Стилізація (франц. stilisation, англ. Stylization - наслідування стилю) - 1) літературний стилістичний прийом навмисної імітації характерних особливостей чужий мовної манери для досягнення певної художньої мети; 2) родова спільність "двуплановое" (термін Ю. М. Тинянова) художніх творів, в яких при повній самостійності і самоцінності "плану змісту" "план вираження" являє собою систему послідовних алюзій на стиль чужого тексту або групи текстів; 3) літературний жанр некоміческіх "двуплановое" творів, в яких використовуються мовні прикмети, що характеризують мовну манеру цілого ряду стилістично однорідних творів (що відносяться до окремого жанру, до творчості одного автора або представників певного літературної течії, до певної історико-літературної епохи).
С. як прийом відтворює основні риси будь-якого літературного стилю або дозволяє письменнику з метою створення мовного портрета персонажа відобразити особливості мови, характерні для осіб певної соціальної групи або національності. Її сутність - у копіюванні таких синтаксичних конструкцій, у запозиченні таких граматичних форм і відборі таких лексичних елементів, які в межах взятого за зразок стилю виглядають його нейтральними елементами, але при відтворенні в новому тексті втрачають стилістичну нейтральність і виділяються на фоні прийме нового стилю (таким стилем є або індивідуальна мовна манера стилізатора, або загальний стиль сучасної йому літератури).
С. може оформляти мова оповідача і мова персонажів. Послідовною стилізацією мови оповідача відрізняються твори у формі оповіді: "Дак от їхав я ввечері на маленькому пароходішке. Річка спокойнехонька, воду пригладила, з небом в баньки іграти - хто кого перегляди. І я на них задивився. Їду, дивлюсь, а сам апельсин чищу і роблю це мімодумно "(С. Г. писах," Апельсин "). Сказ передбачає умовну ідентифікацію автора з "оповідачем" з метою надання розповіді (навіть якщо його основою служить вигадка) "об'єктивності", "реалістичності".
В епічних творах мова автора і його персонажів найчастіше стилістично диференційована, і цьому сприяє С. Так, наприклад, мовні манери Іполита Курагіна і Платона Каратаєва, персонажів роману Л. М. Толстого "Війна і мир", протиставлені як, відповідно, мова " книжкова ", невиправдано" висока "," мертва "- і мова" розмовна "," низька "," жива ". У більшості епічних творів XIX-XX ст. подібне протиставлення служить визначення соціального статусу та складанню психологічного портрета персонажів.
У творах, сюжети яких звернені в історичне минуле, С. часто забарвлює як мова авторську, так і мова персонажів ("Пісня про купця Калашникова ..." М. Ю. Лермонтова, "Петро Перший" А. Н. Толстого). У подібних випадках стилістичні особливості тексту визначено його тематикою, і С., як в оповідях, створює видимість "правдоподібності".
Слід розрізняти два значення терміна "С." стосовно до теорії жанру - родове і видове. С. (в родовому значенні) є будь-яке "двуплановое" твір, але термін "С." (у видовому значенні) використовують і для позначення однієї з форм "стилістичних жанрів" (термін В. І. Ярхо).
За стилістичному забарвленню жанри С. діляться на комічні і некоміческіе (Ю. Н. Тинянов: "С., комічно мотивована або підкреслена, стає пародією"). У "двупланово" творі комічного характеру плани між собою контрастують (це найчастіше й створює комічний ефект, а в інших випадках посилює його), вони максимально віддалені один від одного, а в "двупланово" некоміческом - гармоніюють і тому майже збігаються.
Всередині кожної з двох груп жанрові форми розділяють за ознакою функцій використання чужого матеріалу, в залежності від того, чи стосується це використання лише стилю імітованого твори, або воно зачіпає його смислову сферу. Групу комічних С. становлять пародії та різноманітні пародіческіе твори. Ті й інші припускають використання чужого стилю в комічних цілях, але тільки в пародіях осміюється і заперечується ідейно-тематична сфера літературного джерела.
Групу "двуплановое" творів некоміческого типу так само складають два жанри: С. (у вузькому сенсі) і варіація (термін пародиста Н. Ломана). У варіації, як і в пародії, автор, який використовує чужий матеріал, навмисно апелює до змісту, до ідейно-тематичної сфері джерела (приклад - "Безумство" Ф. І. Тютчева, варьирующее сенс пушкінського "Пророка"). Автор варіації або розширює вміст власного твору алюзіями, змушують читача додати сенс нового тексту до смислу тексту-джерела, як би "уточнює" думки письменника-попередника, або прагне до нарочитого смисловому протиставлення свого твору чужого, яке надасть можливість по-новому трактувати відому тему , висловити інший погляд на поставлену попередником проблему. У зразках жанру С., як і пародіческіх творах, цього не відбувається.
Нарешті, жанрові групи комічних і некоміческіх С. ділять на жанрові форми, керуючись фактами наявності або відсутності у ставиться до будь-якої з цих груп твори єдиного і конкретного літературного джерела. І пародія, і варіація завжди співвідносяться з окремим джерелом. А пародіческіе і непародіческіе С. можуть співвідноситися як з одним, так і з кількома творами.
Групу пародіческіх С. складають два жанри - переспів і бурлеск. У переспіві використовується форма якого-небудь одного відомого твору, що зближує переспів з пародією і варіацією. Бурлескним є твір, в якому його автор з тією ж метою створення комічного ефекту звернувся до визнаних високими окремому жанру або такому стилю, використання якого виходить за рамки одного твору (тобто кожна використана стильова прикмета має відношення до творчості окремого автора в цілому або до творів кількох авторів).
Разом з варіаціями, переосмислювати зміст імітіруемих текстів, групу некоміческіх С. складають "наслідування" і зразки С. як відокремленого жанру. "Наслідування" є ті твори, в яких свідоме застосування стилю окремого літературного джерела не мотивоване спеціальними художніми завданнями. До числа С. (у вузькому сенсі) відносяться твори, творці яких імітують стиль, що виходить за рамки окремого твору (індивідуальний авторський стиль в цілому, стиль літературної школи або художньої епохи, нарешті, стиль всіх зразків єдиної жанрової форми).
Якщо С. під жанр і великий літературний стиль (бурлеск є їх комічної різновидом) не тільки самостійні і повноправним, а ще часто і високохудожні, то "наслідування", як правило, є негативним прикладом застосування алюзій. Проте звернення до "наслідування" характеризує початковий етап формування індивідуальних манер цілого ряду письменників, чиї імена увійшли в історію літератури. Так, на стиль багатьох віршів Н. А. Некрасова вплинула стилістика окремих творів А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, В. Г. Бенедиктова. Отже, "наслідування" свідчить лише про "учнівському" характер творчості письменника на певному етапі.
Навпаки, до жанру С. звертаються, як правило, художньо зрілі письменники, виробили власну мовну манеру (такі випадки звернення ранніх європейських романтиків до фольклорних жанровим формам Середніх століть). Прикмети чужого стилю в сукупності не підміняють індивідуальну мовну манеру використав їх автора, а доповнюють її. Іноді алюзії на чуже слово використовуються лише як прикраси, у такому випадку відзначають "орнаментальну" функцію С. як жанру (наприклад, в малих епічних формах у А. М. Ремізова і Є. І. Замятіна).
Список літератури
Алпатов А.В. Стилізація мови. / / Російська мова, 1970, № 4
Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. М., 1963
Троїцький В.Ю. Стилізація. / / Слово і образ. М., 1964
Тинянов Ю.М. Достоєвський і Гоголь. До теорії пародії. / / Тинянов Ю.М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977
Bereza A. Problemy teorii stylizacji w satyrze. Wroclaw, 1966
Browel RA Mirror on mirror. Translation, imitation, parody. Cambridge (Mass.), 1974
Wilpert G. von. Sachworterbuch der Literatur. Stuttgart, 1989