacramento), для того щоб, очевидно, мати більш близьке спілкування з впливовими особами, що складалися членами цього Братства. У 1612 він брав участь у засіданнях академії «Сельвахе» (Selváje).
У 1613 вийшли в світ «Novelas exemplares» (Повчальні новели). Майже в той же час опублікована і сатирична поема «Viage del Parnaso» (Подорож на Парнас, 1614). Поема ця навіяна враженнями від перебування С. в академії «Сельвахе» і дає яскраву картину розкладу літературних моралі того часу. У цей же період С. посилено працював над другою частиною «Дон Кіхота» і випустив її в світ у 1615. У тому ж році вийшли друком «Ocho comedias y ocho entremeses nuevos» (Вісім комедій і вісім інтермедій). Досяг похилого віку, С. помер від серцевої хвороби 23 квітня 1616. Його останній твір - роман «Los trabaios de Persiles y Sigismunda» (Випробування Персілеса і Сіхісмунди) - побачив світ вже після його смерті (1617).
Перший великий твір, з яким С. виступив в літературі, був пасторальний роман (або, як він сам назвав його, «еклога») «Галатея» (1585). У передмові він називає її «першим плодом мого боязкого дарування». У «Галатеї» він, за його словами, прагнув збагатити мову і показати, які в ньому таяться скарби, а проте він віддає собі звіт у тому, що і стиль і персонажі «Галатеї» носять характер штучності й надуманості. Написана в наслідування ходовим зразкам італійської, португальської та іспанської пасторалі, «Галатея» була для С. засобом, проникнення в літературні кола, де в той час безроздільно панували куртуазні сонети, кокетлива пастораль, лицарський роман і незліченну безліч романсів, що складали членами різних академій. Надалі, коли світогляд С. визначилося остаточно, він відкрито виступив проти пасторального жанру («Дон Кіхот», II, 67, «El coloquio entre dos perros, Cipión y Berganza» (новела Розмова двох собак, Сципіона і Берганси), «La casa de los zelos »(Будинок ревнощів).
Боротьба проти помилкової ідеалізації життя в пасторалі, яку послідовно вів С. в ім'я правдивого зображення дійсності, була боротьба проти однієї з найбільш реакційних літературних форм його часу. Своїм критич. розумом С. зумів підмітити і розкрити не тільки фальшивий тон пасторального роману, а й ту безодню визискування, яка фактично ховалася за його любовної мішурою («Розмова двох собак»). У той же час С. не чужий пасторальних мотивів і в період своєї творчої зрілості. Пасторальними сценами густо насичений «Дон Кіхот». Однак специфічна забарвлення цих сцен нічого не має спільного з пастораль як феодально-аристократичним жанром.
Догляд на лоно природи, перетворення культурного жителя міста (або помістя) у пастуха мотивуються в цих випадках не пересиченням і кокетством знатних дам і кавалерів, а конфліктом з середовищем, в основі ж цього конфлікту лежить протест вільної особистості проти відсталих підвалин соціального ладу. Марсела («Дон Кіхот», т. I, гл. 14) йде до пастухів, тому що тільки тут можна жити вільно. Кардену після спіткало його горя віддаляється в гори і живе серед козопаса, Доротея знаходить безпеку тільки в диких ущелинах під заступництвом тих же пастухів. При цьому пастухи і пастушки, в середу яких потрапляє дон Кіхот і персонажі вставних новел і епізодів у «Дон Кіхоті», нічого спільного не мають з переодягненими аркадським пастушками з «Галатеї»; це - прості люди, що живуть трудовим життям.
Незабаром після опублікування «Галатеї» С. зосереджує свою увагу на театрі. Про своє драматичному творчості він детально говорить в пролозі до збірки комедій та інтермедій («Ocho comedias y ocho entremeses nuevos), в« Подорожі на Парнас »і в« Додатку до Парнасу »(Adjunta al Parnaso), де дається перелік кращих п'єс С. У пролозі до «Восьми комедій і восьми інтермедія» він накидає короткий нарис історії сучасного іспанського театру, з особливою похвалою відгукуючись про Лопе де Руеда.
У своїх п'єсах С. боровся з сервілізмом, вульгаризацією, з перекрученням дійсності на догоду смакам публіки, яка вимагала цікавості і розваг в першу чергу. У комедії «Pedro de Urdemalas» Педро перед поданням нової п'єси оголошує, що його герой не відрізняється ні божевільної відвагою, ні надприродною кровожерністю, він не стане королем якогось держави, якого немає на жодній географічній карті; комедія не закінчиться шлюбом, - розв'язка, звичайна для тисяч комедій, які розігруються в театрах (3-я хорнада). У настановах акторам Педро вимагає природності і близькості до правди: «Менше афектації в манерах, не вимовляєте слів співуче. Гра повинна бути заснована на вивченні особливостей кожної дійової особи: важливість і статечність в зображенні старця, легкість і рухливість - у юнака, люб'язність в любовних справах, різкість при зображенні ревнощів. Саму мову треба вести таким чином, щоб вона повністю відтворювала дійову особу (se vuelva en la figura) ». Варто порівняти з цими висловлюваннями Педро настанови акторам, що даються Гамлетом, щоб бачити в цій перекличці двох найбільших геніїв епохи одностайний заклик до справді реалістичного зображення людини.
У своїх драматичних творах С. спершу виступив з трагічними темами, а потім перейшов до побутового театру, але в обох областях, у всіх випробуваних їм театральних жанрах він залишався на ідейній висоті від початку до кінця. Сучасники ставили йому в провину відсталість, ретроградний чіпляння за формули, застиглі в творах Сенеки, Плавта і Теренція: він на це відповідав, що перший ввів три хорнади замість п'яти, перший вивів на сцену живих осіб замість традиційних мертвих масок, живе життя і гру людських пристрастей замість безглуздих подій, що затуляють собою дійових осіб та їх драматичну боротьбу.
Незважаючи на мізерний число дійшли до нас п'єс, вони все ж свідчать про багатство і багатосторонності драматургічного обдарування С. де. С. Вони охоплюють теми: мавританські або турецькі - «Алжирські звичаї» (El trato de Argel), «Алжирські в'язниці» (Los baños de Argel), «La gran Sultana», «Doña Catalina de Oviedo», «El gallardo español» - збагачені особистими спогадами автора з часу його полону, драматичну хроніку «Руйнування Нумансію» (La destrucción de Numancia », релігійні -« Щасливий шахрай »(El rufián dichoso), з сучасної та народної життя (« Pedro de Urdemalas »), напівфантастичні ( «La casa de los zelos», «El laberinto de Amor» - «Лабіринт кохання»). Вінцем його драматичної творчості є інтермедії (entermeses: «El juéz de los divorcios» (Суддя по шлюборозлучних справах), «El rufián viudo» ( Вдівець-шахрай), «La elección de los alcaldes de Dagánzo (Вибори алькальдів в Дагансе),« La guarda cuidados »(Пильний вартовий),« Vizcaino fingido »(Уявний біскаец),« El retablo de las maravillas »(Балаган чудес) , «La cueva de Salamanca» (Саламанкской печера), «El viejo zeloso» (Ревнивий старий).
Сюжетом «Нумансію» служить облога і руйнування цієї фортеці Сципіоном Африканським Молодшим. Головною дійовою особою трагедії є саме місто. Звідси епічна забарвлення п'єси, але навіть могутньому генію С. де С. не вдалося подолати труднощів, пов'язаних з драматичним втіленням цього сюжету: всі драматична дія розпалося на окремі епізоди. Однак у п'єсі дані картини приголомшливої сили: криваві зіткнення, голод буде нищити населення міста, пожежа, самогубства, страждання матерів і маленьких дітей. Всі ці епізоди перейняті високим ідейним натхненням, який знаходить своє вираження в героїчних діяннях всього населення обложеного і засудженого на знищення міста. Безмірним страхіттям війни, зображеної як найбільше лихо, підкреслене в п'єсі виступом алегоричних фігур Голоду і Хвороби, протиставлена людська воля до свободи та незалежності.
Тієї ж високою ідейністю пройняті і п'єси, які переносять глядача в обстановку мавританських і турецьких володінь, де знаходяться тисячі християн-невільників. У п'єсі «Алжирські звичаї» (що являє один з найбільш цікавих автобіографічних документів, які змальовують період перебування С. у полоні в Алжирі) бере участь і сам автор під ім'ям Сааведри. У його вуста С. вкладає гаряче звернення до короля Пилипові з проханням невідкладно прийти на допомогу зверненим у рабство християнам. Він показує приклади героїзму і самовідданості іспанців, відданих своїй батьківщині, незважаючи на всі перетерплюємо ними в полоні муки і страждання. Якщо в «Нумансію» С. показав, як слід захищати найдорожче надбання людини - свободу, то в своїх мавританському-турецьких п'єсах (і новелах, написаних на ту ж тему) він продемонстрував зразки високого героїзму в тяжкій обстановці рабства.
В обстановці Іспанії епохи С. однак не було умов, які забезпечували б успіх ідейному і принципового театру. Іспанська глядач вимагав від сцени розваги, вимагав, щоб його не тривожили непотрібними закликами та обіцянками, не вимагали від нього героїзму, за який він так дорого розплачувався. Смакам публіки найбільше відповідав легкий, що не претендує на вирішення серйозних проблем театр Лопе де Веги і його численних наслідувачів.
Значно більш могутнім зброєю була критика дійсності, яку С. з винятковою майстерністю здійснив у своїх інтермедіях. Ці короткі пародійні п'єски, які зазвичай служили для розваги глядачів в строгих autos sacramentales, попередниками яких були скромні passos Лопе де Руеда (див. Драма, розділ: «Драма іспанська»), С. вдалося підняти до рівня справжніх творів мистецтва. Форма інтермедій була доведена С. де С. до sтакой ступеня закінченості, яка ні до ні після нього не була досягнута ніким. Ці перли винахідливості, в яких реалістичний дух сервантесівський творчості осяває яскравим світлом веселі типи тяжущіхся, невдало женівшіхся, шахраїв і хвальків, членів злодійських зграй, лукавих мужиків, солдатів-босяків, закоханих паламарів, наполегливих позивачів, жінок легкої поведінки, легковірних чоловіків і смішних людей похилого віку , тим більше чудові, що у вузьких рамках «малої форми» С. вдалося в реально-побутовому плані поставити ряд складних проблем суспільної значущості.
Так, в інтермедії «Вибори алькальдів в Дагансе» показана повна бездарність сільської влади.
У інтермедії «Суддя по шлюборозлучних справ» піднято питання про невдалі і нещасних шлюбах. Нерівні шлюби, що ускладнюється мотивами майнового характеру, дають у цілому картину розпаду сім'ї, стримуваного лише силою закону.
У чудовій інтермедії "Балаган чудес» використаний бродячий сюжет про голого короля.
Разом з «Повчальні новели» інтермедії дають широку реалістичну картину моралі Іспанії епохи С. Тематика і сюжети перегукуються в них, знаходячи свій відгомін і в «Дон Кіхоті» і в «Випробування Персілеса і Сіхісмунди». Так, сюжет «El viejo zeloso» (Ревнивий старий) орбаботан в новелі «El celoso estremeño» (Ревнивий естремадурец). Проблема «расизму» дозволяється дон Кіхотом у світлі передових ідей Ренесансу, який висунув ідею буржуазного інтернаціоналізму.
Центральне місце у творчості С. займає «Хитромудрий ідальго дон Кіхот Ламанчський» (El ingenioso Don Quijote de la Mancha), перша частина якого була опублікована в 1605, а друга - в 1615.
Для сучасників С. «Дон Кіхот» був популярним романом для розваги. Ніхто не думав шукати в цій книзі чого-небудь іншого, крім осміяння лицарських романів. Але вже з XVIII ст. «Дон Кіхот» входить до золотого фонду світової літератури як один із найдосконаліших творінь людського розуму. Людство зріднилися з образами лицаря і його зброєносця, і наступні покоління перетворили ці імена в символи, узагальнюючі окремі історичні етапи (докладніше див про це «Дон Кіхот»).
Лицарський і пасторальний романи дали можливість С. з найбільшою рельєфністю висунути нові ідеї, що займали уми передових представників тодішнього іспанського суспільства. С. використовував для цього фонд образів і форм, які були надбанням поколінь. Новим і сміливим було те, що він вклав у ці форми інший зміст, що він зробив революцію в уявленнях, які вважалися законсервованими. Читацька маса з середовища дрібнопомісного дворянства, ще не ізжівшая своїх класових ілюзій, продовжувала чіплятися за ідеальні образи «Амадіс» та інших лицарських романів, що підтримували в ньому віру в можливість повернення колишньої могутності і впливу. Але з крахом феодальних відносин, зі зміною економіки, з катастрофічним процесом обезземелення, з впадінням мас ідальго в убогість вичерпався і фонд ідей, якими харчувався дух гордого іспанського ідальго. Переоцінка цінностей в ідеологічному плані дала себе в першу чергу відчути у відразі від лицарського роману, ось чому остання чверть XVI ст. риє могилу лицарського роману, а разом з ним і всьому комплексу ідей і уявлень, які лицарський роман виховував у широких колах идальгии. Але в умовах Іспанії Філіппов нові виробничі відносини не мали міцних підстав. Феодальна система економіки звалилася, але на її руїнах не встиг ще вирости і закріпитися новий лад відносин, що виникли в лоні середньовічного укладу і в боротьбі з останнім. С., який мав відобразити в художніх образах цю насичену протиріччями життєву обстановку, показати, як мертве чіпляється за живе, і як в той же час в муках народжується нова свідомість, майстерно використовував традиційну форму, в яку отлілось світогляд колишніх поколінь дворянства. Але в задачі С. входило створення не стільки негативного, скільки позитивного типу. Задум роману звівся до того, щоб, підкреслюючи все те, що було негативного в сучасному дворянстві і що виховувалося лицарської літературою, містикою і манірної лірикою, в той же час висунути позитивної людини, що стоїть на рівні завдань сучасності, що поєднує в собі, з одного боку , романтику і героїку середньовічного епосу, спотворені і збочені в лицарських книгах XV-XVI ст., і, з іншого, - визвольні ідеї Ренесансу.
Центральним пунктом, навколо якого оберталися всі помисли і дії лицаря в традиційному лицарському романі, була завуальована придворної галантністю чуттєва любов до жінки-обраниці. Дон Кіхот зводить на недосяжний п'єдестал селянку Альдонса, в той час як оточуючі його люди, вчинки яких визначаються реальними суспільними відносинами, усіляко принижують жінку, якій вони клянуться в любові і повазі (про це свідчать численні факти, складові рушійну силу вставних епізодів і новел, в яких обман і насильство є керівними мотивами любовних відносин). Так, в образі Дульсінеї С. використовує любовну символіку лицарства, для того щоб, з одного боку, підкреслити всю брехливість відносин у сучасному суспільстві, з іншого - протиставити їм ідеал вірності і фортеці любові, позбавленої всіх тих пут, які наклали на неї соціальну нерівність і «домостроївські» звичаї середньовіччя. Більше того. Поряд з Дульсінея в «Дон Кіхоті» виступають реальні жінки, з яких кожна по-своєму здійснює ідеал дон Кіхота. Кожна з них стоїть на сторожі свого власного достоїнства, незалежно від соціального положення, кожна вимагає своєї частки щастя, кожна своїми руками домагається цього щастя (напр. Марсела, героїня новели про Марселя і Крісостомо).
У лицарському романі події розгорталися в атмосфері придворної обстановки, вірність і відданість престолу супроводжували лицарю на всіх дорогах його мандрів, лицар не виходив за межі свого класу, йому заборонялося кодексом безпосереднє спілкування з народом. Сироти, малі, вдови, сироти, яких покликаний був захищати лицар по демагогічним визначенням церкви, були порожніми атрибутами лицарського звання, що прикривали грабежі, насильства і найжорстокішу експлуатації селянських мас. У «Дон Кіхоті» лицар різко пориває з кастовим духом феодалізму, він сходить глибоко вниз по суспільній драбині, поринаючи в саму гущу народних мас, несучи в неї передові ідеали нового суспільного ладу. Простолюдини слухають його натхненні мови про свободу людської особистості (сцена із звільненням каторжників), про неприпустимість насильства над людиною (сцена з побиттям хлопчика), про «золоту добу» і т. д. Підіймаючись в силу обставин вгору по ієрархічній драбині, дон Кіхот одночасно з цим сходженням втрачає всю свіжість і безпосередність свого лицарського духу, так славно окрилює його в безпосередньому спілкуванні з народом.
Дон Кіхот не для того вступає в боротьбу з цілим світом, щоб домогтися руки незрівнянної Дульсінеї, він точно так само не прагне завойовувати царства для збільшення могутності іспанської корони - він прагне шляхом усунення зла і несправедливості в їх реальних повсякденних проявах тим самим знищити все зло, на якому грунтується сучасний соціальний порядок. Але він позбавлений розуміння тих нових умов, в яких йому доводиться жити і діяти. «Великі люди стоять чого-небудь тільки остільки, оскільки вони вміють правильно зрозуміти ці умови, зрозуміти, як їх змінити. Якщо вони цих умов не розуміють і хочуть ці умови змінити так, як їм підказує їх фантазія, то вони, ці люди, потрапляють в положення Дон-Кіхота »(Сталін, бесіда з німецьким письменником Емілем Людвігом). Не зрозумівши нових умов, дон Кіхот зазнає поразки, але і у своїй поразці він продовжує залишатися глашатаєм нових днів, їм безпосередньо не здійснених, але заповіданих подальшим поколінням.
Ці особливості «Дон Кіхота» визначають собою в основі і структуру геніального творіння С.
Перша частина побудована так. обр., що організуючим центром усіх подій, що розгортаються в ньому, є дон Кіхот. Фон всіх цих подій становлять широкі рівнини пустельного Ламанча, гори, дикі ущелини, стада кіз, овець і баранів, що охороняються пастухами. Цей основний фон час від часу перетинається вторгненням цивілізованої середовища (вставні новели), поки до кінця першої частини він не згасає зовсім. Розповіді біля вогнищ, битви дон Кіхота, що нагадують (по емоційної настроєності самого носія лицарського ідеалу доблесті) богатирські поєдинки епічних оповідей, поглиблюють епічний тон розповіді. Дон Кіхот знаходиться в центрі всіх подій, що відбуваються навколо нього, незалежно від ступеня своєї активної участі в них. Він - не один, а органічна частина соціального цілого, з яким він ідейно зрісся, будь то група пастухів, які слухають його промови або розповідають йому про зовнішні події, будь то персонажі вставних епізодів і новел, з якими він вступає в прямі або непрямі відносини.
Зовсім інакше забарвлена друга частина розповіді. Дозрілі в надрах першій частині сили суспільного опору виступають у другій частині у всеозброєнні. Здійснюється поступова ізоляція дон Кіхота, природна обстановка його дій і подвигів замінюється обстановкою штучною. У такій же послідовності зникають і епічні елементи: все рідше і рідше стають зустрічі дон Кіхота в умовах, що створюють природний фон для його подвигів. Центр ваги переноситься з плебейських низів у вищі верстви суспільства. Зникають вставні новели, що грали таку важливу організуючу хід розповіді роль і розкривали високу ідейність дон Кіхота. Увага переноситься на Санчо-Панса. Провокація в герцогскому замку, поява і перемога лицаря Білої місяця, провокація в Барселоні, - все це ланки одного й того ж ланцюга оточення дон Кіхота. Відповідно з цими об'єктивними умовами останній перетворюється на сліпе игралище невидимих сил, змушений до вчинків, які диктуються не його власною волею, а волею чужий.
Зазначене переважання елементів епосу у першій частині й елементів роману в другій частині «Дон Кіхота» примітно в тому відношенні, що виявляє складну структуру самого образу дон Кіхота з набагато більшою переконливістю, ніж комічні епізоди поєдинків дон Кіхота з вітряними млинами, стадами баранів і т. п. Тут виявляється повне безсилля доблесного лицаря в боротьбі з відсталими силами, бо не зброєю борються його антагоністи проти зброї дон Кіхота: вони борються проти його ідей, і брехня, обман і хитрість вони пускають в хід для того, щоб паралізувати благородні зусилля ламанчського лицаря .
У структурі розповіді особливо важливо відзначити вставні новели й епізоди. До цієї особливості «Дон Кіхота» підходять звичайно з формалістський мірилом, вважаючи, що вони грають суто підпорядковану роль, що самі по собі вони ніякого значення не мають і що вони могли б бути викинуті без жодного збитку для цілісності оповіді.
Авторський відступ у главі 44 II частини роману про новелах і епізодах ясно свідчить про те, що С. відмінно розумів роль цих новел і епізодів в загальній композиції розповіді. Будучи розглянуті з однією тільки композиційної точки зору, великі епізоди в першій частині «Дон Кіхота» (Кардену, Фернандо, Люсінда, Доротея) є не тільки майстерним прийомом зв'язку, але у свою чергу комплектують гру основних діючих груп: вони пов'язують виїзд дон Кіхота в пошуках пригод і перше насильницьке повернення ідальго з допомогою священика і цирульника, тим більше, що окремі персонажі епізодів залучаються активним чином у боротьбу обох груп (напр. Доротея). Але будучи розглянуті в органічному зв'язку з основною целеустановкой розповіді, новели та епізоди видаються не тільки в їх значенні формального зв'язку в «Дон Кіхоті».
Кожна новела, кожен епізод, прямо або побічно пов'язані з самим дон Кіхотом (або його зброєносцем), безпосередньо випливають і мотивовані діями і вчинками ламанчського лицаря та їх ідейною спрямованістю. Для ілюстрації цього положення зупинимося на одному епізоді - на історії Крісостомо і Марсель. Уважне читання розділів, що передують цій новелі, відразу виявляє, що мотивування її дана заздалегідь - у знаменитій бесіді дон Кіхота в колі пастухів і в його промови про «золотий вік» (глави 11-14). У колі простих добрих людей дон Кіхот виголошує свою знамениту промову про «золотий вік». «Люди, що жили тоді, не знали двох слів: твоє і моє. У ті святі часи все було спільне ". «Тоді всюди був мир, дружба і згода». «Тоді правосуддя панувало повновладно, і ні користь, ні пристрасть, які нині так принижують, гнітять і переслідують, не сміли ще ні ображати, ні бентежити». «Цнотливі дівчата розгулювали, де їм заманеться, одні самісінька, не боячись, що їх образить чужа зухвалість чи бажання, а якщо вони і втрачали честь, так траплялося це з їх власної схильності і доброї волі. А тепер, у наш ненависне час, жодна з них не перебуває в безпеці, навіть якщо вона захована і замкнена в якому-небудь небаченому лабіринті, в роді критського, разом з цієї проклятої галантністю з усіх свердловин мчить на них по повітрю любовна зараза » . Лише тільки дон Кіхот закінчив свою промову, козопаса приступає до розповіді про кохання Крісостомо і про жорстоку Марселі, розповіді, який надалі по суті перетворюється на інтерпретацію тих думок, які висловлені були дон Кіхотом. Тема невдале кохання піднімається до рівня проблеми свободи людської особистості: Марсела протестує проти того, що їй насильно нав'язується суспільством, вона вимагає повної свободи для себе. І коли оточуючі впадають переслідувати зухвалу протестантка, дон Кіхот виступає на її захист. Вона висловила його заповітні ідеї, вона здійснила частку тих прагнень, заради яких він взяв на себе тяжкий обітницю лицарства.
У промові дон Кіхота про «золоту добу» критика бачить тільки вільну інтерпретацію ремінісценцій з грецьких і римських поетів, сделавшихся популярними в цю епоху і перекладених на мову сентиментальною пасторалі. Але мова дон Кіхота не має нічого спільного з лицемірно-пасторальними мріяннями пастушків-аристократів італійських пасторалей. Його мова - мужній заклик до переробці життя, у ній звучить мужня критика існуючих суспільних відносин, і в них, можливо, звучать відгомони тих утопічних ідей, які хвилювали Європу в цю епоху.
Немає ні однієї новели, жодного вставного епізоду, які не представляли б собою в тій чи іншій мірі втілення ідей і думок дон Кіхота. Новели і епізоди є ні чим іншим, як другим планом розповіді, виступаючим поруч з першим планом, в якому дон Кіхот бореться з вітряними млинами, з отарами баранів, з сонмами чарівників і велетнів. У тому плані боротьби, в якому він закликає собі на допомогу зниклі навіки відвагу і доблесть феодального класу, він неминуче зазнає поразки за поразкою, викликаючи в оточуючих сміх. Але ідеї, які він запозичив у ладу, що йшов на зміну феодалізму, піднесені ідеї передового людства його часу сильніше лицарського меча, взятого на прокат у середньовіччя. Ці ідеї впроваджуються в суспільну свідомість, у боротьбі за ці ідеї люди навколо нього вступають у конфліктні стосунки з соціальними умовами і виходять з цієї боротьби переможцями. Справи і прагнення дон Кіхота так. обр. не залишаються безплідними, світ очищається на очах у читачів від усієї скверни середньовіччя, і цю очисну бурю несе з собою старий дон Кіхот, повільно плетуться на своєму Росинанта, закладаючи фундамент найбільшого оптимізму, найбільшою віри в торжество людини, її свободи, її волі, його гідності.
Химерний образ прекрасної дами, безтілесна сутність якої запозичена з рицарської поезії, так і залишається химерою. Зате навколишнє дон Кіхота реальна дійсність висуває ряд прекрасних жінок (у епізодах і новелах), з яких кожна окремо і всі взяті разом представляють у плоті і крові здійснення мрії дон Кіхота про жінку, вибивається з відсталої обстановки, з кола звичних уявлень, що залишається собою в розпусну і розклалася середовищі.
Падають расові рамки, незважаючи на всю силу впливу абсолютистська-католицької реакції. Простий селянин Санчо-Панса гаряче обіймає свого «ворога» з релігії, мавра Рікота, і в уста останнього С. вкладає знаменні слова про свободу віросповідання в інших країнах.
Ідеї, які несе з собою дон Кіхот на кінці меча, живуть і діють в суспільстві, проявляючи себе з непереборної силою, яку не можуть зламати ні індивідуальна людська злоба, ні безлад суспільства, ні шалений опір середовища, в якій ще живі традиції середньовіччя.
В обстановці кричущих класових протиріч, панування середньовічних уявлень про сім'ю, про людську гідність образи С. і в першу чергу його жіночі образи, представляють виняткові за дерзання злети художньої творчості, втілюючи те нове, що несла з собою буржуазія, але чого вона не тільки не здійснила, досягнувши панування, але скалічила і спотворила.
Санчо-Панса - зброєносець дон Кіхота - представляє пряму протилежність безмовним і безособовим зброєносцям лицарських романів. У «Дон Кіхоті» взаємини лицаря і зброєносця на перших порах визначаються відносинами сеньера до васала: вони випливають з відносин, властивих феодального ладу. Але в ході розповіді виникають і загострюються знаменні протиріччя. Лицарська ідеологічна надбудова вступає в різкий конфлікт зі свідомістю селянина, соприкоснувшегося з новим ладом товарних відносин. Ось чому Санчо допомагає своєму господареві не стільки завойовувати землі для цього останнього, скільки губернаторство для себе, він рішуче вимагає матеріальної винагороди за свою службу, вступає з своїм паном сварилися з питання про платні і так далі. Завдяки Санчо на всьому шляху своїх мандрів дон Кіхот постійно відчуває нерозв'язне протиріччя між владно спонукає його необхідністю переробити світ і перешкодами, які виникають на кожному кроці у вигляді суспільних відносин, заснованих на діловому, практичному розрахунку. Ніякі поразки, осягають лицаря в його двобої з оточуючими, не в силах відвернути дон Кіхота від здійснення наміченої ним мети; наполеглива робота крота, яку виробляє його незмінний супутник, зброєносець-селянин, розважливий і практичний, гордий своєю тверезою оцінкою реального світу, з набагато більшою силою підточує основи ідеального світу, створеного шаленим уявою дон Кіхота.
У відомому пункті мети лицаря і зброєносця збігаються: лицар прагне до завоювань, зброєносець не проти використовувати ці завоювання для досягнення губернаторства. Однак незрілість нових виробничих відносин, що спонукають селянську масу (в особі тих її груп, які ближче стоять до сеньеріальному володара) все ще чіплятися за феодальні порядки, робить свою дію, визначаючи собою подвійність соціальної установки Санчо-Панси. Він готовий захоплюватися своїм паном, коли той здобуває перемоги, але він же насміхається над ним, коли останній зазнає поразки, він готовий сліпо вірити шаленостям дон Кіхота, коли виникає впевненість у досягненні заповітної мети, але він негайно готовий кинути її напризволяще, коли починає сумніватися в досяжності мети. Ця двоїстість надає найяскравішу типовість образу Санчо Панси-, що коливається між відживаючим феодалізмом і народжується строєм буржуазних відносин.
Стиль Санчо Панси-- ця суміш наївності, добродушності і лукавства - його незліченні прислів'я та приказки - представляє одночасно зброя та захисту і нападу в його боротьбі з ідейним впливом і гуманістичної проповіддю дон Кіхота. Санчо-Панса солідаризується зі своїм паном у всьому тому, що стосується критики існуючого ладу, заснованого на несправедливості, неправосуддя, користі, хабарництві і т. п., але він твердо стоїть на грунті безумовного визнання примату власності та збереження ієрархічних основ соціального ладу, і якщо дон Кіхот намагається вселити йому реформаторські ідеї, він надає їм запеклий опір. Вікові навички кріпака, навички, відстоявши в прислів'ях і приказках, якими рясно усипана його мова, являють собою незламну скелю, об яку розбивається натхненна мудрість дон Кіхота.
Тим не менше саме Санчо-Панса в якості представника соціальних низів є головним носієм соціально-критичних тенденцій роману. Сам Ламанчський лицар стоїть ніби осторонь, надаючи завдання безпосередньої критики існуючих порядків свого зброєноші. Але в той же час дон Кіхот є щирим натхненником цієї критики, він ідеологічно обгрунтовує цей протест. Суспільно-політичні ідеали дон Кіхота, гасла справедливості, милості до пригноблених, правди, написані на його лицарському прапора, є високим виправданням тієї критики пануючих у державі порядків, з якою виступає Санчо-Панса. Особливо яскравий у цьому відношенні епізод з губернаторством Санчо. Знамениті настанови дон Кіхота майбутньому губернатору незабаром одержують своє практичне здійснення, коли Санчо-Панса стає правителем о-ви Бараторія.
Зрозуміло ця критика державного безладу не торкалася основ існуючого ладу, вона не була спрямована проти феодально-абсолютистської монархії, проти церкви: як для дон Кіхота, так і для Санчо Панси-освяченою та непорушність абсолютистська-монархічної влади і католицької церкви стояли поза всякими сумнівами. Маса дрібного дворянства, виразником ідей якого є С., мислила форму державного ладу лише в рамках феодально-абсолютистської монархії, підтримуваної татом як главою католицької церкви. Але передові кола идальгии вимагали освіченого абсолютизму, від якого милість і правда випромінювалися б на всі класи суспільства. І вони рефлектувати свої ідеї в громадські низи, очолюючи неухильно йде знизу рух протесту і тим самим пом'якшуючи гостроту суперечностей, але також і насичуючи їх ренесансними ідеями.
Представники інших громадських груп, що виступають у «Дон Кіхоті» (клір, велике дворянство), виконують завдання іншого порядку. З одного боку, самим фактом свого втручання в хід дії вони заздалегідь прирікають на невдачу затію ламанчського лицаря, стверджують непорушність існуючого феодально-монархічного ладу, виступають в ролі впевнених у непорушності цього ладу захисників його. З іншого боку, творець «Дон Кіхота» вдається до цих охоронним силам в тих випадках, коли йому необхідно висловити деякі дорогі йому думки, які він не вважав безпечним висловлювати від свого імені.
Якби дон Кіхот виступив проти справжньої дійсності, проти суспільного ладу, проти живих людей, що підтримують і захищають цей лад, доблесний Ламанчський лицар потерпів би найбільшу поразку і не зумів би розгорнуто всіх великих якостей свого розуму і серця: реальна дійсність огортається в імлу, з якої виступають чудовиська і химери, що втілюють у собі все зло, розлите на землі. Дон Кіхот завдає їм ударів і з задоволенням відчуває, як його удари потрапляють в щось реальне, живе. Тій же меті служить гумор, яким вирізняються герої і їхні вчинки. Він є перш за все стимулюючим моментом, підвищуючи інтерес і увага, з іншого боку, він пом'якшує гостроту суперечностей, що виникають у процесі здійснення дон Кіхотом його задумів.
Натяки, гра слів, комічний. події, стилізація діалогу, іронія, гіпербола - всі ці кошти пускаються в хід для юморістіч. забарвлення оповіді. За винятком вставних новел майже весь «Дон Кіхот» пронизаний гумором. Вже в початкових характеристики основних фігур розповіді дон Кіхота і його зброєносця, дана ця гумористична установка: подальші події випливають природним чином з цієї характеристики. Однак з розвитком дії гумор починає якісно модифікуватися, незважаючи на те, що автор не змінює фарб на свою палітру. Якщо на перших кроках знайомства з героями розповіді ми фіксуємо свою увагу на гумористичній стороні їх зображення, то поступово ми переносимо центр уваги на їхні дії, незалежно від прихованого в них гумористичного елементу. Це зміна нашого ставлення до оповідання, до подій діям, до виступаючих в ньому персонажам виникає з своєрідного характеру гумору в «Дон Кіхоті» і діалектики, властивою самим задумом. На всьому протязі розповіді основна ідея набуває безперервні зіткнення з її гумористичної трактуванням. Єдність, що створюється в процесі цих зіткнень, і є причиною того, що, перебуваючи весь час під впливом гумористичного тону, ми тим не менше відчуваємо, як пульсує сама ідея розповіді, як з-під густого шару іронії і комічного чітко виступають контури грандіозного задуму.
У такій же мірі в «Дон Кіхоті» переплітаються дійсність і фантазія, реальне і ірреальне. Своєрідність тут полягає в тому, що фантастичне випливає безпосередньо з реальної дійсності і реальність у свою чергу випливає з фантастичного. Дон Кіхот бачить у вітряних млинах могутніх велетнів або на маріонетку справжні образи лицарських романів: вступаючи з ними в боротьбу, він тим самим діє на грунті реальності. Але для дон Кіхота реальна дійсність, яка виступає проти нього, не дійсність, а грандіозний змова чарівників і велетнів; так. обр. рамки між реальним і ірреальним істотно стираються, і ірреальне стає реальним.
«Дон Кіхот» не тільки є кульмінаційним пунктом творчості С.: він формально і ідейно пов'язує воєдино всі інші твори великого письменника. С. створював «Дон Кіхота» у період майже півтора десятка років, і всі інші твори срощени з ним, як гілки могутнього дерева. У кожному з них розвиваються і збагачуються ті ідеї, які бродять у розповіді про бідного ламанчського лицаря, що отримала намір переробити світ.
Дон Кіхот неодноразово висловлюється з питань літератури, і кожного разу він висуває вимогу правдивого відображення дійсності, різко виступаючи проти бумагомарателя і писак, які спотворюють дійсність, намагаються накинути на неї флер, з лестощів і догоджання потураючи смакам розпещеної знаті.
Боротьба С. за правдиве зображення дійсності, боротьба проти фальсифікаторів, підлабузників і догідливі письменників, талант яких розцінювався меценатами в міру марнуємо їм лестощів, знайшла своє відображення у сатиричній поемі «Подорож на Парнас», що вийшла в 1614. У цьому творі С. заявляє привселюдно, що нічого спільного не має з розтлінної натовпом, навколишнього трон Аполлона. Кращу частину всієї поеми становить написаний прозою «Додаток».
«Повчальні новели» С. були підготовлені до друку в липні 1612, але в світ вони з'явилися лише в 1613.
У своїх новелах С. дав чудові зразки цього жанру, який до нього був відомий тільки за переказними новелами італійських письменників (в цьому подвійний сенс найменування «exemplares»: повчальні і зразкові). Вони відрізняються різноманітністю новелістичної форм. Від гостросюжетних оповідань - «El amante liberal» (Великодушний, шанувальник), «La Española Inglesa» (Англійська іспанка), «Las dos doncellas» (Дві дівиці) ми переходимо до розповідей, в яких фабула грає підлеглу роль, - «El licenciado Vidriera »(Лісенсіат Відріера),« Rinconete y Cortadillo »(Рінконете і Кортадільо) - і нарешті до новели« Розмова двох собак », в якій сюжетний стрижень зовсім відсутня. С. показав, як можна з максимальним ефектом розповісти історію, яка сама по собі не містить в собі нічого надзвичайного. Тим самим він звільнив художника від рабського підпорядкування складної і незвичайної інтризі і зробив можливою сучасну новелу, в основі якої лежить часом банальний епізод, побутова сцена чи характер.
Зазвичай дійових осіб своїх новел С. ставить в такі положення, які представляють випробування для їх морального почуття, і автор стежить за тим, як людина виходить з випробувань, не тільки не втрачаючи при цьому високих моральних задатків, а й вдосконалюючи їх і в той же час впливаючи і на навколишній світ. Томас пологах («Лісенсіат Відріера») після випитого їм зілля уявив, що зроблено зі скла, і що може розбитися від найменшого дотику. Але навіть і в такому стані він не відгородився від людей, а, навпаки, зберігши в недоторканності весь накопичений до хвороби запас досвіду та знань, вжив всю силу свого розуму на те, щоб змінити життя оточуючих, відкрито вказуючи їм на недоліки. Подібно дон Кіхота, скляний лісенсіат терпить невдачу: його промови слухали, коли він здавався божевільним, від нього відвернулися, коли він одужав.
«La fuerza de la sangre» (Сила крові) показує, як завдяки великій моральної стійкості Леокадія торжествує чиста, безкорислива любов. Сила крові - не в її «чистоті», а в тих нерозривних зв'язках, які встановлюються між людьми на грунті відносин морального порядку. Аналогічні мотиви звучать у новелах «Gitanilla» (Циганочка) і «Високородний посудницею». Новела «Рінконете і Кортадільо», поряд з двома вищезгаданими новелами, трактує актуальну для тогочасної Іспанії проблему догляду дворянських дітей з рідного дому через незабезпеченість і безперспективності, на які була приречена маса дворянської молоді, які стимулювали її потяг до громадської периферії. У неї не було великого вибору: або складатися в челяді гранда і годуватися за рахунок крихт з його столу, або вступити на службу чиновником, або поповнити собою армію церковників. Та частина молоді, яка нехтувала цими видами роботи і шукала застосування своїх сил і дарувань на інших теренах, належала до самої активної масі її. Шукачі пригод і авантюристи всякого роду рекрутувалися саме з цієї частини молоді.
Її представники спускалися вниз по суспільній драбині, просочуючись у зграї злодіїв і бандитів, змішуючись з ними і втрачаючи так. обр. своє класове обличчя. У серії своїх новел, присвячених розгляду цієї соціальної проблеми, С. дав галерею різноманітних типів - від шляхетного Андреса («Циганочка») до Рінконете і Кортадільо, волоцюг і злодіїв, які досягли високого мистецтва у своєму ремеслі. Ці новели так. обр. доповнюють картину розкладу идальгии, яка намальована широкими мазками у геніальному «Дон Кіхоті». На відміну від «Дон Кіхота» тут дана яскрава картина іспанського міста з усіма його різкими класовими суперечностями. Однієї тільки новели про двох собак, Сципіон і Бергансе, було б достатньо для того, щоб оглянути зверху до низу іспанське суспільство на перевалі XVI-XVII ст. Якщо в «Дон Кіхоті» дана трагедія идальгии, що шукає виходу з Тупика протиріч в плані феодальних відносин, то в соціально-побутових новелах дана трагедія іспанського буржуазно-феодального міста під кутом зору того ж шукає виходу іспанського ідальго. Стало бути, всі ці створення творчого духу С. є органічними частинами єдиного цілого, грандіозного задуму, метою якого було відобразити катастрофічну ломку громадських засад, що склалися при феодалізмі, що супроводжувала її, ломку суспільної психіки і крах суспільної ідеології і одночасно намітити вихід і порятунок.
С. мислив цей вихід не в плані розбудови суспільних відносин, хоча вони не скупився на найяскравіші фарби при зображенні негативних сторін сучасного суспільного ладу. Тієї сили, яка здатна переробити навколишню дійсність, він шукав у самій людині, в силі його розуму. Для того він і вселяє провідним персонажам своїх оповідань велику силу морального почуття, щоб показати на ділі, як ця велика сила веде до безумовного торжества навіть там, де, здавалося б, всі озброюється проти людини. Клас, здатний на діяльне прояв цієї сили морального почуття, не може не перемогти, - таке найглибше переконання С., таким є його символ віри. І коли ми читаємо проникливі рядки прологу до «Персілесу і Сіхісмунде» і зупиняємося в здивуванні перед цим майже сімдесятирічним старим, повним бадьорості і віри, не дивлячись на безрадісно прожите життя, незважаючи на те, що він коштує вже обома ногами в могилі, ми знову і знову переконуємося в тому, що його до кінця днів підтримувала глибока віра в людину, в його сили і здібності, в те, що людина в стані переробити світ, незважаючи ні на які перешкоди.
Цій людині С. проспівав гімн у своєму останньому романі «Мандри Персілеса і Сіхісмунди». У цьому романі С. переніс дію на дальню північ. Героями роману є королівські діти, Персілес (Ісландія) і Сіхісмунда (Гренландія), які у романі фігурують як брата і сестри. Вони здійснюють подорож по півночі Європи, після низки пригод прибувають в Лісабон, звідки направляються в Рим, де Сіхісмунда хоче отримати благословення безпосередньо від папи. Мандри їх закінчуються шлюбом; весь роман заповнений численними вкрапленнями епізодами, що розкривають основний його задум. Персілес і Сіхісмунда - ідеальні люди, морально досконалі, чужі злоби, корисливості й заздрості, готові в будь-яку хвилину прийти на допомогу в біді. Мандруючи по містах і країнах, вони стикаються з людьми в той момент, коли в їхньому житті відбувається якесь вирішальне подія; зустріч з Персілесом і Сіхісмундой становить для них як би початок нового життя, щасливого і осмисленою. Вони вже не розлучаються більше з цієї привабливої парою. Так поступово створюється невелика бродячий колонія, кожен член якої перебуває під безперервним впливом високих моральних якостей ідеальної пари. Примітний інтернаціональний характер цієї колонії і всіх тих, хто стикається з нею і піддається її впливу: тут і іспанець, і поляк, і француз, і данець, і житель покритих вічними снігами островів півночі.
Персілес і дон Кіхот - рідні брати, ідеальні представники того класу, загибель якого відбувалася на очах у С. Для нього Персілес і дон Кіхот - лицарі нового часу, яким судилося врятувати гине клас не силою зброї, а могутністю розуму і високоморальної поведінки. Дон Кіхот, якому судилося діяти в Іспанії, ще схильний вірити в силу зброї, призначеного для рятування країни від зла і неправди. Персілес, діючий в ідеальній обстановці, не прикріплений до якого-небудь певного пункту на земній кулі, що діє в абстрактній від конкретної соціальної обстановки середовищі, а отже і звільнений від опору цього середовища, ширше і глибше розвиває сили розуму і моралі. Тому й ефективніше впливає сила вчинків Персілеса. Створений в пору запеклої боротьби за існування, коли особисто пережиті труднощі найтіснішим чином пов'язувалися у свідомості великого письменника з долями його класу, «Дон Кіхот» відбив всю гіркоту боротьби і розчарувань: він великий і смішний в один і той же час. Персілес старше дон Кіхота, незважаючи на свою молодість, він пережив і випробував занадто багато, щоб марнувати удари, не розраховуючи, куди вони потраплять, він спокійний і серйозний. Але обидва вони прагнуть до однієї і тієї ж мети, обидва вони - рідні діти геніального творця, до останнього подиху вірив у велику творчу силу людського розуму, який підняв людини, її гідності на недосяжну висоту - в ту похмуру епоху, коли всі сили монархії та церкви були спрямовані на гноблення і придушення людської особистості.
Для нас С. - великий реаліст і гуманіст, один з самечательнейшіх письменників світової літератури. Його літературна спадщина становить виняткову цінність для культури сооіалістіческого суспільства.
Список літератури
I. Серед повних зібр. сочин. можна виділити: Obras completas, 12 vv. (З коментарями JE Hartzenbusch'а), Madrid, 1863-1864
Obras completas, ed. R. Academia Española, 7 vv. (Факсимільний передрук перший вид.), Madrid, 1917
критич. вид., під ред. A. Bonilla y San Martín n. R. Schevill, Madrid, виходить з 1914. Вид. від. творів С.: Primera parte de Galatea (факсиміле, вид. 1585), 2 vv., ed. Hispanic Society, NY, sa
Novelas ejemplares, ed. F. Rodríguez Marín, 2 vv., Madrid., 1914-1917. З незліченних вид. «Дон Кіхота» відзначимо: 1-е критичне вид., 4 vv., L., 1738
одне з найстаріших коментованих вид., під ред. D. Clemencin, 6 vv., Madrid, 1833-1839
вид. з коментарем D. Clemente Cortejón, 6 vv., Madrid, 1905-1913
ed. F. Rodríguez Marín, 6 vv., Madrid, 1916-1917
ed. A. Hämel, у серії: «Romanische Bibliothek», 2 Bde, Halle, 1925-1926. Перші російські переклади «Дон Кіхота» походять ще від XVIII ст. (Напр.: Історія про славне Ламанчський лицаря Дон Кіхота, перев. З франц., СПБ., 1769. Перший російський переклад), низка перекладів падає і на XIX ст. Кращі переклади роману: Дотепно-винахідливий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі, і. перекл. М. В. Ватсон, з приміт., Біографіч. нарисом С., т. I-II, вид. Павленкова, СПБ, 1907
Те ж, чч. 1-2, вид. А. Ф. Маркса, П., 1917
Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський, 2 тт., Вид. «Academia», (Л. - М.), 1929 (неск. вид.)
Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський, перев. під ред. Б. А. Кржевского і А. А. Смирнова, предисл. О. І. Білецького, т. I, вид. «Молода гвардія», (Л.), 1935
Інтермедії, перев. А. Н. Островського, СПБ, 1886 (перепеч. в «Повному зібр. Сочин. О. М. Островського. Драматичні переклади», т. I, СПБ, 1886)
Два базіку. Інтермедія, перев. А. Н. Островського, П., 1919
Саламанкской печера. Інтермедія, перев. з ісп. А. Н. Островського, П. - М., 1919
Повчальні новели, перев. і прим. Б. А. Кржевского, вступ. ст. Ф. В. Кельин, гравюри на дереві Г. Д. Єпіфанова, 2 тт., Вид. «Academia», (М. - Л.), 1934. Окремі новели перекладалися і видавалися, починаючи з кінця XVIII ст. (Прекрасна циганка. Іспанська повість, Смоленськ, 1795
Сила крові, Повість, «Вітчизняні записки», 1839, I, і т. д.).
II. Загальні праці та біографії: Fernández de Navarrete M., Vida de M. de Cervantes Saavedra, Madrid, 1819
Chasles E., M. de Cervantes. Sa vie, son temps, son œuvre politique et littéraire, P., 1866
Watts HE, Life of M. de Cervantes, L., 1891 (дана література)
Pérez Pastor C., Documentos cervantinos, 2 vv., Madrid, 1897-1902
Leon Mainez R., Cervantes y su época, Jérez de la Frontera, 1901
Fitzmaurice-Kelly J., M. de Cervantes Saavedra, Oxford, 1913
Rodriguez Marín F., Nuevos documentos cervantinos .., Madrid, 1914
Oliver MS, Vida y semblanza de Cervantes, Barcelona, 1916
Cejadory Frauca, JM de Cervantes Saavedra, Madrid, 1916
Bonilla y San Martin A., Cervantes y su obra, Madrid, 1916
López Barrera J., Cervantes y su epoca, Madrid, 1916
Suarès A., Cervantes, P., 1916
Savi-Lopez P., Cervantes, Napoli, 1913
Schevill R., Cervantes, NY, 1919
Castro A., El pensamiento de Cervantes, Madrid, 1925
Morales ML, Cervantes, Barcelona, 1928
Pfandl L., Geschichte der spanischen Nationalliteratur in ihrer Blütezeit, Freiburg im Breslau, 1929
Hazard P., Cervantes, P., 1931. Cassou J., Corvantes, P., 1936, Романізір. біогр.: Lyonnet H., Cervantes, P., 1986
Frank B., Cervantes, Amsterdam, 1934. Література з окремих питань-Dorer E., Cervantes u. seine Werke nachu detschen Urteilen, Lpz., 1881
Cejadory Frauca J., La lengua de Cervantes, 2 vv., Madrid, 1905-1906
Fitzmaurice-Kelly J., Cervantes in England. L., 1905
Bertrand JJA, Cervantes et le romantisme allemand, P., 1914
Cotarelo y Vallador A., El Teatro de Cervantes, Madrid, 1915
Bonilla y San Martín A., Las teorías estéticas de Cervantes, Madrid, 1916
Neumann MH, Cervantes in Frankreich 1582-1910, NY, 1930. Література про отд. творах: Morel-Fatio, L'Espagne de Don Quijote (у «Studies in European Literature being the Taylorian lectures 1889-1899», 1900)
Menéndez y Pelayo M., Cultura literaria de Cervantes y elaboración del Quijote, в його кн. «Estudios de crtica literaria», 4 série, Madrid, 1905
Unamuno M., de, Vida de Don Quijote y Sancho según Cervantes, Madrid, 1922
Puyol y Alonso J., Estado social que refleja el Quijote, Madrid, 1905
Armas J., de, El Quijote y su época, Madrid, 1915
Rodríguez Marín F., El modelo más probable del Don Quijote, Madrid, 1918
Icaza FA, de, El «Quijote» durante tres siglos, Madrid, 1918
Ortega y Gasset J., Meditaciones del Quijote, Madrid, 1921
Menendez Pidal R., Un aspecto de la elaboración del Quijote, 2-da ed., Madrid, 1924
Guzmán E., El Quijote y los libros de caballerias, Barcelona, 1926
Maeztu R., de, Don Quijote, don Juan y la Celestina, Madrid
1926
Hatzfeld H., «Don Quijote» als Wortkunstwerk, Lpz., 1927
Apráiz J., Estudio histórico-crítico sobre las Novelas ejemplares de Cervantes, Vitoria, 1901
Petriconi H., Kritik und Interdivtation des «Quijote», «Die neuen Sprachen», 1926, IX
Icaza FA, de, Las Novelas Ejemplares de Cervantes, 2 ed., Madrid, 1915
Водовозов В. І., Про Дон-Кіхота Сервантеса і особливо про другу частину його роману, «ЖМНП», ч. XCIX, 1858, вер., Від. V
Тургенєв І. С., Гамлет і Дон-Кіхот, «Сучасник», 1860, № 1 (перепеч. в «Собр. Сочин.», Т. X, СПБ, 1911)
Львів А., Гамлет і Дон-Кіхот і думка про них І. С. Тургенєва, СПБ, 1862
Карелін В., Дон-Кіхотізм і демонізм. Критич. дослідження, СПБ, 1866 (і при перев. «Дон-Кіхота» В. Кареліна, починаючи з 2-го вид., вид. 4, СПБ, 1893
СР відгук: Михайлівський М., Повне зібр. сочин., т. X, СПБ, 1913, стор 721-723)
Стороженко М. І., Філософія Дон-Кіхота, «Вісник Європи», 1885, IX (перепеч. в сб. Статей автора «З області літератури», М., 1902)
Його ж, Виникнення реального роману, «Північний вісник», 1891, XII (перепечатаний у збір. Статей автора «З області літератури», М., 1902)
Вейнберг П. І., Сервантес (Біографічний нарис), «Світ Божий», 1892, X
Шепелевич Л., Повісті Сервантеса, Харків, 1893 (і в «Харківських губ. Відомостях», 1893, № № 43, 44, 45)
Цомакіон А. І., Сервантес. Його життя і літературна діяльність, СПБ, 1894 (Життя замечат. Людей. Біогр. Біб-ка Ф. Павленкова)
Віардо Л., Життя і твори Сервантеса (при перев. «Дон-Кіхота» С. М., вид. А. Г. Кольчугіна, М., 1895)
Коган П. С., Трагедія ідеалізму. (З нагоди 350-річчя з дня народження Сервантеса), «Російська думка», 1897, VIII
Шепелевич Л., Драматичні твори Сервантеса, «ЖМНП», ч. 324, 1899, серпень
Його ж, Помилковий «Дон-Кіхот» і його автор, «Вісник іноземної літератури», 1900, IV
Бєлінський В. Г., Тарантас. Сочинського. гр. В. А. Соллогуб, «Сочинського.», Т. IV, вид. 2, СПБ, 1900 (і в ін изд.: Блискуча характеристика Дон-Кіхота і дон-кіхотізма)
Шепелевич Л. Ю., Життя Сервантеса і його твори. Досвід літературної монографії, т. I, Харків, 1901
Його ж, «Дон-Кіхот» Сервантеса. Досвід літературної монографії (т. II, сочин. «Життя Сервантеса і його твори», 1901), СПБ, 1903 (тут же, гл. V і в «додатку» - бібліографія рос. Переказів з повагою та літератури про нього
відгук: Петров Д. К., «ЖМНП», ч. 352, 1904, березень)
Петров Д. К., До літературної історії роману Сервантеса «Trabajos de Persiles y Segismunda», «ЖМНП», ч. 349, 1903, жовтень.
Шепелевич Л. Ю., Генезис «Дон-Кіхота» (Глави з невиданої книги), «ЖМНП», ч. 349, 1903, верес.
Гейне Г., Введення до Дон-Кіхота, Собр. сочин., вид. 2, т. IV, вид. А. Ф. Маркса, СПБ, 1904
Шепелевич Л., Трьохсотріччя »Дон-Кіхота» Сервантеса, «Вісник Європи», 1905, V
Венгерова З., Трьохсотріччя «Дон-Кіхота», «Баян», 1905, № 6
Де-Ла-Барт Ф., Дон-Кіхот Сервантеса та іспанське суспільство в кінці XVI і на початку XVII ст., «Педагогічна думка», вид. Колегії Павла Галагана, Київ, 1905, вип. I
Шепелевич Л. Ю., Ювілейна література про «Дон-Кіхота» (Бібліографічні нотатки), «ЖМНП», ч. 360, 1905, серпень.
Його ж, «Дон-Кіхот» Сервантеса. (З приводу трьохсотріччя появи у пресі. 1605-1905), в сб. ст. автора «Історико-літературні етюди», серія II, СПБ, 1905
Веселовський А., Витязь сумного образу, в сб. автора «Етюди і характеристики», т. I, вид. 4, М., 1912
Фріче В. М., Шекспір і Сервантес, «Вісник виховання», 1916, IV (пор. однойменну ст. Його ж в «Сучасному світі», 1916, IV)
Шкловський Віктор, Як зроблений Дон Кіхот, сб. «Розгортання сюжету», «ОПОЯЗ», 1921, і «Теорія прози», «Коло», М., 1925 (СР розбір цієї ст.)
Горнфельд А. Г., Дон-Кіхот і Гамлет, сб. автора «Бойові відгуки на мирні теми», Л., 1924
Луначарський А. В., Післямова до скороченого вид. «Дон-Кіхота», вид. «Червона новина», М., 1924
Кржевскій Б. А., «Дон-Кіхот» на тлі іспанської літератури XVI-XVII ст., Вступ. ст. до того ж видавництва.
Державін Конст., Сервантес і «Дон-Кіхот», вид. Держ. Акад. театру драми, Л., 1933
вид. 2, Л., 1934
Кельин Ф. В., Повчальні новели Сервантеса, вступ. ст. до видавництва. «Повчальні новели», (М. - Л.), 1934
Блок Ж. Р., Актуальність «Дон-Кіхота», «Інтернаціональна література», 1935, IX
Кржевскій Б., Сервантес, сб. «Ранній буржуазний реалізм», Держлітвидав, Л., 1936.
III. Rius L., Bibliografia critica de las obras de M. de servantes Saavedra, 3 vv., Barcelona, 1895-1905
Cotarelo y Mori E., Ultimos estudios cervantinos, Madrid, 1920 (огляд літератури)
Suñé Benages J. y Suñé Fonbuena J., Bibliografia critica de ediciones del Quijote imdivsas desde 1605 hasta 1917, Barcelona, 1917
Palau y Dulcet A., Bibliografia de Cervantes, Barcelona, 1924
Шепелевич Л. Ю., Російська література про Сервантеса, сб. «Під прапором науки», М., 1902
Жебровський В., Російська літерітура про Сервантеса, «Известия Одеського бібліографічного товариства», т. I, 1912, вип. 10 (поправки див. там же, т. II, 1913, вип. 2)
Бахтін М. М. і Чижиков Л. А., До бібліографії про Сервантеса, там же, III, 1915, вип. 4-5 (додавання до вказівок В. Жебровського).